1984

скачать книгу бесплатно


Знизу на вулицi вiтер трiпав розiрваний плакат, i слово «АНГСОЦ» то з'являлося, то зникало. АНГСОЦ. Священнi принципи АНГСОЦу. Новомова, дводумство, мiнливiсть минулого. Його охопило вiдчуття, нiби вiн блукае у заростях морського дна, загубившись у якомусь жахливому свiтi, де вiн i сам був чудовиськом. Вiн був один. Минуле померло, а майбутне було примарним. Чи мiг вiн хоча б з крихтою впевненостi сказати, що на його боцi зараз була хоча б одна людина на Землi? І як дiзнатися, що диктатура Партii не буде тривати вiчно? Наче у вiдповiдь на це питання на нього дивилися три гасла на бiлому фасадi Мiнiстерства Правди:

ВІЙНА – ЦЕ МИР

СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО

НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА

Вiн вийняв з кишенi монетку в двадцять п'ять центiв. На нiй теж дрiбними чiткими лiтерами були написанi цi три гасла, а на iншiй сторонi монети було зображено обличчя Старшого Брата. Навiть з монети цi очi переслiдували тебе. На монетах, марках, обкладинках книг, транспарантах, плакатах, на упаковцi сигаретноi пачки – вони були всюди. Цi очi завжди спостерiгали за тобою, а голос переслiдував, куди б ти не пiшов. Увi снi чи наяву, на роботi чи на вiдпочинку, у примiщеннi чи на вулицi, у ваннiй чи у лiжку – сховатися було нiде. Нiчого не було твоiм, крiм декiлькох кубiчних сантиметрiв всерединi твого черепа.

Сонце сховалося за будинками, i незлiченнi вiкна Мiнiстерства Правди, на якi бiльше не потрапляло сонячне свiтло, виглядали похмуро, мов бiйницi фортецi. Серце Вiнстона здригнулося вiд вигляду цього величезного пiрамiдального монстра. Будiвля мiнiстерства була надто неприступною, ii неможливо було штурмувати. Навiть тисячi балiстичних ракет не зможуть знищити ii. Вiн знову замислився, для кого вiн пише щоденник. Для майбутнього? Для минулого? А може, для уявноi епохи, якiй не судилося нiколи настати? Те, що лежало зараз на його столi передбачало не смерть, а повне знищення. Щоденник перетвориться на попiл, а сам вiн випаруеться. Тiльки Полiцiя Думок зможе прочитати те, що вiн написав, перш нiж стерти це з лиця землi та зi своеi пам'ятi. Як можна звертатися до майбутнього поколiння, якщо не залишиться нi слiду нi вiд тебе самого, нi вiд безiменних рядкiв, написаних на аркушi паперу?

Телеекран оголосив час: чотирнадцять нуль-нуль. У запасi е ще десять хвилин. Вiн повинен встигнути повернутися на роботу до чотирнадцяти тридцяти.

Дивно, але бiй годинника, здавалося, надихнув його. Вiн був немов самотнiй привид, що говорить правду, яку нiхто нiколи не почуе. Але поки вiн буде говорити цю правду, зв'язок поколiнь буде пiдтримуватися. І справа зовсiм не в тому, що тебе хтось почуе, а в тому, що ти сам залишаешся при здоровому глуздi. Вiн повернувся до столу, занурив перо у чорнило i написав:

«У майбутне або минуле, у часи, коли думка вiльна, коли люди вiдрiзняються один вiд одного i не живуть у самотностi, у часи, коли правда iснуе i те, що зроблено, не може бути скасоване: з епохи одноманiтностi, епохи самотностi, епохи Старшого Брата, епохи дводумства – привiт!»

Вiн спiймав себе на думцi, що вiн уже мертвий. Йому здалося, що тiльки тепер, коли вiн почав чiтко формулювати своi думки, вiн зробив рiшучий крок i шляху назад уже не було. Кожна наша дiя вже мiстить у собi наслiдки ii вчинення. Вiн написав:

«Думкозлочин не тягне за собою смерть: думкозлочин – це i е смерть».

Тепер, коли вiн усвiдомив, що вже мертвий, важливо було залишатися живим якомога довше. Два пальцi правоi руки були забрудненi чорнилом. Це була саме та деталь, яка могла його видати. Який-небудь уважний фанатик у мiнiстерствi (скорiше за все, жiнка, хтось на кшталт рудоволосоi жiнки або темноволосоi дiвчини з Вiддiлу Художньоi лiтератури) може почати шукати вiдповiдi на запитання, чому вiн писав в обiдню перерву, чому вiн використовував старомодне перо, i що ж вiн там писав, а потiм повiдомить про це кому слiд. Вiн пiшов у ванну i ретельно стер чорнило за допомогою зернистого темно-коричневого мила, яке дряпало шкiру, як наждачний папiр, але наразi вiдмiнно пiдходило для його мети.

Вiн поклав щоденник до шухляди стола. Було абсолютно марно намагатися сховати записник, але вiн, принаймнi, мiг легко перевiряти, чи хтось виявив його секрет. Волосина на куточку сторiнки – банально i занадто очевидно. Вiн взяв зi столу впiзнавану для нього крупинку бiлуватого пилу i поклав ii на кут обкладинки, звiдки вона повинна буде впасти, якщо записник зрушити з мiсця.

Роздiл 3

Вiнстону снилася матiр.

За його пiдрахунками, йому було рокiв десять чи одинадцять, коли зникла його мати. Вона була високою, стрункою, тихою жiнкою з неквапливими рухами i чудовим свiтлим волоссям. Батька вiн майже не пам'ятав, лише, що це був темноволосий i худий чоловiк, завжди одягнений в охайний темний одяг (Вiнстон запам'ятав особливо тонку пiдошву батькiвських туфель), а на носi в нього були окуляри. Вочевидь, батьки стали жертвами однiеi з перших великих чисток п'ятдесятих рокiв.

У його снах мати сидiла десь глибоко знизу з його молодшою сестрою на руках. Вiн зовсiм не пам'ятав свою сестричку, крiм того, що це була крихiтна, слабка дитина, завжди мовчазна, з великими настороженими очима. Обидвi вони пiдняли очi та дивилися на нього. Вони були знизу – на днi колодязя або у дуже глибокiй могилi – i це мiсце вiддалялося кудись ще глибше донизу. Інодi вони були у кабiнi корабля, що тоне i дивилися на нього крiзь темну воду. У кабiнi все ще було повiтря, вони все ще могли бачити його, а вiн iх, але весь цей час вони занурювалися у темнi зеленi води, якi будь-якоi митi готовi були назавжди поглинути iх. Вiн стояв нагорi, мiг спокiйно дихати, в той час як вони занурювалися у безодню без жодного шансу на порятунок. Вони були там, тому що вiн був тут. Вiн знав це, i вони це знали, це було написано на iх обличчях. Але нi в iх очах, нi в iх серцях не було докору, лише усвiдомлення того, що вони повиннi померти, щоб вiн мiг жити, i що це було частиною неминучого порядку речей.

Вiн не мiг пригадати, що саме сталося, але вiн знав увi снi, що якимось чином життя його матерi i сестри були принесенi в жертву заради його порятунку. Це були видiння, якi хоч i зберiгали характернi ознаки i пейзажi сну, були продовженням думок i спогадiв, з яких вiн мiг дiзнаватися факти та iдеi, якi пiсля пробудження здавалися йому новими i цiнними. Вiнстона раптово вразило те, що смерть його матерi, майже тридцять рокiв тому, була трагiчною i сумною, але ж це вже було неможливим. Трагедiя, як вiн розумiв, була пережитком старих часiв, часiв, коли людям ще було доступне приватне життя, любов i дружба, коли члени сiм'i пiдтримували i захищали один одного, i iм не потрiбна була для цього якась певна причина. Спогади про матiр розривали його серце на шматки, тому що вiн розумiв, що вона померла, люблячи його, а вiн тодi був занадто малий та егоiстичний, щоб любити ii у вiдповiдь. Вона пожертвувала собою (хоч вiн i не пам'ятав, як саме це сталося) заради iдеi вiрностi своiй сiм'i, яку ставила понад усе. Вiн розумiв, що сьогоднi такого вже не може вiдбутися. Сьогоднi людьми керували тiльки страх, ненависть i бiль, iм вже були не знайомi нiякi благороднi почуття, такi як гiднiсть або щира печаль. Все це вiн, здавалося, бачив у великих очах своеi матерi i сестри, якi дивилися на нього крiзь зелену воду, опускаючись все глибше i глибше та продовжуючи нескiнченно тонути.

Раптом вiн опинився на зеленому лузi, був теплий лiтнiй вечiр, м'якi променi сонця все навколо робили золотим. Пейзаж, на який вiн дивився, так часто повторювався у його снах, що вiн почав пiдозрювати, що бачив його у реальному життi. Коли вiн прокидався i думав про це, вiн називав це мiсце Золотою краiною. Це було старе пасовище, обскубане кроликами, через яке пролягала вузька стежка, i то тут, то там були кротовi нори. На протилежному боцi пасовища гiлки в'язiв погойдувалися на вiтрi, iх густа крона елегантно хиталася, немов жiноче волосся. Десь поблизу, хоч Вiнстон його не бачив, протiкав чистий струмок, у водах якого пiд вербами борсалася риба.

Через поле назустрiч йому йшла чорнява дiвчина. Раптом одним спритним рухом вона зiрвала з себе одяг i презирливо вiдкинула його в бiк. Їi тiло було нiжним i гнучким, але воно не викликало у ньому бажання, вiн навiть не дивився на нього. У той момент його захопив сам жест, яким вона вiдкинула свiй одяг, своею грацiею та впевненiстю вiн, здавалося, здатен був знищити цiлу культуру, цiлу систему мислення. Здавалося, що i Старший Брат, i Партiя, i Полiцiя Думок могли бути перетворенi на попiл одним прекрасним рухом ii тендiтноi руки. Це теж був жест старих часiв. Вiнстон прокинувся зi словом «Шекспiр» на вустах.

Телеекран видав голосний монотонний свист, який не вщухав рiвно тридцять секунд. Сiм п'ятнадцять, час пiдйому для офiсних працiвникiв. Вiнстон змусив себе вилiзти з лiжка – спав вiн голяка, бо на одяг вiн отримував вiд Партii всього лише 3000 купонiв на рiк, а пiжама коштувала аж 600. Вiн схопив брудну майку i труси, якi лежали на стiльцi. Ранкова зарядка почнеться через три хвилини. Але вже наступноi митi його зiгнуло навпiл через сильний напад кашлю, який майже завжди мучив його пiсля пробудження. Вiн настiльки спустошував його легенi, що вiдновити дихання вдавалося тiльки лежачи на спинi i роблячи серiю глибоких вдихiв. Його вени набрякли вiд кашлю, i варикозна виразка почала свербiти.

«Група вiд тридцяти до сорока!» – гавкнув пронизливий жiночий голос. «Група вiд тридцяти до сорока! Будь ласка, займiть своi мiсця. Вiд тридцяти до сорока!»

Вiнстон пiдскочив i став по стiйцi «струнко» перед телеекраном, на якому вже з'явилося зображення молодоi жiнки, худорлявоi, але м'язистоi, одягненоi в тунiку та кеди.

«Згинання i розгинання рук!» – промовила вона. «Повторюйте за мною. Один два три чотири! Один два три чотири! Нумо, товаришi, бадьорiше! Один два три чотири! Один два три чотири!..»

Бiль у грудях пiсля нападу кашлю трохи затьмарив враження вiд сну, але ритмiчнi рухи знову оживили iх. Поки Вiнстон машинально крутив руками назад i вперед з виразом непохитноi радостi на обличчi (а саме такий вираз обличчя вважаеться правильним пiд час ранковоi зарядки), вiн з усiх сил намагався подумки повернутися в часи свого раннього дитинства. Це було надзвичайно складно. Життя до п'ятдесятих рокiв нiби стерлося з пам'ятi. Не було нiяких записiв чи iнших свiдоцтв, до яких можна було б звернутися, i навiть його власне життя здавалося якоюсь примарою. Ти наче пам'ятаеш якiсь масштабнi подii, якi, з великою ймовiрнiстю, зовсiм i не вiдбувалися, точнiше ти пам'ятаеш якiсь окремi деталi, але не можеш вiдтворити у пам'ятi всю картину. А ще були довгi часовi провали, коли взагалi не було спогадiв про подii, якi сталися в цi перiоди. У старi часи все було iнакше. Навiть назви краiн та iх обриси на картi були iншими. Наприклад, Злiтна смуга № 1 в тi днi так не називалася: ii називали Англiею або Британiею, хоча Вiнстон був абсолютно впевнений, що Лондон завжди називався Лондоном.

Вiнстон не мiг точно пригадати час, коли Океанiя не була у станi вiйни, але вiн був майже впевнений, що в його дитинствi був досить тривалий перiод миру, тому що один з його раннiх спогадiв був про повiтряну атаку, яка, здавалося, сталася зненацька. Можливо, це був час, коли на Колчестер була скинута атомна бомба. Вiн не пам'ятав самоi атаки, але вiн пам'ятав, як батько стискав його руку, коли вони бiгли кудись вниз, вниз, вниз, у якесь мiсце глибоко пiд землею. Вiн пам'ятав крученi сходи, якi грюкали у нього пiд ногами, пам'ятав, що в якийсь момент вiн настiльки стомився, що почав скиглити, тож iм довелося зупинитися i вiдпочити. Його мати у своiй звичайнiй повiльнiй i трохи мрiйливiй манерi йшла далеко за ними. Вона несла на руках його молодшу сестру, хоча, можливо, вона несла лише зв'язку ковдр: вiн не був до кiнця впевнений, чи народилася тодi вже його сестра. Нарештi вони опинилися у шумному, людному мiсцi, яке, як вiн зрозумiв, було станцiею метро.

Однi люди сидiли на пiдлозi, викладенiй кам'яною плиткою, а iншi, щiльно притулившись один до одного, сидiли на багатоярусних металевих лiжках. Вiнстон з сiм'ею знайшли собi мiсце на пiдлозi, а поруч з ними сидiла лiтня пара. На старому був темний костюм i чорний кашкет, з-пiд якого стирчало сиве волосся, обличчя його було червоним, а очi блакитними i повними слiз. Вiд нього сильно пахло джином. Здавалося, що навiть замiсть поту його шкiра видiляла джин, а сльози, якi текли з його очей, теж були чистим джином. Нехай вiн i був п'яний, але було видно, що вiн страждав вiд горя, щирого та нестерпного. По-своему, по-дитячому Вiнстон зрозумiв, що сталося щось жахливе, неприпустиме, невиправне. А ще йому здавалося, що вiн знав, що саме це було. Когось, кого старий дуже любив, можливо, маленьку онуку, вбили. Кожнi кiлька хвилин вiн повторював:

«Не можна було iм довiряти. Я ж тобi казав, стара, казав! Ось до чого призвела наша довiра до них. А я завжди казав, що не можна було довiряти цим покидькам!»

Але яким саме покидькам не слiд було довiряти, Вiнстон вже не мiг згадати.

Десь з того часу вiйна стала безперервною, хоча, якщо розiбратися, це не завжди була одна i та сама вiйна. Протягом декiлькох мiсяцiв його дитинства у самому Лондонi вiдбувалися безладнi вуличнi боi, деякi з яких вiн добре пам'ятав. Але простежити iсторiю всього перiоду, сказати, хто з ким воював у певний момент, було неможливо, оскiльки нi у письмових джерелах, нi в усних переказах не згадувалося про будь-який iнший свiтогляд, крiм того, що iснував зараз. На сьогоднiшнiй день, наприклад, у 1984 роцi (якщо це був 1984 рiк) Океанiя перебувала у станi вiйни з Євразiею i у союзi з Остазiею. Але нiхто нiколи не визнавав (нi у публiчних, нi у приватних заявах), що цi три сили коли-небудь були згрупованi iнакше. Насправдi, як Вiнстон чудово пам'ятаю, пройшло всього чотири роки з тих пiр, як Океанiя воювала з Остазiею i була у союзi з Євразiею. Але це було його таемне знання, тому що якимось чином його пам'ять зберегла цей факт. Офiцiйно нiякоi змiни союзникiв не вiдбувалося. Зараз Океанiя воювала з Євразiею – це означало, що Океанiя завжди воювала з Євразiею. «Сьогоднiшнiй» ворог держави завжди уособлював абсолютне зло, i з цього випливало, що будь-яка минула або майбутня угода з ним була неможливою.

І найстрашнiше, подумав вiн чи не в десятитисячний раз, з хрускотом вiдводячи плечi назад (руки на стегнах, повороти тулуба з боку в бiк, вправа, яке мала приносити користь м'язам спини), це те, що все це могло бути правдою. Якщо Партiя дiйсно могла впливати на минуле i говорити про ту чи iншу подiю, що вона нiколи не вiдбувалася, то це, звичайно, було гiрше будь-яких тортур i смертi.

Партiя заявляла, що Океанiя нiколи не була у союзi з Євразiею. Але вiн, Вiнстон Смiт, знав, що Океанiя була у союзi з Євразiею всього лише чотири роки тому. Але де iснувало це знання? Тiльки у його власнiй свiдомостi, яка у будь-якому разi буде скоро знищена. І якщо всi iншi сприймають брехню, яку нав'язуе Партiя, за правду, якщо всi записи розповiдають одну i ту ж iсторiю, тодi брехня залишаеться в iсторii та стае правдою. «Хто контролюе минуле, – говорить одне з гасел Партii, – той контролюе майбутне: хто контролюе сьогодення, той контролюе минуле». І все ж минуле, хоч за своею природою i змiнне, нiколи не змiнювалося. Все, що було правдою зараз, було i буде правдою завжди. Все досить просто. Все, що було потрiбно – це нескiнченна низка перемог над власною пам'яттю та свiдомiстю. Вони називали це «контролем реальностi», на новомовi – «дводумство».

«Стiй, раз два! Вiльно!» – бадьоро гаркнула фiзкультурниця.

Вiнстон опустив руки i повiльно наповнив легенi повiтрям. Його розум вже дрейфував морем дводумства. Знати i не знати, усвiдомлювати повну правдивiсть, розповiдаючи ретельно сконструйовану брехню, одночасно дотримуватися двох взаемовиключних принципiв, знаючи, що вони суперечать один одному, i вiрити iм обом, використовувати логiку проти логiки, вiдкидати мораль i при цьому нiбито слiдувати iй, вiрити, що демократiя неможлива i що Партiя е стражем демократii, забути все, що потрiбно було забути, а потiм знову вiдновити це у своiй пам'ятi, коли це необхiдно, а потiм негайно забути про це ще раз, i, перш за все, застосувати той самий процес до цього процесу. Тут потрiбно було проявити неймовiрну розумову гнучкiсть: свiдомо викликати несвiдомий стан, а потiм свiдомо забути щойно пророблений акт самогiпнозу. Навiть для розумiння слова «дводумство» необхiдно використовувати дводумство.

Фiзкультурниця знову дала команду «струнко». «А тепер подивимося, хто з вас зможе дотягнутися до пiдлоги!» – з ентузiазмом сказала вона. «Спину тримаемо рiвно, товаришi, будь ласка. Раз два! Раз два!..»

Вiнстон ненавидiв цю вправу, бо вона викликала жахливий прострiльний бiль вiд п'ят до сiдниць i часто все закiнчувалося повторним нападом кашлю. Зцiпивши зуби, вiн продовжив мiркувати. Вiн подумав, що минуле не просто змiнилося, воно було фактично знищено. Бо як можна було встановити достовiрнiсть навiть найочевиднiшого факту, якщо не iснувало жодних записiв про нього, крiм вашоi власноi пам'ятi? Вiн спробував пригадати, в якому роцi вiн вперше почув про Старшого Брата. Вiн думав, що це було десь у шiстдесятих, але з упевненiстю сказати не мiг. В iсторii Партii, звичайно, Старший Брат фiгурував як лiдер i страж Революцii з ii найперших днiв. Його подвиги поступово вiдкидалися все далi назад у часi, поки не досягли легендарних сорокових i тридцятих рокiв, коли капiталiсти у своiх дивних капелюхах, якi називалися цилiндрами, все ще роз'iжджали вулицями Лондона у величезних блискучих автомобiлях i скляних каретах, запряжених кiньми. Нiхто вже й не знав, що було правдою, а що вигадкою. Вiнстон не мiг навiть згадати, коли виникла сама Партiя. Вiн не пригадував, щоб коли-небудь чув слово АНГСОЦ до 1960 року, але було можливо, що у його старомовнiй формi, а саме «англiйський соцiалiзм», воно використовувалося i ранiше. Все було дуже туманним. Але iнодi дiйсно можна було вказати на певну брехню. Наприклад, брехнею було те (а саме це стверджувалося в партiйних пiдручниках iсторii), що Партiя винайшла лiтаки. Однак Вiнстон чiтко пам'ятав лiтаки ще з раннього дитинства. Але що-небудь довести було неможливо, тому що нiяких доказiв не iснувало. Лише одного разу вiн тримав у руках безпомилкове документальне пiдтвердження пiдмiни iсторичного факту. І тодi -

«Смiт!» – закричав з телеекрану скрипучий голос. «6079 Смiт В.! Так, так, ви! Нахилiться нижче, будь ласка! Я знаю, ви можете. Ви не стараетесь. Будь ласка, нижче! Ось так вже краще, товаришу. Група, вiльно. А зараз дивiться на мене».

Раптом по всьому тiлу Вiнстона виступив рясний пiт. Вираз його обличчя при цьому не змiнився. Нiколи не показувати своi емоцii! Нiколи не показувати образи! В одну лише мить погляд мiг видати вас. Вiн стояв i дивився, як фiзкультурниця пiдняла руки над головою i – не те щоб якось витончено, але з дивовижною акуратнiстю i ефективнiстю – нахилилася i доторкнулася долонями пальцiв нiг.

«Ось, товаришi! Ось так я хочу, щоб ви робили. Подивiться на мене ще раз. Менi тридцять дев'ять, i у мене четверо дiтей. А тепер гляньте-но». Вона знову нахилилася. «Ви бачите, що моi колiна не зiгнутi. Ви всi можете зробити так само, якщо захочете», – додала вона, випростуючись. «Будь-яка людина молодше сорока п'яти рокiв цiлком здатна торкнутися пальцями до пiдлоги. Не всiм нам випала честь битися на передовiй, але, принаймнi, ми всi можемо тримати себе у формi. Згадайте наших хлопцiв на Малабарскому фронтi! І морякiв у плавучих фортецях! Подумайте, з чим iм доводиться миритися. А тепер спробуйте ще раз. Ось, зовсiм iнша справа, товаришу, так вже краще!» – пiдбадьорливо додала вона, коли Вiнстон з рiзким випадом зумiв вперше за кiлька рокiв торкнутися своiх пальцiв нiг з прямими колiнами.

Роздiл 4

Почався черговий робочий день. З мимовiльним глибоким зiтханням (i неважливо, що телеекран був поруч) Вiнстон притягнув до себе диктограф, здув пил з мiкрофона i одягнув окуляри. Потiм вiн розгорнув i скрiпив разом чотири маленьких згортка, якi тiльки що вивалилися з пневматичноi пошти з правого боку його столу.

У його кабiнцi було три отвори. Праворуч вiд диктографа була невелика пневматична труба для письмових повiдомлень, злiва велика для газет; а на бiчнiй стiнi, на вiдстанi витягнутоi руки, була невелика продовгувата щiлина, захищена гратами. Остання призначалася для утилiзацii макулатури. Тисячi, навiть десятки тисяч таких щiлин були розташованi по всiй будiвлi, не лише у кожнiй кiмнатi, але i через кожнi кiлька метрiв у коридорах. Їх називали дiрами пам'ятi. Коли який-небудь документ пiдлягав знищенню або якщо хтось бачив, що десь лежить незрозумiлий клаптик паперу, це вже була дiя, доведена до автоматизму – пiдняти гратки найближчоi дiри пам'ятi i викинути його, пiсля чого теплий потiк повiтря вiднесе той папiрець до величезних печей десь у невiданi глибини будiвлi i перетворить на попiл.

Вiнстон передивився чотири розгорнутих листки паперу. Кожен мiстив повiдомлення, яке складалося з одного або двох рядкiв на скороченому жаргонi (не новомовi, але там були термiни новомови), який використовувався в мiнiстерствi для внутрiшнiх листувань. А повiдомлення були наступнi:

«Таймс» вiд 17.3.84 мова сб невiрний прогноз африка виправити

«Таймс» вiд 19.12.83 прогнози трирiчка 4 квартал 83 помилки виправити

«Таймс» вiд 14.2.84 мiнiдост неправильно шоколад виправити

«Таймс» вiд 3.12.83 повiдомлення сб наказ двiчiплюснедобре посилання неособи переписати повнiстю подати нагору документацiю

З легким вiдчуттям задоволення Вiнстон вiдклав четверте повiдомлення. Це була складна i вiдповiдальна робота, i за неi краще братися в останню чергу. Першi три повiдомлення були рутинними справами, хоча друге, ймовiрно, передбачало довге й нудне перебирання спискiв цифр.

Вiнстон набрав «потрiбнi номери» на телеекранi i запросив вiдповiднi випуски «Таймс», якi вже через кiлька хвилин випали з пневматичноi труби на його стiл. Отриманi ним повiдомлення стосувалися статей i новин, якi з тих чи iнших причин було необхiдно змiнити або, згiдно офiцiйноi термiнологii, «виправити». Наприклад, у випуску «Таймс» вiд 17 березня 1984 року Старший Брат у своему виступi напередоднi передбачив, що пiвденно-iндiйський фронт буде залишатися спокiйним, а незабаром почнеться евразiйський наступ у Пiвнiчнiй Африцi. Але сталося так, що Євразiйське вище командування розпочало наступ саме у Пiвденнiй Індii, залишивши Пiвнiчну Африку в спокоi. Тому необхiдно було переписати абзац промови Старшого Брата таким чином, наче вiн передбачав саме те, що дiйсно сталося. Або випуск «Таймс» вiд 19 грудня 1983 року, де були опублiкованi офiцiйнi прогнози виробництва рiзних категорiй споживчих товарiв у четвертому кварталi 1983 года, який також був шостим кварталом дев'ятого трирiчного плану. Сьогоднiшнiй випуск мiстив заяву про фактичний обсяг виробництва, який свiдчив про те, що прогнози у всiх випадках були абсолютно невiрними. Завдання Вiнстона полягало у тому, щоб виправити вихiднi цифри, щоб вони спiвпадали з бiльш пiзнiми. Що стосуеться третього повiдомлення, то воно мiстило дуже просту «помилку», на виправлення якоi пiде буквально кiлька хвилин. Зовсiм нещодавно, якщо точнiше, то у лютому, Мiнiстерство достатку дало обiцянку (офiцiйний термiн – «категорична обiцянка»), що у 1984 року не буде скорочень шоколадного пайка. Насправдi, як було вiдомо Вiнстону, шоколадний пайок мав бути зменшений з тридцяти грамiв до двадцяти наприкiнцi поточного тижня. Все, що було потрiбно, це змiнити початкову обiцянку попередженням про те, що, ймовiрно, у квiтнi буде необхiдно скоротити рацiон.

Як тiльки Вiнстон обробив кожне повiдомлення, вiн вставив своi мовнi виправлення до вiдповiдних екземплярiв «Таймс» i запхав iх у пневматичну трубку. Потiм рухом, доведеним до автоматизму, вiн зiм'яв вихiднi повiдомлення i всi записи, зробленi ним самим, та кинув iх у дiрку пам'ятi, щоб iх беслiдно поглинуло полум'я.

Що саме вiдбувалося у невидимому лабiринтi пневматичних труб, вiн не знав, але в загальних рисах вiн розумiв, що там до чого. Як тiльки всi необхiднi виправлення у зазначених випусках «Таймс» будуть зiбранi та структурованi, цi випуски будуть передрукованi, вихiднi копii знищенi, а виправленi копii помiщенi до файлотеки замiсть них. Цей постiйний процес змiн та виправлень застосовувався не тiльки до газет, але i до книг, журналiв, брошур, плакатiв, листiвок, фiльмiв, пiсень, карикатур, фотографiй – тобто до всiх видiв лiтератури та документацii, якi могли мати будь-яке полiтичне чи iдеологiчне значення. День за днем i майже кожну хвилину минуле оновлювалося. Таким чином, кожне пророцтво, зроблене Партiею, могло бути пiдтверджено документальними доказами як вiрне, i жодна новина або заява, яка суперечила нинiшньому стану справ, не повинна була залишатися в архiвних записах. Вся iсторiя була нiби написана олiвцем, вона стиралася i переписувалася рiвно стiльки разiв, скiльки було необхiдно. І нiяк не можна було потiм довести, що мала мiсце пiдмiна. Основна частина Вiддiлу Документацii – до речi, набагато численнiша, нiж сектор, в якому працював Вiнстон – складалася iз спiвробiтникiв, в обов'язки яких входило вiдстеження та збiр усiх копiй книг, газет та iнших документiв, якi потрiбно було змiнити або знищити. Випуски «Таймс», якi через змiни у полiтичних поглядах або помилковi пророцтва, зробленi Старшим Братом, були переписанi з десяток разiв, зберiгалися у спецiальному архiвi, i не iснувало жодноi iншоi копii, щоб протиставити iм. Книги також вiдзивалися та переписувалися знову i знову, i незмiнно перевидавалися без визнання будь-яких змiн. Навiть у письмових iнструкцiях, якi Вiнстон отримував i яких позбавлявся, щойно закiнчував з ними працювати, нiколи не говорилося i не малося на увазi, що треба було щось «пiдробити»: це завжди були такi слова, як «описки», «помилки», «неточнi цитати», якi необхiдно було «виправити» в iнтересах точностi.

Але насправдi, подумав вiн, коригування чисельних показникiв Мiнiстерства достатку навiть не можна було назвати пiдробкою. Це просто замiна однiею дурницi iншою. Бiльша частина матерiалу, з яким доводилося мати справу, не мала нiякого вiдношення до реального життя, там було навiть менше реального, нiж у звичайнiй прямiй брехнi. Статистика у своiй первiснiй версii була такою ж фантастикою, як i у виправленiй. Усi чисельнi показники просто бралися з повiтря, вигадувалися самими спiвробiтниками Вiддiлу Документацii. Наприклад, прогноз Мiнiстерства достатку оцiнював виробництво взуття за квартал у сто сорок п'ять мiльйонiв пар. При цьому фактичний обсяг виробництва склав шiстдесят два мiльйони. Однак Вiнстон, переписуючи прогноз, скоротив цю цифру до п'ятдесяти семи мiльйонiв, щоб, як i завжди, складалося враження, нiбито квота була перевиконана. У будь-якому випадку шiстдесят два мiльйони не ближче до iстини, нiж п'ятдесят сiм чи сто сорок п'ять. Швидше за все, взуття взагалi не вироблялося. Ще бiльш iмовiрно, що нiхто не знав, скiльки його було вироблено, втiм, це нiкого i не цiкавило. Всi знали, що кожного кварталу величезна кiлькiсть черевикiв вироблялася на паперi, але приблизно половина населення Океанii ходила босонiж. І так було з усiма зафiксованими подiями, великими чи малими. Все нiби розчинялося у свiтi виправлень i переписувань, i врештi-решт, навiть поняття дати i року стали невизначеними.

Вiнстон оглянув залу. У кабiнцi на iншому кiнцi кiмнати з розумним виглядом сидiв Тiллотсон, невисокий чоловiк з маленькою темною борiдкою. Вiн працював, не покладаючи рук, на колiнах у нього лежала згорнута газета, а губи його майже торкалися мiкрофона диктографа. Зi сторони здавалося, наче вiн намагався зберегти в секретi те, що надиктовував, щоб це залишилося лише мiж ним i телеекраном. Вiн пiдняв очi, i його окуляри вороже блиснули у напрямку Вiнстона.

Вiнстон майже не знав Тiллотсона i гадки не мав, над чим той працював. У спiвробiтникiв Вiддiлу Документацii не прийнято було розповiдати один одному про свою роботу. У продовгуватiй залi без вiкон стояло два ряди кабiнок, i там завжди стояв нескiнченний шелест паперiв i гул голосiв, якi надиктовували мовнi записи. Напевно з десяток людей Вiнстон навiть не знав по iменi, хоча кожен день бачив iх у коридорах або на двохвилинках ненавистi. Вiн знав, що в кабiнцi поруч з ним блондинка середнiх рокiв день у день вiдстежувала i видаляла з преси iмена людей, яких «випарували», щоб зробити так, наче вони нiколи не iснували. В цьому була певна символiчнiсть, бо ii власний чоловiк випарувався кiлька рокiв тому. Через декiлька кабiнок вiд нього сидiв тюхтiй на iм'я Амплфорт, який мав дуже волохатi вуха та дивовижний талант сходу вигадувати рими i говорити вiршами. Вiн займався виправленням вiршiв – це називалося «редагування остаточних текстiв» – якi стали iдеологiчно неприйнятними, але з тих чи iнших причин мали бути збереженi в антологiях. І ця зала, де невпинно трудилися п'ятдесят з гаком робочих, була всього лише однiеi пiдсекцiею, наче сота у величезному вулику Вiддiлу Документацii. Далi по коридору, на верхнiх i нижнiх поверхах працювали iншi роi спiвробiтникiв, зайнятих безлiччю iнших видiв робiт. Також iснували величезнi друкарнi зi своiми редакторами, експертами по графiцi та iнше. Були там i ретельно обладнанi студii для пiдробки фотографiй. Був i цiлий Вiддiл Телепрограм, де працювали iнженери, продюсери та актори, спецiально вiдiбранi за iх вмiння iмiтувати голоси. Існували також цiлi армii спiвробiтникiв, чия робота полягала у складаннi спискiв книг i перiодичних видань, якi слiд було вiдкликати для подальших виправлень. Були величезнi склади, де зберiгалися виправленi документи, i цiлi поверхи з печами, де знищувалися початковi версii цих матерiалiв. І десь тут (але де саме нiхто не знав, це було секретом) сидiли керiвники, якi координували всi цi процеси i вирiшували, який фрагмент минулого повинен бути збережений, який пiдроблений, а який повнiстю знищений.

Зрештою, Вiддiл Документацii був всього лише маленькою частиною Мiнiстерства правди, основне завдання якого полягало не у жонглюваннi минулими подiями, а у постачаннi громадян Океанii газетами, фiльмами, пiдручниками, телеекранними програмами, п'есами, романами… тобто усiма можливими видами iнформацii, вiд приписiв до розваг, вiд статутiв до гасел, вiд лiричних вiршiв до наукових трактатiв, вiд дитячих книг по орфографii до словника новомови. Мiнiстерство повинно було не тiльки забезпечувати i задовольняти рiзноманiтнi потреби Партii, але i робити те саме на бiльш низькому рiвнi, тобто на рiвнi пролетарiату. Існував цiлий ряд вiддiлiв, якi займалися випуском пролетарськоi лiтератури, музики, драматургii та розвагами в цiлому. Тут друкувалися газети, в яких майже нiчого не було, крiм коротких замiток про спорт, кримiнальних iсторiй та гороскопiв, а також штампувались банальнi п'ятицентовi романи, фiльми сексуального змiсту та сентиментальнi пiсеньки, якi були складенi виключно механiчними засобами за допомогою апарату, вiдомого як вiршороб. Був навiть цiлий спецiальний сектор – «Порносек» на новомовi – який займався виробництвом низькопробних порнографiчних фiльмiв, якi розсилалися у запечатаних пакетах, i якi можна було переглядати тiльки тим членам Партii, хто був задiяний у iх виробництвi.

Ще три згортки вислизнули з пневматичноi труби, поки Вiнстон працював, але це були простi завдання, i вiн впорався з ними ще до початку двохвилинки ненавистi. Коли почуття ненавистi в ньому стихло, вiн повернувся до своеi кабiнки, взяв з полицi словник новомови, вiдсунув диктограф у бiк, протер окуляри i взявся за свою головну ранкову роботу.

Найбiльшим задоволенням у життi Вiнстона була його робота. Здебiльшого це була виснажлива рутина, але часом траплялися завдання настiльки складнi та суперечливi, що доводилось неабияк покумекати. Витонченi, майстернi пiдробки, у яких вам нi на що було спертися, крiм як на знання принципiв АНГСОЦу i ваше власне розумiння того, чого вiд вас чекае Партiя. Вiнстону добре вдавалися такi «творчi» завдання. Інодi йому навiть довiряли виправлення передових статей у «Таймс», якi були повнiстю написанi на новомовi. Вiн розгорнув згорток, який вiдклав ще з самого ранку. У ньому було написано:

«Таймс» вiд 3.12.83 повiдомлення сб наказ двiчiплюснедобре посилання неособи переписати повнiстю подати нагору документацiю

На старомовi (або стандартнiй англiйськiй мовi) це могло звучати так:

«Повiдомлення про Наказ Старшого Брата у «Таймс» вiд 3 грудня 1983 року вкрай незадовiльне i мiстить посилання на неiснуючих людей. Перепишiть його повнiстю i перед подачею вiдправте свiй проект на розгляд керiвництва».

Вiнстон знайшов i прочитав оригiнальну статтю. Наказ Старшого Брата на цей день був присвячений в основному вiдзначенню чудовоi роботи органiзацii, вiдомоi як ФФКК, яка поставляла сигарети та iншi товари морякам у Плавучих фортецях. Так от товариш Вiзерс, поважний член Внутрiшньоi Партii, був удостоений особливоi уваги та нагороджений орденом «За видатнi заслуги» другого ступеня.

Три мiсяцi по тому ФФКК була раптово розпущена без пояснення причин. Імовiрно, Вiзерс i його соратники тепер перебували в немилостi, але нi в пресi, нi по телеекрану не було повiдомлень щодо цього. Цього i слiд було очiкувати, оскiльки полiтичних злочинцiв не прийнято було публiчно судити та викривати. «Великi чистки», яким пiддавалися тисячi людей, бувало, супроводжувалися публiчними судовими процесами над зрадниками i думкозлочинцями, якi привселюдно зiзнавалися у своiх злочинах i згодом були страченi, але це були, скорiше, показнi видовища, якi вiдбувалися буквально раз на кiлька рокiв. Найчастiше люди, якi викликали невдоволення Партii, просто зникали, i бiльше про них нiхто нiколи не чув. Нiхто не мав нi найменшого уявлення про те, що з ними траплялося. Вони навiть не завжди вмирали. Близько тридцяти людей, з якими Вiнстон був особисто знайомий, не враховуючи його батькiв, в той чи iнший час зникли.

Вiнстон задумливо почухав нiс скрiпкою. У кабiнцi навпроти товариш Тiллотсон все ще щось надиктовував у свiй диктограф. На мить вiн пiдняв голову, i знову кинув ворожий погляд у бiк Вiнстона. Йому стало цiкаво, чи зайнятий товариш Тiллотсон тiеi ж роботою, що i вiн сам. Це було цiлком можливо. Така складна робота нiколи не довiрялась лише одному виконавцю. З iншого боку, передати ii комiтету означало б вiдкрито визнати факт фальсифiкацii. Дуже ймовiрно, що з десяток осiб зараз працювали над конкуруючими версiями того, що насправдi сказав Старший Брат. А потiм якийсь великий начальник з Внутрiшньоi Партii обере ту чи iншу версiю, вiдредагуе ii i запустить складний механiзм перехресних перевiрок, а потiм найдобiрнiша брехня осяде в офiцiйних записах i стане правдою.

Вiнстон не знав, чим Вiзерс не догодив Партii. Можливо, справа у якихось махiнацiях чи некомпетентностi. Можливо, Старший Брат просто позбавлявся занадто популярного i вiдомого пiдлеглого. Можливо, Вiзерса або когось iз його близьких пiдозрювали в еретичних думках. Або, можливо – що було найбiльш ймовiрно – це сталося просто тому, що чистки i випаровування були необхiдною частиною механiзму управлiння державою. Єдина реальна пiдказка мiстилася у словах «посилання неособи», що вказувало на те, що Вiзерс вже мертвий. Хоча не завжди арешт означав, що людини вже немае в живих. Інодi людей вiдпускали i дозволяли залишатися на свободi рiк або два, але потiм все одно вбивали. Бувало й так, що людина, яку ви давно вважали мертвою, з'являлася немов привид на якомусь публiчному процесi, де своiми свiдченнями викривала сотнi iнших, перш нiж зникнути, цього разу вже остаточно i назавжди. Однак Вiзерс вже був «неособою», тобто його не було: його нiколи не iснувало. Вiнстон вирiшив, що недостатньо буде просто змiнити акценти промови Старшого Брата. Краще буде взагалi перевести його заяву в iнше русло, геть не пов'язане з початковою версiею.

Вiн мiг би перетворити промову Старшого Брата на звичайне викриття зрадникiв i думкозлочинцiв, але це було б занадто банальним, а якщо вигадати якусь перемогу на фронтi або трiумф перевиробництва у дев'ятому трирiчному планi, то це занадто ускладнить заяву i вимагатиме додаткових перехресних перевiрок та уточнень. Нi, тут потрiбна була якась ексклюзивна вигадка. Раптом у його головi виник, так би мовити, готовий образ певного товариша Огiлвi, який нещодавно героiчно загинув на полi бою. Інодi Старший Брат присвячував своi Накази Дню пам'ятi якогось скромного, рядового члена Партii, життя i смерть якого вiн наводив у приклад, гiдний наслiдування. От i чудово, «сьогоднi» вiн вшануе пам'ять товариша Огiлвi. Товариша Огiлвi нiколи не iснувало, але кiлька надрукованих рядкiв i фальшивих фотографiй легко це виправлять.

Вiнстон на мить замислився, потiм присунув до себе диктограф i почав надиктовувати у звичному стилi Старшого Брата. Стиль цей було досить легко iмiтувати, вiн був одночасно вiйськовий i педантичний, а ще мав певну характерну рису – ставити питання, а потiм швидко вiдповiдати на нього («Чому це нас вчить, товаришi? А вчить це нас одному з основоположних принципiв АНГСОЦу…», i так далi i тому подiбне).

У трирiчному вiцi товариш Огiлвi вiдмовився вiд усiх iграшок, крiм барабана, автомата та iграшкового гвинтокрила. У шiсть рокiв – до речi, на рiк ранiше, нiж належить, але Партiя великодушно пiшла йому назустрiч – вiн вступив до лав Юних розвiдникiв, а в дев'ять рокiв уже став командиром загону. Коли йому було одинадцять, Огiлвi повiдомив Полiцii Думок про свого дядька пiсля того, як пiдслухав розмову, де той, як йому здалося, проявляв своi злочиннi схильностi. У сiмнадцять рокiв вiн був районним органiзатором Молодiжноi антисексуальноi лiги. У дев'ятнадцять сконструював ручну гранату, яка була прийнята на озброення Мiнiстерством Миру, i вже пiд час першого випробування вбила тридцять одного евразiйського солдата за раз. У двадцять три роки вiн героiчно загинув у бою. Коли вiн пролiтав над Індiйським океаном з важливими повiдомленнями, його почали переслiдувати ворожi реактивнi лiтаки, тож вiн обтяжив свое тiло кулеметом i вистрибнув з гвинтокрила у воду, прихопивши собою на дно i самi повiдомлення, щоб вони не дiсталися вороговi – так вiн i загинув, сказав Старший Брат, i цей вiдважний та самовiдданий вчинок мимоволi викликае почуття гордостi за нашого побратима. Так, ще Старший Брат додав кiлька зауважень про чистоту i цiлеспрямованiсть життя товариша Огiлвi. Вiн не курив i був категорично проти алкоголю, не витрачав час на дурнi розваги, i щодня займався у спортзалi, а ще дав обiтницю безшлюбностi, вважаючи шлюб i турботу про сiм'ю несумiсними з цiлодобовим служiнням своiй батькiвщинi. Всi його розмови були лише про принципи АНГСОЦу, i единою метою його життя було знищення евразiйського ворога i полювання на шпигунiв, саботажникiв, думкозлочинцiв i зрадникiв великоi держави Океанiя.

Вiнстон все нiяк не мiг вирiшити, нагородити товариша Огiлвi орденом «За видатнi заслуги» чи нi, але врештi-решт все ж вiдмовився вiд цiеi iдеi через зайвi перехреснi посилання та наступнi перевiрки, якi це може потягнути за собою.

Вiн знову глянув на свого суперника в протилежнiй кабiнцi. Тепер вiн уже був майже впевнений, що Тiллотсон був зайнятий тiеi ж роботою, що i вiн. Неможливо було дiзнатися, чия версiя буде в кiнцi кiнцiв прийнята як остаточна, але вiн був глибоко переконаний, що це буде саме його робота. Товариш Огiлвi, про якого ще годину тому нiхто не знав, тепер був iснуючим фактом. Вiнстону здалося цiкавим, що можна створювати мертвих людей, а не живих. Товариш Огiлвi, якого ще вранцi навiть не iснувало, тепер iснував у минулому, i як тiльки факт пiдмiни буде забутий, його iснування буде настiльки ж достовiрним, як iснування Карла Великого або Юлiя Цезаря.

Роздiл 5

В iдальнi з низькою стелею, глибоко пiд землею, повiльно тягнулася черга за обiдом. Там зiбралася вже цiла купа людей i примiщення просто гудiло у какофонii голосiв. Кислуватий запах тушкованого м'яса валив через вузьке вiконце прилавка, i його не мiг навiть перебити гiркий присмак джину «Перемога». У дальньому кутку iдальнi був невеликий бар, точнiше це був просто отвiр у стiнi, де джин можна було купити по десять центiв за склянку.

«А ось i ти», – сказав голос позаду Вiнстона.

Вiн озирнувся. Це був його друг Сайм, який працював у Дослiдницькому Вiддiлi. Можливо, «друг» було не зовсiм правильне слово. Нинi у вас не було друзiв, усюди вас оточували самi лише «товаришi», але були товаришi, компанiя яких не так сильно дратувала. Сайм був фiлологом, знавцем новомови. Вiн входив у велику групу експертiв, якi якраз працювали над складанням одинадцятого видання Словника новомови. Сайм був ще кволiшим за Вiнстона, маленького зросту, з темним волоссям, якимось одночасно сумним та глузливим обличчям та великими очима, якi завжди на тебе витрiщались, тому здавалося, що пiд час розмови вiн завжди уважно вивчае тебе.

«Я хотiв запитати, чи е у тебе леза для бритви», – сказав вiн.

«Нi однiсiнького!» – сказав Вiнстон з деякою винуватою поспiшнiстю. «Де я тiльки не шукав. Таке враження, що iх бiльше взагалi не iснуе».

Зараз всi постiйно просили один у одного леза для голiння. Насправдi у Вiнстона ще залишилося два невикористаних, якi вiн завчасно приберiг на чорний день. Ось уже два мiсяцi, як леза зникли з прилавкiв магазинiв. Так було завжди, у певний момент знаходився який-небудь необхiдний товар, який партiйнi магазини не могли постачати. Інодi це були гудзики, iнодi нитки, iнодi шнурки. Ось зараз настав час лез для голiння. Дiстати iх, якщо це взагалi вдавалося, можна було потайки тiльки на «вiльному» ринку.

«Я голюся одним i тим самим лезом вже шостий тиждень», – додав вiн для бiльшоi правдоподiбностi.

Черга трохи просунулася вперед, i знову зупинилася. Вiнстон повернувся до Сайма. Вони взяли жирнi металевi тацi, якi лежали у кiнцi прилавку.

«Ти вчора ходив дивитися, як вiшають полонених?» – запитав Сайм.

«Я працював, – байдуже вiдповiв Вiнстон, – думаю, скоро це будуть показувати у кiно, там i подивлюся».

«Ой, ну теж менi, порiвняв. Це ж зовсiм iншi враження», – сказав Сайм.

Його глузливий погляд ковзнув по обличчю Вiнстона. Здавалося, що його очi так i говорили: «Я знаю тебе, я бачу тебе наскрiзь. Я дуже добре знаю, чому ти не пiшов на страту цих в'язнiв». Сайм був жахливим фанатиком та ортодоксом, i завжди говорив з якоюсь вiдразливою зловтiхою про повiтрянi атаки на ворожi мiста, про тортури i зiзнання думкозлочинцiв, про страти у пiдвалах Мiнiстерства Любовi. Вiнстон у таких випадках завжди намагався змiнити тему розмови, наприклад, на тему особливостей новомови. Це була рiдна стихiя Сайма, i тодi вiн перетворювався на авторитетного та цiкавого спiврозмовника. Вiнстон злегка повернув голову, щоб уникнути погляду великих темних очей.

«Непогане видалось повiшення», – задумливо сказав Сайм. «Я думаю, краще, коли вони не зв'язують iм ноги. Менi подобаеться дивитися, як вони брикаються i борсаються. І, найголовнiше, коли наприкiнцi у них з рота вивалюеться язик, такий синюшний, майже фiолетовий. Це мене дуже тiшить».

«Наступний!» – закричала пролка у бiлому фартусi з черпаком у руках.

Вiнстон i Сайм просунули своi пiдноси у вузьке вiконце. На кожний швидко поставили звичайний обiднiй набiр – металева миска з рожево-сiрим шматком тушкованого м'яса, шматок хлiба, кубик сиру, чашка кави «Перемога» без молока i одна таблетка сахарину.

«Он там е мiсце, пiд телеекраном», – сказав Сайм. «І давай по дорозi вiзьмемо ще по стаканчику джина».

Джин подавали у порцелянових кружках без ручок. Вони пройшли через переповнену iдальню та поставили своi тацi на металевий стiл, де хтось залишив жирну калюжу з м'ясноi пiдливи – бридка на вигляд каламутна рiдина, схожа на блювотиння. Вiнстон взяв свою кружку з джином, на мить зупинився, щоб зiбратися з духом, i проковтнув все за один раз. Змахнувши сльози з очей, вiн раптом зрозумiв, що голодний. Вiн почав наминати тушковане м'ясо ложка за ложкою, роздумуючи над тим, що в цiй кашоподiбнiй субстанцii йому перiодично траплялися в'язкi рожевi згустки, якi, ймовiрно, були якимось наповнювачем з м'ясним смаком. Вони мовчки iли свiй обiд. За столом злiва вiд Вiнстона хтось невпинно та нерозбiрливо теревенiв, що було бiльше схоже на якесь крякання.

«Як там просуваеться робота зi Словником?» – запитав Вiнстон, пiдвищуючи голос, щоб заглушити шум.

«Та потроху просуваеться», – вiдповiв Сайм. «Зараз якраз займаюся прикметниками. Дуже цiкаво».

При згадцi новомови вiн одразу аж засяяв. Вiн вiдсунув у бiк свою миску, взяв в одну руку шматок хлiба, а в iншу сир, i перехилився через стiл, щоб мати можливiсть говорити без крику.

«Одинадцяте видання буде остаточним», – сказав вiн. «Ми надаемо мовi остаточноi форми – саме так вона виглядатиме, коли нiхто бiльше не говоритиме жодною iншою мовою. Коли ми закiнчимо, людям, подiбним до нас з тобою, доведеться вчити мову наново. Ти напевно думаеш, що наше головне завдання – вигадувати новi слова. А ось i нi! Навпаки, ми знищуемо слова – десятки, сотнi слiв кожного дня. Ми скорочуемо мову до мiнiмуму. В Одинадцятому виданнi не буде жодного слова, яке застарiе до 2050 року».

Вiн жадiбно вiдкусив хлiб i зробив кiлька ковткiв кави, а потiм продовжив говорити з якоюсь педантичною наполегливiстю. Його худорляве обличчя пожвавилося, а погляд став якимось замрiяними.

«Дивовижна рiч це знищення слiв. Звичайно, вiд багатьох дiеслiв та прикметникiв нiкуди не дiтися, але е сотнi iменникiв, яких можна спокiйно позбутися. І я говорю не лише про синонiми, бо ж е ще антонiми. Зрештою, яке виправдання iснуе для слова, яке просто мае протилежне значення до iншого слова? Будь-яке слово вже i так мiстить у собi свою протилежнiсть. Вiзьмемо, наприклад, слово «добре». Якщо у вас е таке слово, як «добре», навiщо тодi таке слово, як «погано»? «Недобре» пiдiйде набагато краще, тому що це дiйсно повна протилежнiсть, а «погано» – нi. Або, знову ж таки, якщо вам потрiбна бiльш сильна версiя слова «добре», який сенс мати цiлий ряд розпливчастих непотрiбних слiв, таких як «вiдмiнно», «чудово» i так далi? Все це можна замiнити словом «плюсдобре». Слово «двiчiплюсдобре» дасть вам ще бiльш сильне значення. Звичайно, ми вже використовуемо цi форми, але в остаточнiй версii новомови iнших варiантiв просто не iснуватиме. Зрештою, всi поняття доброго та поганого будуть мiститися всього у шести словах – але фактично це буде лише одне слово. Хiба ти не бачиш красу всього цього, Вiнстоне? Ну, звичайно, спочатку все це спало на думку СБ», – додав вiн, трохи запнувшись.

При згадцi про Старшого Брата вираз обличчя Вiнстона, мабуть, був не досить радiсним, i Сайм вiдразу помiтив цей брак ентузiазму.

«Вiнстоне, ти, я дивлюся, не дуже любиш новомову», – майже з огидою сказав вiн. «Навiть коли ти пишеш нею, ти все одно думаеш на старомовi. Я читав кiлька твоiх статей для «Таймс». Вони досить непогано написанi, але це все одно лише переклади. У глибинi душi ти волiв би використовувати старомову з усiею ii розпливчастiстю та марними семантичними вiдтiнками. Ти не розумiеш краси знищення слiв. Ти взагалi хоч розумiеш, що новомова – це едина мова у свiтi, словниковий запас якоi з кожним роком стае все менше?»

Вiнстон, звичайно, знав це. Вiн спробував зробити максимально розумний вираз обличчя i посмiхнувся, не наважуючись заговорити. Сайм вiдкусив ще один шматок хлiба, швидко прожував його i продовжив:

«Хiба ти не розумiеш, що головна мета новомови – це звести процес мислення до мiнiмуму? Зрештою, ми зробимо думкозлочин буквально неможливим, бо не буде слiв, щоб навiть висловити його. Кожне поняття, яке коли-небудь може знадобитися, буде виражене рiвно одним словом, i значення цього слова буде чiтко визначене, а всi його допомiжнi значення будуть стертi та забутi. Вже в Одинадцятому виданнi ми значно наблизимося до цього iсторичного моменту. Але цей процес ще довго триватиме пiсля того як ми з тобою помремо. Щороку слiв буде все менше i менше, а кругозiр буде ставати все вужчим. Навiть зараз, звичайно, не може бути нiяких виправдань для думкозлочинiв. Це просто питання самодисциплiни та контролю реальностi. Але врештi-решт i в цьому не буде потреби. Революцiя завершиться, коли мова стане досконалою. Новомова – це АНГСОЦ, а АНГСОЦ – це новомова», – додав вiн з якимось мiстичним задоволенням. «Тобi коли-небудь спадало на думку, Вiнстоне, що найпiзнiше до 2050 року не залишиться у живих жодноi людини, яка змогла б зрозумiти розмову, яку ми ведемо з тобою зараз?»

«Крiм…» – з сумнiвом почав Вiнстон i зупинився.

Йому так i кортiло сказати «крiм пролiв», але вiн стримався, не будучи повнiстю впевненим, що це зауваження було доречним. Однак Сайм здогадався, що вiн збирався сказати.

«Проли – не люди», – недбало сказав вiн. «До 2050 року, а можливо й ранiше, всi знання про старомову зникнуть. Вся лiтература минулого буде знищена. Чосер, Шекспiр, Мiльтон, Байрон, всi вони будуть iснувати лише у версiях новомови, не просто змiненi на щось iнше, а буквально перетворенi на дещо геть протилежне до того, чим вони були ранiше. Змiниться навiть лiтература Партii. Змiниться навiть ii гасло. Як зможе iснувати гасло «свобода – це рабство», якщо саме поняття свободи буде скасовано? Сам алгоритм мислення буде iншим. Думок, у тому розумiннi, яке iснуе зараз, не буде. Благонадiйнiсть означае вiдсутнiсть думок, а точнiше вiдсутнiсть потреби у думках. Благонадiйний той, хто не мислить взагалi».