скачать книгу бесплатно
Альбiнос, або Ідеальний текст
Сергiй Мисько
Молодий парубок Славко на роздорiжжi вже дорослого життя поволi i мимоволi стае справжнiм чоловiком. Хлопець народився альбiносом, а точнiше – негроiдом-альбiносом. Виховувався у нерiдних батькiв, а справжнiх нiколи не бачив. Герой несподiвано викривае у собi прихований талант митця. Почалося творче життя з брехнi, але згодом вiн дiйсно набув майже феноменальних здiбностей складати до купи слова i навiть бiльше – йому спало на думку створити iдеальний текст. Опiсля закiнчення медколеджу, перед строковою службою, Славка направили на роботу до сiльськоi амбулаторii. Там на нього чекатимуть дивнi, а подекуди i мiстичнi пригоди. Насамкiнець вiн дiзнаеться вiд батька коханоi дiвчини про своiх справжнiх батькiв, де вони i хто. Перед юнаком – велике й незвiдане життя, сповнене надiй i сподiвань.
Сергiй Мисько
Альбiнос, або Ідеальний текст
Будь-який збiг з реальними подiями, людьми, населеними пунктами, тошо… майже Випадковий!
Пролог
«Чому б не впровадити подiбнi заходи для всiх професiй? Наприклад: клятва журналiста чи клятва педагога? Не завадило б додати трiшки екстриму. Наприклад: з ритуальними танцями навколо церемонiального багаття аби вшанувати свое вельмишановне, професiональне я. Унiкальний, резервний варiант. Взагалi, текст даноi клятви застарiв i настiльки не iдеальний… Так i кортить змiнити, додати або взагалi переписати.
А в тiм, не тiльки професiй. Нащо плодити латентних зрадникiв? Є безлiч претензiй. Якщо так пiде й надалi, то потрiбна клятва для закоханих. Не тiльки шлюбнi обiцянки. Бо для деяких любов перетворилася на справжнього ворога. Серед цих деяких i я. Тобто, не зайва клятва бути ворогом для свого ворога. Точно. Отже. Конче необхiдна загальна клятвенна повиннiсть. В кiнцi-кiнцiв, клятва громадянина чи просто людини. Унiверсальна, в якiй означено всi аспекти. Нi, не людини розумноi. Це тупо. Нудно бути якоюсь там людиною розумною. Буцiмто ми й досi маемо сумнiв на привiд своiх можливостей. Хоча. Ну тодi вже просто: людини. На крайняк», – Славко Тарiлка тасував схвильованi думки, добряче скуйовдженi епохальним торжеством.
Вiн та ще деякi неофiти, iз числа випускникiв, попри обiцяну напередоднi директору коледжу достойну поведiнку, заради пiдтримки протокольного регламенту заходу, лишень на загал зухвало мiмiкрували урочистiсть: емоцiйно, але беззвучно вiдкривали роти, демонструючи еднання з основною масою, що повторювала текст клятви…
Традицiйно й покiрно виконувався сумнiвний ритуал, як дань обраного шляху. Хоча ця формальнiсть з часом зовсiм втрачае первозданний смисл. Так звана клятва Гiппократа прозвучала нерiвномiрним вiдлунням гомону натовпу випускникiв медичного коледжу. Мало хто з присутнiх достеменно розумiв iстинний смисл повторюваного тексту.
Глава перша. Чики-брики або бринь-бринь
Роздiл 1. Буйства
Того року весна прийшла напрочуд рано, щоправда й без помпезних урочистостей i претензiйних заяв на панування. Календарна зима ще не пережувала кiлька холодних днiв, а наразi iй вже прозоро натякнули аби вона безапеляцiйно поступилася. ii наступниця, нiби навмисне уникаючи особливих церемонiй, планомiрно прибирала прояви крижаноi вакханалii.
«Якщо не бажаеш бачити в цих змiнах особливого змiсту, то це твоi проблеми», – скажуть невиправнi романтики i тонкi душевнi натури з поетичним пiдтекстом. Вiднедавна до цiеi когорти намагався не бути причетним i Славко Тарiлка.
На цьому сакраментальному зламi пiр року, Славко закiнчив фельдшерське вiддiлення медичного коледжу в складi спецiальноi групи вiйськового призначення. Перспективи вимальовувалися доволi прозорi. На горизонтi майорiли зелено-сiрi барви слiв, написаних долею, чiткими й рiвними лiтерами: «Весiннiй призов». Славко Тарiлка цiлком i повнiстю усвiдомлював важливiсть вiйськовоi служби, тому ця перспектива не була для нього тягарем чи примусовою повиннiстю. Справжнiй чоловiк мае бути воiном в разi потреби…
Диплом «на руках». Випускник Тарiлка жваво обговорював, тепер вже з бувшими, одногрупниками план дiй на сьогоднiшнiй вечiр i водночас прикидав своi автономнi варiанти буремноi ночi.
Приступили до основного етапу святкування звiсно ж опiсля так званих обов’язкових непротокольних етапiв, як то взаемнi поздоровлення, вiтання, бажання, тости. Як же без цього. Але поволi вечiрка перейшла у фазу буйства свiдомостi й тiла в станi алкогольного трешу без чiтких кордонiв дозволеного. Ну i звiсно без належноi оцiнки реальностi та подальших наслiдкiв.
Двi хмiльнi канiстри: двадцятка вина i пятка самогону, успiшно робили свою справу. Не минуло й години, як ця строката компанiя забула про плани на майбутне та перспективи поворотiв долi. Всiм весело i приемно. А чого його ото комизитись.
Тридцять органiзмiв в полонi душевноi атмосфери вiддавали розвагам всю енергiю. Тим бiльш, що бачать вони одне одного чи не востанне. На ранок роз’iдуться по домiвках. А зараз не на часi вмикати гальма…
Роздiл 2. Ідеальний текст
А насправдi, так зване, творче життя Славка Тарiлки почалося з вiдвертоi брехнi. Проти недiлi, по полудню, в старезному будинку по вулицi Водонепроникнiй, господарем якого була мiсцева вчителька географii i поеткою по сумiсництву, вельмишановна панна Клавдiя Якiвна Привезена.
Вiн пiдiйшов до ii обiйстя, щоб провiдати своiх однокурсникiв. Тi двое квартирувалися за цiею адресою вiд початку першого семестру. Вiрнiше Тарiлка мав намiр просто свиснути бiля ворiт, як i домовлялися аби визвати друзяк братiв Гудимiв. Справа проста й буденна. Вiн, перед прощальним побаченням з Лiлькою, домовився попити пивка з братами близнюками Вадиком i Костиком. А ще натякнути цим забудькам про повернення боргу. Сума незначна, але на квитки до кiнотеатру на вечiрнiй сеанс i жуйку вистачить…
Свистiти йому довелося довго. У вiдповiдь – тиша. Тiльки вiтерець погойдував стару iржаву поштову скриньку, яка ледь трималася на зотлiлiй мотузцi Здавалося ось-ось мае вiдiрватися вiд ворiт i впасти додолу. Хочеш не хочеш, але йому довелося нанести вiзит до помешкання…
Додому вiн на цi вихiднi не поiхав. Переказ вiд батькiв буде тiльки завтра, по обiдi. А грошi були потрiбнi, як нiколи, бо на вечiр вiн запланував прощальне побачення зi своею новою знайомою Лiлькою. Така вдача не всiм перепадае. Мати сексуальнi стосунки зi старшою партнеркою: дуже гарною i так би мовити на язик клепаною у доволi розлогому трактуваннi.
Славко голосно постукав у напiвпрочиненi дверi. Тиша. Не дочекавшись дозволу переступив порiг помешкання. У вiтальнi вiдбувалася дуже важлива подiя.
Хазяйка, така собi жiночка невизначеного вiку. Звiсно, що приблизно пенсiйного, але чи менше, чи бiльше iй рокiв за епохальну вiдмiтку, так вiдразу й не скажеш. Помiтнi вiковi особливостi, прихованi за кричущим макiяжем, все ж подекуди видавали чималий хвостик за п’ятим десятком.
Вочевидь, наспiх, одягнена у вивернутий халат досить таки сумнiвного коричневого кольору з яскравими зеленими трояндами, ця дивна особа зосереджено лiчила купу хрустких папiрцiв i дрiб’язку пiд пильними поглядами двох квартиронаймачiв: Костика i Вадика.iхнi недовготривалi стосунки, якщо це взагалi можна так назвати ту ситуацiю, що виникла внаслiдок випадковоi зустрiчi бiля кiнотеатру, мали завершитися сьогоднi ввечерi. Ба бiльше, iнiцiатором розриву був сам Тарiлка. Вiн вiдчув у собi не розкритий досi потенцiал жiночого серцеiда. Можливо, виною стала легка поступливiсть красунi. Аж занадто все просто почалося i легко продовжувалося.
Наразi волiв сам вирiшувати коли ставити крапку. Не використана нагода погратися почуттями i емоцiями, як це зазвичай робила красуня Лiлька зi своiми численними шанувальниками, означала б, що вiн звичайний пiдкаблучник. Бо ж не вiн ii обрав, а вона його. Нiби знiчев’я, помнивши пальчиком. А Славко вiдразу ж i пiддався. Тепер черга за ним… Тепер все буде iнакше.
Винаймати житло доречнiше, коли вас бiльше, нiж одна особа. Це стосуеться фiнансовоi складовоi. За мiсяць кiмната на двох коштуе з кожного по двадцять п’ять грошових одиниць. А коли ви рiднi брати, та ще й однояйцевi близнюки, то iншого варiанту взагалi не iснуе. Тим бiльш, якщо розрахунок проводиться наперед i всього лишень раз на три наступнi мiсяцi.
На столi, поряд з попiльничкою красувалося двi чималi акуратнi купки, вже мабуть полiченого, дрiб’язку. Мiдяки окремо вiд срiбляникiв. Мiдякiв було значно бiльше. Час вiд часу поправляла пасма фарбованого чорнющого волосся i тремтячими пальми стукала над попiльничкою, заповненою досить таки добротними недопалками, по не пiдкуренiй папiросцi.
– Покайтеся, рудоголовi. Приперли дрiб’язку аби познущатися над добросердною жiнкою. Не соромно вам? Чи думали обдурити мене? Га?
Брати, в черговий раз, спробували озвучити свою версiю. Говорили разом, мов одним голосом i могло скластися хибне враження, що говорить одна людина
– Якiвно, ми ненавмисне, – виправдався Вадик.
– Цить, Костику. Не збивайте.
Нi з того нi з сього у власницi вивернутого халату почалася гикавка. Вона жбурнула монети на стiл, набрала повнi груди повiтря i затамувала подих, вiд чого троянди розправили пелюстки i стали неймовiрно реалiстичними, навiть бiльше справжнiми живими. Тiльки колiр завадив вiдчути повноту вражень вiд гiперреалiзму.
– Яка краса, – не втримався Костик. – Кортить навiть понюхати…
Привезена затрималася в такому станi секунд з п’ять i шумно видихнула. Троянди на ii халатi знову зiв’яли. Пiдняла правого вказiвного догори i багатозначно промовила:
– Гикавка щезла. ла…ла. Дурня якась. Не на першому складi, а на останньому. З вами ненароком ще й заiкою стану. Нетрадицiйним, задонапереднiм. Хух-х-х. – Вона зробила ще кiлька iнтенсивних глибоких вдихiв. – Старий перевiрений спосiб. Вiд гикавки i заiкання. За-i-кан-ня. О, тепер норма. А ти Вадику… Нарештi я вас розрiзняю. Не мели дурниць. За таке можна й запотиличника отримати. Добре, не гаймо часу.
– Вадик не я. Вiн, – спробував виправити ситуацiю Костик, вказуючи на брата.
Привезена знову взялася рахувати монети, але мабуть таки вкотре збилася з лiку.
– Не мели дурниць. Чи я не знаю, що Костик розумнiший, а Вадик спокiйнiший… Так. Знову збилася. Менi вже по колiна перелiченого тричi вашого дрiб’язку. Все, я рахувати не буду. Чули? – вона знервовано блимнула на похиленi рудi голови братiв Гудимiв.
– Чули, чули, чули, чули. – спробували виправдатися приколiсти.
– Замовкнiть вже, однаковi. Вiд цього завивання в мене гикавка знову починеться. Попереджаю: бiльше такого не буде. Ще раз i вижену пiд три чорти. Знову приперли торбу круглячкiв. Шукайте житло де iнде.
– Зжальтеся, – перепросив Костик. – Ми. Ми хотiли, як краще. Щоб у вас було багато грошей. Це ж практично мрiя кожного: купа грошей. Чи не так?
– Дотепно. За це вас, гульвiс i жалiю. Купа грошей? Це ж треба таке утнути. Тут одне з двох: чи в триньку виграли, чи пiд церквою жебрували, – Привезена не могла приховати задоволення вiд вдало придуманоi вiдповiдi, ii посмiшка на всi вставленi тридцять два (добра половина з яких була золотими), осяяла кiмнату жовтими вiдблисками. – Тiльки одне прохання вiдповiдайте по черзi – не дуетом.
– Нi, це нашi кревнi. Тепер вашi не менш чесно порахованi. – Вадик дiстав запальничку.
Полохливий вогник обпалив кiнчик папiроски, затиснутоi мiж великим i вказiвними пальцями Клавдii Якiвни. Потребувалося лишень потягнути повiтря через тютюн аби першi клубки диму сповили ii задоволене обличчя.
Все ж було помiтно, цю жiнку терзають якiсь душевнi муки. Чи якась хвороба причаiлася в ii нутрi i потроху iсть життя, перетворюючи ще не стару жiнку на ходячого мерця. Але вона намагалася не подавати виду. Останнiм часом дозволяла своiм квартирантам вiльнi висловлювання i не притаманнi ii вiку жарти. Привезенiй, будь що кортiло хоча б на якийсь час забути про свое найближче i невiдворотне майбутне.
– Облиш. Я на голодний шлунок не палю. Це я так, заради понту. Вiдволiкае вiд негативних думок. Вадику, твоя черга. Озвуч свою версiю. Де назбирали i чому запiзнилися на цiлу добу. Може кiоск пограбували?
Костик витягнув руки з кишень потертих джинсiв аби жестами додати вагомостi словам:
– Я Костик, але це в даному випадку не принципово. Ви теж нiвроку. З гумором все на мiсцi. Яка церква? Яке: пограбували? Ми праведнi атеiсти одноосiбники. Останнiм часом стипендiю видають дрiб’язком. Та ми вам ще вчора ввечерi хотiли вiддати. Не пам’ятаете? Ви навiдрiз вiдмовилися. Сказали, що грошi потребують свiтла i тишi. Нiякоi тiнi й шуму.
Хлопцi дiйсно вчора впiймали за хвоста синього птаха картярського щастя. Їм фортонуло, як нiколи. Напередоднi вони програлися вщент. До останньоi копiйки. Навiть залишенi для розрахунку грошi за житло. Аби вiдiгратися взяли в борг у Славка i… Фортуна iм лагiдно посмiхнулася. Щоправда до повноi суми не вистачало трьох рублiв – борг Славку. Тому вони вирiшили не мiняти виграш на паперовий еквiвалент. Мали надiю, що вже стара i пiдслiпувата жiнка в кiнцi кiнцiв втомиться рахувати i прийме все за чисту монету.
– Я вам таке скажу. Який дурень на нiч борг вiддае? Всi розрахунки тiльки зранку. – Попри вдавано незадоволене буркотiння, вона облизувала губи. завжди так робила, коли вiдчувала кайф вiд якогось процесу. Наразi цим кайфом був лiк грошей. Але вона вже втомилася i було помiтно, що номiнал монет ii вже мало цiкавить.
Привезена мала клопiт здавати житло студентам медичного коледжу. Попри досить таки не погану i не досить хорошу, а, як вона сама вказувала при розмовi з колегами по роботi: бiльш-менш пристойну зарплату вчителя; iй не вистачало на поточнi витрати. Тобто життя для неi виписувало iндивiдуальний кошторис. Додатковi розходи на боротьбу з невидимим ворогом, що причаiвся в ii органiзмi i повсякчас волiв перемогти… А ще допомагала доньцi. Вона сама виховала аж трьох доньок. Двi вже дорослi, замiжнi i дають собi раду. Але менша Зоряна ще потребували фiнансовоi пiдтримки, бо навчалися в обласному центрi на ветеринара. Чоловiка в неi з роду вiку не було. Холостячка. Всi дiти вiд рiзних, випадкових партнерiв.
– Ви рахуйте, рахуйте. А то прорахуетеся, – пiдкинув Костя. – Пiдрахунок любить тишу, як кажете ви i наш математик Борис Іванович.
Славко хотiв було привiтатися, як за звичай, вигукнувши: «Привiт лунатикам». Але Костик застережливо притулив вказiвного пальця до губ i засичав:
– Ц-с-с-с.
– Дев’яносто. Скiльки там? Не дай боже збилася. А разом це. А скiльки ж було? Три купки, а в кожнiй купцi по. Чи навпаки? Знову про корову. Хто там ще? – Вона повернула голову в бiк Тарiлки.
– Дев’яносто дев’ять. А далi сто. – випалив Вадик. – Все точно копiечка в копiечку. До гадалки не йдiть…
– Сто? Грець з вами. Хай сто, бо я вже втомилася. Нiби все. Всi вiльнi, – менторським тоном заявила Привезена. – О, Славунчик-красунчик, прийшов. Стоiш, мовчиш. Вiтатися тебе не вчили?
Славко нарештi вiдчув «шпарину» в насиченому спiлкуваннi цiеi строкатоi компанii i випалив:
– Доброго ранку, вечора, дня, тощо. Яка пора доби вам найбiльш до вподоби? Я милувався процедурою пiдрахунку. Чарiвне дзеленькання. Навiть, ба бiльше, мелодiя! Неперевершено. Мене захопило. Мене вiдвiдало. Хоч вiршика про грошi складай. Наприклад. Грошi, як вошi. Вошi, як грошi. Нiби хорошi i нiби шкiдливi. Коли вошей багато свербить голова. Коли грошей багато – пуста голова. Ого.
У вiкно забарабанив дощ. Отак зненацька, серед ясного, сонячного неба.
– О, з неба капотить, – сумно констатував Вадик. – Слiпий дощик.
– Хай iде. На нього земля е, – заявила Привезена. – Що це було? Невже вiрш, Славку?
Тарiлка нещодавно дiзнався, що вчителька, на додаток до всiх чеснот, ще й поетеса. Красномовний псевдонiм Абпорт, свiдчив про неабиякий творчий потенцiал i нестандартний пiдхiд до справи вiршоскладання.
Славку випадково потрапила до рук мiсцева газетка з публiкацiею поезiй цiеi неординарноi жiнки, яка вдома полюбляла носити навиворiт сукнi й халати. Навiть зимове пальто, яке iй дiсталося разом з iншими речами у спадок, згiдно заповiту, вiд двоюрiдноi тiтки iз Польщi. Речi було доставлено у лютому цього року згiдно адреси, вказаноi у заповiтi. І чомусь були вивернутими. Скорiше iх перевiряла служба безпеки на привiд заборонених артефактiв. А опiсля перевiрки так i залишили вивернутими. З того часу вона й взяла за моду носити все навиворiт, але тiльки вдома аби не привертати й без того прискiпливоi уваги оточуючих до ii тонкоi душевноi натури.
Вiршi публiкували у мiсцевiй газетi «Крутi береги». Численнi публiкацii додавали творчоi наснаги поетесi Абпорт… Вона цим фактом вiднедавна вихвалялася i мало не примушувала своiх квартирантiв насолоджуватися ii творчiстю. Інколи, щойно написавши черговий шедевр в захватi читала поетичнi рими вголос. Виразно, чуттево, але брати Гудими тiльки заради ввiчливостi вислуховували цi тиради.
– Скорiше про наболiле. Несвiдомий експромт.
– Ти теж поет? Чому мовчав.
– Поет i не соромлюся цього. Сьогоднi прем’ера. Я вперше декламував свою творчiсть.
Брати Гудими здивовано перезирнулися, бо знали, що вiршик склав не Славко. Це колективна творчiсть команди «квк» iхньоi групи.
– А ну, сiдай поруч. Ось тут на цей стiлець. – Вона кивком голови вказала на старий, обшарпаний вирiб з дерева i ржавого залiзного дроту. – Обережно. Обережнiше. Вiн трiшки кульгавий. Припадае на всi нiжки. Сiдай на край i тримай спину рiвно. Це я… Мiй не запатентований винахiд. Просто i дешево. Замолоду ще. Для фiгури. Аби рiвна спина була i шляхетна постава…
Славко бережно вмостився краечок запропонованого стiльчика.
– Поговоримо? А ви вiльнi.
– Та звiсно. – Почухав потилицю Вадик.
Костик тiльки задоволено посмiхнувся i змовницьки пiдморгнув Славку.
– Чули? Все зiйшлося. Копiечка в копiечку. Все, що дали. Я навiть пробачу вам три карбованцi. Вiдпрацюете в палiсаднику. Прорвете редиску. А обдурити мене – даремна затiя. Я вас наскрiб бачу.
– Вибачте нам. Ми бiльше не будемо. – Брати стали поруч, опустивши голови.
– Подякуйте Славку. Вiн серед нас, мов свiтлий промiнчик, що розiгнав темну сутнiсть i вказав нам шлях до щастя. Брехуни. Але прощаю. Я сьогоднi добра. Ідiть покурiть на свiже повiтря.
– Там ще йде дощ. – промурмотiв Вадик. – Здаеться.
– То вiзьмiть парасольку. – Привезена пiдiйшла до вiкна. – Хоча не треба. Вже не йде. Стоiть. То зi стрiхи крапае. Ми поговоримо кiлька хвилин. Не довше. Пiдете доiти своiх дiвок. Ще встигнете на своi гульки.
Однокурсники поволi вийшли з кiмнати покурити на терасi пiд шум стоячого дощу та обговорити варiанти дозвiлля на цей вечiр. Творчi теревенi скорiше були для них зайвим вантажем.
– А ти, Славку, почитай ще. Менi цiкаво. Ти ще й поет. Не соромся. Утни щось зi свого свiженького.
Тарiлка брехав i не червонiв. Йому дiйсно кортiло перевершити себе, тобто утнути щось архi-прикольне. Не якiсь там солонi жарти, якими вони часто-густо обмiнювалися помiж однокурсниками. Це мае бути вишуканий витвiр мистецтва. Прямо отут, в цiй кiмнатi, лупонути вже своiм баламутним вiршиком межи очi поетесi. Але катма таланту… Ця справа виявилася не вельми доступною для його скромних можливостей. Всi намагання видати якусь римованину, окрiм напруження м’язiв i появи зморщок на лобi, нi до чого путнього не привели. Вiн натужно вiдкрив рота, мов пiд час позiхання. Даремно – звiдти нiчого не прозвучало. Його погляд зупинився на столику у кутку кiмнати. Бiля телефонного апарату стосики газет i журналiв з публiкацiями творчостi поетки Абпорт. Вiн розгледiв деякi заголовки. Цi словосполучення виявилися рятiвною соломинкою. Новоявлений поет вичавив iз себе недолугий вiршик. Тобто перше, що спадало на думку, опiсля прочитання «рятiвноi соломинки»:
– Термiн експлуатацii. Людини розумноi. Без гарантii. Чiтко обмежений часом, що пробубнить нiмий годинник. Старi люди, мов малi дiти i навпаки. Волiють бути доглянути. ми. Ми молодi теж такими будемо, якщо все буде добре. Так от чи не от. Шепочуть пенсiонери собi пiд носа колисковi i скорiше за все не чують, бо вже мабуть глухi.
Славко замовк. Нi, не тому що вiдчув всю недолугiсть становища. Йому раптом згадалися дитяча забавка. Свого часу вiн змайстрував з пластмасового дiда Мороза, якого за звичай ставили пiд ялинку на новорiчнi свята, скарбничку. Назбирав достатньо дзвiнких монет. Настав час скористатися скарбом. Але – зась. Вiн кiлька разiв кидонув об пiдлогу бiдолашну iграшку. Пластик не розбивався. Єдиний вихiд: розрiзати Мороза, вставивши лезо ножа в шпарину для вкидання монет. Щось подiбне вiдбувалося й на тепер. Потрiбен був не класичний варiант, а радикальний бзик аби не завести ситуацiю у глухий кут. Хай вiн буде в очах цiеi поетки невдахою, а нiж брехуном.
Тарiлка гордо пiдняв голову i урочисто завершив вiршо-складання:
– А взагалi все, що не вiдбуваеться, то на краще, бо цього прагнуть усi i навiть тварини, а ще риби, тощо. Хоча не виключено, що й рослини. А якщо й комахи, то теж не зле. Не залежно вiд того хорошi вони чи поганi. Ура!
Реакцiя Апорт перевершила сподiвання Славка. Поетка кiлька разiв гучно плеснула в долонi, щоправда не змiнюючи кам’яного виразу обличчя. Ошелешенi однокурсники тiльки роти повiдкривали вiд такого дiйства.
– Не iдеал, але й не казна що. Верлiбр на тверду трiечку. Я б сказала: несподiвано i надмiру сумбурно, але мае право на iснування. Особисто я прагну написати сама чи щонайменше почути вiд когось абсолютну формулу. Тобто, iдеальний текст. Не знаю чи це можливо взагалi, i, яким мае бути подiбний набiр слiв. Так от. Написання тексту – це ритуал… А псевдонiм у мене Абпорт, – Привезена завершила свою вiдповiдь несподiваним одкровенням.
– А псевдонiм брати обов’язково? – продовжив гру Тарiлка
– Звiсно. Друге iм’я. Як друге я. Це типу ти, але iнший. Роздвоення особистостi потребуе iндивiдуальноi етикетки. Я Апорт.
– Ідеальний текст? Вперше чую. Матиму на увазi. – дiловито зауважив Славко. – Псевдонiм. Обираю собi псевдонiм Тарiлка. Трiшки схожий на мое прiзвище, але, я вважаю, це оригiнально.
– Без сумнiву, – пирснула смiхом поетеса. – Псевдонiм аналог прiзвища? Вперше чую. Хоча, це твiй псевдонiм, тобi й вирiшувати.
– Так. Я тепер поет Тарiлка.
– Тарiлка… Враховуючи твiй стиль вiршоскладання. Чом би й нi.
– Майте на увазi. – Вираз обличчя Славка свiдчив про серйознiсть заяви. – Про псевдонiм знав тiльки я, а тепер i ви. Це таемниця. Вiднинi нiкому й нiколи, а нi чичирк.
– Славко Тарiлка, запевняю про твiй творчий псевдонiм Тарiлка, не дiзнаеться нiхто, чого б це менi не коштувало. – І, не менш серйозно додала. – Доки для мене свiта й сонця.
– Ви, як поетка поета, мене зрозумiли. А згадане вами iдеальне твориво сповiстить нарештi всiм про все i нi про що одночасно.
