скачать книгу бесплатно
Іудейською вiн молив Єдиного: «Елоi, макар хайiмей!» – «Боже, джерело життя мого!»; варязькою кляв невдаху Хальблота; по-нашому кляв себе, що залишив кагановi Хельгу свого лiкаря.
Старший наглядач пiдвiв мене до пораненого. Розбiйницька стрiла влучила у щiлину мiж надгрудною бронею i срiбним нашийником воiна. Слуги Йосифа перепиляли нашийник, витягли стрiлу, але Обадiя втратив багато кровi й дух його блукав в астральних чертогах, не знаходячи напiвмертвого тiла. Я згадав старе демонське закляття, що його промовляла Оряна над утоплеником-рибалкою. Не буду в цiй розповiдi наводити слова того закляття, бо демони мають здатнiсть жити в знаках, нанесених на площину, i шкодити звiдти людям. Але закляття це е могутне, древне i дiе на неохрещених iз дивною потугою.
І прорiк я над Обадiею Орянине закляття.
І, за словом закляття, схопили демони у потаемних глибинах блукаючий дух Обадii i перенесли його у свiт наш, свiт вибору. Й увiйшов дух у тiло, i вiдкрив Обадiя очi, i сказав: «Елiашiв!», що означае «Бог вiдроджуе!».
Але треба ще було зупинити кровотечу. Спочатку промив я рану бiлим вином i приклав до неi попiл i палену тканину, i сказав наложницi тримати ту тканину не вiдходячи. А сам пiшов шукати трави, згадуючи науку травну. Нiхто не тримав мене i не наглядав за мною. На свiтанок знайшов я мокряну траву i приклав ii до рани. Увечерi ще був в Обадii жар, але наступну нiч вiн спав спокiйно, а наложниця грiла його своiм тiлом. Через добу всi побачили, що смерть вiдступила вiд сина Йосифового i видужуе вiн.
Тодi сказав менi достойний Йосиф перед людьми й жiнками дому свого:
– Ось я, Йосиф, син Нафанiв, кажу тобi, зiвш: радiй, бо принiс ти радiсть найславетнiшому роду в Хазарii. Тепер будеш ти вiльний, i лiкарем будеш при домi моему, i iм’я тобi даю – Гафаг, що означае «дар, iстина».
Так серед речей сущих знайшов я свое друге iм’я, але то було iм’я зовнiшне – для iнших, а для себе, як iстинне внутрiшне iм’я, залишив я родове – Ратибор. Мелхиседек пiзнiше пояснив менi, що всi складнi речi в ойкуменi мають зовнiшнi i внутрiшнi iмена: зовнiшнi – як панцир проти злих сил свiту, внутрiшнi – як заповiт Єдиного для iснування. Усе, що мае одне iм’я, – беззахисне, а все безiменне не iснуе.
Подорож до Саркелу через Степ пройшла без пригод. Йосиф двадцять рокiв водив невiльницькi каравани вiд Днiпрових порогiв до Бiлоi Вежi й потурбувався про свою безпеку, породичавшись iз тарханами мiсцевих племен. Три його доньки були старшими бонами кагана Багорега й печенiзьких тарханiв Куви i Савата. Сават дав Йосифу охорону, коней та iжу. З караваном у Саркел подалось п’ятеро варягiв iз лейданга Хокона, а iнших купець вiдпустив, вiдрахувавши рогатим воям три низки срiбла.
Про Великий Степ чув я вiд старих киiвських воiв, вiд Силеника i байгарiв-стерничих, що спiвали на становищах караванiв пiд гусла думи про прадавнi вiйни з готами та аварами. Колись славетнi кагани склавинськi Преслав, Кисик та Івель володiли всiм Степом як вотчиною. А в теперiшнi часи Великий Степ опосiла Хазарiя, i навiть могутня Імперiя ромеiв не здатна була захитати хазарськоi потуги.
Великий Степ неосяжний i сповнений волi. Знаки, якi Єдиний розкрив над Степом, рухливi та небезпечнi. Тiльки у Степу вiдчуваеш драглисту велич небесних хмар, що iх сповiдники Монхе-Тангри, Вiчного Неба, вважають диханням свого бога. Все у Степу нетривке, рухливе – i що може бути бiльш дивне, нiж рухлива Вiчнiсть. Вiтер за чверть доби змiнюе все навколо: хмари i трави, колiр i смак повiтря. Степ – це приховане Суще, бо все, що хоче сховатись, бачить спостерiгача здалеку i ховаеться швидко. Швидкiсть тут не вiдзнака, а спосiб буття; вiдзнака в Степу – спокiй. На спокiй мають право лише кам’янi баби. Їм нiхто не загрожуе, окрiм гнiву Єдиного. Все iнше, що йому суджена смерть, усе суще в Степу рухаеться i змiнюеться – i нiхто не скаже, що в нього попереду визначенiсть, якщо поряд Степ.
Птахи у небi нагадують лiтери iудейського письма. Тi, що вiрять у Тангру, визначають майбуття за летом птахiв. Майбуття в Степу – це два-три днi попереду. Нiхто не провiщае на мiсяць чи на рiк. Для рухливого свiту цi обрii Хроноса незрозумiлi, як Вiчнiсть. Незбагненнiсть Великого Степу краще за всiх визначив Мелхиседек: «Степ – це те, про що написано в Торi,[27 - Тора – П’ятикнижжя Мойсея, першi п’ять книг Старого Завiту, основа iудейського Закону. В кабалi Тора ототожнювалася з вичерпним кодом Усього Сущого.] а в Торi написано про все. «Степ i Книга не сумiснi, i народи, що народились у надрах Великого Степу, нiколи не знайдуть своеi книги, хоча шукати ii будуть довгi тисячолiття. Може, колись напишуть Книгу, в якiй лiтери кожноi митi будуть мiнятися мiсцями i створювати новi слова, щоб знову змiнитись, – тодi це буде книга Великого Степу. Саме Степ навчив мене за оманливим спокоем речей бачити iх невловимо-мiнливу сутнiсть; за кiлькiстю бачити Число; за iменами Божими – неназванiсть Єдиного.
Як Всесвiт почався Словом i Числом, так Великий Степ почався Вiтром. Усе життя Степу нагадуе сон i згадку про той Перший Вiтер, про той первiсний рух вiд Єдиного. Так i буде Степ спати i згадувати до кiнця часiв, коли повстане все, i вiн повстане, i Вiтер повернеться до нього. Не початком, а Судом Божим.
Перехiд наш через Степ був важким. Не ставало води, i вiд спеки не було спасiння. На третiй день пiсля початку переходу вiдiйшов до Господа праведник владика Марко. Вiд незнаноi хвороби недалеко вiд Саркелу вмерло четверо печенiгiв i бiлява Силеникова наложниця, iм’я якоi я забув. Перед смертю вона сказала менi, що бачить жiнку в чорному одязi, яка йде до неi на червоних хмарах. І досi я здригаюсь вiд жаху, коли згадую ii обличчя при цих словах.
На двадцятий чи двадцять перший день переходу – пам’ять зраджуе мене, бо пiд нашаруванням подiй кiлькiсть втрачае числову визначенiсть, – ми пiдiйшли до Саркелу.
Нiхто точно не знае, чому фортеця дiстала це дивне iм’я – Саркел. Людята казав менi, що це iм’я одного з архангелiв, в Ітхелi[28 - Ітхель (або Ітиль) – столиця Хазарii. Назва, можливо, походить вiд iудейського «йетхель» – священний осередок.] дехто називав Саркел Шарацером, «володарем вогню», бо тiльки в цiй фортецi можна було сховатися вiд степовоi пожежi. Гузи нарекли Саркел Захiдним муром, а моi родовичi й булгари називають цю фортецю Бiлою Вежею.
Так, побачивши Саркел, я вперше побачив Хазарiю i вступив у ii дивний свiт, де всi речi мають явнi й прихованi назви i де влада е знанням прихованих назв.
Розташований Саркел на березi рiки Бузан,[29 - Тепер – Дон.] яка вужча вiд Днiпра та Ітелi, але втричi ширша за будь-яку рiчку в межах Імперii.[30 - Імперiя – Вiзантiя.] Бузан iз трьох бокiв обтiкае Саркел, а з пiвночi фортеця мае два рови, заповненi водою. Мiж зовнiшнiм i внутрiшнiм ровами збудованi землянки аланiв та чорних булгар, а мiж внутрiшнiм ровом та муром Саркелу стоять юрти гузiв та печенiгiв. Сама фортеця мае довгу зовнiшню стiну, сiм лiктiв завтовшки i заввишки тридцять лiктiв, складену з цегли. У стiнi з пiвдня i пiвночi е дерев’янi брами, вкритi металевими пластинами на зовнiшньому боцi. Ще одна цегляна стiна подiляе Саркел на двi частини – пiвденну та пiвнiчну. У пiвнiчнiй частинi збудованi двi гiгантськi вежi, заввишки сто двадцять лiктiв. До висоти п’ятдесят лiктiв вежi складенi з величезних кам’яних брил, а вище – цеглянi. Верхня частина обидвох веж обличкована бiлим мармуром, i я думаю, що саме це обличкування дало Саркеловi iм’я Бiлоi Вежi. На однiй з башт вивiшений прямокутний шмат чорного оксамиту iз зображенням срiбного семисвiчника – зовнiшнього знаку Хазарськоi держави. Почав будувати Саркел вiзантiець Петрона у п’ятий рiк правлiння iмператора Теофiла, а завершив будову хорезмiйський фiлософ Шамсутдiн у третiй рiк правлiння Михаiла, сина Теофiлового.[31 - Теофiл – iмператор Вiзантii у 829–842 рр., Михаiл ІІІ – iмператор Вiзантii у 842–867 рр.] У днi мого перебування у Саркелi у фортецi i за зовнiшнiм ровом мешкало бiльше п’яти тисяч хазар, гузiв, чорних булгар[32 - Алани, чорнi булгари – племена, якi мали кочiв’я у Хазарському Степу наприкiнцi IX ст. Гузи – тюркський племiнний союз, найчисленнiший мiж Волгою та Уральськими горами у VIII–IX ст.] i склавинiв. За день у Саркелi продавали стiльки телячоi шкiри, скiльки продають ii на Константинопольському ринку за тиждень, а зброярнi Бiлоi Вежi славились на весь Великий Степ. На Лiвому березi Бузану, бiля Саркелу, е розоранi землi, i живуть там алани – народ мирний; серед них багато християн.
Не раз я розглядав фортецю i з лiвого, i з правого берегiв Бузану, вночi i вдень, з рiзноi вiдстанi. Саркел – син i батько Великого Степу. Вiн, як сила посеред розлогого безсилля, – цегляно-червоний i бiлий серед сiрого, жовтого, зеленого степового моря. Але вiн також е минущим серед Вiчного. Степ був завжди, був задовго до Саркелу, i коли вiд Бiлоi Вежi не залишиться й згадки, Великий Степ усе ще буде таким – сiрим, жовтим, зеленим. За словами пророка Ісаi: «Ти звершив дивне; зумовлення древнi iстиннi. Ти перетворив мiсто на купу каменю, нездоланну фортецю – на руiни».
І в одну з ночей пiд Саркелом, коли зiрки Зоряноi Мережi пророчили щось над холодним мармуром найвищих веж фортецi, взнав я Число Саркелу. Число його – десять. Так кажу я, Олексiй Склавин, учень Мелхиседека та авви Леонтiя…
Уперше побачив я Саркел з воза Обадii на вершинi лiта, в рiк загибелi Аскольда, кагана киiвського, в п’ятий рiк царя хазарського Манасii.[33 - Манасiя ІІ – цар Хазарii. Номiнально Хазарiею правили Великi Кагани з династii Ашина. Реально влада зосереджувалась в руках царiв (бекiв) з iудейського роду рабина Обадii. Останнiй цар Хазарii Йосиф (920–965) залишив нам перелiк цих царiв без дат i термiнiв iх правлiння: Обадiя, Єзекiiл, Манасiя І, Ханукка, Ісаак, Завулон, Манасiя ІІ, Нiссi, Аарон І, Менахем, Венiамiн, Аарон ІІ i сам Йосиф, лист якого до iспанських евреiв досi залишаеться головним джерелом наших знань про Хазарську державу.] Був ранок. Степ, яким iшов караван Йосифа, ще спав у блакитному свiтанковому спокоi, а на золотому тлi схiдного неба чорними стовпами з’явилися вежi Саркелу. Вiзничий, побачивши iх, провiв долонями по своему обличчю зверху вниз i сказав: «Ертар», що мовою гузiв означае «осягнення очiкуваного».
Караван пiдходив до Саркелу, i фортеця вже височiла в усiй потузi своiй над срiбною стрiчкою Бузану, коли невiдомо звiдки з’явився загiн кiнних воiв. Обличчя в них були темнi, широкi, з щiлистими очима – обличчя печенiгiв. Але одяг цих воiв виглядав дивно для кочовикiв: лускатi обладунки, круглi бляхи на поясi, пластинчастi сталевi шоломи й плащi з бiлоi струменистоi тканини. Очолював загiн неймовiрно товстий воiн у позолоченому шоломi, з поясом, геть усiяним великими золотими бляхами. Мав вiн одне око, на ньому був незвичний панцир iз неймовiрно грубоi шпичастоi сiроi шкiри, а голос у нього був, як сурми ерихонськi.
То був Ерге-багатур,[34 - Багатур – у тюркських племен IX ст. – военачальник з незнатного роду, який вiдзначився вiйськовою звитягою.] славетний витязь саркельський, котрий пiдкорив Ітхелю дванадцять племен Вовчого Степу i розбив вiзантiйського протоспафарiя[35 - Протоспафарiй – титул командувача особистоi гвардii вiзантiйського iмператора.] Вiталiя у битвi пiд Таматархою, що на Меотiйському озерi. Але найбiльшу славу Ерге-багатур здобув не у вiйськових походах. Замолоду, коли мав ще обидва ока i гнучке, не заросле салом тiло, убив, кажуть, у землях буртасiв[36 - Буртаси – предки або близькi родичi слов’янського племенi в’ятичiв.] Дракона i зробив з його шкiри нездоланний панцир. За таку звитягу зверхники хазарськi призначили Ерге-багатура, Переможця Дракона, начальником саркельськоi залоги.
Переможець Дракона наблизився до каравану i викликав Йосифа. Потiм наказав п’ятьом варягам, що йшли з караваном, вийти наперед, i щойно вони вийшли, п’ять чорних печенiзьких стрiл вкоротили життя кнагам з лейданга Хокона. Воi Ерге-багатура почали знiмати iз вбитих зброю i обладунки, а Йосиф, повернувшись до каравану, пояснив, що в Киевi новий каган Хельг раптово зрадив Хазарiю й убив купцiв iудейських. За два днi до прибуття каравану в Саркел туди прискакав розвiдник i розповiв, що пiсля жнив Сьерн Хельг i варяги з Киева та Неагарда збираються в похiд на Хазарiю. Усi варяги-найманцi пiсля такоi звiстки були забитi; така сама доля спiткала й варягiв Йосифа – Харальга, Ерiка Довгого, Ерiка Кривого, Хрофта i Харбарда. Дивно, але я досi пам’ятаю iхнi iмена. Хрофт навчав мене варязькоi мови, а Ерiк Довгий був охоронцем Обадii. Так вони загинули.
…Невiльникiв та коней Йосиф залишив пiд охороною за зовнiшнiм ровом Саркелу, а я з наближеними купцями вступив за мури великоi фортецi. У пiвденнiй частинi Саркелу було багато цегляних будинкiв купцiв та зверхникiв; найбiльшим серед них був будинок Йосифа, сина Нафанового, – вiн мав два поверхи i три прибудови для слуг.
В однiй iз цих прибудов Йосиф з милостi своеi дав менi комiрчину iз земляною пiдлогою та пiччю, складеною з великих цеглин. На пiдлогу слуги поклали подвiйну повстину, а вдячний Обадiя за три мiри пшеницi купив менi наложницю-булгарку. Була вона старша за мене, негарна i мовчазна.
Так почалося мое життя у Саркелi. Завдяки балакучостi слуг Обадii я зажив слави великого цiлителя i провидця. Бiльшiсть мешканцiв фортецi хворiли на очну гноянку, траплялися важкi розлади травлення. Лiкувати такi хвороби я вмiв, ще слугуючи при капищi, й незабаром у мене завелися першi дирхеми, заробленi Оряновою наукою. З’явились i друзi.
Першим з них став мiй родович – коваль Людята. Поселився вiн у Саркелi за киiвського кагана Бравлина, Аскольдового дiда. Майстром вiн був надзвичайно вправним, за що iудеi так i називали його – Шамв Хайнан, Знаменитий Коваль. Людята мав двi майстернi – одну у вiйськових стайнях Ерге-багатура, другу – в самiй саркельськiй цитаделi. Вiн завжди називав мене склавинським iм’ям – Ратибор, i з його легкоi руки гузи i булгари Саркелу стали звати мене Ратбер-хемег, лiкар Ратбер. І тiльки хазари завжди зверталися до мене на iм’я Гафаг. Людята був язичником i в майстернi тримав дерев’яного боввана богинi Мокош.[37 - Мокош – слов’янська богиня, яку вважали берегинею вогнища. Праматiр молодших богiв рiчного господарського циклу.] Боввана вiн зодягав у парчевий каптан i щонедiлi змащував олiею. Безлiч молитов знав саркельський Шамв Хайнан i промовляв iх перед Мокошшю щодня з дружиною Ставою i дiтьми – Даном i Яриною. Розмовляв вiн на всiх мовах Саркелу – того степового Вавилона, – i любили його в Саркелi всi. Лише одна людина була йому смертельним ворогом – начальник внутрiшньоi фортецi хорезмiець[38 - Хорезмiець – виходець iз Хорезмiйського султанату, iсламськоi держави, яка посiдала пiвдень Середньоi Азii (мiж Іраном та Індiею).] Джанiбек. Обопiльна ненависть цих двох людей мала невiдоме менi давне джерело, i, напевно, якби Людята не був потрiбний мiстовi, Джанiбековi найманцi давно б вiдправили його язичницьку душу до вогненноi геени.
Людята першим розповiв менi про зверхникiв фортецi. Номiнально начальниками зовнiшньоi i внутрiшньоi ii частин були, вiдповiдно, Ерге-багатур i Джанiбек. Але я вже казав, що в Хазарii усi речi мають явний i прихований змiст. Так було i з владою у Саркелi. Справжнiм володарем фортецi, вiд одного слова якого тремтiли i Переможець Дракона, i гордий хорезмiйський витязь, був непоказний чоловiчок, якого звали рабi Ісраель. Рабi жив у цитаделi як простий iудейський священик, але носив пiд одягом золоту п’ятикутну Зiрку Соломона, на якiй був написаний його таемний титул – Спостерiгач Заходу. Казали, що поряд з цим написом на Зiрцi були зображенi таемний герб Хазарii i печатка самого царя Манасii. У поточнi справи рабi Ісраель нiколи не втручався, але всi розвiдники та шпигуни, що ночами прибували до фортецi, йшли тiльки до Носiя Зiрки, i всi важливi наради вiдбувались у пiдземеллi фортечноi синагоги. Окрiм Зiрки, рабi носив пiд одягом священика надзвичайно тонку й мiцну кольчугу. Про це не знав нiхто, крiм Людяти, котрий цю кольчугу виготовив. Вiн зробив кольчугу й для мене, бо мудро передбачив, що його друг може стати ворогом Джанiбека.
Другим моiм приятелем у фортецi став Ярамаг-тархан, син кагана ясiв Багорега, якого хазарцi тримали у Саркелi заручником вiрностi його батька. Це був легковажний молодик, що мав пристрасть до вина, жiнок i полювання. Людята був единим мешканцем фортецi, до порад якого Ярамаг-тархан хоч трохи прислухався. Менi вiн став довiряти пiсля того, як я вилiкував його улюбленого пса. Саркельськi розбишаки й шибеники обходили мене боком, знаючи, що Ярамаг-тархан менi протегуе. Нiхто у фортецi не ображався так легко, як син Багорега, й нiхто не вмiв так швидко знести мечем голову кривдника, як це робив Ярамаг-тархан.
У Ярамаг-тархана була велика мрiя – повторити подвиг Ерге-багатура, вполювати Дракона. Вiн не мiг спокiйно дивитися на Ерге, коли той у панцирi з драконячоi шкiри виiжджав з фортечноi брами на чолi загону кiннотникiв. Мене також цiкавив Дракон. Іудеi називали його «тафiм», булгари – «зеркелев». Жили Дракони, згiдно з мисливськими свiдченнями, на пiвнiч вiд Саркелу в землях буртасiв мiж рiчками Ітель, Бузан та Огар, де посеред Степу Божа Воля розташувала величезнi, порослi очеретом болота. Мисливцi розповiдали менi i Ярамаг-тархану про дивних чудовиськ, що населяють тi болота: про велетенських ропух, якi полюють на вовкiв, про драконiв, про змiiв завдовжки з два стадii…
Ярамаг-тархан усе поривався на велике полювання у мочарi, але в Саркелi чекали нападу киiвського кагана, i рабi Ісраель заборонив усi мисливськi експедицii.
Так пройшла осiнь того пам’ятного року, а нападу не було. Вже схiднi вiтри принесли перший снiг, коли розвiдники повiдомили, що Вiльг вирушив на пiвдень – до Евксинського Понту.[39 - Евксинський Понт – Чорне море.] Наближенi до начальникiв люди казали, що Ерге-багатур пропонував на таемнiй нарадi пiти у похiд на Киiв, але рабi Ісраель не пiдтримав його. Натомiсть великий загiн був вiдправлений у землi бунтiвних касогiв,[40 - Касоги – плем’я, яке мешкало на Таманському пiвостровi бiля Тамтархи.] котрi вiдмовилися платити данину Ітхелю.
За зиму я оволодiв книжною премудрiстю i вже навеснi вiльно розбирав грецькi та iудейськi написи на стiнах фортецi. Людята казав, що на його пам’ятi нiхто не вчився письма так швидко, як я. Уже наприкiнцi зими Єдиний послав менi пророче видiння. Бачив я у тому видiннi велике мiсто, хоча до того поселень, бiльших за Киiв i Саркел, бачити менi не доводилось. Мiсто було червоне, i чорне, i золоте. І грiзне. Червлене сонце стояло над ним. І було в тому мiстi безлiч споруд кам’яних, високих. І от на даху одного з будинкiв того мiста побачив я велику чашу з чорного каменю. І на тiй чашi написи незнаними менi лiтерами. А в чашi горiв бiло-зелений вогонь, холодний та примарний.
Бiля чашi стояв старий у бiлому одязi й молився вогню. І почув я його слова:
О, Даждьбоже, каменiв батько,
i води батько, i людей,
i мiст людських, i загибелi тих мiст,
i влади тих, що несуть загибель!
О, Даждьбоже, перший i останнiй,
всiх повстань початок i пожежа,
всiх царiв i владарiв загибель!
О, Даждьбоже, Мiсто заклинаю
я твоiм страхiтливим закляттям!
І сказав той старий закляття Мiсту червоному, золотому, чорному. А потiм обернувся i побачив мене. І спитав: «Хто ти?» А очi його пiд бiлими бровами були чорнi, як пекельна безодня.
Я cказав: «Я Ратибор, лiкар дому Йосифового, iз Саркелу».
А вiн промовив: «Я Овой, верховний жрець Даждьбожий. Я закляв Мiсто останнiм закляттям».
Я сказав: «Ти давно помер, Овою. Померла твоя дочка Свiтилена, й онук твiй Силеник убитий. Тебе немае, Овою».
А вiн промовив: «Я е, i я закляв це Мiсто!»
І видiння щезло. І сьогоднi з острахом думаю я: котре з мiст заклято Овоем? Киiв? Саркел? Ітхель? Не знаю i молюсь за кожне…
Весна шостого року правлiння царя Манасii Другого була сухою i теплою. Ще до Великодня зазеленiв Степ, а в Саркелi дiзнались, що каган киiвський Сьерн Хельг далеко на Заходi примучуе до данини деревлян, котрi живуть у Змiiних землях. Саркельцi зiтхнули з полегшенням, а достойнi купцi почали лаштувати торговi каравани, кораблi, товарну худобу й найманцiв для охорони. Зi Степу до Саркелу приходили знанi й незнанi кочовi орди i продавали сiль, шкiру та дiвчат на гомiнливому базарi бiля зовнiшнього рову. Весь Степ навколо фортецi вкрили шкiрянi й повстянi юрти, й худоба знову перефарбувала береги Бузану зi смарагдового кольору у сiро-чорний.
Цього року Обадiя, син Йосифiв, мав уперше самостiйно повести торговi кораблi у Фанагорiю.[41 - Фанагорiя – грецька колонiя на Керченському пiвостровi. Наприкiнцi IX ст. належала Вiзантiйськiй iмперii.] Передбачалось, що i я вирушу разом з ним до Евксинського Понту. Та рука Єдиного вже нависла надi мною.
У днi, коли повiтря наливаеться лiтньою спекою (думаю, напередоднi свята Святоi Трiйцi), мисливцi принесли з пiвночi новину, що з буртаських болiт вийшов Дракон i з’iв безлiч сповiдникiв Тангри на берегах рiки Огар.
Ярамаг-тархан на колiнах просив рабi Ісраеля вiдпустити його на полювання, але Носiй Зiрки благословив виправу лише пiсля того, як сам Ерге-багатур став на чолi мисливського загону. До Ерге та Ярамага приедналися сини багатих купцiв – Пiнхас, Самуiл та Ісаак, кожен зi своiм почтом. У полюваннi вирiшила взяти участь улюблена жона Переможця Дракона, найперша красуня Саркелу Менгi-ханум, котра iздила на конi, як вой, i, за свiдченням гузiв багатура, в бою пiд Охесiею[42 - Охесiя – мiсто в Абхазii.] вбила мечем двох касозьких витязiв.
На полювання поiхав також старший син Джанiбека – Ібрагiм-кучук. У Саркелi всi знали, що Ібрагiм набагато частiше, нiж треба, з’являеться бiля бiлоi юрти Менгi-ханум, i не здивувалися. Йосиф i Обадiя не бажали мене вiдпускати, але Ярмаг запевнив достойних iудеiв, що до вiдплиття кораблiв мисливцi повернуться у Саркел, i пiдтвердив свою певнiсть золотим вiзантiйським статером.[43 - Статер – золота iмперська монета. Вартiсть ii коливалася вiд 20 до 30 дирхемiв.]
Ми iхали на пiвнiч уздовж Бузану, дорогою весняних лелек i нiчних дощiв. Мiсцевiсть була приемна: серед Степу траплялись квiтучi гаi та дiброви, а повiтря вражало легкiстю i п’янким присмаком нестримноi квiтучостi. Тубiльцi-буртаси, котрi були данниками Хазарii ще з часiв царя Ханукки, тiльки почувши грiзне iм’я Ерге-багатура, за першою вимогою давали нам ночiвлю, iжу та покiрливих жiнок.
Однак настрiй Переможця Дракона чимдалi гiршав. Пiд час розваг i полювання на качок Ерге доводилося постiйно стежити, щоб красуня Менгi й Ібрагiм не лишалися вдвох у дiбровах та густому чагарнику. А тi двое були невтомнi у перегонах, полюваннi, а може, й ще в чомусь, що змушувало едине око багатура наливатись червоним злим блиском.
Я намагався бути ближче до Ерге i роздивитись драконячий панцир. Такоi дивноi шкiри я справдi нiколи не бачив. Навiть шкiра носорогiв, якою обтягували щити агарянськi полководцi[44 - Агарянськi полководцi – военачальники iсламських (арабських) держав Азii та Африки. Агарянськi полководцi – военачальники iсламських (арабських) держав Азii та Африки.] i зразки якоi були у скарбницi Йосифа, за товщиною i мiцнiстю не йшла в жодне порiвняння з драконячою.
Вона була сiра, блискуча, з гострими шпичаками у два пальцi. Металевий вiдблиск шкiри не тьмянiв навiть на згинах, зберiгався у зморшках i западинах мертвоi оболонки Дракона. Потримати панцир в руках не випадало нагоди: Ерге-багатур нi на мить не знiмав броню, навiть спав у драконячому обладунку.
На мое прохання розповiсти про його двобiй iз болотяною потворою Ерге не вiдповiдав нiчого. Ярамаг утiшав мене: «Хоч би який був той Дракон, ми все одно його вполюемо, i ти, хемег, усе побачиш».
На п’ятнадцятий день походу нам зустрiлися переляканi буртаси, що втекли зi своiх землянок на кордонi великого болота. Буртаська мова мало вiдрiзняеться вiд моiх родовичiв-склавинiв, тож я розпитував болотяних мешканцiв i переповiдав iхнi слова Ерге i Ярамагу. Буртаси описували Дракона як неймовiрно товсту i довгу змiю з пащею у людський зрiст. Почувши це, багатур вдоволено сказав: «Йохте, Зеркелев!» – «Це вiн, Дракон!»
Один iз тубiльцiв за шматок срiбла погодився показати нам болотяну дорогу, котрою Дракон виповзав до буртаських селищ. Ярамаг, Менгi-ханум, Ібрагiм, Пiнхас i я пiшли у глиб чагарнику подивитись на шлях Зеркелева.
Тепер я згадую слова Мелхиседека: «Спочатку дивись на того, хто йде, а потiм дослiджуй шляхи його». Але в тi днi я стояв лише на перших приступках мудростi i волю Єдиного пiзнавав за ознаками, а не за iх вiдсутнiстю.
…Ми довго просмикували своi тiла крiзь щiлини у колючих чагарниках, густих, немов частокiл, i твердих, як держална вiзантiйських сарис.[45 - Сариси – короткi грецькi списи з масивними лезами.] Темрява вже накривала вологою чорною повстю колючi береги Бузану, коли ми дiйшли до просiки у чагарниках. Стебла величезних колючок були тут поламанi та зiм’ятi, немов стадо незнаних тварин пройшло просiкою через болото. Пiд шаром знищеноi рослинностi хлюпотiла смердюча вода. «Тут ходив Зеркелев, – сказав проводир-буртас. – Тут його дорога». Ми дивилися на зруйнованi чагарi, коли Ярамаг-тархан завважив вiдсутнiсть красунi Менгi та Ібрагiма. Ерге-багатура не було з нами, але щирий шанувальник Переможця Дракона слiдкував за честю свого кумира. Ярамаг сказав менi подивитись, чи немае зниклих на сухому острiвцi, дерева якого ми бачили дорогою… Вiдходячи у пошуки, я не знав, що востанне бачу Ярамага i Пiнхаса, сина Мордехаевого.
Швидко пiшов я до острiвця, знаходячи стежки в чагарниках, немов за словом Йова Праведного: «Тiкае, як тiнь, та не зупиняеться».
Острiвець, що пiдiймався з мочарiв на висоту людського зросту, був густо порослий тополями. Знаючи мисливську науку нечутноi ходи, скрадався я, i зловiснi передчуття затьмарювали мiй дух у ту вечiрню годину. На острiвцi було свiтлiше, анiж у хащах, i ще свiтлiше стало, коли я вийшов на край галявини, вкритоi повзучою папороттю.
Найгiршi пiдозри Ерге-багатура виправдались: його улюблена дружина, окраса гарему найславетнiшого витязя Великого Степу, найперша саркельська красуня Менгi-ханум стояла посеред галявини зовсiм гола, а Ібрагiм, син Джанiбека, огорнутий демонським шаленством хтивоi пристрастi, вклякнувши перед нею на колiнах, блукав грiшними губами в потаемних розкошах тiла ii.
Нi до, нi пiсля того дня не бачив я гарнiшоi жiнки, анiж Менгi. Навiть святi слова Пiснi над пiснями не здатнi пiднестись до баченого мною у вечiр Зеркелева. Менгi-ханум була вища вiд жiнок степових родiв, струнка й повногруда, а шкiра ii була бiлiша за мармуровi колони Палатiйського палацу.[46 - Палатiйський палац – головний палац вiзантiйських iмператорiв у Константинополi.] Істинно бачив я: «Заокруглення стегон твоiх – мов намисто, руками вправними витончене!» У дикiй красi стояла вона, вiдкинувши голову, i смiялась, а руки ii, прикрашенi браслетами, спочивали на плечах коханця…
Так побачив я з волi Єдиного минущу досконалiсть свiту сього i скажу iстинно: якщо диявол спокушав пустельникiв Єгипетських, набуваючи образу жiнки, подiбноi до Менгi-ханум, то праведнiсть цих мужiв заслуговуе на вселенське здивування.
Я ж був тодi лише юним поганином – тож не дивно, що вiд баченого бiсiвська хiть опанувала мое ество. І дивився я, ховаючись у корчах, на гру i пестощi, на проникнення i тремтiння плотi, i палав вiд бажання.
Раптом за моею спиною, у глибинах болота, пролунав страхiтливий зойк смертельно наляканоi людини. І не встигло вiдлуння того зойку заблукати помiж тополями острiвця, як могутне ревiння незнаноi iстоти донеслося звiдтiля ж.
Зойк i ревiння почули на галявинi. Ібрагiм повернувся i побачив мене. Я не став чекати – побiг. Уже добiгаючи до чагарнику, вiдчув, як щось ударило мене в спину. То була стрiла Ібрагiма – i тiльки Людятина кольчуга врятувала менi життя. Вiд удару я впав у сморiдну багнюку, але знов почулося ревiння – зовсiм близько. Звук цей пiдняв мене на ноги, i в примарному мiсячному сяйвi я побачив щось велетенське, чорне i невiдпорне, що, розтрушуючи болотяну парость, сунуло до острiвця.
Розбризкуючи воду, спотикаючись i падаючи, втiкав я вiд чудовиська. Тепер, на вiддалi багатьох рокiв вiд днiв, проведених у буртаських землях, менi здаеться, що Зеркелев не гнався саме за мною – iнакше б я вiд нього не втiк. Незграбно, навмання, дуже довго йшов я крiзь багву i не чув за собою Драконового ревiння.
Аж ось, розсунувши очерет, побачив я простору воду – Бузан. В очеретi менi пощастило знайти плавучу колоду i, тримаючись за неi, вибратись на сухий берег. На свiтанку я дiстався до полишеного мешканцями буртаського селища i впав вiд утоми на травнисту обалину напiвзруй-нованоi землянки. Близько полудня у селище завiтав вершник – Самуiл, син Єзекii, один iз саркельських мисливцiв.
Самуiл розповiв, що на стоянцi мисливцiв Ерге-багатура теж чули зойк i ревiння Дракона. Ерге з вояками кинувся нас рятувати, але до ранку анi Дракона, анi тих, хто ходив дивитись на Зеркелiв шлях, не знайшли.
Вже на сходi сонця мисливцi-буртаси витягли з болота непритомну Менгi. Рятiвники якраз почали гвалтувати напiвживу жiнку, коли iх заскочив Ерге-багатур i порубав хтивих невдах на шматки. На острiвцi знайшли скривавлений обладунок Ібрагiм-кучука та руйнiвний слiд Дракона. Пiнхас, Ярамаг-тархан та провiдник щезли безслiдно.
Невдовзi пiсля мого повернення на стоянку Ерге наказав припинити пошуки. Виявилось: пiд час пошукiв щезло двое слуг Ярамаг-тархана. Самуiл припустив, що вони втекли до гузiв на лiвий берег Бузану. Ерге-багатур довго розпитував мене про нiчну пригоду, i я розповiв йому все, окрiм баченого на острiвцi.
Свою дружину, налякана душа якоi все ще ховалася за межами найкращого в свiтi тiла, Ерге вiдправив до славетних буртаських жерцiв-цiлителiв у капище Арпавута. Мого лiкарського мистецтва стало на те, щоб на шляху до капища Менгi розплющила очi, в яких плотський бiль згоряв у полум’i единого запитання: «Ти розповiв Ерге?…»
«Я нiчого не сказав», – вiдповiв я на ii нiме запитання. І очi Менгi закрилися i розкрилися знову безоднями вдячностi. Вона зняла з руки золотий браслет, прикрашений великим рубiном та хитрою застiбкою у виглядi лев’ячоi голови, i вiддала його менi…
Капище буртаського бога Арпавута виглядало зовсiм iнакше, нiж Желянська вить. Бовван Арпавута був умiщений у найдальший закуток величезноi печери, яку буртаси викопали на схiдному боцi священного пагорба Карахел над рiчкою Огар. Верхiвку Карахелу прикрашали чотири бiлi каменi, що iх буртаси називали «зубами Арпавута». В печерi жили славетнi на всю пiвнiчну частину ойкумени цiлителi i волхви Мукулу та Стояр – старезнi дiди з предовгими сивими бородами. Навколо Карахелу розбудували цiле мiстечко, добра половина мешканцiв якого були родичi цiлителiв – iхнi дiти, онуки, правнуки, незлiченнi дружини та наложницi. Розбiйники обходили Карахел найдальшими шляхами, боячись мстивоi вдачi Арпавута, – тож мiстечко було ситим i буяло безпечним життям. Тисячi хворих приносили в капище срiбло i золото, дарували Арпавутовi ягниць i жiнок; ось i Ерге-багатур наказав менi передати Мукуловi i Стояру п’ять золотих вiзантiйських статерiв, на якi у Саркелi можна було б купити великий табун невтомних печенiзьких коней.
Менгi-ханум, як поважну особу, цiлителi поклали в самiй печерi, бiля шкiряноi завiси, що за нею стояв золотий бовван буртаського бога. Самого iдола могли бачити безкарно лише трое – Мукулу, Стояр i найстарша пророчиця карахельська Радагаста. Я перебував бiля лiжка Менгi невiдступно, i виконання найменших ii примх наповняло мене дивним спокоем i щастям. Менгi дозволяла менi гладити ii блискуче чорне волосся, бiлу шкiру, але коли я, у бiсiвськiй спокусi, пробував застромити руку пiд повстину, якою вона укривалась, саркельська красуня боляче кусала мене i погрожувала заверещати…
Ерге-багатур навiдувався у капище кожнi три днi, розповiдав про марнi намагання знайти лiгво Дракона. Невдачi озлостили його, i навiть гордi мешканцi Карахелу ховались у землянки, коли славетний витязь скаженим галопом мчав до печери волхвiв.
Якось завжди мовчазний Стояр заговорив зi мною. Менгi вдавала, що спить, молодших жерцiв у печерi не було.
– Де ти, Ратиборе, навчився лiкарськоi науки? – спитав цiлитель.
– У витi Желянськiй, – вiдповiв я.
– Силеник ще живий?
– Убили рiк тому.
– Хрестопоклонники?
– Не знаю.
Стояр помовчав, а потiм сказав:
– Не навчайся книжноi мудростi у грекiв та iудеiв, бо втратиш дар Даждьбожий.
– Чому книжна мудрiсть погана? – здивувався я.
– У грекiв та iудеiв один Бог i багато книжок, а в нас багато богiв i одна Книга. Навчишся читати книжки единобожникiв, не зможеш прочитати Книгу Даждьбожу. А вона е все.
– Де ж та Книга? – спитав я. – Нiколи не чув про неi.
– Книга Даждьбожа не людьми писана. То Небо – зоряне i денне. Усi знаки на ньому – iнших не треба.
– Чому ж тодi найбiльшi держави свiту, Хазарiя та Вiзантiя, вiрять в Єдиного i мають багато книжок? А ми, онуки Даждьбожi, такi мудрi, платимо iм данину?
Стояр недобре посмiхнувся обличчям-черепом:
– Про те тобi треба було спитати у Силеника. Його дiд Овой останнiм мав Силу Даждьбожу. Єдиний серед усiх склавинiв. Вiн втратив ласку Неба, i Даждьбог вiдвернувся вiд нас.
Цiлитель помовчав, а потiм додав:
– Не думай про цю жiнку, Ратиборе. Вона народжена не для тебе. Нiщо не мучить нас так, як нездiйсненнi бажання…
І пiшов, замiтаючи земляну пiдлогу довгим бiлим одягом.
Менгi розплющила очi й сказала:
– Цей жрець – дурень!
– Чому? – спитав я, а розум мiй тоi митi ще лежав пiд брилами Стоярових слiв.
