скачать книгу бесплатно
Вона вийшла з церкви i прямувала до ворiт.
Я пiдвiвся i рушив за нею. Вона швидко переступала ногами, i ii хода нагадала менi лебедя. Гравiйна дорiжка, що бiгла повз церкву, вела до скупчення будиночкiв, яке, власне, й утворювало Косунд. Тиша видавалася майже тривожною. Крiм цих двох i вчорашнього саама, я досi не бачив iнших людей.
– Чому майже нi в кого на вiкнах немае фiранок? – запитав я.
– Тому що Лестадiус учить нас впускати свiтло Боже у своi оселi, – вiдповiла вона.
– Лестадiус?
– Ларс Левi Лестадiус. Ти не знайомий з його вченням?
Я заперечно похитав головою. Здаеться, я щось читав про шведського священика минулого столiття, який боровся з розпустою серед мiсцевих мешканцiв, але я нiяк не мiг претендувати на знайомство з його вченням. До того ж, я гадав, тi старомоднi вчення давно пiшли за водою.
– Ти не лестадiанець? – здивувався хлопчик. – Тодi ти горiтимеш у пеклi.
– Кнуте!
– Але ж так дiдусь каже! А вiн знае, вiн мандрував iз проповiдями по всьому Фiннмарку i Пiвнiчному Тромсе!
– Дiдусь iще каже, що не слiд кричати про свою вiру на кожному розi, – дорiкнула йому мати, кинувши на мене спiвчутливий погляд. – Кнут бувае надмiру ревним. Ти сам звiдки, з Осло?
– Вiд народження там мешкаю.
– Родина?
Я заперечливо похитав головою.
– Точно?
– Що?
Вона посмiхнулася:
– Ти вагаешся. Либонь, розлучений?
– Тодi неодмiнно горiтимеш! – вигукнув Кнут i поворушив пальцями, зображуючи, як я зрозумiв, пекельне полум’я.
– Не розлучений, – сказав я.
Я помiтив, як вона знову глянула на мене краем ока.
– Самотнiй мисливець далеко вiд дому, он воно як. А чим на життя заробляеш?
– Я експедитор,[4 - Автор вдаеться до гри слiв, яку складно вiдтворити украiнською; за назвою мирного ремесла – експедитор – норвезький читач може вiдчути натяк на справжню професiю персонажа: на жаргонi експедитор – це кiлер, той, хто, вiдправляе людей на той свiт.] – вiдповiв я i, вiдчувши якийсь рух над головою, зиркнув угору i встиг помiтити у вiкнi якогось чоловiка, перш нiж той запнув фiранку. – Але саме пiшов з роботи. Шукатиму що-небудь нове.
– Що-небудь нове, – повторила вона голосом, у якому менi вчулося зiтхання.
– А ти, значить, прибиральниця? – запитав я, здебiльшого, аби щось сказати.
– Мама також дзвонар i церковний служка, – втрутився Кнут. – Дiдусь каже, вона могла би також стати вiкарiем. Якби була чоловiком, ясна рiч.
– То хiба не ухвалили закон про жiнок-священикiв?
Вона розсмiялася:
– Жiнка-священик у Косундi?
Кнут знову показав пальцями пекельне полум’я.
– Ми прийшли.
Вона повернула до будиночка з голими – без фiранок – вiкнами.
У пiд’iзнiй алеi, на бетонних хвилерiзах стояв легковик «вольво» без колiс, а поруч iз ним – вiзок, у якому лежали два iржавих колiсних диски.
– Це татова машина, – пояснив Кнут. – А онде мамина, – показав вiн на «фольксваген-жучок» у напiвмороцi вiдчиненого гаража.
Ми увiйшли в незамкнений будинок, i вона провела мене у вiтальню, а сама пiшла по обiцяний дробовик. Ми з Кнутом лишилися стояти. Вбого обставлена кiмната була чисто прибрана й охайна. Мiцнi присадкуватi меблi. Нi телевiзора, нi програвача, жодних кiмнатних рослин. На стiнi лише Ісус з ягням на руках i весiльна свiтлина.
Я пiдiйшов ближче. Поза сумнiвом, на свiтлинi була вона. Гарненька, майже красуня у весiльнiй бiлiй сукнi. Поруч iз нею – високий плечистий молодий. Його усмiхнене, але непроникне обличчя якимсь чином змусило мене пригадати чоловiка, якого я нещодавно побачив мигцем у чужому вiкнi.
– Ульфе, iди сюди!
Я рушив коридором на ii голос i увiйшов у щось на кшталт майстернi. Його майстернi. Верстак з iржавими автомобiльними запчастинами, поламанi дитячi iграшки, що, схоже, вiддавна тут лежали, так само як iншi незавершенi проекти.
Вона витягла коробку iз набоями i показала на дробовик, що висiв поруч iз гвинтiвкою на кiлочках так високо на стiнi, що жiнка сама не дотяглась би. Я подумав, що вона спершу завела мене у вiтальню, щоби трохи прибрати в цьому примiщеннi. Я мимоволi роззирнувся, шукаючи поглядом порожнi пляшки, бо вiдчув виразний дух сивухи i тютюну.
– А до гвинтiвки набоi маеш? – запитав я.
– Звiсна рiч, – вiдповiла вона. – Одначе ти нiби курiпок думав стрiляти?
– З гвинтiвкою полювати цiкавiше, – вiдказав я, тягнучись по зброю.
Я нацiлив гвинтiвку на вiкно. Фiранки в сусiдньому будинку ворухнулися.
– До того ж не хочеться гарну дичину дробом нашпиговувати. Як вона заряджаеться?
Перш нiж показати, вона уважно подивилася на мене, явно зважуючи, чи я серйозно кажу, чи жартую. З огляду на мiй фах можна припустити, що я неабияк знаюся на зброi, а насправдi я знайомий заледве з двома-трьома моделями пiстолетiв. Вона вклала магазин, показала, як вiн заряджаеться, i пояснила, що гвинтiвка – напiвавтоматична, тому, згiдно з законом, на полюваннi в магазинi мае бути не бiльше трьох набоiв, плюс один у патроннику.
– Безперечно, – погодився я, заряджаючи, як вона показала.
У зброi менi подобаеться звук гарно змащеного металевого механiзму, точнiсть iнженерного мистецтва. Тiльки це.
– Ось iще може стати у пригодi, – сказала вона.
Я обернувся. Вона простягла менi вiйськовий бiнокль. Радянська модель Б-8. Мiй дiд свого часу роздобув собi такий, щоби вивчати деталi церковних фасадiв. Вiн розповiдав менi, що до вiйни найкращу оптику виробляли у Нiмеччинi, тож росiяни, окупувавши схiдну частину Нiмеччини, насамперед викрали нiмецькi промисловi таемницi та обладнання i почали робити дешевi, але збiса якiснi копii нiмецькоi оптики. Господь знае, як Б-8 опинився у цьому закутнi. Я поклав гвинтiвку i подивився в бiнокль на будинок, де вигулькувало обличчя. Зараз там нiкого не було.
– Я, звiсно, сплачу за оренду.
– Дай спокiй! – пирхнула вона, прибравши набоi до дробовика i ставлячи передi мною короб набоiв до гвинтiвки. – Але, гадаю, Уго не заперечуватиме, щоби ти сплатив за вистрiлянi набоi.
– Де вiн зараз?
Мое запитання виявилось недоречним, судячи з того, як жiнка насупилася.
– Рибалить, – лаконiчно вiдказала вона. – Ти маеш якусь iжу та питво?
Я похитав головою. Я про це навiть не подумав. Чи я взагалi щось iв од самiсiнького вiд’iзду з Осло?
– Я можу загорнути тобi з собою сандвiчiв, а решту докупиш у крамничцi Пiрйо. Кнут тобi покаже.
Ми вийшли на ганок. Вона подивилася на годинник. Ймовiрно, хотiла переконатися, що я пробув у неi недовго i сусiди не матимуть пiдстав плiткувати. Кнут гасав по двору, наче щеня в очiкуваннi прогулянки.
– До мисливськоi хатини йти з пiвгодини, чи пак до години, – сказала вона, – залежно вiд того, який ти швидкий.
– Гм. Я не знаю точно, коли прибуде мое рушниця.
– Я не поспiшаю. Уго на полювання вибираеться не часто.
Я кивнув, вiдрегулював ремiнь на гвинтiвцi й повiсив ii на плече. На здорове плече. Скинув оком на село. Треба було вигадати, що сказати на прощання. Вона схилила голову набiк, точнiсiнько як ii син, i прибрала пасмо волосся з чола.
– Не надто гарна, як на твiй смак, га?
Я напевне збентежився, бо вона засмiялась, i на ii високi вилицi набiг рум’янець.
– Наша мiсцина, я маю на увазi, Косунд. Це через будинки. Колись вони були гарнi. До вiйни. Та коли у тисяча дев’ятсот сорок п’ятому прийшли росiяни, то нiмцi, тiкаючи, геть усе попалили. Усе, крiм церкви.
– Тактика випаленоi землi.
– Людям треба десь мешкати. Тому будували наспiх. Про зовнiшнiй вигляд нiхто не дбав.
– Нормальний вигляд, – збрехав я.
– Облиш, – розсмiялася вона. – Будинки потворнi, але не люди, якi в них мешкають.
Я подивився на ii шрам.
– Вiрю. Та нам час iти. Дякую тобi.
Я простягнув iй руку. Цього разу вона ii потиснула. Їi долоня була твердою i теплою, як нагрiтий сонцем гладенький камiнь.
– З Богом.
Я подивився iй в обличчя. Вираз його був щирим.
Крамничка розташувалась у пiдвалi одного з будинкiв. Там панував морок, i господиня вигулькнула з темряви, аж коли Кнут гукнув ii втрете. Пiрйо виявилася закутаною в хустку опасистою тiткою.
– Юмалан терве! – привiталася вона рiзким фальцетом.
– Перепрошую? – не второпав я.
Вона повернулась у бiк Кнута.
– «Господь благословен!» – переклав той. – Пiрйо балакае тiльки фiнською, але знае, як називаеться по-норвезьки весь ii крам.
Продукти було виставлено на полицях за прилавком, i Пiрйо викладала передi мною те, що я замовляв. Консервованi котлети з оленини, консервованi рибнi тюфтелi, ковбаса, сир, хлiб iз цiльного борошна.
Пiрйо напевне пiдраховувала подумки, бо, коли я закiнчив, вона одразу написала на папiрцi та показала менi загальну суму. Я схаменувся: менi слiд було витягти кiлька банкнот iз пояса-гаманця ще до того, як ми зайшли в крамницю. Я не мав намiру всiм показувати, що я тут розгулюю з чималими грошима – десь так сто тринадцять тисяч крон, тож, повернувшись спиною до Пiрйо та Кнута, вiдступив до муру i розстебнув два нижнi гудзики на сорочцi.
– Ульфе, тут не можна дзюрити, – озвався до мене Кнут.
Я мовчки озирнувся на нього.
– Я пожартував, – засмiявся вiн.
Пiрйо на мигах показала, що не мае здачi зi стокроновоi купюри, яку я iй подав.
– Пусте, – сказав я. – Вiзьми собi на чай.
Вона щось вiдказала своею жорсткою незрозумiлою мовою.
– Вона каже, ти зможеш узяти на решту iншi продукти, коли прийдеш удруге, – переклав Кнут.
– Тодi iй, мабуть, варто записати.
– Вона запам’ятае, – сказав Кнут. – Ходiмо.
Кнут, пританцьовуючи, йшов лiсовою стежкою передi мною. Верес шмагав мене по холошах штанiв, навколо наших голiв дзижчали комарi. Тундра.
– Ульфе…
– Що?
– Чому в тебе таке довге волосся?
– Бо його нiхто не пiдстриг.
– А-а…
За двадцять секунд:
– Ульфе…
– Га?
– Ти геть не знаеш фiнськоi?
– Нi.
