Варфоломієва ніч

– Ясно!

– Пароль: «А що у вас із нових надходжень?» Ясно?

– Ясно!

Варфоломійович трохи заспокоївся. Пиріжки з яблуками були якраз тим, чого йому бракувало в цей момент для повного щастя. Він наминав їх, проте не забував про справу.

– Танько, що там з пресою?

– Погано, тату. Всі бояться. У них вказівка друкувати лише про Колосального і про Разіна.

– Фашисти, – заходили жовна на худому обличчі старого ветерана.

– Але я, – зробила багатозначну паузу Тетяна Фрідріхівна і лукаво поглянула на молодого кандидата в депутати. – Я домовилася з радіо.

Похмурий Варфоломійович напружено думав. У Леніна була «Іскра». А в них що? Без «Іскри» діла не буде. Треба щось робити.

Почалися виборчі будні. Ні, щось не так. Вибори – це ні в якому разі не будні. Вибори – це екстрим. Вибори – це адреналін. Вибори – це людські перегони. Вибори – це м'ясорубка. Тож переінакшимо нашу фразу на: розпочався виборчий марафон. Оскільки округ був сільський, то тут методика виборчої кампанії дещо інша, ніж у місті. Головна ідея виборчої кампанії в сільському окрузі – «від села до села». Це, звичайно, не для всіх. Лише для чесних кандидатів. Для нечесних – тактика інша: від голови колгоспу до голови колгоспу, від голови сільради – до голови сільради. Або можна просто зібрати всіх разом до себе в кабінет і, залежно від їхньої поведінки, – або поставити великий могорич, або поставити велику клізму. Таким є звичаєве право країн пострадянського простору.

Але наш герой не такий. Він – ідеаліст. Він вірить у демократію і вірить у чесні вибори. Друже, а ти віриш у чесні вибори? Питання, здається, риторичне. Але зараз мова не про те.

У землянці висіла географічна карта району – виборчого округу молодого кандидата в депутати, на якій зеленим фломастером позначалися села, де відбулися зустрічі. Наш молодий герой і його довірена особа їздили по своєму

виборчому округу на громадському транспорті, а саме на смердючих автобусах. Дуже втомлива річ, скажу я вам. Набагато легше було депутату Колосальному, який роз'їжджав на мікроавтобусі «Фольксваген» з двома водіями. І трохи менш комфортно, але теж непогано було голові райдержадміністрації Разіну на тридцятій «Волзі» з державними номерами й одним водієм. Однак обидва були позбавлені головного привілею – привілею бути полюбленими простим народом у ситуації, яка в прямому значенні слова зближує людей, а саме в громадському транспорті.

Це ж справжній кайф – розпочинати зустріч з виборцями в живій стихії маленького ізольованого простору, де вам нікуди подітися одне від одного, від запахів одне одного, від звуків одне одного, від присутності одне одного, від розмови свого сусіда, яку він обов'язково хоче вам нав'язати. Народні обранці! Якщо хочете бути з народом, якщо хочете бути його улюбленцями, користуйтеся громадським транспортом! Але що вам до народу? Тож їздіть на своїх «іномарках».

А наш кандидат у народні депутати і його довірена особа втиралися в прямому і переносному значенні слова в довіру виборців, оскільки рейсові автобуси були, як правило, наповнені під зав'язочку.

– Бабусю, сідайте на моє місце, ви, напевно, ледь на ногах тримаєтесь! – зав'язував невимушену розмову наш молодий герой.

– Ой, синку, хай тобі Бог здоров'я дає! Так ніжечки болять! Так ручечки болять натруджені! Усе болить. Подивись, синку, не можу пучки зігнути! – показувала бабуся свої зашкарублі пальці, що не згиналися. – Порпаєшся в землі, як жук! І так усе життя! Спасу немає! Думала, що хоч на старість одпочину! Дак хіба дадуть!

Тут вступав у розмову Варфоломійович.

– Скільки маєте пенсії?

– Яка там пенсія! Та я її у вічі зроду-віку не бачу!

– А за кого будете голосувати?

– Бо'йо'зна! Як голова скаже, так і буде. Збере паспорти і сам проголосує!

– І ви йому довіряєте? (Це знову ж таки Варфоломійович Дуже голосно, щоб чув увесь автобус).

– А що мені до того депутата! Він живе собі там, нагорі, сам собі керує і не знає, що діється на грішній землі. Він мені дров не привезе на зиму. А голова привезе. Як буде добре голові, буде добре й мені.

– Бабусю, не слухайте голову!

– А кого ж мені тоді слухати? Тебе, чи що?

– Мене послухайте. Ось цей хлопець вам місце уступив. Хоч він і кандидат у депутати, але їздить з вами в автобусі, як усі. І він знає, що у вас пучка не згинається. А Голова Ваш на «бобіку» ганяє і не знає, як вам, старенькій, живеться!

– Дитино! – зверталася зі співчуттям бабуся до Пашки. – То ти в депутати йдеш? Нащо воно тобі здалося, дитино? Вони ж тебе там з'їдять! Живцем! А не з'їдять – зроблять таким самим бузувіром, як і самі!

– Бог мені так дав, бабусю… – відмовляв той.

З хвоста автобуса озвався грубий бас (переважно це був бас, рідше – жіноче меццо-сопрано):

– А що це ви тут агітацію розвели? Це автобус, а не клуб!

– А ми тебе й не агітуємо! – сміявся Варфоломійович, із задоволенням відзначаючи: значить, і ззаду чутно. – Ми з бабусею розмовляємо.

– Я зараз вам «порозмовляю з бабусею»! – дядько настирно протискався до наших героїв. – Баламути! Я вам покажу, як народ збурювати!

– Слухай, друже, ми ж тебе не займаємо, і ти нас не чіпай! З'являлася велика червона пика з налитими кров'ю очима.

«Ого!» – думалося нашим героям. Мабуть, і кулачиська в нього такі ж самі! А той, наче телепат, витягав одного, розміром з головку капусти, й підсовував під носа Пашці:

– Чим пахне?

Наш молодий герой, не дуже освічений у народних фразеологізмах, розумів питання буквально. Нюхнувши кулака, казав:

– Таранькою.

Автобус заливався сміхом. Дядько ставав буряковим: – Як хвамілія?

– Печеніг!

– Ви чули, людоньки добрі, – Печеніг! З такою хвамілією ще й у депутати лізе! На сміх курям!

«Спасибі за рекламу» – тихенько бубонів Варфоломійович.

– А ти, Петре, – озивався хтось із автобуса, – помовчав би зі своєю хвамілією. Теж мені – барон фон Куцеперденко!

Автобус вибухав сміхом.

– І хто це там розгавкався? – розвертався Петро Куцеперденко, утрамбовуючи пасажирів.

Тут починалася маленька громадянська війна. Байдужих не було ніколи. Ті, що не любили голову, стояли на боці Пашки і Варфоломійовича. Тих, хто був за владу, завжди було значно менше. Тому вони мовчали.

З автобуса вилазили всі піднесені, розпашілі й збуджені, і всі незалежно від віку, статі і переконань дружно йшли у клуб на зустріч, що і передбачалося планом Варфоломійовича. По дорозі автобусна група затягувала в себе, мов снігова лавина, все нових і нових людей. Варфоломійович ішов і під носа бубонів: «Хоч би не наврочити! Хоч би не наврочити!»

На зустрічах у нашого молодого героя клуб завжди був переповнений. «Реклама, – хвалився сам собі Варфоломійович, – велике діло!»

Павло Іванович розпочинав свої виступи дуже просто:

«Дорогі мої батьки й матері, брати і сестри, сини і доньки! Оце я під'їжджав до вашого села і замилувався назвою «Демидівка» («Ільківці», «Петрова балка», «Цибулівка»). Яка гарна назва! Це ж колись якийсь козак Демид (Ілько, Петро, Цибуля) прийшов на цю святу землю, оселився і став жити. Біля нього селилися сини зі своїми сім'ями. Хтось колись прибивався до їхнього гурту, і так село росло-розросталося. Побудували собі церкву, дітям школу. І жили собі люди, господарювали, хто як хотів, хто як умів, і ніхто їм не вказував: сій те, жни тоді-то, віддай молоко за таку-то ціну. Я переконаний, що й вам такі бажання спадають на думку! Я не помиляюся?

Люди посміхалися і кивали. Практично ті присутні в залі, в кого ще хоч на краплину зберігся український приватновласницький інстинкт, починали відчувати симпатію до промовця.

Потім Павло Іванович розповідав про себе: як він народився у київському пологовому будинку з вікнами на зоопарк. І ніколи він не думав, «що людське суспільство – це той самий зоопарк, де кожна людина живе по суті в неволі, де панують тваринні і звірячі інстинкти, де панує закон джунглів і жорстока боротьба за виживання». Потім він розповідав про навчання у школі, про тяжку вчительську працю, про свого батька-вчителя і про те, що сьогодні, на жаль, цю працю не поціновано належним чином. І дарма. Як держава не розуміє, що не чиновники, а вчителі кують майбутнє держави, виховуючи молоде покоління? «Ну, хіба я не правий?»

Учителі прихильно кивали. Часом навіть плескали. Вони також поступово ставали симпатинами Павла Івановича. А це вже щось. На селі до них дослухаються.

Після того Павло Іванович розповідав про свою маму. її батьків було репресовано. Доньку «ворогів народу» за іронією долі удочерив слідчий, який вів справу її батьків. Совість замучила. Та й бездітний він був. Іван Єфремович був дядько суворий, проте дівчинку любив усім серцем. По-своєму, але любив. «По-своєму» – це значить, що раз на тиждень гладив її по голові і питав, що їй купити. А дівчинка настільки його боялася, що казала у відповідь: «Нічого». Він вірив їй і нічого не купляв. Зате з мачухою Ідеї Іванівні не повезло. Та її ненавиділа лютою ненавистю. Після того, як Іван Єфремович гладив її по голові, вона тихенько в кухні боляче щипала її. Іван Єфремович запив. А невдовзі повісився. Мачуху спаралізувало. Ідея Іванівна, знову ж таки за іронією долі, доглядала до смерті жінку, яка все життя її люто ненавиділа, разом з мачушиною молодшою зведеною сестрою – Мілкою. Та працювала в ресторані і вела не дуже правильний спосіб життя. Зате «Ідейотку» (так вона ніжно називала дівчинку Ідею) просто обожнювала: годувала ЇЇ недоїдками з ресторану і перешивала на неї свої недоноски. Мілка заразила Ідею своїм гумором. Саме завдяки їй Ідея виросла не обізленою на життя, не заздрісною, а веселою і компанійською.

А наостанок наш молодий герой виголошував палку промову про аморальність політики, про те, що туди треба час від часу вливати свіжу кров. Поки молодий політик не спаскудиться, він може щось зробити путнє в державі. Про те, як хочеться позитивних змін…

Ви скажете, дорогі мої читачі, що за змістом його промова не відрізняється від промови будь-якого іншого кандидата: адже кожен з них говорить про себе, про демократичність, про захист незаможних, про справедливість тощо. Але хочу вам сказати, що у передвиборчій промові головне не «що», а «як». Зміст у всіх промовців однаковий. А форма… Форма виступу повинна проникати в кожну клітинку мозку і серця.

Звичайно, після виступу йшли запитання. І багато з них дуже капосних.

– А от нам наш голова каже голосувати за Колосального. А ми йому віримо.

– І правильно, що вірите. Значить, хороший голова. Чого він не агітує за мене? Тому що він мене не знає! Якби знав, хто його зна', може, я йому сподобався б більше… Саме тому я до вас і приїхав: дивіться, зважуйте, останнє слово – за вами…

– А що ти таке зробив, що це ми маємо тебе вибирати депутатом?

– Скажіть мені, будь ласка, ви вибираєте мене депутатом минулого скликання чи майбутнього? Головне не те, що я зробив, а те, що я зроблю. Головне – чи я здатен щось зробити. Адже який би хороший депутат не був, ніхто не гарантує, що в наступному скликанні він буде таким же хорошим. Що з того, що я на сторінках столичної газети боровся за права простих людей, таких, як ви? Головне, чи я готовий робити це далі? Головне – чи зажерся я, чи заспокоївся я, чи горить у мені вогонь… Розумієте? А про це, знову ж таки, судити вам. Ви повинні самі прийняти рішення.

– А нам Разін обіцяв газифікувати село! А ти що для нас зробиш, хлопче?

– А що, як ви його не виберете, то він вас не газифікує? Так виходить? Тоді навіщо вам такий голова райдержадміністрації? Це ж його прямий обов'язок. А я такими обіцянками не розкидаюся. Адже у мене попереду тисяча сіл. Зрозуміло, якщо я в кожному селі пообіцяю подібне, я своїх обіцянок не виконаю. Навіщо брехати? Моя справа – писати і приймати такі закони, щоб ви мене про такі речі не просили. А ось це я вам гарантувати можу. Даю слово. А газифікувати село – це прямий обов'язок Разіна.

– А зарплату ти нам виплатиш?

– Чи знаєте ви, що виплачена зарплата у певному районі залежить від бажання і спритності одної, максимум двох осіб: вашого депутата – раз, вашого голови райдержадміністрації – два. Просто працювати треба. Піти до кого треба, поговорити з ким треба, стукнути кулаком де треба, написати куди треба, і у вашому районі буде не гірше, аніж у столичному. Як ви думаєте, я годжуся на роль спритного?

Дорогі мої друзі, якби ви знали, яка це марудна справа – тричі або й більше разів на день протягом кількох місяців бубоніти одне й те саме! Але наш молодий герой був деміургом, творцем. Він кожного разу витворював нове видовище. Адже люди були різні, очі були різні, настрій у людей був різний, погода була різною і клуби були різні.

До чого тут клуби? – спитаєте ви. А дуже просто. Клуб – це те, до чого в останню чергу доходять руки господаря. Саме тому клуб (яке ностальгічне слово, точнісінько, як клумба) – характер села. В холодних клубах люди зліші, тож промова кандидата має бути ядучішою, а сам доповідач рішучішим і безкомпроміснішим. У теплих клубах люди швидко розм'якають і хочуть «не чорнухи», а шоу. Не зробиш шоу – гріш тобі ціна. Тут доповідач має бути усміхненим і привітним. Він повинен дотепно жартувати, загравати з публікою і виявляти філософське ставлення до життя. Якщо в клубі риплять стільці, то народ агресивніший і спалахує від кожної дрібниці, як сірник. Тут будьте обережніші: прислухайтеся до рипу стільців. Якщо слухачі йорзають, загрозливо рипаючи стільцями, – вам каюк. Тож програма-мінімум -якнайменше рипу, програма-максимум – якнайбільше голосів. Якщо в клубі дозволено лузати насіння – отже, тут очікують, що ви будете порпатись у брудній білизні. Тому порпайтесь, якщо хочете, щоб за вас проголосували. Якщо клуб охайний, прикрашений вишивками, різноманітними лозунгами з творів Тараса Шевченка, – тут найкраще просто поговорити про любов.

Але що це ми з вами, їй-бо, все про клуби та клуби? Невже немає цікавіших тем для розмови? Є. Якраз про ту саму любов.

Любов, дорогі мої друзі, – це така штука, або, як каже народ, фігня, – що падає, як сніг на голову. І саме тоді, коли найменше цього сподіваєшся. Як у пісні. Та сама тьотя Берта вийшла заміж аж у сорок п'ять років. І що характерно – дуже вдало! За директора комісійного магазину. А ви ж знаєте, дорогі мої читачі, що значить у радянський час вийти заміж за директора комісійного магазину! І заміж вона вийшла по любові. Вже тоді, коли облишила сподіватися на щось. І де б ви думали, тьотя Берта познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком? У крематорії. Її сусіда ховали на десять хвилин раніше від його родича. Отак воно буває.

Вибачайте, ми трохи віддалилися від головної теми нашої розмови. Ви вже знаєте, які проблеми особистого характеру мав наш незабвенний герой. Він просто не реагував на жіночу стать. На чоловічу, як ми вже зазначали, теж. Не можна сказати, щоб він дуже страждав від цього. Але й кайфу не ловив.

Виборча кампанія – не дуже зручний час для закохування. Але так уже сталося, що саме на цю гарячу пору йому судилося відчути смак бажання. Дивно, правда ж? Ну що ж тут вдієш.

Тож умощуйтеся зручніше, як говорив колись незабутній дід Панас, і слухайте.

Після виснажливого тижня, у суботній вечір, увесь змилений і зморений від перевиконаної норми – шести зустрічей у шести селах, – наш молодий герой ладен був звалитися на кушетку у Варфоломійовичевій землянці і відключитися до ранку, однак старий солдат умовив його відвідати журналістку місцевого радіо Тетяну Горошко, добре знану в провінційному районному містечку.

Завершувався місяць гарячої виборчої колотнечі, який поки що обмежувався спілкуванням із виборцями. Влада і конкуренти досі боролися дещо осторонь нашого головного героя, очевидно, не сприймаючи його справді героїчні потуги як такі, що варті уваги. А дарма. Вони ще кусатимуть собі лікті через свою недалекоглядність і за те, що проґавили найважливіший етап підривної проти них діяльності нашого головного героя. Підривність його діяльності полягала не в тому, що він підривав їхній авторитет, а в тому, що наполегливо підвищував свій.

Однак про це пізніше. Головне, що на цей момент виникла нагальна необхідність залучити до виборчої кампанії мас-медіа в особі районного радіовузла.

Чи знаєте ви, дорогі мої читачі, що таке районний радіовузол? Це маленька тісна кімнатка з милими, усміхненими жінками з гарними голосами, які розповідають вам п'ятнадцять хвилин на день про найкращий спосіб квашення капусти з кмином, про народний календар і про місцеву поетку Вероніку Пуговку, яка надривним голосом читає вам вірші про любов.

Наш молодий герой ішов до журналістки районного радіо з великою неохотою. Голова гула, як вулик із бджолами, його трохи морозило від тривалого перебування в холодних клубах, пекла печія від неякісного і нерегулярного харчування і переслідувала єдина мрія – поспати. Річ у тім, що останні два тижні він взагалі не міг спати. Заплющував очі – і продовжував агітувати, агітувати… У голові лунали стереотипні запитання, відповіді на які він увесь час намагався вдосконалювати. Уявивши, що і тепер йому доведеться з піною на губах доводити свою незамінність у наступному парламенті, йому стало так погано, як колись давно, коли йому, як найкращому жовтеняті доручили прочитати на Новорічній ялинці віршик про Леніна. Він вийшов на сцену – і… забув слова. Він розгубився і на ходу зімпровізував свою версію. Однак чомусь ця версія не увінчалася успіхом. Більше того, коштувала пізніше його мамі посади секретаря парткому стоматологічної клініки. А версія, як на нас, була дуже мила.

«Ленін любить всіх на світі -

діток і дорослих.

А найбільше – Батьківщину і Надію Крупську,

Клару Цеткін, серп і молот та Інесу Арманд».

З таким тяжким серцем, як тоді, у далекому радянському дитинстві, він наблизився до скромного провінційного приватного будиночка і зайшов через хвіртку у двір, де його зустріло дуже непривітно маленьке гидке облізле створіння. Вийшов хтось, здається, жіночої статі, – назвав те маленьке гидке створіння іменем Моська і провів нашого молодого героя тісним темним коридором, де пахло старим деревом, поточеним шашелем, яблуками і примусом.

Наш молодий герой опинився в кімнаті. Посередині стояв великий стіл, вкритий зеленою оксамитовою скатертиною з шовковими пацьорками. Над ним висіла лампа в абажурі такого ж кольору. На стіні цокав старий великий годинник. Він якраз пробомкав восьму годину вечора. Це бомкання – глибоке, глухувате і, здається, таке ж оксамитове, як і скатертина, – неначе долинало з минулого століття. Воно якось відразу гіпнотично подіяло на нашого героя. Він увесь обм'як і розслабився, чого йому не вдавалося зробити останні два тижні, – і присів у зручне, також старовинне крісло до столу. На столі був розкладений пасьянс. Це йому нагадало мамочку. Наш молодий герой огледівся по кімнаті і побачив, що всі стіни завішені старими, чи то пак старосвітськими, фотографіями і якимись картинами, здається, написаними одним і тим же пензлем. На фотокартці стояла повна жінка з «плетенкою» коси навколо голови, поклавши руку на плече чоловіка з чорними вусами, у штанях крою «галіфе» і великих кирзових чоботях. На іншій – сиділа жінка у кріслі, тримаючи на руках пухкеньку дівчинку в мережаному платтячку, а біля неї стояв, поклавши їй руку на плече, хлопчик у «матросочці».

На картинах же були зображені речі старого міщанського побуту – золотий чоловічий кишеньковий годинник з ланцюжком, пенсне, мережана серветка, фарфорові слоники, старий комод, великий господарський ключ, лампадка, грубо тесаний дерев'яний стіл…

Наш молодий герой відірвав погляд від стін кімнати, бо ззаду почулося старече кахикання. Він обернувся і побачив старого чоловіка, одягненого в теплу китайську білизну, що обтягувала кістляве сухе тіло, і в ручного в'язання вовняні шкарпетки. На голові у дідуся була чорно-біла тюбетейка. Дідусь гойдався на кріслі-гойдалці, втупившись у телевізор. Що найбільше дивувало у ньому – так це дитячий пістолет У руках.

Тут до кімнати увійшла Вона. Вона була прекрасна. Тобто, чесно кажучи, вона не була героїнею сучасних модних журналів. Можна навіть сказати, вона була їхнім антиподом: не торкнуте косметикою обличчя з наївними сірими очима, на плечі спадала довга дівоча коса пшеничного кольору, на лобі тремтів неслухняний золотий кучерик. Вона пропливла через кімнату і поставила на стіл тацю, на якій стояв чайничок з чаєм, дві чашки з двома блюдечками, цукерничка, бублички і кілька розеточок з варенням. Ця сцена дуже зворушила нашого молодого героя. Пізніше він не міг навіть точно пояснити, що його вразило найбільше – чи то старомодна зачіска, чи старовинний сервіз, а чи три розеточки у вигляді розпуклих квіток з кизиловим, черешневим (з хвостиками) і аґрусовим (з горішками) варенням. Однак серце його заскімлило в такт Мосьчиному скавулінню за дверима.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.