скачать книгу бесплатно
Казки добрих сусiдiв. Сорок дiвчат. Узбецькi народнi казки
Folk art (Folklore)
Оксана Русланiвна Герман
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Про iсторiю нещасливого кохання Фархада й Ширiн i про Жбана-силача, про красуню Тисяча косиць та про повiтряний палац, про Бадала-богатиря та про Алмауз Кампир дiзнаетеся у книжцi «Сорок дiвчат», куди увiйшли найпопулярнiшi узбецькi народнi казки («Злi пiски», «Кахрамон», «Чоботар Магруф» та iн.).
Бiльшiсть казок украiнською друкуеться вперше. Книжка розрахована на широке коло юних читачiв.
Народное творчество
Казки добрих сусiдiв. Сорок дiвчат. Узбецькi народнi казки
© О. Р. Герман, переклад украiнською, упорядкування, 2019
© Я. А. Кiсельова, iлюстрацii, 2019
© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
Жбан-силач
Було чи не було, ситно було чи голодно, та жили колись старий i стара. Дiтей у них не було. Сумно на самотi протiкали iхнi днi. Якось стара й каже:
– От якби народилась у мене дитина – що не попросила б вона, все дала би iй: молока – так молока, вершкiв – так вершкiв, кислого молока – так кислого молока.
Минуло пiсля цього стiльки-то часу, i у староi народився хтось без голови, без рук, без нiг, дивно схожий на глиняний жбан.
Старий здивувався i сказав дружинi:
– Стара, ти все жалiлася: дiтей немае, ось i народила якийсь жбан! Щоб не дивитись на нього i не журитися, давай його розiб’емо!
Жбан тут i заговорив:
– Гей, батьку, – сказав вiн, – що я вам поганого зробив? Ви попросили мене сходити за дровами, хiба я не пiшов? Чи ж ви велiли косити, а я не послухався?
– Он у сусiднього бая не зжато хлiб, сходив би туди, пiдзаробив, – сказав батько.
Жбан узяв серп i пiшов до бая. Бай побачив його i здивувався:
– Хто ти такий?
– Мене звуть Жбан-Силач, – вiдповiв той.
– Чого прийшов?
– Можу зжати пшеницю на твоему полi.
– Скiльки просиш за роботу?
– Наповнiть мене зерном, та й досить з мене, – вiдповiв Жбан-Силач.
«Не так-то й багато просить», – подумав бай i зрадiв. Жбан-Силач зжав увесь байський хлiб, зв’язав зжату пшеницю в снопи, запряг волiв, змолотив хлiб, а солому зiбрав у скирту. Бай наказав усе зерно зсипати в мiшки. Тодi Жбан-Силач заперечив:
– Зачекайте, баю, спершу заплатiть менi за роботу, потiм зсиплю вам зерно в мiшки.
Та бай не погоджувався:
– Спершу зсипай зерно в мiшки, вези в комору, а вже тодi й заплачу тобi за роботу.
– Нi, спочатку розрахуйтесь зi мною! – наполягав Жбан-Силач.
– От упертий! Будь по-твоему! – розсердився бай. – Заплачу тобi за твiй труд i йди собi.
Почав сипати бай зерно в горло Жбана-Силача. Сипав вiн, сипав, всю пшеницю з току висипав у жбан, а вiн усе ще не наповнився.
Бай схопився за голову.
– Жбан неповний, наповнiть його, – сказав Жбан-Силач.
– Ох, – забiдкався бай, – я все зерно зiбрав з току, а ти не наповнився. Ти не жбан, а якийсь шайтан. Увесь урожай в тебе зсипав.
Сказав так бай i пiшов.
Жбан-Силач тiльки крикнув йому вслiд: «Добре, нехай i не повний, я й цим задоволений!» – i пiшов додому.
– Мамо, – сказав вiн, – нехай батько пiднiметься на дах i зробить в ньому дiрку.
– Що ти принiс, синку? – запитала мати.
Жбан-Силач вiдповiв:
– Пшеницю принiс.
– Насип свою пшеницю он в ту дерев’яну миску, скiльки ж може помiститися в цьому жбанi?
– У мисцi не помiститься, – заперечив Жбан-Силач. – Я ж прошу: зробiть отвiр в даху, i я наповню всю кiмнату зерном.
Батько пiднявся на дах i зробив у ньому дiру. Жбан-Силач давай сипати пшеницю. Кiмната наповнилась зерном.
Так старий i стара досягли своiх бажань.
* * *
Повiтряний палац
Давно це було. Жив на свiтi один жорстокий падишах. Яких тiльки злочинiв вiн не вчиняв!
Покликав падишах до себе вiзира i каже:
– Знайди менi зодчого. Хочу, щоб вiн менi збудував повiтряний палац, та такий, щоб дах його не зачiпав неба, а низ не торкався землi. І щоб вiн був прозорiшим вiд повiтря, яскравiшим за сонце i прекраснiшим вiд зiрок.
Добре розумiв вiзир всю безглуздiсть бажання падишаха, та робити було нiчого: наказ е наказ, спробуй не виконай його, i тодi голова з плечей. Надiв вiзир драний халат, узяв у руки цiпок i пiшов шукати такого зодчого, який зумiв би збудувати шаховi повiтряний палац. Довго ходив вiзир по краiнi, стомився, змучився, та жоден зодчий i слухати його не хотiв. Тiльки смiялись вони й говорили: «Хiба мислимо побудувати повiтряний палац?» У вiдчаi вiзир боявся повернутися – там чекала його неминуча смерть.
Ледве живий, з пораненими ногами, дiстався вiн далекого мiста, де жив вiдомий далеко за межами краiни зодчий. Прийшов до нього вiзир, упав до його нiг.
– Що ти робиш? Устань! – скрикнув зодчий. Та вiзир залишився лежати в пилюцi.
– Я не встану до тих пiр, доки ти менi, о, великий зодчий, не пообiцяеш виконати мое прохання.
– Яке ж твое прохання? – запитав зодчий.
– Падишах наказав менi, – вiдповiв вiзир, – знайти зодчого, щоби побудував вiн для нього повiтряний палац. Я шукаю вже багато днiв, час минае, а я нiкого так i не змiг знайти. Горе менi! Коли я повернусь, падишах накаже стратити мене.
– Падишах поставив тобi неможливе завдання, – сказав зодчий. – Неможливо побудувати повiтряний палац. Дивись! – вигукнув зодчий, показуючи вiзиру креслення на пергаментi i паперi. – Ось палаци для бiднякiв та людей працi. Прийде час – усi будуть рiвними, а люди за моiми кресленнями зможуть побудувати собi прекраснi будинки-палаци. Багато палацiв! І таких, якi у своiх мрiях не бачать падишахи, але…
– Що ти говориш? – з жахом закричав вiзир. – Це маячня! Краще врятуй мене!
– Навiть серед тих палацiв немае жодного повiтряного. Повiтряний палац не можна збудувати навiть для улюбленого народу, – забурмотiв зодчий. – Але я врятую тебе.
Вiн вiдкинув убiк креслення – працю багатьох рокiв, узяв вiзира за руку, i вони пiшли в мiсто жорстокого падишаха. Багато днiв вони йшли i дiсталися врештi столицi.
Падишах з нетерпiнням чекав приходу зодчого i, щойно його побачив, закричав:
– Гей, зодчий, побудуй менi повiтряний палац, та такий, щоб дах його не зачiпав неба, а низ не торкався землi. І щоб вiн був прозорiшим вiд повiтря, яскравiшим за сонце i прекраснiшим вiд зiрок!
– О повелителю, – покiрно сказав зодчий. – Я готовий виконати ваше бажання за однiеi умови: я побудую повiтряний палац, дах якого не буде зачiпати небо, а низ не торкнеться землi. Але глину я буду замiшувати тiльки на водi, яку накажи носити з рiки в ситах. Тiльки на водi, принесенiй в ситi, можна побудувати повiтряний палац.
Здивувався падишах i задумався.
– Про що ви задумались, о повелителю? – запитав зодчий.
– Гей, чоловiче, хiба в дiрявих ситах вода тримаеться? Ти, я бачу, з’iхав з глузду i говориш дурницi!
– Повелителю, якщо можна побудувати палац у повiтрi, значить, можна i воду в ситах носити.
Подивився зодчий на падишаха, повернувся до нього спиною i вийшов з палацу.
Так зодчий перемiг у словеснiй суперечцi падишаха i врятував вiзира.
* * *
Алмауз Кампир[1 - Алмауз Кампир – персонаж узбецьких казок i переказiв. Це стара- престара чаклунка. Голова у неi величиною з юрту, рот – як дверi. Служать чаклунцi сорок дивiв, яких нiхто не може здолати. На обiд Алмауз Кампир з’iдае цiлого верблюда, на вечерю сiм баранiв. Їжу вона собi готуе в казанi, який не можуть пiдняти й сорок чоловiк. Особливо Алмауз Кампир полюбляе людське м’ясо, часто ходить по селах-мiстах i викрадае малих дiтей. У казках герой перемагае чаклунку хитрiстю чи за допомогою добрих чарiвних персонажiв i предметiв. (Подiбний персонаж – слов’янська Баба-Яга.)]
Давно-давно колись жили старий зi своею старою. Сiм’я у них була невелика. Замолоду трудились вони не покладаючи рук; поступово надбали господарство i на старостi лiт жили у достатку. Чоловiк та жiнка удвох ростили i виховували единого сина, терпляче привчаючи його до працi. Вони його дуже любили i часто балували. Син у всьому допомагав батькам. У нього була улюблена iграшка – золота сокка[2 - Сокка – ашiчка, биток.]. Вiн часто грався ашiчкою, дуже влучно бив соккою i мiг одним ударом вибити з кону декiлька ашiчок. Вiн нiколи не розлучався iз золотою соккою i навiть у пiдлiтковому вiцi завжди носив ii з собою.
Кожного року наприкiнцi весни вся сiм’я виiздила в гiрську ущелину на лiтне пасовище. Старий перевозив туди юрту, рiзний домашнiй скарб. Хлопчик, сидячи верхи на конi, гнав усiляку худобу: корову, бичка, овець та кiз. В ущелинi було пасовисько з густою i соковитою травою. Старий ставив юрту, i вони усе лiто жили на чистому повiтрi, а худоба паслась на привiллi. З першими холодами сiм’я поверталася в селище.
Якось старий затримався в горах на лiтньому пасовиську довше, нiж звичайно. Лiто вже закiнчилось, та погода все ще стояла тепла i суха. Зрiдка випадали дощi, а потiм знову стояли теплi сонячнi днi. Нарештi, вже пiзньоi осенi, коли стало холодно, старий сказав, що пора перебиратися на зимiвлю в селище. Удвох iз сином розiбрав вiн юрту, нав’ючив усi речi на коня. Син сiв верхи на дворiчного лошака i погнав худобу. А про свою золоту сокку вiн зовсiм забув, i вона залишилась на пасовищi – там, де вiн востанне грався.
Потiм, коли вони вже приiхали додому, хлопчик засунув руку в кишеню, а золотоi сокки там немае. «Де ж вона?» – подумав хлопець, та не мiг згадати. Так i заснув з думкою про золоту сокку.
Наступного дня вранцi вiн запитав у матерi:
– Мамо, ти не знаеш, де моя золота сокка?
Та мати не знала.
Хлопець пiшов тодi до батька i запитав:
– Батьку, а де ж моя золота сокка?
– Ох, синку, ти, мабуть, залишив ii на пасовищi, – вiдповiв старий. – Сiдай на лошачка та привези ii.
Син осiдлав лошака, сiв верхи i поскакав у гори, на пасовище. Тiльки при заходi сонця вiн пiд’iхав до знайомоi ущелини. Пiднявся хлопець по схилу гори до стоянки, дивиться – на тому мiсцi, де була юрта, сидить якась стара, страшна-страшна, нiс у неi довгий, загнувся гачком, як у хижоi птахи, очi запали, лице все в зморшках, зуби жовтi й великi, як iкла, сивi пасма розкуйовдженi, руки довгi, кiстлявi, а на пальцях кiгтi. «Та це ж вiдьма Алмауз Кампир! – промайнуло в головi у хлопця, i вiдразу мурашки побiгли у нього по спинi.
А стара сидить собi навпочiпки i пiдкидае його золоту ашiчку. Золота сокка, падаючи на землю, увесь час лягае в положеннi «чiкка»[3 - Чiкка – програшне положення ашiчки.], тобто увiгнутим боком вгору. «Не вмiе кидати ашiчку, – подумав хлопець. – Мабуть, нiколи не грала. От би зiграти з нею – я б у неi вiдразу виграв. У мене – як не кину, так «олчi»[4 - Олчi – виграшне положення ашiчки.]. Та до староi вiдьми не пiдiйти. Вона вiдразу мене живцем проковтне!» Злякавшись староi, хлопець хотiв було вже повернути i скакати назад не озираючись, та йому жаль було залишити свою золоту сокку. «Вона така гарна i зручна! Бувало, пустиш ii, а вона так влучно б’е, прямо в цiль!» – подумав хлопець i вирiшив попросити стару.
– Вiддайте менi мою ашiчку! – сказав вiн, не рухаючись з мiсця.
– Ой, синку! Я помираю! У мене сил немае не тiльки пiдвестися, а навiть поворухнутися! – прошамкала Алмауз Кампир замогильним голосом. – Злiзь iз коника, пiдiйди ближче i вiзьми сам.
«Ага, так я до тебе i пiдiйду! Якщо я тiльки злiзу, ти мене схопиш i вiдразу проковтнеш! Он у тебе якi кiгтi! А зуби довгi, страшнi!» – подумав хлопець i попросив ще наполегливiше:
– Ну, давайте, кажу ж вам!
Вiн смикнув повiд – i коник пiдступив ближче до староi.
– Я помираю! – прогугнявила знову стара противним голосом. – Як я подам тобi твою сокку? Сил у мене немае. Злiзь! На ось, вiзьми сам!
З цими словами вона пiдсунула ашiчку трохи вперед своею довгою кiстлявою рукою. Хлопець пiдiбрав повiд, ударив каблуками пiд боки лошатi. Воно рвонулося вперед, i в цю мить хлопець, ухопившись лiвою рукою за луку сiдла, нахилився до самоi землi i спритно вхопив золоту ашiчку правою рукою, враз пришпорив коника, поскакав на весь дух униз по схилу гори. Алмауз Кампир витрiщила очi i вiд злостi клацнула зубами. Зразу всю хворобу з неi як рукою зняло. Вона пiдскочила i помчала за хлопцем. Тiльки камiння летiло з-пiд ii нiг i з гуркотом котилось на дно ущелини.
Хлопець щодуху пiдганяв нагайкою коника i вихором мчав свiт за очi, а Алмауз Кампир гналася за ним по п’ятах, ось-ось дожене i схопить його.
Коник втомився, вибився з сил. А нiч уже закiнчувалась. На свiтанку бiля якогось одинокого хутора хлопець побачив осiдланого осла. Вiн зiскочив з коника, пересiв на осла i помчав далi. Осел швидко втомився, Алмауз Кампир почала доганяти хлопця. Що робити?
Проскакавши повз пагорби, хлопець спустився в улоговину, дивиться – а там пасеться стриножений кiнь пiд сiдлом. Зiскочив вiн з осла, вихопив нiж з пiхов, перерiзав пута, скочив у сiдло i помчав ще швидше. Тепер Алмауз Кампир вiдстала, та все ще гналася за хлопцем.
Увесь день до заходу сонця скакав вiн без вiдпочинку. До вечора i цей кiнь теж дуже втомився, почав спотикатися, i стара, здавалось, ось-ось наздожене хлопця.
Раптом вiн помiтив оддалiк одинокого верблюда. Верблюд був осiдланий. Хлопець пiдскакав до нього, зiскочив з коня, сiв у сiдло i погнав верблюда. Та стара не випускала його з виду i продовжувала гнатися. Всю нiч хлопець трясся на верблюдi, втiкаючи вiд Алмауз Кампир, та, нарештi, верблюд теж утомився. Тут стара знову почала наздоганяти хлопця.
На свiтанку хлопець зустрiв на шляху бичка. Проте вiн, мабуть, страждав проносом, бо його заднi ноги були забрудненi. Хлопець згадав розповiдь батька про те, що такi телята, бички i телички надiленi чарiвними властивостями. Вiн упiймав бичка i сiв на нього верхи. Бичок брикнув заднiми ногами i понiсся щодуху. Озирнувся хлопець, дивиться – стара залишилась далеко позаду.
Цiлий день скакав хлопець на бичковi. Швидко промайнув короткий осiннiй день. Бичок дуже втомився i бiг не так швидко. А тим часом Алмауз Кампир знову почала наздоганяти хлопця. Вона вже випростала своi кiстлявi руки, випустила кiгтi i приготувалася схопити його. Аж раптом бичок задер хвiст i голосно випустив вiтри. Хмара пари огорнула бичка i хлопця, i вони зникли в нiй, наче у густому туманi. Алмауз Кампир збилася з дороги i побiгла зовсiм в iнший бiк. А прудкий бичок все бiг i бiг. Та ось дорога пiшла вгору, i, нарештi, бичок зупинився. Хлопець злiз, зняв iз себе пояс i хотiв прив’язати бичка. Як раптом бичок заговорив людською мовою:
– Ти мене не прив’язуй, я нiкуди вiд тебе не пiду. Я буду тепер твоiм товаришем i другом.
