скачать книгу бесплатно
Казки добрих сусiдiв. Чарiвний дзвiночок: Молдавськi народнi казки
Folk art (Folklore)
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Про те, як собаки звикли жити на пасовиськах i стали вiрними друзями пастухiв, як загинув Гевеун-велетень та про царство змiя, про залiзного вовка та про Алiстара Фет-Фрумоса, а також про те, як боярин Марку Багатiй став бiдняком, йдеться у книжцi «Чарiвний дзвiночок», куди увiйшли найпопуляр-нiшi молдавськi народнi казки («Фет-Фрумос i Сонце», «Хто чекае, що вишня до рота впаде, той до добра не дiйде» та iн.).
Бiльшiсть казок украiнською друкуеться вперше. Книжка розрахована на широке коло юних читачiв.
Казки добрих сусiдiв. Чарiвний дзвiночок Молдавськi народнi казки
Чарiвний дзвiночок
У сиву давнину жив бiдний хлопчик i не було у нього нiкого в цiлому свiтi. Пiднявся вiн в гори i став овечим пастухом.
Одним тiльки скарбом вiн володiв – чарiвним дзвiночком. Варто було лише задзеленчати ним – i отара слухняно йшла, куди наказував хлопчик. Увечерi вiн ховав дзвiночок в дупло дерева, щоб вовки, почувши чудесний дзвiн, не напали на овець.
Якось почалася гроза. Пастушок привiв отару в загiн, повiсив дзвiночок на гiлку i лiг спати. Коли вiн прокинувся, то побачив, що дерево виросло до самого неба i зняти дзвiночок нiяк не можна.
– Дерево, нахились! Я знiму дзвiночок. Пора вести овець на пасовисько.
– Нi, – вiдповiло дерево, – не хочу.
Прийшов хлопчик до сокири:
– Йди, сокиро, зрубай дерево, воно не хоче вiддати менi дзвiночок.
– Не пiду, – каже сокира.
Пiшов хлопчик до iржi:
– Іди, iржа, затупи сокиру, вона не хоче зрубати дерево, а дерево не вiддае менi мiй дзвiночок.
– Не хочеться, – каже iржа.
Розсердився пастушок, пiшов до вогню:
– Іди, вогонь, спали iржу, вона не хоче затупити сокиру, а сокира не хоче рубати дерево, а дерево не вiддае дзвiночок.
– Лiнь менi iти, братчику.
Пiшов хлопчик до води:
– Бiжи, вода, погаси вогонь, вiн не хоче обпалити iржу, iржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче рубати дерево, а дерево не вiддае менi мiй дзвiночок.
– Не буду, – каже вода.
Пiшов хлопчик до бичка:
– Пiди, бичку, випий воду, вона не хоче погасити вогонь, вогонь не хоче обпалити iржу, iржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче рубати дерево, а дерево не вiддае дзвiночок.
– Не пiду, – каже бичок, – я вже напився.
Хлопчик образився, пiшов до вовка:
– Ходiмо, вовче, зарiжеш бичка, вiн не хоче випити воду, вода не хоче гасити вогонь, вогонь не хоче палити iржу, iржа не хоче тупити сокиру, сокира не хоче рубати дерево, а дерево не вiддае менi мiй дзвiночок.
– Нi, – каже вовк, – не хочу я мати дiло з бичком.
Пiшов пастушок до мисливця.
– Мисливцю, пiди, забий вовка, вiн не хоче зарiзати бичка, бичок не хоче випити воду, вода не хоче погасити вогонь, вогонь не хоче спалити iржу, iржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче зрубати дерево, а дерево не вiддае дзвiночок.
– Нi, – каже мисливець, – я сьогоднi не пiду на полювання.
Пiшов хлопчик до мишки:
– Мишко, мишко, iди вiдгризи ремiнь з мисливськоi рушницi, мисливець не хоче застрелити вовка, вовк не хоче зарiзати бичка, бичок не хоче випити воду, вода не хоче погасити вогонь, вогонь не хоче обпалити iржу, iржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче зрубати дерево, а дерево не вiддае менi мiй дзвiночок.
Мишка каже:
– Не пiду, я не голодна.
Пiшов хлопчик, вклонився кiшцi:
– Йди, кiшечко, з’iж мишку, вона не хоче вiдгризти ремiнь з мисливськоi рушницi, мисливець не хоче застрелити вовка, вовк не хоче зарiзати бичка, бичок не хоче випити воду, вода не хоче погасити вогонь, вогонь не хоче спалити iржу, iржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче зрубати дерево, а дерево не вiддае дзвiночок.
Кiшка каже.
– Нi, не пiду, наiлась мишей досита.
Що дiяти пастушковi? Пiшов до собаки.
– Іди, Гривку, вкуси кiшку, вона не хоче з’iсти мишку, мишка не хоче вiдгризти ремiнь з мисливськоi рушницi, мисливець не хоче застрелити вовка, вовк не хоче зарiзати бичка, бичок не хоче випити воду, вода не хоче погасити вогонь, вогонь не хоче спалити iржу, iржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче зрубати дерево, а дерево не вiддае менi мiй чарiвний дзвiночок. Сонце вже високо, а моi вiвцi хочуть пити, хочуть iсти.
Жаль стало собацi хлопчика, бачить, що вiн втомився i нiхто йому не хоче допомогти, пiдхопився, пiдстрибнув, та як кинеться за кiшкою! Кiшка злякалась, кинулась на мишку, мишка тiльки пискнула i почала гризти ремiнь мисливськоi рушницi, мисливець пiдхопив рушницю i прицiлився у вовка, вовк помчав за бичком, бичок заревiв i почав пити воду з рiчки, аж береги ходуном заходили. Вийшла вода з берегiв, вихлюпнулась на вогонь, вогонь накинувся на iржу, iржа як пiшла по сокирi, сокира пiдскочила i почала рубати дерево, дерево нахилилось, хлопчик схопив свiй дзвiночок i побiг пасти овець.
Вiдтодi собаки звикли жити на пасовиськах i стали вiрними друзями пастухiв.
* * *
Гевеун-велетень
Мабуть, колись так сталося, а якби цього не було, не розказували б цю казку.
Жив колись чабан, i було в нього трое синiв. Збудував вiн пiд лiсом загiн для овець i пас iх там цiлий рiк. Трохи нижче, в самому серцi кодр, жив Гевеун-велетень – мерзенний i страшнючий змiй, не бачити б його нi увi снi, нi наяву.
Вранцi, коли просипалися птахи, i увечерi, коли з долини тягнуло прохолодою, Гевеун-велетень гикав i кричав чабанам, що були в загонах:
– Мей, чабани, ехе-хе-хе, женiть овець до мене, в трави колосистi, в лiси тiнистi!
Та всi чабани знали, що за ласкавими словами прихованi страшнi справи. І нiхто йому не вiдповiдав, i нiхто не йшов.
Скiльки разiв чув чабан заклик i слова велетня-змiя, стiльки разiв повчав своiх синiв:
– Боже борони, щоб хтось iз вас вiдповiв змiевi – йому тiльки того й треба: попрощаетесь назавжди i з вiвцями, i з життям своiм. Нiхто з тих, хто вiдповiв йому i пiшов з вiвцями в лiс, не врятувався.
Хлопцi дослухалися порад батька. Так збiгали роки. Прийшов час, i старий чабан помер. Залишились сини його. Набивали бринзу, мали клопоти по господарству, як до того батько, iм не було коли вгору глянути. Якось пiшли брати на ярмарок. Купили, чого хотiли, мабуть, випиваючи за придбане, перебрали трохи.
Йдуть, похитуються, усi камiнцi по дорозi iм на завадi. Пiдходять до куреня, такий гарний настрiй у них, що почали вони про все говорити, дiлитися та хвалитися. Раптом чують:
– Мей, чабани, ех-хе-хе, женiть овець до мене, в трави колосистi, в лiси тiнистi!
– Давай вiдгукнемося i поведемо овець, – каже старший брат.
– Давай, хто його знае, може, i неправда те, що говорив нам батько, пiдемо, подивимось, – каже середнiй.
– Брати моi, опам’ятайтеся, загинемо всi, – просить молодший брат.
– Заткни пельку, що ти розумiеш? Малий ще повчати нас.
У ту мить заклик змiя пролунав ще раз. Старшi брати, як почули, пiднялись на ноги i на весь голос закричали:
– Уху-ух-ух, Гевеуне, чуемо ми твоi слова, та не бачимо тебе!
Не встигли прокричати – Гевеун тут як тут:
– Привiт вам, хлопцi.
– День добрий.
– Це ви мене кликали?
– А хто ж iще?
– Тодi ходiмо зi мною на пасовисько, в лiс. Та спочатку зарiжте вiвцю – дуже вже я голодний.
Зарiзали брати вiвцю, накололи м’ясо на рожен, розвели вогонь, почали м’ясо смажити. Миттю проковтнув велетень вiвцю з кiстками, а потiм повiв хлопцiв з отарою овець до свого лiсу. Пасовисько там було прекрасне, та не на користь i не на радiсть собi пасли хлопцi овець. Змiй-страшилище з них очей не зводив i кожного дня примушував смажити по три вiвцi. У хлопцiв серце болiло, коли вони бачили, як знищуеться нажите батьком.
Та якось мирилися вони зi своею бiдою. А страшилище пiдступно готувало лихе. Одного дня розвiв змiй багаття, пiдвiсив казан i, коли закипiла вода, кинув у казан старшого брата, зварив його i з’iв. Потiм з’iв i середнього. Черга дiйшла до молодшого, i той, бiдний, свiту бiлого не бачив вiд страху. У передчуттi бiди погнав вiн овець на пасовисько i почав там думати-гадати, що робити, бо велетень ось-ось схопить його своiми ручищами. Нiчого б вiн не придумав, якби не виявилося в отарi мудроi овечки, яка, вiдчувши настрiй господаря, почала жалiбно мекати та й вiдбилась вiд отари. Хлопець запитуе у неi:
– Що сталося, мiоаро, чому ти не пасешся?
– Ой, господарю, вiдчуваю я, що чатуе на тебе велика небезпека. Гевеун-велетень надумав i тебе зi свiту звести. Та не втрачай мужностi, не журися. Гевеун, пiсля того як поставить казан на вогонь, вiдразу засинае. А ти пiдклади дров у вогонь i, коли вода закипить, вилий ii велетню помiж очей.
Вiдомо: нi з чого iншого, як iз крихiтного зернятка пускае дерево корiння в землю i тягнеться до неба гiллям.
Так i хлопець, заспокоений мiоарою, почав сподiватися на свое визволення. Наступного дня велетень заснув бiля вогнища, хлопець же палив вогнище, готував казана. Коли вода закипiла, вiн обережно зняв казан i хлюпнув окропом межи очi велетню i ослiпив його. Пiдскочив Гевеун, розлючений, мов скажений пес, – а нiчого не бачить. Навпомацки велетень пiдiйшов до загону, усiвся на горбочку i велiв хлопцю доiти овець. Потiм запитуе:
– Ну, ти готовий овець заганяти?
– Так, – вiдповiдае хлопець.
Тодi Гевеун кинувся закривати загiн, однiею рукою тримае ворота, другою – щупае овець i випускае по однiй, щоб схопити хлопця. Але ж i хлопець не дурник. Пiдкрався вiн до великого барана, залiз йому пiд живiт, вчепився руками у вовну i непомiтно проскочив. Прогавив велетень хлопця. Той буде тiльки насмiхатися над ним. Пiднявся велетень на весь свiй височезний зрiст, почав каятися:
– Друже мiй, той, хто навчив тебе таким хитрощам, – добре придумав, а якщо ти сам здогадався, тим краще. Не маю сил утримувати тебе бiля себе i, якщо вирiшив ти йти у свiти, вiзьми цей перстень – буде пам’ять про Гевеуна-велетня.
Хлопець, не думаючи про бiду, пiдбiг, схопив перстень i надiв його на палець. А Гевеун як закричить:
– Персню, персню, де ти?
– Тут я! – вiдповiдае зачарований перстень.
Тодi велетень – туп! туп! туп! – потупав своiми ножищами туди, звiдки почувся голос, потiм знову закричав:
– Персню, персню, де ти?
– Тут я! – кричить перстень.
Зрозумiв хлопець, що потрапив у пастку.
Гевеун бiгав з розчепiреними руками, щоб схопити хлопця i кричав:
– Персню, персню, де ти?
– Тут я! – вiдповiдав перстень.
Хотiв хлопець зняти перстень, а не може – не даеться, клятий, не знiмаеться.
Схопив його зубами – нiяк. Бачить, що iншого виходу немае, витягнув нiж, поклав руку на колоду, вiдрубав палець з перснем i кинув у колодязь.
Велетень знову кричить:
– Персню, персню, де ти?
– Тут я! – вiдповiдае перстень з колодязя.
Пiдiйшов Гевеун-велетень до колодязя, перечепився i полетiв головою вниз. Захлинувся водою – там йому й кiнець прийшов.
Хлопець упевнився, що велетень загинув, залiз йому на п’яти, що стирчали з колодязя, i затанцював на радощах. Потiм зiбрав свою отару овець i погнав на пасовисько. Догнали його iншi чабани. Розповiв вiн iм про все, що з ним сталося, – тодi й iншi чабани насмiлились повести овець у кодри. Спочатку йшли з обережнiстю, потiм збудували собi загони на багатих i красивих лiсових галявах i почали там пасти овець. Може, й донинi пасуть iх.
* * *
Царство змiя
Народився я не в тi казковi часи, а пiзнiше, коли дiвчата з Турлуешт носили казки у фартушках. Якось я простягнув тихенько руку i вхопив одну з них. От i розповiм ii вам.
Жили-були колись чоловiк з дружиною. За свое життя вони пережили чимало бiд, але найбiльше турбувало те, що в них не було дiтей, якi б пiдтримали iх у тяжку хвилину. А вони вiдчували наближення своеi осенi. Гiрка доля випала бiдним. Але одного свiтлого ранку жiнка йшла на вершину гори росяною дорiжкою i вiд цього зачала. Невдовзi народила вона дитину – красивого, здорового хлопчика – i iхньому щастю не було меж.
Минуло кiлька днiв i стали думати батьки, що треба похрестити дитину i дати iй iм’я. Але всi, кого вони запрошували стати хрещеними дитинi, вiдмовлялися. Це турбувало батькiв, не давало спокою.
