скачать книгу бесплатно
Олег Блохiн
Олексiй Володимирович Сiльвестров
Знаменитi украiнцi
Олег Блохiн – гравець, масштаби таланту й досягнення якого охоплюють не тiльки радянський i украiнський, але й свiтовий футбол у цiлому. Восьмиразовий чемпiон СРСР, володар Кубка кубкiв УЄФА i Суперкубка УЄФА, кращий бомбардир збiрноi СРСР i чемпiонату СРСР, володар «Золотого м’яча» (звання кращого футболiста Європи) 1975 року – це тiльки невелика частина досягнень Блохiна-гравця. Є чим пишатися i Блохiну-тренеру – вiн перший наставник в iсторii украiнського футболу, якому вдалося вивести збiрну краiни до фiнальноi частини чемпiонату свiту, дiйшовши разом iз нею 2006 року до чвертьфiналу.
Олексiй Сiльвестров
Олег Блохiн
Дитинство та школа
Олег Блохiн не ввiйшов, а просто-таки ввiрвався до елiти радянського футболу. Передовсiм у молодому форвардi вражала фантастична швидкiсть. «Чому Блохiн так швидко бiжить?» – багато хто задавав це запитання. Вiдповiдь вiдшукувалась одразу: «Обдарували природа i… гени».
Батько великого футболiста, Володимир Іванович Блохiн, народився в Москвi 18 липня 1922 року. Предки його були селянами, а батьки на початку 1920-х рокiв переiхали до Москви, де працювали в Першiй городянськiй лiкарнi: мати – медсестрою, а батько – заступником головного лiкаря з господарських питань, вiн вiдповiдав за транспортування хворих. Основним транспортом на той час були конi, i дiд Олега Блохiна опiкувався кiнським поголiв’ям, ремонтом повозiв. Мешкали Блохiни в будиночку для лiкарняноi обслуги, родина виховувала вiсьмох дiтей.
Змалечку Володимир Блохiн хоча i вважався шибайголовою, одначе був одвернутий вiд вулицi, вiд хулiганства – ганяв голубiв, розводив кроликiв. Один iз братiв Володимира працював на деревообробному заводi. Там, серед iншого, виготовляли городки та бiльярд, якi стали неодмiнним атрибутом дитячих iгор Володимира Блохiна. Як потiм згадував сам вiн, бiльярд ставили бiля голуб’ятнi, там же i в городки грали.
Іще в школi Володимир почав займатися живописом, брав уроки в художникiв. Вiн добре спiвав, танцював, iз 1935 року виступав у дитячому ансамблi, яким керував сам Олександр Александров – автор музики гiмну СРСР, засновник i художнiй керiвник легендарного Ансамблю пiснi й танцю Радянськоi (тепер Росiйськоi) армii. По закiнченнi школи Володимир Блохiн вступив до Харкiвського вiйськово-технiчного училища, але цей навчальний заклад доволi швидко закрили. Володимира перевели до Харкiвського вiйськово-авiацiйного училища льотчикiв-спостерiгачiв i штурманiв, але було лiквiдоване i воно. Тому закiнчував Володимир Іванович уже Харкiвське училище хiмiчного захисту Червоноi армii, пiсля чого служив у Киргизii та в Узбекистанi.
22 червня 1941 року, коли Володимиру Блохiну ще не виповнилося й дев’ятнадцяти, почалася Велика Вiтчизняна вiйна. Протягом тижня було сформовано зведений полк, у якому Блохiн дiстав посаду начальника полковоi хiмiчноi служби, вiдповiдального за стан хiмiчного захисту частини. Полк перекинули на Ленiнградський фронт, де Володимир Іванович i прослужив аж до кiнця вiйни, демобiлiзувавшись у званнi капiтана.
Ленiнград перебував у блокадi. Як згадував Володимир Блохiн, iсти не мали зовсiм нiчого – нi м’яса, нi яець, нi масла. Кухарi готували котлети з картопляного лушпиння. Щоправда, кожного дня давали випити 100 грамiв, але тiльки якщо солдат перебував на передовiй. На вiдпочинку було «не положено».
Радянським вiйськам було дано наказ тiльки оборонятися й нi в якому разi не наступати. Тому солдати перебували на передовiй, яка проходила по Пулковських висотах, позмiнно: частина з них вiдпочивала на територii авторемонтного заводу, за п’ять-шiсть кiлометрiв од Пулкова. На вiдпочинку питання пiдтримки бойового духу солдатiв, ослаблених постiйним голодом i холодом, поставало особливо гостро. Тодi, згадавши свiй досвiд участi в дитячому ансамблi Александрова, Володимир Блохiн запропонував командуванню частини органiзувати ансамбль пiснi й танцю. Командир полку видiлив 40 бiйцiв, i цим ансамблем Блохiн керував до кiнця вiйни.
1944 року до полку, в якому служив Володимир Іванович, прикрiпили деяких провiдних спортсменiв краiни, призваних на дiйсну вiйськову службу. Начальником фiзпiдготовки полку став харкiв’янин Василь Сох, чемпiон СРСР у бiгу на 400 метрiв. Мiж Сохом i Блохiним зав’язалася дружба, i Василь разом зi своею дружиною, також вiдомою бiгункою, часто приходили до Володимира в гостi. Одного разу з ними прийшла iхня подруга – невеликого зросту, кирпата, дуже рухлива старшина Катя Адаменко, полковий каптенармус.
Катерина Захарiвна Адаменко, мати Олега Блохiна, народилася 7 листопада 1918 року в селi Небратi Бородянського району на Киiвщинi. Вона була одинадцятою дитиною в сiм’i (всього вижило восьмеро). Як згадував Олег Блохiн, його дiд по материнськiй лiнii був розсудливим, тихим, статечним, кремезним чоловiком. Вiн нiколи нi з ким не сварився, не лаявся й на дiтей своiх голосу не пiдвищував, не картав iх. А от бабуся була жiнкою енергiйною, жвавою i меткою. В оселi завжди було чисто, але не завжди ситно.
1932 року, закiнчивши сiм класiв сiльськоi школи, тринадцятилiтня Катруся Адаменко подалася до Киева i вступила до фабрично-заводського училища при швейнiй фабрицi iменi Максима Горького. Влiтку 1935 року в центрi Киева проводився легкоатлетичний крос, у якому брали участь команди колективiв фiзкультури. На дистанцiю 500 метрiв, яка пролягала вiд Бессарабки до «Червоного стадiону» (тепер НСК «Олiмпiйський»), тренер команди вирiшив виставити шiстнадцятилiтню Катю Адаменко, що бiгала швидше за всiх в училищi. Й вона виграла, випередивши значно дорослiших i досвiдченiших учасниць забiгу! Із цього кросу й почався ii спортивний шлях.
По закiнченнi училища Катерина Захарiвна працювала лекальницею на швейнiй фабрицi iменi Горького, вийшла замiж, 1939 року народила сина Миколу. Паралельно займалася легкою атлетикою – пiсля перемоги в кросi нею зацiкавилися провiднi тренери Украiни, вона постiйно брала участь у рiзних змаганнях, 1940 року виконала норматив майстра спорту. Катерина Адаменко була другою радянською спортсменкою (пiсля багаторазовоi чемпiонки СРСР, московськоi спринтерки Євгенii Сеченовоi), що пробiгла 100 метрiв менше нiж за 12 секунд, повторивши при цьому всесоюзний рекорд.
На початку вiйни чоловiк Катерини Захарiвни пiшов на фронт, а вона сама з дволiтнiм сином на руках опинилася в евакуацii в Курськiй областi. Там вона працювала в найрiзноманiтнiших мiсцях: починала в колгоспi, а закiнчувала помiчником прокурора району. 1944 року Катерина Адаменко повернулася до Киева. Повернулася вже вдовою, чоловiк загинув на фронтi. Катерину як вiдому спортсменку призвали до армii та прикомандирували до полку на Ленiнградському фронтi, де зустрiч iз Володимиром Блохiним змiнила все ii життя – молодi люди покохали одне одного й невдовзi одружились.
Пiсля демобiлiзацii з дiючоi армii Володимир Іванович переiхав до дружини в Киiв, працював у ЦК ЛКСМУ, органах МВС УРСР, дослужився до звання полковника запасу. В рiзний час обiймав посади начальника навчально-спортивного вiддiлу Украiнського республiканського спортивного товариства «Динамо», голови Киiвськоi мiськоi, а потiм заступника голови Киiвськоi обласноi ради Всесоюзного спортивного товариства «Трудовi резерви», протягом 12 рокiв очолював Федерацiю сучасного п’ятиборства УРСР.
Катерина Адаменко вступила до Киiвського iнституту фiзкультури й закiнчила його заочно, оскiльки продовжувала виступати на бiгових дорiжках краiни – в перiод iз 1944 по 1951 рiк вона вiсiм разiв ставала чемпiонкою Украiни з легкоi атлетики. Катерина Захарiвна неодноразово ставала чемпiонкою СРСР i Украiни з п’ятиборства, зi стрибкiв у довжину i в бiгу на 80 i 100 метрiв iз бар’ерами, 82 рази була рекордсменкою Украiни, iй присвоено звання заслуженого майстра спорту СРСР, заслуженого працiвника фiзкультури та спорту Украiни.
По закiнченнi спортивноi кар’ери Катерина Адаменко з листопада 1958 року перейшла на роботу до Киiвського iнженерно-будiвельного iнституту (тепер Киiвський нацiональний унiверситет будiвництва та архiтектури). Спочатку працювала викладачем, потiм старшим викладачем, заступником декана факультету промислового цивiльного будiвництва, а пiсля виходу на пенсiю 1978 року – старшим лаборантом, завiдувачкою методичного кабiнету на кафедрi фiзичного виховання та спорту. За час роботи в iнститутi вона пiдготувала 6 майстрiв спорту, 38 кандидатiв у майстри спорту i першорозрядникiв, понад 1000 спортсменiв масових розрядiв.
1952 року збiрна СРСР (уперше у своiй iсторii) мала виступати на XV лiтнiх Олiмпiйських iграх у Гельсiнкi. Напередоднi Олiмпiади Катерина Адаменко була одним iз головних сподiвань збiрноi СРСР з легкоi атлетики, планувала взяти участь у змаганнях. Та коли дiзналася, що чекае дитину, про Олiмпiаду бiльше не думала. Сама Катерина Захарiвна говорила про це так: «Я не жалкую, що не поiхала на Олiмпiаду, не розмiрковую, чи могла стати там чемпiонкою. У спортi я починала з нiчого й досягла чимало. Але мiй син – це ще бiльша гордiсть».
Володимир Блохiн на початку 1950-х працював у секретному вiддiлi МВС УРСР. За його словами, режим був такий, що трудилися з дев’ятоi ранку до другоi години ночi. Близько десятоi вечора в його кабiнетi пролунав телефонний дзвiнок. «Володимир Іванович? – запитав жiночий голос. – Я – лiкар. Ваша дружина щойно народила сина!» Катерина Адаменко згадувала, що народила Олега швидко. Пологи приймала колишня спортсменка. Син народився богатирем.
Так 5 листопада 1952 року з’явився на свiт великий украiнський футболiст Олег Блохiн.
Ранне дитинство Олега Володимировича минало на вулицi Шота Руставелi, в районi Республiканського стадiону, на футбольне поле якого вiн виходив потiм багато рокiв. Стадiон оточували крутi гiрки, схили яких густо вкривали сади та заростi. Влiтку малий Олег гасав у цих заростях, а взимку злiтав iз найкрутiших схилiв на лижах. Казали, що за цiею ознакою Катерину Захарiвну впiзнавали на вулицi – це, мовляв, мати того малого в кожушку, який iз таких гiрок спускаеться, де навiть дорослi бояться.
У Блохiних тодi жила нiмецька вiвчарка на кличку Джек, iз якою Олег часто гуляв. Узимку батьки запрягали Джека в санчата, що мчали хлопчика по першому пухнастому снiгу.
Олег Володимирович згадував, що в сiм’i не заведено було говорити про одяг, про речi. Нi вiн, нi його старший брат Микола (син Катерини Захарiвни вiд першого шлюбу) нiколи не зловживали такими звичними для багатьох дiтей словами «хочу» або «купи». Батьки купували iм тiльки найнеобхiднiше, надмiрностей в iграшках i речах вони не знали. Лиш одного разу Олег порушив це правило. Коли вiн навчався в дев’ятому класi, Катерина Захарiвна хотiла купити синовi зимове пальто. Але якраз тодi в моду входили нейлоновi куртки, i це була мрiя Олега. Йому дуже хотiлося мати вигляд сучасного дорослого хлопця. Мати зрозумiла це й подарувала синовi таку куртку. Олег був од щастя на сьомому небi.
Микола та Олег Блохiни, незважаючи на тринадцятилiтню рiзницю у вiцi, дуже дружнi з самого дитинства. За спогадами Олега, в дитинствi в нього не було друга ближчого та вiрнiшого, нiж старший брат, який завжди здавався йому найсильнiшим i найспритнiшим. Микола слiдкував за молодшим братом, терпiв усi його пустощi й витiвки, охоче грав iз ним у дворi у футбол, катався на лижах i санчатах, ходив iз ним до зоопарку, на стадiон.
Найрадiснiшим i найбiльшим святом у домi Блохiних був день народження Катерини Захарiвни. За неписаним законом, Олегу та Миколi дозволялася найприемнiша з робiт: вони дiставали з-за скла серванта кубки, здобутi мамою за багато рокiв ii спортивноi кар’ери, – з вишуканим палехським мереженням, iз срiбною в’яззю, литi й на тоненьких нiжках, з любов’ю прикрашенi накладними медалями на спортивнi сюжети. Дiти виставляли цi релiквii на стiл i стiльцi та, озброiвшись коробочкою зубного порошку й набором фланелевих клаптикiв, бралися до роботи. Потiм кубки обережно помiщалися за скло.
До дня народження готували спецiальну концертну програму. Окрасою ii були частiвки, присвяченi Катеринi Захарiвнi та складенi Олегом удвох iз братом, i акробатична феерiя – вона розiгрувалася на ковдрi, спецiально розстеленiй на пiдлозi. Єдине, що затьмарювало свято, так це вiдсутнiсть власного музичного супроводу.
Батьки довго не полишали сподiвання захопити Олега грою на баянi або акордеонi. Вiн навiть навчався в музичнiй школi по класу вiолончелi. Але сама думка, що треба годинами сидiти вдома та цигикати, пригнiчувала хлопчика i змушувала з рiдкiсною впертiстю чинити опiр батькiвським планам.
З дитинства братам прищеплювали любов до спорту. Катеринi Захарiвнi, звичайно, дуже хотiлося, щоб сини стали легкоатлетами. Але сподiванням матерi здiйснитися не судилось.
Микола, напевно, успадкував од матерi ii здiбностi. У студентськi роки пiд час навчання на хiмiчному факультетi Киiвського державного унiверситету вiн виконав перший розряд з легкоi атлетики. Кращi результати Миколи Блохiна на тi часи були цiлком пристойними: стометрiвку вiн пробiгав за 11,1 секунди, стрибав у довжину на 6,5 метрiв. А втiм, вiн нiколи не надавав особливого значення своiм спортивним успiхам. Говорив, що займаеться спортом собi на втiху. Та й Катерина Захарiвна не особливо наполягала на регулярних тренуваннях Миколи. Сама вона пояснювала це так: «Ми ж iз Миколкою пережили вiйну. Вiн завжди був худеньким. Навiть коли подорослiшав i змiцнiв, менi однаково здавалося, що фiзично вiн слабуватий. У його юнацькi та студентськi роки з харчуванням було не так-то й добре. Пам’ятаю, коли iхала зi змагань iз Москви, обов’язково набивала сумки продуктами…» У результатi, вибираючи мiж хiмiею та спортом, Микола Блохiн вибрав хiмiю.
Перед Олегом, щоправда, такий вибiр нiколи не стояв. З раннiх рокiв стало зрозумiло, що його життеве покликання – спорт.
В одному iз сiмейних альбомiв Блохiних е двi фотографii, де Олегу трохи бiльше чотирьох рокiв. На однiй iз них його лiву ногу переможно поставлено на футбольний м’яч, який здаеться чи не бiльшим за самого хлопчика. Гратися з м’ячем малий Олег узагалi полюбляв – уперше вдарив по ньому, коли йому ще не виповнилося трьох рокiв. На другому знiмку щупленький Олег вiдштовхуеться вiд стартових колодок, а старт йому на бiговiй дорiжцi дае мама. Як казав сам Олег Блохiн, цi знiмки свiдчать, що з самого малку в ньому боролися легкоатлет i футболiст.
Батьки вважали – у сина мае бути швидкiсть, адже мати все-таки спринтерка. І швидкiсть у ньому треба було розвивати, щоб вона не згасла. За спогадами Володимира Блохiна, сина вiн не балував – десь рокiв iз чотирьох почав будити його о 6–7 годинi ранку. Олег робив зарядку, потiм бiгав крос навколо спортмайданчика, що був поблизу будинку. Пробiгав за раз до 10 кiлометрiв, а батько стояв iз секундомiром у руках. Пiсля кросiв – гiмнастика. День за днем результати хлопчика полiпшувались.
Олег Володимирович згадуе, що спочатку вiн сприйняв спорт як щось святкове i прекрасне (як день народження чи Новий рiк) у шiсть рокiв. Того дня Катерина Захарiвна повела його з дитсадка не додому, а до спортивноi зали Киiвського iнженерно-будiвельного iнституту. Хлопчик вражений був величезною кiлькiстю цiкавих предметiв: на стiни можна було залазити, як по драбинi; на товстому канатi, що звисав зi стелi, – вiдштовхнутися вiд стiни i, подiбно до маятнику кухонних дзигарiв, гойдатися з боку в бiк; можна було, розiгнавшись, перекидом перелетiти через голову на товстому матi. До того ж залу заповнювали молодi люди, студенти Катерини Захарiвни, в особi яких Олег несподiвано зустрiв доброзичливцiв, готових пiдтримати його найвiдчайдушнiше починання. В iх товариствi хлопчик вiдчув свободу, що, за словами Олега Володимировича, пiдштовхувало його зробити щось таке, що пiднесло б його в очах цих людей на недосяжну висоту.
Удома витiвки Олега рiшуче припинялися батьками. Тепер же видалася нагода – мама займалась iз групою дiвчат у протилежному кiнцi зали, а канат був близько. Якщо розгойдатися сильнiше, можна птахом пролетiти у повiтрi й приземлитися на мат. Олег тодi пожалкував тiльки про одне – про вiдсутнiсть гарного великого парасоля. Адже останнiй парасоль зламався два днi тому пiд час стрибка з даху сараю на задвiрках будинку, за що Олега було черговий раз добряче покарано батьками.
Переконавшись, що нiхто й нiщо не заважае йому здiйснити задумане, хлопчик непомiтно пiдкрався до каната. Оглядiвся, удаючи, що роздивляеться гiмнастичну стiнку, на яку мама вилазити дозволила. Нiхто за ним не стежив, не поспiшав припинити приготування. Пiдтягнути кiнець каната i швидко пiднятися по стiнцi майже пiд самiсiньку стелю було справою кiлькох секунд. Олег поглянув на траекторiю майбутнього польоту, так би мовити, зi стартовоi висоти. Серце завмерло – мат лежав так далеко i здавався таким крихiтним. А чи потрапить вiн узагалi на нього? Хлопчик усвiдомлював, що розумнiше було б злiзти вниз, тим бiльше що вiн нiкого про своi намiри не сповiщав. Але хiба в шестилiтньому вiцi людина звертае увагу на сумнiви та невпевненiсть?
Незважаючи на те, що вже на своему особистому (нерiдко сумному) досвiдi Олег переконався, що чим вище злетиш, тим дужче гепнешся при падiннi, вiн вiдпустив перекладину й полетiв. Але, порiвнявшись iз матом, хлопчик лише судорожно вчепився руками в канат, од якого, здавалося, нiяка сила не змогла б одiрвати його в ту мить. Пiдкоряючись закону всесвiтнього тяжiння, про iснування якого вiн тодi й не пiдозрював, Олег тепер нiсся з не меншою, нiж до перед тим до мата, швидкiстю… прямо на стiну! Вiн закричав од страху, але якийсь хлопець мужньо пiдставив пiд масу, що летiла (хай не таку вже велику, але примножену швидкiстю), власне тiло i, збитий з нiг, упав на пiдлогу разом iз дитиною. На крик примчала Катерина Захарiвна, коротким ривком за руку вiдiрвала Олега вiд хлопця, i не уникнути б йому чергового прочухана, якби не заступився за нього рятiвник.
Олег регулярно виступав на районних легкоатлетичних змаганнях, по черзi захоплювався шахами (навiть здобув спортивний розряд), плаванням. Інодi батько брав Олега iз собою до бiльярдноi, що бiля Киiвськоi фiлармонii. Володимир Іванович сам добре грав на бiльярдi й навчив цiеi чудовоi гри сина. Пiзнiше, на базi киiвського «Динамо», Олег Блохiн легко обiгравав усiх своiх партнерiв, навiть скаржився батьковi: «Не цiкаво грати. Я уже бавлюсь iз ними».
Наприкiнцi 1950-х рокiв Блохiни отримали окрему квартиру в Першотравневому житловому масивi, бiльш вiдомому в Киевi пiд назвою Чоколiвка. Там, до речi, виросли й майбутнi партнери Олега по киiвському «Динамо» – знаменитi радянськi футболiсти Анатолiй Бишовець i Володимир Мунтян. Щоправда, обидва вони старшi за Блохiна на шiсть рокiв.
1960 року Олег вступив до середньоi школи № 69 м. Киева, розташованоi на Чоколiвцi. Потiм через ii перевантаженiсть частину дiтей, у тому числi Олега, перевели до сусiдньоi середньоi школи № 144.
Школу було побудовано по вiйнi. Коли будiвельники здали в експлуатацiю новеньку чотириповерхову споруду, навколо неi лежав пустир iз купами будiвельного смiття. Й тодi, як розповiдали Олегу вчителi, директор школи Марiя Костянтинiвна Коробко кинула клич: «Кожний клас мусить привезти до школи по одному самоскиду чорнозему». Потiм на цю землю самi учнi висадили 120 молодих яблунь. Вони розрослись, i навеснi будiвля здавалася рожевою за квiтучими деревами.
Як згадував Олег Володимирович, Марiя Костянтинiвна любила дiтей, здаеться, бiльше, нiж решта вчителiв, i дiти це вiдчували. Всi у школi знали про горе в ii сiм’i (вона поховала сiмнадцятилiтнього сина) i старалися хоч якось приглушити ii бiль.
Із теплотою згадував футболiст й iнших своiх педагогiв. Першi уроки фiзкультури у нього в школi вела Ірина Іванiвна Хижняк, учасниця Великоi Вiтчизняноi вiйни. Про це Олег дiзнався вiд учителiв – сама Ірина Іванiвна при дiтях нiколи про вiйну не згадувала. Вона була сувора, можливо, навiть дещо грубувата, та лаяла завжди за дiло. Одного разу Олегу добряче перепало вiд Ірини Іванiвни за те, що вiн не прийшов на товариський матч з баскетболу iз командою iншоi школи. Щоправда, того дня в нього був футбол.
Величезне задоволення мав хлопець од внутрiшньошкiльних спартакiад, на яких завжди були присутнi його головнi вболiвальники – Володимир Іванович i Катерина Захарiвна. На спартакiадi 1966 року Олег здобув своi першi золотi медалi – за перше мiсце в бiгу на 60 метрiв iз результатом 8,0 с i за перше мiсце у стрибках у довжину з результатом 4,35 м. Щоправда, медалi тi були з шоколаду – фiрмовi шоколадки «Аерофлоту», загорнутi у фольгу. По дорозi додому Олег раз у раз намагався покуштувати своi нагороди. Батько, помiтивши це, купив йому в гастрономi велику плитку шоколаду i сказав: «Їж, чемпiоне! А цi давай збережемо». У домашньому музеi Блохiних цi шоколаднi медалi висять тепер поряд iз бронзовою медаллю, здобутою Олегом Блохiним у складi олiмпiйськоi збiрноi СРСР на XX лiтнiх Олiмпiйських iграх 1972 року в Мюнхенi.
Із 4 по 10 клас класним керiвником Олега Блохiна була Алла Анатолiiвна Лакизо. Своiх дiтей у неi не було, мабуть, тому всю свою теплоту вона вiддавала учням – дуже хотiла, щоб усi дружили, любили свiй клас, свою школу, придумувала для дiтей усе новi й новi цiкавi справи. Олег Володимирович згадуе, як замiсть обов’язковоi полiтiнформацii якийсь час вони грали «в дипломатiв». Кожний учень на свiй розсуд вибирав собi краiну, в яку «призначався» послом Радянського Союзу. За газетами, журналами, книгами учнi мали вивчити побут i звичаi «своеi» краiни, а потiм подiлитися враженнями з усiм класом. Олег, який захоплювався грою збiрноi Бразилii з футболу, очолюваноi великим Пеле, «вирушив» до Бразилii й так вивчив ii, що часом сам собi здавався справжнiм бразильцем.
Алла Анатолiiвна Лакизо розповiдала, що з Олегом у неi не було труднощiв. У цьому вона бачила заслугу Катерини Захарiвни, яка, звичайно, любила сина, як усяка мати, але, коли вимагала справа, була з ним сувора. Навчатися Блохiну було, мабуть, важче, нiж його однокласникам, – тренування забирали чимало часу. Але Алла Анатолiiвна й не вимагала вiд нього занадто багато – бачила, що вiн уже весь у полонi спорту. За ii словами, хлопчиком Олег був дуже компанiйським, дiти його любили. Навчався Блохiн старанно, закiнчив школу легко, без трiйок. Якщо йому треба було iхати на збори, його завжди вiдпускали – знали, що зумiе надолужити.
Алла Анатолiiвна Лакизо була класною керiвницею i в Анатолiя Бишовця, про що iз задоволенням розповiдала Олегу та його однокласникам. Щоправда, Олег Володимирович говорив: навiть цей факт не був для нього визначальним у виборi виду спорту, позаяк iз Бишовцем вони тодi, природно, не спiлкувалися – в 1963/64 навчальному роцi, коли Олег iще був у 4 класi, Анатолiй уже закiнчив школу. Але протягом кiлькох наступних рокiв Олег, звичайно, заздрив Бишовцю, який вражав своiми успiхами у складi киiвського «Динамо».
«Футбольнi унiверситети»
Чоколiвка була одним iз перших у мiстi районiв, забудованих по вiйнi п’ятиповерховими цегляними будинками – знаменитими «хрущовками». Нинi «хрущовки» здаються застарiлими й малопридатними для житла, але тодi, в 1950-х, така забудова дозволила масi людей, якi тулилися в пiдвалах i комуналках, вiдчути, що таке власна окрема жилплоща. Для дiтей i пiдлiткiв на Чоколiвцi взагалi було роздолля – багато простору, сади й парки, десятки дворових спортивних майданчикiв, своi вподобанi футбольнi поля.
«Королем» iгор на Чоколiвцi був, без сумнiву, футбол. У безкiнечних дворових футбольних поединках Блохiна тiшила роль форварда, який забивае голи. Втiм, за його власними словами, вболiвальником Олег тодi не був, вiдвiдувати футбольнi матчi не полюбляв – дивитися футбол йому здавалося нудним.
«Футбольнi унiверситети» Олега Блохiна почалися на стадiонi Киiвського iнженерно-будiвельного iнституту, куди хлопчика вперше привела мама. Помiтивши захоплення сина футболом, Катерина Захарiвна вiдвела його до футбольноi секцii кафедри фiзичного виховання та спорту рiдного iнституту. Олег почав регулярно ходити на тренування, та за два тижнi тренер звiльнився, заняття припинились i хлопчаки знову розбрелися по своiх дворах. Тодi за справу взявся батько.
Щолiта Олег Блохiн, як i багато радянських дiтей, iздив до пiонерського табору. Влiтку 1962 року в пiонерському спортивно-оздоровчому таборi «Ракета» проходила спартакiада. Перше мiсце в турнiрi з футболу посiла команда п’ятого загону, в якiй грав Олег. Так вiн здобув свою першу грамоту за успiхи в футболi. А вже у першi днi вересня 1962 року Володимир Іванович одвiв сина до дитячоi футбольноi школи «Динамо».
У тi роки дитяча школа була розташована на мiсцi нинiшнiх тенiсних кортiв стадiону «Динамо» iменi Валерiя Лобановського. На стадiонi «Динамо» збиралися на перегляд хлопчики у вiцi вiд дев’яти до одинадцяти рокiв, i кожний тренер набирав собi групу з двадцяти осiб, покладаючись на якiсь йому одному вiдомi ознаки, а просто кажучи, «на око» визначаючи данi претендентiв. Але щоб знайти два десятки таких, якi подавали б надii, доводилося переглядати до трьох тисяч хлопчакiв!
Багато хто дотепер упевнений: Олег Блохiн потрапив до цiеi елiтноi школи, що називаеться, «по блату». Дiйсно, його батько працював тодi начальником навчально-спортивного вiддiлу Украiнського республiканського спортивного товариства «Динамо» й мiг просто наказати керiвництву школи взяти Олега до групи – нiхто б не посмiв ослухатися високого начальника. Але вiн цього не зробив.
Олександра Васильовича Леонiдова, одного з дитячих тренерiв школи «Динамо», Володимир Блохiн знав особисто. Кiлька разiв просив його подивитися сина, i якось Леонiдов сказав йому: «Хочу глянути на твого пацана».
На контрольних випробуваннях тренер пропонував хлопцям виконати найпростiшi технiчнi елементи. Примiром, просив iх якомога сильнiше пробити по воротах. Для Леонiдова було дуже важливо знати – чи боiться юний футболiст сильно бити по м’ячу?
Як згадував сам Олег Володимирович, тренер сказав йому: «Ну, Алику, показуй, що ти вмiеш», – вiдмiряв п’ять великих крокiв од дерев’яних стiйок, якi позначали маленькi футбольнi ворота, поставив на вiдмiтку м’яч i сухо скомандував: «Бий!» Олег розiгнався й ударив з лiвоi. Влучив!
Чому Олег Блохiн бив лiвою ногою? За словами його батька, в сiм’i шульгою нiхто не був – нi вiн, нi Катерина Захарiвна, та й Олег завжди був правшею. Але з дитинства йому зручнiше було бити по м’ячу лiвою ногою. Щоправда, сам Олег Володимирович пiзнiше говорив, що единий факт, вiдомий цiлком певно, – це те, що в чотири роки вiн усе ж таки був шульгою. Надалi ця обставина багато в чому визначила його iгрове амплуа – форвардiв, якi б’ють лiвою ногою, не так уже й багато, i шульги вiчно завдають зайвого клопоту захисникам.
Леонiдов скомандував хлопчику: «Тепер бери м’яч i ставай напроти мене. Знаеш, як оддавати пас щокою?» Потiм поплескав долонею по внутрiшнiй сторонi стопи й додав: «Зробиш менi передачу, а я зупиню м’яч i поверну тобi. Отримаеш од мене, також зупини й поверни менi». – «Чи й не штука – вдарити щокою», – подумав Олег. Погляд його весь час мимоволi падав на сусiднiй майданчик, де хлопцi вже грали в футбол. Як же йому хотiлося замiсть усiх цих нудних ударiв i пасiв скорiше кинутися з головою в футбольну битву!
Нарештi Леонiдов зiбрав усiх хлопчакiв, включаючи Олега, в групу й одвiв iх на iнший майданчик, де було встановлено маленькi, схожi на хокейнi ворота. Подiливши групу на п’ятiрки, Олександр Васильович сказав: «Ну, бомбардири, показуйте, на що ви здатнi!» – й дав свисток. Почалася п’ятнадцятихвилинна гра в мiнi-футбол, пiд час якоi тренер уважно придивлявся до своiх майбутнiх учнiв.
Олег Володимирович признавався пiзнiше – якби вiн вiдчув хоч на мить, що за ним пильно спостерiгають, у нього, мабуть, нiчого б не вийшло. Та вiн про це навiть не замислювався – був м’яч, були ворота, i його п’ятiрка вийшла грати проти такоi ж команди бажаючих учитися «на футболiстiв». Значить, треба було забивати!
Пiсля гри тренер подiлив кандидатiв на групи по трое-четверо. Вони мусили наввипередки пробiгти тридцять-сорок метрiв. Олександр Леонiдов пiзнiше розповiдав, що в цьому забiгу Блохiн легко – навiть занадто легко! – втiк од усiх своiх ровесникiв, хоча не вирiзнявся нi зростом, нi фiзичними даними i на вигляд здавався кволеньким сором’язливим хлопчиком. Одразу пiсля цього, без найменших вагань, Олександр Васильович подумки записав Олега до своеi групи – дуже вже пiдкупала його швидкiсть!
Пiсля забiгу почалося останне випробування – Леонiдов поставив хокейнi ворота на вiдстанi десяти метрiв i дав кожному десять спроб. Олег увесь час бив лiвою ногою i влучив усi десять разiв.
По закiнченнi контрольних випробувань щасливцiв, серед яких опинився й Олег, було вiддiлено вiд решти, й пiсля короткоi бесiди та напучувань iм пояснили, що iх прийнято до дитячоi спортивноi школи «Динамо», в групу Олександра Васильовича Леонiдова, й оголосили, по яких днях треба з’являтися на тренування.
За словами Володимира Блохiна, Леонiдов сказав йому тодi: «Тобi його назад не вiддам. Серйозно. У мене таких хлопцiв немае». Додому Олег повернувся, сяючи вiд щастя. Щоправда, коли спробував пояснити мамi, чим же вiн вiдзначився i що робив пiд час конкурсу, до пуття звiтувати так i не змiг – сам iще нiчого не розумiв…
«Юний динамiвець»
15 вересня 1962 року дев’ятилiтнiй Олег Блохiн власноручно заповнив облiкову картку футбольноi секцii дитячоi спортивноi органiзацii «Юний динамiвець» i вiд цього дня офiцiйно став членом Украiнського республiканського спортивного товариства «Динамо». Хлопчик був сповнений великоi гордостi, йому було чим пишатись – адже 1961 року динамiвцi Киева стали першою немосковською командою, якiй удалося виграти чемпiонат СРСР з футболу!
Киiвське «Динамо» зразка 1961 року являло собою чудовий колектив, створений молодим амбiцiйним тренером В’ячеславом Соловйовим (у минулому – партнером легендарних Григорiя Федотова та Всеволода Боброва по нападу знаменитоi «команди лейтенантiв» – московського ЦДКА). У складi команди грав Юрiй Войнов – один iз лiдерiв збiрноi СРСР, яка виграла 1960 року перший в iсторii розiграш Кубка европейських нацiй (так до 1968 року офiцiйно називався чемпiонат Європи з футболу), визнаний потiм одним iз кращих центральних пiвзахисникiв в iсторii радянського футболу.
Кумирами всiх киiвських хлопчакiв, у тому числi й Блохiна, були форварди «Динамо». Команди тодi грали за так званою системою «дубль-ве», що передбачала зразу п’ять (!) форвардiв. Центральний нападник Вiктор Каневський став кращим бомбардиром чемпiонату 1961 року, а Валерiя Лобановського й Олега Базилевича називали кращими крайнiми нападниками в радянському футболi першоi половини 1960-х рокiв. Гру Лобановського багато хто й досi вважае неперевершеною. Винайдений ним унiкальний удар «сухий лист» сповнював жахом захист суперникiв i викликав захоплення у киiвських уболiвальникiв. Не менш унiкальним прийомом володiв його партнер по атацi Вiктор Серебряников. Цей удар навiть названо на його честь – «дуга Серебряникова». Олег був щасливий од усвiдомлення одного того факту, що вiн тренуватиметься в одному клубi з цими уславленими футболiстами, i потай мрiяв коли-небудь вийти разом з ними на смарагдово-зелений газон стадiону «Динамо».
Першi тренування Олега Блохiна почалися на невеликому п’ятачку асфальту вiдразу бiля входу на стадiон «Динамо», за високими круглими колонами. Премудростi цих тренувань давалися йому легко, та Олегу частенько вичитували за iндивiдуалiзм, небажання подiлитися м’ячем iз товаришами й уперте прагнення самому пробити по воротах.
Одного разу пiсля занять тренер видав Олегу бiлу як снiг футболку з великою синьою лiтерою «Д» на грудях. Хлопчик був просто щасливий – вiн вийде на поле у складi киiвського «Динамо»! Хай у дитячiй командi, але все-таки в «Динамо»!
Першi матчi Олега Блохiна проходили на заводських стадiонах, розташованих далеко вiд центру мiста. Вболiвальники туди майже не заглядали. По недiлях грали клубами на першiсть мiста. В такi днi вся родина прокидалася рано. Катерина Захарiвна швидко готувала снiданок, i Володимир Іванович з Олегом вирушали на стадiон.
За словами Олега Володимировича, за всi дитячi та юнацькi iгри його батько не пропустив жодного матчу на першiсть мiста. При цьому Володимир Іванович був не тiльки персональним уболiвальником сина – вiн багато рокiв на громадських засадах очолював батькiвський комiтет школи «Юний динамовець». Батьки допомагали тренерам контролювати успiшнiсть дiтей, а в днi недiльних матчiв на першiсть мiста були разом з ними.
Поступово зароджувалися гарнi традицii: примiром, на кожну гру батьки приносили трилiтровi банки з яблучним, томатним або виноградним соком. Пiсля матчiв юнi футболiсти не бiгли хлебтати воду з-пiд крана, а з величезним задоволенням пили цей сiк.
Щоправда, за спогадами Олега Блохiна, для нього батькiвська турбота обернулася на маленьку драму – за ним мiцно закрiпилося прiзвисько «татусiв синочок». Багато хто з хлопцiв вважали, що Олега тримають у командi лише через високу посаду Володимира Івановича та його особисте знайомство з тренером Леонiдовим.
Оливи до огню пiдливав i сам тренер, який не обмежував своiх пiдопiчних жорсткими iгровими настановами i дозволяв iм вiльно фантазувати на полi. Леонiдов дуже цiнував швидкiсть Блохiна, тому часто радив захисникам i пiвзахисникам давати Олегу довгi передачi за спини суперникiв. Блохiн, отримавши м’яч, волiв не вступати в единоборство iз захисниками суперника, легко набирав швидкiсть, утiкав од супротивникiв, виходив сам на сам iз воротарем, забивав гол… i чув од партнерiв по командi образливе слiвце: «Боягуз!»
Боягузом Олега вважали не тiльки хлопцi. Навiть колеги-тренери, дивлячись на гру Блохiна, частенько говорили Олександру Леонiдову: «Із цього футболiста не вийде – не боець вiн!» Адже в тодiшньому футболi силова боротьба на кожнiй дiлянцi поля, передусiм у нападi, була загальноприйнятою практикою. Гарними гравцями вважалися футболiсти рослi та фiзично мiцнi, а Блохiн був малим i худим, тому чисто за зовнiшнiми ознаками важко було очiкувати вiд нього швидких спортивних злетiв.
Бомбардирський талант Блохiна розкрився дуже рано, хоча позицiя крайнього нападника, на якiй вiн починав грати, не давала для того особливих пiдстав. Головними бомбардирами будь-якоi команди в футболi початку 1960-х рокiв були яскраво вираженi центрфорварди, крайнi ж нападники виконували функцii «пiднощикiв снарядiв» – здiйснювали прохiд по флангу i вiддавали передачу в штрафний майданчик. Та Олег, маючи високу швидкiсть, сам користувався передачами вiд захисникiв або пiвзахисникiв i забивав голи, ставши одним iз кращих бомбардирiв команди. Тим бiльше що, за його словами, воротарi у хлоп’ячих командах завжди були слабенькi.
Одначе, незважаючи на величезну кiлькiсть забитих м’ячiв, одставання Олега у фiзичнiй пiдготовцi вiдчувалось – у тринадцятилiтньому вiцi вiн важив 43,5 кiлограма, зрiст був 158 сантиметрiв, спiрометрiя[1 - Спiрометрiя – метод дослiдження функцii зовнiшнього дихання, що включае в себе вимiрювання об’емних i швидкiсних показникiв дихання.] – 3200. Вiдверто кажучи, не атлет.
Тому Володимир Іванович вирiшив збiльшити навантаження пiд час щоденних занять сина перед школою. Подовжуеться маршрут кросiв, тривалiшими та рiзноманiтнiшими стають гiмнастичнi вправи пiсля бiгу – Олег присiдае, вiджимаеться, пiдтягуеться. Щоб сину не так швидко набридало, батько придумуе рiзнi iгри з м’ячем, наприклад, просто на маленькiй кухнi квартири Блохiних Олег iз зав’язаними очима мусив контролювати м’яч то лiвою, то правою ногою.
Істотний вплив на фiзичну пiдготовку хлопчика справив i спортивно-оздоровчий табiр поблизу районного центру Володарка, кiлометрiв за сто двадцять од Киева в бiк Бiлоi Церкви, куди щолiта на один мiсяць виiжджала футбольна секцiя школи «Юний динамiвець». Свiже повiтря, чисте озеро, мальовничi мiсця, затишний стадiон iз вiдмiнним полем – усi умови цiлком задовольняли потреби дiтей у активному вiдпочинку. Пiсля ранковоi пробiжки юнi футболiсти розвивали технiку гри, iндивiдуально працюючи з м’ячем, потiм проходили тренувальнi iгри. Увечерi – риболовля та читання книг, узятих iз собою з дому. Олег Володимирович згадував, що пiсля мiсяця такого життя сам вiдчував, що повертаеться додому змiцнiлим i поздоровiлим.
Недивно, що вже в чотирнадцять рокiв данi в медично-контрольнiй картцi Олега Блохiна iстотно змiнюються: вага – 49 кiлограмiв, зрiст – 165 сантиметрiв, спiрометрiя – 3600. Однак единоборства iз захисниками Блохiн, як i ранiше, уникав, голи забивав переважно на швидкостi. Тому до складiв дитячих i юнацьких збiрних команд Киева, що iздили на республiканськi змагання, Олега попервах не включали – ставка робилася в основному на юних футболiстiв, якi полюбляли силову боротьбу.
Уперше в життi Блохiн потрапив до складу збiрноi Киева в чотирнадцять рокiв. Команда виiхала до Львова на розiграш Кубка «Юностi». Цей всесоюзний турнiр було вперше органiзовано 1964 року. В ньому брали участь збiрнi команди Москви, Ленiнграда, а також усiх союзних республiк i iх столиць, спочатку складенi з футболiстiв сiмнадцяти-вiсiмнадцяти рокiв. Формат розiграшу Кубка змiнився саме 1966 року – в ньому почали виступати юнаки чотирнадцяти-п’ятнадцяти рокiв. Але вийти на поле Олегу так i не довелося – тренери знову вiддали перевагу «бiйцям», i вiн увесь турнiр одсидiв на лавi запасних.
Тодi Блохiн виступав уже за юнацьку команду «Динамо». Тренувався вiн тепер двiчi на день по двi години, чотири рази на тиждень (узимку – п’ять). Одне iз тренувань проходило в манежi Киiвського суворовського вiйськового училища (тепер Киiвський вiйськовий лiцей iменi Івана Богуна), яке було розташоване на бульварi Лесi Украiнки, в центрi мiста. Манеж юним футболiстам надавали тiльки з дев’ятоi години вечора, тому пiсля двогодинного тренування Олеговi доводилося добиратися додому через усе мiсто – жив-то вiн на Чоколiвцi. Приходив вiн уже за пiвнiч, i вранцi батьки будили його в школу з великими труднощами. Олег Володимирович згадував, що, прибiгаючи зi школи додому, вiн старався швидше зробити уроки, щоб хоч трiшечки… не попоiсти, нi, а поспати!
Граючи в юнацькiй командi «Динамо», Блохiн продовжував справно забивати голи в матчах на першiсть Киева. У п’ятнадцять рокiв вiн нарештi ввiйшов до основного складу юнацькоi збiрноi мiста. Завдяки цьому Олег почав частiше виiздити на змагання до iнших мiст, поступово пробився до юнацькоi збiрноi Украiни. До шiстнадцяти рокiв Блохiн помiтно змiцнiв i вирiс: його вага була вже 63 кiлограми, зрiст – 176,5 сантиметра, спiрометрiя – 4500. У першу чергу далася взнаки, звичайно, гормональна перебудова органiзму в перiод статевого дозрiвання – Олег, як i будь-який юнак у вiцi вiд 14 до 16 рокiв, швидко витягнувся i змужнiв. Але величезну роль вiдiграли й роки напружених тренувань iз батьком i в школi «Юний динамiвець».
У шiстнадцять рокiв Олег Блохiн уперше виiхав за кордон. И не куди-небудь, а до Францii! Це було, без перебiльшень, справжнiм чудом. На той час максимально досяжним для звичайноi радянськоi людини закордоном була Болгарiя, яку за вражаючу схожiсть iз батькiвщиною називали «шiстнадцятою республiкою Радянського Союзу». Та й туди потрапляли в основному передовики виробництва, партiйнi, комсомольськi та профспiлковi працiвники. Процедура виiзду була дуже утруднена, необхiдно було зiбрати масу рекомендацiй i пройти спiвбесiду в КДБ. У далеке зарубiжжя взагалi iздили тiльки дипломати, вченi, артисти, i, нарештi, спортсмени.
Блохiн згадував, що з роками зарубiжнi вояжi стали для нього звичною справою, але таких яскравих вражень, якi в нього склалися пiд час першоi в життi поiздки за кордон, бiльше, напевно, нiколи не буде – тим бiльше що вiн був iще школярем.
Узимку 1969 року Олег дiзнався, що юнацька команда «Динамо» у травнi поiде до Францii, де в маленькому передмiстi Парижа мiстi Круа щорiчно проводився традицiйний европейський турнiр юнацьких клубних команд «Iris Club de Croix». Цей турнiр, органiзований iще 1957 року маловiдомим французьким професiйним клубом «Ірис», пiд той час був популярний у Європi. Його переможцями були юнацькi команди вiдомих у Європi професiйних клубiв. Французькi «Реймс» i «Ресiнг» (Париж), iталiйськi «Інтернацiонале» (Мiлан), бiльш вiдомий нам як мiланський «Інтер», i «Торiно» (Турин), iспанська «Барселона» та англiйський «Лiдс Юнайтед» – ось далеко не повний список команд, якi вигравали турнiр у Круа.
Уявiть собi радянського дев’ятикласника, що потрапив за кордон, та ще й у Париж. Сена, Ейфелева вежа, собор Паризькоi Богоматерi, Трiумфальна арка, Лувр, Пантеон… Олег Володимирович згадував, що батькiвський фотоапарат був у нього весь час напоготовi та клацав усе пiдряд, але майже все – з вiкна автобуса. Зупинок у Парижi не було, тому в першiй поiздцi красоти мiста промайнули перед Олегом як у прекрасному снi – бiльше запам’ятались автобус, готель, стадiон, матчi.
1969 року iз багатьох краiн Європи до Круа з’iхались юнацькi команди, вiд назв яких аж дух перехоплювало: португальська «Бенфiка» (Лiсабон), бельгiйський «Андерлехт» (Брюссель), англiйський «Ковентрi Сiтi», iспанська «Барселона». Бiльшiсть ровесникiв юних динамiвцiв iз цих та iнших зарубiжних команд уже тренувались у професiйних клубах.
У Захiднiй Європi спорт, i футбол зокрема, був професiйним. Футболiсти офiцiйно працювали у своему клубi й отримували грошi за гру у футбол. При цьому, природно, вони мусили серйозно й невпинно пiдвищувати свою майстернiсть – од видовищностi гри залежав iхнiй добробут.
У Радянському Союзi офiцiйно спорт був любительським. Радянська людина працювала на заводi або в конторi, навчалася в iнститутi, служила в Радянськiй армii або в мiлiцii, а у вiльний од роботи або навчання час ходила на тренування та iздила на змагання, виступаючи перед публiкою безкоштовно. Звичайно, спорт високих досягнень у СРСР був фактично професiйним – спортсмени тiльки отримували заробiтну плату «за основним мiсцем роботи», вiддаючи фактично весь свiй час заняттям спортом. Наприклад, спортивне товариство «Динамо» курирувало МВС, тому всi динамiвцi, в тому числi й Олег Блохiн, офiцiйно вважалися спiвробiтниками мiлiцii, отримували черговi звання.
За спогадами Олега Володимировича, вiн жадiбно дивився всi матчi, що проходили на маленькому акуратному стадiонi «Анрi Санер», який умiщував усього шiсть тисяч глядачiв. Олега та його партнерiв по командi бiльше за все хвилювало питання: хто сильнiший – вони чи юнi професiонали? Своею манерою гри iноземнi юнiори в чомусь нагадували старших «профi», матчi яких Блохiн бачив тодi тiльки по телевiзору.
Типовими представниками англiйського футболу були хлопцi з «Ковентрi Сiтi». Такi ж, як у дорослих, навiснi передачi у штрафний майданчик, тi ж швидкi прориви форвардiв у розрахунку на цi передачi, та ж вiдмiнна гра головою та прекрасна атлетична пiдготовка всiеi команди. Добрий вигляд мав «Андерлехт». Високi хлопцi, що прекрасно володiють багатьма технiчними прийомами, iшли в атаку групами по п’ять-шiсть гравцiв, форвардам допомагали крайнi захисники. Витончено й темпераментно грала «Барселона», потужно – «Бохум» iз ФРН. Кияни, вiрнi своiй тактицi, грали за рахунок колективних дiй i зайняли трете мiсце, пропустив вперед «Андерлехт» i «Барселону».
Олег Володимирович говорив потiм, що основний висновок, який вiн зробив пiд час поединкiв на стадiонi «Анрi Санер» у Круа: радянськi футболiсти загалом не гiршi за европейських професiоналiв, хоча, звичайно, де в чому iм поступаються. Юнi спортсмени, пiдготовленi у професiйних клубах, мали вигляд кращий, нiж у динамiвцiв, у iндивiдуальнiй технiцi, в культурi паса, у грi головою (особливо англiйськi клуби), зате радянськi юнiори не поступались iм у принципах органiзацii гри, а деяких суперникiв переважали в атлетичнiй i швидкiснiй пiдготовцi. Це розумiння лишилось у великого футболiста, а потiм i тренера, на все життя.
Алла Анатолiiвна Лакизо, класна керiвниця Блохiна, згадувала, як радiв дев’ятий «Д» клас поiздцi Олега до Францii. А пiсля повернення Блохiн мало не викликав у Алли Анатолiiвни сльози розчулення тим, що кожному однокласнику привiз який-не-будь особливий сувенiр: одному – авторучку, другому – набiр листiвок, третьому – брелок. У класi було тодi тридцять два учнi (разом з Олегом), i вiн привiз своiм товаришам тридцять один сувенiр! Аллi Анатолiiвнi також дiсталися подарунки – невелика гармонiка iз краевидами Парижа та якась дрiбничка, сплетена iз синельки.[2 - Синелька (зменш. вiд «синель») – бархатистий ворсистий шнурок для вишивання, прикрашання жiночого одягу, головних уборiв тощо.] «А що ти привiз матерi?» – запитала вона Олега. «Точно таку ж, – вiдповiв вiн. – Хотiв мамi купити французькi парфуми, кинувся, а грошей уже немае». Алла Анатолiiвна була знайома з деякими хлопцями з юнацькоi команди «Динамо», й вони розповiли iй, що в Парижi Блохiн потратив на сувенiри всi грошi.
Очевидно, якраз пiсля турнiру в Круа на Блохiна вперше звернуло увагу керiвництво юнацькоi збiрноi СРСР, яку тодi очолював один iз найвидатнiших тренерiв свiтового юнацького футболу Євген Лядiн.
