скачать книгу бесплатно
Нiхто й нiколи
Валентина Михайленко
У невеликому провiнцiйному мiстечку в мiському будинку культури вируе випускний бал. Однокласники запросили на нього i Люду Калиновську, яка пiсля дев’ятого класу вступила до обласного лiцею педунiверситету й нинi успiшно його закiнчила. Бог обдарував дiвчину чудовим голосом i музикальнiстю, iй пророкували велике мистецьке майбутне, та мама не дозволила вступати до музичного училища, i Люда готувалася студiювати в педагогiчному англiйську мову, а заразом – i музику. Однокласники люблять лагiдну й поступливу Люду, ненавидить ii лише Женя – багаторiчна подруга…
Валентина Михайленко
НІХТО Й НІКОЛИ
Роман
Частина І
РОЗДІЛ І
Вечiр
1. Люда
Я б учора до Вас пiдiйшов,
Як iшли Ви iз церкви додому,
Та була Ви така в голубому,
Що, iй Богу, я слiв не знайшов…
Дзвiнкий дiвочий голос бринiв затамованою силою почуттiв i пристрастей, ластiвкою здiймався увись, торкався лагiдним крилом високоi стелi, розсипався на сотнi iскристих частинок i легеньким серпанком, зiтканим iз тремтливоi краси й свiтлоi туги, огортав глядачiв. Зал завмер, як завмирав завжди, коли спiвала Люда Калиновська.
Цiею тендiтною дiвчиною-перлинкою, лауреатом обласних i Всеукраiнських пiсенних конкурсiв та фестивалiв, пишалося все мiстечко. Вона й зовнi була схожа на нiжну перлинку: невисока, але струнка й грацiйна, з витонченим довгастим обличчям, з хвилею пухнастого бiлявого волосся, що вiльно спадало на плечi, iз ясно-голубими променистими очима, в яких свiтилося щось нiби неземне. І хоч не була вродливицею, та в кожного, хто зустрiчався з нею, на мить перехоплювало подих: «Створив же Бог отаке миле дiвча…».
А Люда летiла… Стояла на сценi мiського будинку культури й летiла вслiд за своiм голосом. У такi хвилини все ii ество ставало невагомим. Переливалось у пiсню й пiдносилося в загадкове манливе безмежжя…
Вона почувалася щасливою. Вiд того, що голос пiдвладний найменшому коливанню мелодii, що даруе своiй улюбленiй учительцi ii улюблений романс, що однокласники запросили на випускний вечiр, що за якусь годину притисне свое розпашiле личко до широких Ромкових грудей… Що навпроти, в третьому ряду, з вологим блиском очей, якi випромiнюють любов i ласку, сидить мама.
Люда стрiлася з нею поглядом i посмiхнулась лише iй – своiй найдорожчiй, яка пишалася нею i водночас тремтiла за кожен ii крок.
А був же час, коли мама горою стала проти доньчиного мрii присвятити себе музицi, пiснi, проти ii бажання вступати до музичного училища. «Навiщо тобi те музучилище? – допитувалась. – Закiнчиш – i де працюватимеш? В артистки пiдеш? Наче не знаеш, яке життя в артистiв? Обирай, доню, щось практичнiше. Не той тепер час, щоб за хмарами лiтати».
Такi розмови – часом з криком та слiзьми – тривали мiж ними цiлий рiк, поки Люда навчалася в дев’ятому класi. І вже перед останнiм дзвоником все несподiвано вирiшилось на краще. Допомогла Лариса Гнатiвна, вчителька украiнськоi мови i Людина класна керiвничка. Дiзнавшись, якi баталii йдуть у Калиновських, завiтала увечерi до них додому i запропонувала компромiс: зрозумiло, що Людi без музики й пiснi нiяк не можна, а тому нехай зараз вступае до лiцею при педунiверситетi, потiм – на фiлологiчний факультет, а заразом i музику вивчатиме, а далi вже, як доля розсудить: чи спiватиме, чи дiтей навчатиме.
Мама радо пристала на таку пропозицiю, Людi вона теж сподобалась. Саме тодi вона закiнчила музичну школу по класу фортепiано. І ось цього року з гарними оцiнками випустилася з лiцею, а восени стане студенткою педунiверситету. А ii пiсня за цей час розкрилилася. Як солiстка унiверситетського хору «Криниця» вона спiвала на обласнiй та столичних сценах, а торiк улiтку хор гастролював у Туреччинi. Талановиту дiвчину вiдразу помiтила декан музпеду i вчепилася в неi, мов клiщами: «Вступай тiльки до мене! Я з тебе зiрку зроблю!» Та Люда все ж не захотiла засмучувати маму i вчинила прагматичнiше: вивчатиме й украiнську мову та лiтературу, й музику, а там, як каже Лариса Гнатiвна, видно буде.
… Я люблю тiльки Вас, тiльки Вас…
Чистий срiбний звук романсу затремтiв на останнiй нотi, i зал вибухнув шаленими оплесками. «Браво! Браво! Люда! Люда!..» – лунало звiдусiль.
Люда легенько збiгла зi сцени й опинилась в обiймах Лариси Гнатiвни. Вчителька, тримаючи в лiвiй руцi розкiшний букет рожевих пiвонiй, правою мiцно притисла свою улюбленицю до м’яких грудей. З ii очей струмували ряснi сльози зворушення i вдячностi.
– Людочко, красунечко моя… Яка ж ти молодчинка. Спасибi тобi, що не забула про мене в такий день, – затуркотiла вона. – Нехай тобi Бог помагае на кожнiй твоiй стежинцi. Це тобi, сама виростила, – подала духмяний букет.
– Дякую, дякую, Ларисо Гнатiвно, – щасливо зарум’янилась Люда, – дякую вам за все. Я щодня вас згадую…
– Людко! Людко! Пiшли танцювати, – пiдбiгли до них Людинi однокласницi Таня й Женя.
– Вибачте, Ларисо Гнатiвно, – знiтилась Люда.
– Іди, iди, – лагiдно посмiхнулась учителька, – танцюйте дiти, сьогоднi ваш день.
У фойе гримнула музика, заблимали переливи кольорiв – вокально- iнструментальний ансамбль старшокласникiв ушкварив сучасну швидку мелодiю. Барвисте море випускникiв вихлюпнулося iз зали i захвилювалося в ii ритмах. У iхне коло ввiрвалися й Люда з Танею. Стрiлися очима i щиро посмiхнулись одна однiй.
Дiвчата не бачились iз самих зимових канiкул. Тодi Люда, здавши сесiю, примчала додому на один день. Трохи допомогла мамi прибрати в хатi – та саме невеликий ремонт затiяла, а уже ввечерi поспiшала на електричку – зранку унiверситетський хоровий колектив виiжджав на гастролi до Івано-Франкiвська. З Танею майже нi про що й не перемовились. А новин – хвилюючих, дiвочих – набралося чимало. З ким же ними подiлитися, як не з найближчою подружкою? Адже вони з дитсадка разом. Увесь клас заздрив iхнiй дружбi й вiрностi. Вiд’iзд Люди на навчання пролiг мiж дiвчатами вiдстанню в сотню кiлометрiв, але серцями вони стали ще ближчими.
Ось i зараз Танi нетерпеливилось розповiсти подружцi про Олега. При самiй лише згадцi про нього ii очi заiскрилися, вона нетерпляче вхопила Люду за руку. Якраз в цю мить у Люди в кишенi полонезом Огiнського озвався мобiльний. Вона вiдступила вбiк, щiльно затуливши долонею лiве вухо, послухала невидимого спiвбесiдника й засяяла личком. Помахом руки пiдкликала Таню, притулилася губами до ii вуха…
За хвилину, майже нiким не помiчена, вислизнула в лiтепло червневоi ночi. Лише двi пари очей проводили ii до дверей: одна жагуча й хтива, друга – ненависна. Коротко зблиснув услiд ще один погляд – заздрiсний…
2. Таня
А випускний вечiр шаленiв танцями. Шiсть одинадцятих класiв iз двох шкiл невеликого мiстечка прощалися з дитинством i вступали в доросле життя…
Музики перебралися на великий асфальтований майдан перед будинком культури. До гурту танцюючоi молодi долучилися всi охочi. Вчителi, батьки, друзi разом з випускниками завзято хвицали ногами. Що бiльше час котився до пiвночi, то веселiшим ставало свято. Юнаки, а за ними й дiвчата, по одному та парами, почали зникати у заростях парку, який темною завiсою зачаiвся за будинком культури, напiвобнiмаючи його пiвденне крило.
Поверталися з неприродньо блискучими очима, голосно реготали та обнiмалися при всiх…
– Таню, ходiмо й ми? – взяв дiвчину за руку Олег.
Вони сторожко оглянулися й пiрнули в темряву. Пiд розлогим каштаном навпочiпки сидiв гурт хлопцiв та дiвчат. По колу ходила пляшка…
– Олежку, я не хочу, – смикнула Таня друга вбiк. – Нехай собi, а ми давай погуляемо.
І вони тихо пiшли алеею. Зупинились аж там, звiдки нiкому й нiчого не було видно, де збентежений гамором парк, врештi трохи заспокоiвся i озвався солов’iною руладою. Олег поклав дiвчинi руки на талiю i притягнув ii до себе, й вони завмерли, дивлячись одне одному у вiчi. Серпик захiднього мiсяця вiдбився в iхнiх зiницях двома парами жаринок-зiр, що таемниче свiтилися, здавалося, iз самоi глибини Всесвiту.
– Олежку, – прошепотiла Таня, – ну, як це так могло трапитись, що ми стiльки рокiв були поруч i не помiчали одне одного?
– Я-то давно тебе помiтив, але ти завжди була така недосяжна, – нiяково опустив очi хлопець.
– Дурненький, – засмiялася Таня, – вигадав таке…
Вона трошки пригнулась i торкнулася губами Олегових вуст. А вiн припав до неi, немов спраглий подорожнiй до джерела. Таня лише щасливо зiтхала та думала про себе лукаво, що вiн таки правду каже. Ще рiк тому Таня зовсiм не звертала уваги на цього сором’язливого, кремезного й невисокого однокласника, який, до того ж, i вчився абияк. Вона ж була вiдмiнницею з першого класу i заводiем будь-яких компанiй. У дев’ятому ii обрали президентом учнiвського колективу школи. Спуску не давала нiкому: нi малечi, нi старшокласникам. Їi запальноi гарячоi натури iнодi побоювались навiть учителi. Дуже легко могла затiяти бiйку iз здоровенними хлопцями, коли бачила, що тi зобижають менших, лаються або на перервi смалять цигарки.
Гранiт шкiльноi науки «гризла» нiби граючись. З першого до одинадцятого класу щороку отримувала похвальнi грамоти, а сьогоднi директор школи вручив iй золоту медаль.
У випускному класi Таня дивно погарнiшала: зникли хлоп’ячi риси з круглого повненького обличчя, в невеликих сiрих очах з’явилися мрiйливiсть i ранiше не властива iй нiжнiсть.
На випускному екзаменi з математики зовсiм випадково сiла з Олегом. Вже дописуючи вiдповiдь на свiй бiлет, звернула увагу на порожнiй лист паперу, що сумно бiлiв перед ним, на червону фарбу, що заливала його обличчя…
Мовчки смикнула з-пiд Олегового лiктя бiлет. Так само мовчки, за кiлька хвилин, написала вiдповiдь i посунула до нього папiр. Вiн пiдвiв голову, вони стрiлися очима, i Таня вiдчула, як запашiли i ii щоки.
Того ж таки вечора, вже в сутiнках, вийшла на подвiр’я й загледiла невисоку постать, що причаiлася пiд парканом. Трошки повагалася й вийшла за хвiртку. Поволi побрели тихою вечiрньою вулицею.
І вже за пiвгодини Таня щиро дивувалась: чому вона ранiше не помiчала цього чудового хлопця? Такого вiдкритого, щирого й надiйного. Сором’язливий, щоправда, дуже: кiлька вечорiв поспiль захоплено дивився на неi, не насмiлюючись не те, що поцiлувати – навiть доторкнутись. Довелося проявити iнiцiативу…
А скiльки вони переговорили за цi вечори. І з радiстю виявляли, що подобаеться iм одне й те ж, що не люблять також однакове: зверхнiсть i нечеснiсть, жадiбнiсть i нахабство. Наче двi рiднi душi зустрiлися, – радiла Таня. І поклала собi – цього хлопця за будь-що з рук не випускати…
Їй раптом замлоiло серце – це ж розлучатися скоро. Вона вже зарахована студенткою Киiвського полiтеху: навчаючись в одинадцятому класi, закiнчила факультет довузiвськоi пiдготовки, який працював при школi. А Олег вступив до педунiверситету в обласному центрi. На нього там уже два роки чекають: один з кращих легкоатлетiв областi додасть престижу факультету фiзичного виховання. З приводу цього однокласник Левко Макуха, який теж став студентом полiтехнiчного, не забарився пустити колючку: «Таким, як ти, Олеже, якраз i мiсце на дурфацi. Там бiльше ногами треба, нiж головою». За що отримав вiд Танi добрячого стусана.
– Олежку, скоро iхати на навчання… – зовсiм по-дитячому жалiсно вирвалося в Танi.
– Ну, то й що? Ми ж будемо часто зустрiчатися, приiздитимемо додому на вихiднi. Або – ти до мене, а я – до тебе, – голос Олега звучав розважливо й нiжно, в ньому прокинулись не знайомi для них обох чоловiчi нотки.
– Я тебе нiкому не вiддам, – щасливо видихнула Таня й вiд повноти почуттiв закрила повiки.
Їй так нетерпеливилося розповiсти про все Людi…
3. Люда
Земля довершувала свое добове коло i час невблаганно котився до пiвночi. В густому оксамитi чорного неба слiпучими свiчами зiр вималювалися вигадливi узори сузiр’iв. Із заходу на схiд блискучою бiло-блакитною цяткою проплив супутник.
Нiде – нi душi: все мiстечко сьогоднi на випускному. Людi чомусь стало аж моторошно вiд цiеi галактичноi самоти. Вона навiть стиха пирхнула з такого порiвняння: це ж треба, вигадала – «галактична самота…» Та враз вiд будинку культури долинула бадьора мелодiя, Люда вiльно зiтхнула й закрокувала швидше. І чого вона злякалася? Не маленька ж: доводилося ж ще затемна бiгати на ранкову електричку, або з нiчноi повертатися додому темними сонними вулицями – i нiколи нiчого не траплялось. Усе буде добре й тепер, – заспокоiла себе.
За якихось двадцять хвилин вона зустрiнеться зi своiм Ромком… Ой, як же за ним скучила! Бачилися дев’ятого травня, а здаеться, що рiк минув. Тодi вона поiхала до нього в Киiв. О, то був найпрекраснiший день в ii життi. Сповнений сонця й безмежного кохання. В кiмнатi гуртожитку вони були самi – хлопцi роз’iхалися на свята по домiвках. Там Люда вперше спiзнала невимовну жагу й нiжнiсть…
Бентежна хвиля спогадiв накрила дiвчину з головою, прискорено закалатало серце: такого коханого, як у неi, немае нi в кого…
Вони й познайомилися незвичайно, романтично. Тодi Люда закiнчувала сьомий клас, а Ромко – одинадцятий.
Лiс, що пiдковою охоплював iхне мiстечко, манив пахощами молодоi зеленi, конвалiй та рясту…
Людинi очi затуманились i йшла вона вже не темною вечiрньою вулицею, а широкою лiсовою галявиною. Таня з Женею вiддаля рвали конвалii. Навкруги видзвонював птаством осяйний весняний ранок i спiвзвучно йому в Людинiй душi бринiла свiтло-щемна мелодiя «Самотнього пастуха».
«Тук-тук-тук-тук!» – враз увiрвалося в цю iдилiю. Люда рiзко зупинилась i закрутила головою в усi боки. Край галявини, на високiй соснi, запримiтила маленького невтомного трудiвника дятла, що завзято гамселив дзьобом по стовбуру. Замилувалася птахом. Не зводячи з нього погляду, поволi, щоб не злякати, рушила в той бiк. Раптом сосни прискорено замелькали перед очима, i, ще й не зрозумiвши, що сталося, дiвчина полетiла в порослу торiшньою травою ямку, викопану, мабуть, якимось звiром.
На ii зойки прибiгли подружки, допомогли пiдвестися. Та лiву ногу десь пiд колiном пронизав рiзкий бiль, Люда скрикнула й опустилася на траву.
– Ой, Людко! Що ж тепер з тобою робити? – запхинькала Женя.
– Не скiмли, – обiрвала ii Таня, – придумаемо щось. Людо, давай руку, тримайся за нас i вставай потихеньку. Так… так… На ногу не ступай, клади руки нам на плечi. Отак… Доберемося додому, не бiйся.
Пiд Людинi ойкання дiвчата врештi добрели до стежки. Але додому було добрих два кiлометри.
Таня вже зрозумiла, що самотужки вони не дiйдуть, а тому збиралася запропонувати Людi посидiти пiд наглядом Женi на травi, а самiй бiгти за допомогою.
Аж тут iз гущавини долинули голоси, невдовзi iз-за сосен вигулькнула юрба старшокласникiв. Серед них дiвчата впiзнали Женьчиного брата Вадима. Інших хлопцiв теж трохи знали.
– О, диви, братва, малеча… – вигукнув кремезний опецькуватий Вадим. – Ага, попалися, малявки!
– Зачекай, Вадиме, – пiдступив ближче високий i стрункий Роман Очеретний. – У вас щось трапилося?
– Трапилося, – злiсно блиснула очима Таня. – Радше йдiть своею дорогою, анiж насмiхатись.
Та Роман не зважив на цi слова й схилився над Людою:
– Дуже болить?
– Ага, – шморгнула вона носом.
– Гм, – нахмурив лоба Роман. – Що ж з тобою робити? Ану, йди сюди, кошеня.
Нахилився, обережно взяв дiвча в оберемок i поволi рушив у напрямку домiвки. Хлопцi й дiвчата спочатку тихенько йшли iззаду, згодом почали перемовлятися, обмiнюватись жартами.
Бiль став вщухати, але Люда чомусь дуже нiяково почувалася на руках у такого дорослого хлопця. Потихеньку пiдвела очi й побачила зовсiм близько вродливе смагляве обличчя, чорний пушок над верхньою губою… Щось бентежно-солодке хлюпнуло в ii дитячо-дiвочу душу…
Рiзкий сигнал електрички нагло вирвав Люду зi щасливих спогадiв. Спiзнилася, – похолола вона. А Ромко ж просив обов’язково зустрiти… Певно, хоче вiдразу поговорити з нею… Що ж вiн скаже?… – очiкувально завмерло серце. Ромко ж у неi такий… такий… найкращий!
Швидко зацокала каблучками. Все буде добре, – летiла серцем до коханого.
Раптом темряву розрiзало свiтло фар. Зашелестiвши шинами, поруч зупинився легковик. Дiвчина злякано вiдсахнулася до паркану. Вiдчинились дверцята…
– Ой!.. Це ти? – здивовано й полегшено засмiялась Люда. – А я перелякалась. Думала, хтось мене заловити хоче…
4. Женя
Останнiй шкiльний вечiр досяг свого пiку. Всi почувалися розкуто й невимушено, а випускники, нiби за помахом чарiвноi палички, в якусь мить переступили невидимий порiг i враз стали дорослими. Хлопцi галантно запрошували до танцю вчительок, дiвчата грайливо тулилися до вчителiв-чоловiкiв, пускали очима бiсики й не ховали в куточках вуст переможних посмiшок…
Батьки, якимось шостим чуттям вловивши цi змiни, дiтям не заважали. Вони то хапали один одного за руки й тягли в коло танцюючих, то збiгалися до гурту й про щось радились. Голосно смiялися, а на вiях зблискували сльози…
Лише Женя, склавши на грудях руки, стояла осторонь. Загледiла Таню й Олега, якi вийшли з парку, й зневажливо пересмикнула вустами: нарештi й ця качка знайшла собi пару – такого ж качура.
Якби хто спитав Женю, як вона ставиться до Люди й Танi, та, дивлячись правдивими очима, сказала б, що вони втрьох – нерозлийвода ще з дитсадка, дiляться всiма секретами й одна за одну – горою. Але, залишаючись вiч-на-вiч iз собою, Женя розумiла, що iхня дружба, як кажуть, дала трiщину.
Люда своiм голосом зажила неабиякоi слави. Таня вдарилася в науку та доскочила шкiльного керiвництва. Женю з деяких пiр все це зовсiм не цiкавило. Вона годинами вилежувалась на тахтi, гортала журнали «Натали», «Лиза» та купу iнших блискучих яскравих видань. Поруч на тумбочцi височiла гора дорогоi косметики. На крiслах валялися мiнi-спiднички, сукенки, шорти, топiки…
Навчання вона зовсiм занедбала, та натомiсть щоранку впливала до класу на неймовiрно високих пiдборах, з густим макiяжем на обличчi, з довжелезними налакованими нiгтями.
Зараз вона зневажливо поглядала на однокласниць, вдягнених у довгi пишнi сукнi. Сама ж вирiзнялася легенькою, нiби серпанок, майже прозорою бiлою мiнi-сукенкою, з глибоким декольте спереду i ззаду, з розрiзом на лiвому стегнi аж до пояса. Нiжно-рожева троянда на плечi i срiблясте колье доповнювали наряд.
Женя й справдi виглядала гарно й вишукано, хоча вбрання дуже вже не пiдходило для випускного, для прощання зi школою. Та що iй це? Хто тут може до неi дорiвнятись, поцiнувати ii? Якби вони знали на скiльки тягне цей прикид… Лише сукня й срiблястi босонiжки коштують 500 баксiв: мама постаралась для донi. Їздили за ними удвох аж до Киева. А ось колье iй подарували… Щоправда, це не якась там вишукана коштовнiсть, але теж на пiвтисячi зелених потягне…
– Мекають, як козли, – вирiс перед Женею Вовка Щербань з паралельного класу, кивнув на шкiльний ансамбль. – А де це Людка подiлася? Нехай би заспiвала. Хоч потанцювали б нормально.
Женю аж струснуло – знову Людка… Вона б нiкому не призналася, що шалено заздрить подругам, особливо Людi… Носяться з нею, неначе з писаною торбою. Та й хлопця такого пiдчепила… Ну, куди iй до нього?! Мале, худе, бiлобрисе… Красеню Ромку пiдiйшла б вона, Женя… Ще з дев’ятого класу атакуе його, та вiн робить вигляд, що нiчого не розумiе.
А Вовка, потоптавшись поруч, вже iншим, грайливим, тоном проказав:
– Ну, що? Ходiмо прогуляемось…
– Та пiшов ти… – засичала Женя, крутнулася й стрiмголов кинулась у бiк легковикiв, припаркованих за рогом будинку культури.
– Топай, топай, цяця залапана… – зневажливо кинув услiд Вовка.
Нi, дiвчина вона й справдi красива: висока, струнка, довгонога, з розкiшним чорним волоссям. Особливо гарнi очi: темно-карi, м’якi i якiсь таемничi. Ще торiк Вовка всерйоз подумував зустрiчатися з нею. Його зацiкавленi погляди помiтив Женьчин однокласник Левко Макуха i «просвiтив»:
