скачать книгу бесплатно
– Вiньку, я вiдчуваю, що це зовсiм не дурницi. Єдине, в чому з тобою можна погодитися, це те, що нам варто проспатися. Завтра пiд обiд я тобi зателефоную, здибаемося i нормально перебалакаемо з Олегом. Про всяк випадок.
Невдовзi запiзнiле таксi розчинилося в опiвнiчнiй темрявi.
День перший
Ранкове радiо – запеклий ворог людини з перепою. Голос диктора хiрургiчним скальпелем розпанахуе важкий сон, нахабно ставлячи перед фактом – наступний день розпочався. Але вставати ще рано, та й бажання такого нема, i навiть пiти й заткнути пельку цьому галасiевi лiньки, бо знаеш – зайвi рухи витрусять iз тебе залишки сну, а натомiсть подарують гострий бiль у скронях i потилицi.
«Хоч би кварту води здогадався бiля себе поставити,» – подумав Орест, i, поволi зсунувши ковдру, усвiдомив, що й роздягнутися у нього вчора не вистачило сил. Вiн дотягнувся до бра, клацнув вимикачем i свiтло рiзнуло йому вiчi гарячим суховiем. Оговтавшись, встав, почвалав на кухню i зопалу почав жлуктити воду, що, як завжди, мала iржавий присмак. Вирiшив випити мiцного чаю i, шукаючи у кишенях сiрники, знайшов там i цигарки.
Нiкотин привнiс у Орестове мислення деяку свiтлiсть, i з пам’ятi почали виринати трохи нечiткi фрагменти вчорашнього вечора. Пиячили, базiкали, мучили комп’ютер.
Стоп!
Якась нова програма.
І раптом Орест здригнувся – вiн згадав усе.
Програма вiдтворення людського життя. Спочатку людей iз енциклопедii, знайомих, потiм його, Ореста.
Комп’ютер назвав дату його смертi.
Засвистiв чайник. Орест запарив улюблений цейлонський, знову потягся за цигаркою. Потiм вимкнув радiо. Дата його смертi. Дурницi. Це якась Мегабайтова штучка. Чорний жарт. Не може ж купа металу i пластику передбачати долю живоi людини. Не може. Чи може? Якби ця дата була перемiщеною у часi рокiв на сорок уперед, Орест би лише посмiявся. Але вона настане через сiм днiв. Тиждень. І тому смiятися важко.
Людина здатна сприймати факт лише чужоi смертi. Про свою думають навiженi i розчарованi. А ще – невилiковно хворi, бо усвiдомлюють усю невiдворотнiсть долi. Але вони не знають дати. Тому й дякують Богу за кожен подарований день. А тут нема нi фiзичноi, нi психiчноi недуги. Є дата. А може це i е початком божевiлля? Треба розiбратися на тверезу голову. Сьогоднi ж.
Орест прагнув одiгнати своi думки, але вони поверталися, дзижчали, лiзли у голову, наче передосiннi напаснi мухи. Вiн випив чай, роздягся i пiрнув пiд ковдру. Треба ще помiркувати. Спробувати розкласти все по засiках. Воно проясниться. Мусить прояснитися.
В Орестовiй уявi виразно зринув образ Олюньки. Вiн так учора i не зателефонував iй. Залив усе горiлкою. Нi, так не можна, вона ж хвилюеться. Зателефонувати зараз? Ще рано. Та i що вiн iй скаже? Що нажерся, як свиня i дiзнався про день своеi смертi? Нi, спочатку треба все з’ясувати. Якщо говорити зараз, вона зрозумiе, що щось не так. Допитуватиметься. А Орест не зможе збрехати. У нього взагалi не виходить брехати. Треба почекати.
Сон не з’являвся. Орест вертiвся в лiжку, наче вуж. За вiкном розвиднялося. Звiвшись на лiктi, пронизав очима скло i побачив туман, що мовби вата, лежав мiж сусiднiми будинками. Перше березня. Перший день весни. Ще е одна цигарка.
Мабуть, пора вставати i готувати снiданок. Треба себе зайняти роботою, заклопотати. Вiн знову побрiв на кухню, дiстав iз холодильника ковбасу i декiлька яець, розiгрiв пательню. «Олii мало залишилось», – подумав раптом. «Хоча на сiм днiв вистачить», – випливло саме. «Нi, у мене дiйсно дах iде», – резюмував, вiдрiзаючи скибку хлiба.
Задзеленчав телефон. Йдучи у кiмнату, Орест зауважив, що на годиннику майже восьма. Слухавка озвалася голосом Вiнька:
– Я тебе не розбудив? Вiтаю!
– Та нi, я саме снiдати почав. А незабаром i на роботу пора човгати…
– А я сьогоднi вирiшив узяти тайм-аут. Маю знайому вдовичку-лiкарку, може, напише якийсь папiрець. Та й грiх щось робити у п’ятницю…
Орест аж тепер збагнув, що сьогоднi останнiй день робочого тижня. Вчорашня подiя мовби роздiлила свiт на двi недотичнi реальностi – його, Орестову, i якусь iншу, загальну, чи навiть окремiшню. Вiн так глибоко поринув у власну реальнiсть, що вiдчуття тяглостi часу зникло. І лише слово «п’ятниця» у Вiнькових вустах повернуло все на своi мiсця.
– Слухай, у мене теж великого завантаження немае. Треба тiльки шефа зараз попередити. – Орест на хвильку примовк. – То може продовжимо у Мегабайта вчорашнi дослiдження?
Вiнько з охотою пiдтримав Орестову пропозицiю. Вiн, власне, i телефонував з такою метою, але мав сумнiви, чи варто виступати iнiцiатором. Думки про Мегабайтову програму не дали Вiньковi нормально виспатися, у душi поселилася неприемна тривога. Вiн пам’ятав про домовленiсть з Орестом зустрiтися пiд час обiдньоi перерви, але пiсля тривалих ранкових роздумiв усе ж вирiшив ненав’язливо пришвидшити подii.
– Не знаю, чи Олег буде на своiй основнiй службi, чи десь у iншому мiсцi, – задумався у слухавку Вiнько. – То ж я зараз напосядуся на телефон, аби його виловити, а ти спокiйно снiдай i чекай мого дзвiнка. А далi зорiентуемося.
За час розмови яечня встигла добряче вистигнути, тож Орест узявся ii розiгрiвати. Вiн прагнув цiлковито зосередитися на цьому заняттi, та непроханi думки настирливо морщили йому надбрiв’я. Звичайною послiдовнiстю та стрункiстю цi мисленi потоки не вiдзначалися: химернi й аморфнi силуети та стряпатi обривки зсотувалися у липкий клубок, присутнiсть якого вiн майже фiзично вiдчував у черепнiй коробцi. Снiдав механiчно, iжа здавалася йому схожою на вату, якою послуговуеться дантист, лiкуючи зуби. І тiльки черговий ковток диму навпiл iз мiцною кавою дозволив його уявi сконцентруватися.
Отже, п’ятниця. Орест пiдiйшов до календаря: 7 березня припадае на четвер.
Вiн народився також у четвер.
Коло мусить замкнутися?
Нi, це все нереально!
Чого ж Вiнько не дзвонить, забув чи що?
Четвер… Четвер?!
Тiеi ж митi замiсть обридлого пiтьмяного клубка у свiдомостi Ореста виникла подiя десятилiтньоi давнини, про яку вiн за iнших умов, мабуть, якщо би й згадав, то з iронiею. Тодi вiн повертався iз Черкас вiд однокурсника, з яким заприятелював пiд час першого року навчання на факультетi iноземних мов. Кiлька днiв безперервноi пиятики закiнчилися доволi приемно – дiдусь товариша, великий колекцiонер i знавець козаччини, подарував Орестовi справжнiсiньку козацьку люльку iз власноручно вiдреставрованим чубуком. Глиняна основа люльки була помережана чудернацькими позначками, на двох кiльцях звисав срiбний ланцюжок. І хоч Орест тодi погано уявляв собi, як користуватися таким величезним знаряддям для курiння, подарунок йому припав до душi: вiн одразу уявив, як поважно виглядатиме ця люлька на старенькому килимку в гуртожитськiй кiмнатi. А для початку вiн прикрiпив люльку до паска, удвiчi пропустивши ланцюжок через петельку, чим викликав ще одну хвилю задоволення з боку приятелевого дiдуся, який, незважаючи на поважний вiк i декiлька добрячих чарок, таки поволiкся разом iз онуком проводжати Ореста на автостанцiю.
В Уманi вiн вибiг за межi станцii, аби купити цигарки. Поряд iз кiоском, на вкритому пилюкою газонi розмiстилося строкате циганське сiмейство. Мати прагнула роздiлити мiж купою голодних циганят декiлька дешевих пирiжкiв, дiти, штовхаючись i простягаючи одне поперед одного руки, гелготали, наче переляканi гуси. Придбавши цигарки, Орест покрокував у бiк платформи, коли раптом вiдчув доторк до плеча. Озирнувшись, побачив кремезного цигана, який одразу ж блиснув золотими зубами:
– Послухай, де взяв таку люльку? Продай менi. Даю сто карбованцiв i зверху свою, – циган добув iз кишенi дерев’яну, страшенно закiптюжену «носогрiйку». – Я без жартiв, ось грошi.
– Вибачте, це подарунок, – вiдповiв Орест, але циган посипав такими умовляннями, що хлопець розгубився i замислився. Із зацiпенiння його вивiв станцiйний гучномовець, який саме оголосив про наближення вiдправки автобуса.
– Ще раз вибачте, але подарунок я не можу продати! – вже рiшуче промовив вiн тодi i пiшов. Майже бiля автобуса його наздогнала циганка, та ж сама, яка нещодавно годувала своiх дiтей пирiжками.
– Я зараз мiлiцiонера покличу, – Орест рвучко ухилився вiд ii доторку, – чого ви до мене вчепилися? Не продаеться ця люлька, чи я незрозумiло кажу?
– Та Бог iз нею, – несподiвано спокiйно промовила циганка. – Ну виб’е мене чоловiк зайвий раз, менi не звикати. Просто я долю твою побачила, хочеш розкажу? І грошей менi не треба вiд тебе, тiльки скажи – хочеш?
Це, звичайно, трохи заiнтригувало Ореста. Помiтивши, що водiй несе документи на вiд’iзд, вiн заспiшив:
– Ну, якщо ти так багато знаеш, то скажи хоча б, коли я помру?
– У такий самий день, що й народився. А люльки ти даремно не продав, – скоромовкою протрiщала циганка i швидкою ходою попрямувала у бiк свого тимчасового мiнi-табору.
Орест тодi тiльки посмiявся з циганського пророцтва. Проте тепер, коли вся картина вiдтворилася перед ним, як на кiноекранi, задумався. Вiн достеменно згадав: циганка сказала не «у той самий», а «у такий самий день, що й народився». Тобто, мала на увазi не дату, а день тижня. І день цей, виходить, четвер…
До речi, люлькою, принагiдно згадав Орест, теж довго милуватися не довелося – кiмнати в гуртожитках, у яких мешкали хлопцi, тодi нагадували прохiднi двори. Тож хтось невдовзi й прилагодив ноги вiдстояному в боротьбi з циганами подарунковi. І лише нещодавно Орест випадково дiзнався, що цим «кимось» був не хто iнший, як його черкаський приятель – якось протверезiвши, його дiдусь докорiнно переглянув факт власноi щедростi, i велiв онуковi будь-яким способом повернути люльку додому. Хлопцевi ж було не надто зручно пояснювати неординарну ситуацiю, тому вiн i пiшов шляхом найменшого опору. Про це Оресту пiд час випадковоi зустрiчi у вiдрядженнi розповiв iнший колишнiй однокашник-черкащанин, який на час зникнення люльки, саме iхав додому за сiмейними обставинами i отримав завдання передати дiдусевi мало не втрачену назавжди релiквiю.
Отямившись вiд спогадiв, Орест упiймав себе на думцi, що досi не повiдомив керiвництво фiрми про свою сьогоднiшню вiдсутнiсть. За рiк роботи вiн зумiв привчити шефа не ставити зайвих запитань – обов’язки своi виконував сумлiнно, у разi необхiдностi не шкодував особистого часу, тому влаштовувати зайвi вихiднi йому нiхто не забороняв. Проте сьогоднi шеф все ж попрохав Ореста забiгти хоч на пiв-годинки, бо уночi приповз якийсь дуже важливий факс вiд нiмецьких партнерiв. Подумки вилаявшись, що плани його раптово порушилися, Орест пообiцяв бути в офiсi о десятiй. «Ще й Вiнько чортiв досi мовчить», – вiн нервово накрутив його номер, але слухавку нiхто не пiдняв. Махнувши рукою на телефон, одягся i вибiг на вулицю.
А в цей час Вiнько з Мегабайтом уже сидiли у майже порожньому дешевому пивному барi.
– Вiньку, заприсягаюся, нiякого жарту в тому нема, – Олег лiниво смакував пиво. – Ця програма така ж реальна, як i будь-який примiтивний «Бухгалтер». Похибки, звичайно, можливi, але ж я вам пояснював, за яких умов. І хто просив Орка своi данi давати? Вiн що не бачив, що я сам вже давно заплив у повну вiртуальнiсть?
– А вiн набагато кращим був? – Вiнько загасив недопалок. – Коротше, Олежку, жвинди йому, що на душу ляже, але при зустрiчi ти мусиш переконати Ореста, що вчора з нас поприколювався. Вiн цiлком серйозно перейнявся цим, розумiеш? Це ж можна з глузду з’iхати!
– Я зараз пiду до себе i ще раз перегляну програму. Може я й насправдi щось прогавронив. Це був би найкращий варiант. Хоча навряд, я все чудово пам’ятаю. Вiньку, я вже, здаеться, знаю, що робитиму далi. Я штучно перероблю прогноз i скажу Орковi, що сп’яну переплутав цифри дати його народження. І в його ж присутностi виведу документ, згiдно iз яким йому ще жити i жити. Думаю, у його ж iнтересах менi повiрити. Принаймнi, заспокоiться, дурнi думки повiдганяе нафiг.
– А що ж буде насправдi, Мегабайте? Не можу повiрити, що людина здатна пiзнати речi, якi за усiма канонами мав би знати лише Господь. Здаеться, ти вчинив якийсь надзвичайний i непростимий грiх…
– Ну, грiх вчинив не так я, як електронiка. Та й, мiж нами кажучи, iдея ця також не моя, а одного поважного пана, який у астрологii почуваеться мов риба у водi. Вiн просто не сильно шарить у компах, а тому лише завантажував мене матерiалом, а я вже все те зводив докупи. Хоча, чесно, Вiньку, менi теж не по собi. Я чудово усвiдомлюю, що такi речi не варто було чiпати. Не наша це прерогатива. Але, знаеш, коли ми з тим чоловiком побачили, що програма невдовзi запрацюе, таке шалене натхнення з’явилося, таке незбагненне пiднесення, що досi того стану пояснити не можу. Потiм, правда, повне спустошення вiдчув, але, зiзнаюся тобi, скiльки я не тестував пiсля того програму, старий, в’iдь, жодного збою не було, жодного ерору. Звiдки я знав, що Орест такий необачний фiнт викине?
– Гаразд, Олежко, дуй до себе i швиденько роби те, що надумав, а я зв’яжуся з Орестом i за годинку ми будемо в тебе.
Олег, кивнувши, попрямував до виходу, а Вiнько пiшов до шинквасу розраховуватися. Запитав дозволу скористатися телефоном, кiлька разiв набрав Орестiв номер, але намарне. «Де вiн подiвся? – подумав тривожно. – Може, за цигарками вибiг?» Механiчно почав гортати сторiнки записника, але раптом згадав, що мобiльника свого Орест нещодавно загубив i ще й вирiшив певний час почекати, а раптом хтось поверне. Пiдсмiхнувшись з такоi наiвностi, Вiнько залишив просякнутий кислим пивом ганделик.
Його зустрiв по-справжньому бiлий i трохи мерехтливий свiт. Це вже важко було назвати звичайним снiгопадом, бо не чарiвнi й досконалi снiжинки, а безформеннi мокрi клаптi залiплювали йому очi й вуха. Вiнько спробував заховати голову у комiр, але снiгова волога одразу ж почала затiкати пiд одяг. Вiн забiг у першу-лiпшу прохiдну арку, обтрусився, мов кiт, i дiстав цигарки. Дiйсно, узимку снiг налаштовуе на спокiй i фiлософський настрiй, а вiд цiеi весняноi сльоти лише роздратування… Але куди ж подiвся Орест? Не мiг же вiн проiгнорувати нашу домовленiсть!
– Вогню можна? – Вiнько мовби прокинувся i побачив перед собою коротко стриженого, трохи розгубленого юнака у бруднющiй робi. Першим бажанням, яке одразу виникло, було послати цього волоцюгу подалi, але, опанувавши себе, вiн тiльки знизав плечима, мовби не зрозумiв прохача.
– У нас тут iз татом халтурка невелика, – хлопець, здалося, вiдчув Вiнькiв стан. – Офiс якомусь адвокатовi ремонтуемо, час пiдтискае, а в тата сiрники закiнчилися…
– Офiс, – майже вголос повторив Вiнько, простягаючи хлопцевi одну iз запальничок, яких вiн зазвичай мав по кишенях кiлька, – а телефон там е?
– А як же адвокатовi без телефону?
– Пропоную бартер, – Вiнько тепер вже привiтно усмiхнувся, – я зроблю один дзвiнок по мiсту, а вам залишиться ця запальничка.
Аж тепер вiн згадав, що Орест мав намiр вiдпроситися з роботи, але це не означало, що його стовiдсотково вiдпустять. Тож захопившись iдеею якомога швидше опрацювати Мегабайта у потрiбному напрямку, вiн пiдсвiдомо зациклився лише на единому сценарii подiй.
Орест дiйсно виявився на мiсцi. Вiн повiдомив, що закiнчуе термiнову роботу, потiм мусить владнати ще деякi справи, а «рiвно о дванадцятiй плюс-мiнус п’ять хвилин» готовий бути в Мегабайта.
Насправдi ж iз перекладом факсового повiдомлення Орест впорався досить швидко, зi слiв директора склав лист-вiдповiдь, попрохав секретарку приготувати каву й усамiтнився у своему крихiтному кабiнетi. Важкi думки знову повернулися до нього, здалося, що вiн забрiв у лабiринт, з якого вихiд е, але шукати його вже нема бажання. Найвiрогiднiше, саме так насправдi почувався Робiнзон Крузо, коли остаточно переконався, що е на загубленому островi единим мешканцем. Невiдворотнiсть – жахливе слово, а у сьогоднiшнiй ситуацii – й поготiв. Щоправда, десь на самому днi його свiдомостi, ще трiпотiла маленька надiя, що невдовзi вони зустрiнуться з Мегабайтом, i той, зареготавши на всi зуби, обiзве його, Ореста, пришмалком i пояснить, що вся ця програма «е повною фiгнею i забавкою», а тодi вони, пiдштурхуючи невдоволеного Вiнька, втрьох упхаються до популярноi корчми «Чумацький вiз» i знову нарiжуться до свинячого рохкання. Орест перiодично прагнув пiдкликати цю свою надiю ближче до поверхнi, але вона одразу ж мовби танула у непроглядному темно-сiрому туманi. Вiн вiдчував непереборну потребу подiлитися з ким-небудь своiм станом, але певноi кандидатури визначити не мiг. Кiлька разiв поривався зателефонувати до Олюньки, та придуманi перед цим стрункi словеснi конструкцii миттю вивiтрювалися з голови. Вiн клав слухавку i знову думав до болю у скронях, до вiдчуття битого скла в очах. І в якийсь момент, коли вже сам iз собою погодився, що крiм Вiнька, нi з ким не обговорюватиме цiеi проблеми, все раптом розклалося, як у вдалому комп’ютерному пасьянсi.
Отже, незалежно вiд того, що скаже сьогоднi Мегабайт, треба першочергово звiльнитися вiд зайвих клопотiв. Наразi такий клопiт iснуе один – оця нездала служба, яка хоч i приносить чималу копiйчину, але здебiльшого забирае до двох третин часу iз кожноi доби. Орест пригадав, що його контракт передбачае вiдпустку у будь-який час пiсля вiдпрацьованого року, але «за умови вiдзнайдення аналогiчного спецiалiста для тимчасовоi замiни». Вiн розшукав у шухлядi папiрець iз номером телефону унiверситетськоi однокурсницi Дiани, яку нещодавно випадково зустрiв у мiстi i змушений був вислухати довжелезну тираду про те, як iй набридло щоденно виконувати роль домогосподарки, i як би iй хотiлося знайти хоч якусь роботу, бажано за фахом. На щастя, Дiана була вдома i одразу ж погодилася «пiдзаробити на косметику». Звелiвши iй негайно викликати таксi i мчати в офiс, Орест написав заяву на вiдпустку «у зв’язку з сiмейними обставинами», трохи подумав i додав через тире слово «одруження». Саме у цей час його й потурбував по телефону Вiнько. Вирiшивши для себе, що вiдпустковi грошi вiн мусить отримати одразу пiсля пiдписання шефом заяви, Орест пiдлаштував пiд свiй час i майбутню зустрiч з Мегабайтом.
Невдовзi директорова секретарка ввела до Орестового кабiнету розпашiлу вiд подолання крутих офiсних схiдцiв Дiану. Орест iз холодним виразом обличчя ще раз переглянув свою заяву, i не бажаючи вислуховувати черговоi порцii теревенiв колишньоi однокурсницi, швидко повiв ii до приймальнi. Із тону розмови Орест зрозумiв, що Дiанi набридла роль не лише домогосподарки, а й вiрноi дружини. Досвiдчений шеф теж миттю ухопив цей момент, а кiлька нiмецьких i англiйських спiчiв у виконаннi Дiани розклали усi крапки над «i». Дзвiнок головному бухгалтеровi вирiшив фiнансове питання, i Орест збiгав до найближчого гастроному за пляшкою коньяку i шоколадними цукерками. Пообiцявши шефовi й Дiанi, яка ще й досi щебетала у його кабiнетi, що «пiсля весiлля транш буде неодноразово подвоено», Орест залишив на столi ключ вiд свого службового примiщення i, зiславшись на загрозливий брак часу, попрощався.
Вiн вистрибнув iз маршрутного таксi на центральному мiському майданi. Годинник на ратушi показував за чверть дванадцяту. До Мегабайтового офiсу Орест вирiшив пройтися пiшки, аби принагiдно зазирнути у «Магiю кави» – одну з найпристойнiших i найдорожчих кав’ярень мiста, де заборонялося палити, але вмiло створений персоналом затишок мiг заспокоiти навiть справжнього неврастенiка.
Мокре й сiре мiсто прагнуло затримати Ореста рвучким зустрiчним холодом, жбурляло на нього краплями брудноi води з-пiд колiс прудких автомобiлiв. Кiлька разiв вiн силкувався запалити цигарку, але, здавалося, вiтер сьогоднi був здатен пронизувати навiть долонi.
Пiдкреслено ввiчливий швейцар нечутно вiдчинив затемненi дверi кав’ярнi, i Орест миттево поринув у царство схiдних ароматiв. Вiн пошукав очима вiльний столик i зовсiм випадково погляд його вихопив серед декiлькох вiдвiдувачiв Вiнькову постать. «От жук, вiн теж вирiшив коньячком розiм’ятися» – подумав Орест, пiдходячи до приятеля.
– Що, у дурнiв думки збiгаються? – мiцно потиснув Вiнькову правицю i, присiдаючи, одразу ж замовив всюдисущому офiцiантовi каву з коньяком.
– Та я оце забiг трохи ранiше до Мегабайта, але на мiсцi його чомусь не виявив. Врештi, ми ж на дванадцяту домовилися…
– Коби вiн знову не нажерся, бо останнiм часом наш Олег не просихае, – зауважив Орест.
– Не думаю, зранку щось i для фiрми зробити треба. Якби вiн лише бухав, то хто б його терпiв i ще й грошi платив?
Орестовi принесли його замовлення i вiн, красномовно кивнувши на годинник, попрохав рахунок за себе й Вiнька.
– Менi упали щойно свiжi копiйки, тож я i виставляю. Але це лише початок, обiд також за мною, – заспокоiв Орест обуреного товариша.
– І звiдкiля ж тобi тi копiйки упали?
– Я взяв вiдпустку за минулий рiк.
– Ти ж планував улiтку – на весiлля i медовий мiсяць.
– Вiньку, про яке лiто мова? У мене е сiм днiв, iз сьогоднiшнiм включно. Чи ти забув?
– Орку, я все це дуже ретельно обдумав i дiйшов висновку, що Мегабайт все ж таки нас розiграв. Щось надто хитро-веселим був у нього голос, коли я домовлявся про зустрiч…
Вiнько зумисне повiльно ковтнув кави, що майже вистигла, упiвока спостерiгаючи, чи не насторожив Ореста своiми не надто обережними словами. Але заспокоiвся, бо йому здалося, що у зiницях приятеля спалахнули м’якi вогники надii. «Фундамент закладено, – подумки вiдрапортував сам собi, – тепер справа за Олегом».
– Ходiмо, Орку, час пiдтискае.
Фiрма «Амперсанд Ltd», у якiй Мегабайт мав основну роботу, займала два першi поверхи колись секретного науково-дослiдного iнституту якихось надтвердих металосплавiв. Те, що залишилося вiд свого часу серйозноi органiзацii, i зараз iснувало у трьох невеличких кiмнатках на мансардi цiеi ж споруди. Двi кiмнатки займали лiтнiй директор i така ж лiтня його секретарка, у третiй тiснилося декiлька наукових спiвробiтникiв iз креслярським i ще якимось приладдям невiдомого застосування. Помiтно скорочений штат науковцiв теж займався невiдомо чим, але платню всi отримували регулярно – установа залишалася юридичним власником усього примiщення, а коштiв, що сплачували за оренду численнi фiрми й фiрмочки, усiм вистачало для нормального iснування. Саме сюди колись потрапив за унiверситетським направленням новоспечений iнженер електронно-обчислювальних машин Олег Флис, саме тут вiн почув про комп’ютери i захопився ними, саме тут вiн став тим Мегабайтом, без якого протягом певного часу не вiдбувався жоден запуск оргтехнiки у мiстi. І якби Олег стабiльно не дружив iз чаркою, то вiн, а не його однокурсник Сашко Рубiнштейн на прiзвисько Сало, був би власником i директором цього крутого «Амперсанду Ltd». Власне, так воно все i розпочиналося. Але, очевидно, фортуна не любить п’яниць, навiть, таких талановитих як Олег…
Саме цi проблеми обговорювали Орест i Вiнько, поки не наблизилися до Олегового кабiнету.
– Вiн десь неподалiк, – законстатував Вiнько, смикнувши дверi, якi виявилися незамкнутими. – Якби iшов кудись далеко, не залишав би таку дорогу технiку напризволяще.
Кабiнет зберiг слiди учорашньоi пиятики: ряд порожнiх пляшок пiд стiною, переповнена смiттярка, шматок огiрка на пiдлозi. Повiтря, щоправда, було чистим i свiжим, очевидно, прийшовши на роботу, Олег вiдчинив кватирку. Орест витяг з-пiд стола целофановий пакет, який вони з Вiньком учора принесли, i склав у нього використану тару.
– У них тут що, прибиральниця штатом не передбачена, – пробурчав вiн, складаючи у стосик розсипанi папери.
Вiнько ж, пильно озирнувшись довкола, дiйшов до невтiшного висновку, що Мегабайт уже встиг завалити iхнiй ранковий план. Пояснення було едине – десь неподалiк виринула непередбачена пляшка. Але вiдверто непокоiтися вiн не хотiв, аби Орест, бува, не запiдозрив про iснування змови з Мегабайтом.
– Ну що, Орку, посидимо трохи i почекаемо. Якщо хвилин за п’ятнадцять не з’явиться, пошукаемо по сусiднiх офiсах.
Тепер Вiнько звернув увагу, що Орест уважно читае якийсь папiр.
– Що там у тебе? – вiн наблизився упритул.
– Вiньку, це ж той прогноз, що зробив для мене Олегiв комп’ютер. Я ж учора його так собi проглянув, трете через десяте. А тепер бачу, що все це – чистiсiнька правда. Поглянь, – Орест простягнув два стандартних аркушi.
Прочитаний текст дiйсно схвилював Вiнька: короткi i зрозумiлi фрази, схожi на довiдниковi, розповiдали чиюсь бiографiю вiд першого i до останнього дня. І Орест вважав, що це його бiографiя. Усi факти, котрi Вiнько достеменно знав, збiгалися, але, очевидно, було ще щось iнше, чого вiн знати не мiг, проте для Ореста це «щось» мало неабияке значення. Вiн знову помiтно зблiд i дивився кудись крiзь стiну. Спростовувати уголос це комп’ютерне писання Вiнько вважав недоречним, бо чiтко усвiдомлював, що Орест ще бiльше повiрив у правдивiсть прогнозу. Негайно потрiбен був Мегабайт, де його чорти носять, курва-мама?!
– Ходiм, Орку, шукати того хрiна обталапаного, бо так i до вечора тут можна просидiти.
Скориставшись вiдсутнiстю секретарки, хлопцi увiйшли до кабiнету Сашка Рубiнштейна, якого непогано знали через Олега. Бiльше того, iнколи зображаючи демократичного керiвника, Сашко, чи, як вiн тепер себе називав, Олександр Йосипович брав посильну участь у пиятиках, що, як правило, вiдбувалися вечорами в Мегабайтовому кабiнетi. Пiсля пiдкреслено щирих привiтань Сашко повiдомив, що чув Олегiв голос у коридорi близько десятоi ранку, то ж тепер здивований, що його немае на мiсцi. Отримавши пораду поцiкавитися про Олега в iнших спiвробiтникiв фiрми, Орест i Вiнько знову опинилися у коридорi.
– Слухай, а до своiх колишнiх колег iз наукового iнституту вiн не мiг пiд дах залетiти? – раптом осяяло Вiнька. – Вони ж, наскiльки я розумiю, всi друзi-спiвпляшечники. Сьогоднi перше число, а про перебоi з зарплатнею у них я щось не чув. Ходiмо?
Мансарда гула, мов вулик, що й пiдтвердило Вiнькове припущення. Хлопцi постукали у дверi однiеi з кiмнат i зазирнули всередину. За iмпровiзованим столом сидiв напевне весь склад науковоi установи iз керiвництвом включно, проте Мегабайта видно не було.
