скачать книгу бесплатно
Мама ж дбала про душевний стан дiтей.
Як згадував Михайло Григорович, вона «привезла на Буковину гарну украiнську мову», прийняла беззастережно чоловiкове украiнство. Їi стосунки з матiр’ю чоловiка були коректними й довiрливими. Вона, за спогадами Таiсii Василiвни Шкуркiноi, уникала порожнiх розмов i плiток. Це бачили i вбирали в себе дiти.
Як методист обласного iнституту вдосконалення вчителiв Софiя Іванiвна виiжджала у вiдрядження в сiльськi райони областi, iнодi – на мiжобласнi семiнари. І звiдти писала захоплюючi листи. У вiдповiдь на один iз таких листiв, у якому мама описувала свое кiлькаденне перебування в Карпатах, Володя написав, що вiн ладен по 24 години на добу сидiти на семiнарах, лиш би хоч трохи побувати в горах!
Листи до дiтей мама часто писала своею рiдною росiйською мовою. Тому iнодi дивно читати про якiсь русофобськi настроi в родинi Івасюкiв – такого не було! Згадаймо хоча б Андрiя Дементьева, на вiршi якого Володимир написав три пiснi, чи Юрiя Борисовича Силантьева – головного диригента естрадно-симфонiчного оркестру Центрального телебачення, чи Ларису Маслюк – режисера ЦТ, та Геннадiя Зубанова – оператора, з якими Володимир дружив.
Батьки всiляко сприяли розвитку талантiв усiх дiтей, адже й Галя, й Оксана також навчалися в музичнiй школi. Коли сiм’я переiхала до Чернiвцiв, батьки без жодних вагань приймали в своiй двокiмнатнiй квартирi на вулицi Богдана Хмельницького весь камерний оркестр медичного iнституту, в якому грав i яким керував Володя, бо оркестр ще не мав свого примiщення для репетицiй, отож використовував помешкання свого юного диригента. А Софiя Іванiвна завжди дбала про те, щоб музи5ки не були голоднi, й пригощала всiх смачними пирiжками, канапками, напувала чаем.
Слава, що впала на сина пiсля прем’ери «Червоноi рути», дуже хвилювала матiр: як син витримае це, чи не запаморочиться у нього голова? Чи витримае всi спокуси? Адже син у 1970–1972 роках був таким популярним серед молодi, що йому не лише писали тисячi листiв з усього СРСР, а навiть приiздили, щоб побачити його, присвячували йому вiршi, а одного разу прийшли додому, сказали матерi, що вiн послав за гiтарою, i… забрали гiтару собi.
Зрозумiло, що в бiльшостi з його шанувальникiв були чистi намiри, бо ж музика Івасюка подобалася iм, але чимало було й таких, хто хотiв за рахунок молодого митця гарно попоiсти чи випити. Ось це хвилювало матiр (зазвичай хвилювання були даремнi) якнайбiльше, особливо коли син виiжджав на зйомки чи на записи до обох столиць. Тим бiльше що Володимир був дуже щедрою людиною i завжди переживав, щоб про нього не подумали, було, що вiн скупий. Вiн умiв бути щедрим i вдячним: у 1972 роцi, пiсля виступу в Москвi з пiснею «Водограй» на фестивалi «Песня года» Володимир подарував режисеровi Чернiвецького телебачення Василевi Стрiховичу дорогу куртку, яку придбав у магазинi «Березка». Цю куртку Стрiхович зберiгав до кiнця свого життя. Оленi Кузнецовiй, яка виступила у складi ансамблю медичного iнституту «Водограй» на з’iздi профспiлок медичних працiвникiв СРСР, вiн подарував золоту каблучку. А про перстень з дiамантом, який Івасюк подарував Софii Ротару, ходили легенди. Вдячнiсть, щедрiсть – це також вiд батькiв.
Особливих хвилювань зазнала Софiя Іванiвна, коли вiдпустила Володимира й Галину до Львова. Володимиру тодi запропонували перевестися у Львiвський медичний iнститут i водночас розпочати пiдготовку в консерваторii до навчання на композиторському факультетi. Професiйна композиторська освiта – це те, про що вiн мрiяв пiсля успiху «Червоноi рути» й «Водограю». І вiн прийняв пропозицiю. Було вирiшено, що у Львiв поiде й Галя.
Вони мусили самi налагоджувати господарство, пiклуватися про харчування, одяг, режим дня, навчання. Хоч вони вже нiби й дорослi були – синовi 23, доньцi – майже 22 роки, а проте iм доводилося вчитися жити самостiйно, без материнськоi турботи, без певного контролю з боку батька. Спiлкуватися з мамою по телефону тодi можна було хiба що з переговорного пункту. А хто пам’ятае 70-i, вiдразу уявляе, як це було: часом годину треба було чекати виклику телефонiстки. А мама не переставала хвилюватися. «Я б полетiла до тебе, сину, а не поiхала», – зiзналася вона в одному з листiв. Листи, саме листи займають особливе мiсце в стосунках матерi й сина впродовж 1972–1976 рокiв. Якщо цi листи будуть колись опублiкованi (а вони вартi того!), то з них постануть прекраснi образи матерi й сина та iх довiрливих i нiжних стосункiв.
Мама просила дiтей, щоб вони не дали «задушити себе життевим дрiбницям», бо вважала своiх дiтей розумними, гарними – такими, якими вони були насправдi. Проте, опинившись наодинцi iз проблемами побуту, вони спочатку таки розгубились. І мама своiми листами допомагала iм органiзовувати iх самостiйне життя. Коли ж Галина в 1975 роцi вийшла замiж, до Львова на допомогу Володимиру iнодi наiжджала Магдалина Порфирiiвна Колотилюк – няня Мiля.
«Дуже хочеться, щоб ви були хорошими, щасливими», – пише з Чернiвцiв мама.
«Мамочко! Бережи себе, не перевтомлюйся з тими усякими вундеркiндами, не набирай багато годин», – просить зi Львова син.
Напередоднi прем’ери вистави «Прапороносцi» у Львiвському театрi iм. М. Заньковецькоi, до якоi написав музику Володимир, мама бажае йому: «Володюшка, хай тобi ця прем’ера принесе велику радiсть, упевненiсть, саме впевненiсть (а не пиху!), що ти на початку великого красивого шляху, що треба багато ще вчитися, набиратися всiляких сил, щоб бути спроможним iти по цiй чарiвнiй дорозi. Нехай тобi щастить, дитино моя!».
«Якщо ти, мамочко, захочеш приiхати на декiлька днiв сюди у Львiв, дай знати хоча б за день, щоб я тебе зустрiв», – нiби пiдштовхуе маму до поiздки син.
«Що мамочка робить? Чому не дзвонить?», – це вже в iншому листi.
У 1977 роцi Софiя Іванiвна вийшла на пенсiю. І було прийнято рiшення на сiмейнiй радi, що вона поiде жити до Львова, щоб допомогти синовi вирiшувати всi побутовi проблеми.
А перед тим, улiтку 1977-го, вони разом вiдпочивали в Трускавцi, а потiм поiхали у Бердянськ, до родичiв, але через Киiв, Канiв – по Днiпру. Мама не була для нього тягарем, навпаки, вiн прагнув, щоб вона не вiдчувала себе ущемленою через те, що батько, молодша сестра живуть у Чернiвцях, а вона – нi. Згадувала Таiсiя Василiвна Шкуркiна[7 - Мама Людмили Шкуркiноi.], як перед цiею поiздкою на залiзничному вокзалi побачила Володю, що вiн сказав iй, що iде на вiдпочинок i бере iз собою маму, бо час уже iй також вiдпочити вiд клопотiв.
Володимир, як i його батько, схилявся перед генiем Шевченка, отож вони з матiр’ю побували на могилi Тараса, сфотографувалися там. Також вiдвiдали Шевченкiвськi мiсця на Черкащинi. Володимир був здивований (м’яко кажучи!) тим, у якому станi перебувають видатнi пам’ятки культури й iсторii нашого народу.
По Днiпру вони добралися аж до Чорного моря.
А навеснi 1978 року Івасюка разом iз групою студентiв вiдрядили в Єреван, на всесоюзний конкурс молодих композиторiв. І Володимир знову взяв iз собою маму, щоб вона також побачила це дивовижне старовинне мiсто.
Мама завжди була в курсi мало не всiх справ сина. Пригадаймо, коли тiльки народився Володя, вона записувала всi найменшi подii, що вiдбувалися з ним. І у Львовi також намагалася занотовувати те, що стосувалося сина. Бо сам вiн не мав часу. Частiше на звичайному аркушi паперу вiн писав собi план на день, на тиждень. Саме з цих записiв дiзнаемося про поiздки Володимира до Москви й Киева, його виступи, концерти, де виконувалися його пiснi.
Втрата улюбленого сина стала для матерi катастрофою. Коли Володимир творив свiй шедевр – «Баладу про мальви», у нього перед очима була його бабуся Лепестинiя Карякiна, три сини якоi – маминi старшi брати, загинули на фронтах Другоi свiтовоi. Вiн, напевно, i подумати не мiг, яким пророцтвом обернуться для його нiжноi мами слова з вiрша Богдана Гури:
О мамо рiдна, ти мене не жди —
Менi в наш дiм нiколи не прийти.
З мойого серця мальва проросла
І кров’ю розцвiла.
Пiсню для своеi мами вiн написати не встиг. Вона любила всi його пiснi. Вони всi були для неi.
«Не час покладатися на солов’iв»
У поета Івана Малковича люблю вiрш «Напучування сiльського вчителя»:
…кажуть, дитино,
що мова наша солов’iна.
Правильно кажуть.
Але затям собi, що колись
можуть настати i такi часи,
коли нашоi мови
не буде пам’ятати
навiть найменший соловейко.
Тому не можна покладатися
тiльки на солов’iв, дитино.
Попри всi декларацii й статтю в Конституцii Украiни державна мова й далi залишаеться на рiвнi робочого iнструменту – ну, як халат для медика: закiнчив змiну, зняв i… забув. Можна розмахувати кулаками з цього приводу, можна раз на рiк влаштовувати свята украiнськоi мови – прочитати вiршi, поспiвати пiсень, ще раз виплакатися. Проте стан справ тiльки погiршуеться – он навiть у Львовi вже украiнськоi чути набагато менше: переселенцi зi Сходу розмивають украiнське мовне середовище. А як до «останнього патрона» тримаються на своiх рубежах тi, хто прожив в Украiнi мало не бiблiйнi 40 рокiв, а все ж не захотiв вивчити мову народу, частиною якого став. І навiть дiточки 2–3 роiв, чиi батьки народилися, виросли й вивчилися вже в Украiнськiй державi, рiдною мовою мають мову ворога – росiйську. А е ще один бiк, так би мовити, за деревами не видно лiсу. Це тодi, коли й слова нiбито украiнськi, й мовна iнтонацiя теж, а вiд мови – однi скалки: це пануе суржик. І межi його панування розшиюються, а не звужуються.
Причин цього явища багато, i час проаналiзувати iх чесно й глибоко: соцiологам, психологам, полiтологам, якi володiють вiдповiдним iнструментарiем й можуть це зробити фахово, щоб виправити становище.
А нам, тим, кому боляче за долю рiдного слова, часом варто звернутися до прикладу наших попередникiв, якi протягом кiлькох столiть стояли «на сторожi Слова» i зберегли його, збагатили прекрасними лiтературними творами.
