скачать книгу бесплатно
5) вiдсутнiсть чiткоi полiтичноi позицii;
6) намагання за будь-яку цiну переiхати жити до столицi або хоча б до Львова;
7) надмiрне наслiдування всього, що походить зi столицi або хоча б зi Львова;
8) незнання нацiональних обрядiв i застiльних пiсень;
9) незнання iсторii власного мiста;
10) незнання нацiональноi iсторii.
Напевно, таких ознак можна знайти й бiльше, але вищеназванi абсолютно точно потраплять до категорii провiнцiйних з погляду кожного свiдомого тигиринця. З iншого боку, всi перелiченi явища чи принаймнi бiльшiсть iз них виглядають абсолютно непровiнцiйно в очах представникiв iнших середовищ. Наприклад, киiвських та львiвських росiйськомовних, частини деяких киiвських украiномовних i абсолютно всiх донецьких, полтавських, одеських та херсонських. Таким чином, поняття провiнцiйностi з категорii постiйноi i чiтко визначеноi перетворюеться на змiнну величину, залежну вiд середовища, у якому це поняття вживаеться. Хоча цю тезу й заперечують усi, хто дотримуеться радикальних поглядiв у питаннi галицького сепаратизму, тобто як його гарячi прихильники, так i не менш переконанi противники. Але в цьому немае нiчого дивного, адже будь-яка радикальнiсть веде до спрощення.
По-друге, поняття духовноi провiнцii. Для представникiв середовища тигиринського феномена тут знову ж таки немае нiчого складного. Кожного, хто не подiляе поглядiв теоретикiв галицького сепаратизму, або ж подiляе iх не надто переконано, можна вважати людиною з провiнцiйною свiдомiстю. Але, як на мене, це визначення потребуе уточнень. Наприклад, як бути з тими, хто входить до ЛРУБЗ(не)? Представники ТРУБЗ(не) вважають iх провiнцiалами, iгноруючи той факт, що позицii обидвох партiй майже iдентичнi.
По-трете, чи потрiбно зайвий раз уже в назвi роботи пiдкреслювати, що Тигирин – це географiчна провiнцiя? Адже це може викликати незадоволення найбiльш радикальноi частини тигиринських патрiотiв, якi не захочуть асоцiювати себе з жодною провiнцiею, навiть якщо це слово вжити у позитивному сенсi.
Можливо, я надто близько пiдiйшла до предмета дослiдження, потрiбно було залишатися на безпечнiй вiдстанi закордонних бiблiотек, звiдки все виглядало чiтким i однозначним? А може, взагалi жодна iдея не видаеться менi вартою довiри настiльки, щоб цiлком себе з нею iдентифiкувати?
Навiть не знаю, в чому конкретно полягае те, що мене зупиняе. Можливо, я просто глибше вникла у матерiал, i деякi ранiше очевиднi факти зараз перестали для мене бути настiльки очевидними, а деякi ранiше прийнятнi спрощення почали здаватися надто примiтивними. Можливо, я усвiдомила величезний розрив, який полягае мiж теорiею якоiсь полiтичноi iдеi та ii практичним втiленням. А також те, що надто неупереджений пiдхiд до теорii на даному етапi може серйозно зашкодити практицi. Або ж побачила, що будь-яке намагання описати те чи iнше явище неминуче веде до спрощення, тому немае сенсу навiть намагатися описати щось об’ективно чи принаймнi адекватно.
Якщо ранiше я бачила тiльки позитивнi моменти явища пiд назвою «тигиринський феномен», то тепер усвiдомлюю, що жодне явище не може складатися лише з позитивних моментiв, але чи це дае менi право критикувати те, що не критикують значно авторитетнiшi дослiдники? І чи критика не зашкодить популяризацii тигиринського феномена? Бо якщо зашкодить, то це вже не надто патрiотично.
Інший шлях полягае в тому, щоб розглянути дискусiйнi моменти. Але тодi я ризикую, по-перше, виглядати надто зухвалою у своiй критицi поважних теоретикiв iдеi, по-друге, така робота не додасть середовищу тигиринського феномена нових прихильникiв. Адже якщо навiть серед представникiв середовища немае едностi, це навряд чи виглядатиме переконливо для людей ззовнi.
Хоча, здаеться, я трохи спрощую, i справа не обмежуеться лише цим майже марксистським конфлiктом мiж громадським i особистим. Ранiше я нiколи не ставила перед собою питання, чи роздiляю полiтичнi погляди свого батька та представникiв тигиринського феномена. Я виросла i жила в цьому, тому давно перестала оцiнювати й аналiзувати. Я жила з переконанням, що все уже оцiнено i проаналiзовано до мене, i така некритичнiсть, ясна рiч, робить менi мало честi. Як сказав би про це наш шкiльний учитель геометрii: не варто плутати аксiому з теоремою, тобто приймати на вiру те, що потребуе доведення, i навпаки.
Тому наразi я добре усвiдомлюю, як не повинна виглядати моя дисертацiя. Але ще не знаю, як вона повинна виглядати. Хоча можливо, що все виглядае значно простiше, i всi моi песимiстичнi розмiрковування пояснюються лише сезонною депресiею, передменструальним синдромом чи взагалi «раннiм клiмаксом», як дiагностуе такi речi усiм, кому за двадцять, одна моя знайома.
Магiчне працевлаштування
Перш нiж опинитися у складi штатних спiвробiтникiв КРІСа-2, я протягом двох рокiв мешкала у мiстечку з милозвучною назвою – Гагенау-Гугбах Гег дер Генбахшталь, точнiше, «шта-а-ль», як вимовляють це мiсцевi мешканцi. Що саме означае ця назва i чи означае вона хоча б щось, я не знаю, можу сказати лише те, що «дер» у нiмецькiй мовi може позначати називний вiдмiнок чоловiчого артикля або родовий жiночого, «бах» може перекладатися як «рiчка», а «шталь», точнiше «шта-а-ль», вживаеться на позначення примiщення, подiбного до нашоi стайнi, але навряд чи все це мае щось спiльне з етимологiею назви цього невеличкого, затишного i неймовiрно спокiйного мiстечка.
Тут я писала дисертацiю, щоправда, останнiм часом бiльше робила вигляд, що пишу, бо вищенаведенi сумнiви паралiзували роботу ще задовго до мого повернення в Тигирин. Пiд час одного з вiзитiв додому я довiдалася про те, що незабаром плануеться заснування КРІСа-2. Для роботи в редакцii шукали журналiстiв зi знанням iноземних мов i досвiдом роботи з комп’ютером, але ця iнформацiя не викликала у мене зацiкавлення. Принаймнi свiдомого зацiкавлення. Не буду приховувати, думка кинути все i повернутися в певний момент здалася менi непоганим виходом. Але думка ця була якоюсь надто млявою для прийняття серйозного рiшення, хоча на той момент усi моi думки вiдзначалися цiею надто млявiстю, i часом навiть для того, щоб вирiшити, чи сходити в туалет, менi доводилося довший час сумнiватися, а одного разу цi сумнiви тривали так довго, що мало не стало надто пiзно.
Ще раз ця думка мляво пригадалася менi, коли до мого помешкання у Гагенау-Гугбах Гег дер Генбахшталi раптом подзвонив якийсь пан Фiалко, назвався заступником головного редактора КРІСа-2 i запитав, чи не була б я зацiкавлена у спiвпрацi з майбутнiм виданням. Бажано як штатний працiвник.
Я дуже добре пам’ятаю, що подякувала пановi Фiалку за люб’язну пропозицiю, але вiдмовилася. Тому досi не можу збагнути, як трапилося, що рiвно за два тижнi я вже була присутня на першiй редакцiйнiй нарадi новоствореноi щоденноi газети, а у гаманцi в мене з’явилися вiзитки iз написом: «Горислава Галичанко, завiдувачка вiддiлу звiльнень» та неправильними номером телефону й електронною адресою. Менi доручили редагувати спецiальний щотижневий додаток iз телепрограмою.
Слово «завiдувачка», як свого часу i «столяр-теоретичка», коштувало менi кiлькох дискусiй iз консервативними лiтредакторами, якi волiли, згiдно з правописом, вживати тiльки чоловiчих форм на позначення посад. Але менi таки вдалося наполягти на своему, щоправда, для цього довелося прочитати цiлий курс лекцiй iз гендерноi проблематики. І я пiдозрюю, навiть це не допомогло б, якби лiтредакторами у нас працювали не жiнки. Не подумайте, що я маю щось проти чоловiкiв, але нiкому не спадае на думку писати «завiдувачка» на чоловiчих вiзитках. А якщо так трапляеться помилково, всi з розумiнням ставляться до обурення покривдженого. Тодi чому я не можу собi дозволити такоi ж реакцii? Досить уже того, що у вихiдних даних газети про мене пишуть як про Г. Галичанко, i всi читачi, якi прагнуть поспiлкуватися зi мною по телефону, обурюються, почувши, що я не Григорiй, не Геннадiй i навiть не Гаврило.
З’являеться Агатангел
Агатангелом щура назвав Теобальд, мiй знайомий нiмець, який працюе у нашому мiстi над кандидатською дисертацiею iз мистецтвознавства, дослiджуючи «тигиринський феномен». Агатангел – це одне з небагатьох iмен, яке вiн вважае украiнським i може без труднощiв вимовити. Украiнським Теобальд вважае це iм’я, бо його носив украiнський поет i дослiдник Агатангел Кримський.
Одного дня Агатангел зустрiв мене на кухонному столi, вiн склав iз яблук на тарiлцi щось на зразок альпiнарiю i кокетливо вистромив звiдти кiнчик свого хвоста. Це виглядало, як забута на столi шворочка вiд сiтки, тому я машинально смикнула за неi, щоб витягти i викинути. Коли майбутнiй Агатангел опинився у мене в руцi, вiн акробатично вигнувся, подивився менi просто в очi й пiдморгнув. Загалом вiн сильно ризикував, бо я зовсiм не належу до тих виняткових жiнок, якi не бояться щурiв, змiй i собак, люблять альпiнiзм та гiрськолижний спорт, швидко iздять на дорогих марках автомобiлiв, п’ють вiскi й курять «Голуаз». З усього списку найближче менi останне, хоча у зв’язку з частими перебоями у постачаннi Тигирина «Голуазом» довелося перейти на «Кемел». Усе ж iнше з вищеперерахованого мене зовсiм не стосуеться. Тому Агатангел, який на той момент був ще звичайним безiменним щуром, мав усi шанси на достатньо сумне майбутне. Я могла б, по-перше, оглушити його вереском, зовсiм не соромлячись такоi типово бабськоi реакцii, по-друге, вiдкинути вiд себе геть якомога далi, що з огляду на розмiри моеi кухнi теж неминуче закiнчилось би оглушенням, але вже вiд удару об стiну. По-трете, я могла б зробити перше i друге одночасно, що зовсiм змiнiмалiзувало б шанси майбутнього Агатангела на виживання, бо забiгаючи наперед, скажу, що нервову систему вiн мав не наймiцнiшу, та й за рештою фiзiологiчних показникiв поступався витривалостi своiх пiдвальних родичiв.
А про те, що вiн не належить до звичайних щурiв, свiдчило абсолютно все – вiд зовнiшнього вигляду до поведiнки. Колiр його хутра був яскраво-червоний, кiнчик хвоста – жовтий, а загривок нагадував веселку, здаеться, кожна волосина була пофарбована в iнший колiр. Можливо, саме ця кольорова феерiя, загалом бiльше життерадiсна, нiж загрозлива, примусила мене вiдмовитися вiд типовоi бабськоi реакцii i просто обережно покласти щурика на пiдлогу. Вiн, здаеться, оцiнив мою толерантнiсть, легко видерся назад на стiл, дiстав з тарiлки надкушене вже яблуко i заходився його доiдати, час вiд часу пiдморгуючи менi лiвим оком.
– Ах ти ж погань! – вигукнула я, чомусь на думку не спало нiчого кращого, нiж ця поширена на телебаченнi дещо антикварна лайка, яку використовують для перекладу американських «факiв» та «шитiв», що iх героi цих фiльмiв вживають у схожих ситуацiях.
Я кинулася до телефону i на якийсь час застигла зi слухавкою в руках. У складних життевих ситуацiях жiнки чомусь часто iнстинктивно звертаються по допомогу до чоловiкiв.
Навiть коли точно знають, що чоловiк не лише не вирiшить проблему, а й може ii загострити. У цьому е якась мила загадковiсть i алогiчнiсть. З усiх знайомих чоловiкiв удома виявився лише Теобальд, який сказав, що прийти зможе тiльки завтра, бо на сьогоднi у нього вже все розплановано. Його нiмецька натура не знае, що таке екстраординарна ситуацiя. Все, що не узгоджуеться з його планами, для нього перестае iснувати, i, мабуть, це дуже правильний пiдхiд з огляду збереження власноi нервовоi системи. Я виявила толерантнiсть у ставленнi до чужоi ментальностi й не витрачала зусиль на пояснення.
Пiд час телефонноi розмови я краем ока спостерiгала за Агатангелом i розмiрковувала, звiдки вiн мiг узятися у мене в кухнi. Версiя про звичайного пiдвального щура не дуже переконлива з кiлькох причин. По-перше, вiн виглядае надто доглянутим, я ще не бачила, щоб пiдвальнi щури фарбувалися на червоно, такий колiр дае тiльки спецiальна i досить дорога фарба для волосся пiд назвою Therealred. Якими фарбами i технологiями досягаеться колiр його загривка, я сама не знала. По-друге, пiдвальнi щури рiдко носять нашийник iз ампулою для адреси (Агатангел мав при собi електронну адресу нiмецького Червоного Хреста). По-трете, в менi чомусь живе переконання, що щури досить рiдко пiднiмаються з пiдвалу або опускаються з горища на рiвень третього-четвертого поверхiв. Хоча в останньому я й не надто переконана.
Пiсля кiлькох безуспiшних дзвiнкiв я вирiшила звернутися до Марка з Евелiною.
Моi сусiди – подружня пара, обом близько тридцяти. Вiн – концертмейстер, вона – скрипалька. Їхне життя складаеться з концертiв, гастролей, пiдготовки до концертiв та гастролей, вiдпочинку пiсля концертiв та гастролей, просто вiдпочинку. У рiдному мiстi вони виступають рiдко, в основному iздять за кордон, де iхнi виступи дуже популярнi. Окрiм помешкання в Тигиринi, вони мають квартиру в Парижi, де концертують особливо часто, i кiлька замiських будиночкiв – у Голландii, Швайцарii та на Пальма-де-Мальорцi. Їх часто питають, чому вони не переiдуть за кордон назовсiм, адже все одно проводять там бiльшiсть часу. Але Марко з Евелiною нiчого не вiдповiдають на такi запитання i в усiх iнтерв’ю продовжують називати мiсцем постiйного проживання Тигирин. Мешканцi нашого будинку ставляться до Марка з Евелiною досить насторожено, щоб не сказати вороже. Меломанiв серед сусiдiв немае, а от питання, чому в них уже стiльки рокiв немае дiтей, цiкавить усi п’ять поверхiв. Колись наша поштарка навiть обережно намагалася випитати, чи не вiдомо менi часом на цю тему бiльше, нiж iй, але з’ясувалося (зрештою, так воно у нас з нею завжди), що iй таки вiдомо бiльше.
Те, що вiдомi музиканти мешкають в одному зi мною будинку, сильно пiдняло мiй авторитет в очах шанувальника класичноi музики пана Незабудка. КРІС-2 уже двiчi друкував iнтерв’ю з Марком i тричi з Евелiною (iй пан Незабудко симпатизуе бiльше), ми пишемо про всi iхнi концерти, пан Незабудко колекцiонуе записанi ними компакти з автографами.
Панi Мiля побоюеться, щоб i Марко з Евелiною не вирiшили передплатити КРІС-2, адже в будинку тiльки я i вони читаемо цю газету. І вони напевно таки передплатили б, але нiяк не знайдуть часу зайти на пошту, тому купують газету в кiоску. Це чомусь дуже тiшить панi Мiлю, я чула, як вона розповiдала це сусiдцi з третього поверху, хоча я i не розумiю, яка iй рiзниця, носити одну газету на будинок чи двi. Напевно, це питання якогось невiдомого менi принципу.
Марко вiдчинив дуже швидко i вiдразу погодився спуститися до мого помешкання. Виявляеться, у них щури заводяться досить часто, але переважно зникають самi, хоча iнколи доводиться труiти. Поведiнку щурiв можна зрозумiти, бо далеко не кожна тварина потрафить вижити у квартирi моiх сусiдiв. В Евелiни i Марка три велетенськi вiвчарки колi, чотири коти, одна кицька, двi черепахи, морська свинка, акварiум i змiнний канарок, якого перiодично з’iдае хтось iз котiв. Кота карають i купують нового канарка. Крiм того, у них живе папуга Карло, який любить проголошувати тости. Особливим успiхом серед гостей користуеться закарпатський: «Н-н-н-ай би в-в-в-ам д-д-д-обре повизд-д-д-ихало», що в перекладi з мiсцевого дiалекту означае побажання всього найкращого. Папуга любить втручатися у дискусii про суть мистецтва, якi часто провадяться (власне провадяться, а не проводяться, i саме в цьому iхня перевага) на кухнi моiх сусiдiв. Час вiд часу Карло схвалюе щойно висловлену думку фразою: «Екстр-р-ао-р-рдина-р-р-ний вип-п-падок», чи «О-р-ригiн-н-альний ас-п-пект». Доглядае за всiм цим зоопарком привезений Марком iз якихось закордонних гастролей електронний карлик iз дистанцiйним управлiнням, якому в спецiальний ковшик потрiбно насипати iжi для тварин i пустити за потрiбною траекторiею. Вiн годуе тварин, прибирае в клiтках, мiняе воду в акварiумi. У карлика, якого Марко називае грумом, е ще функцiя музичного супроводу, але якiсть звуку в цьому супроводi надто вже нагадуе катеринку й рiже абсолютний музичний слух обидвох моiх друзiв, тому Марко ii вiдключив. Коли Марко з Евелiною iдуть на гастролi, я щовечора заходжу до iхнього помешкання i перевiряю, як грум виконуе своi обов’язки, а також при потребi докуповую харчування для тварин.
Коли Марко зайшов до моеi кухнi, Агатангел, який на той момент ще був просто щуром, демонстрував новий вияв своеi креативностi. Частину яблук, яка не ввiйшла до складеного на обiдньому столi альпiнарiю, вiн понадкушував i порозтягував по моiх черевиках, прикрасивши цi натюрморти зiв’ялими квiтами, якi я не встигла викинути. На обiдньому столi як доповнення до попередньоi картини було написано: «Вiтаю!», очевидно виконане щурячим хвостом, змоченим у рештках томатного соусу з пательнi.
– Ого! А щурик у тебе естет, – присвиснув Марко. – Боюся, банальну трутку в шматку м’яса вiн iсти не буде. Можемо спробувати мiй авторський варiант – отруена вiдбивна в шоколадi. Або е ще у нас нiмецький засiб iз запахом копченоi ковбаси. Сам мало не переплутав. Вибирай. Але взагалi це, здаеться, дорогий екземпляр. Напевно, хтось загубив. Зараз модно розводити бiлих щурiв, фарбувати iм кiнчики хвостiв i носити за собою всюди. Нашi знайомi зробили на цьому цiлий бiзнес. Завели самку i самця, а потомство продавали прихiпованим тинейджерам, аж поки не зловили одного постiйного клiента на тому, що вiн згодовуе щурикiв своiй породистiй кицi, яка, крiм м’яса бiлих щурiв, нiчого iсти не хоче. Тепер вони дають своiм щурикам протизаплiднi пiгулки, бо розлучати iх було б негуманно, а вирощувати котячу хавку не хочуть.
Слухаючи Марка, я усвiдомила, що у мене зовсiм не виникае бажання труiти цю дивну iстоту. Тим бiльше, щурик явно доброзичливий i, можливо, не завдаватиме клопоту. А мати в домi живу iстоту я хочу давно, тiльки нiяк не можу вирiшити, яку саме. Можливо, це iдеальне рiшення, бо щурика не доведеться вигулювати, як пса, i мiтити вiн не буде, як кiт.
– Добре, що це самець, вони особливо цiнуються, – доповнив моi внутрiшнi роздуми Марко. – То що, будемо труiти чи подумаеш?
– Подумаю, – твердо вiдповiла я. – Вибач, що потурбувала.
– Не страшно. Зайдеш до нас? Зараз прийде Макс iз концерту, вiн привiз французьке вино, посидимо.
– Залюбки. Тiльки переодягнуся.
Коли я замикала за собою дверi, тримаючи в руках пляшку вина i шоколадку, майбутнiй Агатангел витягував iз мого взуття яблука i складав iх назад на стiл. Очевидно, це мало символiзувати вдячнiсть за мое гуманне рiшення. Повагавшись трохи, я знову вiдчинила дверi, покликала щурика i взяла його з собою. Вiдтепер вiн супроводжуватиме мене майже всюди. Можливо, так менi вдасться знову вiдчути себе щасливим прихiпованим тинейджером. Точнiше, тинейджеркою, хоча, можливо, у цьому вiцi це ще не настiльки принципово.
Ще трохи про себе
Хоча виглядаю я не так уже й погано, як менi часом здаеться. Наприклад, бiльшiсть моiх знайомих, як виявилося, не помiчала, що моiй посмiшцi вiд народження бракуе «трiечки» справа. Аж поки я не почала носити брекети.
Або у мене справдi такi неуважнi знайомi, або ж iз моею посмiшкою дiйсно все не так погано. У кожному разi я вирiшила позбутися цiеi проблеми, так i не вирiшивши остаточно, стоматологiчна вона чи психологiчна. Два роки тому я була однiею з перших у Тигиринi, хто носив брекети. Зараз ця мода стала вже повальною серед тинейджерiв i бiльш поширеною серед людей мого вiку. Старших я поки що не зустрiчала.
Вiкове обмеження бiльше стосуеться типу самих брекетiв. Пiдлiтки своiми пишаються, багато хто носить кольоровi, аби було гарнiше. Старшi прагнуть непомiтностi, деякi навiть ставлять брекети на внутрiшнiй сторонi зубiв, хоча коштуе це дорожче, а болить бiльше.
Якщо вiрити вiдгукам знайомих, брекети менi навiть пасують. І хоча я не переконана, що знайомим треба довiряти бiльше, нiж собi, у даному випадку довiряти схильна. Думаю, мене можна зрозумiти. Себе треба любити, i я намагаюся щосили. Хоча важко любити когось, кого знаеш так близько.
Але повернуся до автопортрета. Вбираюсь я майже завжди у чорнi чоловiчi костюми й бiлi сорочки. Можливо, для когось це надто демонстративно свiдчить про дитячi травми моеi пiдсвiдомостi, але мiняти через це стиль одягу я не збираюся. Крiм того, так одягатися дуже зручно для людини, яка постiйно мерзне. Навiть у найбiльшу липневу спеку менi доводиться довго вагатися помiж сорочкою на короткий та на довгий рукав, причому перевага найчастiше опиняеться на боцi останньоi. Чоловiчий стиль одягу загалом дозволяе вбиратися значно теплiше, нiж жiночий.
Коротко стрижене волосся фарбую в яскраво-червоний колiр, той самий «the real red», у вусi, в носi i в правому соску – пiрсинг. Донедавна я ще носила пiрсинг на лiвiй сiдницi, на згадку про давнього коханця, якого це сильно збуджувало. Але сидяча робота примусила вiдмовитися вiд сентиментальностi на користь зручностi, i тепер у мене на один пiрсинг менше.
У моiй зовнiшностi немае нiчого особливого навiть для стандартiв, нижчих за тигиринськi, бо Тигирин, як уже неодноразово згадувалося, – зовсiм не провiнцiя. А в питаннях молодiжноi моди – тим бiльше. Деякi випускницi ПТУ № 13, пiдозрюю, навiть в Амстердамi виглядали б екстравагантно. Днями, наприклад, бачила наречену в короткiй бiлiй сукнi, кирзових чоботах i мисливськiй гунi. Неважко уявити емоцii родичiв, присутнiх на шлюбi, але те, що весiлля таки вiдбулося, в черговий раз позитивно свiдчить про наше мiстечко, якщо вважати модернiзм позитивною тенденцiею, а як вiдомо, так вважають далеко не всi. Те, що я занадто часто звертаю увагу на шлюбнi процесii, теж про дещо свiдчить, хоча це, напевно, i без того вже ясно з контексту.
Незабаром я перейду до майже безнадiйноi у планi позбутися самотностi категорii тих, кому за тридцять, з вiдповiдним набором комплексiв, фобiй i стереотипiв в уявленнях про представникiв протилежноi статi. В сексуальному планi цiкавить мене саме протилежна стать, тому виправдати самотнiсть утисками прав секс-меншин не вдасться. Хоча й не думаю, що виправдана самотнiсть була би приемнiшою за невиправдану.
Навряд чи про мене можна стверджувати, що я наполегливо намагаюся знайти супутника життя. Можливо, я взагалi не надто наполеглива, i в цьому причина моеi невлаштованостi. А може, ця невлаштованiсть не особливо мене турбуе, i тому ii причина загалом не мае великого значення. Часом здаеться, що коли про якiсь неприемнi речi не думати, вони зникнуть самi по собi. І я часто так роблю, хоча знаю, що це неправильно.
Наприклад, останнiм часом я все частiше намагаюся не думати про кризу середнього вiку, хоча не думати про це важко, коли доводиться постiйно обговорювати чиюсь кризу, у середовищi моiх знайомих це зараз чомусь стало топ-темою. І хоча важко заперечити, що у певному вiцi з кожним iз них почали вiдбуватися дивнi речi, складно достосувати до бiльшостi з цих випадкiв поняття «криза».
По-перше, через невизначенiсть вiкових обмежень. Хтось стверджуе, що у нього криза у 29, хтось – у 35, iншi – у 40. Невiдомо, хто з них мае рацiю, i чи взагалi можна з точнiстю визначити перiод, коли перебуваеш «на пiвшляху свого земного свiту».
По-друге, важко розiбратися iз критерiями оцiнки – що вже вважати кризою, а що – тимчасовим «заскоком», як теперiшня дружина мого батька називае всi його хобi, що iх вiн часто мiняе i вiд колекцiонування марок рiзко переходить до вирощування на дачi болгарського перцю, а потiм знову повертаеться до колекцiонування, але, наприклад, збирае iграшковi моделi дитячих автомобiльчикiв радянського виробництва, випущенi не пiзнiше 1988 року. Бувають у нього i бiльш екзотичнi захоплення, одного разу, наприклад, вiн хотiв видресирувати канарка, щоб той говорив, як папуга, а стимулом при цьому мав служити страх. Батько витягував канарка з клiтки й пiдносив пiд нiс котовi, який аж повискував i облизувався у передчуттi задоволення. Потiм канарок знову опинявся у клiтцi, i поки вiн ще не оговтався вiд шоку, батько намагався примусити його вимовити хоч кiлька складiв. Завершилось це тим, що одного разу батько не встиг вчасно забрати канарка з-пiд носа кота, i вiд пташки залишилося тiльки одне жовтеньке крильце. Дружина пробачае йому цi слабкостi, тiшачись, що все це не так боляче б’е по сiмейному бюджету, як зловживання алкоголем, поширене серед чоловiкiв бiльшостi ii подруг.
Один мiй знайомий стверджуе, що саме мiдлайфкриза примусила його зняти у себе в квартирi покладений ще будiвельниками лiнолеум, який пролежав без змiн десять рокiв, i помiняти цей лiнолеум на дерев’яну пiдлогу. Вiн страшенно тiшився дешевизнi придбаноi пiдлоги, аж поки не зауважив, що дивний запах, на який вiн спершу не звертав уваги, вважаючи, що свiжостругане дерево так i повинно пахнути, не зникае i потроху починае дошкуляти. Знайомий, а вiн, як усi чи принаймнi бiльшiсть музикознавцiв, був людиною досить непрактичною, довго мучився, що ж нагадуе йому цей запах. Аж поки не поiхав до родичiв примiською електричкою. Тут вiн усе зрозумiв – його нова пiдлога була зроблена iз залiзничних шпал, i це означало, що запах, який, мiй знайомий тепер добре це усвiдомлював, не мае нiчого спiльного зi свiжоструганим деревом, не вивiтриться уже нiколи. Лiнолеум, покладений ще будiвельниками, знайомий необачно викинув, i його вiдразу ж пiдiбрали якiсь бомжi, на вiдмiну вiд решток матерiалу, що залишилися пiсля того, як поклали нову пiдлогу. Цi шматки дерева також викинули, але попри те, що деякi з них ще цiлком надавалися до використання, нiхто iх зi смiтника так i не пiдiбрав. Ясна рiч, це порiвняння мого знайомого музикознавця iз бомжами зовсiм не свiдчить на його користь, але до чого тут криза середнього вiку?
Інша моя знайома у 33 раптом почала малювати, причому практично не робила цього на паперi, а використовувала як робочу поверхню стiни, меблi, столи i навiть туалетний бачок (на бачку вона намалювала маленького хлопчика з довгим прутнем, який пiсяе стоячи i не поцiляе в унiтаз, бо замрiяно дивиться вдалину). Згодом вона дописала пiд цiею картинкою: «Сидiти або мити», побачене на якiйсь нiмецькiй наклейцi, але це все одно не спонукало ii чоловiка зробити вiдповiднi висновки. І вiн продовжував розкидати своi шкарпетки та брудний одяг по квартирi, меланхолiйно переступаючи через це все у тi днi, коли дружина на знак мовчазного протесту тижнями не прибирала, i поволi у квартирi ставало все важче пройти, не вiдмовляв собi у задоволеннi покурити в туалетi або на кухнi, мабуть забуваючи, що у дружини астма, сполучена з алергiею на цигарковий дим, i вона починае задихатися навiть у примiщеннi, де востанне курили два днi тому. Вiн продовжував проводити весь вiльний час за телевiзором, розвалившись на диванi у сiмейних трусах i з пивом, продовжував не помiчати, що вони практично перестали навiть розмовляти одне з одним, не кажучи вже про те, щоб кохатися, що дружина зникае кудись вечорами i прокидаеться iз синцями пiд очима. Насправдi вона просто ходила колами довкола будинку, тамуючи у собi злiсть до настання темряви, а потiм придумувала своi малюнки, уявляла iх собi у всiх подробицях i не могла дочекатися, поки чоловiк вимкне телевiзор, щоб вона могла почати малювати. Вона малювала всю нiч, спала годину, а вранцi йшла на роботу.
Вiн продовжував не звертати уваги на ii малюнки, на яких ставало все бiльше чорноi фарби, аж поки вона взагалi не перейшла на малювання самих лише чорних янголiв iз довгими пазурами на кiнчиках крил i червоними зубами, нiби ще вологими вiд кровi. Цi янголи, бiльше схожi на вампiрiв, лякали всiх iхнiх знайомих i дiтей iхнiх знайомих, аж поки знайомi не припинили ходити до них у гостi, та й самi вони перестали запрошувати гостей. Їм було не до того – вона зайнята чорними янголами, вiн – результатами футбольного матчу.
Перед тим, як пiти вiд нього назавжди, моя знайома домалювала одному iз янголiв довгого синього прутня, який сумно звисав помiж спотворених пазурами крил. Тепер вона живе у Францii i продовжуе малювати картини, якi дуже добре продаються. Але, здаеться, перейшла на абстрактний живопис.
Мабуть, найбiльша частина моiх знайомих у перiод, коли з ними дiялося це дивне «щось», починали писати. Особливо видiляеться серед них так звана «тигиринська група», до складу якоi увiйшли тринадцять найбiльш популярних поетiв та прозаiкiв нашого мiста. Вони заснували групу, коли iм виповнилося тридцять три (раз на десять рокiв у Тигиринi з’являеться група яскравих представникiв того чи iншого виду мистецтва, усi вони народжуються в один рiк, в один мiсяць, а часто i в один день, саме ця дивна закономiрнiсть i дае дослiдникам пiдстави говорити про «тигиринський феномен» як явище безпрецедентне у свiтовiй iсторii мистецтва), i створили манiфест пiд назвою «Густi зразки параноiдального синопсису». У цьому манiфестi вони чiтко розподiлили мiж собою обов’язки та права, i тепер кожен iз них писав тiльки на одну задану колегами тему й видавав усi своi твори пiд однiею назвою, додаючи в кiнцi порядковi номери для кращоi орiентацii читачiв. У единiй тигиринськiй книгарнi iхнi книги складали на окрему поличку, виставляючи наперед новинки: «Невиправданi парадокси буття-5», «Лоботомiя прихованого скепсису-17», «Замрiянi споглядання краевиду-147».
Текст мiг бути написаний вiршами або прозою, важливо було лише не вiдходити вiд заданоi теми. Члени групи не читали жодних книг, окрiм творiв одне одного, i з роками у них виробилася надзвичайна одностайнiсть стилю, часом, попри вiдмiнностi у назвах, навiть важко було повiрити, що всi цi твори написанi рiзними людьми. Кожного року альманах «Грицева шкiльна наука» публiкував найновiшi iхнi тексти у новорiчному спецвипуску.
Два роки тому «тигиринська група» розкололася на двi пiдгрупи – елiтарну (10 письменникiв) та масову (3). Елiтарна поставила собi за мету «розбудовувати вiтчизнянi iнтелектуальнi дискурси» i вимагала вiд своiх членiв обов’язкового вживання у творах слiв «симулякр» як найбiльш характерного поняття для нашоi деконструктивiстськоi i постмодерноi дiйсностi та «дискурс», бо члени групи дотримувалися переконання, що «наша дiйснiсть – це лише хаотичний сплав випадкових дискурсiв, який давно вже навiть не iмiтуе впорядкованостi».
Інша група, навпаки, заборонила своiм членам вживання усiх слiв, значення яких людина iз середньою освiтою змушена була б шукати у словнику, зате вимагала обов’язкового цитування Леся Подерв’янського i вживання рiзноманiтних «пiшовнахуй», «самтинедойобок» чи «ябазарю», щоб навертати широкi народнi маси до лiтератури, привчати iх до читання, перетворивши це на звичку. Обов’язковими у творчостi цiеi групи вважаються: описи еротичних сцен (щонайменше чотири на авторський аркуш), бiйок (не менше, нiж у Шекспiра, тобто в середньому одне вбивство на 97 рядкiв), наявнiсть переконливих головних персонажiв – хлопця у шкiрянцi, спортивних штанах, iз золотим «ролексом» та вибитим переднiм зубом; дiвчини iз довгими волоссям та ногами, яка весь вiльний час проводить у перукарнi, хоча мрiе проводити його на кухнi та в дитячiй; чесного мiлiцiонера та мiлiцiонера-хабарника, можливi також iншi елементи за бажанням.
Ще кiлька знайомих, як стверджують iншi спiльнi знайомi, так i не подолали мiдлайфкризи, що почалася з непомiтноi змiни харчових прiоритетiв. Спершу вони просто ретельно пережовували iжу виключно рослинного походження, далi у них зростало вiдчуття глибокоi вiдрази спершу до iжi iншого походження, а потiм до всiх, хто вживае таку iжу, вони все бiльше часу проводили вдома i все менше серед людей, а навiть коли потрапляли у компанii, то одразу видiлялися завдяки специфiчному виразовi обличчя й невтомному жуванню сироi моркви. Одного дня такi люди раптом обривають на пiвсловi розмову i поспiшають додому, бо вiдчувають, що квасоля у них на кухнi саме досягнула iдеального ступеня зрiлостi i з неi термiново потрiбно приготувати салат. Що з ними вiдбуваеться далi, нiхто не знае, та нiкого це i не цiкавить.
Є серед моiх знайомих i такi, що з ними не почало вiдбуватися нiчого особливого нi у 20, нi у 29, нi у 45. Їхнi похмiлля можна з точнiстю прогнозувати за календарним розкладом свят та вiдпусток, i з похмiлля вони згадують лише про задавнений гастрит. У них е дiти i незручнi маленькi помешкання у панельних будинках, вони все ще садять картоплю, хоча вже й сумнiваються в економiчнiй доцiльностi цього. Вони залишають свiй останнiй молочний зуб на згадку в сiрниковiй коробцi i щороку знаходять його пiд час весняного прибирання. Ця знахiдка розчулюе iх, примушуе старанно витерти пилюку, помрiяти кiлька хвилин i важко зiтхнути, так нiби в цьому обшарпаному пуделку лежить щось значно важливiше: найяскравiшi дитячi сни, найболючiшi пiдлiтковi розчарування, спогади про першi пiдглянутi в замкову шпарину любощi дорослих, можливо, власних батькiв. Але вони забувають про цi раптовi напади слабкостi, коли наступного понедiлка похапцем вранцi знiмають з вiшакiв маринарки або припудрюють носа перед дзеркалом, думаючи лише про те, як би не запiзнитися на роботу i ще встигнути закинути дiтей до дитсадка.
