скачать книгу бесплатно
Хлопець дуже здивувався i не прив’язав бичка. Вiн хотiв пiдперезатися поясом, аж раптом намацав у пояснiй хустцi за спиною щось тверде. Тут тiльки хлопець згадав, що в хустцi у нього зав’язана перепiчка, яку мати дала йому в дорогу. Вiн так зголоднiв, що з жадiбнiстю накинувся на iжу i в одну мить з’iв половину перепiчки. Утамувавши трохи голод, вiн загорнув у хустку другу половину перепiчки.
Нiч пройшла спокiйно. Вранцi бичок прокинувся, встав, виставив уперед переднi ноги i, вигнувши спину, солодко потягнувся. Потiм хвицнув по черзi заднiми ногами i пiшов по схилу гори пощипати зеленоi травицi. А хлопець, втомлений безперервною погонею, все ще лежав вiдпочиваючи. Тим часом бичок, насолоджуючись соковитою травою, пiднiмався вище i вище i, нарештi, зайшов на самiсiньку вершину. Подивився вiн вниз i побачив удалинi великий палац, оточений зеленим тiнистим садом. Кожного року влiтку в цей палац приiздив цар зi своею сiм’ею, вiдпочивав i розважався полюванням в навколишнiх горах. Бичок, пощипуючи травичку, почав спускатися вниз, iшов-iшов – i не помiтив, як опинився перед самим палацом.
У царськоi дочки було сорок рабинь-служниць. Усi вони, молодi, гарнi, моторнi, пустотливi, прогулювались по алеях тiнистого саду. Побачивши бичка, вони вибiгли за огорожу, упiймали його i повели в сад. Там вони покрили йому спину халатом, найжвавiша дiвчина сiла на нього верхи i почала поганяти. Бичок переступив з ноги на ногу, нахилив голову, покрутив хвостом – та як помчить з усiх нiг по алеi! Дiвчина закричала з переляку, потiм заспокоiлась, ухопилась за роги, повернула бичка i поiхала назад уже спокiйно. Пiсля неi сiла друга, третя, i всi сiдали верхи по черзi i каталися по саду.
Почула царiвна шум у саду, визирнула з вiкна i розсмiялась. Вона довго спозирала забави своiх служниць. Дiвчата нарештi побачили царiвну, пiдiйшли пiд вiкно i запросили ii зiйти вниз розважитись.
– Ідiть до нас, сiдайте верхи i покатайтесь на бичковi! – говорили дiвчата.
Та царiвнi соромно було сiдати верхи на прудкого бичка.
– Катайтеся самi, а я звiдси буду дивитись на вас, – сказала вона.
Але дiвчата не вiдступали.
– Ходiть сюди, сiдайте, не бiйтесь, на ньому дуже зручно сидiти, покатайтесь трохи! – умовляли вони царiвну.
Нарештi царiвна погодилась:
– Добре, спробую!
Вона зiйшла вниз, сiла верхи на бичка i поiхала. Бичок побiг по алеi легкою однохiддю. Добiгши до кiнця, вiн обережно повернувся i побiг назад.
Прокатавшись кiлька разiв по алеi саду, царiвна сказала:
– Виявляеться, це досить сумирний бичок, сидiти на ньому дуже зручно, однохiдь у нього добра, вiн зовсiм не трясе.
Царiвнi так сподобалось кататися, що вона так i не злiзла з бичка i каталась на ньому до самого вечора. Було вже пiзно, сонце закотилось, упали сутiнки. Пiдбiг бичок до ворiт, вiдкрив рота, дихнув з усiх сил, задер хвiст, голосно випустив вiтер. Дiвчата-служницi не встигли озирнутися, як бичок i царiвна зникли з очей в густому туманi. Поки вони охали та ахали, бичок стрiмко бiг, вiдносячи на собi царську доньку. Дiставшись вершини гори, вiн спустився вниз знайомою стежиною, пiдбiг до хлопця i сказав:
– Уставай, друже мiй, подивись, яку дiвчину я тобi привiз!
Хлопець пiдвiвся i допомiг царiвнi злiзти з бичка. Потiм постелив свiй халат i запросив ii сiсти. Дiвчина так утомилась за день, що, посидiвши трохи, задрiмала i скоро заснула глибоким сном.
– Слухай, друже мiй, – сказав бичок до хлопця, – ти вiдведи мене за гору i зарiж. Коли зарiжеш, зарий моi очi в одному мiсцi, а тушу в iншому мiсцi, як можна далi.
Хлопець послухався, вiдвiв бичка за гору i зарiзав його. Очi вiн зарив тут же, на схилi гори, потiм узяв на спину його тушу, вiднiс ii подалi в долину i теж зарив. Була вже глибока нiч, коли вiн, утомлений, повернувся назад. Не роздягаючись, хлопець лiг на голу землю i заснув як убитий. Прокинувшись на свiтанку, вiн подивився в той бiк, де були заритi очi, i здивувався: там лежали два величезних собаки. Вони охороняли сон юнака i дiвчини. Хлопець хотiв пiдiйти до них ближче, та тiеi митi почувся голос царiвни:
– Ах, який прекрасний палац!
Хлопець озирнувся i побачив у долинi, на тому самому мiсцi, де вiн уночi зарив тушу бичка, високий палац, оточений фруктовим садом.
Хлопець i дiвчина вирушили до палацу i пройшли через вiдкритi ворота в сад, а сторожовi пси супроводжували iх i залишились бiля ворiт. Пiднявшись нагору по сходах, молодi люди увiйшли у внутрiшнi покоi палацу. Довго ходили вони по кiмнатах i все дивувались багатому убранству, блиску вишуканоi золотоi оздоби, гарному розпису стiн i стелi. Палац хлопцевi i царiвнi сподобався, вони поселились у ньому i почали жити разом.
Якось хлопець, узявши з собою обох собак, вирушив на полювання. Спочатку вiн полював у горах, потiм спустився в долину i пiдiйшов до рiчки. Дивиться – а на березi стоiть Алмауз Кампир. Побачила вона хлопця i кинулась у воду. Хлопець хотiв було кинутися за старою, та вона зникла пiд водою i не показувалась на поверхнi. Хлопець повернувся до собак i крикнув:
– Хапайте цю стару! Як тiльки схопите ii, тримайте мiцно, не випускайте!
– Ми виконаемо твiй наказ, – вiдповiли собаки, – негайно кинемося у воду. Тiльки ти придивляйся: якщо на водi з’явиться кров, ти не бiйся, а, навпаки, радiй, значить, усе добре. А якщо з’явиться гнiй – ну тодi плач, значить, справи кепськi.
Собаки стрибнули одна за одною в рiчку, у те мiсце, де пiрнула стара, i щезли пiд водою. Довго стояв хлопець на березi, як раптом на поверхнi води показався гнiй. Побачивши гнiй, хлопець заплакав: «Значить, усе пропало!» – подумав вiн. Трохи згодом вода в цьому мiсцi забарвилася кров’ю. Хлопець зрадiв i перестав плакати.
Аж ось на поверхнi води показалась голова одного пса, i вiдразу ж виплив ще один пес. Мiцно вчепившись зубами, вони тягнули за ноги мертву стару. На березi вони кинули ii i пiдбiгли до свого господаря. Хлопець був на сьомому небi вiд радостi. Тепер його ворог – зла Алмауз Кампир – бiльше не могла завдати йому шкоди. Задоволений i веселий, вiн повернувся в палац. Дивиться – а в палацi у нього гостi. Виявляеться, цар, розшукуючи свою дочку, випадково заiхав у палац разом зi своею свитою. На радощах цар наказав влаштувати весiльний бенкет. Вiддавши свою дочку замiж за молодого чоловiка, цар посадив його на трон i передав у його руки кермо влади. Скоро до хлопця приiхали батько i мати. Вони довго розшукували свого сина i, нарештi, дiзнались, що вiн знаходиться в палацi. Старий i стара були дуже радi, що iхньому синовi випало таке щастя, що молода царiвна, така красуня, стала iхньою невiсткою. Усi вони зажили щасливим життям, досягнувши своiх бажань i мети.
* * *
Злi пiски
У давнi часи, коли емiр бухарський сидiв, мов той клiщ, на шиi народу, розповiдали, що багато караванникiв i погоничiв верблюдiв пiсля довгих поневiрянь по Червоних пiсках раптом бачили перед собою посеред пустелi арки i будiвлi, якi пiднiмалися у вишину i суперничали своею бiрюзою з куполом неба. То – давне мiсто Варахша, мiсто щастя! Та тiльки наближався змучений спрагою i спекою мандрiвник, як усе щезало – i будинки, i арки, i куполи. Так i блукае по просторах пустелi, наче туманне видiння, дивне мiсто.
У давнину мiсто Варахша дiйсно було. Стояло воно подiбно до острова посеред хвиль пiщаного моря. Стiни мiста були складенi з рожевого мармуру, вежi – iз золота, дахи будинкiв – iз срiбла. На березi водойми сяяв коштовними каменями срiбний палац. У ньому жив великий правитель краiни – шах Наджмеддiн. Навколо мiста на десять бухарських фарсангiв тягнулися сади, виноградники, гаi та поля. У повноводих ариках дзюрчали прохолоднi струменi. Згиналися гiлки дерев пiд вагою плодiв граната, iнжиру, персикiв. Нiчого не боялися жителi мiста за своiми мармуровими стiнами i навiть не дивилися на червонi пiщанi пагорби, якi грiзно насувалися на поля i сади.
Всемогутнiй Наджмеддiн був молодий i легковажний. Вiн не думав про справи держави i свого мiста. Понад усе вiн любив вино i жiнок, полювання i вiйну.
Поiхав якось шах Наджмеддiн на полювання. Раптом iз заростiв саксаулу вискочив величезний тигр i повалив Наджмеддiна разом з конем. Тут i кiнець прийшов би шаховi, аж просвистiла стрiла i вразила хижака на смерть! Пiдвiвся шах Наджмеддiн, струсив одяг i бачить: стоiть юнак з луком у руках. Простягнув йому руку шах Наджмеддiн i запитав:
– Як тебе звати?
– Захiд.
– Врятував ти мене вiд вiрноi загибелi. Тепер ти, Захiде, будеш менi братом.
Привiз шах Наджмеддiн юнака до палацу, зiбрав усiх своiх придворних радникiв i вiзирiв i оголосив iм:
– Усi ви боягузи i дурнi! Коли тигр терзав мене, де були ви? Геть забирайтеся з палацу! Тепер радником i вiзиром буде названий брат мiй Захiд.
Як сказав шах Наджмеддiн, так i сталося. Зробився юнак Захiд вiзиром.
Шах Наджмеддiн задовольняв себе забавами, а його вiзир Захiд правив мiстом Варахша.
Прославився швидко вiзир Захiд своiм надзвичайним розумом. З усiх кiнцiв свiту з’iжджалися до нього мудрецi за порадами, i усiх вражав вiн розумними промовами. Не вiдпускав шах Наджмеддiн вiд себе Захiда нi на крок i радився з ним у всiх справах.
Сказав одного разу вiзир Захiд шаховi Наджмеддiну мудре слово:
– Злi пiски нашлють на мiсто страшнi бiди! З кожним днем засипають вони все бiльше полiв i садiв. Заборони, правителю, рубати дерева в садах i в степу.
Здивувався шах, та послухався свого вiзира, оголосив, що кожного, хто зрубае хоч маленьке дерево, буде страчено.
Почав заперечувати вiзир Захiд проти страт, та шах Наджмеддiн наказав:
– Повелiння мое остаточне!
Почали хапати i страчувати тепер кожного, хто пiшов у заростi взяти хоч трохи дров для домашнього вогнища. Збурився народ проти вiзира, бо знали всi, що шах i пальцем не ворухне без його поради.
Сталося так, що шах Наджмеддiн полював у тому самому мiсцi, де колись його ледве не розiрвав тигр.
Бачить шах – iде красуня. Коси у неi кольору ночi, мов змii, очi яскравiшi вiд вечiрньоi зiрки, щоки – нiжнiшi вiд персика, вii наче стрiли. Була дiвчина дика i струнка, подiбна до степовоi газелi-джейрана.
Наказав шах схопити дiвчину i привезти ii до палацу. Побачив ii вiзир Захiд, зблiд.
– Великий шах, я знаю дiвчину, звуть ii Джамiля, вона моя наречена. Вiддай ii менi.
Та шах Наджмеддiн тiльки посмiявся над словами вiзира. Того ж вечора було влаштоване пишне весiлля. Джамiля стала дружиною шаха, а щоб вiзир утiшився, одружив його шах на красунi з Бухари.
До нестями кохав шах Наджмеддiн свою нову дружину, дарував iй пишний одяг, обсипав з нiг до голови коштовностями.
– Чи любиш ти мене? – запитував вiн ii.
Та Джамiля мовчала. Вона любила лиш степ i свободу.
Незабаром у дружини шаха народилася донька Гульчехра, i хоч у давнi часи народження доньки нiчого не передвiщало жiнцi, окрiм гнiву чоловiка, та шах iще сильнiше полюбив свою дружину Джамiлю.
Тiльки ще бiльше засумувала вона i все спiвала журливi, як пустеля, пiснi та нишком позирала на вiзира Захiда.
А у дружини вiзира народився син Шакiр.
Не хотiла дивитися Джамiля на свою доню вiд нелюбого чоловiка. Не хотiв навiть поглянути вiзир Захiд на свого сина вiд нелюбоi дружини.
Одного дня гаремнi евнухи доповiли шаховi, що дружина його Джамiля зникла. Нiде не могли знайти i вiзира Захiда.
Почорнiв вiд злостi шах Наджмеддiн, скликав вiн слуг i воiнiв i кинувся в погоню. Далеко вiд мiста втiкачiв схопили. Не пам’ятаючи себе вiд гнiву, шах убив свою дружину, а вiзира кинув у темницю.
Йшли роки, i довелося шаховi Наджмеддiну згадати про свого мудрого радника Захiда. Вiн сам вивiв його за руку з темницi i пiднявся з ним на найвищу вежу, яка тiльки була в мiстi Варахша.
– Дивись, Захiде, – показав шах Наджмеддiн навколо, – твоi слова збуваються. Злi пiски пожирають наше мiсто Варахшу. Забув я твоi поради. Нiхто не слiдкував за тим, щоб берегли дерева.
Поглянув Захiд i застогнав вiд горя. Червона пiтьма огорнула пеленою мiсто, гори пiску пiдступили впритул до стiн. Ось-ось пiщанi потоки потечуть через ворота вулицями мiста. Навiть листя небагатьох уцiлiлих дерев i те стало червоним.
І сказав тодi Захiд:
– Шах, ти вiдiбрав у мене кохану, ти кинув мене в темницю, ти вiдiбрав у мене юнiсть, i тепер ти вимагаеш моiх порад?
Почав просити його шах:
– Я тебе зроблю знову вiзиром, ти будеш правителем мiста, я дам тобi багатство.
– Навiщо менi все це?! Дивись, я став старим i сивим.
Молив, просив шах Наджмеддiн Захiда дати пораду, як врятувати мiсто вiд загибелi, але той був невмолимий.
Сталося так, що дочка шаха i Джамiлi, юна Гульчехра, прийшла у той час на вежу. Дивна краса ii вразила Захiда, пристрасть охопила його, i вiн сказав:
– Добре, я виконаю твое прохання, шах, якщо ти вiддаси менi Гульчехру. Донька схожа на матiр, як одна краплина роси на iншу. Гульчехра стане менi доброю дружиною, вона буде спiвати менi пiснi, i я буду насолоджуватися нею у своiй самотнiй старостi. Ти знаеш, я нiкого i нiколи не любив, окрiм Джамiлi, i ось кохання знову прийшло до мене.
– Нi! – люто вигукнув шах. – Хiба я можу вiддати найкращу перлину своеi скарбницi, найкращу троянду мого квiтника, улюблену доньку тобi!
Та не прогнав шах за зухвалiсть Захiда, а призначив його знову вiзиром. Кожного дня вiн просив-молив його дати пораду, як врятувати мiсто вiд пiску, та Захiд стояв на своему, серце його стало жорстоким. Забув вiн про все i думав день i нiч тiльки про прекрасну Гульчехру.
А син Захiда – Шакiр – жив усi тi роки в палацi i став дорослим прекрасним юнаком. Вже давно таемно зiтхав вiн, дивлячись на Гульчахру. Вiн нiколи не бачив таких красивих дiвчат, як вона, а Гульчахра не бачила юнакiв таких прекрасних, як Шакiр.
