скачать книгу бесплатно
Агатангел
Наталка Сняданко
У своiй творчостi Наталка Сняданко робить спробу серйозного, хоча й iронiчно оформленого усвiдомлення та переосмислення цiлого перiоду пострадянськоi iсторii. Байдуже, про що пише Сняданко – про зiв'яле кохання, гопникiв у нiч на Івана Купалу чи про джазову спiвачку з облущеними нiгтями, – читати ii однаково тепло й приемно…
Наталка Сняданко
Агатангел
Деякi збiги з реальними подiями не випадковi, бiльшiсть дiйових осiб не вигаданi, хоча й навряд чи захочуть впiзнавати себе у персонажах твору.
Дiйовi особи (вони ж виконавцi)
1. Горислава Галичанко, завiдувачка рубрики «Дозвiлля» щоденноi газети КРІС-2, дiвчина, безумовно, варта уваги, навiть попри те, що iй от-от виповниться тридцять.
2. Панi Мiля, бiзнесово обдарована поштарка i мрiйниця.
3. Снiжана Терпужко, журналiстка з дуже особливою дiетою.
4. Мiстер Арнольд Гомосапiенс, бiзнес-консультант iз Голландii.
5. Михайло Іванович Тичина, слiдчий, книголюб i непоганий коханець.
6. Агатангел, домашнiй щур, любить крабовi палички.
7. Юлiан Йосипович Незабудко, головний редактор газети КРІС-2. Партiйний псевдонiм – Дуньо (але це таемниця). Поет i дбайливий сiм’янин.
8. Пан Фiалко, заступник пана Незабудка. Партiйний псевдонiм – Франьо (хоча це теж таемниця).
9. Пан Маргаритко, заступник пана Незабудка i пана Фiалка. Партiйний псевдонiм – Геньо.
10. Пан Штуркало, вiдповiдальний секретар.
11. Олежик Трав’янистий, верстальник iз сумнiвною репутацiею.
12. Соломон Айвазовськi – таемничий та ерудований, у душi – романтик, що старанно приховуе, можливо, навiть сам вiд себе.
13. Шарлотт – вродлива i неприсутня.
14. Степан Вовк, 13-й комерцiйний директор КРІСа-2.
15. Рекламний вiддiл, нiчим, крiм прiзвищ, не характерний.
16. Панько Овочевий. У приватному спiлкуваннi – Льоня.
17. Інвестор – загалом другорядний персонаж.
18. Теобальд Полуботок-Свищенко, дописувач КРІСа-2.
19. Професор Полуботок-Свищенко, засновник клiнiки Шато д’Амур та «украiнського» методу лiкування психiчних захворювань.
20. Евелiна, сусiдка Горислави, скрипалька.
21. Марко, сусiд Горислави, гiтарист.
22. Юрко, випадковий персонаж.
Veritasна днi пляшки
Юлiан Йосипович Незабудко прокинувся вiд солодко-тривожного вiдчуття в паху, яке могло свiдчити тiльки про одне, i саме про це i свiдчило. У нього була ранкова ерекцiя. Головний редактор щоденноi тигиринськоi газети КРІС-2, як називаеться посада нашого героя, посмiхнувся чи то до стелi, чи то до себе самого (на стелi у спальнi було дзеркало) i зiтхнув iз полегшенням. Коли тобi суттево за сорок, кожна ранкова ерекцiя, а тим бiльше iз сильного похмiлля – це «трохи подiя», як сказав би, зверхньо посмiхаючись, пан Незабудко, якби йшлося про когось iншого. Але оскiльки справа стосувалася його самого, то вiн тiльки ковзнув рукою пiд ковдру i з полегшенням зiтхнув, пересвiдчившись, що солодко-тривожне вiдчуття його не пiдвело. Усi ми любимо виглядати iронiчними чужим коштом.
Пан Незабудко жваво пiдхопився, замугикав «вi а зе чемпiонс» i пiшов пiд душ, переможно спостерiгаючи, як навiть струменi теплоi води не вiдразу зруйнували горду набундюченiсть у його паху. Десь вiн читав, що ерекцiя «з бодуна» – явище майже автоматичне i свiдчить не так про молодiсть органiзму, як про пiдвищений тиск на якiсь там залози, тому така ерекцiя не виключае пiдступного наближення простатиту. Але Юлiан Йосипович був оптимiстом i тiшився кожнiй ранковiй ерекцii, хоча скаржитися на сексуальнi можливостi свого органiзму наразi не мав пiдстав. Шкода, що дружина у вiдрядженнi i немае з ким роздiлити скромну статеву радiсть. Хоча з iншого боку, добре, що вона у вiдрядженнi, адже навряд чи iй сподобався б запах з його рота, який навiть самому Юлiану Йосиповичу не дуже подобався, коли вiн видихав у близько поставлену до вуст долоню i принюхувався. Пан Незабудко щоранку перевiряв таким чином, чи не тхне у нього з рота. Сьогоднiшнiй перегар викликав туманнi спогади про те, що вечiр таки завершився пивом, а це дружинi точно б не сподобалося. Юлiану Йосиповичу це також не подобалося, але не подобалося вже сьогоднi, а вчора чомусь, навпаки, подобалося. І найгiрше, що так бувае завжди.
Тому те, що його дружина Неллi перебувае у вiдрядженнi, загалом добре. Бо Неллi, як i переважна бiльшiсть дружин, негативно ставиться до появи чоловiка у нетверезому станi. Хоча i не влаштовуе у таких випадках сцен, не дорiкае, не б’е посуд. І цим тiльки посилюе вiдчуття провини наступного ранку, яке своею чергою посилюе бодун, i це, на вiдмiну вiд ерекцii, повторюеться щоразу. Юлiан Йосипович не любив з’являтися на очi дружинi у нетверезому станi. Нiби нiчого особливого не вiдбувалося, але щоразу пiсля ii мовчазного, але промовистого погляду в нього надовго зникало бажання затримуватися з друзями на пивi й, навпаки, виникали тривожнi пiдозри, нiби дружина ним манiпулюе, а це не дуже корисно для самооцiнки. Найбiльше Юлiан Йосипович боявся потрапити дружинi пiд каблук. Навiть не так, вiн боявся, аби хтось не подумав про нього такого, чи навiть ще точнiше, не здогадався про те, що насправдi вiн уже давно пiдкаблучник. Юлiан Йосипович усе ще не наважувався зiзнатися в цьому навiть собi, бiльше того, вiн не наважувався зiзнатися собi у тому, що поки про це нiхто не знае, такий розподiл ролей його влаштовуе. Хоч це й суперечило завченому з дитинства правилу, що головою в сiм’i повинен бути чоловiк, – наслiдки виховання домiнантною матiр’ю, сказав би про це його львiвський друг, психоаналiтик, якби пан Незабудко зiзнався йому у своiх пiдозрах, але пан Незабудко нiзащо не зiзнаеться, i це вже вплив батькового виховання, бо ж батько був типовим прикладом того, що вiдбуваеться з чоловiками, якi потрапили пiд каблук.
Одного разу, наприклад, Юлiан Йосипович повертався додому в цiлком безпiдставному радiсному пiднесеннi, штучно викликаному алкоголем, i тримав у кишенi бездомного котика, якого знайшов на смiтнику й невiдомо навiщо пiдiбрав. Пан Незабудко, як завжди, насвистував «вi а зе чемпiонс» i трохи неприродно посмiхався, вiн добре усвiдомлював, що усмiшка його виглядае неприродно, а може, i дурнувато, але нiчого не мiг iз собою вдiяти, бо вже на сходах раптом з жахом пригадав, що сьогоднi восьма рiчниця iхнього одруження. Налякало його не те, що вони одруженi вже так давно, жахливо було, що вiн забув про цю подiю, яку щиро вважав найщасливiшою у своему життi, а ще бiльш жахливою здавалася тепер ця дурнувата напiвтвереза посмiшка. Навряд чи Неллi повiрить, що котик – це заздалегiдь запланований оригiнальний подарунок, але вона дуже любить котiв, вигляд нещасного голодного створiння вiдволiче ii, i тодi, можливо, ситуацiя виглядатиме не так дурнувато.
Неллi й справдi скептично поставилася до спроби чоловiка урочисто привiтати ii зi святом, але була настроена досить доброзичливо, витягла з холодильника кiлька пляшок пива i навiть випила одну разом iз чоловiком.
Пиво пiсля горiлки спровокувало Юлiана Йосиповича на вiдвертiсть, вiдвертiсть – на дискусiю, дискусiя – на фiлософiю. А вранцi йому спершу довелося усвiдомити, що нi пива, нi таблеток вiд головного болю в домi немае, а потiм прослухати двi касети iз записаними на диктофон власними вчорашнiми монологами. Із цих записiв недвозначно випливало, що, окрiм комплексу меншовартостi (дружина заробляла бiльше), вiн страждае i на глибоко прихований едiпiв комплекс, а до того ж iще й на комплекс Пiтера Пена, що стало для Юлiана Йосиповича цiлковитою несподiванкою, бо досi вiн вважав себе вiльним вiд будь-яких комплексiв, а тим бiльше вiд таких банальних. «Краще б я помер учора», – сказав вiн тодi й пiшов на роботу. Вiн iще довго з жахом згадуватиме той ранок, але треба визнати, вiдтодi, коли справа доходить до пива пiсля горiлки, вiн встае i мовчки йде додому. Принаймнi до вчорашнього вечора це було так, а вчора умовний рефлекс знову пiдвiв, i тепер у нього сильно болить голова i неприемно тхне з рота.
Дiтей Неллi напередоднi вiд’iзду завбачливо завезла до бабусi. Юлiан Йосипович не мiг чiтко згадати, до якоi саме (його батько був одружений двiчi, i тепер обидвi його вдови стали близькими подругами й по черзi опiкувалися онуками). Але все одно вiдчував вдячнiсть до дружини. Немае нiчого гiршого за дитячий крик, коли ти з бодуна.
Пiсля душу й апетитноi яечнi з салом Юлiан Йосипович вiдкоркував приготовану з вечора пляшку пива i сiв писати сонет. Останне свiдчило про те, що його похмiлля було середньоважким, бо в моменти бiльш критичнi вiн брався за написання поем, а ранки з мiнiмальними проявами похмiлля спонукали до верлiбровоi форми. Причому нi поеми, нi верлiбри йому так нiколи й не вдавалося закiнчити, першi – за браком часу, другi – через вiдсутнiсть натхнення. Найбiльш плiдно його творчiсть розвивалася у жанрi сонетiв та вiршованих афоризмiв. Можливо, так траплялося через те, що середньоважке похмiлля, i це не могло не тiшити, траплялося у життi Юлiана Йосиповича значно частiше, нiж дуже важке, а зовсiм легке, на жаль, практично не траплялося.
Пляшка ще не встигла спорожнiти й до половини, а на паперi акуратними рядками (Юлiан Йосипович був палким прихильником калiграфii i не терпiв недбальства у справi писання вiд руки) з’явилося:
НАСЛІДУВАННЯ КЛАСИКА
(формально скорочений сонет)
у лоно пристрастi заникуеться страх
бомжиха Люся i питущий Славцьо
злились в екстазi в парку, прям на лавцi
що есть любов, а не звичайний трах
та ранок в душi iх посiяв сумнiв
й примусив розiйтись нi в сих нi в тих
згадалась недопита пляшка раптом
що десь пропала в любощах палких
i квiтнути б любовi iхнiй досi
якби знаття що пляшку спиздив Руслан
Пан Незабудко зробив довгий ковток iз пляшки й подумав, що було б непогано або зовсiм вiдмовитися вiд роздiлових знакiв, або розставити iх за правилами. Така думка навiдувала його пiсля написання кожного вiрша, але щоразу ставало шкода витрачати на це час, i Юлiан Йосипович вирiшував, що у поезii граматика (чи пунктуацiя? морока з цими фiлологiчними тонкощами) може бути довiльною. Так вiн вирiшив i тепер, пiсля чого помiняв порядок слiв у першому рядку другоi строфи й уголос продекламував остаточний варiант:
НАСЛІДУВАННЯ КЛАСИКА
(формально скорочений сонет)
у лоно пристрастi заникуеться страх (пауза)
бомжиха Люся i питущий Славцьо
(тривала пауза, ковток iз пляшки)
злились в екстазi в парку, прям на лавцi
що есть любов, а не звичайний трах (посмiшка горда, але скромна)
та в душi iх посiяв сумнiв ранок (задоволене покашлювання)
й примусив розiйтись нi в сих нi в тих
згадалась недопита пляшка раптом
що десь пропала в любощах палких
(вiдригування i переможний погляд у дзеркало)
i квiтнути б любовi iхнiй досi
якби знаття що пляшку спиздив
(пауза, передостаннiй ковток iз пляшки)
Костя
Варто б уточнити, – подумав пан Незабудко, – що Костя був третiм, коли купували пляшку, тому частково мав моральне право на такий вчинок. А може, iнтрига була складнiшою, i вiн украв пляшку iз ревнощiв, бо теж хотiв Люсю (варiант – Славця?).
Але придумати вiдповiдну строфу головний редактор единоi, а тому i найкращоi щоденноi тигиринськоi газети КРІС-2 не встиг. Задзвонив мобiльний. Юлiан Йосипович пiднiс слухавку до вуха i коротко поцiкавився:
– На допит? До мiлiцii? Коли?
Послухавши вiдповiдь, кинув:
– О’кей. До зустрiчi.
Допив пиво i почав збиратися.
Чому не варто передплачувати щоденних газет
Панi Мiля, наша поштарка, не любить свою роботу. Не тодi, коли розповiдае моiй сусiдцi панi Оксанi, як чоловiк Олi з другого поверху, Петро, побив дружину. І «то не в день зарплати, як завжди», а тому, що «застукав iх на гарячому (ви ж знаете, Оля з Миколою iз сусiднього пiд’iзду тойвово, i вже навiть один раз це саме, ну, ви розумiете, бiльше трьох тижнiв, але нiчого, випила «Постiнор», i помогло)». Про стосунки Олi й Петра панi Мiля знае все, принаймнi все, що може знати про такi речi небезпосереднiй очевидець. І все це вона знае з абсолютно достовiрного джерела. Вiд акушерки Лiди з третього поверху. А звiдки знае про це акушерка, панi Мiля тактовно замовчуе.
Крiм того, поштарка завжди в курсi, хто в будинку плануе переiжджати i куди саме, якi квартири продаються, скiльки коштують, коли там востанне зроблено ремонт. Критичнi характеристики усiх маклерiв, якi працюють iз нерухомiстю нашого району, також можна почерпнути у нашоi поштарки. І якщо iх таки почерпнути, то ви неминуче прийдете до висновку, що у справах нерухомостi найкраще звертатися до самоi панi Мiлi. З ii допомогою кiльком нашим сусiдам уже вдалося вигiдно продати i розмiняти квартири. Панi Мiля розповiдае про це з гордiстю, не забуваючи щоразу скрушно позiтхати, що працювала б вона маклером, то не животiла б на злиденнi поштарськi копiйки. Але не намагайтеся запитати панi Мiлю, чому вона не йде працювати маклером, бо вам доведеться вислухати довгу й обурену тираду про те, що вона не з тих, якi наживаються чужим коштом, вона звикла чесно заробляти собi на хлiб, уся ця купiвля-продажа (саме так, продажа, попри докорiнну украiномовнiсть панi Мiлi i гордiсть за правдиве галицьке походження, вона часом дозволяе собi такi прикрi помилки. Даеться взнаки регулярний перегляд програм росiйського телебачення), так от, уся ця купiвля-продажа не для неi, а крiм того, маклери живуть з вiдсоткiв, а це справа ненадiйна, аж раптом не вдасться нiчого продати, чим тодi дiтей годувати, а так хоч невеликi грошi, зате регулярно.
Хоча розносити пошту панi Мiля не любить.
Щоранку десь мiж шостою i пiв на сьому я маю нагоду вiдчути на власнiй шкiрi нелюбов панi Мiлi до свого фаху. Газету КРІС-2, яку я передплачую, вона вважае за необхiдне вiддати особисто менi в руки.
– Ваша газета, – говорить вона менi щоразу тоном мiлiцiонера, який вiддае права водiевi машини, зупиненоi для перевiрки, пiсля того, як жодних порушень знайти не вдалося. І тепер мiлiцiонер змушений буде вiдпустити водiя без штрафу. Якщо, звичайно, можна розглядати таку ситуацiю як типову. Або ж картина бiльш реальна – порушення знайдено, але водiй вiдмовляеться «вирiшувати питання на мiсцi» й вимагае офiцiйного виклику в суд. Мiлiцiонер заповнюе необхiднi папери, з тугою проводячи поглядом автомобiлi, якi, не зупиняючись, проiжджають повз, чим пiдривають сiмейний бюджет мiлiцiонерськоi сiм’i. І от коли вiн зупинить наступного водiя, фраза: «Вашi документи» прозвучить майже з тою ж iнтонацiею благородного гнiву, що i в панi Мiлi, коли вона приносить менi газету о шостiй ранку.
І в чомусь я можу ii зрозумiти. Адже крiм мене у нашому будинку нiхто нiчого не передплачуе. Передплата давно вийшла з моди, не лише з мiркувань ощадливостi, а й через поширення серед населення звички при нагодi купувати пресу в кiоску або читати ii на робочому мiсцi в електроннiй версii. Як наслiдок – суттево полегшилось життя поштарiв, i тому можна вважати справедливим обурення поодиноких представникiв фаху, яким усе ще доводиться виконувати цю рудиментарну послугу. Напевно, я i сама нiчого не передплачувала б, але вранцi, ще до виходу з дому, мушу читати газету, у якiй працюю, щоб пiдготуватися до наради у редакцii. Хоча цього я панi Мiлi не пояснювала. Менi здавалося достатнiм оформити передплату на поштi.
– Ваша газета, – традицiйно буркнула менi поштарка i сьогоднi, пiсля того як я вiдчинила iй дверi. Вставати було ще важче, нiж завжди, пiсля бурхливого святкування напередоднi. Замiсть очiкуваного роздратування на обличчi жiнки була майже привiтна посмiшка.
– Прошу розписатися, – панi Мiля передала менi ще й офiцiйний бланк повiдомлення, де зазначалося, що мене викликають у мiлiцiю.
Невдоволення поштарки з приводу передплаченоi мною газети недовго залишалося пасивним. Спочатку вона щодня кидала КРІС-2 до моеi поштовоi скриньки, хоча майже нiколи не встигала зробити це вранцi. Переважно я знаходила газету в скриньцi, повертаючись iз роботи, а часом заставала поштарку за виконанням своiх професiйних обов’язкiв. Моi несмiливi прохання приносити газету вранцi не мали бажаного ефекту. Бiльше того, панi Мiля запропонувала, що приноситиме по п’ятницях увесь тижневий стосик газет, а коли не встигне, то в понедiлок. Ще вона може залишати газети для мене у поштовому вiддiленнi, а я за додаткову платню забиратиму iх сама. «Або, – радила менi поштарка, – пiдпишiться на щось людське, з рецептами там, з телепрограмою, чи хоча б з оголошеннями, щоб виходило два рази на мiсяць, нащо вам стiльки макулатури?»
Я вiдмовилася. Тодi вона з власноi iнiцiативи почала приходити у зручний для себе час. Тобто раз на тиждень або раз на два тижнi. Я подзвонила до начальника вiддiлення. Пiсля того, як шеф зобов’язав панi Мiлю виконувати моi «забаганки», адже природно, що саме так це виглядае в очах жiнки iз трьома дiтьми, п’ятьма городами й чоловiком-п’яницею, поштарка щоранку будить мене о шостiй. І я не маю права нарiкати, адже за додатковий сервiс особистого вручення газети не доплачую. Так тривае вже кiлька мiсяцiв, i в наших iз панi Мiлею стосунках навiть з’явилося своерiдне взаеморозумiння: вона вiдчувае певну насолоду, побачивши мое заспане обличчя, адже я нiколи ранiше не вставала так рано. А я отримую газету i ще двi години вiльного часу перед початком робочого дня. І це загалом зручно, хоча й не дуже позитивно позначаеться на моему свiтосприйняттi. Як з’ясувалося протягом часу, вiдколи я змушена прокидатися о шостiй, звикнути до цього факту мiй органiзм не здатен i реагуе вiдчуттям глибокого роздратування, позбавленого конкретних причин. Десь мiж шостою i сьомою я здатна, здаеться, зненавидiти навiть холодильник за те, що вiн гуде надто голосно, а ще бiльше за те, що порожнiй. Протягом дня вiдчуття роздратування i незадоволення проходять ряд незначних модифiкацiй i злегка послаблюються вiдразу пiсля калорiйного обiду або ж посилюються у випадку вiдсутностi такого обiду чи обiду взагалi. Але деструктивне уявлення про свiт не залишае мене до самого вечора, i нещодавно я з жахом усвiдомила, що тихо ненавиджу панi Мiлю i мрiю про те, щоб ii звiльнили, щоб вона захворiла й пiшла на лiкарняний, щоб кинула нарештi цю роботу, i навiть якщо ii зiб’е машина, я не впевнена за свою реакцiю. Ясно одне – iз цим термiново потрiбно щось вирiшувати.
На самому початку цiеi iсторii ми вже робили спробу налагодити дружнi стосунки. Панi Мiля розповiла менi, як важко бувае виходити з дому о п’ятiй, коли в тебе трое маленьких дiтей. Як болять ноги i руки в кiнцi змiни, як псуе настрiй начальник, як важко тепер знайти роботу i як часто звiльняють поштарiв. Менi стало шкода цю бiдну жiнку, я дала iй свiй телефон i дозволила дзвонити, коли в неi захворiють дiти, тодi я сама забиратиму газету. Вона подзвонила вже наступного дня, потiм ще через день, далi почала дзвонити щодня, i протягом мiсяця я бiгала за газетою на пошту, щоб не пiдвести панi Мiлю, хоча до газетного кiоску менi значно ближче. Потiм вона попросила рознести пошту по сусiднiх квартирах, далi по сусiднiх будинках, i я зрозумiла, що незабаром менi доведеться звiльнитися з основноi роботи, бо почнеться весна, треба буде скопати городи, далi посапати бур’ян, зiбрати урожай…
Крiм того, я не встигала прочитати газету вранцi, змушена була вiдкладати це на вечiр, через що одного разу двiчi було надруковано той самий матерiал, i я отримала суворе попередження вiд головного редактора. Тодi я припинила забирати газету з пошти i почала купувати ii в кiоску, але панi Мiля образилася, бо на тижневий стосик моiх недоставлених газет випадково звернув увагу начальник поштового вiддiлення i поштарка отримала догану.
Сьогоднiшня ii переможна посмiшка – це демонстрацiя того, що рахунок у нас 2:1 на ii користь, адже якщо мене посадять, iй не доведеться бiльше носити менi газети.
Так принаймнi менi здалося. Хоча насправдi все було зовсiм не так. І панi Мiля, вiддаючи повiдомлення, зовсiм не бажала менi зла, тобто попереднього затримання, пiдписки про невиiзд чи навiть ув’язнення. У цей момент поштарка думала зовсiм про iнше. Їi радiсна посмiшка була пов’язана з мiсячними, якi нарештi почались у неi пiсля понад тижневоi затримки. Пiд час цього тривожного тижня вона вже навiть почала пiдозрювати, що ii чоловiк, якому вона пiвроку тому вiдмовила в сексi до моменту, коли вiн остаточно кине пити й почне бiльше заробляти, потай уночi таки виконуе подружнi обов’язки. Саме сьогоднi панi Мiля збиралася йти до акушерки Лiди, але все щасливо вирiшилося, i тепер у поштарки був чудовий настрiй. У станi емоцiйного пiднесення вона навiть не звернула уваги на бланк повiдомлення, який дала менi. І це вже було зовсiм не схоже на панi Мiлю, адже вона любила бути в курсi всього, що вiдбуваеться на дорученiй iй дiлянцi.
Але я, звiсно, не могла всього цього знати. Характер нашого iз поштаркою спiлкування не виходив на потрiбний для таких одкровень ступiнь вiдвертостi, i тому iй довелося тримати свою маленьку жiночу радiсть у собi, хоча дуже кортiло подiлитися хоча б iз кимось.
Вона таки не втрималась i при виходi з пiд’iзду переможно посмiхнулася вуличнiй кiшцi, кинувши iй багатозначне: «Отак-от!» У цьому вигуку панi Мiля спробувала виразити всю суперечливiсть емоцiй, якi ii переповнювали. Адже попри небажанiсть четвертоi вагiтностi (низькi матерiальнi статки, прогресуючий варикоз, опущена матка i задавнена мастопатiя), iй таки було б приемно, якби ii Степан усе ще час вiд часу не мiг стримати свого чоловiчого ества, бо це приемно кожнiй жiнцi. З iншого боку, «мiсячка», як це називаеться у колах панi Мiлi, й не тiльки цих колах, – це ще не доказ еротичного збайдужiння чоловiка. Можливо, вiн справдi потай уночi, бо ж недаремно iй час вiд часу сниться щось дивне i бентежне, пiсля чого вона прокидаеться вiд приемного завмирання всерединi, такого приемного, як не бувало з нею навiть у тi моменти, коли насправдi… Але такi соромiцькi думки не личать матерi трьох дiтей, у цьому панi Мiля переконана на сто вiдсоткiв. Навiть на сто один. Тому вона бере себе в руки, гордо пiднiмае голову i, зберiгаючи iдеальну осанку, крокуе до поштового вiддiлення «показатися на очi шефу».
У каналiзацiйних трубах загудiла вода, потужно вриваючись у гармонiю звичних о цiй порi звукiв та запахiв, якi дають достатньо чiтке уявлення про те, як проводять ранок у сумiжних квартирах. Сусiд iз верхнього поверху закурив першу ранкову «Приму». Напевно, цигарка стимулюе його кишкiвник, бо щоразу пiсля того, як до мого туалету проникае запах цигаркового диму, вiдразу ж чуеться i характерний звук, iнтенсивнiсть якого наводить на пiдозру, що сусiд вживае сильнодiючi послаблюючi засоби. Не може ж у нього постiйно бути розлад шлунка.
Його пес скавулить, напевно, це вiн зробив купу пiд моiми дверима, запах проникае навiть крiзь них.
Сусiди справа кiлька тижнiв тому одружилися i тепер щоранку кохаються у ваннi, iхнi стогони супроводжуються потужним ревiнням води у трубах та скаргами сусiдки знизу, яку я часто зустрiчаю на вулицi дорогою на роботу. Вона вигулюе свого котика (влiтку вiн майже повнiстю облазить, а взимку його вбирають у вовняну пов’язку, тому я не знаю, якоi вiн мастi) i скаржиться менi, що на стелi у неi просочуеться вода, яку молодята розхлюпують iз ванни.
Із сусiдами злiва у нас одна сумiжна стiна, яка у них розташована на кухнi, а у мене в спальнi. Запахи iхнього снiданку, як правило, завершують моi сновидiння якимись сюрреалiстичними подробицями. Наприклад, пiд аромат пригорiлого молока, з якого у сусiдiв часто починаеться ранок, менi завжди сняться смiтники, а смажене сало доповнюе образ вiзуальними деталями: лiто, пообiдня спека, довкола смiтникiв лiниво кружляють вгодованi мухи, бомжi витягують iз контейнерiв об’iдки, обнюхуючи iх на предмет iстiвностi, а поряд за iхнiми дiями зацiкавлено спостерiгають дiти й обговорюють пропозицiю «побавитись у бомжiв».
А потiм раптовий порив сильного вiтру пiдхоплюе бомжiв, i вони вiдлiтають кудись у височiнь, енергiйно розмахуючи крилами i пробуджуючи зi сну розiмлiлих на сонцi бездомних псiв. Далi пси й собi пiднiмаються у височiнь, розмахуючи вухами замiсть крил, а з iхнiх пащ вириваеться не жалiбне скавулiння i не обурене гарчання, а одна за одною випадають великi бiлi квiти й опускаються на землю пахучими пелюстками. Але це вже, здаеться, з якоiсь пiснi.
У суботу вранцi сусiди з помешкання лiворуч iдуть на село, тому снiдають чимось нашвидкуруч, не залишаючи запахiв. Я дуже iм за це вдячна, бо приемно час вiд часу починати день i без лiтаючих бомжiв та смаженого сала. Зрештою, в останньому сусiди зi мною, мабуть, не погодяться, але degustibus, як вiдомо, переважно залишаеться statusquo, як, можливо, прокоментував би ситуацiю мiй науковий керiвник пан Свiтило В.І., який любить компонувати афоризми з уривкiв латинських крилатих висловiв.
Напiр води в трубах о цiй порi зростае, i коли вiдкручуеш кран, здаеться, нiби зараз зiрве з крiплень цiлу кухонну шафу. Тому коли потужний фонтан брунатного кольору всього лише вибивае з рук джезву, вiд чого кавовий порошок опиняеться на руках, обличчi, одязi, волоссi та нещодавно побiлених стiнах, це вже не справляе надто сильного враження. Могло бути значно гiрше.
Один мiй знайомий написав собi цю фразу при входi до квартири i каже, що напис допомагае йому взяти себе в руки у багатьох ситуацiях. Напевно, до них належить i така, як зараз, коли iз крана пiд величезним тиском тече рiдина брунатного кольору вартiстю 1,57 грн. за кубiчний метр, а кава закiнчилась.
Властивiсть невтрачання оптимiзму особливо важко даеться менi вранцi, до того, як я вип’ю перше горнятко кави. Але сьогоднi на мене чекае важкий день, тож не можна дозволяти собi дратуватися через дрiбницi, потрiбно берегти сили.
Телiпаюся до ванни змивати з волосся кавовий порошок. Мимоволi кидаю погляд у дзеркало i намагаюся зрозумiти, чи задоволена побаченим. Моя товаришка Люба, якiй тридцять два, чiтко знае, скiльки в неi зморщок, i про появу кожноi новоi стурбовано повiдомляе менi по телефону. Вона так щиро цим переймаеться, що я значно краще пам’ятаю всi прояви ii старiння, нiж своi власнi: у неi бiля лiвого ока – шiсть гусячих лапок, бiля правого – чотири, хоча наразi вони малопомiтнi, шкiра обличчя дуже пересихае вдень, але за нiч вiдновлюеться дорогим кремом, тричi на тиждень – регенеруючi маски, двiчi на мiсяць похiд до косметолога, прогресуючий остеохондроз вона затримуе регулярними сеансами масажу, целюлiт на сiдницях усе ще поборюе косметичними методами, але плануе i хiрургiчнi, хоча менi здаеться, що немае у неi нiякого целюлiту, волосся фарбуе на випадок iмовiрноi сивини, але сивих волосин наразi у себе не знайшла.
У мене пiд лiвим оком теж, здаеться, шiсть гусячих лапок, цiкаво, чи давно iх шiсть, може, котрась iз них зовсiм свiжа i варто повiдомити про це товаришцi. Не знаю, добре це чи погано, що я не пам’ятаю кiлькостi власних зморщок, не роблю регенеруючих масок, не вiдвiдую косметолога, рiдко спромагаюся на макiяж, не кажучи вже про манiкюр, педикюр чи солярiй. І про що це свiдчить: про зайнятiсть, втрату цiкавостi до протилежноi статi чи про звичайну лiнь? І що з цього всього найгiрше? Те, що для мене ця проблема ще не стала актуальною, чи те, що я пiдсвiдомо витiсняю думки про майбутне тридцятилiття зi страху перед невiдомiстю? Може, це початок неврозу? Тiльки у кого: у мене чи у Люби?
Моя подруга Люба дуже смачно готуе. Але ось уже два роки, як вона вирiшила, що настав час зайнятися своiм здоров’ям, подарувала менi мiкрохвильову пiчку та фритюрницю, точнiше, я сама забрала, бо вона збиралась викидати, i тепер харчуеться виключно здоровими, на ii думку, точнiше, на думку вiдповiдноi преси, продуктами. Виявляеться, iснуе цiлий всесвiт перешкод, якi суттево ускладнюють людям вiдповiдь на питання «iсти чи не iсти». Наприклад, шоколад. З’ясувати думку фахiвцiв з приводу корисностi-шкiдливостi цього продукту не так просто. Мало того, що вони дiляться на двi частини, й однi категорично за кориснiсть, а iншi – проти. Це в наукових колах традицiйно. Часто бувае, що однi й тi ж «авторитетнi джерела» спершу рекомендують (гормон щастя, поживнi речовини, стимуляцiя дiяльностi мозку), а потiм застерiгають (псуються зуби, розвиваеться атеросклероз, збiльшуеться кiлькiсть холестерину). У мене е цiла колекцiя подiбних публiкацiй, якi я з вiдчуття професiйноi солiдарностi не показую Любi, але питання журналiстськоi чесностi в цьому випадку непокоiть мене досить сильно. Я навiть помiтила деяку сезонну перiодичнiсть таких публiкацiй. Наприклад, журналiст Ю.В. з видання «Аргументи i подробицi» пише про здоровий вплив шоколаду на органiзм переважно у серединi сiчня, а потiм, приблизно у серпнi, сам себе спростовуе. Причому тексти його статей з року в рiк друкуються практично без змiн, iншою е лише марка шоколаду, яка рекомендуеться або не рекомендуеться. Те саме стосуеться цiлого списку продуктiв: червоного вина, молока, вершкового масла, бiлого хлiба, я вже не кажу про подiл продуктiв на канцерогеннi та нешкiдливi. Загалом, якщо вiрити усiм цим публiкацiям, як, наприклад, робить Люба, отримуеш досить рiзноманiтне меню, бо iси загалом усе те саме, що й люди, якi не бережуть свого здоров’я, але завжди без задоволення, бо iси не те, що хочеш, а те, що корисно, i не тодi, коли хочеться, а коли радять фахiвцi, котрi вже забули, що саме радили попереднього разу. А корисно це насамперед для виробникiв та видань, яким заплатили за приховану рекламу.
Люба ставиться до мого скептицизму поблажливо, цитуе принагiдно фаустiвського Бакаляра: «Кому за тридцять лiт поверне, того пиши за упокiй» i вважае, що незабаром я сама все зрозумiю, бо речi, пов’язанi з вiком, немае сенсу пояснювати молодшим вiд себе. Менi здаеться, що вона явно перебiльшуе тi глобальнi змiни, якi вiддiляють мене 29-рiчну вiд мене ж 30-рiчноi. Але можливо, вона таки справдi знае, про що говорить, i через якихось пiвроку я теж вирiшу викинути мiкрохвильову пiчку, чи навпаки, поливатиму кетчупом навiть сиру моркву, а сиру моркву вживатиму тiльки тодi, коли не залишиться iншого виходу. Можливо, менi раптом почнуть подобатися цiлком несподiванi речi, i я вiдрощу волосся, аби щоранку закручувати його у хирляву «дульку», добротно сприскуючи ii лаком, накуплю собi ангорових светрiв та безрозмiрних джинсових спiдниць, перестану користуватися дезодорантом i збиратиму грошi на шкiрянку та дублянку.
Вода тече з душу потужним струменем, що потроху втрачае свою непрозорiсть, i пiд нього уже не страшно залазити. Разом iз брудом, кавовим порошком та сонливiстю вода змивае напад ранковоi iпохондрii. Хоча щодо бруду немае остаточноi впевненостi, адже попри суттеве послаблення концентрацii iржавого кольору, зовсiм чистою вода в душi не бувае нiколи. Принаймнi у моему рiдному мiстi. Душ такого кольору часто мае непередбачуванi гiгiенiчнi наслiдки, деякi з них не змиваються тижнями, я вже не кажу про алергii. Зате не пiдлягае сумнiвам психотерапевтичний ефект. Наприклад, метафiзичний бiк процесу старiння пiсля контрастного душу впевнено вiдсуваеться на заднiй план, поступаючись значно актуальнiшим проблемам.
Узяти хоча б виклик до мiлiцii. Я вилiзла з душу, ще раз перечитала офiцiйне повiдомлення, де зазначалося, що я повинна з’явитися для допиту сьогоднi о 12.00. Невиспана уява вiдразу ж пiдсунула западло у виглядi сюжету для детективу в м’якiй палiтурцi. Назва, скажiмо, «Акулiна i горлорiзи», або «Попiсяти в обiймах смертi», чи якось постмодернiстично – «Юна ледi вбивае Синю Бороду, а потiм i трьох поросят». Сюжет простенький: 4—5 трупiв, два детально описанi згвалтування, iнцест, до якого так i не дiйшло, батько сiмейства приховуе гомосексуальний потяг до рiдного сина, сiамськi близнючки в кiнцi виявляються ще й лесбiянками, вагiтна кiлерка прийомами кунг-фу вбивае шефа мiсцевоi мафii за двi години до пологiв, а потiм успiшно народжуе трiйнят пiд колесами новенького джипа. Пуповину перерiзае мiлiцiя, що прибувае на мiсце злочину з традицiйним запiзненням. У кiнцi – неминучий гепi-енд для всiх, кого не вбили за сюжетом.
Рiзкий телефонний дзвiнок зупиняе цей потiк ранкового сюжетотворення пiдозрiло сублiмацiйного характеру.
– Ти уявляеш, вони пiдозрюють, що його вбили, – повiдомляе менi з трубки схвильована Снiжана Терпужко, поки я намагаюся настроiтися на швидкий темп ii мовлення, дуже дисонансний iз моiм сьогоднiшнiм станом. Снiжана, журналiстка нашоi газети, яка спецiалiзуеться на кримiнальнiй тематицi, продовжуе: – Версiя така, що вбили вчора, поки ми всi святкували. Тiло так i не знайшли, зате знайшли його гаманець, причому з грошима, документи, шкарпетки, пiдтяжки i сорочку. Як на мене, це нiчого не доводить.
Снiжана замовкае, i я насамперед фiксую приемну тишу у слухавцi, яку залишае по собi ii позбавлений пауз монолог, а лише згодом починаю розумiти, про що йдеться. «Вiн» – це, очевидно, консультант iз маркетингу, мiстер Арнольд Гомосапiенс, що приiхав iз Голландii за кошти якогось фонду i протягом двох тижнiв розробляв стратегiю покращення фiнансовоi ситуацii нашоi газети. Вчора мiстер Гомосапiенс був разом iз усiма на пиятицi, а потiм його викрали, можливо, вбили, або ж вiн просто зник чи втiк у невiдомому напрямку, залишивши шкарпетки, пiдтяжки, сорочку, документи i гаманець iз грошима. Сьогоднi вранцi мiстер Арнольд мав би вiдлетiти назад до Голландii. Але не вiдлетiв, чи вiдлетiв, тiльки нiкому про це не повiдомив, i тепер мене викликають до мiлiцii.
Чомусь едине, що залишаеться в моiй пам’ятi вiд цього насиченого iнформацiйного потоку, – це пiдтяжки. Чому вiн iх залишив? Детективiст обов’язково використав би цю деталь, i вже у п’ятому, в крайньому випадку – десятому роздiлi примусив би якогось другорядного персонажа вчинити самогубство за допомогою цих пiдтяжок i таким чином зiзнатися у своiй причетностi до викрадення, а може, i вбивства. Припустимо, такими персонажами стануть сiамськi близнючки, наприклад, одна викрадае, друга мочить, а потiм ця розсинхронiзована дiяльнiсть вiд незвички спричиняе у них невроз. Хоча це все одно не дае вiдповiдi на поставлене запитання. Навiть звучить якось пiдозрiло: «голландський консультант, вiд якого залишилися самi пiдтяжки». Точнiше, не пiдозрiло, а загадково, а ще точнiше – абсурдно – як сир, вiд якого залишилися тiльки дiрки. Цi його пiдтяжки виглядають, як знущання. Усе решта в ряду забутих ним речей ще можна зрозумiти: сорочка, документи, гаманець. Навiть шкарпетки – помiняв шкарпетки i зник. Але пiдтяжки – це вже занадто.
