1984

скачать книгу бесплатно


«Колись, – подумав Вiнстон з якоюсь раптовою впевненiстю, – Сайм зникне, колись вiн однозначно випаруеться». Вiн надто розумний. Вiн все бачить надто чiтко i говорить надто смiливо. Партiя не любить таких. Одного дня вiн зникне. Це написано у нього на обличчi.

Вiнстон доiв хлiб з сиром. Вiн сiв впiвоберта, щоб допити каву. За столом злiва чоловiк з рiзким голосом все ще торохтiв. Молода жiнка, яка, ймовiрно, була його секретарем i сидiла спиною до Вiнстона, слухала його i, здавалося, охоче погоджувалася з усiм, що той казав. Час вiд часу Вiнстон вловлював такi реплiки як «Я думаю, ви маете рацiю, я повнiстю з вами згодна», вимовленi тонким i досить дурнуватим жiночим голосом. Водночас iнший голос не замовкав нi на мить, навiть коли говорила його спiврозмовниця. Вiнстон знав цього чоловiка в обличчя, хоча про нього самого майже нiчого не знав, окрiм того, що той займав якусь високу посаду у вiддiлi Художньоi лiтератури. Це був чоловiк рокiв тридцяти, з широкою мясистою шиею i великою щелепою. Його голова була трохи закинута назад, тому його окуляри вiдбивали свiтло ламп, i через це Вiнстон бачив тiльки два порожнiх дзеркальних диска замiсть очей. З потоцi звукiв, що виривалися з його рота, було практично неможливо вичленити жодного слова. Одного разу Вiнстону все ж вдалося вловити фразу – «повне i остаточне викорiнення гольдштейнiзму» – яка звучала, як одне довге слово. Але загалом вся його мова була просто одноманiтним кряканням. І хоч розiбрати, що говорив цей чоловiк було майже неможливо, загальний характер i спрямованiсть розмови були зрозумiлi. Ймовiрно, вiн засуджував Гольдштейна i вимагав бiльш суворих заходiв проти думкозлочинцiв i саботажникiв, ймовiрно, вiн обурювався звiрствами евразiйськоi армii, а також звеличував заслуги Старшого Брата або солдатiв на Малабарском фронтi – але це не мало нiякого значення. Що б вiн там не говорив, можна було без сумнiву сказати, що кожне його слово мало на увазi продемонструвати його благонадiйнiсть, все, що вiн говорив, було чистою пропагандою, чистим АНГСОЦом. Спостерiгаючи за цим усiм, Вiнстон навiть подумав, що цей крякало взагалi не справжня людина, а якийсь робот. Говорив не його мозок, а його гортань. Какофонiя, яка з нього лунала, складалася зi слiв, але це не була мова в iстинному розумiннi цього слова: це був звук, видаваний несвiдомо, як крякання качки.

Сайм на мить замовк, малюючи щось ложкою у рiдинi з-пiд тушкованого м'яса. Голос за сусiднiм столом знову щось крякнув, чомусь навiть навколишнiй шум його не заглушав.

«У новомовi е слово, – сказав Сайм, – я не знаю, чи знаеш ти його: «крякоговiр», це коли хтось крякае, як качка. Це одне з тих цiкавих слiв, якi мають два протилежних значення. Коли таке кажеш про супротивника, це звучить як образа, а коли про того, з ким згоден, це похвала».

«Безсумнiвно, Сайм випаруеться», – знову подумав Вiнстон. Вiн подумав про це з жалем, хоча добре знав, що Сайм його зневажав, i був цiлком здатний звинуватити у думкозлочинi, якби побачив для цього хоч найменшу пiдставу. Але щось з цим Саймом було не так. Йому чогось не вистачало: якоiсь обачностi, показноi байдужостi, можливо, навiть звичайноi дуростi, яка могла б його колись врятувати. Не можна сказати, що вiн був «неблагонадiйним». Вiн вiрив у принципи АНГСОЦу, любив Старшого Брата, радiв перемогам, ненавидiв зрадникiв не просто щиро, а навiть з якимось невтомним завзяттям, не властивим рядовому члену Партii. І все одно було в ньому щось дивне, щось пiдозрiле. Вiн говорив речi, про якi краще було б мовчати, вiн читав надто багато книжок, вiн часто бував у кафе «Каштан», яке було улюбленим мiсцем художникiв i музикантiв. Звичайно, не було закону, навiть неписаного, який забороняв би вiдвiдувати це кафе, але бути помiченим у цьому мiсцi було поганим знаком. Тут збиралися старi, дискредитованi лiдери Партii, перш нiж остаточно випаруватися. Говорили, що там бачили самого Гольдштейна багато рокiв або навiть десятилiть тому. Долю Сайма передбачити було неважко. І все ж як не крути, якби Сайм хоча б на секунду вловив природу потаемних думок Вiнстона, вiн негайно здав би його Полiцii Думок. Як i будь-хто iнший, звичайно, але Сайм зробив би це з бiльшим завзяттям i задоволенням, нiж iншi. Але навiть завзяття його не врятуе. Благонадiйний той, хто не мислить взагалi.

Сайм пiдняв очi. «А ось i Парсонс», – сказав вiн.

Щось у тонi його голосу пiдказувало, що йому хотiлося додати: «цей клятий дурень». Парсонс, сусiд Вiнстона по поверху у будинку «Перемога», проштовхувався до них з iншого кiнця iдальнi – огрядний чоловiк середнього зросту зi свiтлим волоссям i жаб'ячим обличчям. До тридцяти п'яти рокiв у нього вже було солiдне черевце i жировi складки на потилицi, але рухався вiн бадьоро i якось по-хлоп'ячому хутко. Вiн взагалi був схожий на пiдлiтка-переростка, i хоча вiн був одягнений у звичайний партiйний комбiнезон, дивлячись на нього чомусь мимоволi уявляв його у синiх шортах, сiрiй сорочцi i червонiй хустцi на шиi – унiформi Загону юних розвiдникiв. Уява так i малювала його з ямочками на колiнах i пухкими рученятами, якi здригаються у несамовитому маршi. Парсонс дiйсно так i шукав привiд покрасуватися у шортах – тому завжди був першим, хто виступав з пропозицiями органiзувати масовий турпохiд або який-небудь iнший активний захiд. Вiн привiтав iх обох радiсним «Фiзкульт-привiт!», сiв за стiл, i iх накрила хвиля рiзкого смороду поту. Краплi вологи виступали на його рум'яному обличчi. Його здатнiсть до потовидiлення була просто феноменальною. У Громадському центрi завжди можна було визначити, коли вiн грав у настiльний тенiс по вологiй рукоятцi ракетки. Сайм дiстав смужку паперу з довгим стовпчиком слiв, i почав його уважно перечитувати, крутячи чорнильний олiвець мiж пальцями.

«Ой, тiльки гляньте, хто це у нас працюе в обiдню перерву», – сказав Парсонс, пiдштовхуючи Вiнстона лiктем. «Яка вiдданiсть роботi, га? Що у тебе там таке, друже? Мабуть, щось занадто розумне для мене. Смiте, друже, а я за тобою ганяюся. Ти забув здати грошi».

«На що саме», – запитав Вiнстон, автоматично намацуючи купюри у кишенi. Близько чвертi зарплати доводилося вiддавати на усiлякi добровiльнi внески, яких було так багато, що iх важко було вiдстежувати.

«На Тиждень Ненавистi. Ми всiм будинком здаемо. Я збираю грошi з усiх будинкiв по нашiй вулицi. Ми маемо докласти всiх зусиль, адже ми не хочемо зганьбитися на святi. Кажу тобi, я буду нi до чого, якщо на нашому старому будинку «Перемога» не висiтимуть найбiльшi прапори з усiею вулицi. Ти обiцяв здати два долари».

Вiнстон знайшов i вiддав двi зiм'ятi бруднi однодоларовi купюри, якi Парсонс вклав у невеликий записничок, i зробив запис акуратними друкованими лiтерами.

«До речi, друже, – сказав вiн, – чув, мiй малий вчора пiдстрелив тебе з рогатки. Я задав йому доброго прочухана за це. Я сказав, що заберу у нього рогатку, якщо вiн зробить це знову».

«Думаю, вiн просто був трохи засмучений, що не пiде на страту у парк», – сказав Вiнстон.

«Ну, так, настрiй у них правильний, тут годi й казати! Вони з сестрою, звичайно, тi ще малi посiпаки, але це все через захопленiсть i вiдданiсть спiльнiй справi! Все, про що вони думають – це шпигуни, зрадники, ну, i, звичайно ж, вiйна. Знаеш, що моя маленька донька зробила минулоi суботи, коли ii загiн вирушив у похiд вздовж Беркхамстеда? Вона пiдбила ще двох дiвчаток втекти з нею з походу i протягом усього дня вони стежили за якимось пiдозрiлим типом. Вони йшли за ним двi години, прямо через лiс, а потiм, коли дiсталися Амершема, здали його патрульним».

«Навiщо вони це зробили?» – запитав Вiнстон, дещо приголомшений. Парсонс переможно продовжив:

«Моя дочка здогадалася, що вiн ворожий агент, який, наприклад, мiг десантуватися у наших краях. Але головне не це, друже. Як ти думаеш, що у першу чергу привернуло ii увагу? Вона помiтила, що на ньому були дивнi туфлi, сказала, що нiколи ранiше не бачила, щоб хтось носив таке взуття. Тож, швидше за все, вiн був iноземцем. Досить розумно для семирiчноi дiвчинки, га?»

«І що сталося з цим чоловiком?» – запитав Вiнстон.

«Цього я, звичайно, не знаю. Але я б не здивувався, якщо…» – Парсонс зробив жест, нiби прицiлюеться з автомата i клацнув язиком, зображуючи пострiл.

«Добре», – вiдсторонено буркнув Сайм, не вiдриваючись вiд смужки паперу.

«Звичайно, ми не можемо дозволити собi розслабитися, потрiбно завжди бути напоготовi», – покiрно погодився Вiнстон.

«Я про це i говорю, йде вiйна», – сказав Парсонс.

Немов на пiдтвердження цього, прямо над iх головами з телеекрану пролунав звук труби. Однак цього разу це було не проголошення черговоi вiйськовоi перемоги, а всього лише заява Мiнiстерства Достатку.

«Товаришi!», – вигукнув енергiйний молодий голос. «Увага, товаришi! У нас для вас чудовi новини. Перемога на виробничому фронтi! Пiдсумковi звiти по виробництву всiх видiв споживчих товарiв показують, що рiвень життя громадян пiдвищився не менше нiж на двадцять вiдсоткiв за останнiй рiк. Цього ранку по всiй Океанii прокотилися масовi спонтаннi демонстрацii, робочi виходили з фабрик i офiсiв, радiсно марширували по вулицях з транспарантами, висловлюючи свою вдячнiсть Старшому Братовi за нове щасливе життя, яке вони мають завдяки його мудрому керiвництву. Зараз я зачитаю вам деякi показники. Продукти харчування…»

Фраза «нове щасливе життя» повторювалася кiлька разiв. Останнiм часом це була найулюбленiша фраза Мiнiстерства достатку. Парсонс, чия увага явно була бiльше зосереджена на звуцi труби, сидiв i слухав повiдомлення з урочистим, але абсолютно тупим виразом обличчя. Очевидно, вiн i гадки не мав, що означають всi цi цифри, але iнтуiтивно здогадувався, що вони повиннi викликати у нього почуття радостi та трiумфу. Вiн витягнув з кишенi величезну брудну люльку, наполовину заповнену обвугленим смердючим тютюном. При нормi тютюну 100 грамiв на тиждень рiдко вдавалося набити люльку до самого верху. Вiнстон закурив сигарету «Перемога», яку обережно тримав тiльки горизонтально. Новий пайок видадуть лише завтра, а у нього залишилося лише чотири цигарки. На мить вiн заткнув вуха, щоб не чути гул голосiв, i почав прислухатися до того, що говорив телеекран. Виявилося, що були навiть демонстрацii, щоб подякувати Старшому Брату за пiдвищення норми шоколаду до двадцяти грамiв на тиждень. Але ж тiльки вчора, подумав вiн, було оголошено, що рацiон повинен бути зменшений з тридцяти до двадцяти грамiв на тиждень. Чи можливо, що люди просто проковтнули все це i забули вже через двадцять чотири години? Так, виявляеться, це можливо. Парсонс точно проковтнув це не пережовуючи, немов тупа свiйська тварина. Крякало за сусiднiм столом теж ковтав iнформацiю фанатично, пристрасно, з лютим бажанням вистежити, засудити i випарувати будь-якого, хто припустить, що минулого тижня рацiон становив тридцять грамiв. Сайм теж це проковтнув, хоча i бiльш складним способом, який передбачав дводумство. Невже Вiнстон був тут единим, хто пам'ятав, як все було насправдi?

З телеекрану продовжувала сипатися несамовита казкова статистика. У порiвняннi з минулим роком було бiльше iжi, бiльше одягу, бiльше будинкiв, бiльше меблiв, бiльше каструль, бiльше палива, бiльше кораблiв, бiльше гвинтокрилiв, бiльше книг, бiльше немовлят – бiльше всього, крiм хвороб, злочинiв i божевiлля. Рiк за роком, хвилина за хвилиною, все стрiмко покращувалось. Як i Сайм ранiше, Вiнстон взяв ложку i почав вазюкати блiду пiдливу, яка розтiкалася по столу, виводячи у нiй якiсь незрозумiлi вiзерунки. Вiн обурено розмiрковував про фiзичну структуру життя. Чи завжди так було? Чи завжди iжа була такою на смак? Вiн окинув поглядом iдальню. Переповнена кiмната з низькою стелею i брудними стiнами, обшарпанi металевi столи та стiльцi, поставленi так близько один до одного, що ви сидите, торкаючись лiктем свого сусiда, зiгнутi ложки, пом'ятi тацi, обдертi емальованi залiзнi кружки, всi поверхнi жирнi й липкi, у кожнiй трiщинi бруд, а ще змiшаний кислуватий запах низькопробного джина, поганоi кави, тушкованого м'яса i брудного одягу. Все всерединi i зовнi вас немов протестувало проти iснуючого порядку речей, вас не покидало вiдчуття, що вас позбавили чогось, на що ви маете законне право. Так, Вiнстон не знав iншого життя. Скiльки вiн себе пам'ятав, iжi завжди було мало, у людини нiколи не було достатньо шкарпеток або спiдньоi бiлизни, тому вони були дiрявими вiд старостi, меблi завжди були пошарпанi та хиткi, кiмнати недостатньо опалювалися, поiзди були переповненi, будинки давали трiщини та руйнувалися, хлiб був черствим, кава гидкою на смак, сигарет мало, а чай взагалi був великою рiдкiстю. Не вистачало всього, i тiльки дешевого синтетичного джину завжди було вдосталь. Йшли роки, ви старiли, а ситуацiя, здавалося, лише погiршувалася. І якщо чим далi, тим бiльше вас нудить вiд дискомфорту, бруду i бiдностi, вiд нескiнченних холодних зим i липкостi старих шкарпеток, вiд вiчно непрацюючих лiфтiв i крижаноi води з-пiд крану, вiд жорсткого мила, яке дряпае вашу шкiру, вiд сигарет, якi розвалюються, вiд iжi з дивним неприемним присмаком – хiба все це не ознаки того, що так не мае бути, що все це неприродньо? Напевно, люди вважають це нестерпним, тому що у них все ж залишилися якiсь крихти спогадiв (можливо, на пiдсвiдомому рiвнi), що колись все було зовсiм iнакше.

Вiн знову оглянув iдальню. Майже всi виглядали потворно, хоча, мабуть, вони все одно виглядали б так само, якби i не були одягненi в однаковi форменi синi комбiнезони. У дальньому кiнцi кiмнати, сидячи за столом на самотi, маленький, схожий на жука чоловiчок пив каву, обхопивши своiми рученятами облуплену бiлу кружку. Його маленькi очi бiгали зi сторони в сторону, кидаючи косi пiдозрiлi погляди на оточуючих. Як легко, подумав Вiнстон (якщо, звичайно, не придивлятися до оточуючих людей) повiрити в iснування, i навiть переважання серед населення того фiзично iдеального типу людини, який малюе у нашiй уявi Партiя: високi м'язистi юнаки i стрункi дiвчата з пишними грудьми, свiтловолосi, повнi життя, засмаглi, безтурботнi… насправдi, наскiльки вiн мiг судити, бiльшiсть людей у Злiтнiй смузi № 1 були невисокими, чорнявими та не красивими. Цiкаво, що саме люди з такою жукоподiбною зовнiшнiстю переважали у мiнiстерствах: маленькi чоловiчки на коротких нiжках, якi починали активно набирати вагу та обростати жиром ще з пiдлiткового вiку, але при цьому були метушливими та на диво прудкими, з жирними байдужими обличчями i маленькими свинячими очима. Цей тип, здавалося, найкраще процвiтав пiд владою Партii.

Оголошення Мiнiстерства достатку закiнчилося ще одним звуком труби i змiнилося рiзкою немелодiйною музикою. Парсонс, доведений до якогось дебiльного ентузiазму незрозумiлим йому потоком цифр, вийняв люльку з рота.

«А Мiнiстерство достатку в цьому роцi, ба, якi молодцi», – сказав вiн з дiловим виразом обличчя. «До речi, Смiте, може в тебе е леза для голiння?»

«Жодного», – сказав Вiнстон. «Я сам користуюся одним i тим самим лезом ось уже шостий тиждень».

«Ну, тодi грець iз ним… просто подумав, спитаю у тебе про всяк випадок, друже».

«Вибачай», – сказав Вiнстон.

Крякало за сусiднiм столом замовк пiд час оголошення Мiнiстерства достатку, але коли повiдомлення закiнчилося, знову почав вiщати, навiть ще голоснiше, нiж ранiше. Вiнстон раптом зрозумiв, що чомусь думае про мiсiс Парсонс з ii тонким волоссям i пилом у зморшках. Через кiлька рокiв ii дiти донесуть на неi у Полiцiю Думок. Мiсiс Парсонс випаруеться. Сайм випаруеться. Вiнстон випаруеться. О'Брайан випаруеться. А от Парсонс, навпаки, нiколи не випаруеться. Крякало теж нiколи не випаруеться. Маленькi жукоподiбнi чоловiчки, якi швидко пересуваються на своiх коротких нiжках по лабiринту коридорiв мiнiстерств, теж нiколи не випаруються. І дiвчина з темним волоссям з вiддiлу Художньоi лiтератури – вона теж нiколи не випаруеться. Йому здавалося, що вiн iнстинктивно знав, хто виживе, а хто загине, хоча що саме е гарантiею виживання, сказати було складно.

У цей момент його роздуми щось рiзко перервало. Дiвчина за сусiднiм столиком розвернулася i дивилася в його сторону. Це була дiвчина з темним волоссям i червоним поясом. Вона скоса глянула на нього, але скорiше з цiкавiстю. Як тiльки iх погляди зустрiлися, вона знову вiдвернулася.

По хребту Вiнстона пробiг неприемний холодок. Його охопив жах, який майже вiдразу зник, але залишив пiсля себе осад занепокоення. Чому вона спостерiгала за ним? Чому переслiдувала на кожному кроцi? На жаль, вiн не мiг згадати, чи сидiла вона за столом, коли вiн прийшов, або пiдсiла вже пiсля того, як вiн тут сiв. Але вчора пiд час двохвилинки ненавистi вона сiла прямiсiнько за ним, хоча у цьому не було нiякоi необхiдностi, адже вiльних мiсць у залi було предостатньо. Цiлком ймовiрно, що вона хотiла послухати i переконатися, що вiн кричить досить голосно.

Вiн знову почав думати про те, що вона, мабуть, все-таки не була агентом Полiцii Думок, але такi ось розвiдники-любителi були набагато небезпечнiшi навiть за Полiцiю Думок. Вiнстон не знав, як довго вона дивилася на нього, але, можливо, цiлих п'ять хвилин, i можливо, вiн не повнiстю контролював вираз свого обличчя у цей момент. Було надзвичайно небезпечно дозволяти своiм думкам блукати у нетрях свiдомостi, коли ти знаходився у людному мiсцi або в межах досяжностi телеекранiв. Будь-яка дрiбниця може тебе видати – нервовий тiк, несвiдома стурбованiсть, звичка бурмотiти собi пiд носа – все, що несе у собi хоч найменший натяк на вiдхилення вiд норми, на те, що тобi е що приховувати. У будь-якому випадку, мати невiдповiдний вираз обличчя (наприклад, недовiрливо дивитися при повiдомленнi про перемогу) саме по собi було порушенням, яке тягло за собою покарання. На новомовi для цього iснувало спецiальне слово: це називалося «лицезлочин».

Дiвчина вiдвернулася. Можливо, вона насправдi не переслiдувала його, можливо, це збiг, що вона сидiла так близько до нього два днi поспiль. Сигарета у нього згасла, i вiн обережно поклав ii на край столу. Вiн зможе докурити ii пiсля роботи, якщо з неi не випаде тютюн. Цiлком ймовiрно, що дiвчина за сусiднiм столиком була шпигункою Полiцii Думок, а ще ймовiрно, що наступнi три днi йому доведеться провести у пiдвалах Мiнiстерства Любовi, проте залишок сигарети не повинен пропасти даремно. Сайм обережно згорнув смужку паперу i поклав до кишенi. Парсонс знову заговорив.

«А я розповiдав тобi, друже, – сказав вiн, смiючись з люлькою у ротi, – як моi шибеники пiдпалили спiдницю староi торговки на базарi, бо побачили, як вона загортала ковбасу у плакат iз зображенням СБ? Вони пiдкралися до неi тихенько ззаду i пiдпалили iй подiл спiдницi цiлою коробкою сiрникiв. Ото вона палала. Маленькi негiдники, га? Але зате скiльки ентузiазму! У Загонi юних розвiдникiв зараз прекрасно навчають молодь, навiть краще, нiж мене свого часу. Вгадай, що iм недавно видали? Слуховi трубки, щоб пiдслуховувати через замковi щiлини! Коли моя донька принесла таку додому, вона вiдразу ж випробувала ii на дверях нашоi вiтальнi i сказала, що чуе вдвiчi краще, нiж просто вухом. Звичайно, це всього лише iграшка, але вона наставляе iх на правильний шлях, вкладае iм у голови правильнi iдеi!»

У цей момент телеекран видав пронизливий свист. Це був сигнал повернутися до роботи. Всi трое пiдхопилися i приедналися до штовханини бiля лiфтiв, а весь тютюн зрадницьки випав з сигарети Вiнстона.

Роздiл 6

Вiнстон писав у своему щоденнику:

«Це сталося три роки тому ввечерi у вузькому провулку бiля однiеi з великих залiзничних станцiй. Було темно. Вона стояла бiля арки будинку пiд тьмяним вуличним лiхтарем. У неi було молоде обличчя, але вона була дуже яскраво нафарбована. Втiм, мене це приваблювало, бiлизна ii шкiри, немов порцелянова маска, i яскраво-червонi губи. Партiйнi жiнки нiколи не фарбуються. На вулицi нiкого не було, не було там i телеекранiв. Вона сказала: «Два долара». Я…»

Вiн зупинився, продовжувати було занадто важко. Вiн заплющив очi i натиснув на повiки пальцями, намагаючись буквально видавити з них образ, який нiяк не виходив у нього з голови. Вiн боровся зi спокусою голосно крикнути щось лайливе. Йому хотiлося вдаритися головою об стiну, штовхнути ногою стiл чи жбурнути чорнильницю у вiкно – зробити який-небудь жорстокий, галасливий або болiсний вчинок, який мiг би стерти з його пам'ятi цi нестерпнi спогади.

«Ваш найлютiший ворог, – подумав вiн, – це ваша власна нервова система. У будь-який момент внутрiшне напруження може вилiзти назовнi. Вiн подумав про чоловiка, якого якось зустрiв на вулицi кiлька тижнiв тому. Цiлком звичайний чоловiк, член Партii, вiд тридцяти п'яти до сорока рокiв, високий, худорлявий, з портфелем у руках. Вони були в кiлькох метрах один вiд одного, коли лiва сторона обличчя чоловiка раптово сiпнулася. Це сталося знову, коли вони проходили повз один одного. Це була всього лише швидкоплинна судома, пiвсекунди, як клацання затвора камери, але явно звична. Вiн згадав, як подумав у той момент: «з цим бiдолахою покiнчено». І найстрашнiше, що ця людина, можливо, навiть не помiчала, що з нею вiдбувалося. Хоча, мабуть, найбiльша небезпека – це коли говориш увi снi. Наскiльки вiн мiг судити, вiд цього не було нiякого способу захиститися.

Вiн зiбрався з думками i продовжив писати:

«Я пiшов за нею через арку у двiр, а потiм ми зайшли до маленькоi напiвпiдвальноi кухоньки. Бiля стiни стояло лiжко, а на столi ледь горiла лампа. Вона…»

Вiн зцiпив зуби. Хотiлося гарненько плюнути. Одночасно вiн думав про Кетрiн, свою дружину. Вiнстон був одружений, ну, принаймнi, колись був. Хоча, ймовiрно, можна було сказати, що вiн все ще одружений, бо вiн знав, що його дружина не померла. Йому здавалося, що вiн знову вдихае тепле сперте повiтря напiвпiдвального примiщення, де пахло клопами, брудним одягом i дешевими парфумами, але, тим не менш, запах цих парфумiв вабив i збуджував його, тому що партiйнi жiнки нiколи не користувалися парфумами. Можливо, вони навiть не знали, що таке парфуми. Ними користувались лише пролки. У його свiдомостi аромат парфумiв був нерозривно пов'язаний з блудом та хiттю.

Коли вiн пiшов з тiею жiнкою, це було вперше за останнi два роки. Користуватися послугами повiй, звичайно, було заборонено, але це було одне з тих правил, якi iнодi можна було дозволити собi порушити. Це було небезпечно, так, але це не було питанням життя i смертi. Якщо вас зловлять з повiею, ви могли отримати п'ять рокiв у виправному таборi, не бiльше, якщо, звичайно, ви не скоiли нiякого iншого злочину. Все було досить просто, головне, не бути спiйманим на гарячому. У бiдних кварталах чи не на кожному розi можна було знайти жiнку, готову продати себе за кiлька доларiв. Деякi навiть готовi були вiддатися за пляшку джина, який пролам не видавали. Негласно Партiя навiть у певному сенсi заохочувала проституцiю як спосiб дати волю своiм природним iнстинктам, якi не можна було повнiстю придушити. Проста розпуста не мала великого значення, поки вона була непомiтною i безрадiсною, i, звичайно, «практикувалася» лише з пролками. А от розпуста мiж членами Партii – то вже був серйозний злочин. І хоча саме в цьому незмiнно зiзнавалися обвинуваченi пiд час великих чисток, було важко уявити, щоб щось подiбне дiйсно вiдбувалося.

Метою Партii було не просто завадити чоловiкам i жiнкам будувати романтичнi вiдносини, якi були поза ii контролем. Їi справжня, негласна мета полягала у тому, щоб позбавити статевий акт будь-якого задоволення. Не стiльки любов була ворогом, скiльки еротизмом, як у шлюбi, так i поза ним. Всi шлюби мiж членами Партii мали бути схваленi спецiальним комiтетом. І – хоча ця причина нiколи офiцiйно не озвучувалась – у дозволi завжди вiдмовляли, якщо певна пара справляла враження такоi, де мiж партнерами iснуе фiзичний потяг. Єдиною метою шлюбу та сiм'i вважалося народження дiтей для iх майбутньоi служби на благо Партii та держави. Статевий акт повинен був розглядатися як злегка огидна незначна процедура, на зразок клiзми. Це знову ж таки нiколи не говорилося прямо, а завуальовано вкладалося у свiдомiсть кожного члена Партii з самого дитинства. Для цього й iснували такi органiзацii, як Молодiжна антисексуальна лiга, якi виступали за повну цнотливiсть для обох статей. На iх думку, всi дiти повиннi народжуватися шляхом штучного заплiднення («штучзаплiд» на новомовi) та виховуватися у державних установах. Вiнстон розумiв, що все це було не серйозно, але якимось чином це цiлком вiдповiдало загальнiй партiйнiй iдеологii. Партiя намагалася викорiнити сексуальний iнстинкт як такий або, якщо його не можна було викорiнити, то перетворити його на щось брудне та ганебне. Вiн не знав, навiщо iм це, але чомусь це здавалося йому логiчним i природним. Що стосуеться жiнок, то зусилля Партii у цьому планi виявилися вельми успiшними.

Вiн знову подумав про Кетрiн. Вже минуло рокiв дев'ять, десять, а може й одинадцять з тих пiр, як вони розлучилися. Вiн напрочуд рiдко про неi згадував. Бувало, вiн взагалi забував, що колись був одружений. Вони були разом близько п'ятнадцяти мiсяцiв. Взагалi Партiя не дозволяла розлучення, але дозволяла жити окремо у випадках, коли у пари не було дiтей.

Кетрiн була високою, бiлявою, стрункою та грацiозною дiвчиною. У неi були правильнi витонченi риси обличчя, i зовнiшнiсть ii можна було б назвати благородною, аж поки не ставало зрозумiлим, що за цим красивим обличчям ховаеться лише цiлковита дурiсть та фанатичнiсть. Вiн зрозумiв це ще з самого початку iх сiмейного життя, коли пiзнав ii трохи краще. Всi думки в ii головi зводилися до партiйних гасел, i вона беззаперечно вiрила у всю маячню, якою годуе людей Партiя. «Заiжджена платiвка» – ось як вiн називав ii у власнiй свiдомостi. І навiть з цим вiн мiг би миритися, якби не одне – секс.

Як тiльки вiн торкався ii, вона вся здригалася i застигала. Обiймати ii було наче обiймати колоду. І ще бiльш дивним було те, навiть коли вона притискала його до себе, йому здавалося, що вона одночасно вiдштовхуе його щосили. Все ii тiло ставало наче дерев'яне. Вона лежала з заплющеними очима, вона не опиралася, але i допомагала. Було таке враження, що вона просто виконуе якусь партiйну вказiвку. Це ставило Вiнстона у вкрай незручне положення, а через деякий час це взагалi стало нестерпним. Але навiть тодi вiн готовий був жити з нею, якби вони просто домовилися зберiгати цнотливiсть, i на цьому все. Але, як не дивно, цю iдею вiдкинула сама Кетрiн. Вона сказала, що вони повиннi «зробити» дитину. Тож цей спектакль абсурду повторювався регулярно – раз на тиждень. Вона навiть нагадувала йому про це вранцi, як про щось, що потрiбно було зробити ввечерi i про що не можна забувати. У неi було двi назви для цього. Одна «зробити дитину», а друга «наш партiйний обов'язок» (так, вона дiйсно використовувала цю фразу). Незабаром у нього навiть з'явився певний страх перед майбутнiм заняттям. Але, на щастя, дитину зробити нiяк не вдавалося, i в кiнцi кiнцiв вона погодилася залишити спроби, i незабаром вони розлучилися.

Вiнстон беззвучно зiтхнув. Вiн знову взяв ручку i написав:

«Вона плюхнулась на лiжко i одразу ж, без будь-якоi попередньоi пiдготовки, найгрубiшим i найвульгарнiшим чином задерла спiдницю. Я…»

Вiн наче зi сторони побачив себе у тьмяному свiтлi лампи у кiмнатi, де пахло клопами i дешевими парфумами. Його переповнювало почуття безсилля та обурення, i навiть у момент екстазу вiн думав про бiле застигле тiло Кетрiн, яке завжди буде належати лише Партii. Невже так буде завжди? Чому у нього не може бути нормальних стосункiв iз жiнкою замiсть цих мерзенних зносин раз на кiлька рокiв? Але справжнi романтичнi стосунки були просто неможливими. Всi партiйнi жiнки були однаковi. Цнотливiсть та вiдданiсть Партii – це все, що iх цiкавило та хвилювало. Завдяки систематичним промиванням мiзкiв ще з раннього дитинства та ахiнеi, яку вкладали в iх голови у школi та у загонi юних розвiдникiв, а потiм i у Молодiжнiй лiзi, завдяки лекцiям, парадам, пiсням, гаслам, маршам та обливанням крижаною водою, природним почуттям та емоцiям не залишилося мiсця. Розум пiдказував йому, що повиннi бути винятки, але серце вiдмовлялося у це вiрити. Всi партiйнi жiнки були неприступнi, як i вимагала Партiя. Але навiть бiльше, нiж бути коханим, йому хотiлося зламати цю стiну байдужостi, навiть якщо це було б всього один раз за все його життя. Повноцiнний статевий акт вважався бунтом. Пристрасть вважалася злочином. Навiть якби йому вдалося збудити Кетрiн та зайнятися з нею коханням, це могли розцiнити як розбещення та згвалтування, хоча вона була його дружиною.

Але решту iсторii потрiбно було записати. Тому вiн продовжив:

«Я включив лампу. Коли я побачив ii у свiтлi…»

Пiсля темряви вулицi навiть слабке свiтло парафiновоi лампи здавалося занадто яскравим. Нарештi перед ним була справжня жiнка. Вiн зробив крок до неi i зупинився, його переповнювали хiть i жах. Вiн чудово усвiдомлював ризик, на який пiшов, прийшовши сюди. Цiлком можливо, що патрулi схоплять його на виходi. Якщо вже на те пiшло, вони могли вже чекати за дверима. Якщо вiн пiде, навiть не зробивши того, заради чого прийшов сюди…

Все це потрiбно було записати, йому потрiбно було в усьому зiзнатися. Коли на жiнку впало свiтло вiд лампи, Вiнстон несподiвано для себе зрозумiв, що вона стара. Макiяж був нанесений на ii обличчя так густо, що воно було схоже на порцелянову маску, яка ось-ось трiсне. Їi волосся було сивим, але найжахливiшою деталлю було те, що коли вона вiдкрила рот, там не було нiчого, крiм пустоти. У неi зовсiм не було зубiв.

Вiн нервово написав тремтячою рукою:

«Коли я побачив ii при свiтлi, вона була геть старою жiнкою, iй було щонайменше рокiв п'ятдесят. Але це мене не зупинило, i я зробив те, за чим туди прийшов».

Вiн знову натиснув пальцями на повiки. Нарештi вiн це записав, але це не подiяло, терапiя не спрацювала. Бажання лаятися та кричати зараз було як нiколи сильним.

Роздiл 7

Вiнстон писав, що якщо i е надiя, то лише на пролiв.

«Лише на них вся надiя, бо тiльки серед них, у цiй величезнiй iнертнiй масi, яка, до речi, становила 85 % населення Океанii, одного дня може зародитися сила, здатна знищити Партiю. Партiю неможливо було розвалити зсередини. Їi вороги, якщо такi були, просто були позбавленi можливостi згрупуватися або навiть iдентифiкувати один одного. Навiть якщо легендарне Братство й iснувало, то було дуже малоймовiрно, що його члени коли-небудь збиралися у кiлькостi бiльшiй, нiж двое чи трое. Для них погляд очi в очi, легка змiна тону голосу, сказане пошепки слово вже було проявом бунту. Але пролам, якби тiльки вони могли якимось чином усвiдомити свою силу, не потрiбна була б навiть якась змова. Їм потрiбно було лише встати i здригнутися, як кiнь, який струшуе з себе мух. Якби вони захотiли, вони могли б уже завтра вранцi рознести Партiю на друски. Звичайно, рано чи пiзно iм без сумнiву спаде це на думку! І все ж…!»

Вiн згадав, як одного разу йшов по багатолюднiй вулицi, i жахливий крик сотень жiночих голосiв пролунав з провулка попереду. Це був грiзний крик гнiву та вiдчаю, гортанне, гучне «О-о-о-о!», яке гуло, наче сигнал поiзда, що суне прямо на вас. Його серце мало не вискочило з грудей. «Почалося!» – подумав вiн. «Бунт! Проли нарештi вирвалися на свободу!» Коли вiн дiстався мiсця, звiдки лунав шум, то побачив натовп з двохсот або трьохсот жiнок, якi штовхалися бiля прилавкiв на ринку. Обличчя iх такими трагiчними, нiби вони були приреченими пасажирами потопаючого корабля. Але вже наступноi митi загальний вiдчай перерiс у цiлу купу дрiбних iндивiдуальних сварок. Виявилося, що в одному з прилавкiв продавалися бляшанi каструлi. Так, вони були жахливоi якостi, але дiстати хоч якiсь каструлi завжди було важко. А тепер навiть найкволiшу каструлю взагалi нiде не можна було дiстати. Щасливi власницi останнiх екземплярiв, яких зараз усi штовхали i били, намагалися втекти зi своiм скарбом, в той час як десятки iнших жiнок верещали навколо прилавка, звинувачуючи продавця в упередженому ставленнi та в тому, що десь у нього в запасi ще залишилося кiлька каструль. Знову пролунали крики. Двi огряднi жiнки схопилися за одну каструлю i почали тягнути ii з боку в бiк. Через деякий час ручки каструлi вiдiрвалися. Вiнстон з огидою дивився на них. І все ж, всього лише на мить, якась страшенна сила була у цьому крику кiлькох сотень людей! Чому вони нiколи не кричали так само про що-небудь важливе?

Вiн написав:

«Поки вони не стануть свiдомими, вони нiколи не повстануть, i поки вони не повстануть, вони не зможуть стати свiдомими».

Це, подумав вiн, могло б стати цитатою, гiдноi одного з партiйних пiдручникiв. Партiя, звичайно, стверджувала, що звiльнила пролiв з неволi. До революцii капiталiсти жахливо ставилися до них, морили голодом, били, жiнок змушували працювати на вугiльних шахтах (насправдi жiнки й досi працювали на вугiльних шахтах), дiтей продавали на фабрики у вiцi шести рокiв. Але водночас, дотримуючись принципiв дводумства, Партiя стверджувала, що проли за своею природою нижчi iстоти та iх потрiбно тримати в шорах, як тварин. Насправдi про пролiв було вiдомо дуже мало. Та, власне, вони нiкому й не були цiкавi. Поки вони продовжували працювати i розмножуватися, iншi iх заняття не мали значення. Маючи свободу жити самi по собi, наче та рогата худоба, кинута на рiвнинах Аргентини, вони жили таким життям, яке здавалося iм природним, так би мовити, запрограмованим на генному рiвнi. Вони народжувалися i росли у стiчнiй канавi, йшли на роботу в дванадцять рокiв, у них був короткий перiод розквiту, краси i сексуального бажання, вони виходили замiж та одружувались у двадцять, починали в'янути у тридцять, i вмирали здебiльшого у шiстдесят. Важка фiзична праця, турбота про будинок i дiтей, дрiбнi сварки з сусiдами, фiльми, футбол, пиво i, перш за все, азартнi iгри були iх всесвiтом, це було межею iх свiдомостi та самовизначення. Тримати iх пiд контролем було нескладно. Кiлька агентiв Полiцii Думок постiйно проникали в iх ряди, поширюючи неправдивi чутки, виявляючи й усуваючи тих небагатьох, якi вважалися потенцiйно небезпечними. Але нiяких спроб нав'язати iм iдеологiю Партii не робилося. Показувати пролам, що таке полiтичний iнтерес було небажано, i можливо навiть небезпечно. Все, що вiд них вимагалося, це примiтивний патрiотизм, яким можна було апелювати щоразу, коли необхiдно було змусити iх погодитися на бiльш тривалий робочий день або скорочений пайок. І навiть коли вони були чимось незадоволенi, що все ж траплялося час вiд часу, iх невдоволення нi до чого не призводило, бо не маючи спiльних глобальних iдей та цiлей, вони могли зосередитися лише на дрiбних конкретних скаргах. Бiльше зло незмiнно вислизало з iх поля зору. Переважна бiльшiсть пролiв не мала телеекранiв у своiх квартирах. Навiть патрулi iх особливо не чiпали. У Лондонi була величезна кiлькiсть злочинцiв: бандити, повii, торговцi наркотиками, шахраi, але оскiльки всi вони теж були пролами, вони нiкого не цiкавили. В усiх питаннях моральностi iм дозволялося слiдувати кодексу своiх предкiв. Сексуальне пуританство Партii iм не нав'язувалось. Безладнi статевi зв'язки залишалися безкарними, розлучення дозволялося. Навiть релiгiя була iм дозволена, але вона пролiв не цiкавила. Вони не викликали пiдозр. Як свiдчило партiйне гасло: «Проли i тварини – iстоти вiльнi вiд зобов'язань».

Вiнстон нахилився i обережно почухав варикозну виразку. Вона знову почала свербiти. Як би там не було, все завжди зводилось до того, що неможливо було дiзнатися, яким насправдi було життя до революцii. Вiнстон дiстав з шухляди екземпляр пiдручника з iсторii для дiтей, який позичив у мiсiс Парсонс, i почав переписувати уривок у щоденник:

«У старi часи, до славноi революцii, Лондон не був тим гарним мiстом, яким ми знаемо його сьогоднi. Це було темне, брудне, жалюгiдне мiсце, де майже нiкому не вистачало iжi i де у сотень, а то i тисяч бiднякiв не було взуття, та що й казати, у них навiть даху над головою не було. Дiтям вашого вiку доводилося працювати по дванадцять годин на день на жорстоких господарiв, якi били iх батогами, якщо тi працювали занадто повiльно, i годували iх тiльки черствими хлiбом i водою.