Дріт

– Зашморг – твій, – заперечила. – Ти повісив на ньому мій світ, повісив душу, ну нащо тобі, як ти казав, одне тіло. Віддай його дроту, як віддав усе інше. Не жалій.

– Поклади дріт, – наполягав хлопець.

Не поклала, понесла шмат іржавого металу з собою.

– Ну й неси, – обурився. – Викриті чари однак ніколи повторно не спрацьовують.

– Персня хоч віддай, – розчахнув вікно, крикнув у темряву. – Це не дріт, він великих грошей коштує.

– Віддам усе, що маю, – донеслося до вух. – Але щоб забрав і носив до скону, щоби ні покинути, ні скинути не міг.

– Носитиму, не переживай, – відповів сердито.

* * *

Ніч Славкова була тривожною та неспокійною – то Таня, то Євтихія напливали в снах, мов змагалися, хто першим сягне ранку цієї нестерпної ночі.

А першим сягнув ранку Славків батько.

Грюкав у двері, аж замок тріщав.

– Що таке? – врятував замка від знищення заспаний Славко.

– Слава Богу, живий, – присів батько на стілець.

Славко нерозуміюче кліпав очима.

– А який я повинен бути? – дивувався.

– Дідько вас, молодих, розбере, якими ви повинні бути, – заспокоювався батько. – То любляться, то з балкона разом плигають, аби в небеса в обіймах вознестися.

– З якого балкона, хто плигає? – нічого не міг зрозуміти Славко.

– Про балкон я так, для образності, – махнув рукою старший Пулюй. – А от що в тебе з Тетяною твоєю стряслося, тобі краще знати. Бо міліція, певен, буде цікавитись. Адвоката я вже замовив.

– А що з Тетяною? – недобре щось ворухнулось у Славка під серцем.

– Повісилася, – випалив батько. – На шматку іржавого дроту повісилась. І нащо? – дивувався.

– Зашморг, – завив Славко. – Євтихія ж казала – зашморг. Господи, й чом я не взяв у Тані ті каблучки?

Мчав на квартиру до коханої. І немов упав знову в неспокійний нічний сон, от тільки серед білого дня.

Ввірвався в злощасну квартиру, припадав до посинілого дівочого тіла, яке вже пакували, аби везти в морг на експертизу, метався, шаленів, грубив якомусь капітану міліції, що ошивався довкола з синенькою текою та намагався щось туди занотувати зі Славкових слів; аж нарешті вперся очима в дріт, заплетений у петлю та підвішений до крюка в стелі серед ванної кімнати.

Кинувся до дроту, відкрутив, відірвав його від крюка.

– Не смій, не чіпай, – розставляв руки капітан. – Речовий доказ.

Не вслухався капітанового голосу, прошмигнув зі шматком дроту крізь міліцейські кордони і щез.

Далі – повна прострація.

І тільки батьків крик через тиждень вернув до тями.

– Виродок! – гриміло на весь дім.

Виродком виявився не Славко, а менший брат його – Ігор. Навчаючись у столичнім універі, занедбав науку, знюхався з наркотою, вліз у страшенні борги та, аби позбутися їх, запузирив зі скарбниці Пулюїв пару діамантів.

– Що, жаль для сина пару брязкалець і якогось персня? – огризався до батька Ігор.

– Та я… та я… – ревів старший Пулюй і, не знаходячись на слові, вергав звичне. – Виродок! Ганьба сім’ї!

– Стійте, тату, – з глибин душі наповзала на Славка підозра. – Про якого це ти персня торочиш, Ігоре?

– Дідового, – байдуже відповів той. – Якого в тебе з хати затирив.

– Ти?! – не повірив Славко.

– А ти що думав, домовик похазяйнував, – іронічно мовив Ігор.

Славко не відповів нічого. Він мовчки вийшов з будинку, витягнув зі сховку під парканом скручений дріт і побрів з ним кудись лісом.

Ішов до Євтихії.

– Сука, – шепотів. – Що ж ти наворожила, сука?!

Ніби привид, прошелестів Євтихіїним подвір’ям.

– Куди без черги? – запротестував хтось.

– Черга скінчилася, – буркнув Славко й ступив до передпокою.

– Матінка не приймають, – стала в дверях молодиця-розпорядниця.

– А я не на прийом, – грубо відштовхнув молодицю парубок.

Євтихія, як завше, втомлено мліла між своїх свічок.

– Ну й що це? – кинув Славко дріт на стіл.

– Дріт, – відповіла Євтихія.

– Та ні, зашморг, – заперечив Славко.

– Чий? – забігали матінчині очиці.

– Ваш, – спокійно відповів Славко.

– Себто? – не зрозуміла.

– Пам’ятаєте, вкраденого персня на мою дівчину повісили? – розтлумачував Славко. – Про дріт оцей торочили, про чари, замкнутий круг, зашморг.

– Ну… – боязко погодилася Євтихія.

– Так от, чари тут ні до чого, – грюкнув Славко кулаком по столу. – Бо персня вкрав мій брат.

– От і слава Богу, що знайшовся злодій, – нервово хіхікнула ворожка.

– Нащо мені злодій, нащо перстень, як на цьому дроті повісилася моя доля?! – шаленів Славко.

– Доля не вішається, – муркнула Євтихія, – вона, буває, випадає з поля зору, аби по часі знову з’явитися на очі.

– Дівчина моя повісилася, яку ви нащось у злодійки записали, – розтлумачив Славко.

– Дівчина?! – закашлялася ворожка. – А я ж просила тебе, хлопче, не шукай скорботи.

– При чім тут моя скорбота до вашої брехні? – аж отетерів Славко. – Не було б брехні, не було б і скорботи. Ви – вбивця, матінко Євтихїя. Ви – злочинець, пожирач невинних душ, костолом людських доль. Ви найняли якогось напівзотлілого песиголовця, аби вивідав у мене все й вам доніс, а потім з його слів зварганили образ розкрадача перснів з невинної моєї Танюшки. Бо вимислили себе пророком, хоча насправді біля нього навіть не стояли на своїм віку. Ви хоч самі собі зізнавалися колись, що ніякий ви не пророк, а проста брехуха-заробітчанка? Я вимагаю відповіді – собі зізнавалися?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.