Полная версия:
Улюблені пісні XX сторіччя
Кожна пісня Олександра Білаша має своє обличчя. Її не сплутаєш із творами інших композиторів, але дивина його мистецької самобутності полягає в тому, що, маючи певні спільні риси, його солоспіви й хори зовсім несхожі один з одним. В кожній пісні, в кожному його творі відлунюється українська мелодика, є щось сонячне, іскристе, віртуозне, побудоване на звичайній для автора елегійній основі.
«Завдяки «Роману і Франчесці», як і «Карнавальній ночі», я відчула насправді, що таке любов народна до актора, – говорила Людмила Гурченко. – Якщо нині прийнято відносити свої зіграні ролі в певних фільмах у першу п’ятірку чи десятку, тобто виокремити найкраще, то я ж «Романа і Франческу» виділила окремо. Цей фільм особливо дорогий для мене і стоїть він осібно від всього іншого. Найбільше приємно, що мене запросили до Києва тоді, коли інші студії не запрошували. Могли ж цього не зробити. І хтозна якою була б моя доля… Усі відзначали, що музика Олександра Білаша просто прекрасна. А які чудові слова Дмитра Павличка до пісні Романа «Впали роси на покоси».
«Я любив Олександра Білаша, дуже любив. Любив як людину. Він був веселий. Він не вмів згинатися ні перед ким, – зізнається Дмитро Павличко. – А які він писав вірші! Нам ще варто відкрити для себе Білаша – поета! Сашко, як ніхто інший, розумів ціну слова. І я любив Білаша за його людську натуру. Любив його як композитора. Не так за пісні, як за симфонічну та оперну музику і музику до кінофільмів. Його пісенна творчість для мене була дуже дорогою. Я пишався його музикою на слова Михайла Ткача та Івана Драча. І Василя Юхимовича. Це велике щастя було мати такого великого друга і великого композитора».
Гуси-лебеді
Вірш Богдана СтельмахаМузика Богдана Янівського
З композитором Богданом Янівським його львівський тезко поет Богдан Стельмах познайомився, коли той повернувся з армійської служби, 1967 року. Якраз тоді Янівський досить плідно працював, пишучи музику для театральних вистав. У нас в той період народилися такі пісні, як: «Сум Афродіти», «Є на світі казка», «Верховинська колискова», «Голубівна», – згадує поет Богдан Стельмах. – Богдан працював у музичній редакції Львівського обласного радіо. Тож ті пісні швидко записувалися і ширилися по світу. Потім з’явилися «Гуси – лебеді».
Треба визнати, що ініціатором і натхненником її написання був популярний львівський співак 1960-х років Теодор (усі його називали скорочено – Тео) Мороз. Так ось він нам з Янівським наспівав сербською мовою прекрасну мелодію з такими ж милими словами. Я й досі достеменно все пам’ятаю і можу повторити, єдине: чую її з голосу Тео.
Ми з Богданом Янівським вирішили зробити український варіант цієї пісні. У мене відразу ж народилися слова, а композитор зробив до них обробку з тієї мелодії, яку нам виспівав Тео Мороз. Звісно, не сподобатися слухачеві вона не могла. Її записали на Львівському обласному радіо і вона мала шалену популярність. Й досі мій колега Ігор Калинець, згадуючи той час, наголошує, що наша з Богданом Янівським пісня «Гуси-лебеді» – це були львівські «Шербурзькі парасольки». Досить вдало зазвучало в нашому творінні старослов’янське слово «лада». Ладо – лада, в розумінні: коханий – кохана.
Першими заспівали популярні львівські співаки Тео Мороз і Леся Боровець. Треба визнати, що Тео досить мило картавив, був приємним і шляхетним чоловіком. А ця картавість навіть додала якогось особливого шарму пісні. Потім з Янівським ми написали для нього «Сиве крило», яку він співав також з Лесею Боровець. Досить швидко «Гуси-лебеді» перелетіли океан і зазвучали на Американському континенті: у США та Канаді, а невдовзі повсюдно у тих світах, де живуть українці. Значить, вартувала того!»
«Богдан Янівський довіряв мені всі свої прем’єрні пісні, – каже співачка Леся Боровець. – У нього саме почався досить плідний період співпраці з його тезкою Богданом Стельмахом. Пісні народжувалися в них, немов гриби після дощу: одна краща іншої! «Не забудь», «Є на світі казка», «Сум Афродіти», «Верховинська колискова», «Гуси – лебеді», «Калини квіт», «Сиве крило»… Склалися у мене досить приязні стосунки й з Богданом Стельмахом, надзвичайно талановитим і обдарованим поетом. Йому вдавалося бути піснетворцем разом з Мирославом Скориком, Володимиром Івасюком, Ігорем Білозіром, звісно, й з Богданом Янівським. Жодного промаху, всі пісні геніальні, всі стали шлягерами. Треба сказати, що упродовж багатьох десятків років моїм голосом звучали пісні Стельмаха – Янівського у виставах львівського театру Марії Заньковецької, адже не таємницею є те, що обидва досить плідно співпрацювали з різними українськими театрами, зокрема з нашими заньківчанами. Серед пісень, які написали два Богдани – Янівський та Стельмах, багато було дуетних, тому мені доводилося їх співати з різними львівськими виконавцями. Варто визнати, що від цього ті твори лише вигравали. «Гуси – лебеді» я співала з обдарованим солістом львівської філармонії, на жаль, давно уже покійним Тео Морозом. «Не забудь» співала з В’ячеславом Соколовим, «Сиве крило» – з Ігорем Левенцем».
Два кольори
Вірш Дмитра ПавличкаМузика Олександра БілашаАранжування Едварда Раковича.
Високосний 1964 рік. 29 лютого. Київ. З’їзд комсомолу України. Серед обраних у Верховній Раді УРСР (тоді парламентську залу використовували для компартійних та молодіжних зібрань) сидять і нудьгують композитор Олександр Білаш і поет Дмитро Павличко. Роздивляються навкруги, вишукуючи вродливі обличчя українських красунь – делегаток. Раптом погляд Білаша на мить зупиняється від побаченого: попереду сидить красиве Боже створіння з накинутою на плечі хусткою. На чорному тлі – червоні троянди, такі яскраві, що виїдали очі! «Бачиш оту жіночку? – спитав він Павличка. – Дивись, яка хустка – червоне і чорне…» «Червоне – то любов, а чорне – то журба», – відповів експромтом Дмитро Васильович.
Поет побачив перед собою гарні плечі гарної жінки. Це була тодішня ланкова – кукурудзівниця села Бочківні Хотинського району Чернівецької області Люба Молдован (пізніше вона стала відомою вченою в галузі сільського господарства, доктором наук). Люба – буковинка і на з’їзд приїхала в маминій, а може, й бабусиній шаліновій чорній хустці з великими червоними трояндами. Поєднання чорного і червоного кольорів ніби кричало з хустки красуні і кликало композитора і поета.
І Дмитро Павличко нагадав собі такі хустки у його Стопчатові, що у Косівському районі на Івано – Франківщині. Нагадав і вишивані сорочки, в яких сам ходив. Окрім цього, хустка Люби навіяла спогад про батькову улюблену пісню, що вишита хустка любить молдаван. Від тих спогадів поет на тому з’їзді на колінах написав першу строфу: «Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними, Червоними і чорними нитками…»
І відчув, що написав важливі слова. Про це повідомив своєму другові: «Сашо, пишеться пісня!» Прочитав йому написане. Білаш від почутого запалився і підскочив. Щоб піймати той дух, який був коло творців і мав надихнути, вони відчули що в з’їздівській залі це не вдасться. Вискочили з «урочистості» й поїхали до Будинку творчості композиторів у Ворзелі, що під Києвом. Саме тоді Білаш мав там свою кімнату і перебував певний час на відпочинку. Звісно, що для праці та натхнення стояв рояль, і пісня народилася за півгодини. Заспівав її сам маестро Олександр Білаш.
Першим професійним виконавцем був Анатолій Мокренко, який заспівав її на художній раді на Українському радіо, яка визначала долю твору: записувати його чи ні. Проти музики заперечень не було. А ось у тексті знайшли «блуд». У строфах «Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому…» якийсь мудрагель запитав: «А що це таке? Якщо людина посивіла і нічого не везе додому, то вона що – з тюрми повертається?» Художня рада відразу ж винесла вердикт: не допускати до запису на радіо.
Ось тоді й сказав своє вагоме слово Дмитро Гнатюк, адже був у фаворі, йому більше прощали, більше, звісно, й дозволяли. Ось він записав її на радіо до комуністичних «Жовтневих свят», тобто до 7 листопада того ж 1964 року. І весь світ почув «Два кольори» з його голосу і його подачі. Пісня досить швидко полетіла за океани і моря. Її співали в Канаді, Америці, Аргентині, Австралії. Всюди…
Задивляюсь у твої зіниці
Вірш Василя СимоненкаМузика невід. автора
Нині складно зрозуміти, як так сталося, але автор музики до пісні–гімну Василя Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці» залишився невідомим. Збігають роки, пісня звучить, а так ніхто і не зізнався, що він народив ще один шедевр і поставив ще один вдячний пам’ятник Василеві.
Мабуть, Симоненкове слово народжувалося в нестерпних муках, зболено, адже кожне звучить багатомільйонною тривогою за рідну неньку. Складно навіть передати ті почуття, які він відчув, написавши готовий текст. Як і складно передати те, що б Василь відчув і що б писав, живучи у нинішні дні. І якою він би бачив свою Україну. Чи сприйняв би її!? Чи знову йшов у бій за «її життя, її права»!?
У поетичній спадщині В. Симоненка чимало віршів адресовано Батьківщині («Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «О земле з переораним чолом…», «Земле рідна» та ін.). Національна самосвідомість, діалог з народом, поставленим у злиденні, варварські умови буття, звертання до джерел козацького минулого – то визначальне підґрунтя майже всієї громадянської лірики.
Поезія Василя Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці…» починається рядком, який налаштовує на зустріч із коханою ліричного героя. Але ця кохана – Україна, мати, з якої герой не полишає дивуватися, якою пишається, заради якої творить. Гордо й відверто заявляє поет, що Батьківщина для нього – найважливіша, хоч і говорить він про це рідко через напружений сучасний темп життя, через те, що йому треба боротися з ворогами, бо «ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса на землі». Але йому потрібні й друзі, бо без них він не уявляє свого життя. У цій поезії громадянські мотиви поєдналися з особистими, що свідчить про глибокий патріотизм автора, злиття в його душі найсвятішого образу матері з образом Батьківщини.
Поезія написана у формі монологу ліричного героя, зверненого до матері–України, у вирі буденної суєти, ліричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материні очі. Побачити все, що приховане в них тільки для сина. Набратися натхнення й сили для подальших битв. Вируюче життя земної кулі постійно перебиває тихий діалог сина – патріота й матері. Тому в поезії стільки звертань: «Україно!», «мамо горда і вродлива», «нене».
Починається поезія з неповторного олюдненого портрета, точніше з очей матері–України. Ліричний герой схиляє голову перед матір’ю. Україна XX століття постає перед зором свого сина: «Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік».
Ця поезія складається з восьми строф, але донедавна друкували з них лише чотири. Третя строфа, у якій іде мова про щиру інтимну бесіду сина з матір’ю, про щастя бути наодинці з Батьківщиною, повернулася до твору лише нещодавно. «Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю – Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!»
Задля Батьківщини творчість поета – ті самоцвіти – перли, які віддає він людям, його інтелект працює тільки для неї. Риторичні оклики, звертання підкреслюють схвильованість ліричного героя:
«Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті».
Залишені квіти
Вірш Володимира ІвасюкаМузика Валерія Громцева
«Залишені квіти» народилися влітку 1969 року. На все життя пам’ятним став цей день для Валерія Громцева: «Ми з Володею Івасюком узяли з собою гітару і пішли на пляж, на берег Прута. З нами була й моя майбутня дружина Людмила. Від романтичного кохання я написав таку ж романтичну мелодію і хотів її показати Івасюкові. Узяв гітару і почав награвати написану мелодію. Володя миттєво вловив мій задум і швидко накидав слова: «Не знаю я, чи знов сюди прийду, Та залишаю замість себе Ті квіти, що знайшов в саду Для тебе, для тебе я…»
За півгодини приспів був готовий. Але замість звичайних римованих куплетів Івасюк запропонував несподіваний хід – речитатив під ліричну мелодію – і пообіцяв його написати. Таке наспівне декламування, на думку Володі, мало гарно лягти на ніжну мелодію. Чи не щодня я наполегливо цікавився чи, бува, ще не готовий текст. На що Володя відповідав: «Старий, тут поспішати не можна. Написати таке – не менш важко, ніж вірш». Івасюк працював чотири місяці. Варто сказати, що звертання «Старий» було властиве Володі, і казав він його лише найближчим і найвірнішим друзям.
Хоч ми й однолітки, ледь не від початку нашої дружби, а нам було тоді по 20 років, Івасюк неодмінно звертався до мене саме так – до «старого» чи старшого від себе на 16 днів.
Скільки разів Володя переробляв текст – невідомо, бо чорнові варіанти завжди знищував. І ось одного дня він приніс довершений пісенний вірш під назвою «Залишені квіти». Уперше цю пісню виконав ансамбль «Карпати», а точніше – один із наших солістів – Леонід Пашенько.
Нині не збагну, як так трапилося, що Володя погодився написати текст до моєї пісні. Усі знають Володю як обдарованого композитора, але він також мав Божий дар і до пісенного слова. Чи тоді був такий гарний день, чи я так влучно сказав йому потрібні й підбадьорливі слова, чи щось інше. Але так сталося. І слава Богові за це.
«Залишені квіти» звучали на всіх концертах ансамблю «Карпати», проте всесоюзну популярність пісня отримала з голосу Василя Зінкевича. Він заспівав її у супроводі «Смерічки» Левка Дутковського у музичному фільмі «Червона рута» в серпні 1971 року. А незабаром пісню взяла до свого репертуару й Софія Ротару.
Під час відкриття у Чернівцях вулиці імені Анатолія Євдокименка Соня запросила музиканта – трубача, який зіграв «Залишені квіти» – улюблену пісню свого чоловіка. Наш хіт дуже йому подобався, адже в концертах дружини вступ до нього на трубі грав саме він.
В оригіналі пісня розрахована на чоловіче виконання. Ротару переробила текст по – своєму, тому й вигадала іншу назву – ”Жовтий лист”».
Зоряна ніч
Вірш Анатолія Кос-АнатольськогоМузика Анатолія Кос-Анатольського
Один з яскравих, самобутніх і активних композиторів, один з родоначальників української естради Анатолій Кос – Анатольський своє натхнення постійно шукав і знаходив у вирі життя, в людських долях, у народній пісні, класичних надбаннях. Він завжди пам’ятав про життєствердну силу багатовікових традицій. І учнів своїх закликав берегти їх, адже в них запорука єдності поколінь, роз’єднаних часом, зв’язок з минулим і водночас із майбутнім. Що встиг зробити із задуманого колись? Якось сам порахував: майже 500 музичних творів, сто критичних статей з питань музики, літератури, культурно – громадського життя.
Овдовівши в 1961 році, композитор через шість років одружився вдруге. Молода дружина Надія Опришко – Кос народила йому двох синів – Анатолія та Адріана. Разом прожили майже 17 щасливих років. Коли одружилися, музичному корифею було 58, його молодій дружині – 22.
«Різниця в 36 літ мене ніколи не лякала. Анатоль мав дуже багато чару, завжди залишався молодий душею. Завжди стрункий, підтягнутий, вишуканий, з інтелігентним вихованням і шляхетними манерами, – визнає Надія Кос. – Як більшість тодішніх освічених галичан, Анатоль перфектно знав кілька мов – німецьку, польську, англійську, французьку, італійську, грецьку, латину. Одруження окрилило його, знову народжувалися прекрасні мелодії, які ставали класикою української культури. І справді, таких пісень було дуже багато. «Зоряна ніч», «Серпневі ночі», «Чому ти місяченьку, жмуриш око» …Воно все кипіло і бурлило в ньому і рвалося на волю. І вірші, і мелодії. Мабуть, закономірно, що найкраще йому вдавалися пісні на власні вірші. Писав переважно вночі, до третьої–четвертої години. А потім неодмінно просив мене: «Слухай, слухай…» Творча робота надзвичайно виснажлива. Я це добре знала. Тому хукала і дмухала на нього.
«Зоряна ніч» написана улітку 1965 року. Вона – чи не перша, яку присвятив мені. Тоді мешкала у Стрию, Анатоль – у Львові. Ми обумовилися зустрітися у курортному Гребенові, що в шести кілометрах від районного центру Сколе. І треба було так статися, що я того дня приїхати не змогла. Якраз починався наш романтичний період кохання. Звісно, що попередити Анатоля не могла, не було тоді таких засобів. Він залишився сам, було йому одиноко, сумно, тривожно на душі. Щоб не впасти у ще більший відчай, узяв аркуш паперу, ручку і під враженнями того зоряного вечора, під впливом думок, переживань, почуттів, емоцій почав писати: «Зоряна ніч кличе мене, Зоряна ніч поки мине, – Тисяча дум, Тисяча мрій Серце бентежить моє…»
Так народжувалася «Зоряна ніч». Я все – таки приїхала наступного дня. Ми сиділи на терасі, щасливий Анатоль дав мені не тільки текст, а й мелодію нового твору. Це було душевно і зворушливо.
Першою заспівала я. Для Анатоля. Пізніше виспівало «Зоряну ніч» тріо Мирослава Скорика «Чарівна скрипка», згодом шедевр з неї зробили сестри Байко, а невдовзі вона потрапила до репертуару київського вокального ансамблю «Мрія» Ігоря Поклада.
Тепер же думаю, що було б, коли приїхала до Гребенова вчасно? Не було би цієї милої, ніжної та душевної «Зоряної ночі»! На все воля Господня. І на такі пісні також…»
Канни зів’яли
Вірш Федора ПіговичаМузика Ру слана Іщука
Учас радянської масової «філармонізації» (на початку 1970–х) прикарпатські «Опришки» були єдиним в Радянському Союзі студентським колективом, який записав свій міньйон на Всесоюзній фірмі грамзапису «Мелодія», а вже через рік – платівку досить рідкісного формату – «гранд». Доки запис перебував у Москві в очікуванні своєї черги виходу в світ, канадці з Торонто зуміли видати свій диск – гігант – «Канни – квіти кохання». Тоді це вважалося чимось дивовижним і таким, що суперечило радянській моралі. «Опришкам» проблем і без того вистачало, сама лише назва (надто смілива для радянських часів!) чого вартувала.
На жаль, вік студентських ансамблів недовгий… Той час нині згадується, наче ковток свіжого гірського повітря, яким легше дихається і яке вселяє надію на кращий завтрашній день. І нині, як і тоді, на галицьких весіллях звучать «Канни», які в першій десятці чи навіть п’ятірці народних супершлягерів.
Після першого курсу, в 1968 році, юний композитор Руслан Іщук приїхав на літні канікули додому (якраз навчався на музично-педагогічному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту), в Почаїв, що в Тернопільській області. Зайшов до Будинку культури, де випадково зустрів директора Федора Піговича. Раніше він, працюючи директором Будинку піонерів, жив на квартирі у Іщуковій сім’ї. Федір Павлович писав досить непогані вірші.
«Один із них показав мені, – розповідає Руслан Іщук. – Відразу заворожила назва «Канни – квіти кохання». Інколи плутають дві різні назви – «канни» і «кали». Канни – одні з останніх осінніх декоративних квітів, цвітуть червоно. Кали – білі. Сіли ми з поетом за піаніно, і я відразу написав вступ і приспів. Так усе звучить і досі.
Швидко збігли канікули, я поїхав до Івано – Франківська і аж через місяць згадав про «Канни». По пам’яті відтворив пісню й відразу ж включив до репертуару ансамблю «Росинка» Христини Михайлюк. Коли з’явилися «Опришки», то ми не мали виступу, де б вона не звучала по кілька разів.
