скачать книгу бесплатно
Кров на снiгу ІІ: Ще бiльше кровi
Ю Несбьо
Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батькiвщинi спочатку став вiдомим як економiчний оглядач (закiнчив Норвезьку школу економiки), потiм як рок-музикант i композитор популярноi групи «Di Derre», а наприкiнцi 90-х ще i як письменник, автор серii романiв про полiцейського Харрi Холе. Перший з романiв серii – «Нетопир» (1997) – був визнаний кращим детективом Скандинавii, удостоiвся у критикiв звання «миттевого бестселера» й принiс авторовi престижну премiю «Срiбний ключ».
У видавництвi «Фолiо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливцi за головами», «Таргани», «Леопард», «Снiговик», «Пентаграма», «Полiцiя», «Спаситель», «Син», «Кров на снiгу».
Що чекае на кiлера-невдаху, який власноруч не в змозi вбити людину i йому самому доводиться переховуватися вiд кулi найманого вбивцi? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалiв Ульфа i дав йому шанс вижити, ба бiльше – на Далекiй Пiвночi, серед саамiв, вiн знайшов свое кохання й навiть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?…
Украiнською друкуеться вперше.
Ю Несбьо
Кров на снiгу ІІ
Ще бiльше кровi
Роздiл 1
З чого почати цю оповiдку? Я охоче почав би з того, що започаткувало всi подii. Але менi не дуже вiдомо, де iхнiй початок. Так само, як будь-хто в цьому свiтi, я небагато знаю про iстиннi причинно-наслiдковi зв’язки у своему життi.
Може, почати з того, як я усвiдомив, що у футболi я серед однокласникiв аж на четвертому мiсцi? Чи з того, як Бассе, мiй дiд, показав менi малюнки – своi власнi малюнки собору Саграда Фамiлья? Чи з того, як я вперше затягнувся цигаркою i вперше послухав пiсню групи «Grateful Dead»? Чи з того, як я прочитав Канта в унiверситетi та вирiшив, буцiмто зрозумiв його? Чи з того, як я продав першу дозу анашi? Чи з того, як поцiлував Боббi, що насправдi була дiвчиною, чи коли вперше побачив мале, зморщене i нестерпно верескливе створiння, якому судилося потiм називатись Анною? Чи, може, з того, як я сидiв у смердючiй пiдсобцi у Рибалки, а вiн розповiдав, яких вiн волiе вiд мене справ? Я не знаю. Ми приробляемо до своеi iсторii голову та хвiст, щоби вона виповнилася логiкою i наше життя набрало сенсу.
Отже, чому б менi не почати просто тут, посеред усiеi плутанини – у тому мiсцi i в той час, коли доля зробила паузу, щоб вiддихатися. На якусь мить менi здалося, що я в путi, а водночас – у кiнцевому пунктi.
Я вийшов з автобуса серед глупоi ночi. Примружився на сонце. Воно визирало з-поза острова в морi на пiвночi. Руде i летаргiчне. Достоту як я. За сонцем знову море. А там, iще далi, Пiвнiчний полюс. Можливо, це те мiсце, де вони не вiдшукають мене.
Я роззирнувся довкола. З трьох iнших сторiн свiту до мене спускалися положистi схили. Червоно-зелений верес, камiння, нечисленнi скупчення приземкуватих берiзок. На сходi кам’яниста земля переходила у море плавно, а на пiвденному заходi берег над водою наче ножем обтяли. На висотi близько ста метрiв над морською гладiнню розкинулося вiдкрите плато, що тяглось у глиб суходолу. Фiннмарк. Тут, як казав мiй дiд, уриваеться небокрай.[1 - Фюльке Фiннмарк повнiстю розташований за Полярним колом, мiж Фiнляндiею та Мурманською областю Росii (тут i далi – прим. перекладача).]
Густо встелена гравiем дорога вела до селища. Серед поставлених щiльно один до одного низеньких будиночкiв вирiзнялася единим вертикальним елементом церковна дзвiниця. Коли я ще тiльки прокинувся в автобусi, ми саме проiжджали дороговказ iз назвою «Косунд» неподалiк вiд дерев’яноi пристанi. Тож я подумав: «Чом би й нi?» i смикнув шнурок над вiкном, подавши водiевi знак на вимогу зупинки.
Я надiв пiджак, узяв свiй шкiряний кофр i рушив до селища. Пiстолет у кишенi пiджака, у такт ходi, бив мене точнiсiнько у тазову кiстку – я завжди був надмiру худорлявим. Я зупинився i спустив нижче пояс-гаманець пiд сорочкою, щоби вiн пом’якшував удари.
На небi нi хмаринки, а повiтря було таким ясним, що менi здавалося, буцiмто я бачу нескiнченно далеко. Скiльки сягае око принаймнi. Фiннмаркське плоскогiр’я, наскiльки менi вiдомо, вважаеться мальовничим. Дiдько його зна, чому. Схоже, так заведено говорити про непривiтнi мiсцини: люди у такий спосiб показують свою вищiсть – так само як хизуються своiм смаком до незрозумiлоi музики чи мудрованоi лiтератури. Я сам так поводився. Я вважав, що тим урiвноважу бодай деякi своi вади. Або ж таке уявлення мае втiшити небагатьох, кому випало тут мешкати: «Ой, тут така краса!» Бо яка насправдi краса може ховатися в одноманiтному вбогому ландшафтi? Це Марс. Червона пустеля. Безживна i моторошна. Ідеальна, втiм, схованка. Хотiлось би сподiватися.
Гiлки дерев при дорозi здригнулися, i якийсь чолов’яга, перестрибнувши канаву, вискочив на шлях. Моя рука мимоволi сягнула в кишеню, по пiстолет, але я вчасно стримався. Цей тип – не один iз них. Цей на вигляд був достоту джокер, що вивалився з картковоi колоди.
– Вечiр добрий! – гукнув чолов’яга.
Вiн подибав у мiй бiк, перевальцем, на своiх ногах – таких кривих, що у просвiт мiж ними я бачив усю дорогу, що вела до селища. Коли вiн пiдiйшов ближче, я зрозумiв, що на головi у нього ковпак не джокера, а саамський нацiональний: синьо-червоний iз жовтим та без балабончикiв. Узутий вiн був у свiтлi шкiрянi чоботи, а з його синьоi парки, залатаноi в кiлькох мiсцях чорною липкою стрiчкою, крiзь дiрки вилазив наповнювач, бiльше схожий на iзоляцiйну вату, нiж на пух.
– Пробачай, якщо я питаю, – почав вiн, – але хто ти будеш?
Чолов’яга був принаймнi на двi голови нижчий од мене. Широке пласке обличчя, губа вiд вуха до вуха, розкосi очi, як у азiата. Якби зiбрати водно всi стереотипнi уявлення мешканцiв норвезькоi столицi про мешканцiв саамськоi провiнцii, вийшов би портрет мого стрiчного.
– Я з автобуса, пасажир, – вiдповiв я.
– Це я бачив. Мене звати Маттiс.
– Маттiс… – повторив я спроквола, виграючи зайвi секунди для пошуку вiдповiдi на його неминуче наступне запитання.
– А тебе як?
– Ульф, – сказав я.
Ім’я нiтрохи не гiрше за будь-яке iнше.
– А що тобi треба в Косундi?
– У гостi приiхав, – кивнув я у бiк селища.
– У гостi до кого?
Я зiтнув плечима:
– Нi до кого конкретно.
– То ти з природоохоронного вiддiлу чи проповiдник?
Не знаючи, на що схожi працiвники природоохоронного вiддiлу, я заперечно похитав головою i провiв рукою по своему довгому, як у хiпi, волоссю. Мабуть, варто пiдстригтися. Не мозолитиму iм тут очi.
– Пробачай, якщо я питаю, – знову завiв вiн своеi. – То хто ти е?
– Мисливець, – сказав я.
Ймовiрно, мене схилила до такоi вiдповiдi згадка про охорону природи. Зрештою, у моему твердженнi було стiльки ж правди, скiльки й брехнi.
– Он як, Ульфе? То ти у нас полюватимеш?
– Тут наче гарнi мiсця для полювання.
– Так, але ти приiхав за тиждень до вiдкриття сезону. Полювання тiльки з п’ятнадцятого серпня.
– Тут е готель?
Саам розреготався. Тодi вiдхаркнув i виплюнув коричневу грудку – сподiваюсь, який-небудь нюхальний чи жувальний тютюн. Грудка гучно ляпнулася на землю.
– А пансiонат? – зробив я припущення.
Вiн заперечно похитав головою.
– Кемпiнг? Кiмнати в оренду?
На телеграфному стовпi позаду нього був налiплений постер якогось танцювального гурту, що мав виступати в Алтi. Отже, головне мiсто не так далеко звiдси. Можливо, менi варто доiхати автобусом аж до Алти.
– А як щодо тебе, Маттiсе? – запитав я, прибивши комара, який вкусив мене у лоб. – Я не зможу зняти у тебе лiжко бодай на одну нiч?
– Лiжком я палив грубу навеснi. Травень цього року був холодний.
– Матрац? Перина?
– Матрац?
Вiн змахнув рукою у бiк порослоi вересом долини.
– Дякую, але я полюбляю, коли е стеля i стiни. Спробую знайти порожню собачу будку. На добранiч.
І я попрямував далi дорогою до селища.
– Єдина собача будка в Косундi отам! – гукнув Маттiс, наче скривджено, аж голос йому затремтiв.
Я обернувся. Вiн показував пальцем на будiвлю, що стояла трохи осiбно.
– Церква?
Вiн кивнув.
– Вона вiдчинена вдень i вночi?
Маттiс схилив голову набiк.
– Знаеш, чому в Косундi нiхто нiчого не краде? Бо, крiм оленiв, нема чого красти.
Опецькуватий чолов’яга напрочуд грацiйно перестрибнув канаву i почвалав крiзь заростi вересу на захiд. Я орiентувався за сонцем, що стояло на пiвночi, i за церковною дзвiницею, бо, за твердженням мого дiда, по всьому свiтi дзвiницi зводять на захiд вiд церкви. Я долонею прикрив очi вiд свiтла i подивився на пустку, що простяглася перед Маттiсом. Куди, в бiса, вiн iде?
Можливо, через те, що сонце свiтило попри опiвнiчну годину i стояла бездиханна тиша, у селищi вiдчувалась якась химерна занедбанiсть. Будинки здавалися зведеними нашвидкуруч – недбало та без любовi. Не так, щоб вони мали не досить мiцний вигляд, але справляли враження скорше сховища, нiж домiвки. Практичнi. Вони не потребують особливого догляду, але надiйно захищають вiд негоди. Роздовбанi машини без номерiв стояли по деяких садках, що були насправдi не садками, а лише обгородженими дiлянками, порослими вересом та берiзками. Дитячi коляски, але жодних iграшок. Тiльки у небагатьох будинках вiкна були запнутi фiранками або мали жалюзi. У рештi голi шибки вiдбивали сонце, не дозволяючи зазирнути всередину. Як темнi окуляри, що iх люди надiвають, аби iм не зазирали в душу.
Церква, як обiцяно, виявилася не замкненою, хоча дверi набрякли i вiдчинилися не так легко, як в iнших церквах, у якi менi досi випадало заходити. Центральний неф – тiсний i вбого декорований – приваблював саме своею простотою. Опiвнiчне сонце висвiтлювало вiтражi, а змучений Ісус висiв на звичному хрестi над вiвтарем, перед триптихом iз Дiвою Марiею в осереддi та з Давидом, Голiафом i немовлям Ісусом по боках.
За вiвтарем я виявив дверi до ризницi. Попорпавшись у шафках, надибав двi ряси i вiдро зi шваброю, але вина для причастя не трапилося – тiльки упаковки облаток iз етикеткою «Пекарня Ульсена». Я поклав у рот чотири чи п’ять прiсних кружалець i став жувати. Це виявилося все одно, що напхати рот промокальним папером: вони розбухнули, увiбравши всю слину до сухого, i, зрештою, я виплюнув цю жуйку на газету «Фiннмарк дагблат», що лежала на столi. З газети я дiзнався, що то було 8 серпня 1978 р. (якщо, звiсно, передi мною лежало свiже число) i що протести проти будiвництва гiдроелектростанцii на рiчцi Алта набирають сили, побачив, який на вигляд губернатор Арнульф Ульсен, утiшився з того, що фюльке Фiннмарк, як единий район Норвегii, що мае кордон з Радянським Союзом, почуваеться трохи безпечнiше, вiдколи померла шпигунка Гунвор Галтунг Ховiк,[2 - «Агент Грета», яку росiйськi iсторики розвiдки досi зображають iдейною прихильницею Радянськоi Росii, Г. Г. Ховiк насправдi зрадила свою батькiвщину заради порятунку коханого, Володимира Козлова, з яким познайомилася в часи вiйни, як з вiйськовополоненим: радянськi спецслужби погрожували запроторити його в сибiрськi табори, якщо Гунвор вiдмовиться «спiвпрацювати». Їi, ймовiрно, виказав у 1977 р. Олег Гордiевський; Ховiк затримали, вона зiзналась i померла вiд iнфаркту, не дочекавшись суду. Кнут Е. Йенсен зняв про цi подii фiльм «Крижаний цiлунок» (2008) за книжкою Альфа Р. Якобсена.] а також дiзнався, що погода тут здебiльшого лiпша, нiж в Осло.
На кам’янiй пiдлозi в ризницi спати було б надто твердо, а церковнi лави надмiру вузькi, тому я влаштувався у вiвтарi, пiдмостивши пiд себе ряси. Пiджак я повiсив на вiвтарну огорожу, шкiряний кофр поклав собi пiд голову. Щось крапнуло менi на обличчя, я витер рiдину долонею i подивився на кiнчики пальцiв. Вони були iржавого кольору.
Я подивився вгору, на розiп’ятого, що висiв просто надi мною. Тодi здогадався, що рiдина, ймовiрно, капае зi стелi. З дiрявоi покрiвлi просочуеться волога, забарвлена червоною глиною або iржею. Я перевернувся, щоб не лежати на травмованому плечi, i з головою накрився рясою, ховаючись вiд сонця. Заплющив очi.
Отак. Нi про що не думати. Вимкнути свiдомiсть.
Замкнутись.
Я стягнув рясу з голови, жадiбно вдихаючи повiтря.
Холера!
Я лежав i витрiщався у стелю. Пiсля похорону, коли мене стало мучити безсоння, я почав приймати валiум. Не знаю, чи слiд вважати це залежнiстю, але без нього менi тепер складно заснути. Єдиний спосiб – це втомитися до знемоги.
Я знову натягнув рясу на голову i заплющив очi. Сiмдесят годин неперервноi втечi. Тисяча вiсiмсот кiлометрiв путi. Двi-три години сну у крiслах поiздiв i автобусiв. Я маю бути цiлковито вичерпаним.
Тепер – подумати про щось приемне.
Я спробував пригадати, як усе було ранiше. І ще ранiше, нiж ранiше. Не допомогло. Натомiсть почали вилазити iншi спогади. Чоловiк у бiлому. Запах риби. Чорне дуло пiстолета. Брязкiт розбитоi шибки, падiння. Я вiдiгнав вiд себе цi спогади i витягнув руку, шепочучи ii iм’я.
І тодi вона нарештi прийшла.
Я прокинувся. Я лежав нерухомо.
Щось мене поторгало. Точнiше, хтось. Обережно – не так, щоб розбудити, а лише для того, щоб переконатися, чи е хтось пiд рясою.
Я зосередився, намагаючись дихати рiвно. Ймовiрно, я ще маю шанс, якщо вони не помiтили, що я не сплю.
Я сягнув рукою до стегна i аж тут усвiдомив, що пiстолет – у пiджаку, який я повiсив на огорожу вiвтаря.
Як на професiонала, доволi нездарно.
Роздiл 2
Я володiв собою, дихав рiвно i спокiйно, вiдчуваючи, як мiй пульс повертаеться до нормального ритму. Тiло зрозумiло те, до чого ще не дiйшов розум: якби це були вони, то не стали б мене обмацувати, а просто скинули б iз мене рясу i, переконавшись, що я той, хто iм потрiбен, пропекли б мене, як переперчену баранину на грилi.
Я обережно стягнув рясу зi свого обличчя.
Лице, що дивилося на мене згори, було веснянкуватим, кирпатим, iз пластиром на лобi та русявими вiями навколо незвичайно синiх очей. Довершувала цей образ густа руда чуприна. Скiльки йому може бути рокiв? Дев’ять? Тринадцять? Не маю уявлення – на дiтях я геть не знаюся.
– Тут не можна спати.
Я роззирнувся. Схоже, вiн тут сам.
– Чому так? – хрипкувато запитав я.
– Бо моя мама тут митиме.
Я звiвся на ноги, згорнув рясу, зняв з огорожi пiджак, одразу вiдчувши, що пiстолет на мiсцi, в кишенi. Коли я став надiвати, лiве плече рiзонув гострий бiль.
– Ти з пiвдня? – поцiкавився хлопчик.
– Залежить вiд того, що ти називаеш пiвднем.
– Те, що на пiвдень звiдси.
– Звiдси все бувае тiльки на пiвдень.
Хлопчик схилив голову набiк.
– Мене звати Кнут. Менi десять рокiв. А тебе як звати?
Я вже ладен був бовкнути абищо, аж згадав, як я представився вчора.
– Я Ульф.
– Ульфе, скiльки тобi рокiв?
– Багацько, – вiдповiв я, розминаючи затерплу шию.
