Сила трьох. Початок

Грицько полюбляв картоплю смажену на салі, заправлену часником. Та зараз й улюблена страва зробила капость. Враз пригадалося, як в експедиціях також часто смажили картоплю. А після вечері, мама брала гітару, щось награвала і всі дружно підспівували. Ці спогади остаточно добили. Не доївши, схопився з-за столу і ледь стримуючи сльози, чкурнув до кімнати.

«Ось тобі й раз! Так він остаточно зачахне. Що ж робити? – думав дід. – І порадитись ні з ким. Хіба що?… Та, ні!.. А може й знає?!» Ось так примовляючи, почовгав у літню кухню. Йшов поволі, бо саме зараз, вперше в житті, відчув себе старим, нічого не знаючим та безпорадним.

У літній кухні був довгенько, але Гриць того вже не відав. Йому у вві сні знову ввижалися страхіття. Він крутився, стогнав і раз-за-разом вкривався рясним потом. За жахіттями не чув, як повернувся дід, прочинив двері і запустив до нього кота. Мурчик довгенько мостився: то в ноги ляже, то під бік, але хлопчина спав неспокійно і котові нічого не лишалося, як притулитися біля голови. Від його муркотіння, сон Гриця став спокійніший. Спав, розкинувши руки й ноги. І тільки мокра від поту та сліз подушка, виказувала недавні примарні страхи.

Всю ніч Мурчик проспав поряд. Тільки під ранок, обережно прочинив головою двері, щоб попроситися в діда на двір. А далі відбулося щось досить дивне. Старий не просто випустив кота, а взяв на руки і відніс до літньої кухні. Що там із ним робив, то невідомо, та через якийсь час дід вийшов. За ним поспішав й Мурчик. Ще ніхто і ніколи не бачив Тихона таким розгубленим. Йшов і не помічав, як за ним пробирається кіт, якого принести-принесли, а забрати-забули. Тому й доводиться ось так, перестрибуючи через молоденький моріжок, своїм ходом, добиратися за чесно заробленим сніданком. Та старому було зараз не до нього. Човгав по росяній траві й не помічав, що холоші геть змокли. Зайшов до хати й зачинив двері перед самісіньким носом кота. Від несподіваного нахабства, той аж сів. Не здогадуючись попроситись, ошаліло зиркав на раптову перепону. Не знати скільки б ще витріщався, якби дід не нагадався і не впустив до хати. Мурчик повагом пройшов на кухню і став навпроти холодильника.

– Так, ти нині заслужив. Тримай, свій делікатес. – старий дістав із холодильника ковбасу, відрізав добрячий шматок і дав котові. Той, не кваплячись, почав їсти.

– Мурчику, Мурчику, що ж тепер робити? – Тихін погладив кота. – Як правильно вчинити? Отакої! Думав що хоч щось зрозумію, а тепер ще більш не збагну.

Дід сів за стіл і підпер рукою кошлату голову. Думки, які в ній сновигали, були не вельми веселі. І чим більше він сидів, тим тьмянішим ставав його погляд. Рипнули двері. Заспаний Гриць увійшов до кухні.

– Добрий ранок, діду.

– Га?! Це ти, Григорію?! А чому так рано підхопився? Поспав би ще трохи. Сьогодні ж вихідний.

– Так, діду, вже дев’ята. Я, наче, й виспався.

Старий так і підскочив.

– Що, вже дев’ята!? Господи, а чого ж я сиджу? В мене ж курчата негодовані! Григорію, а підсоби-но. Збігай та повідкривай усіх, а я крупки наберу.

– Діду, так скажіть де то-та крупка, то я й погодую. Я ж не малий! Та ви й самі казали, щоб я вчився по господарству допомагати.

– І правда, йди, дай. Крупка там, в сінях, в малій бочці. Тамочки й черпачок. Ото пів черпачка й дай. І води поналивай, а я поки снідання приготую.

Грицько набрав крупки і пішов відкривати курей та квочку з курчатами. В сараї переможно закукурікав півень. «Відчуває, що зараз випустять. – подумав хлопчина. – Добре, що батько залишив мене з дідом, а не в якійсь там задрипаній приватній школі.» Всіх повипускав і нагодував, та захотів трохи погратися з Сірком. Але песика не помітив. «Де ж він?» – і зазирнув у будку. Собака побачив хлопця й жалібно заскавучав. – «Чи не захворів бува?» – затурбувався Гриць і погладив малого гавчика.

– Що з тобою, Сірко? Йди на вулицю. – спробував витягти того з будки, та песик ще більш забився в куток.

– Діду, діду, Сірко захворів! – вигукнув забігши до хати. – Лежить і не виходить!

Тихін глянув на розпашілого онука.

– Оце так новина! Він точно в будці чи вже втік кудись? Останнім часом цей шалапут умудряється стягти нашийника й гайнути світ-за-очі. До самої вечері десь теліпається. Але це лишень після снідання, а доти ні-ні. Ще зроду-віку харч не пропустив.

– Ні, він у будці! Лежить і скавчить. Він захворів! Точно! Ось гляньте!

– Ну ходімо. – дід поспішив на двір. Собака справді був у будці.

– Сірко! – покликав старий. Той, у відповідь, жалібно заскімлив. – Сірко! А йди-но сюди!

Песик несміливо вигулькнув і знову сховався.

– Сірко, йди сюди! Кому сказав?! – повторив суворо Тихін.

Собака знову визирнув. Неохоче виліз, ліг на живіт і ось-так, по-пластунськи, жалібно скиглячи, поповз до старого. Лизнув раз, удруге дідові чоботи, понуро поклав голову на витягнуті лапи і звів очі на господаря. Стало зрозуміло, песик просить пробачення.

– Що, бусурманин! Соромно, шо вчора ізганьбив мене? – дід нахилився і погладив собаку по голові. – Я ж, Григорію, його із смоктунця викохав. Таке утле пся було, що думав не вибуде. Тогоріч у лісі його знайшов. Сніг лиш зійшов, а воно повз дорогу під ялицею лежало. Я по гайворонах помітив. Ті вже чатували. Майже задубло. Так я його за пазуху й хода додому. Вдома вже одігрів і нагодував розведеною «згущонкою». В нього саме очки відкривалися. Чудне росло. Так те згущене молоко полюбило! Аж із сіней чуло коли відкривав якусь консерву. Дзявкало – хоч вуха затуляй. Але цілуватися, ні-ні. Це вже твоя наука. З ким він вчора цілувався? Хто пся розпестив?

Грицько винувато нахилив голову. Сірко зрозумів, що йому пробачили, тому несміливо лизнув Тихону руку. Сидячи навпочіпки старий продовжував його пестити. Сприйнявши це за дозвіл, песик підвівся.

– Діду, а можна відв’язати його? – запитав стиха Гриць.

Тихін глянув спочатку на онука, потім на собаку, потім знову на хлопчину.

– Ох і хитрун! Ти ж розбалуєш його так, що він забуде як гавкати. Лізтиме цілуватися до всіх вхожих. Еге ж, Сірко? – песик згідно замотиляв хвостом.

– Ну діду, будь ласка. Я вже не цілуватиму його. Чесно!

– Григорію, ти скоро на шию мені сядеш! Так улесливо просиш. Та грайтеся вже, що з вами зробиш! Ви ж вдвох та на мене одного. А я піду сніданок доготую, бо бачу ми сьогодні голодні залишимося.

Грицько кинувся знімати нашийник. Боявся, що дід передумає, а так кортіло погратися з цим кмітливим песиком!

– Григорію, тільки на вулицю собаку не випускай, щоб лиха кому не наробив. Воно молоде, дурне, а люди усякі бувають.

Старий стояв на ганку і спостерігав, як щасливий Сірко намотує кола.

– Добре діду, не випущу. – відгукнувся хлопчина, доганяючи собаку.

– І ще, чуєш?

– Га!?

– Як так кортить – то цілуй, він глистів не має, та коли штани забрудниш – пратимеш сам.

Розділ 3. Дружба forever

Дід вже взявся за клямку, як десь здалеку почувся зойк, а потім сварка. Лаялася жінка і цей голос старий впізнав одразу.

– Нінка! Знову репетує. – Тихін насупив кошлаті брови.

Сварка лишень починалася. Здавалося, людина прочищає горло перед справжнім «концертом». Навіть Сірко зупинився й нашорошив вуха. Дід ще більше спохмурнів.

– Григорію, чекай тут. А я схожу, попитаю, що трапилося. Мабуть Роман знову щось учудив. – він поспішив до хвіртки.

– Діду, а можна з вами? – несміливо запитав Гриць. Почув ім'я й збагнув – мова йде про його сусіда по парті. Що ж треба зробить, щоб так лаяли?

– Ет! – махнув рукою старий. – Ходімо вже.

Вони поспішили з двору. Не помітили, що за ними ув’язався й Сірко. Йшли вуличкою, але не в сторону головної дороги, а в протилежний бік. Дід крокував так швидко, що онук ледве встигав. Лайка чулася вже досить добре. Хлопчина мимоволі вслухався в голосіння жінки.

– І який лихий поплутав мене вийти заміж за відьмацьке поріддя!? За що я таке чортеня вродила?! А бодай би тебе чорти узяли! Що ж ти, бісівський сину, наробив!?

Зачувши це, Тихін додав ходу. З вулички різко звернув у двір порослий тогорічним сухим бур’яном.

– Тут городами зріжемо…

Щойно проминули садок і вийшли на чиїсь грядки, як не знати звідки здійнявся сильний вітер. З Грицька злетів кашкет. Поспіхом підняв його з землі і помітив, як раптом споночіло. Глянув у небо і не второпав, що ж це зробилося?! Там, де хвильку тому височіла весняна блакить, тепер нависли важкі свинцеві хмари.

– Діду, що це?! Буря!? – гукнув, намагаючись пересилити вітер.

Не збавляючи ходу старий глипнув на небо.

– А щоб тобі лиха не було! Григорію, а ну ноги в руки і за мною. – й підтюпцем побіг через город. Онук припустив за ним.

Минувши поле, дід забіг у чийсь задній двір, прочинив хвіртку і зник за огорожею. Гриць об щось перечепився й мало не впав. Головою відкрив хвіртку і ввалився у двір за високим шиферним парканом. Те що побачив – неймовірно здивувало. Розмахуючи сапою, по обійстю, бігала маленька жіночка у веселому квітчастому халаті. Не дивлячись що така мала, вона вряди-годи наздоганяла дебелого бігуна й била держаком по спині. А той, ні щоб втекти, намотував кола за великим червоним півнем. У прудкого птаха було прив’язане на спині щось чудернацьке, іржаве з ручкою. І хоч відчувалося, що півневі бігти важко і марафон триває вже досить довго, горда пташина хлопцеві не давалась. Не відступала й моторна жіночка. Відчайдушно лупила парубка, при цьому ще й добряче лаяла. В загнаному хлопцеві упізнав Романа Ряску. Дід метнувся навперейми.

– Йой Нінко, чи ти здуріла!? Ти ж сину ребра поламаєш! Віддай сапу, навіжена баба!

Рішучим рухом висмикнув стратегічне знаряддя і пожбурив якнайдалі. Схопив галасливу молодицю за плечі й добряче струсонув. Від несподіванки жінка на хвильку замовкла. Та за мить із новою силою заголосила, яка вона бідна та нещасна, що в молодості вийшла заміж за чортове насіння. Ось тепер й мучитися з малим бісеням, бо його батька нечисті взяли до себе у пекло. Роман відбіг на значну відстань від матері, зупинився і витер обличчя полою сорочки. Був добряче замурзаний та розпашілий. З чола стікав піт, а на смаглявих щоках виднілися сліди від сліз. Поруч – знесилено гепнувся півень.

– Нінко, годі квилити! – наказав старий. – Не сміши людей! Зараз з усіх кутків позбігаються на твою виставу. Ти розумієш, що ледь не покалічила рідного сина?!

– А його мало покалічити! Йому треба повисмикувати руки та ноги, щоб не робив більш нічого дурного! А за разом й голову відкрутити, щоб туди те, що не треба, не залітало. Це все, Тихоне, ваша кров! Це ваше поріддя! А було б воно прокляте щойно вилупилося! У інших людей діти як діти, а це виродок якийсь!

– Схаменися, жінко! Та що ж він зробив, що так його клянеш!?

– А глянь, що той лобуряка вчворив! – вона показала на півня, який розпластався під важкою ношею. – Ось для чого прив’язувати півневі праску? А вчора, се сьому ж таки когутикові, гайки до ніг попричіплював! Ось скажи, нормальні діти роблять таке?

– Ну попитала б його, для чого він це зробив. На що ж держаком по спині? Ти ж знаєш, не можна його дарма бити! Мольфар він по крові. А зараз саме в года входить, не вміє себе стримувати.

– Знаєш що, Тихоне Степановичу, мені ваша кров вже всі печінки виїла!.. А бодай би ти здохло! – вигукнула жіночка, побачивши щось за спиною діда. Вона кинулася до сапи.

Всі інші теж помітили, що Сірко пробрався якимось чином у двір і вирішив й собі поганяти півня-спринтера. Старий враз зметикував, що зараз знову почнеться сварка і треба щось негайно робити.

– Романе, Григорію, гайда додому! І Сірка заберіть! Хутко, хутко!

Хлопці перезирнулися: «Сірко, за мною!» – скомандував Гриць і вони втрьох дременули городами. Бігли пліч-о-пліч. Роман трохи попереду, показуючи дорогу, Грицько позаду. За ними, з веселим дзявкітом, мчав Сірко. Він вирішив добряче сьогодні по-побігати, як не за півнем, то хоч за хлопцями. І взагалі, день у нього видався напрочуд вдалий! Так, мабуть, думав песик, хапаючи за холоші то одного парубійка, то іншого. Хлопців це ще більше підганяло і за пару хвиль вони були вже на місці. Забігли в двір й знесилено впали на ганку. Лежали на східцях, важко дихали і ні як не могли прийти до тями. Трохи оговтавшись, Гриць помітив, що небо знову високе й чисте, а вітерець лагідний та теплий.

– Тю-ю! Наче й не було бурі. – подумав уголос.

– А бурі й не було. Це я коли серджуся, або реву, то таке вчиняється. Скільки дід не повчає, та я ніяк не навчуся стримуватись. – обізвався Роман. Зрозумів, що бовкнув зайве й знітившись замовк.

Грицько піднявся на ліктьові і уважно глянув на нього. І таким пронизливим був погляд сірих очей, що Ромці здалося – йому не вірять. Це неймовірно заділо хлопця.

– Ні, ти не думай, я не вигадую! Дід запевняє, що я мольфар. Що це таке, й сам до пуття не знаю, але мушу контролювати свої емоції, щоб ненароком не наробити біди.

Гриць нічого не сказав, тільки погляд зробився ще прискіпливішим.

– Чесно, я не брешу. Ти мені віриш?

– Вірю. – подивився прямо Романові в очі. – Чесно. Вірю.

Обидва відчули, що між ними встановився якийсь невидимий, але сильний зв’язок. Щоб якось розрадити хлопця, який ось так, враз, став більше ніж товариш, Грицько запитав:

– А з півнем що?

Ромка гигикнув і почухав потилицю.

– Розумієш, у наших сусідів, дядька Василя та тітки Польки, є півень. Цієї весни він внадився ходити до нас у двір і бити нашого Петруся. Ось я і вирішив натренувати його. Когути, коли б’ються, то ранять одне одного більш шпорами ніж дзьобами.

– А що це таке? – поцікавився Гриць.

– Шпори це такі гострі відростки на ногах. У курей такого нема, тільки у півнів. – пояснив Роман, помітивши, що Грицько приглядається до квочки. – А коли шпори на ногах, то й тренувати варто ноги. Логічно?

– Логічно. – погодився Гриць.

– Так от, я ще вчора взявся за тренування. Поприв'язував до лап гайки і давай намотувати за півнем. Мати якраз у магазин ходила, тому й не бачила наших вправ. Застала коли вже відв’язував гайки. Вирішила, що хочу те прив’язати, ну й дала ще вчора чортів. А сьогодні думаю: поки мамка до сусідки пішла, ще потреную півня. Щоб швидше його накачати, вирішив збільшити навантаження, ось і прив’язав на спину чавунну праску. І знову кола намотувати. Звідкіля міг знати, що вона так швидко повернеться?

– А коли почала бити, чому не втік?

– Ич, який ти розумний! Я втечу, а півня хто розв’яже? Він же здохнуть може. Ото й терпів. Гадав зловлю, запруся в сарай, відв’яжу, а вже потім дьору дам.

– А – а-а! Тоді все ясно. А то я подумав, що тебе переклинуло. Тебе б’ють та лають, а ти терпиш.

– Та на те що мамка гиркає, я не ображаюся. Важко їй зі мною. Батько ось вже п’ятий рік як помер. А те що б’ється – так я вже й звик. Ні, ти не думай, вона в мене хороша. І бити почала тільки тоді, коли помітила, що в мені просинається «бісівське коріння».

– Як це? – здивувався Грицько.

– Так, зразу, всього й не пригадаю. – Ромка на хвильку замислився. – Ось дивися: зроблю я якусь шкоду, насварить вона, а потім хоч сама вріжеться, хоч впаде і заб’ється сильно, або ще щось таке. Так наперед уже й лупить. Але ж я не навмисне це роблю. Я її люблю і не хочу щоб їй боліло. Нехай краще в мене болить. Вона ж не винувата, що такого народила. Хоча дід запевняє, що з роками я всього навчуся і з мене вийде добрий мольфар.

– Гей! Грицько ти чого? – Роман тільки зараз помітив, що по обличчю Гриця течуть сльози. Його новий товариш швидко відвернувся і поспіхом став витиратися долонями.

– Ти чого ревеш?

– Та, нічого. Не звертай уваги.

– Як це «не звертай уваги»? Ти ревеш, а я не звертатиму уваги? Я щось не так сказав? Так ти не ображайся, я ж ненавмисне.

– Та ні, Ромка, просто… Просто… – Гриця прорвало – А у мене мама, мабуть, померла. – заплакав уже не ховаючись.

– Як це «мабуть померла»? Так вона жива чи померла?

– Ні, вона пропала…

– Як пропала?

– Ось так! Пропала і все! Як тобі ще пояснити?!

– Розкажи та й все. Я ж не дурень!

– Так нема чого розказувати! Сам не знаю! Мені ніхто нічого не пояснював. Ні батько, ні мамині знайомі. Вони думають що я малий і нічого не зрозумію.

– Гей, Романе, ти що, віддубасив Григорія? – почувся голос діда. Він підійшов до хлопців і прискіпливо зиркнув на заплаканого онука.

– Та ні, діду, ніхто мене не бив. То я просто так. – Гриць швидко витер сльози.

– Діду, та ви що?! Хіба я, кого не-будь, коли не-будь навмисне образив?

– Ото ж бо й воно, що навмисно-ні, а ненавмисне-так! Що сьогодні вчинив? Нагадати? – старий був дуже сердитий.

– Ти ж знаєш, що в тебе мати нервова. Для чого її дратуєш? Га?! Ось так би й луснув поза вуха. Та ще й біди мало не наробив! Що було б, якби з то-тої хмари град пішов і цвіт побив? Скільки вчити: стримуйся! Ет! – дід махнув рукою. – Потім поговоримо. Зараз сиди тут і до дому не потикайся. Нехай мати охолоне. Увечері підеш. А ні, так завтра вранці. Зрозумів?

– Зрозумів. – буркнув Ромка.

– Ото ж бо й воно. – дід любив, щоб останнє слово залишалось за ним. Він зайшов до хати. Скрізь прочинені двері чулося як старий щось бурмоче.

Хлопці перезирнулися. У Грицька в животі забурчало, Романові тельбухи відповіли.

– Ну й жерти хочеться. Я від учорашнього обіду нічого не їв. – Роман почухав живіт. – Що у вас було на сніданок?

– Ич, який швидкий! Ми з дідом теж ще не снідали. Там, може, учорашня смажена картопля лишилася.

– На олії чи на смальці?

– На салі з часником.

– Клас! Це нічого, що вчорашня. Підігріємо та хоч трохи перекусимо, а то я зараз із голоду здохну. Поки то дід пересердиться і їсти щось приготує.

– Він якраз і готовив снідання, коли твоя мати переполох зчинила.

Неначе зрозумівши їхню розмову, підбіг Сірко і почав лизати Грицеві руки.

– Ти теж голодний? – запитав хлопчина і почухав його за вухом. У відповідь песик жалібно заскавучав.

– Ходімо, Грицько, на кухню. Пошукаємо й собі пожувати і пса нагодувати. Ти диви, з голодухи вже віршами заговорив.

Попідіймалися і подалися до хати. Песик залишився на дворі сам. Якусь хвильку постояв, обмірковуючи, а потім побіг до будки. Схопив свою миску і кинувся в прочинені сінешні двері.

Дід саме відціджував макарони (ті вже порозлізалися неначе жаби), як в світлиці щось загриміло. Старий знервовано кинув друшляк з макаронами в каструлю і виглянув з кухні. На підлозі простягся Гриць. Поруч – Роман.

– Блін, Грицько! Під ноги дивися! – прошипів Ромка, підіймаючись. – Шо, не бачиш доріжки!? Як сам сліпий, то хоч мене не підбивай. Я й так ледве стою. Вставай швидше, поправляй доріжку. Дід як побачить гармидер, то дасть чосу.

– Ой-йо-о! Зараз, зараз, не кричи. Це я ще не привчився і перечіпаюсь… – було видно, він добряче забився і йому боляче.

Тихін підійшов ближче і зробив вигляд, що не чув розмови.

– Ви чого тут порозлягалися? Ні, щоб допомогти їсти приготувати, вилежуєтесь як на пляжеві. А я старий та немічний маю вам, двом лобурякам, снідання готовить?

Онуки перелякано перезирнулися і витріщилися на нього. Їм враз стало непереливки.

– А це що за мара?! – дід глипнув кудись позаду них. Парубійки озирнулися. У дверях стояв Сірко із мискою в зубах.

– Ні, ви тільки гляньте! І куди це ти зі своєю тарою? Га?! – запитав Тихін собаку.

Побачивши, що до нього звертаються вельми шанобливо, Сірко, не поспіхом, повагом, високо підіймаючи голову, (щоб миска не човгала по підлозі) дугою оминув діда та розпластаних хлопців і почимчикував на кухню.

– Григорію, це вже твоє вихованнячко! Правду люди кажуть: «Пусти пса під стіл, так він і лапи на стіл.» Аби ви отак швидко чогось хорошого вчилися! Один ходити ніяк не навчиться, шпотається через що лишень можна. Інший – ні, щоб матері по хазяйству допомогти, за півнями, як цуцик навіжений, ганяється. За те Сірко, ой да молодець! Все на льоту схоплює! – старий голосно засміявся. Хлопці знову переглипнулися.

– Ану, швидше на кухню, а то головний їдака всі макарони строщить. Ет, козаки, ні до роботи, ні до їжі не допросишся. – дід махнув рукою і почовгав на кухню. Парубійки попідіймалися.

– Хух, мене аж в піт кинуло. – прошепотів Роман, витираючи чоло. У нього в животі знову забурчало. – Ходімо швидше їсти, поки дід добрий.

– А то що? – поцікавився тихенько Гриць. Він ще не дуже добре знав характер старого.

– Як це, що?! Та так «заб’є баки» повчаннями, що з голоду вмиратимеш, а шматок у горло не полізе.

– Вам що, особливе запрошення треба? – старий вийшов із кухні. В руках тримав собачу миску, наповнену вчорашньою картоплею.

– У нього, ось, вчіться. – кивнув головою позаду себе. За ним, шалено матляючи хвостом, йшов песик.

– Сірко, «був парубок моторний і хлопець, хоч куди козак. На всеє злеє був проворний, завзятіший від всіх бурлак!» Мийте руки і за стіл, а я прив’яжу цього «бурлаку.»

– А що це було? – запитав тихцем Роман, щойно дід вийшов із світлиці.

– «Енеїда», Котляревського. – відповів пошепки Грицько.

– Ну й дід. Ні фіга собі! – Роман від враження аж рота відкрив.

– Еге ж, я сам в шоці…

Вони пройшли на кухню. Мивши чи не мивши руки, повсідалися до столу. Коли старий повернувся, онуки вже поснідали і саме допивали узвар.

– А до макаронів із яйцями, здогадалися ковбасу взяти? – поцікавився він.

– Ні! – злагоджено відповіли парубійки.

– А що, є ще й ковбаса? – запитав Ромка товариша.

– Та я й не знаю. – відповів той не певно. – Я в холодильник не зазираю.

– Ось тобі й раз! Григорію, та який ти хазяїн, коли не знаєш що в холодильнику є, а чого немає? – Тихін скрушно похитав головою.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.