Володимир Івасюк

скачать книгу бесплатно

Володимир Івасюк
Парасковiя Михайлiвна Нечаева

Знаменитi украiнцi
Володимир Івасюк – непересiчна особистiсть в украiнськiй культурi: окрiм написання музики та вiртуозноi гри, часто cам створював тексти до пiсень, а також захоплювався живописом i був професiйним медиком. Його називали украiнським Орфеем, буковинським Шубертом, Ікаром украiнськоi пiснi, керiвником колективу радянських «Beatles», видатним композитором, одним iз основоположникiв украiнськоi естрадноi музики… Хiба мiг хтось уявити, що на пiку творчого злету його не стане? Володимир Івасюк прожив 30 рокiв, але за цей короткий час вiн виконав свою мiсiю, використав талант i потенцiал, зробивши украiнську пiсню модною на весь свiт.

Парасковiя Нечаева

Володимир Івасюк

© П. М. Нечаева, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009

Вступне слово

Володимир Івасюк – це Щось унiкальне як у життi Украiни, так i в моему особистому життi. Коли я разом з усiма своiми ровесниками спiвала наймоднiшу на той час пiсню «Червона рута», то навiть не уявляла, що менi пощастить ближче доторкнутися до його постатi, до його життя й творчостi.

В далекому дитинствi, десь у 5 чи 6 класi, я взяла в Кутськiй селищнiй бiблiотецi книгу М. Івасюка «Червонi троянди», i оскiльки мова в романi йшлася про Чернiвцi, якi були досить недалеко вiд нас, то я дуже запам’ятала цей твiр. Вiдтодi минуло багато часу… Я навчалася в Чернiвецькому унiверситетi на 2 курсi вечiрнього вiддiлення фiлологiчного факультету. Одного разу викладач украiнськоi лiтератури Вiктор Трохимович Косяченко поiхав у вiдрядження, а на замiну прийшов якийсь дуже iнтелiгентний старший чоловiк. Ми, вечiрники, не мали особливого пiетету до будь-якого викладача, то ж першi хвилин 10–15 слухали лектора неуважно, аж ось вiн мав необережнiсть – так ми вважали тодi! – стверджувати, що Павло Тичина (Тичина, який написав «Трактористку» й «Партiя веде») – це наймузикальнiший поет у свiтовiй лiтературi. Звчайно ж, ми були обуренi! Проте почали слухати лектора бiльш зосереджено, i незчулися, як не могли дочекатися наступних лекцiй. Згодом стало вiдомо, що викладача звуть Михайло Григорович Івасюк, i я одразу ж згадала роман, прочитаний у дитинствi. Пригадую, тодi в менi здiйнявся вир позитивних емоцiй, адже я вперше зблизька побачила справжнього й живого письменника! Щоправда, «Червону руту» його син на той момент ще не створив.

Коли вже працювала на обласному радiо, наш знаменитий диктор Драгош Буджак, великий iнтелектуал i знавець мистецтва, якось сказав пiд час запису передачi: «А чи Ви помiтили, що в «Червонiй рутi» е якась печаль? Генiальнi твори завжди позначенi печаллю…»

Авторитет Драгоша був беззаперечний, я запам’ятала добре, що вiн сказав. Просто тодi це були якiсь неспiвставнi речi: Володимир Івасюк, студент-медик, живе в Чернiвцях, – генiй. І його пiсня мае нотку печалi. Яку я не вiдчула…

Івасюк – це той унiкальний випадок, коли все виявилося правдою – i генiй, i печаль.

Я щаслива, що 15 рокiв мого життя за межами рiдного мiста i рiдного краю не пропали намарне: де б i ким я не працювала (наприклад, iнженером з якостi), я залишала собi можливiсть пам’ятати про творчiсть украiнського генiя i про тi щасливi майже 10 рокiв роботи в Меморiальному музеi Володимира Івасюка: чи я брала участь у заходах, якi проводив фонд обдарованих дiтей Влади Литовченко, чи сама проводила такi заходи, як-то зустрiч-спогад до 40-рiччя фiльму «Червона рута» у видавництвi «Смолоскип», а особливо ж – працювала над статтями для газети «День». Дякую Тетянi Полiщук, яка сприяла публiкацiям моiх статей на сторiнках цього поважного видання, одну з яких включили до збiрника «Вибраного».

Власне, публiкацii в «Днi» стали основою цiеi книжки, за винятком 4 статей, якi публiкуються вперше. Причин двi: менi не хотiлося, щоб ними скористалися недобросовiснi науковцi, а також щоб не увiбгали серйозний матерiал шляхом скорочень у «прокрустове ложе» газетноi сторiнки.

Також не торкаюся теми трагiчноi загибелi Івасюка, хоча дослiджувала й не раз писала про це. Нарештi, пiсля довгих рокiв замовчування, наклепiв, уникнення вiдповiдальностi справу про вбивство Івасюка доведено до певного завершення: пiдтверджено сам акт убивства та названо «фiрму»-виконавця. Ми в цьому й не сумнiвалися нiколи. Але конкретних результатiв знову доводиться чекати й чекати.

Приемно зазначити, що про Івасюка за останнi роки написано кiлька дослiджень. Хвилюе, на жаль, те, що немае серед авторiв дослiджень професiйних музикознавцiв. Але прийде час – i новiтнiй Девiд Вейс[1 - Книга Девiда Вейса «Небесне й земне» про Моцарта перекладена десятками мов свiту.] напише новiтне «небесне й земне», присвячене Івасюковi.

І я буду радiти, якщо моя праця йому знадобиться.

Ще зi сумом мушу зазначити, що протягом останнiх рокiв не стало декiлькох iз друзiв Івасюка. Пiшли у потойбiччя (можливо, зустрiлися там з Володимиром) Василь Стрiхович, Мiрча Кузьменюк, Людмила Шкуркiна, Ігор Кушплер. Про них е в цiй книзi.

Сподiваюся також, що читачi знайдуть дещо нове й цiкаве, чого вони ранiше про свого улюбленого композитора не знали.

Але ще дуже багато роботи залишилося для тих, хто вирiшить по-справжньому дослiдити творчий генiй Івасюка.

І насамкiнець. Протягом останнiх десятилiть в наше життя ввiйшло багато гарних традицiй. Одна з них – дякувати тим, хто допомiг завершити справу, сприяв у цьому. Вдячна своiй доньцi Наталii, чоловiковi Леонiду. Окрема щира подяка – Наталii Мороз, яка охороняе спадщину Івасюка в Чернiвецькому меморiальному музеi, ii допомога безцiнна. Дякую колегам з ТОВ «НВП «Алтосан», де працюю, якi сприяли менi в моiй працi, а також давньому товаришевi Анатолiю Зiневичу, Тетянi Дугаевiй, яка мене заохочувала до цiеi роботи. Коротко: дякую Вам усiм. Люблю Вас!

Камертон на все життя

60-i роки в iсторii украiнськоi музики займають особливе мiсце: хрущовська «вiдлига» дае молодим композиторам могутнiй поштовх до творчих пошукiв, до розвитку новiтнiх музичних тенденцiй. Зразком стае творчiсть британськоi групи «Beatles», спiв якоi можна почути тiльки вночi через «ворожi» радiостанцii типу «Голосу Америки», радiо «Свобода» тощо. Розповсюджуються записи напiвпiдпiльно, на майданчику перед магазином «Полiтична книга», на самому початку вулицi Кобилянськоi.

Украiнська молодь шалiе вiд пiсень Мирослава Скорика, якi е в репертуарi мало не кожного ансамблю, – «Намалюй менi нiч», «Не топчiть конвалiй» тощо. Пiснi Мирослава Скорика, Ігоря Поклада е i в репертуарi ансамблю «Карпати», але iх не вистачае, отож молодий поет Микола Бучко пише украiнськi тексти на популярнi зарубiжнi мелодii.

Володимир Івасюк – однолiток Громцева, вiн також навчаеться в Чернiвецькому музичному училищi, але заочно. Нещодавно вся родина переiхала з Кiцманя до обласного центру, де батько ось уже кiлька рокiв поспiль працював у Чернiвецькому державному унiверситетi.

Для Володi Чернiвцi – то мистецька Мекка: з раннього дитинства батьки iздили в обласний центр на концерти й театральнi вистави i брали його з собою. Коли родина ще була в Кiцманi, а батько вже працював викладачем унiверситету, юнак знаходив нагоду iздити туди мало не щодня. Вiдвiдував з батьком театр, ходив у кiно, але найкращим вiдпочинком для нього були прогулянки по вулицях мiста.

«Нам особливо подобався район унiверситету, де гарнi будинки, дерева й дiвчата, що видзвонюють смiхом, надаючи вузьким, але чистим вулицям романтичноi святковостi, – читаемо в повiстi М. Івасюка «Монолог перед обличчям сина». – Зливаючись з юрмою молодi, ведемо свою розмову. Найбiльше нас цiкавить лiтература i музика. Це – улюбленi теми Володi, вони хвилюють його своiми найрiзноманiтнiшими аспектами i проблемами, викликають подеколи глибокi i болiснi роздуми. У такi хвилини в нього виникала потреба бути вiдвертим i щирим зi мною. Вiн добре знае, що я його завжди правильно зрозумiю».

1966-й – рiк переiзду в Чернiвцi, був для Володимира дуже складним. Через iсторiю з пам’ятником вождю в Кiцманi його в перший же день навчання виключають з медичного iнституту. Всi думки зосередженi навколо того, що сталося. Неприемно, принизливо… І тут Володимировi всмiхнулася доля: комсомольський лiдер мiста Аркадiй Казiмiрський бере над ним своерiдне шефство (досить модне в тi часи!) i допомагае знайти роботу. Мiж iншим, це було не так просто, адже Володимир неповнолiтнiй, не мае жодноi спецiальностi, а надворi вересень, всi навчальнi заклади, навiть профтехучилища, завершили прийом.

Отже, його направляють на завод «Легмаш», щоб вiн учився на… слюсаря. Навiть звичайнiй людинi важко довго перебувати в заводському примiщеннi, особливо в ковальському цеху. А тут – музикант, скрипаль… За пiвтора мiсяця Володимир вiдчув, що може постраждати слух. Але й на «Легмашi» були люди, якi любили музику. Зокрема, Леонiд Степанович Мельник, тодiшнiй комсомольський заводський лiдер. Дiзнавшись, що Івасюк – музикант, вiн переконуе керiвництво доручити юнаковi диригувати заводським хором.

Незважаючи на юний вiк свого диригента, ще молодший вiк концертмейстера (цю роботу на громадських засадах виконувала молодша сестра Володимира Галина), ковалi, токарi, слюсарi, фрезерувальники, всi учасники хору, бiльшiсть iз яких були набагато старшi за Володимира, беззаперечно слухалися свого керiвника, довiряли йому. Вони ставилися до юнака з великою повагою, особливо коли дiзналися, що iх диригент сам пише пiснi, кiлька з яких i вони спiвають.

Вочевидь, це були талановитi люди, бо вже через пiвроку на обласному конкурсi хор заводу «Легмаш», керований Володимиром Івасюком, став лауреатом. А невдовзi заводчани написали Володi чудову характеристику для вступу в медичний iнститут.

І нинi на вулицi Богомольця на одному з корпусiв Буковинськоi медичноi академii в Чернiвцях е вивiска народного самодiяльного ансамблю пiснi й танцю «Трембiта». Його учасником став Володимир Івасюк, тiльки-но переступив порiг медичного iнституту. Вiн грав у ансамблi на скрипцi, а водночас працював над створенням камерного оркестру iнституту. І камерний таки створили! Часто репетицii проводилися вдома в Івасюкiв, на вулицi Богдана Хмельницького, 58. В тi далекi вже часи серед медикiв, зокрема, хiрургiв, було чимало людей, що вважали обов’язковим володiти грою на тому чи iншому iнструментi[2 - Трагедiю виключення, так само несправедливу, Івасюковi доведеться пережити ще раз, уже у Львовi. Музиканти й спортсмени мали деякi преференцii пiд час вступу до медичного iнституту, що, на жаль, не торкнулося Івасюка в 1966 роцi.]. Тож створити камерний оркестр було не так складно. І в складi ансамблю «Трембiта», i в камерному грала на скрипцi симпатична бiлявка Марiйка Соколовська – це iй першiй Володимир показав ще в груднi 1968 року вiрш, який згодом став пiснею «Червона рута», а потiм подарував автограф з пiдписом «Мусi вiд Володi». Вона була його ангелом-хоронителем[3 - Пiсля трiумфу «Червоноi рути» й «Водограю», коли слава про Чернiвецький медичний iнститут сягнула Москви, Соколовська на практичних заняттях у деяких викладачiв, давала йому своi конспекти, щоб вiн мiг гiдно виглядати перед тими, хто зверхньо вимагав вiд нього: «Івасюк, ви маете визначитися, чи ви будете лiкарем, чи композитором!».].

У груднi того ж 1967 сталася ще одна подiя, яка вплинула на все подальше життя Івасюка.

З жовтня 1961року в Чернiвцях почала працювати обласна телестудiя. Спочатку вона знаходилась на Цецинськiй горi, а згодом отримала нове примiщення на вулицi Комунарiв, 3 (тепер Братiв Руснакiв). У 1966-му на студiю прийшов працювати звукорежисером Василь Стрiхович. Вiн переiхав зi Львова, де також працював на телебаченнi. Невдовзi Стрiхович став постановником найбiльш цiкавих музичних телепрограм. От що вiн згадуе.

«Ми на студii готували новорiчну програму i записали ансамбль “Смерiчка” з пiснею Л. Дутковського “Снiжинки падають”. Спiвав тодi В. Зiнкевич. Писали ми дублiв з десять. Коли потiм прослухали записане, вiдчули: Зiнкевич не зовсiм справляв враження того виконання, яке хотiлося чути в цiй пiснi. Левко каже: “Давай попросимо Івасюка Володю”. Я тодi вже знав про нього. Левко вiддав йому ноти. Івасюк десь 2–3 години попрацював у нас в кiнозалi, за фортепiано, i ми почали записувати ii. Виконав вiн ii, звичайно, набагато вище Зiнкевича. Я маю на увазi у вокальному вiдношеннi i в чистотi iнтонацii. Ми залишились задоволенi. Але хоч у Зiнкевича iнтонацii тоi не було, вокальних даних, проте було внутрiшне вiдчуття цiеi пiснi. І ми у програму пустили все ж таки Зiнкевича. А пiсля я про нього весь час пам’ятав. І коли ми запросили до участi у програмi ансамбль медiнституту, ми почали писати i його пiснi, й iншi пiснi. І це був на той момент один iз бiльш таких професiональних ансамблiв по оркестровцi, по аранжуванню i подачi музичного матерiалу. Подiбного на той час у нашому мiстi не було. І так iз цього моменту все почалося».

Цитата, можливо, задовга, але Василь Стрiхович став для Володимира Івасюком другом на все життя. І «Червона рута» народжувалася не лише генiем Володимира Івасюка, але й талантом Василя Стрiховича. Коли в травнi 1971 року журнал «Украiна» надрукував пiсню «Червона рута», Володимир подарував Василевi примiрник журналу, в якому там, де надруковано текст «Слова й музика В. Івасюка», ручкою дописав «i В. Стрiховича». На зауваження Василя: «Володя, це занадто!», композитор вiдповiв: «Нi, ми вклали в неi, на мiй погляд, однакову працю».

Володимир довго працював над цiею пiснею. Спочатку з’явився образ чарiвноi квiтки, згодом вiн почав шукати пiдтвердження iснування червоноi рути в природi. Музика вже жила, але вiрша ще не було. Зберiгся запис на плiвцi – Івасюк сам спiвае «Червону руту», акомпануючи собi на гiтарi. Але це ще не остаточний варiант. Взагалi, як стверджував батько Володимира, це мала бути балада. Остаточний варiант з’явився влiтку 1970 року пiсля зйомок фiльму «Бiлий птах з чорною ознакою», в якому Володимир брав участь як танцюрист ансамблю «Вiтерець». У селi Розтоки Путильського району вiн таки почув легенду про червону руту, яка може принести щастя, якщо ii знайти. І тодi написав текст.

У «Червонiй рутi» дивовижна не лише музика – тут кожне слово особливе. І не дивно, що окремi слова й вирази ввiйшли у лексикон украiнцiв.

Володимир Івасюк i ансамбль «Карпати» пiд керiвництвом Василя Стрiховича працювали над фонограмою пiснi, яка мала звучати у передачi «Камертон доброго настрою», два тижнi. Вiдкидали дубль за дублем, шукаючи едино правильне рiшення. Писали вночi, коли замовкав вуличний рух i коли на телестудii вже нiкого не було, – щоб не цiкавились i не заважали. Нарештi, випробувавши скрипку, флейту, вiолончель, прийшли до висновку, що в пiснi мае звучати жiночий вокалiз. Згадали про спiвачку Олену Кузнецову, яка мала чудове сопрано, була популярною у Чернiвцях, але не захотiла творчоi кар’ери, а працювала викладачем педагогiчного училища. Володимир сам принiс iй ноти, сам сказав, що вiн хотiв би почути вiд неi. Ляля (так називають ii i сьогоднi тi, хто любить цю чарiвну жiнку) блискуче справилася з завданням.

13 вересня 1970 року з Чернiвцiв, з Театральноi площi «Червона рута» вперше прозвучала для багатомiльйонноi аудиторii телеглядачiв усiеi Украiни в розважальнiй передачi «Камертон доброго настрою. Учасниками цiеi музичноi передачi були в той знаменний день ансамбль «Смерiчка» з Вижницi, переможниця Всесвiтнього фестивалю молодi й студентiв у Софii, на якому вона завоювала велику золоту медаль, тодi ще теж самодiяльна спiвачка – Софiя Ротару. Судячи зi сценарiю передачi (вiн зберiгаеться в обласному архiвi, а копiя – в меморiальному музеi Володимира Івасюка, ба навiть там е друкарська машинка, на якiй цей сценарiй був надрукований!), назви пiсень не оголошувалися, але в сотнях телеграм та дзвiнкiв, якi отримало протягом недiльного вечора Украiнське телебачення, було чiтко зазначено: «Ще раз виконайте пiсню «Червона рута».

Доля iнодi любить пожартувати над тими, до кого прихильна. От i з’ясувалося наступного ранку на студiйнiй лiтучцi, що «Червона рута» – це, так би мовити, контрабандний твiр, залучений до програми без дозволу художньоi ради й навiть самого обласного об’еднання самодiяльних композиторiв! «А це не дозволено – без погодження», – сказали в обкомi партii. І «головному контрабандисту» режисеру передачi Стрiховичу негайно оголосили догану.

Наразi невiдомо, чи головi Чернiвецького облтелерадiокомiтету Андрiевi Федоровичу Москаленку пiсня не сподобалась, бо як керiвник вiн мусив ii чути – зобов’язаний був дивитися всi передачi, якi виходили на Украiнське телебачення.

Дати послухати фонограму пiснi на засiданнi художньоi ради телебачення нiхто й не планував: до цього органу входили всi «найсвiдомiшi» працiвники телестудii, у яких було «власне» бачення, якоi саме пiснi треба телеглядачам, i воно часто не збiгалося з баченням творчоi групи. Плюс, зрозумiло, iдеологiчний контроль. Власне, керiвництво студii (ii тодi очолював Петро Романюк) могло й наполягти, щоб прослухати всi пiснi, але була причина, яка створювала своерiдний карт-бланш творчiй групi: «Камертон доброго настрою» мав вийти в ефiр 13 вересня за участю самодiяльних творчих колективiв. А хто були самодiяльнi спiвачки й музиканти? Здебiльшого студенти! Вони ж тiльки нещодавно повернулися з канiкул й приступили до навчання. Отож часу на пiдготовку було обмаль, як, до речi, i для контролю над пiдготовкою. Крiм того, «Смерiчку» й «Карпати», а тим бiльше Ротару, добре знали. Та й Володимир Івасюк уже брав участь у програмi «Камертон доброго настрою» з пiснею «Мила моя», за що отримав лист-подяку вiд телебачення. Отже, особливих хвилювань не мало бути.

То чого ж тодi так сполошилися члени обласного об’еднання самодiяльних композиторiв? Чому обурилися? Адже й Івасюк був для них не стороннiй – його знали як лауреата обласного композиторського конкурсу, на якому вiн отримав першу премiю за пiсню «Вiдлiтали журавлi»?

Напевно ж, на них, як i на всiх, магiчне враження справила пiсня «Червона рута», й вони вiдчули своерiдну загрозу власнiй творчостi: якщо цей юнак пiде далi такими швидкими темпами, то це може позначитися на iх впливовi й статусi. Отож i звернулися в обком, щоб той дав наказ «не пускати!».

Отримати догану за передачу наприкiнцi кварталу означало позбутися премii, а це – солiдна добавка до невеликоi зарплати режисера П категорii. Коли режисер майже змирився з таким рiшенням керiвництва, яке жваво обговорював увесь колектив, з Киева прийшов телекс, що на загальнокомiтетськiй лiтучцi передача Чернiвецькоi студii телебачення «Камертон доброго настрою» визнана кращою передачею тижня й занесена на Червону дошку. І е прохання вiд глядачiв пiсню «Червона рута» повторити в однiй iз наступних програм, яка вийде на УТ.

Андрiй Федорович Москаленко був чоловiк гарячий, крутий, але справедливий. І те, що передача в Киевi занесена на Червону дошку, його дуже втiшило й переконало, що творцi «Камертона…» заслуговують наподяку, а не на догану. Отож вiн так само швидко вiдмiнив наказ про догану й видав iнший – про нагородження режиссера Стрiховича Похвальною грамотою. У 1999 роцi Василь Іванович передав Грамоту в музей Івасюка.

А вже наступного тижня в програмi «Студентський меридiан» знову звучала «Червона рута», але вже пiдкрiплена знятим ще у серпнi у мiстi Косовi «роликом», в якому брала участь приятелька Володимира Івасюка, студентка театрального iнституту Вiра Хомюк. Вiра Михайлiвна нещодавно згадувала[4 - Спогад Вiри Хомюк е в книжцi.] той прекрасний перiод свого життя, коли була на зйомках.

Та повернемось у 1970-й.

31 жовтня у Чернiвецькiй обласнiй фiлармонii звiтують самодiяльнi народнi колективи областi, щоб пiдтвердити свое звання. Тодi це був дуже складний iспит для аматорiв художньоi самодiяльностi. В «екзаменацiйнiй» комiсii – представники Мiнiстерства культури Украiни, очолюе журi композитор, автор шлягера 60-х рокiв «На долинi туман» Борис Буевський.

По закiнченнi виступу кожного колективу журi аналiзуе рiвень майстерностi, дае поради. Ансамбль «Смерiчка» з Вижницi, керований Левком Дуткiвським, в числi тих пiсень, якi можна показати такому шанованому журi, виконав «Червону руту». Як же всi були шокованi, коли Буевський оцiнив цю пiсню, як «мильнi бульбашки на новорiчнiй ялинцi»! Учасники ансамблю, якi, до речi, були запрошенi з гастролями до сусiдньоi Румунii, пiсля такоi рiзкоi критики навiть побоялися, що iх не пустять за кордон. Як згадував Левко Тарасович, Володимир Івасюк заспокоював iх: вiн був переконаний у тому, що його пiсня хороша. Бо за пiвтора мiсяця, що минули пiсля прем’ери, отримав стiльки схвальних листiв, що iх би вистачило Буевському на всi написанi ним пiснi.

Але до трiумфу було далеко. Володя навчався в медичному iнститутi на 4 курсi, а про нього заговорила преса: спочатку пером молодоi журналiстки Галини Тарасюк, яка опублiкувала в молодiжнiй газетi статтю «Знайти сонця руту», в якiй висловила захоплення талантом юного автора й прорекла йому велике майбутне. А в травнi 1971 вiрш i ноти «Червоноi рути» разом з невеликою розповiддю про ансамбль «Смерiчка» друкуе популярний в Украiнi журнал «Украiна». Володимир купуе цей часопис по дорозi в село Русiв Снятинського району, де вiдбувалося всесоюзне свято з нагоди 100-рiччя з дня народження Василя Стефаника. На цьому святi були присутнi зiрки першоi величини, зокрема, й сам Іван Семенович Козловський. Цей видатний спiвак був кумиром родини Івасюкiв. Донинi в музеi зберiгаеться платiвка з записом у виконаннi Козловського пiснi «Чорнii брови, карii очi» видання 1957 року, коли ще технiка запису в СССР була в зародковому станi, бо ж пiсня записана на платiвцi з обох бокiв – на одному не помiстилася! Володимир набрався смiливостi з пiдiйшов до свого кумира, щоб узяти автограф. Виявилося, що Іван Семенович уже чув про юнака, чув i саму пiсню, вiн привiтав його i залишив свiй автограф для Володимира.

А невдовзi Всесоюзне радiо «Маяк» почало активно «крутити» надiслану з «Червону руту» в своему ефiрi.

…На початку серпня у мiстi Яремча, в самому серцi Карпат, розпочинаються зйомки першого украiнського музичного фiльму «Червона рута». До участi запрошено самодiяльнi колективи – ансамблi «Смерiчка», «Росинка», «Карпати», «Опришки», а наролi головних героiв – шахтаря Романа й гуцулки Оксани, – Софiя Ротару та Василь Зiнкевич. Вiн i виконував пiсню «Червона рута».

Не спадае на думку жодноi назви iншого музичного фiльму, знятого в тi роки. Зрозумiло, вони були. Але такого приголомшливого успiху, який мав фiльм Романа Олексiва (режисер фiльму), мабуть, не випало тодi на долю жодного iншого. Його дивилися громадяни всього неозорого СРСР вiд Карпат до Камчатки. Ось як розповiдае про свое враження вiд фiльму вiдомий поет Степан Пушик: «Я вперше побачив його на Виставцi досягнень народного господарства, у павiльйонi Украiнськоi РСР. Тодi вiдбувалися в столицi СРСР Днi Украiни з нагоди якогось ювiлею чи чогось такого. Я ходив з павiльйону в павiльйон, та коли прочитав, що через годину на екранi покажуть «Червону руту», то, звичайно, залишився подивитися. Зiбралося багато глядачiв. Я був приемно схвильований, що фiльм перенiс мене з Москви в Яремче, що прозвучали Івасюковi пiснi, Мирослава Скорика, Левка Дутковського i на моi слова. Показали Володю, Назарiя Яремчука, Василя Зiнкевича, Софiю Ротару. Якийсь мiлiцiонер не витримав хвилювання й вигукнув: «Землячкi!». Я запитав молодого мiлiцiянта, звiдки вiн родом. Виявилося, що служив, як i я, солдатом у Пiдмосков’i, на третьому роцi служби його завербували в московську мiлiцiю, пiсля «дембеля» солдатськi погони помiняв на мiлiцейськi, але серце не опогониш, хiба що опоганиш. Батькiвщина пiснями розморозила серце подолянина, вiн захотiв додому».

Зрозумiло, що iсторiя кохання шахтаря й гуцулки (яка данина соцреалiзму й iдеологii!), покладена в основу сюжету, не була оригiнальна. Важко було працювати в чорно-бiлому варiантi, щоб показати красу Карпат. Самi учасники фiльму – самодiяльнi (навiть Ротару) виконавцi теж не надто могли розраховувати на якийсь особливий успiх у глядачiв. Можливо, саме за такими критерiями й дозволили зйомки та дали кошти? Бо якщо в Украiнi вокально-iнструментальний ансамбль «Смерiчка» непогано знали, то «Опришки» й «Карпати» були звичайнi самодiяльнi колективи. Не варто забувати й про те, що в краiнi готувалися до 60-рiччя створення СРСР i фiльм мiг спрацювати на iдею рiвноправ’я народiв радянськоi iмперii, особливо це стосувалося б Украiни, зокрема, на фонi забороненоi та виданоi в багатьох iнших (навiть у Китаi) державах книги «Інтернацiоналiзм чи русифiкацiя?». А проте учасники творчоi групи фiльму, здаеться, так глибоко не заглядали в iдеологiчнi процеси того часу: вони були щасливi вiд того, що весь фiльм буде присвячений украiнськiй пiснi, новiтнiй пiснi. І навiть те, що треба було обов’язково включити в репертуар пiсню росiйською мовою, iх не бентежило. Бо була пiсня, яка вже стала центром тяжiння фiльму, була «Червона рута», яка й дала назву всьому фiльму.

Пiд час зйомок фiльму Софiя Ротару вiдсвяткувала свiй день народження, а Володимир закохався в Наталку Михайлову, студентку з Івано-Франкiвська, яка брала участь у фiльмi як танцюристка ансамблю «Ритм».

Наступнi пiсля прем’ери мiсяцi пiдтвердили, що вибiр авторiв фiльму був як нiколи точний! Якщо висловитися в руслi соцiалiстичного реалiзму, то «Червона рута» пройшла переможною ходою по екранах кiнотеатрiв вiд Карпат до Камчатки. Рейтингiв тодi в Радянському Союзi не складали, але, без сумнiву, це був найбiльш рейтинговий фiльм року! Варто тут зазначити й таке: саме у 1971-му на V Московському мiжнародному кiнофестивалi iнший фiльм – «Бiлий птах з чорною ознакою» за участю Івана Миколайчука, пiд час зйомок якого[5 - Івасюк брав участь у епiзодi «весiлля» як танцюрист.] Володимир нарештi створив остаточний варiант вiрша «Червоноi рути» i в зйомках якого брав участь у складi танцювального ансамблю «вiтерець», отримав Гран-прi фестивалю. Така подвiйна перемога двох украiнських фiльмiв вражала.

Цiкаво, що саме в 1971-му на Центральному телебаченнi започаткували фестиваль «Пiсня року»: визначали кращi пiснi за листами глядачiв i слухачiв. І в це коло 20 обраних, серед яких – гранди радянськоi пiснi композитори Островський, Колмановський, Бабаджанян, Фельцман, вриваеться юнак iз Чернiвцiв! Коли вiн дiзнаеться про перемогу, схвильовано пише Назарiю про те, що пiсня виконуватиметься в супроводi естрадно-симфонiчного оркестру Юрiя Силантьева. Коли ж видатний диригент i улюбленець сотень тисяч телеглядачiв краiни Силантьев знайомиться з Володимиром Івасюком, вiн у захопленнi вiд талановитого автора й приймае рiшення про те, що юного маестро треба представити багатомiльйоннiй аудиторii, отож на сценi «Останкiна» «Червону руту» вони виконували втрьох – Назарiй Яремчук, Василь Зiнкевич i Володимир Івасюк. Як скромно i з гiднiстю вiн тримався на сценi, з якою пошаною сприймав оплески аудиторii, здаеться, вiн навiть соромився тiеi слави, що впала на нього.

Його пропустили на «Пiсню року» ще з «Водограем» у 1972-му, а потiм немовби зiмкнули завiсу, хоч пiснi Івасюка спiвала вся краiна, вони були в репертуарi навiть Едiти П’ехи, не кажучи вже про Кобзона, Ухнальова чи ансамблiв «Песняри», «Орера» «2+1» тощо. В 1979 роцi разом з Назарiем Яремчуком вiн готував для «Песни года» написану спiльно зi Степаном Пушиком рiч «Я ще не все тобi сказав». Пушик згадував, як вiн дзвонив йому й просив замiнити слово в рядку «У небi вiтер та й нарвав дощу», бо для тих, хто не знае украiнськоi мови, слово «нарвав» асоцiюватиметься зовсiм з iншою дiею. Пушик запропонував таке: «У небi вiтер накосив дощу». Однак трагiчна загибель композитора зiрвала виступ Яремчука у вiдбiрковому турi, а вперше ця пiсня прозвучала лише в 1989 роцi на першому обласному конкурсi «Червона рута». Спiвав Яремчук.

Камертоном на все життя стала «Червона рута» як для самого Івасюка та виконавцiв цiеi чудовоi пiснi, так i для поколiння 70-х. Навiть попри негласну заборону виконання пiсень Івасюка вона залишалася в назвi вокально-iнструментального ансамблю iз солiсткою Софiею Ротару, перед воiнами в трагiчнi роки радянсько-афганськоi вiйни ii спiвав для воiнiв Назарiй Яремчук. Навiть у далекiй Монголii його просили заспiвати «Червону руту»!

А що стосуеться новiтнього часу, то вiдкривши YuTub, знайдеш пiсню у виконаннi Хору Турецького, Тото Кутуньо, джазовоi пiанiстки з Японii Кейко Матсуi… Всiх не назвеш…

В iнтерв’ю всесоюзному радiо «Маяк» у 1979 роцi на запитання, як народилась «Червона рута», Володимир вiдповiв:

– Песенный (жанр. – П. Н.)интересовал меня особенно, потому что я видел в нем большие возможности использования фольклора. И эту песню я, откровенно говоря, писал, совсем не рассчитывая на какую-либо популярность ее в будущем. Когда я предложил песню исполнителям, она им понравилась, и много труда и чувств вложили в нее София Ротару и ансамбль «Смеричка». Позже я слышал очень много интерпретаций этой песни нашими советскими и зарубежными исполнителями, но мне как автору близок именно первый вариант, оригинал этой песни.

Нам також саме той, перший варiант, найбiльш близький, бо в ньому – i чар пiснi, i чар молодих голосiв, i вiдчуття незнищенностi. І наш музичний камертон на все життя.

Найдорожчi

Мальва для матерi

З iсторii стосункiв Володимира Івасюка з мамою

Коли мова заходить про Володимира Івасюка та його родове корiння, насамперед згадують батька Михайла Григоровича – вiн мав величезний вплив, насамперед iнтелектуальний, психологiчний, на Володимира змалечку. Батько займав особливе мiсце в життi свого сина, як i син у життi батька: прочитайте лишень уважно такi твори Івасюка – старшого, як повiсть «Пташка пiднебесна»: головний герой цiеi повiстi скрипаль Володимир Луговенко – то поеднання в одному образi рис i долi батька й сина. В iсторичнiй дилогii «Балада про вершника на бiлому конi» та «Лицарi великоi любовi» зовнiшнiсть Мирона Дитинки, насамперед небесно-голубi очi, статура, характер, списанi з Володимира. До речi, й сам Володимир приклався до створення роману, написавши два заключнi роздiли «Балади…». І навiть ув останньому iсторичному романi «Турнiр королiвських блазнiв» батько не уникнув того, щоб не зафiксувати на сторiнках твору образ свого сина – у молодому Стефi Шипиничi. Особливе мiсце тут належить опису весiлля молодого княжича – мабуть, таке б Михайло Григорович справив Володi.

Ми вже не згадуемо про безпосередньо присвяченi Володимиру «Монолог перед обличчям сина» та «Елегii для сина».

Син теж висловив своi почуття до батька в «Баладi про отчий дiм» на вiршi Ростислава Братуня.

Народження сина для подружжя Івасюкiв було дуже довгожданим: Михайло побрався iз молодою директоркою восьмирiчноi сiльськоi школи Софiею Карякiною, коли йому було майже 30, iй виповнилося 25. Першу дитину вони втратили. Володя ще в пологовому будинку через халатнiсть медикiв мало не залишився слiпим на все життя. Зрозумiло, що молодi батьки оберiгали свое дитя, як могли.

Уже з перших тижнiв життя немовляти вони починають вести щоденник, у якому записують усе, що стосуеться маленького, – коли посмiхнувся, як реагуе на голос мами й тата, яку книжку купили для нього тощо. Син у центрi iхнього свiту, у них океан почуттiв до нього, вони щасливi. Жаль, що цей щоденник обриваеться десь на пiвторарiчному вiцi дитини. Але батько, який мав серйозний лiтературний хист, писав i свiй власний щоденник. І Володi в ньому вiдводилося чимало мiсця. Прекраснi сторiнки, де описано поiздку батька iз сином у село Русiв Снятинського району Івано-Франкiвськоi областi, на батькiвщину письменника Василя Стефаника. У родиннiй хатi видатного лiтератора жив його молодший син Кирило Стефаник. Володя з величезним iнтересом слухав усе, що стосувалося видатного письменника, хоча було йому на той час 9 рокiв i вiн мiг знати хiба що новелу «Кленовi листки», яку тодi вивчали в молодшiй школi.

Зi Щоденника батька можна почерпнути чимало цiкавоi iнформацii про сина – аж до останнього дня його життя на волi – трагiчного 24 квiтня 1979 року: коли Володимир назавжди пiшов iз свого львiвського помешкання, батько, не знаючи про це, в Чернiвцях писав, що його син – автор двох роздiлiв роману «Балада про вершника на бiлому конi», що у нього – хист прозаiка, й вони могли б удвох щось написати разом…

Не судилося…

Софiя Іванiвна Івасюк власного щоденника не вела, хоча в 1977—78 роках, живучи разом iз сином у Львовi, вона заповнювала розпочатий самим сином, а згодом продовжений Михайлом Григоровичем «Записник» короткою iнформацiею про те, що робив Володя: куди iздив, як здавав екзамени, готувався до вiдповiдального концерту тощо.

Вона, на жаль, не залишила своiх спогадiв про сина (крiм невеликого фрагменту), бо важка хвороба не давала iй можливостi зосередитись на минулому, щоб викласти думки на папiр. Сидячи у великiй квартирi на вулицi Маяковського в Чернiвцях, мати композитора розкладала перед собою альбоми фотографiй (iх було зо два десятки), у кожному – сотнi свiтлин. І знову й знову розглядала iх. Одного разу вона сказала автору цих рядкiв: «Те, що я мала найдорожчого в життi, я втратила». Найдорожчим був для неi Володя.

У 1989 роцi Софiя Іванiвна була на вiдкриттi першого Всеукраiнського фестивалю «Червона рута». При нiй розпочиналося створення музею сина – вона жила в родинному помешканнi майже рiк разом зi своею доглядальницею панi Євгенiею. Оксана щодня навiдувалася до мами. А невдовзi, хоч i важко було матерi покидати рiдний дiм, Оксана забрала ii до себе. Коли ж перед Оксаною постало питання про тривале вiдрядження, старша донька Галина перевезла матiр у Львiв. Галина «муштрувала» маму, якiй пiд тягарем хвороби було важко ходити, ба навiть говорити, бо хвороба прогресувала. Але хiба це була муштра? Це було виявлення глибокоi нiжностi й любовi. Галя простягала до матерi руки й говорила: «Мамуся, йди до нас, ми чекаемо на тебе вечеряти!» Галя сама особисто стежила за маминою зачiскою – любила iй пофарбувати волосся, зробити манiкюр.

Коли молодша Оксана повернулася з наукового вiдрядження з Праги, Софiя Іванiвна повернулася в Чернiвцi.

«Для нас, дiтей, мама завжди була прикладом мудростi, терпiння й оптимiзму… Ми мамi довiряли, i ii слово було завжди дуже вагомим», – говорила в iнтерв’ю Надii Тисячнiй Оксана Михайлiвна[6 - Див. Журнал «Здоров’я жiнки в Украiнi».].

«Мама, в моему розумiннi, – насамперед iдеальна дружина й матiр. Вiд неi я нiколи не чула злобного плiткарства, засуджування, оцiеi iдi плебейськоi… Коли вже сама стала матiр’ю, то намагалася наслiдувати свою маму», – зазначае Галина Михайлiвна.

Природно, мамине слово мало неабияку вагу i для единого сина Володимира.

В повiстi «Монолог перед обличчям сина» Михайло Івасюк чимало сторiнок вiдводить спiлкуванню матерi з маленьким Володею, вiдтворюе цiлi дiалоги мiж ними. Мама знала про все: i чому мiсяць свiтить, i чому жаба квакае. Мама, вона одна, могла пояснити, чому вiн, син учителiв, не може вчитися абияк, отримувати трiйки, а не п’ятiрки.

Володя з 5 з половиною рокiв почав вiдвiдувати музичну школу, i цим здебiльшого опiкувався батько, навiть пiд диктування сина виконував домашнi завдання в нотному зошитi. Навчання було успiшне, хлопчик часто брав участь у найрiзноманiтнiших концертах, зокрема, як талановитого юного скрипаля його включали в програми виступiв для дорослих аудиторiй. У 1958 роцi до рiдного села Мамаiвцi (тодi – Новосiлка) приiхав дорогий гiсть, предмет гордостi всiх буковинцiв (та чи лише буковинцiв!) – вiдомий оперний спiвак Дмитро Гнатюк. З цiеi важливоi урочистоi нагоди кiцманчани готували зустрiч земляковi – концерт, серед учасникiв якого мав бути й Володя Івасюк. На той час хлопчик перебував у санаторii в селi Щербинцi Новоселицького району на Буковинi. А Михайла Григоровича вдома не було – поiхав у вiдрядження. Довелося мамi самiй iхати в Щербинцi й домовлятися, щоб сина вiдпустили на концерт. Його вiдпустили на кiлька днiв.

Зустрiч з Гнатюком справила на хлопчика величезне враження – вже будучи дорослим, навчаючись у Львiвськiй консерваторii, вiн насмiлився написати Гнатюковi листа, в якому висловив свое шанобливе ставлення до видатного спiвака. А з того пам’ятного концерту залишилася колективна фотографiя, на якiй е юний Володя разом з батьком.

Мама завжди залишалася нiби в тiнi, була дуже скромною людиною, коректною, ненав’язливою, вона вмiла розчинитися в любовi до своiх близьких, пiти на самопожертву заради них. Дiти це розумiли. У 1960 роцi Михайло Івасюк отримуе можливiсть поiхати до Ірпiня, в Будинок творчостi письменникiв, щоб там попрацювати разом з редактором видавництва «Молодь» над пiдготовкою до друку свого першого роману «Червонi троянди». Це було можливо тiльки в лiтнi мiсяцi, коли розпочнеться вiдпустка. Ситуацiя складна: поiздка й перебування в Будинку письменникiв вiдбувалося тiльки за власний рахунок, а зарплата вчителя (у якого двое дiтей!) не найвища, хоча вiн i працював не лише в деннiй, а й у вечiрнiй школi. Але йому пощастило з дружиною – вона була гарною, дбайливою господинею, отож грошi на поiздку Івасюки вiдклали. Проте ця проблема виявилася навiть не найважливiшою – справа в тому, що Софiя Іванiвна чекала на третю дитину, яка мала народитися буквально через два мiсяцi. (Оксана народилася 20 серпня). Тому батько вагався: iхати чи не iхати, чи такий уже важливий той роман, чи не впораеться редактор сам? Однак дружина наполягла: iхати! І спокiйно працювати! А вона впораеться!

Батько писав iз Ірпiня листи мало не щодня, розповiдаючи про роботу з редактором, про знайомства з вiдомими письменниками. Якраз тодi в Ірпiнi збиралися й тi, кого згодом назвали «шiстдесятниками». Мама так само ретельно й систематично iнформувала батька про всi подii, що стосуються дiтей, та ii самопочуття – це хвилювало й бентежило його.

Ім’я для наймолодшоi сестрички знайшли Володя й Галя.

А невдовзi вийшов роман «Червонi троянди», а ще трохи згодом у невеликiй квартирi Івасюкiв зазвучав рояль – батько придбав цей старовинний австрiйський iнструмент за виплачений йому авторський гонорар. Тому, як жартував Володя, рояль пахнув «Червоними трояндами».

Ось це дбайливе ставлення матерi до батька, його творчого успiху дiти бачили впродовж усього життя.

Такою ж вона була i в ставленнi до своiх дiтей. Не раз iй потрiбна була не лише витримка, а й мужнiсть. Вiдомий випадок з бюстом Ленiна, що стався на початку квiтня 1966 року, коли до закiнчення школи Володi залишилося трохи бiльше двох мiсяцiв. Вiн тодi був кращим учнем класу, крiм того, керував вокально-iнструментальним ансамблем «Буковинка», що завоював не одну перемогу на обласних i республiканських конкурсах, а в червнi 1965 року брав участь у звiтному концертi Чернiвецькоi областi в Жовтневому палацi культури на честь 25-рiччя возз’еднання Буковини в единiй Украiнськiй державi. На цьому концертi звучали i його першi створенi пiснi.

І ось катастрофа: Володю i ще четверо його ровесникiв заарештували, змусили протягом 15 дiб прибирати й пiдмiтати вулицi Кiцманя…

Батько на цей час уже працював у Чернiвецькому державному унiверситетi, жив у гуртожитку, телефона не мав, як не було телефона i вдома, в Кiцманi. Записку про те, що сталося, написала йому Галя. І що вiн мiг зробити?

Весь тягар проблеми випав на материнi плечi. Бiльшiсть спiвчувало, бо Володю любили в мiстечку, але й чимало зловтiшалися. Софiю Іванiвну виклика5ли й до директора, i на партбюро. Адже вона вiдповiдала за сина як мама, за дiтей, яких учила, – як педагог. Видно, мама iз сином мала дуже важку розмову i повiрила йому, що вiн не збивав бюста, це – випадковiсть. І навiть зрозумiла його юнацький максималiзм: взяти всю вiдповiдальнiсть на себе.

Розповiдала доцент ЧНУ Валентина Євстахiiвна Бузинська, яка одночасно з юними Івасюками навчалася в Кiцманськiй середнiй школi – тодi вона була в 7-му класi. Вона чула крiзь вiдчинене вiкно вчительськоi, як Софiю Іванiвну «розбирали» на педрадi (чи, може, засiданнi партбюро?) за виховання сина. Тепер для них вiн був хулiганом, ганьбою школи, а ще кiлька днiв тому вони ним пишались! І мати вiдповiла всiм: «Я вiрю, що мiй син не мiг зробити нiчого поганого». Таку ж позицiю вона зберiгала i в листуваннi з чоловiком, який сварив Володю за те, що сталося якраз напередоднi закiнчення школи. А вона переживала не лише через те, що син втратив медаль, що його виключать з комсомолу й це може дуже сильно завадити йому в майбутньому (так, до речi, й сталося!), а насамперед ii хвилював психологiчний стан сина, i намагалася його пiдтримати.

Мамина пiдтримка вiдiграла величезну роль: Володимир здав усi випускнi екзамени, за винятком iсторii й суспiльствознавства (був такий предмет – щось на зразок «наукового комунiзму»), на вiдмiннi оцiнки. А з iсторii йому просто принципово не поставили найвищу оцiнку – адже вiн «образив» Ленiна. До речi, кожен екзамен у нього приймала комiсiя, в якiй обов’язково був представник райвно, – щоб, бува, не завищили юнаковi оцiнку.

Івасюки жили дружно й цiкаво. Для них не було особливо складно загiтувати своiх колег по роботi, щоб поiхати в Чернiвцi на концерт чи нову виставу. Домовлялися з водiем якоiсь вантажiвки й iхали. Це сьогоднi добратися з найдальшого села щодень на роботу до обласного центру чи до столицi досить просто – сiдай на маршрутку та iдь! А тодi, наприкiнцi 50-х – початку 60-х рокiв, рейсовий автобус iздив навiть не до кожного населеного пункту, а повертатися ввечерi пiсля концерту в Кiцмань, який всього за 20 кiлометрiв вiд Чернiвцiв, можливо було тiльки, якщо наперед подбати про транспорт. Володю брали iз собою на цi концерти й вистави.

Івасюки, працюючи вчителями, були активними учасниками вчительського хору, на репетицii часто брали маленького Володю. Саме диригент цього хору Іван Лазарович Ковблик звернув увагу на хлопчика, який зачаровано слухав протягом кiлькох годин, як спiвають його батьки та iх колеги. Вiн перший виявив музичнi здiбностi Володi.

Якщо можна було б говорити про розподiл напрямкiв виховання (що, звичайно, дуже умовно!), то батько найперше дбав про iнтелектуальне виховання, про цiкавий i корисний вiдпочинок, про книги й платiвки, якi варто прочитати й послухати, при цьому ненав’язливо й красиво вчив дiтей любити свiй край, свою рiдну пiсню, свою мову. Чого варта вже згадувана вище поiздка у музей Стефаника, а далi – в Карпати! А згодом, коли Володя пiдрiс, батько брав його iз собою у фольклорнi експедицii.