скачать книгу бесплатно
Сiм днiв i вузол смертi
Сергiй Пантюк
Цей роман називали трилером, мiстичним детективом, просто твором про сучасне життя. Його хвалили i лаяли приблизно порiвну, а вiн жив собi в iнтернет-павутинi, сподiваючись колись стати окремим виданням. Дочекався… На думку вiдомого письменника Василя Кожелянка, ця книжка – «глибока, зрiла, професiйна i при тому настiльки динамiчна, гостросюжетна й захоплююча, що вiдiрватися неможливо». Існуе чимало книг про людину у замкнутому просторi. Цей роман – про людину в замкнутому часi. Доля – чи можливо змiнити ii, чи все вже написано до останньоi лiтери? Читач вiдповiсть на це разом з героями роману – звичайними хлопцями та дiвчатами початку нового тисячолiття.
Сергiй Пантюк
Сiм днiв i вузол смертi
Переддення
– По життю треба йти поважно i впевнено. Так, аби за тобою тягнувся шлейф добрих вчинкiв i файних жiнок. Але в’iдь у тему – шлейф, а не хвiст. Бо хвости треба рубати!
Вiнько поставив на стiл спорожнiлу фiлiжанку i потягнувся за цигаркою. Орест, ледь помiтно усмiхнувшись, оглянув пiтьмяну кав’ярню.
– Думка твоя нiби й заслуговуе на увагу, але, як би це коректнiше висловитися, не зовсiм менi до вподоби. Давай ще по кавi замовимо.
Вiнько, хоч i був на кiлька рокiв старшим за Ореста, нерiдко полюбляв прислужитися своему неговiркому приятелевi. Тож i тепер вiн звично попрямував до шинквасу, пошепотiвся з миловидною, як на своi роки барменкою, а повернувшись, оголосив:
– Кава зараз буде. Для нас – iз коньяком. Я сказав iй, що ти серйозний бiзнесовець, i це твое сокровенне бажання…
У кав’ярнi спиртним не торгували, та заборона стосувалася не всiх.
– Дiдько ти, Вiньку! Зараз вмочимо писки, i знову пiде-поiде. А в мене ж е ще одна важлива справа.
– Якщо ти вважаеш дзвiнок до своеi вдовички важливою справою, то ну тебе…
Оресту подобалася Вiнькова звичка називати осiб протилежноi статтi «вдовичками», але коли це стосувалося його Олюньки, трохи ображався. Правда, в собi, бо говорити щось наперекiр друговi не мало сенсу: на будь-яке Орестове слово Вiнько знаходив десять своiх – вагомих i мовби висiчених iз каменю. Із них вiн вдало вимуровував громiздкi контраргументи, якi Орест теж не мiг беззастережно приймати, а тому iнколи все-таки прагнув посперечатися.
– Ходiмо краще до унiверситетського гуртожитку, – звузив очi Вiнько, – та й вiдвиснемо за повною програмою.
– Не можу. Настрою нема. Та й взагалi…
Барменка принесла на маленькiй тацi каву i коньяк.
– О, панi е великою конспiраторкою, – пiдбадьорливо засмiявся Вiнько, ковтнувши з однiеi фiлiжанки. – Щиро дякуемо. Та не кисни ти! – майже викрикнув до Ореста, – плюнь i забудься. Не вийде з цього нiчого путнього. Ти тут страждаеш, ходиш, як мокра курка, нормального життя цураешся. Думаеш, твоя Олюнька там чернечу рясу одягла? Хрiн! Знаю я iх як облуплених…
– Вiньку, припини. Оля – порядна дiвчина. Ми цiлком довiряемо одне одному…
– Довiряете? Ха! Ти довiряеш? А я нiкому не довiряю. Колись, пам’ятаю, розважався з однiею «вiрною». Весiлля менше нiж за мiсяць, вже бiла сукня у шафi, чувак, вiриш, сам бачив. Хлоп ii у вiдрядження кудись гайнув, а вона – у кнайпу. Там я ii й пiдарканив.
– І що?
– Осiдлала вона мене i гарцюе, телефон поряд iз лiжком задзеленчав, вона за слухавку, а там ii милий. У життi я не чув стiльки нiжних i лагiдних слiв – i найкращий, i найжаданiший, сумую, мовляв, приiжджай хутчiй, бо не витримаю i помру, а сама, старий, в’iдь у тему, i далi на моiм штуцерi соваеться, курва…
– І що, це е приводом до узагальнення?
Орест знав, що Вiньковi просто не щастило в особистому життi. І про його колишне короткочасне одруження був начуваний. Не склалося, не та жiнка трапилася на життевому шляху… Але ховати задавненi рани за машкарою цинiзму, – хiба це вихiд зi становища? Останнiм часом за Вiньком постiйно волочився якийсь непотрiб у жiночiй подобi. Та й Орест вже втомився про це говорити i думати. Хай живе, як йому подобаеться…
– Якщо не узагальнення, то один iз типових випадкiв, – Вiнько зруйнував хiд Орестових думок. – Жiнки не здатнi кохати. Зарубай це собi на стовбурi. Ми – здатнi, а вони – нi. Якщо жiнка навiть iде з чоловiком на край свiту, повiр, не заради кохання, а лише лелiючи якийсь меркантильний iнтерес.
– Нi, Вiньку, у мене все зовсiм не так.
– Ха! Ти ж слiпий, як пень. І загальмований. Тому пояснюю усе, як кажуть, на сiрниках. От дивимося на тебе. Молодий i привабливий. Самостiйно здобув освiту. Поiхав за кордон, заробив копiйчину i придбав житло. Працюеш перекладачем у серйознiй фiрмi. А тобi ж тiльки двадцять сiм, тобто перспектив реального зросту – до бiса i ще трiшки. Будь-яка вдовичка, дiзнавшись про все це, заприсягнеться на всiх бiблiях, коранах i талмудах, що кохатиме тебе до смертi. У них на таких чоловiкiв нюх. Собаче чуття. А ти розтечешся, як шмарок по валiзi вiд щастя, що якась цiла богиня зiйшла з небес i удостоiла тебе своею увагою. Рватимеш жили, щоб забезпечити ii iснування, носитимешся з нею, нiби з цяцькою. А вона, насолоджуючись усiм, що ти для неi зробиш, зневажатиме тебе, а при першiй-лiпшiй нагодi стрибатиме у гречку. Всi вони однаковi. В iншому ти мене не переконаеш нiколи.
– Я й не прагну… Хоча менi здалося, що ти зайвий раз прагнеш переконати себе ж…
Перед Орестом знову промайнула картина його стосункiв iз Олею. Вiн i ранiше пiсля подiбних бесiд прагнув припасувати до себе Вiньковi теорii, та нiчого не стикувалося. Орест шукав хоч маленьку чорну плямочку, ледь помiтну трiщинку, аналiзував слова i жести коханоi, висвiчував розумом найтоншi вiдтiнки поглядiв та розмовних iнтонацiй, але… Сущi дурницi говорить Вiнько, вважаючи його задуреним чи заслiпленим. Вiн просто кохае i вiдчувае взаемнiсть. А якби запримiтив хоч якусь фальш, його б i переконувати не треба було нi в чому. Але наразi iснуе щастя. Величезне щастя. Хай вони рiдко бачаться, хай вiн страждае вiд розлуки. Але ж знае, впевнений – настане день, коли його Олюнька повернеться, цього разу – назавжди, i все буде, як ранiше, або й ще краще. А Вiнько? Можливо, вiн просто трохи заздрить?
– Гаразд, Орку, не ображайся, бо в тебе такi очi, що, дивися, й битися полiзеш. Не сердься. Життя покаже, хто мае рацiю, а хто – кулемет. Краще давай помiзкуемо, як використати решту видiленого Господом часу.
– Що тут думати? Я мушу забiгти на мiжмiську телефонку. А надалi знову вiльний.
– Тодi пропоную такий план, – Вiнько подзигував обома вказiвними пальцями, – зараз чалапаемо на мiжмiську, ти отримуеш свою порцiю телефонного сексу, а тодi беремо якийсь лiтревич i йдемо до Олега побавитися за комп’ютером. Годиться?
– Хай буде. Врештi, й погода шепоче «Позич, але випий!»
Вони виринули з кав’ярнi, хапаючи легенями сире повiтря останнього дня зими. Мiсили брудний снiг i мовчали. Вiнько усмiхався зустрiчним жiнкам, Орест зосереджено димiв цигаркою. Зупинилися бiля пошти.
– Вiньку, бери ось трохи рублiшка i йди за бухлом, та й загризти захопиш. А я тим часом перебалакаю…
З Олею Орест познайомився, коли займався придбанням квартири. Прийшов за адресою, вказаною в газетнiй об’явi. Дверi вiдчинило смагляве дiвчисько, чорнооке, кирпатеньке, з ледь вловимими схiдними рисами обличчя. «Мулаточка», – подумав тодi Орест i, привiтавшись, запитав: «Продаете квартиру?»
– Продаемо, – вiдповiла дiвчина. – Та ви заходьте, не роззувайтеся, ми вже наполовину в дорозi.
– А що це вас приперло? Борги?
– Ну що ви, якi борги? Просто бабуся померла у Рiвному i залишила нам у спадок свiй симпатичний особнячок. І робота там е для матерi, та й ще деякi серйознi перспективи, – вона багатозначно посмiхнулася.
Орест прискiпливо оглянув помешкання i вiдзначив для себе, що чоловiчих рук тут запевне бракувало. Щоб перевiрити припущення, запитав:
– То може менi прийти, коли буде вдома тато? Я звик фiнансовi питання вирiшувати з чоловiками…
– Доведеться з жiнками. Наш тато дуже давно з нами не живе. Ми навiть не впевненi, що вiн живий взагалi, оскiльки жодноi звiстки за кiлька останнiх рокiв не отримували. Ранiше хоч алiменти коли-не-коли надсилав…
Оресту сподобалося, що дiвчина розмовляе з ним як iз хорошим знайомцем. Його взагалi приваблювали такi щебетухи – балакуча людина рiдко бувае пiдступною: навiть, якщо i мае щось на думцi, все одно вибовкае.
– Ну що, поки мати не прийде, може вип’ете кави?
З тiеi кави все i почалося. Дзвiнок матерi, яка «трохи затримаеться у подруги», безкiнечне блукання нiчним мiстом, перший грiм на свiтанку i ще Бог знае що, що тривае до сьогоднiшнього дня. Хоч i квартиру Орест придбав iншу, й Олюнька через два мiсяцi поiхала «до бабусиного особнячка», а пiд серцем затерпае при кожному спогадi про неi, навiть, при згадцi iменi, а коли набирае ii телефонний номер, пальцi тремтять i вцiляють зовсiм не у потрiбнi кнопки…
Орест, завмерши, слухав довгi проспiви у слухавцi. Нiхто не озивався. Вiн ще двiчi повторив набiр, але знову мовчанка. «Ет, накручу вiд Олега», – махнув рукою i вийшов iз задушливоi кабiнки. Вiнько чекав його, затиснувши пiд пахвою конкретно напаковану целофанову торбу, вiд якоi вже встигли одiрватися ручки. З жартами та приповiдками хлопцi упхалися до тролейбуса, який, бризнувши в повiтря зливою iскор, поплазував у напрямку проспекту Залiзняка.
Олег, на прiзвисько Мегабайт, був знаним у мiстi програмiстом. Працюючи на декiлька поважних фiрм, вiн непогано заробляв, придбав сяке-таке житло. Керiвники, для яких Олегiв талант приносив чималi прибутки, поблажливо сприймали його сентенцiю про те, що коли на комп’ютерний монiтор дихати перегаром, вiн не опромiнюе органiзм i не так ятрить очi. Молодий чоловiк банально спивався. З тих пiр, як дружина його залишила, високоi зарплатнi вистачало Мегабайтовi ледь на два тижнi. У вiльний час вiн займався лiвими замовленнями, або просто за пляшку дозволяв знайомим пограти у комп’ютернi iгри, в яких почувався, наче риба у водi, а стосовно деяких просто був автором. «Якби я жив у Америцi, – полюбляв нагадати друзям, – давно був би мiльйонером i мав власний гелiкоптер». Проте тут, за жартом Вiнька, побачити тверезого Олега, було рiвнозначним, що уздрiти п’яного папу римського.
Хлопцi прошмигнули повз зосередженого над газетою охоронця i вибiгли на другий поверх. Комп’ютерний центр був майже порожнiм, i лише дверi до Олегового кабiнету привiтно закликали увiйти. Мегабайт вицокував на клавiатурi i зовсiм не звертав уваги на гостей, що завмерли на порозi, приховавши за стiною напаковану торбу.
– Агов, прокинься! – Вiнько гучно тупнув ногою.
– О, земля трiсла, – Олег пiдвiв очi, – заходьте. Хоч би пива притягли, бо тут голова цiлий день, як дiжка. Навiть на обiд не ходив, роботою завалили. А вчора, знаете, трохи жiзнi дали…
– І що, дуже важко? – поцiкавився Орест.
– Не питай!
– То, може, це тебе порятуе? – Орест, наче iлюзiонiст, вихопив iз прихованоi торби лiтрову пляшку горiлки «Отаман».
Миттево вiдбулося преображення Олегове. Вiн, як джин iз амфори, виринув iз-за монiтора, знайшов у шафi три склянi чарочки i розклав iх на вiльному столi. Вiнько розвантажив торбу, Орест порiзав ковбасу i хлiб, вiдкрив банку з маринованими огiрками.
– А я вже думав, що сьогоднiшнiй день дурно минеться, – усмiхнувся Олег, розкладаючи стiльцi. Друзi прилаштувалися бiля незручного канцелярського стола, i Вiнько врештi наповнив чарки.
– Ну, поiхали…
Пiслячаркову тишу, що заповнила кабiнет, ворушило тiльки дружне хрумкотiння огiрками.
– Але мiж першою i другою куля не мае пролетiти, казав колись мiй командир роти, – повторив Олег свою коронну фразу, i прозора рiдина знову наповнила келишки.
– Гай, тримаймося!
– Ну i чим добрим ти тепер займаешся, пане Мегабайте? – поцiкавився Орест.
– Фiгнею страждаю, – Олег знову поспiшив налити горiлки – гостям – з допуском «на вуса», а собi – «на хлопчика».
– Куди розiгнався? – зморщився Вiнько. – Конi ж не виннi…
– Три – число святе, – Олег пiдняв чарку, – будьмо крепкi й дуже впертi!
Але «святе число» швидко надбало тенденцii до зростання. Невдовзi у лiтровiй посудинi залишилася кiлькiсть, про яку кажуть «На трьох мало, на одного багато». Пам’ятаючи невiдворотнiсть аксiоми «Скiльки горiлки не купуй, все одно бiгти двiчi», Вiнько понуро встав i посунув до дверей, буркнувши через плече: «Зараз буду». Орест сiв за комп’ютер i, поки Олег зосереджено димiв, викликав блок «Games».
– Нiчого нового не маеш? – Орест поцокав «мишкою». – Це все вже давно менi набридло…
– Не-а, – Олега вже трохи розвезло, – але на фiга тобi тi iгри? Хочеш, покажу цiкаву програму, яку я нещодавно розробив? Супер!
– Хвалися…
Олег разом iз попiльничкою перебазувався на свое законне мiсце, Орест прилаштувався поряд.
– Коротше, пояснювати тобi суть програми буде довго i складно. Та й це тобi нi на фiг не потрiбно. Обмежимося каркасом. Як ти ставишся до астрологii?
– Та iнколи гороскопи переглядаю…
– Все ясно… Де той Вiнько застряг, його лише за смертю посилати! Словом… У цивiлiзованому свiтi деякi вченi давно не мають сумнiву у тому, що астральна схема життя кожноi людини е своерiдним кодом, який загалом не так i складно розгадати. Карта зоряного неба у глобальному розумiннi е практично незмiнною. Так що змоделювати якiсь незначнi ii пертурбацii протягом, скажiмо, останнiх трьохсот рокiв для мого розумного брата, – Олег попестив комп’ютер, як циган лошака, – не е великою проблемою. Отже, ми трохи попрацювали i тепер маемо можливiсть залiзти у запевнi нетрi. Хоча, цього тобi також не треба… О, нарештi, – Олег махнув рукою Вiньковi, що саме увiйшов, – зачиняй дверi, бо ще охоронець приповзе, дiлитися доведеться.
– Стривай, – Орест зупинив Олега, – нахайдакатися ми ще встигнемо. Покажи програму, поки очi бачать.
– Давайте ще по кiлька крапель, а одночасно i Вiнька до нашоi розмови долучимо.
– Ти, Мегабайте, вже, здаеться, увiйшов у певну стадiю, раз тебе на розумняк пробивае. – Вiнько моргнув Орестовi. – Умови моi такi: спецiальних термiнiв не вживати, пришмалками нас не величати i наливати усiм порiвну. І тодi я готовий слухати тебе хоч до ранку.
Друзi зареготали i знову примостилися бiля стола.
– Коротше, хлопцi, коли я почав робити цю програму, я цiлковито вiдкинув, як колись казали, матерiалiстичний свiтогляд. За початкову точку взяв астрологiчну аксiому, згiдно з якою у момент народження людини зорi програмують ii подальше iснування. Чого шкiритеся? Слухайте, матерi його лихо! Це досвiд тисячолiть, i не лише наш, а людства загалом. Новонароджений отримуе свiй зоряний код, який можна розгадати досить детально. Декому це дано вiд природи, але всi цi чаклуни та вiдьми працюють, як правило, методом штрику. Я кажу не про тих, котрi вiдверто нарiд, наче кроликiв, розводять… Ми ж спробували трохи систематизувати деякi речi, розкласти на полички i отримали результат. Дай огiрка… Так… А якого хрiна я тут розпинаюся, якщо все можна показати наочно. Скиньте менi, так би мовити, вихiднi данi на будь-яку людину, i я видам доволi детальну схему ii життя i, навiть, день смертi. Якщо е точнi вiдомостi про мiсце, день, годину i хвилину народження об’екта – з такою ж достеменнiстю вирахуемо i часовi координати його останнього подиху.
– По-моему, ти поiхав дахом, Мегабайте, – Вiнько вiдкусив шматок канапки, – або розробив якусь нову гру.
Олег спалахнув, як смолоскип:
– Чуеш, пришмалку, я тобi говорю про серйознi речi. Дiстань он з тiеi полички енциклопедичний словник i вибери когось на свiй смак. Прiзвища можеш не називати.
Вiнько iз п’яною ретельнiстю погортав книжку, вiдшукав статтю про якогось росiйського ботанiка, прiзвище котрого бачив уперше, i продиктував дату i мiсце народження Мегабайтовi. Той хвилин п’ять вигравав на клавiатурi шурхiтливi мелодii, зосереджено повзав «мишкою» по килимку i довкола нього, аж нарештi сказав:
– Пiддослiдний об’ект розглянуто. Із врахуванням неточностi даних iснуе вiрогiднiсть похибки до двадцяти вiдсоткiв.
Із принтера виповзло кiлька аркушiв, помережаних лiтерами i цифрами. Орест почав читати уголос, Вiнько стежив за статтею у словнику, а Олег курив. За кiлька хвилин з’ясувалося, що комп’ютерний текст висвiтлював факти переважно особистого характеру i лише побiжно згадував про «аналiтичний склад розуму» та «схильнiсть до наукових дослiджень». Зате дата смертi цiлком збiглась iз вказаною в енциклопедичному словнику.
– Це якийсь твiй фокус, – не вгавав Вiнько. – Давай спробуемо ще раз.
– А ти ще раз за пляшкою збiгаеш? – спокiйно запитав Мегабайт.
– Якщо доведеш, що це не якесь твое шарлатанство, збiгаю.
– То бiжи, бо тут все чисто. Або давай спочатку цю, що на столi доб’емо.
У процесi допивання старих i поповнення нових запасiв хлопцi закинули в електронний iнтелект данi на Шевченка, Ленiна i Сальвадора Далi, а також на покiйного Олегового дiдуся i якусь Вiнькову «вдовичку», дату народження якоi вiн розшукав у себе в записнику. Оскiльки нiхто достеменно не знав, у який день тижня, не кажучи вже про годину, народився той чи iнший об’ект, то комп’ютер знову видав загальнi описи, якi було лише побiжно проглянуто. Особлива увага припала лише на дати смертi, якi знову вiдповiдали iстинi. Вiнько продовжив звинувачувати Олега у пiдтасуваннi, i вони мало не побилися. Орест, органiзм якого краще вмiв тримати горiлку, трохи втихомирив опонентiв, розсадив подалi, але вони все одно пережбурлювалися iдкими фразами. Остання, примирлива, чарка навпаки наблизила всiх до того стану, у якому люди здатнi творити такi речi, за якi наступного ранку у кращому випадку червонiють.
Орест дочекався, поки Мегабайт виблюеться просто з вiкна, допомiг йому всiстися на робоче мiсце i, сам вiд себе того не очiкуючи, сказав:
– Я згадав точнi данi про народження однiею людини. Ти iх наперед знати не можеш. Подивимося, що скаже твоя програма.
Вiн продиктував годину, день, число, мiсяць i рiк чийогось народження, й Олег знову зацокав по клавiатурi. Вiнько, невдоволено буркочучи, почав прибирати зi столу. Згорнувши огризки хлiба у смiтярку, вiн побрiв мити склянки. Коли ж повернувся, мимохiть спiткнувся поглядом об Ореста, що саме читав щойно роздрукований аркуш.
– Ну що там ще виповзло? – запитав вiн i хотiв було висмикнути папiр iз приятелевих рук, але раптом помiтив, що Орестове обличчя зблiдло, мов стiна.
– Вiньку, я закинув у комп’ютер данi на ще одну людину, – чужим голосом промовив Орест. – Поглянь на результат.
Вiньковi очi прагнули щось прочитати, але просякнутий алкоголем мозок вiдмовлявся спiвпрацювати з ними. Єдиним фрагментом, який рельефно виринув iз тексту i вгруз у свiдомiсть, стало останне речення: «Даний об’ект припинить земне iснування 7 березня 200… року о 18 годинi i 36 хвилин». І поки Вiнько прагнув переварити отриману iнформацiю, Орест запалив цигарку, присiв на край стола i, мовби у простiр, промовив:
– Сiм днiв…
– Що сiм днiв?
– Жити…
– Ти про що?
– Олег працював iз моiми вихiдними даними. Розумiеш? Це я народився 26 сiчня 197… року о 10 годинi ранку. У четвер, у цьому мiстi.
Вiнько, здавалося, трохи протверезiв, зморщив чоло, потiм глянув на Мегабайта, який мирно спав, схиливши голову на стiл.
– Орку, це якась фiгня. Мегабайт завантажив нас звичайними дурницями. Вiд нього зараз все одно нiчого не доб’ешся. Давай викличемо таксi i роз’iдемося по хатах. А завтра, на тверезу голову, прийдемо сюди i розберемося.
