скачать книгу бесплатно
Тричi не вмирати. Спадок
Олег Иосифович Говда
Тричi не вмирати #1
Не ждав i не гадав Тарас, що стане вiдьмаком-характерником. А разом з отриманою силою звалиться на нього цiла гора клопотiв. Бо опиниться козак не помiж двох вогнiв, а в самiсiнькому вирi. Єзуiти Лойоли, бусурмани, таемна служба Івана Грозного… ба навiть сам Сатана – усi хочуть отримати вiд Тараса якусь чудодiйну релiквiю. А вiн нi сном нi духом… Може, батько знае. Але той уже пiвроку як загинув чи пропав безвiсти. От i роби, що хочеш. Вiрнiше – що можеш. Аби вислизнути з пастки, залишитися живим i таемницю розгадати. Про все це та ще багато iншого читачi дiзнаються з першоi книжки циклу «Тричi не вмирати» «Спадок».
Олег Говда
Тричi не вмирати. Спадок
© Олег Говда, 2019
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019
* * *
Еней був парубок моторний,
І хлопець – хоч куди козак!
І. Котляревський
Вступ
Вельможний пан у цилiндрi з високою тулiею i трiйцi з тонкого англiйського сукна стояв на краю стрiмкого урвища. Спираючись обiруч на навершя майстерно рiзьбленоi палицi та подавшись уперед, вiн дивився вниз. Із висоти, доступноi не кожнiй пташинi, свiт видавався яскравим луб’яним малюнком. Величезна вiдстань краще за будь-який ластик стирала бруд повсякдення, надаючи виняткову можливiсть помилуватися пишнiстю недосяжного iдеалу. Напевно Господь саме такою уявляв собi Землю, коли починав Акт Божественного Творiння i ще не збирався лiпити людину.
Широкi, недбалi мазки величезного пензля. Багато яскравоi зеленi, плями теплоi жовтизни i широка стрiчка прохолодноi блакитi… А понад цим – дивовижна гра тiней i сонячного свiтла.
– Ненавиджу… – пробурмотiв тихо вельможа, мiцнiше стискаючи цiпка, наче збирався вiдлупцювати ним винного в буяннi фарб. – Ненавиджу… – повторив ще запеклiше i дещо голоснiше. Мiг би й заволати на повнi груди, та який у тiм сенс? Однаково нiхто не почуе. Навiть сильний вiтер, звичайний для таких висот, побоювався зачепити одиноку постать, обминаючи боком i зриваючи злiсть на безвиннiй кручi. Вишукуючи погано злежанi каменi i з грюкотом скочуючи iх по схилу гори.
Кiлькома метрами нижче, на крихiтнiй терасцi пронизливо скрикувала самка сапсана, схвильовано настовбурчуючи пiр’я. Соколиха вiдчувала присутнiсть чужака неподалiк гнiзда, але нiкого не бачила. Це тривожило птаху, i, якби не пара пуцьвiрiнкiв, що вже оперилися, але ще не пробували злетiти, вона давно б метнулася геть, подалi вiд невидимоi загрози.
– Прошу вибачення за запiзнення, Повелителю…
Бундючний пан у сiрiй трiйцi вiдiрвав погляд од величного краевиду, невдоволено озирнувся i втупився у зiгнуту в шанобливому поклонi худорляву постать у звичайнiсiнькiй селянськiй свитi. Єдиною яскравою i нехарактерною прикрасою якоi був строкатий циганський пояс. З жовтоi шкiри, розшитий червоною ниткою i прикрашений безлiччю блискучих мiдних бляшок.
– Можеш не вибачатися, – недбало кинув вельможа, ледь помiтним рухом пiдборiддя вiдповiдаючи на глибокий уклiн. – Я непогано провiв час, милуючись околицями. Але надалi не варто так ризикувати, Босоркуне. У мене рiдко бувають приступи меланхолii та добродушностi.
– Ще раз прошу вибачити, Повелителю. Занадто клопiтку справу ви менi доручили. Я вже геть з нiг збився, вишукуючи бодай-якийсь слiд. Той триклятий козак Тимiш, немов крiзь землю провалився.
– Не варто бездумно повторювати чужi бздури[1 - Бздури (дiал.) – дурницi.], – глузливо хмикнув пан. – Навiть у виглядi приповiдки, нареченоi народною мудрiстю. Якби Тимiш Куниця зумiв вчинити окреслену дiю – навiщо б ми його шукали? Провалившись крiзь землю, вiн потрапив би простiсiнько до мене в тенета.
– Маете слушнiсть, Повелителю. Вибачте, ляпнув, не подумавши… Але, крiм обмовки, все iнше – щира правда. Навiть не збагну, з якого боку починати його пошуки.
– Дивно, Босоркуне, що провiвши стiльки лiт помiж людей, ти так i не навчився iх розумiти. Запам’ятай, будь- кого можна знайти i примусити робити що завгодно, дiючи через рiдних та близьких… Як думаеш, чому я покликав тебе саме сюди?
– Бажання Повелителя закон. Менi i в голову не прийшло задуматися над цим, – знову вклонився худорлявий.
– Схоже, звичка розмiрковувати тобi геть не притаманна, – осудливо мовив вельможа. – А даремно. За дурною головою i ногам нема спокою. Так люди кажуть?
– Вам виднiше, Повелителю.
– Слушно… А тепер i ти можеш подивитися, – пан у сiрiй трiйцi тицьнув пальцем кудись у далечiнь. – Поглянь. Що бачиш?
Босоркун навiть подумки не намагаючись обуритися (думки i почуття Повелитель розумiв чи не краще за слова), слухняно повернувся у вказаному напрямку… І мимоволi охнув.
– Ви думаете?..
Замiсть вiдповiдi той тiльки хмуро глипнув на худорлявого. Так, що Босоркун сполохано втягнув голову в плечi i зiщулився ще бiльше.
– Вибачте, Повелителю. Я зовсiм не те мав на увазi.
– І цей у мене ще з найтямучiших чортiв… – пробурчав вельможа. Потiм нацiлив вказiвний палець вниз, вказуючи на лакованi штиблети. – Бачиш, як забруднилися?
Худорлявий негайно рухнув на колiна, збираючись обтерти взуття Повелителя рукавом свитки.
– Облиш! – пiдвищив голос вельможа. – Ти прекрасно знаеш, яка ганчiрка менi потрiбна! І ось тобi мое слово: через мiсяць ти або витреш бруд триклятим штандартом, або вилижеш язиком. Але не цi м’якi пантофлi, Босоркуне. Навiть не мрiй! Для недолугих слуг у мене знайдеться вiдмiнна пара чобiт з акулячоi шкiри.
Чорт Босоркун крадькома проковтнув клубок у горлi, неначе вже наперед вiдчув у ротi присмак власноi кровi.
– Я все, що накаже…
– Не треба порожнiх обiцянок, – обiрвав Повелитель. – Просто, виконай те, що я велiв… Зроби менi втiху й отримай нагороду, а не покарання.
Закiнчивши розмову, вельможа в сiрiй трiйцi змахнув полами плаща i ступив уперед, стаючи згустком мороку i зливаючись з тiнню, яку вiдкидала скеля. Танучи i щезаючи в нiй.
Худорлявий швидко пiдiйшов до краю урвища, марно намагаючись простежити за своiм паном. А коли погляд його надибав гнiздо чорного сокола, на виснаженому, хворобливому обличчi чорта з’явилася лиха i пiдленька посмiшка.
Але й тепер неборака не мав талану… В ту мить, коли сопучи вiд натуги, Босоркун прикотив до урвиська важку брилу, соколиха сильним помахом крил виштовхнула обох пташенят з гнiзда i кинулася слiдом. Тож величезна каменюка, що з неймовiрним грюком звалилася вниз, розчавила лише спустiлу, покинуту пташину оселю.
Роздiл перший
– Дана! Дана! Шiдi, рiдi, Дана![2 - Мати-вода! Мати-вода! Наповнюе рiчку, Мати-вода! (Cтарослов.)]
Навколо догораючого багаття, розкладеного в закрутi неквапливоi Вiвчурки, десятка пiвтора молодих поселянок кружляли в хороводi, хрипкими вiд втоми голосами голосно вихваляючи Богиню Води. І хоч весь iхнiй одяг складався лише з вiночкiв та спiднiх сорочок, а вогонь у багаттi ледь жеврiв, – змокрiла вiд поту льняна тканина щiльно огортала розпашiлi тiла.
Обрядовий танок завели вiдразу, як тiльки загусли сутiнки, – i ось уже котру годину не було в свiтi сили, спроможноi зупинити безумство, що охопило дiвчат. Танцюватимуть, доки не впадуть…
Вони вже ледь трималися на ногах, коли до вогнища стали пiдходити хлопцi з оберемками хмизу. Навiть не намагаючись розiрвати очманiлу вервечку танцiвниць, парубки жбурнули сухе гiлляччя на дотлiваюче вугiлля просто через голови дiвчат.
Зголоднiлий вогонь в той же час жадiбно накинувся на свiжу поживу – загув, заревiв i вистрiлив полум’яними язиками в небеса. Наче намагався злизнути з них ще рiдкi, соннi i блiдi зорi. Водночас, немов у подяку парубкам за щедру гостину, просвiчуючи через тканину сорочок i звабливi дiвочi постатi.
Жар вiд багаття зробився настiльки нестерпним, що живий ланцюг здригнувся, подався навсiбiч i замалим не розпався.
Смiючись i повискуючи в удаваному переляку, дiвчата сахнулись вiд полум’я, в останню мить зумiвши зберегти цiлiснiсть кола, пiдхопивши одна одну попiд лiктi. Але тепер чаклунський хоровод втратив кольчужну мiцнiсть, перетворюючись на ажурне плетиво, що вiзерунками прикрашае подоли i вирiзи святкових сорочок.
Схоже, парубки давно очiкували цiеi митi. Стрiмко, як хижий яструб, що кидаеться на безпечно дрiмаючого зайця, вони хутко пiдбiгли до хороводу, вихоплюючи з кола кожен свою здобич…
Подiбно до того ж зайця, котрий, помiтивши небезпеку, з виском валиться на спину i починае щосили молотити заднiми лапами, – дiвчата нестямно верещали i старанно вiдбрикувалися вiд нападникiв, що тягли iх у глиб лiсу. Але, по мiрi впiзнавання викрадачiв, заполошнi верески стихали, змiнюючись тихими вмовляннями i неголосним бурмотiнням…
У селi, де все i про всiх вiдомо кожному, а особистi симпатii складаються хоч i повiльно, але назавжди, – нiхто не смiе посягнути на чужу дiвчину. Безчельника i гульвiсу громада покарае так, що вовiк охота галабурдити пропаде, ще й iншим заповiдати стане. Добре, як односельчани не покалiчать або й зовсiм не приб’ють пiд гарячу руку!.. А от зi своею любкою помилуватися кращого часу нiж сьогоднi годi й придумати.
У божевiльну нiч напередоднi Івана Купали, вiд дурманячого запаху квiтучоi папоротi, навiть у найнеприступнiшоi дiвчини вивiтрюються з голови батьковi заборони i матусинi напуття… А тому й кiлькох хвилин не минуло, як у верболозах понад рiчкою та на узлiссi запанувала злагода i тиша, котру зрiдка порушувало неголосне потрiскування згораючого хмизу.
Ухопивши в оберемок вдавано лементуючу Ребекку i нашiптуючи коханiй на вухо всi тi заспокiйливi глупства, котрi зазвичай плетуть хлопцi, намагаючись приспати дiвочу пильнiсть, Тарас Куниця прожогом кинувся в лiс. І випустив здобич з рук тiльки пiсля того, як надiйно заховався у дiбровi вiд зайвих очей. А далi заходився вицiловувати ii з таким запалом i радiстю, як прочанин плащаницю.
Ребекка i не думала комизитися, вiдповiдала на поцiлунки та надмiру вiдважнi пестощi Тараса з пристрастю анiтрохи не меншою. Мить або вiчнiсть пара закоханих насолоджувалася жаданою близькiстю, майже задихаючись, але не в змозi перервати солодкий поцiлунок.
І все ж, коли гарячi, мов жар, долонi Тараса поповзли вгору по стегнах, задираючи подiл сорочки, Ребекка згадала, що батько ще не давав остаточноi згоди на шлюб.
Дiвчина спритно вивернулась, в’юном ковзнула вниз, визволяючись з обiймiв парубка, i, залишивши в його руках сорочку, кинулась навтьоки. Ослухатися батькiвськоi волi Ребекка нiзащо не наважилася б. А до тiеi хвилi, коли тiло могло перестати коритися розуму i пiддатися бажанню, залишалося зовсiм трохи. Один-однiсiнький поцiлунок…
Якби Ребекка побiгла назад на берег, до святкового багаття, Тарас не став би ii переслiдувати, а й сам кинувся б студити нуртуючий в жилах шал у прохолоднi води Вiвчурки. Зрештою, вiн не перший i не останнiй, кому вiдмовили в любощах, навiть у Іванову нiч. Але через те, що дiвчина кинулася в хащi – втеча була сприйнята Куницею, як пустощi i продовження забави. Тож, не довго думаючи, парубок кинувся навздогiн. Орiентуючись на блiдий силует дiвочоi постатi, що невиразно проглядалася на тлi темних стовбурiв.
Бiгати по нiчному лiсi, навiть ходженому сотню разiв уздовж i поперек, небезпечне заняття. Можна оступитися, перечепитися за непомiчений корiнь, а то i напоротися на гостру гiлляку. Вбитися, може, i не вб’ешся, а болюче вдаритися чи скалiчитись – запросто.
Пару разiв голосно погукавши Ребекку, але бачачи, що дiвчина i не думае вертатися, Тарас стишив ходу, а там i зовсiм зупинився. Бiгти наослiп далi було ризиковано. Пiдлiсок з кожним кроком робився густiшим. Наче i не ходили сюди по хмиз. А ще за мить Ребекка остаточно щезла з очей.
– От дурнувата дiвка! – лайнувся незлобиво хлопець, знизуючи плечима. – Хiба ж я зовсiм без розуму? Не схотiла – то й не треба. І нехай… Я ж не силував… Згодом солодше буде. Навiщо лiсом, як навiжена, гасати?.. Посеред ночi. Хоч би не заподiяла собi чогось…
– Е-ге-гей! – загукав, що стало духу. – Ривко! Вернися! Присягаю, не чiпатиму! Покалiчишся, дурепо!..
Куниця трохи постояв непорушно, прислухаючись до нiчних звукiв, але вiдповiдi не дочекався. Лiс наче вимер. Або зачаiвся. Тiльки вiтер розмiрено шумiв листям у верховiттi. А ще тонко пискнула неподалiк нещаслива миша, потрапивши в пазурi нiчного хижака.
Вiдсапавшись та роззирнувшись навсiбiч, Тарас збагнув, що за час дурною гонитвою заглибився в хащi значно дальше, нiж гадав. У кожному разi, як не приглядався Куниця, а не впiзнавав цiеi частини лiсу. Що було вельми дивно. Адже за такий короткий промiжок надто далеко вiд села вiдбiгти не можна, а навколо все геть незнайоме, чуже. І це йому – змалку привченому батьком до полювання?
Куниця витер спiтнiле чоло i втiшився, що нiхто не бачить, як маково запалали вуха. Адже тiльки тепер запiзнiло згадав, про що старшi люди з року в рiк попереджають молодь:
– Бережiться лiсовика! В лiсi не ховайтеся! Пам’ятайте: немае нiчого солодшого в Іванову нiч для безбожноi нежитi, як завести на манiвцi, заплутати та заманити в непрохiдну гущавину чисту християнську душу.
Попереджають. Тiльки хто б прислухався до iхнiх постiйних повчань та бурчання?
Як i решта хлопцiв з його села, Тарас був переконаний, що надокучливi дiди замолоду самi нi на якi заборони уваги не звертали. І тiльки потому, як немiч скрутила тiлеса та забрала здоров’я, заходилися повчати iнших. Дiлитися нажитим досвiдом. Ось тiльки звiдки б вiн у них узявся, якщо б усi такими розумними та слухняними були?
Остаточно зрозумiвши, що заблукав, Куниця заходився ще голоснiше гукати Ребекку. Адже, якщо навiть йому – мiцному, звичному до лiсу парубковi, зодягненому, взутому i при шаблi робилося не по собi, то що повинна вiдчути дiвчина, коли врештi отямиться, – голiсiнька та босонога, мов новонароджене маля…
Але навiжене дiвчисько вперто не вiдкликалося.
Не на жарт стривожений Тарас зняв з перев’язi шаблю i, не виймаючи клинок з пiхов, став розсовувати нею нависаючi гiлки дерев, що раптом почали цупко чiплятися за рукава i штанини, як кущi ожини чи терну.
* * *
Хутко прямуючи в той бiк, де востанне майнула схожа на примару постать, Куниця час вiд часу окликав Ребекку, але дарма. Дiвчина немов крiзь землю провалилась.
І тiльки лиш, як вирiшив повернути назад, втративши надiю на успiшнi пошуки – доки сам не заблукав, здалеку почувся приглушений голос, пiдсилений незвичним для лiсовоi хащi вiдлунням:
– Сюди… сюди… сюди… Я – тут… тут… тут…
– Ривко! – радiсно заволав Куниця, пришвидшив крок i незабаром опинився на доволi просторiй галявинi. – Ти де? Я вже поруч! Я йду до тебе!
– Сюди… сюди… сюди. Тут… тут… тут…
Голос хоч дуже слабкий i надто тихий, був явно дiвочим i видавався знайомим, якщо один шепiт взагалi можна вiдрiзнити вiд iншого. Але щось в iнтонацii насторожило Куницю, i парубок зупинився.
– Ребекко, то ти? – перепитав голосно, намагаючись бодай-щось розгледiти в густiй пiтьмi, котра як навмисне ще бiльше згусла через наповзаючi на мiсяць хмари. – Одiзвись! Я тебе не бачу!
– То я… я… я… – трохи голоснiше долинуло у вiдповiдь з протилежного боку галявини, де мiж двох величезних букiв i, справдi, невиразно бiлiло щось, схоже на людську постать. Схоже, та не зовсiм. До того ж, було дивно: навiщо Ребекка кличе Тараса до себе, а сама, натомiсть, жодного кроку назустрiч не ступить? Нiяк не поеднуеться така поведiнка з переляком. Якби вона в безпам’ятствi лежала на землi, тодi iнша рiч, але ж нi, – он рукою махае. І по iменi парубка нi разу не назвала!
– Сюди… ходи… ходи… – тонко i жалiбно вабив дiвочий голос, не змiнюючи iнтонацii, а дивне лiсове вiдлуння негайно пiдхоплювало i запопадливо повторювало кожне вимовлене слово.
– Ходи до мене… до мене… до мене…
– Знайшли дурня, перевертнi триклятi! – дедалi бiльше стверджуючись у пiдозрi, Куниця сплюнув, широко перехрестився i зажадав. – Або ти негайно скажеш, як тебе звати, або я йду геть!
Парубок вчасно пригадав те, що вiдомо кожнiй дитинi: нежить – нiколи i нi пiд якою личиною, не зможе обiзватися християнським iменем. Бо в тут ж мить спалахне i згорить на попiл. Старi люди присягали, що то найвiрнiший спосiб переконатися, хто перед тобою. Краще за свячену воду дiе.
І як тiльки-но промовив Куниця цi слова, лiс навколо зворохобився, загув, зашурхотiв i вибухнув диким реготом. А за мить, щось величезне, страшне, видиме лишень через те, що було ще чорнiше, анiж найнепрогляднiша пiтьма, зробило крок до нього, женучи попереду себе хвилю дикого, липкого жаху.
– Не смiй наближатися, нечиста сило! Зарубаю! – вiдчайдушно скрикнув хлопець i хрест-навхрест змахнув шаблею.
Вiдчуття зброi в руцi принесло полегшення. Проте, хоч паралiзуючий волю жах i розвiявся, неприемний холодок встиг боляче шкрябонути по серцю, змушуючи заколотитися в грудях голоснiше i швидше. Почувався, немов зненацька ткнувся обличчям в липке павутиння. Не так щоб страшно, хоч i не без цього, бо не очiкувано, однак бiльш неприемно i гидко.
– Бу-у-у! – насмiшкувато завила темрява, а у верховiттi хтось важко заворушився, скидаючи на голову Тарасовi спорохнявiлу кору i дрiбне сухе гiлляччя. Потiм – зовсiм поруч розбилося протухле яйце i засмердiло так, що аж у носi закрутило.
– Он ви як?! – розлютився Куниця. – Жартувати зi мною надумали? Ну, то я вам, для початку молитву проголошу. Слухайте!
Тарас ще раз перехрестився й почав уголос:
– Отче наш! Іже еси на небесах, нехай святиться iм’я Твое, нехай буде воля Твоя! Нехай прийде царство Твое, яко на небесах, тако i на землi. Хлiб наш насущний дай ж нам днесь i залиши нам борги нашi, яко i ми прощаемо винуватцям нашим. І не введи нас во спокусу, але визволи вiд Лукавого…
Важка соснова шишка вдарила Куницю в плече. Удар так собi, наче дитина бешкетувала. Але слiдом прилетiла друга – у спину, а трохи згодом – невидимий супротивник залiпив Тарасу ще однiеi шишкою. Простiсiнько в чоло.
– А щоб тобi!
Хлопець хекнув, ступнув назад, перечепився за послужливо пiдставлений корiнь i з усього маху гепнувся задом на землю. Добре, хоч не на пеньок. Але й таке ставлення принаймнi образливе.
– Значить, вража сило, Божого слова ти не боiшся? – закипаючи вiд лютi i приниження, погрозливо пробурчав Куниця. – Начувайся ж… Зараз побалакаемо iнакше!
Парубок сховав шаблю у пiхви, а замiсть зброi неквапливо дiстав з-за пояса гаман з кресалом.
– А як вам сподобаеться очищувальний вогонь? Перекурю, а потiм розкладу багаття та й спалю все бiсiвське гнiздо, до вашоi ж матерi, нежить кудлата! – При цьому хлопець сунув у рот мундштук люльки i демонстративно кiлька разiв клацнув кресалом.
Ясна рiч, що нiкого палити Тарас не збирався, – лiсова пожежа найстрашнiше лихо, яке тiльки може трапитися для усiеi околицi. Сама Михайлiвка за рiкою i луками – ii вогонь не зачепить, з таким розрахунком i будувалося село, – в тому бiди не буде. Але i звiрина надовго пропаде, i горiхiв чи грибiв-ягiд кiлька лiт на згарищi не збирати. А в неврожайний рiк не знайти людям кращоi пiдмоги, нiж лiсовi дари. І до столу подати, i худобину пiдгодувати. Ось тiльки нежить про це може й не знати? То чому не спробувати полякати, коли нiчого iншого триклята не боiться?
– Стiй, козаче… Постривай… – неголосно прошелестiв кряжистий, наче сплетений з самих гудзiв старий граб, на стовбур якого до цiеi митi безтурботно спирався спиною Тарас. Чи, може, хлопцевi лише так здалося, але пiдхопився Куниця на ноги i вiдскочив убiк з подвоеною спритнiстю.
– Не гарячкуй. Що ти, як в окропi купаний?! – густим басом озвалася густа темiнь з протилежного боку галявини. – Наче не знаеш, що в Іванову нiч кожному пустувати дозволено? І немае в цьому порушення давньоi згоди. А як би тобi, примiром, дiтваки камiнцем у спину кинули, ти й на них би з шаблюкою кинувся?
– То дiти… – неохоче пробурчав Куниця, здогадуючись, куди лiсовий господар хилить.
– А моi лiсовички та боровички, якщо порiвняти прожитi ними роки з вiком усього лiсу, – куди молодшi за вашу дiтвору будуть. От i пустують з нагоди свята… Жартують… А ти – вiдразу вогнем погрожуеш. Негарно…
