скачать книгу бесплатно
Але геть розпустувалася нинi доля, бо знову втрутилася в його намiри, переiнакшивши все на свiй лад. Не встиг Тарас доторкнутися до сковороди з залишками яечнi, як в одвiрок голосно i наполегливо постукали.
– Ой, запiзнилися! – заметушилася Ребекка.
– Побачимо… – знизав плечима Тарас. – У цiй круговертi чорт ногу зломить!
– Не згадуй нечистого проти ночi, господарю… – стривожено вiдгукнувся домовик, що затаiвся з приходом Ребекки. – Якби й насправдi, хто з його слуг за тобою не з’явився. Чую: лихе до нас у дверi стукае. Краще б i не пускати, та пiзно. Хоч дiвчину заховай вiд грiха подалi…
– Так, ховатися марно. Свiтло видно… – зауважив Тарас. – А взагалi, якщо хто з лихом iшов, то йому i запрошення не треба. Що про Ривку турбуешся, за те – спасибi, та тiльки куди я ii заховаю? За припiчок?
– Чому нi? – озвався сусiдко. – Треба буде – моя жiнка кому хочеш очi вiдведе. І не квапся, господарю… У твiй дiм – i нiхто так просто увiйти не може… Без дозволу.
– З ким ти розмовляеш? – здивувалася Ребекка, яка не чула голосiв хатньоi нечистi.
– З домовиком, з ким ж iще… – не став лукавити Тарас, заспокiйливо обiймаючи дiвчину за плечi.
– І що радить? – запитала Ребекка так запросто, немов кожен день тiльки те й робила, що спiлкувалася з домовиками.
– Сховати вiд лихих очей свiй найголовнiший скарб.
Тарас пiдхопив дiвчину на руки i легко закинув на широку грубку. І тут же фiранка, що вiддiляла пiч вiд кiмнати, затягнулася, немов сама по собi.
– Слухай мене, Ривко! Сиди тихо i не висовуйся, що б не сталося. Поки сам не покличу! Дуже тебе прошу!
Тарас вiдступив назад, поглядаючи, чи не помiтно дiвчину, i в ту ж мить натужно зарипiли вхiднi дверi, наче сокирою вiддирали вiко наглухо забитоi цвяхами труни чи скринi. І вiдкриватися вона не поспiшала…
– Вiдчиняйте, господарi! – голосно покликали з вулицi. Голос був чоловiчий i видався Куницi знайомим. – Я ж бачу, що не спите ще. Не бiйтеся, я не зi злом. Важлива розмова е!
– Не замкнено, заходь… – вiдповiв Тарас, сiдаючи назад за стiл. Про всяк випадок пересуваючи перев’язь з шаблею на колiна, щоб у будь-яку мить можна було швидко вийняти клинок. – Потягнiть за ручку сильнiше. Полотно вiд вогкостi розбухло. Все нiяк пiдтесати не зберуся. То одне, то iнше – ось руки i не доходять…
Дверi пронизливо зойкнули, пiддаючись натиску, i тут же глухо стукнулись об щось.
– От нехай! Щоб тебе короста заiла! – вилаявся хтось знадвору, i через порiг ступив давнiй ротмiстр.
– Вечiр добрий, господарю… – пробурмотiв невиразно, кривлячись i потираючи долонею чоло i чималу гулю, що надувалася i синiла просто на очах. – Граблi в сiнях тримаете, чи що?
– І вечiр добрим не був, та й тепер вже скоро пiвнiч… – не надто привiтно вiдповiв Куниця. – От кого я нiяк не чекав…
Здавалося б, пiсля того, як ротмiстр спинив його ранкову сутичку з вахмiстром Болеславом, Тарас не мав би вiдчувати до нього ворожостi. Але через слова Ребекки i застереження домового, особливоi прихильностi до пiзнього гостя теж не вiдчував. А, крiм того, було в постатi й очах драгунського офiцера щось неприемне. Якiсь невловимi дрiбницi, що пiдсвiдомо викликають вiдчуття настороженостi та огиди… Не помiченi Тарасом при сонячному свiтлi, але очевиднi тепер, у створенiй домовим чарiвнiй напiвтемрявi. Наче в будинок не людина зайшла, а хижий звiр вбiг, чи гадина заповзла.
– Так зараз саме найкращий час для вiзитiв, пане козак… – замiсть пояснення засмiявся гiсть. – Погодьтеся: вдень у кожного своi справи, можна i не застати вдома. А ось вночi… Вночi всi по хатах сидять. Я проходив неподалiк, побачив свiтло у вiкнi, – ось i подумав: ми вранцi вiдпливаемо. То нащо надранок турбувати, якщо можна зараз заглянути? Все одно ж тобi не спиться?
– Ну, зайшов вже, чого тепер пояснювати… – знизав плечима Тарас. – Проходь. Сiдай. Справа важлива? Кажи. Я слухаю. Швидше поговоримо – швидше спати ляжу. Втомився…
– Важлива, – кивнув ротмiстр, важко сiдаючи на ослiн, що наче хотiв вислизнути з-пiд непроханого гостя, немов норовистий кiнь. – Та не до тебе, хлопче. Аглаю Лукiвну побачити у мене велика потреба.
– Бабусю? – дещо сторопiвши, повторив Куниця. – Так вона ж у церквi.
– На всеношнiй, чи що? – не менше за нього здивувався ротмiстр. – А яке завтра свято? Я щось нi за римським, нi за вiзантiйським звичаем, нiчого важливого, на другий день пiсля Івана Купали, не пригадую.
– Свято? – перепитав Тарас. – Чому свято? Ранiше Петра i Павла нiяких святих не поминають…
– Ото ж бо. І що вона так пiзно в храмi робить?
– Лежить…
Тепер прийшла черга дивуватися гостю. Ротмiстр, зовсiм забувши про набиту гулю, щосили потер лоб. Скривився, видав болiсний стогiн, але хутко опанував себе i не став вiдволiкатися на дурницi.
– Стривай, хлопче… Давай почнемо все спочатку. Це хата Тимофiя Куницi?
– Так звали мого батька. – кивнув Тарас. – А ось свого iменi пан ротмiстр досi не сказав.
– Браницький. Анджей… – буркнув знехотя той. – Але це не мае значення. Я не знайомитися прийшов. Не мороч голову… Значить, тут проживае i знахарка Аглая Лукiвна?
– Нi…
– Як нi?! Чому нi?! Що ти менi голову морочиш, щеня замурзане?! – скрикнув спересердя ротмiстр, втрачаючи рештки терпiння.
– А вам не здаеться, пане, що ображати господаря в його хатi не личить шляхтичу? – повiльно, майже по буквах, вимовив Куниця. – Я ж i сатисфакцii зажадати можу!
– Гаразд, гаразд… – примирливо буркнув Браницький. – Обiйдемося без староi. Поговоримо як чоловiки. Вiддайте те, що не вам належить, i розiйдемося миром…
Вiд обурення Куниця навiть пiдвiвся.
– Це ти, пане Браницький, на що зараз натякаеш? Що мiй батько або я – пiдлi злодюги?
– Злодюги? Чому злодюги? – здивовано перепитав той. – Хiба я хоч словом обмовився про крадiжку? Нi… То випадковiсть. Через непорозумiння i збiг обставин цiнна рiч потрапила до рук Тимофiя. Але вам вона зовсiм нi до чого. Просто зберiгаете, як пам’ять. А…
– «Непорозумiння», «рiч»… Не напускай туману, пане ротмiстр! Чи сам не знаеш, що шукаеш? – примружився Куниця. – Говори навпростець: що то за рiч? Хоч я i певен, що немае в нашiй хатi нiчого чужого, присягаю що вiддам. Ну?
Тарас зачекав трохи, але гiсть насуплено мовчав.
– От i вся розмова, пане. Господар не став би мимрити i крутити сонцем, а вiдразу сказав – що саме шукае. Ти ж, схоже, до всього цього, як п’яте колесо до воза… Не знаю, хто тебе прислав, але або i вiн теж не знае, про що йдеться, або – тобi не довiряе…
– Що?! – витримка остаточно полишила драгунського офiцера, i вiн став загрозливо пiднiматися з-за стола. Але так незграбно, що глечик, який стояв перед ним, перекинувся, i кисле молоко, що ще залишалося всерединi, щедро хлюпнуло на одяг. А коли пан Анджей вiдсахнувся, то i примхливий табурет поспiшив вислизнути з-пiд його сiдниць. Внаслiдок чого ротмiстр змахнув руками i гепнувся на пiдлогу.
– Шляк би трафив усю вашу сiмейку! – офiцер миттю схопився на ноги i заходився обтрушувати з себе потьоки смердючоi рiдини, остаточно звiрiючи i вже не добираючи слiв. – Ну, все, щеня! З мене досить! Сам напросився! Зараз я тебе вб’ю. Але помреш ти тiльки пiсля того, як розкажеш: де ви заховали потрiбну менi рiч i де шукати тричi прокляту вiдьму!
– Думав, пан, а то хам… – промовив цiлком серйозно хлопець. – Хоч i не годиться так гостей вiтати. Але ти той гiсть, що гiрше бусурмана. Давай, на двiр вийдемо. Там – зручнiше розмову продовжити. Не хочу закон гостинностi порушувати…
– Тут залишишся… Навiки… – скорiше прогарчав, нiж промовив Браницький, люто глипаючи очима. – Я ще вранцi знав, що нам не вдасться домовитися. Шкода, староi в хатi немае. Покiнчив би з обома разом!
Ротмiстр ще говорив, а з його обличчям тим часом коiлося щось недобре. Чи то тiнi вiд догораючого в кухнi вогню так химерно лягли, але воно загострилося, витягнулося i тепер скидалося на ошкiрену вовчу морду.
Куниця рвучко пiднявся, i оголене лезо шаблi зловiсно промайнуло в повiтрi, виписуючи хрест.
– Гарно… – похвалив перевертень, дивлячись, як засвiтився в руцi хлопця клинок. – Цiкава забавка… Дорогого коштуе. Але такому шмаркачевi, як ти, i вона не допоможе. Шабля вмiлоi руки вимагае. А сама по собi – не страшнiше пательнi чи макогона буде… І якщо ти думаеш, що вбити вовкулаку так само просто, як курцi голову вiдкрутити, то помиляешся… Молися до свого Бога, нехай зустрiчае чергову душу… Та тiльки, голосно молись, а то, може, й не розчуе старий…
Хрипко загарчавши i вже мало чим нагадуючи людину, ротмiстр одним рухом вiдкинув масивний стiл, але в цю ж мить згадана ним сковорiдка злетiла вгору i всiею вагою обрушилася на голову перевертня. Тiльки гарячий смалець на всi боки бризнув, та грубi черепки на пiдлогу посипалися. Причому яечня з пательнi за мить до удару дивовижним чином кудись зникла. А слiдом – з жердки над пiчкою зiрвався найбiльший вiнець часнику i надiвся на шию приголомшеному вовкулацi.
Зловiсне гарчання вмить змiнилося жалiсним скиглiнням, а пахучий вiнок перевертень розiрвав i скинув з себе так прудко, наче його шию обвила болотна гадюка. А по хатi пахнуло паленою шерстю.
– А ось тепер, схизматське щеня, ти мрець… – прогарчав вовкулака, присiдаючи для стрибка, але тут… пiд вiкном голосно закукурiкав пiвень.
Перевертень вiдразу знiтився, втягнув голову в плечi i знову став схожим на звичайну людину. Дуже люту, через невдачу, але не бiльше того. Ротмiстр Браницький потрусив головою, отямлюючись, а пiсля того, як пiвень закукурiкав вдруге, хрипко промовив:
– Не ставав би ти на шляху святоi iнквiзицii, хлопче… І бабусi передай: що я ще зайду. Сьогоднi ж зайду… І краще не ховайтеся. Знайдемо. Всю вашу Михайлiвку з землею зрiвняемо, але знайдемо. І вас, i релiквiю… Так що краще самi вiддайте… – проказав погрозливо, зсутулився i прожогом кинувся з хати, не чекаючи третього «Ку-ку-рi-ку…»
На цей раз вхiднi дверi вiдчинилися перед ротмiстром без заминки, навiть ранiше, нiж Браницький встиг до них доторкнутися.
А через пiвтора десятка прискорених ударiв серця, разом з третiм, абсолютно оглушливим «кукурiку!», до хати бочком увiйшов скуйовджений i дещо збентежений Іцхак, тримаючи на руках не менш очманiлого пiвня. Корчмар дикувато озирнувся i майже пiдбiг до Тараса.
– Азохен вей, пане козак, я вже люблю вас, як рiдного сина. І, тим паче, в будь-який час доби готовий допомогти своiй пришелепуватiй донi… Але, заради всiх ваших святих угодникiв, ii хвороi матерi i мого пошарпаного серця, пояснiть: навiщо вам з Ребеккою посеред ночi знадобився пiвень? Та ще й самий горластий? Чи то нинiшня молодь тепер так забавляеться? А що це за шлiмазл мало не збив мене з нiг, вискакуючи з вашоi оселi? І припинiть, зрештою, реготати, пане Куниця! По-перше, – я не бачу в цьому нiчого смiшного. А по-друге, – це просто неввiчливо по вiдношенню до моiх сивих пейсiв…
Тарас розумiв, що не пристало смiятися з цiлковито спантеличеного i розгубленого лiтнього дядька, але нiчого не мiг з собою вдiяти. Надто вже швидким i раптовим виявився перехiд вiд смертельноi небезпеки до комiчного фiналу. Та й хто на його мiсцi змiг би втриматися вiд реготу, споглядаючи наiжаченого корчмаря, що розмахуе над головою, наче стягом чи смолоскипом, геть очманiлим пiвнем? Тому, як хлопець не затискав собi долонею рота, смiх все одно пробивався назовнi, таким собi кiнським фирканням.
– Нiхто й не сперечаеться… – ображено пробурмотiв Іцхак. – Що може бути смiшнiше за дурнуватого iудея, що зiбрався посеред ночi потай пiдкинути в чужий курятник свого пiвня? Добре, що цього не бачить тiтка Соня. Бiдолашна, певно, не знесла б такоi ганьби. Особливо, коли той аспид вирвався з рук, i менi довелося гасати за ним по всьому двору. Добре, хоч згадав, що йому пора кукурiкати i сiв на паркан. А якщо б забув? Я мав би до ранку за ним бiгати? Нi, я не здивований, моя кохана Циля теж iнодi, як щось бовкне або зробить, то я кiлька днiв не можу зрозумiти, що вона мала на увазi i навiщо? Але бачу, що донька перевершила матiнку. Ну на якого бiса, я вас питаю, молодий дiвчинi може знадобитися вночi пiвень? Чи, може, ви з нею так зголоднiли, що без юшки до ранку не доживете? І скажiть, нарештi, де вона ховаеться?
– Спить, куди ж iй подiтися… – прошелестiв лише для вух Тараса сусiдко. – Мара ii вiдразу заколисала. Не треба дiвчинi на подiбнi жахи дивитися. А то потiм – молоко скиснути може…
– Що скисне? – не втримався вiд здивованого вигуку хлопець. – Яке ще молоко? У Ривки?
– Ой, та немае у неi нiякого молока, – тут же заторохтiла мара. – Вiчно мiй недорiкуватий дурило щось не те ляпне. Це вiн так, взагалi – про ваше майбутне дбае… дурнуватий щось як бовкне… – зашкварчала на чоловiка. – Скажи, телепню, ти хоч раз у життi можеш подумати, перш нiж язиком молоти почнеш? – i додала поспiшно: – Можеш навiть i не сумнiватися, господар. Одружуйся спокiйно. Дiвиця вона… Нi сорому, нi шкоди твоеi честi не буде.
– Молоко? – перепитав корчмар, не почувши всiеi фрази. Озирнувся, побачив на пiдлозi глечик. Нагнувся, пiдняв, понюхав…
– Так, молоко скисло… Згоден, пане козак, без жiночих рук важко. Все в господарствi вiдразу шкереберть йде… Пам’ятаю, якось моя Циля, рокiв двадцять тому, зiбралася в гостi до своеi сестри Сари кiлька днiв погостювати… І я, з власноi дуростi, погодився. Ви не повiрите, це був просто якийсь цорес i макес!..[13 - Горе i нещастя ((iдиш).] Вiдтодi я бiльше нiкуди не вiдпускаю свою дружину. А заодно, про всяк випадок, i тiтку Соню теж… Але не намагайтеся менi тут заговорювати зуби, а вiдповiдайте як на сповiдi: де моя донечка?
– Не хвилюйтеся, дядьку Іцхак… – недоречний регiт нарештi вiдпустив хлопця. – З Ривкою все добре. Вона спить. За припiчком… І тее, велике спасибi вам за допомогу. Але, як ви дiзналися, що нам може знадобитися пiвень?
Корчмар хутко вiдхилив занавiску i заспокоiвся, лишень як переконався, що його донька, зодягнена i навiть не розпатлана, солодко сопе на теплiй печi, посмiхаючись увi снi. Іцхак зiтхнув i нарештi випустив з рук пiвня. Отримавши свободу, бiдолаха в ту ж хвилину стрiмголов вилетiв за дверi i вже знадвору переможно й обурено закукурiкав.
– Що значить «я вирiшив»? – корчмар присiв на ослiн i став обмахуватися долонею. – Я собi вийшов у двiр, щоб… Ну… на зiрки подивитися. І коли вже… майже додивився – мене раптом як схопить ззаду за плечi якийсь гевал[14 - Здоровило (iдиш).] i як гаркне просто до вуха: «Хочеш побачити дочку живою?! Зараз же хапай найголосистiшого пiвня i бiжи до Куниць!» Та так зрозумiло сказав, що менi ще раз захотiлося… гм, поглянути на зiрки. А потiм – я пiдсмикнув штани, хутко зловив пiвня i примчав сюди. Ось i вся розповiдь… Може, комусь було весело, але, мушу вам зiзнатися, що мое серце вже не годиться для подiбних витiвок. Якось, знаете, губиться сенс жарту.
Виговорившись, корчмар знову пiдiйшов до грубки i посмикав Ребекку за плече. Але дiвчина лише по-дитячому почмокала крiзь сон губами i повернулася на iнший бiк. Спиною до татуся.
– Дивина… Невже нашi перини такi твердi? Чи, може, тiтка Соня до гусячого пуху стала додавати необдерте перо? Вночi тiльки й чути, як дiвка на лiжку крутиться, а тут – спить, наче вбита… Тьху-тьху-тьху! От уже воiстину, язик без кiсток: спочатку ляпнеш, а потiм – шкодуеш… І що нам тепер з усiм цим робити, пане козаче? Я маю на увазi не тiльки пiвня… Породичаемося? А за посагом завтра разом прийдете? Чи дiвиця над ранок сама додому заявиться? Наче нiчого й не було?
– Про безчестя не треба думати, дядьку Іцхак, – посерйознiшав Куниця. – Ви самi знаете: у нас з Ривкою давно все зговорено. Любий я iй, а вона – менi. А що втомилася бiдолашна i заснула – то нехай поспить. Я однаково до церкви збирався. Хочете – спершу вас додому проведу, а потiм пiду до отця Василя. Або навпаки – ви мене до церкви? А по дорозi обговоримо: як далi бути?.. Занадто багато дивного навколо дiеться. З того часу, як я цвiт папоротi знайшов. І бабуся померла, i… – затнувся на мить, роздумуючи, чи варто казати про домовика i вовкулаку. – Та й усе iнше. А головне – нiхто нiчого пояснити не може.
– Це так, пане Куниця… дивного, хоч вiдбавляй. Взяти, примiром, хоч нинiшнiх постояльцiв. Купцiв, що платять не торгуючись i решту не перераховують! Бог свiдок, я нiчого не маю проти настiльки шляхетних людей, але навiщо натягати на себе чужу личину так недбало, що вона трiщить по всiх швах? І цей дурний, якщо не сказати бiльше, жарт з пiвнем? Чи все ж таки, ви знаете, навiщо менi знадобилася стара кульбака i шабля вашого вельми шанованого батька?
– Це ти про що зараз говориш, дядьку Іцхак? – здивовано заклiпав очима Тарас. – Яка ще шабля? Адже ваша вiра забороняе брати в руки зброю.
– Так i я про те… Щоправда, не вiра, а закон… однак хрiн за редьку не солодший! – гарячкуючи, сплеснув руками корчмар. – Зброя менi абсолютно нi до чого! Але другу нiч поспiль сниться, як я вимiнюю цi речi у тебе на гишпанський мушкет i пiстоль. Другу нiч! І що бiдному iудею робити? Хоч iди у найближчу синагогу питати поради у ребе.
– А в тебе е мушкет i пiстоль? – ще бiльше здивувався хлопець, пропускаючи повз вух чергове нарiкання.
– Клянуся пейсами i власним здоров’ям, пане козаче, ще вчора ввечерi я був цiлком певен, що iх у мене зовсiм немае. Як i в тому, що давно втратив переднi зуби. Але, тепер, не став би божитися, поки не перевiрю то мiсце – звiдки дiстаю зброю в моiх снах. Ось тiльки бажання у мене майже стiльки, як у людини, засудженоi до шибеницi, перевiрити на власнiй шиi мiцнiсть намиленого зашморгу. Може, разом глянемо?
– Добре, – не став вiдмовлятися Тарас. – Але спершу я все ж зайду в церкву. А потiм передрiмаю трохи. Годинки зо двi. А то геть з нiг падаю. І нiчогiсiнько не тямлю.
Словам Іцхака Куниця несподiвано зрадiв. Хлопець розумiв, що в Михайлiвцi йому не вiдсидiтися. А куди податися запорiзькому новику, якщо не в свiй курiнь? Ну, а в далекiй дорозi кращих товаришiв, нiж хороший мушкет i пара пiстолiв, одинокому подорожньому i не знайти. Опрiч доброго коня, звiсно.
– На тобi i справдi лиця нема. Хочеш вiдпочити – лягай, подрiмай трохи… – несподiвано по-свiйськи запропонував Іцхак, пiднiмаючи з пiдлоги перевернутий ослiн i приставляючи його до стiнки обiч дверей. – А менi сьогоднi вже не заснути. Посиджу тут, у куточку. Постережу ваш з Ривкою сон. Запевняю тебе, Тарасе, що нi священик, нi церква до ранку нiкуди з села не подiнуться. Тим паче – сiрiе вже… А ти й справдi охляв. Моя Циля як побачить твое синюшне обличчя i червонi очi, поперек дверей ляже, а за такого вурдалаку свою кровиночку не вiддасть…
Сказав i заткнув кулаком рота, злякано озираючись. А потiм швидко зашепотiв на iвритi якусь охоронну молитву.
– Гаразд… Дякую, дядьку Іцхак… – Тарас уже починав звикати до того, що мусить весь час змiнювати своi плани. – Трохи подрiмати й справдi не зашкодить…
Хотiв ще щось додати, але лише колихнув чубом, уткнувся чолом у складенi на столi руки i миттю провалився у глибокий сон – властивий тiльки молодi, впевненiй, що попереду багато часу i вони все встигнуть.
Роздiл п’ятий
Прокинувся Тарас, як тiльки першi променi сонця зазирнули у свiтлицю. І хоч спав недовго, навiть шия не затерпла вiд незручного положення, вiдчув, що вiдпочив. Ось тiльки з очима творилося щось недобре. Усе немов затягнуло легким серпанком i бачене стало роздвоюватися. Але не розмито, як при сп’янiннi чи пiсля сильного удару по головi, а так, немов кожним оком Куниця дивився окремо. І бачив, вiдповiдно, усе по-iншому. Наприклад – праве око стверджувало, що глечик сам злетiв у повiтря i без сторонньоi помочi став наливати молоко в кухоль. У той час як лiве – виразно бачило напiвпрозору i трохи скособочену жiночу постать, чия тонка рука, власне, й утримувала посуд.
