Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Незабаром на край лісу вийшла виснажена, бідно зодягнена жінка. Вона збирала лободу, худорлявою рукою витирала сльози з очей і, думаючи, що в лісі більше нікого нема, співала тужливим голосом:

Ой, вже весна, весна,Ой, доленька сумна,Ой, порожньо в коморі,Ой, голодно в оборі!Гей!

Ген, далеко, широко по тихому лісі покотилася луна, а жінка знову заспівала:

На столі порожня миска,З голоду пищать дітиська:Луг в рясному цвіті,Важко людям в світі!..Гей!

І знов у лісовій тиші розляглася луна, а бідна збирачка лободи співала далі:

Ой, у росах сонце встало,У сльозах мене застало.В росах сонце ляже спати,Мені ж плакати-ридати!Гей!

Слухав Підземок цей спів, і його добре серце повнилось співчуттям. Він пригадав ту весну, яку провів колись на селі, коли у бідних хатах не вистачало хліба й муки, коли матері мусили годувати дітей бур’яном, коли худоба тинялася без паші, а хто міг з висівок спекти паляницю – того вважали щасливим. Коли луна од пісні затихла, Підземок зітхнув і промовив:

– Тепер я знаю, що вже весна. Птахи співають, квіти розцвітають, а голодні люди плачуть.

Раптом згадав, що скалки, зібрані в кришталевій печері, на землі перетворюються на гроші. Підійшовши тихенько до того місця, де жінка збирала лободу, вивернув обидві кишені і старанно почав їх витрушувати.

Справді, залишилось трохи скалок, які, впавши на землю, заясніли живим сяйвом.

– Та це ж скарб! Справжнісінький скарб! – скрикнула жінка, побачивши срібні гроші. – Господи милосердний, скарб! Тепер уже не помремо з голоду, порятує від злиднів!

Вона зібрала жменю грошенят.

Ясні сльози, що котилися з очей, говорили про все. Підземок дивився на неї, і йому також захотілося плакати. Він почав витирати кулачком очі.

Коли жінка, поцілувавши землю, встала і пішла в ліс, Підземок сказав:

– Нема чого нам тут залишатись. Весна – справжнісінька. Треба негайно повертатися з вісткою до короля.

Аж тут раптом чує: гуркотить щось по дорозі. Глянув, а це той циган, що водив їх на ярмарок, повертається по казанок і дримбу.

Підземок миттю схопив сукувату палицю, щоб боронитися від цигана, коли б той випадково зайшов сюди.

Кошалек-Опалек зірвався і вже хотів тікати, але Підземок ухопив його за рукав і шепоче:

– Не бійся, вчений мужу! Водив він нас – поведемо і ми його. Адже у книжці твоїй записано, що в небезпеці малі краснолюдки можуть перевтілюватися у велетнів. Як же це зробити?

Але Кошалек-Опалек так цокотів зубами зі страху, що й слова не міг вимовити.

– Швидше, швидше! – підганяв Підземок.

Циган уже добігав до галявинки.

– Тре… тре… треба… – бурмотів Кошалек, трясучись, як у пропасниці. – Треба на… наз… назвати якусь велику річ… Якнайбільшу…

Та циган уже побачив їх і як закричить:

– Ага, пташенята, вже тут! Ну, заждіть, відплачу я вам тепер!

– Гора! – вигукнув Підземок тремтячим голосом. Але не піднявся навіть на дрібку.

– Ро-ро-зум, – пробелькотів Кошалек-Опалек, але й це не допомогло.

– Сила! – крикнув Підземок у величезній тривозі, бо вже циган тяг руку до нього.

Але Підземок як був малий, так і залишився.

Раптом у повітрі почувся тихий голос, немов вітер зашепотів між деревами:

«…Людяність!»

Це була луна, що відбилась від слів бідолашної жінки, яка йшла лісом.

Коли почулося це слово, циган і зблід і став, як укопаний.

Малі краснолюдці раптом почали рости в нього на очах, а циган – позадкував і шепотів поблідлими від страху губами:

– Згинь, щезни, маро! Згинь, пропади!..

Тим часом краснолюдки переросли його вже на голову, на дві, на три і, порівнявшись із лісовими соснами, стояли перед ним – грізні, могутні, велетенські, такі, що циган був проти них, як жучок дрібний.

Він упав на землю і, склавши руки, почав благати:

– Пробачте мені, ясновельможні панове! Пробачте! Я гадав, що ви – мавпочки, а ви чарівники! Пробачте дурному циганові, усесильні велетні!

Перевтілений у велетня Підземок насупив брови і сказав грубим голосом:

– Ну, гаразд, я сьогодні добрий! Але неси нас через бір і ріку до нашої печери. Та нехай лише котрого з нас хоч трохи струснеш, або чоботи замочимо, або когось гілка вдряпне – то ми перетворимо тебе на худу шкапу. Про харчі теж мусиш подбати. На весь час має бути багато їжі, і то смачної. А що там у тебе в торбі?

Виявилося, що у торбі була вкрадена паляниця, шматок сала і сир.

– Мало, це зовсім мало!.. На один зуб!.. – бурмотів Підземок, оглянувши запаси.

Але циган усе ще лежав на землі і зітхав:

– Та нехай уже я краще стану худою шкапою, аніж маю перти таких двох здорованів, як ви, пресвітлі панове, тягти та ще й годувати добре! Чи так, чи сяк – все одно пропадати!

І він почав стогнати й бідкатися.

А луна від голосу бідної жінки, з-поміж дерев, все стихала і поволі розпливалася, а велетні почали меншати й меншати. Тоді Підземок каже:

– Та не бійся, цигане! Вставай! Бачив ти нашу силу і могутність – цього досить. Ось тепер ми знову стаємо маленькими, а таких тобі легко буде нести. Лиш запасайся побільше. Стільки, як і для великих.

Циган підвів голову, дивиться – а перед ним знову дрібнота. Він ухопив їх на руки, сміючись і плачучи водночас, потім всадовив собі на плечі, а коли краснолюдки попоїли і закурили люльки, вирушив з ними в дорогу.

Ніс їх так до вечора, тоді всеньку ясну місячну ніч. І хоч ноги у нього мліли, пожалітись не смів, щоб ці сильні чарівники, за яких він мав краснолюдків, знову не стали велетнями.

Найприкріше, що з того хліба і сиру йому мало що дісталося, бо Підземок раз у раз сягав до торби і від того набубнявів, як гарбуз.

Він став такий важкий, що циган, у якого вже зовсім затерпла шия, мусив раз по раз пересаджувати його з плеча на плече.

На другий день, опівдні, вони, нарешті, зупинилися коло входу до кришталевої печери. Однак вона була так завалена камінням, що залишилась тільки невелика шпарка, саме така, якої треба було, щоб туди проліз один краснолюдок. Кошалек-Опалек, звичайно, проліз би туди, адже відомо, що вчені літописці переважно худі. Але Підземок так розтовстів за час своєї подорожі, що й думати не міг про вхід до печери через цю шпарку. Примірився одним боком, примірився другим – даремно. Тоді гукнув до цигана:

– Гей, цигане! Не бачиш, що камінь виріс і завалив цей вхід, куди я раніше вільно заходив. Відкинь його з дороги!

Відрадніше стало циганові на серці, бо, відчуваючи швидке своє визволення, він уже не так боявся. Отож він і сказав:

– Вельможний добродію! Буде так, як велиш. Але я хотів би мати свою дримбу. Адже циган без дримби – як жебрак без палиці. Служив я вірно пресвітлим панам, отже, прошу свого.

Тоді Підземок дістав дримбу і каже:

– Ото вже циганська звичка – завжди щось вициганити! Швидко прибери камінь, бо мені спішно до короля!

Циган напружився, підпер плечима камінь і так сильно його попхнув, що камінь разом із дримбою і циганом покотився вниз.

До печери великими снопами світла бухнув ясний день, а на слова Підземка: «Привіт вам, браття!» вигукнули сотні голосів:

– Сонце! Сонце! Сонце!

Король Блистек покидає кришталеву печеру

I

Була тепла, тиха ніч, до ранку ще далеко, коли Петро Скробек, повертаючись з ярмарку, побачив раптом перед собою якесь світло. От так, наче щось під каменем горіло.

«Що воно таке? – подумав Скробек. – Вогонь не вогонь… А може, скарб очищається? Адже ж оповідають старі люди, що в цих скелях жили колись розбійники, грабували в людей золото, срібло та ховали під землю. Авжеж, не що інше, тільки той святий вогник очищає ці гроші від людської кривди. Сто років повинно так тривати. А як сирітський гріш – то й двісті… Щойно тоді, як кривда вигорить, людина зможе взяти такий скарб. Тільки частину з нього треба оддати бідним і сиротам – інакше він зникне. От би мені таке трапилось…»

Він цьвохнув батогом свою шкапину і поїхав просто на те сяйво.

«Зникне чи не зникне? – думав. – Як ще не прийшов час – то зникне».

Але сяйво не зникало. Навпаки, чудові райдужні промені почали бити з-під скелі щораз ясніше, так, як тоді, коли промені сонця заломлюються в краплях роси.

Сильно забилося серце у бідного Скробека. Він був такий бідний, як церковна миша.

Дома було двоє білявих хлоп’ят-сиріток, яких дружина залишила йому, попрощавшись з цим світом півроку тому. Діти, убога хатина, оця шкапа та візок – ото й усе його збіжжя.

Він заробляв візникуванням, ганяв по світу за копійчиною, але все одно в хаті не завжди був хліб. Ой, як пригодилась би якась копійчина!

Їде бідний Скробек і думає: оце би клапоть землі купити в сусіда та посадити картоплю, та дітей годувати. Коли ж дивиться, а в тому сяйві метушиться юрба маленьких чоловічків, таких, що їх ледве здалеку видно: довгі бороди, чудернацька одежа, а все інше – як у людей.

– Краснолюдки! – прошепотів Скробек, у якого раптом мурашки пробігли по спині; він шарпнув віжки, щоб завернути вбік, бо таким завжди краще поступитися з дороги.

Але ця дрібнота вже його обступила і давай гукати:

– Гей!.. Гей!.. Хазяїне! А підвезіть-но наші манатки!

Один лізе по розворі, другий по шпицях, інший чіпляється за полудрабок, а той дряпається по дишлю. Чиста напасть!

Чоловік став і дивиться, що з того вийде. І маркітно йому на душі, і боїться, і соромно наче боятися такої дрібноти… Що ж його робити?

Але не було коли роздумувати, бо ледве одні вилізли на віз, інші вже почали подавати якісь дивовижні шкатулки і скриньки, з яких саме й били ці райдужні зблиски. А ще декотрі кидали на віз щось схоже на злитки золота і срібла, так, немов це було звичайне залізо.

Усе це бряжчало, дзенькало і так сяяло в очі, що чоловікові в голові запаморочилося, і він тепер уже сам до ладу не знав: це сниться йому, чи він насправді бачить такі дива…

Зі скрині палали вогнем червоні камінці, наче рубіни – один в один, як перепелячі яйця; а в повітрі аж блакитно стало від голубих сапфірів, та таких добірних, що світилися, як небо; на обличчя чоловіка зненацька впало зелене світло від шкатулки, повної зелених смарагдів; там перли, тут персні – він і не знав, на що спершу дивитися, аж очі боліли…

Серед цього багатства жваво метушилась юрба краснолюдків – така барвиста і яскрава, як грядка тюльпанів навесні.

Уже віз був майже повний, вже винесли з печери решту скринь і шкатулок, коли враз заясніло таке велике і чудове сяйво, як вранішня зоря. Від несподіваного блиску Скробек затулив очі, а коли знов глянув, то побачив короля краснолюдків, що виходив з печери – в золотій короні, в пурпурі, із золотим скіпетром, на якому світив величезний діамант, аж стало видно, як удень.

Скробек сторопів, бо такого величного видовища не бачив, відколи живе, а щодо короля, то знав тільки Ірода з вертепу, що його хлоп’ята носили по селі на Різдво.

Скробек так налякався, що й сам не знав, як йому бути: чи вклонитися цьому дрібненькому королеві, чи тікати геть.

Аж тут король махнув скіпетром і мовив:

Я тебе вітаю, добродію мій!Доки нічка згине —від’їжджай мерщій!

І одразу почав моститися на віз, а йому допомагали придворні, товплячись біля королівської величності, щоб прислужитися.

Але з цим добряча морока. Пурпуровий плащ зачепився за кіш, скіпетр застряв за люшнею, корона мало не впала з королівської голови, а золотом ткані червоні пантофлі загубилися в сіні.

Отож видирався бідолашний король як міг, але найбільшою завадою для нього був придворний паж Кружальце. Неповороткий, як колода, він ледве совався, то наступав королеві на пурпуровий плащ, то тягнув його назад, то, шукаючи пантофлі в сіні, спотикався і падав на короля і отак плутався в усіх під ногами, як п’яте колесо у возі…

Святе терпіння мав той король, що такого роззяву тримав коло себе.

Тим часом Скробек, бачачи, що йому нічого злого не роблять, заспокоївся і засміявся тихцем у кулак з цього смішного видовиська. Він чував, що з краснолюдками слід по-доброму, бо вони як кого вподобають, то не тільки найменшої шкоди йому не зроблять, а ще й обдарують.

Адже його небіжчик-дід говорив, що краснолюдки, яких звали колись небожатами (або скшатами), радо мешкають у добрих людей, сидять за піччю або в мишачій норі, а вночі виходять звідти і допомагають у всякій хатній роботі.

І то масло зіб’ють за господиню, то тісто замісять, то прядуть на прядці так гарно, що пряжа виблискує, як срібло.

Часом і з хати вийдуть, заглянуть до стайні, коням гриви дрібненько позаплітають, вичистять скреблом так, що шерсть на них світиться, як вода.

А в жнива такий малючок сяде собі на межі і колише дитинку в рядні, прив’язаному до вербової гілляки, щоб добре спала і не заважала матері, яка зігнувшись жне на полі.

А як дитина заплаче, то вони враз гарних пісень заспівають, а як таке хлоп’я виросте – то невідомо звідки співанки приходять йому в голову, так наче їх хтось нашіптує…

Деякі люди дивуються і говорять:

– Що воно за хлопчина такий? Ходить, співає і грає на сопілці, наче його хто вчив.

А того й не знають, що він тільки пригадує собі те, що в дитинстві чув від краснолюдків.

Дідусь розповідав, що його самого вони вчили співати. Він завжди залишав їм крихти хліба або сиру на лаві, бо з землі вони не хочуть їсти – мають свою гідність.

Дід завжди вділяв їм трохи кожної страви: калача чи ковбаси, і клав на краю лави для отих малих помічників. Отож і майно його множилось, і в господарстві добре велось.

Коні аж лиснілися, на вівцях руно, як стріха, корови такі молочні, що в усьому селі таких не було. Та й не дивно, бо небіжка-бабуся завжди після доїння залишала трошки молока в горіховій шкаралупці для отої дрібноти.

І так тривало, доки не померли старі, а за ними не помер і батько Скробека. Тоді став сиріт доглядати дядько. Він занедбав давні порядки, господарство доглядав абияк, про худобу не дбав, а все, що міг, загрібав собі.

То й обсіли їх тяжкі злидні, і сиротам діялась велика кривда.

І тоді всі побачили, як у білий день дрібнота вийшла з-за печі і через хату, через поріг помандрувала геть у світ, а з ними щезла і решта збіжжя. Сиротам не залишилося нічого, тож і дядько не збагатився їхньою кривдою.

Так Скробек роздумував собі, стоячи збоку, а краснолюдки тим часом поскладали решту скриньок і шкатулок на віз, зробили для свого короля гарне сидіння на возі, прикрили його дорогим оксамитом, потім найдостойніші з почту посідали обіч короля, а інші вчепились сяк-так і почали квапити, щоб селянин їхав, та вигукувати:

Сів на дишель, на розворуНаш король у добру пору,Поспішає кожний з нас,Вирушаймо в добрий час!

– А куди ж то мені їхати? – питає Скробек, який, вже позбувшись переляку, навіть повеселішав. – Направо чи вліво?

А вони:

Камінь вліво, камінь вправо,Їдь-но прямо, їдь-но жваво!..

Тоді Скробек знову:

– То куди все ж-таки мені їхати?

А вони на це:

На поля, у гаї,На луги, ручаї,У теплі краї!..

Скробек почухав потилицю і питає:

– А що дасте мені за підводу?

А ті відповідають:

Голівочку макуАбо гарну дяку.

– Еге, так не піде! Я не згоден! Кінь мій, віз мій, а що на ньому – теж моє…

Але дрібнота загукала:

Кінь – твій, віз твій,Все на ньому – наше!Дурень той, хто даєНаплювати в кашу!

І давай брязкати шаблями.

– Так нехай буде хоч половина! – каже чоловік.

Тоді король Блистек промовив тихцем:

– Ех, чоловіче! Коли б у тебе була не половина цих скарбів, а тисячна частка – то й це було б згубою для тебе. Велике багатство губить людину так само, як велика недуга, забирає силу з тіла, випирає дух із грудей, збиває з доброго шляху.

І тут усі хором:

– Гей, багач, ледащо,Цурається праці!Хоч живе – то нащо?

Коли замовкли, король Блистек знову промовив:

– Мати-земля не дала всіх своїх скарбів людям, тільки нам, своїм дрібним слугам, які стережуть їх, а не збагачуються ними, і не міняють дорогих перлів на сльози бідарів, не продають і не купують діамантів, із золота червінців не роблять, тільки втішають очі блиском тих багатств і прославляють землю-матір та пильно стоять на сторожі її скарбів.

На це селянин мовить:

– Якщо вже величність король такі ласкаві, то скажіть мені, звідки ці скарби беруться?

А король на те:

– Усі скарби постають в землі з того, що людина згайнує або занедбає. Дрібки змарнованого часу перетворюються на сапфіри, крихти нез’їденого хліба – на найясніші перли, частка сили, що не перетворилася на добро ні для себе, ні для кого іншого, – стає щирим золотом. Якби людина не марнувала і не занедбувала таких крихт, ці скарби були б її. А так вони йдуть у землю, і там ми їх пильнуємо.

Скробек аж роззявив рота й питає:

– То ви з-під землі? Як ті сліпі кроти? Господи Боже!

А король:

– Із-під землі все йде – і малі, і великі сили. Кожному земля дає стільки сили, скільки той може вмістити в собі.

– І що ж ви там робите?

А дрібнота хором:

Ми рахуємо піщинки,У струмках малі краплинки,Дрібні роси на траві,Краплі поту на чолі.Лічим квіти на лугах,Листя лічим угоріІ записуєм гарненькоНа березовій корі.

– Тьху! – сплюнув Скробек, – тільки слухай – вони тобі сім міхів вовни наговорять. А що я второпаю з цього? Накажіть уже, королю, цій своїй челяді, щоб мовчала, бо людині від цього співу в голові паморочиться, а я, як маю їхати, то поїду, аби тільки знати, куди і що за це матиму.

Він узяв у руки віжки і цмокнув на коняку, збираючись іти, бо сісти на возі не було куди.

– Їдь спокійно, чоловіче добрий! – сказав король і махнув скіпетром. – Ми нагородимо тебе за твою працю, кривди не матимеш.

– Та вже ж, нехай, – обізвався Скробек. – Покладаюся на ваше королівське слово. Куди ж заїдемо?

При цьому питанні всі заметушились, наче бджоли у вулику; один радив се, другий – те, тихий голос старого короля ледве чутно було у цьому галасі.

Раптом слово взяв Кошалек-Опалек і мовив так:

– Оскільки ніяке королювання не може бути без мудрості, а мудрості не може бути без книг, я вношу пропозицію: нехай цей добрий чоловік повезе нас туди, де найбільше гусей, щоб я міг вибрати собі нове перо і здобути нову славу.

Але Підземок, який так заліз у сіно, що ледве було видно його ніс, схопився і каже:

– Така робота ні до чого! Що мені з мудрості і слави, коли я буду голодний? Головне – це наповнити черево. Все інше – жмені січки не варте.

Тут він звернувся до короля:

– Якщо, милостивий володарю, хочеш мати спокій у державі – то насамперед дбай про те, щоб у ній не було голодних. Якщо цей чоловік має нас везти, то нехай везе туди, де в печі кипить каша і смажаться шкварки. Інакше – я не згоден!

– Правильно, правильно! – заволали інші. – Ми теж не згодні!

Галас щораз наростав, і віз став подібний до сходин, коли на них міщани посваряться.

Тоді старий король махнув своїм ясним скіпетром і мовив:

– Як нема згоди – то хай буде наказ!

І, звернувшись до Скробека, звелів:

– Вези нас, добрий чоловіче, куди хочеш.

Скробек хитро посміхнувся на ці слова і, примруживши одне око, глянув на Підземка. «Зажди-но, череваню, – подумав. – Усіх повезу з королем туди, де будуть ситі. Але тебе – то лиш до Голодної Вульки. Отам уже ти схуднеш, не бійся!»

Він ляснув батогом, і всі вирушили в дорогу.

Підземок зустрічає сирітку Марисю

I

За Карпатськими горами,Ген за лісом, над потоком,Там стояла біла хатка,Хатку звали «Синім Оком».Вже ніхто й не пам’ятає,Хто назвав так цю хатину.Мабуть, тому, що у небоЗадивлялась кожну днину.Може, тому, що раненькоЇї пестила зірницяТим промінням миготливим,Що так сяє, золотиться.Може, тому, що поблизуТихо річка котить воду,В ній блакитні очі небаВідбивають свою вроду.Чи то зірка вечороваТак жевріє тут ясненько,Як сльозина в яснім оці,Та, що кане на серденько.Чи то доля, чи недоляСпалахнула, впала тінню,Все ж людині відраднішеПід ясною неба синню.Так чи сяк, а все ж стоялаТам за лісом над потоком,За Карпатськими горамиБіла хатка «Синє Око».

II

Чи голубка це воркує,Тужно так і так даремне,Чи то плаче соловейкоПо весні, що вже не верне?Чи то пуща так сумує,Чорна пуща стогне глухо,Віє вітер в чистім полі,Плаче-виє завірюха?То не плаче соловейко,То не пуща так зітхає,То ридає сиротина,Бо матусенька вмирає…Хто сирітку ту пригорне?Хто дасть їсти їй щоднини,Сльози витре з очей синіхУ нерідної дитини?У колисці колихаласьЗ золотистої вербиці,Тепер в запічку положатьЧи на чорній на землиці.То ж матусенька бувалоПісеньками зі сну будить,Тепер злими голосамиВже покличуть чужі люди.Білим хлібом, добрим медомГодувала, як пташину, —Гіркий хліб сирітський буде!Нужда, голод ждуть дитину.Із тонкого полотенцяСорочки були пошиті,А тепер їй доведетьсяПасти гуси у лахмітті!Гасне сонце за горами,Стали й зорі погасати,Мати вмерла у дитинки,В сиру землю пішла мати.

III

День і ніч Марися плаче,Плаче вранці, плаче ввечір…Пташки з вирію вернулись,Ось і ластівка щебече.В небі жайворонки миліВже співають від неділі,Буйні трави зеленіютьНа матусиній могилі.На матусиній могиліСтала дівчинка ридати,Вже чужії злії людиВиганяють її з хати.Ой, прогнали до схід сонця,Ой, прогнали опівночі,Йди у найми, сиротино,Забирайся світ за очі!Забирайся світ за очіЧужі гуси гнать на росу,Нехай дрібен дощик миє,Сонце сушить русу косу.Хай обвіють буйні вітри,Вмиє дощ тебе, небого,Йди в широкий світ далекий,Бо нема в тебе нікого!

IV

Такою була доля сирітки Марисі, що мала волосся – як сонячне проміння, очі – як лісові фіалки, а в серці тугу і жаль.

– Марисю, сирітко, – каже до неї господиня, в якої вона пасла гуси. – Чому ти не смієшся, як інші?

А вона:

– Не можу сміятись, бо у полі вітер зітхає.

– Марисю, сирітко! Чому не співаєш, як інші?

А Марися:

– Не можу співати, бо в гаях берези плачуть.

– Марисю, сирітко! Чому не радієш, як інші?

А вона:

– Не можу радіти, бо сльозами-росами земля вмивається.

Отака була та Марися.

Прилетять, бувало, пташки, сядуть на деревце біля неї і співають:

Сирото-сирітко,Золота голівко.Очі наче небо —Чого тобі треба?

А Марися гляне сумним поглядом на цих співаків і собі стиха наспівує:

– Не хочу я срібла,Ані того злота,Лиш верби я хочуБіля свого плоту.

Тоді пташки знову:

Сирото-сирітко,Золота голівко.Чи хлібця, водиціПринести напиться?

Їм відповідає Марися:

Не хочу я хліба,Ні води краплини —Тільки мені требаРідної хатини.

Пташки щебечуть поміж собою, крутять голівками, тріпочуть крильцями, а одна співає:

Сирото-сирітко,Золота голівка,Те, що хочеш, прохай,Знайдемо то легко!

А Марися в домотканій сорочині складе худі рученята, простягне їх до пташок і каже:

– Мої пташенята,Благаю одне:Хай у сні до менеМатінка прийде!

І так не раз ставалося, що матуся снилася їй уночі.

Тихо-тихесенько, біло-білесенько йшла вона через хату, наче місячний промінь, і як промінь огортала своїм сяйвом голівку сонної сирітки.

Тоді Марисі снилося, що світить сонце і пахнуть квіти. Вона простягала руки до матусі і шепотіла уві сні:

– Ти прийшла, матусю?

А над нею голос солодкий і тихий:

– Прийшла, дитино.

А слова ті були схожі до тихого подиху.

Пригортається Марися до матері й питає:

– І візьмеш мене з собою, матусю?

І тут же голос над нею ще тихіший і солодший:

Не пора ще і не час,Хто розлучив – той злучить нас.

І тоді Марися каже на це:

– О, як тяжко чекати, матусю!

А голос:

Робота-турбота, і час промайне.Жди, моя люба донечко, мене.

Тихо-тихесенько, біло-білесенько мати зникала, як місячний промінь, а сирітка прокидалася із зітханням і бралася за роботу.

Працювала як могла, в міру своїх сил, за той куток у чужому запічку, за ту жменьку соломи, на якій спала, за ту ложку страви, за ту домоткану сорочину. Взимку колихала дитину, носила хмиз із бору, воду з криниці, а влітку пасла гуси.

Люди в селі називали її Марися гусятниця або Марися сирітка.

Називали так рік, називали два, аж зовсім забули, що дівчинка називалась Кукулинка і що вона дочка Кукулини, тієї доброї жінки, що хотіла рятувати Підземка від побоїв, коли він був підкидьком у злої жінки.

Та й сама вона, коли хтось питав її: «Як тебе звати?» – відповідала: «Марися сирітка».

Левада, де сирітка Марися пасла гуси, була під лісом, досить далеко за селом, яке з давніх-давен звалось Голодною Вулькою, адже земля там була погана, родила мало хліба, а люди частіше були голодні, ніж ситі.

Пісок – вода, пісок – вода.Рік урожай, а два – біда…

На тій нужденній траві, на тій великій воді годувались цілі табуни гусей, а як усе це починало зриватись, лопотіти крилами, ґелґотати і верещати, то на цілу милю довкола було чути.

Усі діти в селі мали роботу з цими гусьми, пасучи їх гуртом або окремо, як там кому вдома наказали.