Ольга Яворська.

Симфонія почуттів



скачать книгу бесплатно

– Бам… бам… бам…

– Я зістарівся, ангеле, але мене все життя супроводжують Каролині очі. Я чую дзвін, та не бачу неба. Вже не Кароля, а засмучений Христос пильно дивиться у мою чорну душу. Настав мій судний день. Врятуй мене, ангеле.

– Бам… бам… бам…

* * *

Йшла густими нетрями, плутаючись у пасмах пожовклої трави, зазираючи під кожен кущик. Йшла сама, втративши надію дочекатись доброї звістки від рятувальників, що кожного дня розходилися по лісах. Йшла, плекаючи надію знайти того, хто, обдуривши жорстоку долю, що прибила їй на уста печать мовчання, обігрів її самотність лагідним поглядом, подарував їй сина і, зникнувши з її життя серед квітучого літа, навіки залишився у серці. Йшла вперше до нього сама.

– Світ повний таємниць, а як на одну поменшає – невелика біда, – розганяла надією смуток.

Коли завагітніла і зрозуміла, що Василь покинув її – пішла з села світ за очі. За кілька днів посивіли волосся і душа. Коли повернулась з Дениском на руках, він уже був одруженим, а маму, що невдовзі після її зникнення померла, похоронили чужі люди.

Отак і жила – самотня, німа, сумна, з тугою у серці і дитиною на руках.

Денис, не маючи і півтора року, почав говорити. Боже, яка ж то була радість для неї, коли вимовив перше слово «мама». Змирилася з долею, заховавшись у сутність життя. Безпросвітна робота і турбота за сина поглинули найкращі роки. До серця стікали і Василеві прикрощі: коли захворів – німо молилася, щоб одужав, коли повдовів – всоте чекала, щоб повернувся. Не судилося. Добре, що Денисові усміхнулася доля – закінчив інститут, одружився, живе у місті. Розтривожене серце тупо щеміло.

– Він мертвий, Боже мій, Боже. Яка німа тиша навкруги, яка недоречна моя гризота на старості літ.

Колючки ожини до крові роздирали Каролине обличчя, боляче впивалися у пальці.

– Яка непроглядна тьма окутує ліси вночі, а дощі… «Я нічого в світі не боюся», – казав колись пригортаючи мене до широченних грудей. – Коли то було… А тепер заблукав у рідних лісах і вибратись з них не можеш.

Вийшла з гущавини, ніби зі сну, і втомлено пішла бором. І раптом почула стогін…

– Це мені причулося, – подумала. Але стогін повторився. Метнулася вправо, пильно вдивляючись під кожне дерево. Побачила… Лежав на густому моху лицем до неба, широко розкинувши руки. Зліва від них почулися голоси людей. Кароля з усіх сил намагалася підняти Василя, але опухле тіло було важке від глини. Він був без свідомості. Голоси наближалися, Кароля вже чула їх зовсім близько. Швидко пішла назустріч, панічно боячись знову загубити Василя. З жахом усвідомила, що люди завернули в другий бік, бо голоси почали віддалятись. Кароля замахала руками, ніби хтось міг її побачити, але німа тиша знову огорнула бір.

– А-а-а! – раптом голосно закричала Кароля і злякалася свого голосу.

– Боже, що зі мною таке? Невже до мене повернувся голос?

– Сюди-и-и! Він ту-у-т! – рознеслося лісом.

Через кілька хвилин Василя обступили сусіди

– Дякувати Господові живий.

Диво, справжнє диво, – розводили руками.

– Ми всі ліси обійшли, а він лежить собі під березою, зовсім недалеко від села.

– Місце зачароване, – пошепки промовила стара Воронячка. – Тут сталося диво на всі віки – німа заговорила.

А Кароля була вже далеко. Надривалося-борсалось у грудях серце…

– Слава Богу, що живий, – шепотіла пересохлими вустами.

Стежина в лісі

Мабуть, кожен, хто зустрічався з Яною Ковальською, намагався зазирнути їй в очі. Що в них? Жорстокість, страх, біль, каяття чи щось інше? Але Яна так рідко виходила між люди, що її обличчя, а тим паче очей, не вдавалося майже нікому розгледіти.

Жила в лісі, у просторому, прикрашеному різьбою дерев’яному будинку, саме такому, які будують на турбазах. Широке подвір’я, огорожене високим рівненьким парканом. Видно було, що на обійсті жив неабиякий господар.

– Колись жив, – скаже кожен, хто знав цю родину. Тепер же Яна жила сама, відділена від цілого світу своїм минулим. Старе і мале у селі знало, що вона забила свого чоловіка, за що відсиділа в тюрмі не цілих чотири роки. Ніхто не сподівався, що жінка після такого повернеться до рідного дому, але вона повернулась. Люди з острахом обминали і так відлюдне обійстя, хрестилися, проходячи мимо, бо подейкували, що там бенкетує нечистий.

Неподалік будинку покійний побудував сарай, в якому Яна тримала корову і декілька курок. Сама жила, сама виконувала всю чоловічу і жіночу роботу. Повернувшись з в’язниці, поставила на могилі чоловіка хрест з фотокарткою і написом, що вказував ім’я і прізвище покійного, а також дату народження і смерті. Місця ще залишилось досить і хтось внизу видряпав слова: Загинув від руки убивці – Яни Ковальської.

* * *

Життя кожної людини – це цілий світ з своїми болями і радощами, відкриттями і розчаруваннями. Для Яни цей світ давно втратив усі барви, працею рятувалася від невимовного болю, тяжкий гріх, вчинений десять років тому, не давав душі спокою. Жила ніби у вигнанні, ставши заручницею власного вчинку, в очікуванні ще більших страждань. Кажуть, що якщо тіло страждає, то душа відчуває полегшення. А в неї було навпаки. Болісно завважувала, що страждання не знівечили її вроди, ніби вона знала якусь нікому невідому таємницю краси і здоров’я. Їй судилося щодень опускатися в пекло і відчувати його вогненну мсту. Невитрачену любов віддавала небесам, щодень з відчаєм спостерігала за сходом і заходом сонця. Тікаючи сама від себе, душею тулилася до рідного лісу, що ховав її від людських очей.

* * *

Був кінець серпня – час, коли літо вже не літо і осінь ще не осінь. Скошені отави, полукіпки вівса, жовтіюче листя на вишнях, висохле картоплиння засвідчували, що літо наближається до межі, незважаючи на спекотну погоду. Ранки і вечори віддавали прохолодою.

Яна, набравши десятилітрове відро ожини, повільно брела стежкою до своєї хати. Раптом у високій траві вона побачила скоцюрблене тіло людини. Залишила відро на стежці, з острахом підійшла ближче і уважно придивилась до лежачого. Це був юнак, худий, з блідим виснаженим обличчям. Яна обережно доторкнулася долонею до його чола і зрозуміла, що у хлопця гарячка. Потрясла юнака за плечі, але він не прокинувся, кілька разів вдарила долонею по лиці – даремно. Хлопець був безпритомний. Оглянула його, шукаючи причину такого стану. На опухлій посинілій нозі завважила два маленьких знаки від укусу. Зрозуміла: хлопця вкусила гадюка. Якусь мить стояла, ніби закам’яніла, гарячково шукаючи виходу, а потім, вхопивши хлопця під руки, потягнула стежкою вниз до траси. Тіло було дуже важке, і Яна, обливаючись потом, насилу волокла його. Старалася швидше вийти з лісу. Ноги юнака весь час об щось зачіпались. Він голосно застогнав. Яна зупинилася, схилилася над хлопцем: «Ще трошки, синку, і ми будемо біля дороги, а там зупинимо якусь машину… Ще трошки…»

Біля траси юнак знову знепритомнів.

Надворі смеркалося… Кілька машин проїхало повз них. Яна. залишивши юнака на обочині, стала осеред дороги, розставивши руки. Шофер маршрутного таксі грубо вилаявся, вийшовши з машини, яку зупинив біля самої жінки.

– Син вмирає, будь ласка, допоможіть нам, його вкусила гадюка. Я заплачу вам пізніше, я обов’язково віднайду вас…

У лікарні хлопця, якому стало ще гірше, помістили в реанімаційне відділення. Медсестра з реєстраційною карткою підійшла до Яни, що самотньо сиділа в коридорі.

– Записуйте, – промовила Яна тремтячим голосом: «Ковальський Богдан Янович, дев’ятнадцять років».

Більше вона нічого не могла придумати.

– Я розрахуюся з усіма, – схвильовано заговорила до медсестри, – я вам заплачу, я куплю найдорожчі ліки. В мене є гроші, багато грошей.

– Лікарю, – підбігла до якогось лікаря. – Лікарю, я віддячу всім, я… я дуже багата… врятуйте його.

– Постараємось, – кинув коротко і якось дивно подививсь на неї.

Яна зайшла до вестибюлю, втомлено сіла на одне з крісел і всесильна тиша разом з темрявою огорнули її. В серці знову ворухнулося звичне їй відчуття розпачу, що ніби провадило її по кривавій дорозі. Сиділа серед тиші. а в серці вкотре воскресав темний символ журби, свідок її страшного гріха, причина вічного неспокою.

– Боже, подаруй мені прощення, очисти мою душу, бо вона скапує мукою у пекельний вогонь. Знову згадувала Василя…

Виходила за нього заміж без примусу, без найменшого втручання сторонніх людей. Бігла вечорами на побачення по розквітлій землі, несучи в серці оксамитову мелодію кохання…

Та немовби згинуло все в чорній отруті алкоголю. Він плюндрував її душу найгіршими словами, насолоджуючись кривдою, як вином, задихаючись від люті. І одного разу вона не витримала… Вхопила зі столу порожню пляшку з-під горілки і жбурнула нею у чоловіка. Отак він і залишився лежати в її пам’яті з розтрощеною головою і страшними очима, в яких застиг передсмертний жах…

Відтоді зоряний вир небес перестав вабити Яну чарами ночі, небо посуворішало, стало важким і недосяжним. А вона безсонними ночами вдивлялася у чорну безодню свого майбутнього, звідки моторошно проглядали холод і темрява. Якась нелюдська сила помагала їй жити і пам’ятати кожну хвилю про неминучість смерті.

На другий день здала кров для названого сина. Відчуття тривоги за його життя стало таким сильним, що навіть відганяло думи про злочин. Вона тулилася до стіни у лікарняному коридорі, намагаючись зазирнути до палати. Тільки на мить їй вдалося побачити біліше від крейди обличчя юнака і худу, простягнену поверх ковдри руку, до якої була підключена крапельниця.

Надвечір вийшла з лікарні. Останній автобус до села вже від’їхав і вона пішла через поля пішки. Серце аж стогнало від нудьги і тривоги, які ніколи не знали спочину і пильнували її цілодобово.

– Боже, дай сили жити, поверни до здоров’я того хлопчину, що став мені єдиною надією на світі, – молилася пошерхлими устами.

Раптом мимо, майже нечутно, проїхала машина і, перегнавши її, зупинилася.

– Сідайте, Яно, я вас підвезу. Місцевий священик, вийшовши з машини, відчинив перед Яною дверцята.

Розгублено подивилася на нього, але у півтемряві не побачила обличчя, хвильку постояла і мовчки сіла на переднє сидіння.

– Дякую, отче.

– Звідки ж ви так пізно? Голос його звучав м’яко, лагідно. Раптом Яна, затуливши долонями обличчя, заплакала.

Він не квапився їхати, поклав руку на Янину голову і тихо промовив: «Бог з вами, Яно. Не плачте. Молитва і покаяння – це ті дві сили, які ще нікого не зрадили. Ісус пожертвував собою, бо дуже любить нас, згадайте розбійника. Прийдіть до церкви, приступіть до святої сповіді».

Наступного дня, в неділю, Яна вперше за багато років переступила поріг старої дерев’яної церкви і «під обстрілом» багатьох здивованих поглядів, пройшла до сповіді. Побілілими устами, ніби на страшному суді, розповідала про свій гріх, про свій страх, про той нестерпний біль, що безнастанно шматував її сторозтерзану душу. І коли священик поклав їй руку на голову, даючи дозвіл на причастя, розридалася так, як день перед тим у машині.

– Я молитимусь за вас, Яно.

У другій половині дня поїхала до лікарні. Чергова медсестра повідомила, що хлопця, який, до речі, не Богдан, а Святослав, перевели з реанімаційного відділення в терапевтичне, бо стан його здоров’я стабілізувався.

Побачивши її, засвітився усмішкою.

– Спасибі вам, що врятували мені життя.

– Слава Богу, слава Богу, – шепотіла Яна.

Сиділа біля нього і слухала розповідь про те, що він круглий сирота, що живе тільки з бабусею, яка давно хворіє туберкульозом і більше часу знаходиться у лікарні, ніж дома.

– Я допоможу вам, я зроблю все, щоб полегшити твою долю, – гладила його біляве коротко стрижене волосся.

– Святослав… Яке прекрасне ім’я, дивне таке, як у князя. А я тебе Богданчиком назвала…

Коли вийшла з лікарні, був уже вечір. Світ ніби прояснився довкола. Подивилася вгору – тисячі зір засвітилися в небі.

– Коли одужаю, тітонько Яно, обов’язково до вас приїжджатиму, – вчувалося Святославове.

– Приїдь, синку, приїдь до тітки Яни, приїдь дитино. Я для вас з бабусею, що зможу… Скільки зможу… Чим зможу… Господи, це ж таке щастя, такий дар від тебе.

Осінь гуляла селом, зриваючи з дерев пожовкле листя, сіяла полями їдкий дим, лякаючи людей неминучим приходом зими. Вродливий світловолосий юнак і стара, дуже згорблена бабуся зупинилися біля гурту людей, що терпеливо перебирали поношені речі, які можна було за безцінь купити і хоч трохи поносити. Люди здивовано переглянулись і одна з молодиць, не витримавши, запитала, кого вони шукають.

– Ми шукаємо хату Яни Ковальської.

– Це ж, мабуть, тієї, що чоловіка свого замордувала? – відізвалася та сама молодиця.

– Тієї, що життя моєму внученькові врятувала, – владним голосом промовила бабуся.

– Не так його рятувала, як себе, свою порохнаву душу, – не здавалась молодиця.

Бабуся й онук, повернувшись, пішли від гурту. Раптом Святослав згадав про стежину в лісі. Вона несподівано засвітилася у його пам’яті. Це була стежина до Яниної хати…

Кораблик щастя

– Чому ти не хочеш говорити зі мною? Ти сердишся, що ми переїхали до вас? Тобі було краще, спокійніше самому?

Дев’ятирічна Яринка сиділа навпроти Олексія і, підперши руками підборіддя, уважно стежила, як він, нахмуривши брови, шліфував шахові фігури.

– Відчепися, ти мені заважаєш.

– Завжди ти так. Я бачу, розумію – сердишся. І мама моя розуміє.

– Ну коли ви такі розумні, то чому не підете з мамою туди, звідки прийшли?

Яринка ображено надула губи, а через хвилину її личко знову прояснилося і вона таємниче зашепотіла:

– Ну, як ти не розумієш, вони ж кохають одне одного. Я колись бачила, як вони цілувалися.

– Відкрила Америку. Слухай, не заважай, іди колиши свої ляльки.

– А я тебе зразу полюбила. Тобі скоро п’ятнадцять років, ти такий дорослий і розумний – все робити вмієш. Змайструй мені кораблик щастя, такий, щоб він ніколи не затонув. Я дивитимусь на нього і мріятиму про море. Ти сумуєш за своєю мамою, правда? Але ж ніхто не винен у її смерті. Я не люблю сумувати, та мені шкода, що ти журишся, і я колись навіть плакала у подушку. Ви з татом жили три роки самі, хіба тобі не було важко?

– Це я сам жив, а тато… Тато уже після першого року самотності знайшов твою маму і годинами пропадав у вас. Хто тоді пам’ятав про мене?

– Проте тепер тобі не треба самому прати, прасувати, готувати їжу. Я завжди прибиратиму у твоїй кімнаті.

– Ти добра, – Олексій лагідно подивився на Яринку, – але інколи дратуєш мене, набридаєш розмовами, морочиш голову своїми теоріями, намагаєшся жаліти. Це ти поклала квіти у моїй кімнаті?

– Я, бо дуже хочу. щоб і в твоїх очах розцвіло щастя. Ще я намалювала для тебе картинку. На ній багато квітів, ластівка і твоя мама.

– Як ти можеш малювати мою маму, якщо ти її ніколи не бачила?

– А я намалювала її подібною до тебе: з великими синіми очима, чорними бровами, рівнесеньким носом і гарними губами. Я намалювала її у жовтій сукні.

– У моєї мами ніколи не було жовтої сукні, вона не любила жовтого кольору. У неї були темно-карі лагідні очі і дуже добре серце. Його тепла вистачило татові тільки на один рік, – промовив сумно.

– Чому у тебе так багато однакових фігурок?

– Це пішаки. Вони ідуть у бій першими, першими й гинуть. Але інколи, пройшовши мужньо через поле битви, вибиваються у королеви, у вежі. Буває, що від малого пішака залежить перемога. Дивись, яка гарна королева, її ще називають ферзею.

– А ось коні, – добавила Яринка.

– І звідки ж ти дізналася? – засміявся Олексій. – Я ще всі фігури лакуватиму.

– Хочеш я тобі притчу розповім? Пливе у небі хмаринка, а назустріч їй сонце. – Ну й квола ж ти і малюсінька, – сміється сонце. – Нічого ти не можеш, якщо і покропиш дощем, то тільки на невеличку ділянку землі. От я, цілу землю зігріваю.

Хмаринка підпливла близько і затулила сонце. Зразу спохмурніло навкруги, сумно так стало.

– Ну і притча. Нісенітниця якась. Сама придумала?

– Сама, – зізналася Яринка. – Мені здається, що щастя апельсинового кольору, а кораблик щастя повинен бути блакитним із білими вітрилами.

– А я тобі змайструю зелений човен і заповню його колорадськими жуками. Згода?

– Тобі таке не вдасться, – дзвінко сміється Яринка, закинувши назад голову.

Вона ще довго сиділа біля Олексія, спостерігаючи за його спритними руками, що чаклували над шаховими фігурами.

* * *

Суботній сніданок зібрав усіх разом. Яринчина мама, висока вродлива блондинка, подавала на стіл, обнімаючи усіх лагідним поглядом. Щастя світилося у її голубих очах.

– Їжте, діти, зараз принесу торт із кавою. Бери, Лесику, відбивну, помідори.

– Не називайте мене так, тільки мама могла мене так називати, – похмуро відповів Олексій, не підводячи очей. Батько з докором подивився на сина, але погляду його не зловив.

– Я сьогодні їду на авіашоу в Скнилів, щоб ти не хвилювався, – підвів нарешті похмурий погляд на батька.

– Олексію, візьми мене з собою, ну будь ласка, будь ласочка, – залебеділа Яринка.

– Ну і придумала. Напевне, я з тобою водитися буду. Поїдь, якщо хочеш, з подругами, з мамою.

– З якими подругами? Я ж нікого не знаю у вашому районі. Я так хочу на літаки подивитися, на парашутистів.

– Може, ми всі разом поїдемо, цілою сім’єю, – обізвався тато.

– Ну ви їдьте собі, а я ще на Личаківське кладовище зайду.

– Ми могли би всі разом туди піти, віднести квіти на могилу, помолитися, – тихо сказала Яринчина мама.

– Ідіть собі куди хочете, робіть що хочете, а мені дайте спокій, – нервово підвівся з-за столу Олексій і, грюкнувши дверима, пішов з кімнати.

Деякий час всі мовчали.

– Він за своєю мамою сумує, а взагалі він хороший, – порушила мовчанку Яринка.

– Підемо на авіашоу, добре? Ну мамо, татку, – Яринка переводила благальний погляд з матері на батька. Вона ніколи не знала іншого тата і тому зразу полюбила Олексієвого, як рідного.

* * *

На летовище Олексій пішов із друзями – Олегом і Русланом. Святкова атмосфера, чудова музика допомогли розвіятись і він призабув батька і його нову сім’ю. Навколо гуляли люди, сміялись діти. Всі були святково одягнені, із захопленням спостерігали за тим, що відбувалося в небі. Хлопці відчули себе дорослими і вільними. Випили по пляшці пива у виїзному кафе «Славутич», після чого знову пішли ближче до літаків. Раптом Олексій побачив своїх. Вони ішли серед натовпу, тримаючи за руки Яринку. Вона весь час щось говорила, повертаючи голову то до мами. то до тата. Почуття ніжності до дівчинки жило у серці Олексія з першого дня їхнього знайомства. Чисті, світлі очі Яринки випромінювали таку щирість і доброту, що не любити її було неможливо. Він деякий час дивився їм услід, а потім, повернувшись, пішов з друзями у протилежний бік.

Купивши по морозиву, хлопці з щирим захопленням стежили за супервинищувачем СУ-27, що демонстрував фігури вищого пілотажу. Із завмиранням серця Олексій дивився як він виконував «кобру», сміливо опускався вниз. Всі були в захопленні – сміялися, аплодували. І раптом літак, перекинувшись у повітрі, полетів на натовп людей. Пролунав страшний вибух, хмари вогню і диму сягнули небес… У перші секунди Олексій не міг нічого збагнути. Вогонь котився у тому напрямку, куди пішла Яринка з батьками. Охоплений жахом і страшним розпачем, він побіг летовищем. Звідусіль доносилися зойки, крики, стогони.

– Туди не можна, – перекрили дорогу військові.

– Пустіть, там Яринка, тато, тьотя Іра.

Олексій проривається і біжить летовищем крізь плачі і крики людей. Навколо мертві і поранені, рештки тіл – ноги, руки, голова дівчинки.

– Тату, Яринко…! – уже кричить він і не чує свого голосу.

– Мамо, мамочко, допоможи, щоб вони не загинули.

І раптом хлопець бачить їх, ідуть просто до нього. У батька закривавлене чоло, кров стікає по лиці. Він несе Яринку, на обличчі якої ані кровинки. З диким розпачем Олексій обхопив руками свою коротко стрижену голову.

– Лесику, дитинко, – тьотя Іра обнімає його і цілує в лице.

– Яринка… – Олексій плаче вголос.

– Синку, вона жива, – батько закривавленим чолом притулився до сина.

А назустріч біжать і біжать люди…

* * *

Додому прийшов пізно ввечері. Його зустріла моторошна тиша. Несподівано задзвонив телефон. Це телефонувала з села Яринчина бабуся.

– Як ви там, чи не сталося з вами біди? – запитала з тривогою в голосі.

– Ми були на летовищі. Там вибухнув літак. У Яринки струс мозку і перелом ноги, тато також травмований, тьотя Іра залишилась з ними у лікарні, – розповідав Олексій.

– Боженьку, горенько яке! Я вже три години до вас телефоную. Ввімкнула телевізор. а там… Лесику, я все бачила. Горенько велике, непоправне. Дякую Господу, що ви живі залишились, рідненькі мої.

Вона плакала і ще довго говорила крізь сльози.

Попрощавшись з бабусею, ввімкнув телевізор. Знову побачив злощасного літака-убивцю, що, перетворившись на величезний палаючий смолоскип, покотився на людей у тому напрямку, куди пішли тато з Яринкою і тьотею Ірою. Страх вкотре почав холодом підповзати до грудей і Олексій вимкнув телевізор.

Раз по раз дзвонив телефон, знайомі і друзі цікавились долею їхньої родини. Заслонив шторами вікна і тиша стала ще моторошнішою. Вона загрозливо проглядала з усіх куточків оселі, заповнювала простір, вповзала в душу і перетворювалась у страшну нудьгу. Він зайшов до своєї кімнати, але нудьга була такою нестерпною, як тоді, коли повернувся з похорону матері. Посидівши кілька хвилин, зайшов до Яринчиної кімнати. Ляльки, які Яринка порозкладала на своєму ліжку, дивилися на Олексія скляними очима і він знову виразно уявив голівку тієї дівчинки, яку бачив на летовищі. Вимкнув світло і зайшов до кімнати, в якій жили батько з тьотею Ірою. Побачивши на дивані білу батькову сорочку, занурився в неї обличчям.



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3