banner banner banner
Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен
Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен

скачать книгу бесплатно

Адепт, або Свiдоцтво Олексiя Склавина про сходження до Трьох Імен
Олег Гуцуляк

Володимир Єшкiлев

Роман В. Єшкiлева i О. Гуцуляка «Адепт» критики вiдносять до найвiдомiших та найцiкавiших творiв украiнськоi iсторичноi романiстики. Динамiчний захоплюючий сюжет переносить читача у ІХ столiття, знайомить iз суворими воiнами слов’яно-варязькоi Русi часiв Аскольда i Хельга, мудрецями таемничоi Хазарii та святими вiдлюдниками iз християнських монастирiв Єгипту. Головний герой роману – молодий киiвський жрець Ратибор – стае учасником грандiозних битв давнини, якi на тисячолiття визначили долю Великого Євразiйського степу. Битв, де зiйшлися у смертельному двобоi пiвденна зiрка i пiвнiчна свастика.

Володимир Єшкiлев, Олег Гуцуляк

Адепт

Свiдоцтво Олексiя Склавина про сходження до Трьох Імен

Роман знакiв

Пролог

За офiцiйною версiею, текст, умовно названий «Свiдоцтвом Олексiя Склавина про сходження до Трьох Імен», знайшов чернець iз Нового Афону Савватiй, який з дозволу архiепископа Константинопольського, Вселенського патрiарха Афiнагора Першого у 1978 роцi вiд Рiздва Христового оглядав бiблiотеки монастирiв Константинопольськоi патрiархii.

Поважнi вченi аргументовано довели, що знайдений рукопис е пiдробкою, фальсифiкацiею, незаконним створiнням у звiрятнику лiтописноi белетристики та iсторичних свiдчень. Іншi, не менш поважнi вченi, навпаки, не бачать вагомих причин, якi б не давали можливостi повiрити у правдивiсть викладених у текстi iсторичних подiй. Ми ж думаемо, що мiнливiсть усiх стверджених i спростованих iстин навалюеться на людей початку XXІ столiття такою всепереможною ордою вiдносностi, що висновки поважних учених уже майже не цiкавлять справжнiх шукачiв, закоханих у таiнство пiзнання минулого. Адже iсторiя е лише великою можливiстю для рiзноманiтних трактувань. А того, що було насправдi, ми, на жаль чи на щастя, не дiзнаемося вже нiколи…

(Перша сторiнка рукопису втрачена)

…Моi жiнки завжди ревнували мене до Бога (хай простить Вiн, Єдиний, цим дивним створiнням). Бога шукав я все життя – в рiзнi роки називаючи його рiзними iменами. Тепер, припадаючи до чистого джерела знань, розумiю свою помилку i не вважаю за потрiбне обмежити Бога тими моiми словами. Вiн завжди буде бiльшим за все, про що можу помислити. І вузькi кордони ества мого, що iх давнi еллiни називали «орос», Вiн долае Своiм буттям.

Але не завжди бував я таким розумним, i навiть тепер, при схилi мого життя, тут, у Константинополi, думав я знайти Його сховище. І на лiтургii, слухаючи спiв Ірмосу Дев’ятого про Богородицю,[1 - Частина Служби Божоi.] що вмiстила у лоно свое невмiстимого Христа, я, раб Божий Олексiй Склавин,[2 - Склавинами вiзантiйцi ІХ столiття називали слов’ян, що жили пiвнiчнiше Дунаю.] ще пестив грiшну думку про Пошук Недаремний.

Але ось настав вiн – час моеi довгоi сповiдi про давнi справи. Авва Леонтiй дав менi пергамент i свое благословення, брати роблять за мене чорнi радощi монастирського послуху, щоб я, недостойний, залишив для монастирського скрипторiю[3 - Скрипторiй – мiсце у середньовiчнiй бiблiотецi, де переписувалися книги.] нерадiсну повiсть днiв моiх. Мое Свiдоцтво.

Пошук сам по собi – це ще не велика чеснота. Ось у Єгиптi, де також проходив шлях мiй, десять тисяч самiтникiв немандруючих шукають спасiння на кам’яних стовпах, у вузьких печерах, серед постiйноi спраги, отруйних змiй i невблаганних розбiйникiв. Але мiй шлях був таки шляхом земним в iм’я дороги Небесноi. Й кожне нове iм’я Бога я вiдкривав, а потiм зрiкався його ж у нових землях, при початках iншоi мудростi. Чи не сказав колись святий мученик Варнава Перський: «Блаженнi мандруючi, бо iм вiдкриеться правда Божа, принесена з далеких дорiг».

Я Склавин, людина з полянського племенi.[4 - Поляни – велике слов’янське плем’я, що населяло береги Днiпра в районi теперiшньоi Киiвщини.] Там, на пiвнiчних теренах, де живе мiй рiд, там, де тече Бористен Великий, що його на призабутiй мною мовi родичiв зовуть Днiпром, де народжуються снiговi бурi, що лякають Константинополь у мiсяцi януарii, – там прийшло до мене перше з Імен Єдиного. І почав я пошук. Три iндикти[5 - Індикти – середньовiчна мiра часу, 15-рiчнi цикли, за якими у Вiзантii оновлювали податковi реестри.] пройшли своiми днями через Всесвiт iз того часу. Вiдiйшли у простiр i вiчнiсть моi друзi та коханi. Щезли iз земних обширiв тi багатолюднi держави та войовничi племена, що я iх бачив. І ось, у чотирнадцятий рiк правлiння боголюбивого iмператора Лева Фiлософа i кесаря Александра, у сьомий рiк передстояння Блаженнiшого патрiарха Антонiя,[6 - Лев VI Фiлософ – iмператор Вiзантii у 886–911 рр. Антонiй ІІ Кавлеа – патрiарх Константинопольський у 893–901 рр.] починаю я свою працю. І нехай воскреснуть у знаках малих лiтер вiд альфи до омеги тi, що померли тiлесно. Нехай воскресне зникле назавжди, зникле безповоротно i безнадiйно за волею Творця. Нехай колись невiдома менi добра людина, чернець або сiнкелл,[7 - Сiнкелл – чиновник вiзантiйськоi канцелярii (iмператорськоi або патрiаршоi).] який побачить цi знаки, у молитвах до Бога згадае згаданих. І мене, того, що згадуе. І вибачить нам помилки нашi, бо тiльки суета не помиляеться нiколи, бо сама по собi е збочення i помилка.

У славетних лiтописцiв роздiли йдуть за роками або ж мають число. Не всi роки лишаються у пам’ятi моiй, i не всi подii зможу я окреслити знаками часу. До Чисел сущого в мене ставлення шанобливе: Числа, як Ангели, стоять охоронцями над свiтом подiй. Тож кожен роздiл буду я називати тим Ім’ям Єдиного, якому присвячував я своi мандри в рiзнi роки життя. Ще, може, рiк тому не став би я наносити на пергамент поганськi iмена iдолiв. Але мудрiсть пiдказуе менi, що все iснуюче створено во славу Божу. З тим i почну, молячись за вас, браття, у щирiй кротостi й найщирiшiй тузi.

Ім'я найперше: Даждьбог[8 - Даждьбог (або Дажьбог) – одне з iмен верховного божества у поганському пантеонi слов’ян. Деякi дослiдники вважають Даждьбога персонiфiкацiею первiсного божественного принципу (на зразок атману iндiйських арiiв). У стародавнiх текстах збереглася самоназва слов’ян – протоукраiнцiв – Даждьбожi онуки.]

У часи найпершого з вiдшуканих Імен Єдиного мое власне iм’я було Ратибор. Таке собi варварське iм’я, яке не хоче сумирно та чемно одягнути вiзантiйський одяг – альфа й омега – i лягти на пергамент. Лiтери для цього iменi ще не створенi, хоча я чув, що у Болгарii вченi ченцi пишуть Слово Боже слов’янськими рисами i дiстають за це схвалення вiд патрiархiв.

Ратибор. Це iм’я зодягнуте не в дзвiнкий константинопольський одяг – звуки цього iменi огортае м’яка шкiра та лляна тканина моеi Вiтчизни – грубе цупке полотно склавинiв; а iм’я означае «воiн»…

А ось воiном я нiколи не був. Скiльки пам’ятаю себе сущого – був я слугою, помiчником жерцiв у святилищi Желянського поля пiд Киевом-городом. Про мiсто це на берегах Бористену в Константинополi знають мало. Мудрi люди вважають, що Киiв сто iндиктiв тому був споруджений Александром Завойовником,[9 - Александр ІІІ Македонський – цар Македонii у 336–323 рр. до нашоi ери. Найславетнiший завойовник античного свiту. У ІX ст. був легендарною особою, героем численних мiфiв.] як одна з фортець для захисту благословенного свiт у вiд провiщених у Святих Писаннях Гога та Магога.[10 - Гог i Магог – вороги еврейського народу з Пiвночi, провiщенi Бiблiею (Єзек. 38:2). За Книгою пророка Єзекiiля, Гог е князем Роша (Скiфiя, Русь) в землях Магога, сина Яфета (Буття 10:2).]

Не бачив я у Киевi славетних та давнiх кам’яних руiн, бо мiсто дерев’яне, та й каменю для фортечноi справи там обмаль. Не чули ми вiд старших жерцiв про Александра, хоч тi старi знали про минуле багато: про Велесовi[11 - Велес – один з головних богiв слов’ян.] часи та Преславовi,[12 - Преслав – слов’янський вiйськовий ватажок VII (?) ст.] про вiйни з готами[13 - Готи – германське плем’я, з яким схiднi слов’яни вели вiйни у III–IV ст.] та утигурами,[14 - Утигури – кочове гунське плем’я, що жило бiля Азовського моря.] що про них згадуе i славетний Прокопiй з Кесарii,[15 - Прокопiй з Кесарii (VI ст.) – вiзантiйський iсторик, автор iсторичноi хронiки «Вiйна з готами» (540–554).] про потоп та темряву всесвiтню… А на пiвночi немае Магога, але живуть мирнi роди склавинськi i войовничi варяги, що вiдкидають Христа.

А збудував Киiв каган Кий,[16 - Кий – легендарний засновник Киева (можливо, V–VI ст.).] що його iменем сам град названий, i було це в часи Кисиковi,[17 - Кисик – легендарний володар схiдних слов’ян. Точний час життя невiдомий. Згадуеться у «Велесовiй книзi».] а може, й ранiш. Збудований полiс на двох горах – Щекавицi та Хоривицi – i мае двi стiни дерев’янi та рiв. На Хоривицi стоiть акрополь Киiвський, по-склавинськи – Дитинець. Там живуть князi-кагани. За моiх часiв каганом був Аскольд[18 - Аскольд – киiвський князь у 858–882 рр.] iз пiвнiчного роду Дирiв, i славний вiн був володар. У двох походах примусив вiн дикi i войовничi роди деревлянськi, знанi ромеям як костобоки, до податей щорiчних, i вiдiгнав вiд Бористену кочовi орди Турагая, i погрожував Саркеловi[19 - Саркел (Бiла Вежа) – головна хазарська фортеця в придонських степах.] вiйною так, що степова держава Хазарiя втягнула своi щупальця у глиб Великого Степу.

У двадцятий чи двадцять другий рiк правлiння кагана Аскольда почав я служiння свое на капищi iдолiв Свентовита й Симаргла, що на полi Желянському мiж Киевом i Хорським урочищем.

Поганськi боги, мiж iдолiв яких заблукали моi склавини, численнi, як i в усiх язикiв, що не вiрять в Єдиного. Кожному споруджено капища, рiзнi за розмiром i будовою. Те, в якому поганська омана тримала мене, грiшного, було пiд Киевом найбiльше.

Серед попелищ славних склавинiв, що всiяли Желянське поле, стоiть трикутний пагорб, на ньому ж ростуть великi дуби, древнi, як сама земля склавинська. Дуби високi: з iхнiх вершин видно золотих коникiв на даху Аскольдового палацу i димну хмару на Песячому островi, де землянi люди палять вугiль i моляться небесному царю Тангрi.

Найстарший дуб на тому пагорбi в давнi часи Велесовi був розщеплений блискавкою на три частини, але живе й досi. То – Даждьбогiв дуб. Даждьбоговi, небесному отцю поган гiперборейських, склавини iдола не ставлять. У давнi часи жрець Овой у захiдному святилищi Жаб’е, в змiiних землях, збудував iдола Даждьбога. Й ось невдовзi весь рiд його нагло загинув. Лише молода дочка Овоя Свiтилена, яка мала дар провiщення, зосталася живою й бачила увi снi свiтло i думала – бо була поганськоi вiри, – що свiтло вiд Даждьбога. І прорiк iй Голос iз свiтла, щоб не ставили родовичi бовванiв небесному. Думаю я, що то Єдиний говорив пророчицi проти iдолiв мерзенних.

Але темна була Свiтилена i казала всiм: «То Даждьбога воля». А син Свiтилени, Силеник, став старшим жерцем Желянським. Вiн побудував огорожу навколо розщепленого дуба. Огорожа збудована з грубезних дубових колод два лiктi завтовшки i заввишки п’ятнадцять лiктiв. Зверху колоди загостренi, й на кожну насаджено череп священного коня з табуна Симарглового. Колоди цi чорнi вiд часу, i вночi по них повзають великi прозорi комахи, всерединi яких горить мертвотно-бiле свiтло.

Брами в огорожi немае, але зi схiдного боку пiд колодами зроблений хiдник у землi, такий великий, що озброений воiн може пройти по ньому не згинаючись. У часи небезпеки Силеник наповнював хiдника водою з потаемного джерела i святилище ставало недоступним.

Колоди над хiдником пофарбованi червоним, а над ними вмiщено мiдяне сонце, яке молодшi жерцi щодня чистять попелом, i воно блищить так сильно, що видно мисливцям iз Долобського озера. За огорожею, окрiм Даждьбогового дуба, росте ще з десяток дубiв, мiж якими за давнiх часiв спорудили жертовники та намет для старшого жерця. Молодшi жерцi, помiчники та старi наложницi старшого жерця мешкали поза цим храмовищем у землянках. Тих землянок було багато, i городяни з Киева називали святилище помiж собою «виттю» – хутором.

Простiр за огорожею ми щодня часто вимiтали. Бiля Даждьбогового дуба стояло вiсiм каменiв, пласких та круглих, i два боввани: кам’яний чотирикутний iз чотирма обличчями та дерев’яний круглий iз крилами. Чотириликого звали Свинтовит – сторож чотирьох сторiн Даждьбогового свiту, крилатого – Симаргл.

Симаргла зробив майстер Вород, чужинець зi Сходу, i зробив вправно. Обличчя в Симаргла було жiноче – приемне, але не хтиве, й очi з рубiнiв та смальти – як живi. Крила iдола також були пречудовi – кожна пiр’iнка вирiзьблена iз сумлiнням та хистом.

А Свентовитiв iдол був старий та неоковирний. Силеник казав, що йому десять рокiв по тисячу лiт. Весь iдол був пофарбований у червоний колiр брудною вохрою. А камiнь пiд ним – агеолiт – був чорний вiд козячоi кровi, яку щодня лив iз жертовноi чашi на нього Силеник.

Силеник казав також, що за сорок рокiв до мого народження його мати, пророчиця поганська Свiтилена, у час небаченоi посухи принесла на тому каменi людську жертву – каганового сина вiд наложницi. Але на моiй пам’ятi i в часи Силеника таких жертв Господь не допускав.

Окрiм намету Силеника, за огорожею були пiдземнi схованки з дарами прочан, загiн для жертовноi худоби та намет улюбленоi наложницi старшого жерця Оряни, яка теж мала дар пророцтва. Саме вона показала Силениковi на мене й сказала, що я маю вiдзнаку Даждьбога i можу провiщати майбуття. А до того я служив як прибирач в огорожi та бiля iдолiв, отримуючи вiд святилища iжу та вбогий одяг.

Того дня, коли я дiзнався про вiдзнаку Неба, Силеник та Оряна кохалися у жерцевому наметi. Силеник був старим, мав вiсiм разiв по десять лiт, але з жiнками злягався щоденно. Завiса шкiряного намету була вiдхилена, i я, навчений ворогом роду людського, пiдглядав за нечистою грою кохання диявольських слуг. Оряна побачила це i сказала щось жерцевi, смiючись з мене. Силеник хотiв мене побити мiдним посохом, але Оряна зупинила руку його i провiстила: «На ньому вiдзнака Даждьбога. Вiн – священного стада вiвця, i не нам пасти його».

Того самого дня Оряна провела мене до немiчного старця iз жерцiв Велесових i той помастив менi лоба i пахви кров’ю чорного цапа. Так я став молодшим жерцем на Жулянському полi.

А незабаром вiдкрилася моя здатнiсть провiщати дар мого життя, завдяки якому пережив я всi виверти химерноi долi. Сталося це наприкiнцi лiта сорок рокiв тому, коли Аскольд у пiвденному походi зрiкся вiри родичiв-поган i просвiтився благодаттю Слова Божого.

Була нiч, коротка та благодатна опiсля жнив. Мiсяць стояв уповнi, й не спалося менi. Пригадав я, що молодi жерцi говорили про таемнi мiстерii за огорожею i нiч повного мiсяця. Казали, що в таку нiч Оряна танцюе на жертовнику на честь Даждьбога. Танцюе без одягу, гола, намащена священною маззю з конячого лою, з розпатланим волоссям i мiдяним амулетом на грудях. Тi, хто бачив нiчний танок Оряни, розповiдали про нього з дрiжжю вiд захоплення i мiстичного переляку.

І я, грiшний непросвiтлений слуга темних сил поганських, у спокусi небаченого видовища пiшов через стомлено-сплячу вить до огорожi. Мiсяць тодi був великий, попелясто-срiбний в ореолi блакитного, зеленого, неспокiйного сяйва, яке огортало павутиння хмар-привидiв, хмар iз чорними безоднями вугiльного злого неба – неба вкрадених зiрок i мiсячноi мертвотностi, неба, де передчуття руху страшнiше за нерухомiсть. Пiд таким небом, думаю я тепер, радiють демони, проти такого неба повстають пророки, пiдносячись на крилах духу до неба Істинного, яке вище всiх застиглих небес-привидiв. Думаю також, що Число того демонiчного неба в нiч повного мiсяця року навернення Аскольдового було «шiсть». Так думаю я, учень Мелхиседека й авви Леонтiя.

Численнi колоди огорожi у мiстичному сяйвi срiбного диска виглядали лиховiсно. Масно вiдблискували полiрованi часом кiстки конячих черепiв. Свiтлороднi комахи несли свое гнилизняне сяйво до тих черепiв, немов душi прадавнiх жерцiв здiймалися з чорного полум’я пекла у полишений ними свiт.

Хiдник пiд мiдяним сонцем не охоронявся. Силеник добре знав забобоннiсть розбiйникiв iз дiброви i не боявся нападу. Вугiльна темрява огортала сущi за огорожею речi. Але я не боявся, бо, не знаючи свободи, не знав i страху, немов тварина дурна, нетямуща.

На агеолiтi було порожньо. Смолоскипи бiля iдолiв погасли, вiд каменя смердiло, й нiякоi Оряни не було тут. Крадучись попри намети, я уявляв собi голе тiло пророчицi, намащене лоем, блискуче, як конячi черепи на колодах. Хтиве збудження огортало мое ество, але ось прийшов я до iдолiв i не знайшов нiчого, окрiм смердючого агеолiта. Вiд розчарування менi стало зимно, i я пiдвiв обличчя свое до мiсячного диска.

Дивне зеленкувате сяйво огорнуло мене. Здалось менi, що Мiсяць збiльшився втричi i щось дивне й неможливе – теплий холод чи холодне тепло – простягнуло своi руки вiд велетенського Мiсяця до мого обличчя.

«Сили Даждьбожi…» – прошепотiв я, i демонське iм’я розкрило менi потаемне.

Побачив я срiбну дорогу велетенських слимакiв. Бiлi, слизотнi, повзли вони цiею дорогою з темряви у темноту. Були в них людськi обличчя – обличчя мерцiв iз стягненою до вух блiдою шкiрою, з жовтими гнилими зубами. Аж ось проповз останнiй мерзенний слимак-велетень, i срiбною дорогою цього слизу покотилося щось кругле. Я придивився i побачив голову воiна – вусату, голену, з довгим чорним аварським оселедцем.[20 - Аварський оселедець – авари (племена з Пiвнiчного Кавказу) захопили землi схiдних слов’ян у кiнцi VI – на початку VII ст. Авари мали звичай голити голову, залишаючи одне довге пасмо волосся – оселедець.]

І пiзнав я кагана Аскольда з роду Дирового, володаря Киева. До того видiння бачив кагана я двiчi. Вiн заходив до Силеника – завжди у чорнiй хазарськiй бронi, в обладунку з потрiйноi шкiри i з важкою срiбною бляхою на грудях. Бляха та особливо запам’яталася менi, бо була стародавньоi роботи: бараняча голова з хитрими очима, зiркою мiж рогами й грецьким написом на кiльцi.

Але тепер тоi розкошi не було. Вiдрубана голова котилася срiбним слизом… i я заверещав. Видiння зруйнувалося, i серед дубiв почув я голос Силеника. Мерщiй побiг я вiд агеолiту, проколов собi ногу при втечi, але щасливо добрався до землянки.

На ранок Оряна, всезнаюча вiдьма Даждьбога, спитала мене: «Що бачив вiдзначений при вiвтарi?» Я розповiв про Аскольдову голову, i сказала Оряна: «Не прожити йому i року».

Так i сталося.

В день зимового сонцестояння повернувся каган з пiвдня. Привiв за собою ченцiв i пресвiтерiв християнських iз Корсуня Таврiйського. Був з ним владика Марко, висвячений за благословенням найсвятiшого Фотiя в епископи Киева й усiх кресiв Пiвнiчних.[21 - Фотiй – патрiарх Константинопольський у 858–867 та 877–886 рр. Висвячення Марка у епископи Киiвськi вiдбулося близько 881 р. (за iншими даними – у перiод VIII Вселенського собору 866–867 рр.).]

Силеник вилiз на дуба й дивився вiдправу, що ii провадив владика просто неба. Потiм заклав на агеолiтi трьох цапiв бiлих i покликав мене.

«Ось тобi знак Роду», – сказав старший жрець i подав менi трикутний червоний камiнь iз поганським символом курячоi лапи. «Іди до хрестопоклонникiв i вклади знак Роду в чашу, з якоi вони п’ють вино жертовне. Це мое на вiзантiйцiв закляття».

І тут Бог милосердний подвигнув мене вiдмовитися.

«Дам тобi на три ночi Оряну», – сказав Силеник.

Але благодать Божа була зi мною в той день невiдступно, i думав я, що то був день Рiздва Христового, якого заради Промисел Божий охоронив мене вiд неспокутного грiха. Так я сьогоднi повторюю слова пророка Ісаi: «Спiвати буду в iм’я Твое, бо Ти здiйснив справи чуднi, собор древнiй iстинний».

Силеник, напучуваний демонами, яким слугував, побив мене тодi, коли вiдмовився я вдруге, за задумом Божим, вiд сатанинського знаку i вiд Оряни, вiдьми-спокусницi. Але в той день Єдиний не звiльнив мене вiд омани – шляхи Господнього Провидiння незбагненнi та нешвидкi. Силеник не прогнав мене вiд капища, а знак Роду вiднiс у будинок владики iнший жрець – Богу-мил.

Силеник наказав Орянi вийти за огорожу й пiти у землянку до Богумила. Проте вiдьма вiдмовилася, закляла Силеника страшним закляттям i пiшла вiд капища на пiвнiч, у печеру Велесову, що пiд Вишгородом, малим селом на березi Бористену. Можливо, дорогою до Вишгорода завiтала Оряна до Дитинця каганового i розповiла про страшнi прокляття, що Силеник посилав володаревi та його дiтям. Можливо, кагановi сказали про це iншi люди, не знаю. Але навеснi прийшли до священних дубiв воi, охрещенi Марком, з дружини кагановоi, i покликали жерця до володаря.

Вийти Силеник вiдмовився. Натомiсть iз дiброви вийшли чотири волхви – кудлатi старезнi дiди з палицями i сокирами, чорними вiд жертовноi кровi. І сила демонська променiла з очей iхнiх. Воi вiд капища повтiкали, Силеник взяв собi нову наложницю з Берестова – прегарну бiлявку, ще дитину.

Вбили Силеника аж на Купала – християнським лiтургiйним численням перед днем святого Іоанна Хрестителя. Перед цим була лиховiсна чорна буря. Вiтер три днi нiс iз-за Днiпра степовий гарячий порох. У нiч, коли вiтер ущух, Силеника знайшли в хiднику пiд мiдяним сонцем iз чорною стрiлою в потилицi. Того дня капище лишилося без старшого жерця. Я увiйшов на подвiр’я без остраху – старший лиходiй уже розмовляв з Даждьбогом. Буря накидала у капище гiлки i пил, покосився крилатий Симаргл. У шатрi плакала бiлявка-наложниця, i, здавалося, чогось не було в цiй витi.

Вiдлетiв вiд неi важкий тисячолiтнiй дух, i лишилась, як непотрiб, недоладна дерев’яна споруда: сточенi комахами трухлявi колоди, пожовтiлi черепи здохлих коней, смердючий жертовник.

Мене охопило бажання чимось наповнити цей безглуздий простiр, i, не знаючи iнших слiв до Єдиного, промовив я вголос Даждьбожу молитву, що ii було спiвала Оряна:

Ой, Даждьбоже, сило роду нашого,
рiк од роду бог наш невiдступний,
рiк од роду бог наш добрий, ярий,
вiк од вiку всього ти початок!
Ой, Даждьбоже, ти врожаю батько,
рiк од року всiх дерев господар,
рiк од року сила трав високих,
вiк од вiку всього ти початок!
Трьох дорiг i трьох горбiв володар,
трьох свiтiв старiйшина одвiчний!
Ой, Даждьбоже! Дай свою нам милiсть
рiк од року, вiк од вiку, завжди!

Слова тоi молитви були гучнi, але з дерев’яними, як у Симаргла, крилами. Не могли вони злетiти до неба i падали мiж дуби, слизом стiкали по гнилих колодах додолу. А простiр навколо залишався таким безглуздим, що промовив я вголос нове пророцтво: «До лiтнього сонцестояння впаде Киiв».

Нiхто не почув цих слiв, окрiм бiлявки в шатрi, та вона була мала й не розумiла. Я втiшав ii, а потiм пiддався спокусi – i дай менi, Боже, хоч тепер замолити цей грiх. Злягання мое з наложницею було таке ж порожне, як капище. Звiрятами були ми. І втiха наша була звiряча, i число ii було «п’ять». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтiя.

…Киiв упав через десять днiв. У капищi вже господарювали Оряна й новий жрець, волхв iз Вересового капища Хальд – чорний бородатий велетень у чоботях iз оленячоi шкiри iз мiдяною бляхою на животi…

Ми з Богумилом без дiла й без iжi вешталися коло баштового Дитинця та Торговища на Суводi, заходили за Оболонь, де були городи i щось-таки знаходили на споживу. Пiд час одного з таких походiв i побачили ми варязькi струги, що пливли Днiпром-Бористеном. Вiв iх ватажок iз Нового Мiста Сьерн Хельг, з роду Ерiксонiв.[22 - Хельг – «Олег Вiщий» руських лiтописiв, Новгородський та Киiвський князь (882–911 рр.) з роду Рейрiка (Рюрика) Ерiксона Датського. Рiд Ерiксонiв належав до священного варязького клану Інглiнгарiв.] Через два днi Хельг пiдступно вбив Аскольда, його синiв Мезамера та Адира й став каганом Киева, намiсником свого вуйка Рейрика, престол якого в Неагардi[23 - Неагард – Великий Новгород.] – далеко на пiвночi.

Пiзнiше, в Ітхелi, менi розповiли про те, скiльки хазарських дирхемiв заплатили посланцi царя Манасii варягам за цей похiд. Серед радникiв Хельга були хазарськi купцi Захарiя та Йосиф. Для останнього варяги три днi вiдловлювали людей у невiльники. Першими у рабство пiшли християни й родини Аскольдових дружинникiв. На третiй день полювання дiсталися вони й до Желянськоi витi. Хальд боронив капище, i варяг у рогатому шоломi розрубав його навпiл разом iз мiдяною бляхою. Оряну вiдправили до нового кагана, а мене, Богумила i ще п’ятьох молодших жерцiв вiддали наглядачам достойного Йосифа. Ідола Симаргла варяги встановили на носi свого човна, а рештки капища спалили. Збулися моi передчуття.

Зв’язаний, лежав я на ребрах варязького човна i дивився у блакитний зенiт лiтнього неба. Неба, де Даждьбог Свiтилени та Силеника прирiк мене на рабство. Я не думав про справедливiсть, а думав про Долю. Я не знав тодi, що влада Долi тим бiльша, чим довше живе людина, не знав про причетнiсть довгоiснуючого i про те, що над двадцятилiтнiми Доля не владна – iхне-бо царство вибору, царство волi земноi.

Не помишляв я й про втечу. Набагато пiзнiше, в Іхтелi, почув я вiд Мелхиседека: «Існуе три визначення у часi – минуле завжди iстинне, майбутне завжди брехливе, сучаснiсть невловима. Течiями життя володiе той, хто завжди встигае, але Вiчнiсть належить спроможним очiкувати».

Небо тодi не дало менi спокою, бо було воно все у швидких хмарах – рухливе, марнотне. Я заплакав, але Єдиний був уже зi мною i послав менi на втiху пречудову комаху – величезну бабку з крилами, як двi долонi воя.

Задивився я на ту комаху, що всiлася бiля мене на знаряддя човна, й перестав плакати. За словами фiлософа, сталося так: «Спокiй е трьох образiв: образу смертi, образу кохання й образу пiзнання». Так зустрiвся я з образом пiзнання i втiшився, хоч грубi мотузки в’iдалися в тiло мое, а наглядач двiчi вдарив мене взутою в чобiт ногою.

Дивна думка опанувала мене. «Даждьбоже, – думав я, – не пробач варягам сплюндрованого капища i помстись iм! Ти послав комаху, свiй знак, i вибрав мене для помсти, бо ж Оряна казала, що обраний есмь. А обранi так просто не помирають». Такi думки заспокоювали мене. І тепер, споглядаючи Пошук свiй, думав я, що Єдиний був ближче до Силеника й Оряни, нiж до варягiв у рогатих шоломах. За словами Апостола: «Попустив Бог усiм народам ходити стежками своiми». Силеник, Оряна, Хальд iшли своiм шляхом до Єдиного, помилялись, потрапляли в лабети Ворога, – але такi помилки, можливо, приемнiшi Сущому, анiж тупа руйнiвна злоба варягiв. Так i Мелхиседек казав, хоч сам був iудеем: «Істина е згода мiж Сущим i створiнням Сущого».

…Уночi човни з бранцями пристали до варязького табору на Песячому островi. Землянi люди поховалися, священнi дерева Тангри прибульцi спалили, а з простих дерев зробили огорожу. Бiльшiсть киян – жiнок, дiтей та поранених – варяги тримали в цiй огорожi, але тих, хто мiг утекти, позалишали у човнах зв’язаними. До острова пiдiйшли хазарськi кораблi з вiтрилами, великi, як громадськi стодоли. Вони належали найзаможнiшим купцям iз Тьмутараканii та Іхтелю – Йосифу, Захарii, Семендер-тархану.

У темрявi чув я, як спiвали за огорожею християнськi жiнки: «Кiрiе, елейсо!» – «Господи, помилуй!» П’янi варяги кричали щось на неоковирнiй своiй мовi, iнодi верещали дiвчата, що iх гвалтували переможцi. Сам я страждав вiд спраги, а голоду не вiдчував. Богумил, який лежав поряд зв’язаний, намагався послабити мотузки, вiдтягуючи вузли зубами, але зламав зуб i облишив шарпатись. Над ранок я забувся важким, як меотiйська ртуть, сном.

Ранком на Песячий острiв упав холодний туман. У тому туманi пiзнав я першi варязькi слова: «кнаг» – «воiн», «лейданг» – «човен». На тiй ладдi, де були бранцями ми, Желянськi жерцi, порядкував ярл[24 - Ярл – незнатний вiйськовий ватажок або суддя у варягiв.] Хальблот, родич кагана Хельга. За його наказом нам дали розведеного пива, по шматку солодкоi паляницi й зняли iз нас мотузки та весь одяг.

Прийшов покупець людських душ – достойний Йосиф, до якого ярл та воi зверталися шанобливо «адаль», тобто «шляхетний, високороджений». Був Йосиф могутньоi статури, з кучерявою сивою бородою. Велике тiло купця вкривав чорний оксамитовий каптан, мав вiн на шиi потрiйний золотий ланцюг, на якому висiв талiсман – золота п’ятикутна зiрка, на кожному пальцi горiли дорогоцiннi перснi, а пиха того Йосифа перевищувала всю розкiш його одягу. За Йосифом слуги несли червону скриню iз срiблом.

«Адаль Йосиф, – сказав йому Хальблот, – ось раби молодi та гарнi». Хазарин оглянув нас i наказав слугам дати Хальблоту зв’язку срiбних монет. Богумила й бiляву Силеникову наложницю Йосиф вiдокремив вiд нас – забрав до свого гарему. Пiзнiше я довiдався, що Богумиловi його вродливiсть обернулася на зле – з нього Йосиф зробив евнуха. Як я молився тодi, дякуючи Боговi за вилицюватiсть та капловухiсть, що врятували мене вiд скопцевоi долi!

На хазарський корабель нас не перевели – Йосиф найняв лейданг i воiв Хальблота охороняти караван на шляху до Саркелу. Нас i далi тримали на варязькому човнi, тепер уже як веслярiв. До веслування були ми не звичнi – то варяги посадили нас на весла по двое. На iншому боцi лейданга з веслами легко вправлялись могутнi кнаги Хальблота. Вiдплили ми вночi, бо Хальблот плив з Йосифом без дозволу кагана, який ще замирював вогнем та мечем роди склавинськi навколо Киева.

Течiя та вiтер допомагали нам. На веслах пливли рiдко – Хальблот пiдняв бiле вiтрило, i лейданг хутко побiг перед кораблями Йосифа. Замикав караван лейданг ярла Хокона. Йосиф i Хокон були великi приятелi. Купець подарував ярловi двох дiвчат-бранок, та Хальблот як узнав про це, то весь день гарчав вiд заздрощiв, немов звiр, i просив Тюра, варязького бога, спопелити хазарина блискавкою.

Зате на лейдангу Хальблота був Симаргл, якого варяги вкрали в капищi. Дерев’яний людино-птах гордо стояв на носi човна, оглядаючи шлях попереду. А нiс Хоконового човна прикрашала лише стара трiснута дерев’яна «масмi» – ведмежа голова грубоi роботи. Воi Хальблота, коли напивались увечерi, кричали Хоконовим воякам: «Веслярi дохлого масмi!..» Тi у вiдповiдь пiдiймали над бортом лейданга голих дiвчат, подарованих Йосифом, i, регочучи, радили Хальблотовим варягам зробитися скопцями.

Ярл Хальблот навiть пообiцяв своiм воям, що пiд час зупинки на островi Лава купить iм за власнi грошi бранку.

Я вже почав розумiти мову варягiв i знав, що на островi Лава Йосиф сподiвався поповнити запаси води та харчiв, а також придбати у печенiгiв нових рабiв та коней, за яких уже розплатився; i до Саркелу караван пiде через Степ. Великi кораблi не змогли б пройти Днiпровi пороги, а пiвденнiше, бiля Меотського озера,[25 - Меотське (або Меотiйське) озеро – Азовське море.] кочували ворожi хазарам племена хана Кубрата, спiльника Вiзантii. Але цим планам не судилося збутися. Знову настав день, коли Промисел Божий невiдворотною десницею спрямував долю Йосифового каравану i мою долю на визначений ним незбагненний шлях.

Того дня на лiвому березi Днiпра побачив я велетенськi кам’янi iдоли – баби. Цi прадавнi боввани були бiльш древнi, анiж Свентовитiв кам’яний iдол у капищi Силеника. Силеник розповiдав нам, що цi кам’янi баби були пращурами наших предкiв, але плювали на лице Даждьбоже, звучи його бiсом Ташбешем, i вiн прирiк iх почути його Голос – i стали вони каменем. Старий жрець, що висвятив мене у жерцi, казав, що пiд тими бовванами лежать похованi вороги Киева – почвари, проти яких боролися у давнi часи спiльно моi родовичi й хазари. Як не стане iх, то розкриеться Степ i воскреснуть вороги. А перемогти iх зможе тiльки Святий Витязь Еркiн.

Дивлячись на кам’яних баб, став промовляти я молитву до Даждьбога. Кнаг Свергельд, який iз варягiв найкраще знав нашу мову, почав смiятися з мене, кажучи, що моя голова перегрiлася вiд спеки. І тодi якийсь дух увiйшов у мене, i серед спеки зробилось менi зимно, i став я пророкувати, i сказав ярловi та воям його, що не встигне знову пiднятись сонце над Велесовим Степом, як душi Хальблота, Свергельда i брата його Індульфа вiдiйдуть до померлих предкiв, а Йосифа Бог покарае за зло його. І було щось таке у моему обличчi, що зблiдли варязькi витязi, i мовчки вiдiйшли вiд мене, i боялися дивитися у бiк зловiсних iдолiв на днiпровських кручах.

І сталося за словом моiм.

Хальблот, якому не терпiлося дiстатися до Лави, припустився помилки. Коли лейданги на кораблi увiйшли у вузьку протоку мiж крутим правим берегом та островом, густо покритим лiсом, ярл не послав вивiдувачiв обстежити шлях. А час iшов до ночi, й небо на сходi вже було темне, як синя дербентська глазур в орнаментi тризнових чаш.

Раптом з боку острова полетiли стрiли. Свергельд i стерничий були вбитi одразу. У держално мого весла також встромилася стрiла. Я запам’ятав ii назавжди: у чотири лiктi, з трикутним наконечником чорноi крицi, з воронячим пiр’ям на хвостi. Саме такi стрiли виготовлялися в столицi правителя чорних булгар хана Кубрата – Балтаварi,[26 - Балтавар – нинi Полтава.] що на березi Лутави. Нiколи смерть для мене не втiлювалася в якусь рiч буття з такою повнотою, як у ту розбiйницьку чорну стрiлу. Як спiвав Богоотець Давид у Пiснi Хвалiтнiй: «Господь дав глас свiй: пустив стрiли i розсiяв iх». Ось такi знаки давав Єдиний як у часи Давидовi, так i в нашi останнi часи.

Коли стрiли вбили перших воiв, Хальблот розгубився. З Хоконового лейданга вже кричали: «Св’iнфiз йон!» – «Розбiйники!», а ярл навiть не зняв щити з лiвого борту. Коли стрiла влучила в нього, Хальблот стояв якраз надi мною i впав на мене – важкий, мертвий. Його панцир порiзав менi шкiру, i кров моя i Хальблота залила все. А воi думали, що я мертвий. Переляканий, лежав я пiд убитим ярлом i молився Єдиному, й страшно менi стало, коли я згадав про свое пророцтво.

Урештi-решт напад розбiйникiв було вiдбито. А все ж вони встигли спалити один iз хазарських кораблiв. Також був тяжко поранений син Йосифа – Обадiя. Йосиф сказав опитати всiх рабiв, чи не вмiе хтось лiкувати рани.

Колись бачив я у капищi, як лiкували людей Силеник i Оряна. Пiсля бою я допомiг одному з варягiв вийняти стрiлу з рани. І коли на березi люди Йосифа шукали лiкаря, варяг Тревор, якого обрали ярлом замiсть Хальблота, вказав iм на мене: «Ось цей зiвш (раб) умiе лiкувати й передбачати майбутне. В ньому дух небесних Валарiв – вiн урятуе Обадiю. – А потiм додав: – А як не врятуе – забийте його».

Наглядачi повели мене до намету достойного Йосифа.

Намет той був шкiряний та великий, як зала. По кутах його ховалися переляканi слуги й наложницi, а посерединi пiд двома стовпами, до яких були прив’язанi смолоскипи, лежав молодий хазарський воiн у срiбному обладунку – блiдий, мов восковий.

Над ним плакав, рвав волосся на головi, кляв долю трьома мовами достойний Йосиф.