скачать книгу бесплатно
– Я живу неначе у страшному пiдземеллi, не бачу найменшого сонячного промiнчика, не чую власного голосу, i лише твоя рука тримае мене на цьому свiтi, – промовив тихо, але з великим жалем.
– Колись я думав, що так мучаться пiсля смертi нерозкаянi грiшники: вони нiчого не чують, не бачать, цiлковита темрява i загробна тиша поглинають iхнi душi. Але iм iще важче, нiж менi, бо в них немае рятiвноi руки.
Нуся погладила чоловiкову сиву, як лунь, голову i заговорила, начебто забувши, що вiн ii не чуе: «Вiчноi радостi не бувае, Василю, мусимо разом нести цей земний хрест, що став тепер сутнiстю нашого життя».
На празнику родичi спочатку спiвчутливо i нiяково дивилися на Нусю з Василем, дивувалися iхньому приходу, а згодом, звикнувши, не звертали уваги – пили горiлку, спiвали й жартували, бо празник е для того, щоб веселитися.
* * *
– Такий свiт важелезний, такий гiркезний, так тяжененько на ньому гарувати, як камiнь глодати. Нагла несподiвана смерть звалила Нуську Лiсовецьку просто на оборi, коло самоi студнi, – зупинялася чи не бiля кожного подвiр’я дев’яносторiчна баба Домка, повiдомляючи новину. – Добре, що небiжка Магда того всього не видит.
Люди миттю збiглися на Василеве обiйстя: хтось голосив, хтось замiтав подвiр’я, жiнки прибирали кiмнати. Нусина подруга повiдомляла Василевiй доньцi Настунi i сестрi Лесi гiрку новину. Нiхто не знав, як про це розповiсти Василевi, тому вирiшили дочекатися приiзду доньки i сестри. Проте Василь, простягнувши поперед себе правицю, вийшов надвiр, довго стояв, втупившись невидющим поглядом у простiр, а потiм, хитаючись, пiшов з простягнутою рукою просто до того мiсця, де на лавi пiд старою липою лежало тiло його Нусi, яке студенiло.
Старiсть
Осiннiй день випливав з туману, наповнювався сонцем, позбуваючись смутку, i ставав таким свiтлим та ясним, що Марii вiд зворушення хотiлося плакати. Ковтаючи сльози, вона мовчки дивилася через вiкно на в’янучi айстри i похнюпленi чорнобривцi, що поникли в передчуттi зими. Вдень ще сяк-так, а коли надходила нiч, страх огортав душу. «Якби ж то лягти i вмерти, а коли зляжу, що дiятиму сама, як даватиму собi раду?» – муляла не даючи спокою думка.
Але нiч минала, надворi розвиднялося i цей страх на трохи вiдступав. Надiя теплом зiгрiвала серце зсередини. Перемотуючи думи, Марiя сумно дивилася через вiкно як облiтало з дерев останне листя. Душа поринала в спомини, неначе у повiнь.
Сiм’i не створила, бо так iй було на небесах записано. Закохувалася двiчi. І двiчi мчала у мрiях до зоряних мелодiй, навiяних вiтрами юностi, а вдарившись серцем об крижану брилу байдужостi i зради, переживала митi нечуваного потрясiння. Пiсля того, вкутавшись у мовчанку i печаль, iшла до лiсу, який нi про що не питав, зате все розумiв. Неприкаяна i сумна прямувала навмання, бродила хащами, затискаючи долонею серце. Лiс зiгрiвав ii своею ласкою, огортав спокоем, захищав мовчазною могутнiстю, повертав до життя.
Працюючи сiльською вчителькою, щомiсяця вiдкладала iз зарплатнi частину грошей на подарунки самотнiм перестарiлим та дiтям-сиротам, якi таемно передавала за вiдповiдну винагороду сiльським листоношею. Попрощавшись iз школою, вiдчула свою безпомiчнiсть i затужила душею.
Рятував церковний дзвiн. Сповiщаючи про Богослужiння, пiдносив дух до Господнiх висот, вкладав у руки цiпок i кликав до храму. Там вона знаходила тепло земне i Боже, заспокоення та надiю, забувала про бiль у серцi та суглобах i чорну безодню нiчних вiкон.
Блуд
– Ну то що, з чим пiшли, з тим прийшли? – тихо запитав старий паламар, пiдходячи до гурту людей, що зiбралися бiля церкви.
– Та Бог його святий знае, куди мiг подiтися чоловiк. Нiби у воду канув! Обiйшлись-мо лiси в радiусi сiм кiлометрiв вiд села, вже дев’ятий день шукаемо. Не минаемо нi рову, нi потоку – гукаемо, кличемо, та ба…
Сьогоднi свято Успення пресвятоi Богородицi, але люди на те не зважаючи, розiйшлися по лiсах. «Мо’, вовки з’iли,» – сумно розвiв руками Василiв сусiд.
– Якби з’iли, то хоч який-небудь знак би лишили. Був одягнений, взутий. Не з’iли ж разом з черевиками, – обiзвався Дмитро Загородний, витираючи розпашiле лице.
Вечорiло… Людей збиралося все бiльше i бiльше.
– Бог його знае, що дiяти? Хоча нас i багато ходить на пошуки, але пiд кожний кущик не заглянеш.
– От би вертолiт найняти! – несмiливо обiзвався якийсь хлопчина.
– Що там з вертольота побачиш? Галуззя посплiталося, гiлля таке буйне, що в лiсi аж темно, а ожинники якi. Та вони грошей на хлiб на мають, не те, що на вертолiт.
– Мабуть, смерть настигла Василя в лiсi, стiльки днiв i ночей без iжi.
– Мо’, яблука якi знайшов або грушi.
– Ночi вже по-осiнньому холоднi, а вiн хворобливий.
– Дивно, що таке трапилось, бо вiн тi лiси вздовж i впоперек сходив, вiн кожну стежину в лiсi знав, як у своему саду.
– Блуд вчепився чоловiка, а блуд – то диявол, сатана. Вiн доти водитиме людину, поки та не знесилиться i не впаде без тями. Мiй Степан минулого року заблукав у зворi, то ходив двi доби, кiлька разiв приходив на одне i те саме мiсце, а вийти не змiг, – обiзвалась Грибова Михайлина. – Коли пастухи зустрiли його, то вiн вже говорити не мiг, нiкого не впiзнавав.
– Людоньки коханi, сусiдоньки i родино, зiйдiться ще завтра. Може Бог допоможе знайти тата. Якщо мертвий, то хоч похороню по-християнськи, аби собаки кiсток не гризли, а душенька не мучилась, – плакала Василева дочка Настя, що прийшла з лiсу останньою.
– Чим довше зволiкати, тим менше надii на порятунок, – сказав хтось з гурту.
– О, нiма Кароля знову прийшла, – завважила якась молодиця.
– Та що з того, все одно нiчого не розумiе, не чуе, не говорить. Ходить, як мара. Погляд у неi такий зловiщий, як у вiдьми, – добавила iнша.
– Дарма ви так про Каролю, вона добра, милосердна. І чуе вона, от тiльки не говорить, – обiзвалась Каролiнина сусiдка.
– Ходiть, Каролю, до гурту, чого ви?
Нiма несмiливо пiдiйшла i кивком голови запитала: «Нема?».
– Нема, нема. Завтра знову пiдемо шукати.
Чорнi очi нiмоi, що двома вуглинками палахкотiли на поораному зморшками обличчi, вражали глибоким сумом. Вона переводила погляд з одного обличчя на iнше, притуляючи до грудей порепанi руки.
– Хай йому грець цьому життю. Думай щодень, як жити, а ще невiдомо, як прийдеться вмирати, – махнув рукою паламар.
Пригнiченi люди сумно розходились по домiвках.
* * *
Василь, обезсилений до краю, впав пiд роздвоений стовбур одинокоi берези, що невiдомо звiдки взялася мiж молодими соснами.
– Все. Бiльше нi кроку не ступлю, тут i помру. Це менi за Каролю.
Заплющивши очi, жадiбно вдихнув пахучий запах житнього свiжоспеченого хлiба, що невiдомо звiдки взявся у лiсi. Опухлi ноги, що досi пекли пекельними вогнями, приемно охолоджувались, нiби опущенi в джерельну воду, а з пiднебесся виразно доносились мелодii дзвонiв:
– Бам… бам… бам…
– Мiй ангеле, пiдведи мене, най визнаю свiй грiх не прощений.
– Бам… бам… бам…
– Кароля не могла говорити, ангеле. Та нi, що я кажу… Вона говорила серцем, очима, руками. Як мене зваблювали ii загадковi очi, ii нiжнi уста… Як вона кохала мене… Я зрадив ii, ангеле.
– Бам… бам… бам…
– Люди говорили про неi найбруднiшi речi, при нiй говорили, бо думали, що не чуе. Вона все чуе, ангеле.
– Бам… бам… бам…
– Кароля втратила дар мови, коли побачила закатованого батька. До того вона говорила i дуже гарно спiвала, але я ii голосу не чув, бо прийшла до нашого села уже нiмою. Прийшла, тримаючись за мамину руку. Їх називали бесарабцями. Жоден з парубкiв не наважувався зачепити нiмоi вродливоi дiвчини. А я… я покохав ii, ангеле.
– Бам… бам… бам…
– Денис мiй син. Нiхто про це не знае. Я одружився з Катериною, коли йому минув рочок. За нiму Каролю знала тiльки моя мати. Це вона нас розлучила.
– Бам… бам… бам…
– Я зiстарiвся, ангеле, але мене все життя супроводжують Каролинi очi. Я чую дзвiн, та не бачу неба. Вже не Кароля, а засмучений Христос пильно дивиться у мою чорну душу. Настав мiй судний день. Врятуй мене, ангеле.
– Бам… бам… бам…
* * *
Йшла густими нетрями, плутаючись у пасмах пожовклоi трави, зазираючи пiд кожен кущик. Йшла сама, втративши надiю дочекатись доброi звiстки вiд рятувальникiв, що кожного дня розходилися по лiсах. Йшла, плекаючи надiю знайти того, хто, обдуривши жорстоку долю, що прибила iй на уста печать мовчання, обiгрiв ii самотнiсть лагiдним поглядом, подарував iй сина i, зникнувши з ii життя серед квiтучого лiта, навiки залишився у серцi. Йшла вперше до нього сама.
– Свiт повний таемниць, а як на одну поменшае – невелика бiда, – розганяла надiею смуток.
Коли завагiтнiла i зрозумiла, що Василь покинув ii – пiшла з села свiт за очi. За кiлька днiв посивiли волосся i душа. Коли повернулась з Дениском на руках, вiн уже був одруженим, а маму, що невдовзi пiсля ii зникнення померла, похоронили чужi люди.
Отак i жила – самотня, нiма, сумна, з тугою у серцi i дитиною на руках.
Денис, не маючи i пiвтора року, почав говорити. Боже, яка ж то була радiсть для неi, коли вимовив перше слово «мама». Змирилася з долею, заховавшись у сутнiсть життя. Безпросвiтна робота i турбота за сина поглинули найкращi роки. До серця стiкали i Василевi прикрощi: коли захворiв – нiмо молилася, щоб одужав, коли повдовiв – всоте чекала, щоб повернувся. Не судилося. Добре, що Денисовi усмiхнулася доля – закiнчив iнститут, одружився, живе у мiстi. Розтривожене серце тупо щемiло.
– Вiн мертвий, Боже мiй, Боже. Яка нiма тиша навкруги, яка недоречна моя гризота на старостi лiт.
Колючки ожини до кровi роздирали Каролине обличчя, боляче впивалися у пальцi.
– Яка непроглядна тьма окутуе лiси вночi, а дощi… «Я нiчого в свiтi не боюся», – казав колись пригортаючи мене до широченних грудей. – Коли то було… А тепер заблукав у рiдних лiсах i вибратись з них не можеш.
Вийшла з гущавини, нiби зi сну, i втомлено пiшла бором. І раптом почула стогiн…
– Це менi причулося, – подумала. Але стогiн повторився. Метнулася вправо, пильно вдивляючись пiд кожне дерево. Побачила… Лежав на густому моху лицем до неба, широко розкинувши руки. Злiва вiд них почулися голоси людей. Кароля з усiх сил намагалася пiдняти Василя, але опухле тiло було важке вiд глини. Вiн був без свiдомостi. Голоси наближалися, Кароля вже чула iх зовсiм близько. Швидко пiшла назустрiч, панiчно боячись знову загубити Василя. З жахом усвiдомила, що люди завернули в другий бiк, бо голоси почали вiддалятись. Кароля замахала руками, нiби хтось мiг ii побачити, але нiма тиша знову огорнула бiр.
– А-а-а! – раптом голосно закричала Кароля i злякалася свого голосу.
– Боже, що зi мною таке? Невже до мене повернувся голос?
– Сюди-и-и! Вiн ту-у-т! – рознеслося лiсом.
Через кiлька хвилин Василя обступили сусiди
– Дякувати Господовi живий. Диво, справжне диво, – розводили руками.
– Ми всi лiси обiйшли, а вiн лежить собi пiд березою, зовсiм недалеко вiд села.
– Мiсце зачароване, – пошепки промовила стара Воронячка. – Тут сталося диво на всi вiки – нiма заговорила.
А Кароля була вже далеко. Надривалося-борсалось у грудях серце…
– Слава Богу, що живий, – шепотiла пересохлими вустами.
Стежина в лiсi
Мабуть, кожен, хто зустрiчався з Яною Ковальською, намагався зазирнути iй в очi. Що в них? Жорстокiсть, страх, бiль, каяття чи щось iнше? Але Яна так рiдко виходила мiж люди, що ii обличчя, а тим паче очей, не вдавалося майже нiкому розгледiти.
Жила в лiсi, у просторому, прикрашеному рiзьбою дерев’яному будинку, саме такому, якi будують на турбазах. Широке подвiр’я, огорожене високим рiвненьким парканом. Видно було, що на обiйстi жив неабиякий господар.
– Колись жив, – скаже кожен, хто знав цю родину. Тепер же Яна жила сама, вiддiлена вiд цiлого свiту своiм минулим. Старе i мале у селi знало, що вона забила свого чоловiка, за що вiдсидiла в тюрмi не цiлих чотири роки. Нiхто не сподiвався, що жiнка пiсля такого повернеться до рiдного дому, але вона повернулась. Люди з острахом обминали i так вiдлюдне обiйстя, хрестилися, проходячи мимо, бо подейкували, що там бенкетуе нечистий.
Неподалiк будинку покiйний побудував сарай, в якому Яна тримала корову i декiлька курок. Сама жила, сама виконувала всю чоловiчу i жiночу роботу. Повернувшись з в’язницi, поставила на могилi чоловiка хрест з фотокарткою i написом, що вказував iм’я i прiзвище покiйного, а також дату народження i смертi. Мiсця ще залишилось досить i хтось внизу видряпав слова: Загинув вiд руки убивцi – Яни Ковальськоi.
* * *
Життя кожноi людини – це цiлий свiт з своiми болями i радощами, вiдкриттями i розчаруваннями. Для Яни цей свiт давно втратив усi барви, працею рятувалася вiд невимовного болю, тяжкий грiх, вчинений десять рокiв тому, не давав душi спокою. Жила нiби у вигнаннi, ставши заручницею власного вчинку, в очiкуваннi ще бiльших страждань. Кажуть, що якщо тiло страждае, то душа вiдчувае полегшення. А в неi було навпаки. Болiсно завважувала, що страждання не знiвечили ii вроди, нiби вона знала якусь нiкому невiдому таемницю краси i здоров’я. Їй судилося щодень опускатися в пекло i вiдчувати його вогненну мсту. Невитрачену любов вiддавала небесам, щодень з вiдчаем спостерiгала за сходом i заходом сонця. Тiкаючи сама вiд себе, душею тулилася до рiдного лiсу, що ховав ii вiд людських очей.
* * *
Був кiнець серпня – час, коли лiто вже не лiто i осiнь ще не осiнь. Скошенi отави, полукiпки вiвса, жовтiюче листя на вишнях, висохле картоплиння засвiдчували, що лiто наближаеться до межi, незважаючи на спекотну погоду. Ранки i вечори вiддавали прохолодою.
Яна, набравши десятилiтрове вiдро ожини, повiльно брела стежкою до своеi хати. Раптом у високiй травi вона побачила скоцюрблене тiло людини. Залишила вiдро на стежцi, з острахом пiдiйшла ближче i уважно придивилась до лежачого. Це був юнак, худий, з блiдим виснаженим обличчям. Яна обережно доторкнулася долонею до його чола i зрозумiла, що у хлопця гарячка. Потрясла юнака за плечi, але вiн не прокинувся, кiлька разiв вдарила долонею по лицi – даремно. Хлопець був безпритомний. Оглянула його, шукаючи причину такого стану. На опухлiй посинiлiй нозi завважила два маленьких знаки вiд укусу. Зрозумiла: хлопця вкусила гадюка. Якусь мить стояла, нiби закам’янiла, гарячково шукаючи виходу, а потiм, вхопивши хлопця пiд руки, потягнула стежкою вниз до траси. Тiло було дуже важке, i Яна, обливаючись потом, насилу волокла його. Старалася швидше вийти з лiсу. Ноги юнака весь час об щось зачiпались. Вiн голосно застогнав. Яна зупинилася, схилилася над хлопцем: «Ще трошки, синку, i ми будемо бiля дороги, а там зупинимо якусь машину… Ще трошки…»
Бiля траси юнак знову знепритомнiв.
Надворi смеркалося… Кiлька машин проiхало повз них. Яна. залишивши юнака на обочинi, стала осеред дороги, розставивши руки. Шофер маршрутного таксi грубо вилаявся, вийшовши з машини, яку зупинив бiля самоi жiнки.
– Син вмирае, будь ласка, допоможiть нам, його вкусила гадюка. Я заплачу вам пiзнiше, я обов’язково вiднайду вас…
У лiкарнi хлопця, якому стало ще гiрше, помiстили в реанiмацiйне вiддiлення. Медсестра з реестрацiйною карткою пiдiйшла до Яни, що самотньо сидiла в коридорi.
– Записуйте, – промовила Яна тремтячим голосом: «Ковальський Богдан Янович, дев’ятнадцять рокiв».
Бiльше вона нiчого не могла придумати.
– Я розрахуюся з усiма, – схвильовано заговорила до медсестри, – я вам заплачу, я куплю найдорожчi лiки. В мене е грошi, багато грошей.
– Лiкарю, – пiдбiгла до якогось лiкаря. – Лiкарю, я вiддячу всiм, я… я дуже багата… врятуйте його.
– Постараемось, – кинув коротко i якось дивно подививсь на неi.
Яна зайшла до вестибюлю, втомлено сiла на одне з крiсел i всесильна тиша разом з темрявою огорнули ii. В серцi знову ворухнулося звичне iй вiдчуття розпачу, що нiби провадило ii по кривавiй дорозi. Сидiла серед тишi. а в серцi вкотре воскресав темний символ журби, свiдок ii страшного грiха, причина вiчного неспокою.
– Боже, подаруй менi прощення, очисти мою душу, бо вона скапуе мукою у пекельний вогонь. Знову згадувала Василя…
Виходила за нього замiж без примусу, без найменшого втручання стороннiх людей. Бiгла вечорами на побачення по розквiтлiй землi, несучи в серцi оксамитову мелодiю кохання…
Та немовби згинуло все в чорнiй отрутi алкоголю. Вiн плюндрував ii душу найгiршими словами, насолоджуючись кривдою, як вином, задихаючись вiд лютi. І одного разу вона не витримала… Вхопила зi столу порожню пляшку з-пiд горiлки i жбурнула нею у чоловiка. Отак вiн i залишився лежати в ii пам’ятi з розтрощеною головою i страшними очима, в яких застиг передсмертний жах…
Вiдтодi зоряний вир небес перестав вабити Яну чарами ночi, небо посуворiшало, стало важким i недосяжним. А вона безсонними ночами вдивлялася у чорну безодню свого майбутнього, звiдки моторошно проглядали холод i темрява. Якась нелюдська сила помагала iй жити i пам’ятати кожну хвилю про неминучiсть смертi.
На другий день здала кров для названого сина. Вiдчуття тривоги за його життя стало таким сильним, що навiть вiдганяло думи про злочин. Вона тулилася до стiни у лiкарняному коридорi, намагаючись зазирнути до палати. Тiльки на мить iй вдалося побачити бiлiше вiд крейди обличчя юнака i худу, простягнену поверх ковдри руку, до якоi була пiдключена крапельниця.
