скачать книгу бесплатно
Пантеон Cвободи. Книга друга. Розквiт iмперii
Алiна Максакова
Пантеон Свободи #2
Роман «Пантеон Свободи» присвячений перiоду Великоi Французькоi Революцii й Наполеонiвським вiйнам. Друга книга роману дозволяе читачевi ширше i глибше вiдчути неповторний дух епохи Французькоi iмперii часiв Наполеона Першого. Розкриваються думки i почуття одного з генералiв Бонапарта – Мерсье, вiрного побратима, що пройшов крiзь найгострiшi точки кривавого кругообiгу вiйн в Європi. Головний герой пройде довгий шлях вiд захоплення генiем свого iмператора до усвiдомлення реальних обставин, спiвчуваючи вiдчайдушним iспанським патрiотам i iншим поневоленим народам. Тернисту долю генерала Мерсье буде вимiряно довжиною вiд Рони до Нiману – чи зможе вiн подолати ii?
Алiна Максакова
ПАНТЕОН СВОБОДИ
КНИГА ДРУГА
РОЗКВІТ ІМПЕРІЇ
«L’anarchie conduit toujours ? l’absolutisme»
Napolеon Bonaparte
«Анархiя завжди призводить до абсолютизму»
Наполеон Бонапарт
Замiсть прологу
Одне невiрне слово часом здатне змiнювати долю всього сущого. Один невiрний рух iнодi стае вирiшальним у свiтовiй iсторii. Одна невiрна думка нерiдко може возвеличувати або винищувати цiлi народи.
Одна людина може за декiлька рокiв перекроiти карти планети на свiй лад…
Безглуздо було б менi тепер заперечувати подiбну силу окремих представникiв нашого суспiльства, адже тодi, коли ми стояли на межi перебудови свiту, усi без винятку люди уславилися титанами, усi дiячi полiтики i культури – генiями, усi солдати – героями, усi громадяни – патрiотами, усе людство – великим океаном, що раз по раз змiнював своi чисельнi течii…
Можливо, у величi всiх, а з тим – i кожного окремо, полягав апогей нашоi епохи – той самий, який вiнчав грандiознi часи Олександра i Цезаря, Карла Великого й Яна Жижки, Шекспiра i Кромвеля, Фрiдрiха Першого i Вольтера…
І, якщо це твердження е правдивим, нинi варто було б слухати будь-якi деталi розмов, дiй i записiв – iнакше ми б ризикували не помiтити стрiмкий хiд подiй, що так довго стукалися в нашi зачиненi дверi. Адже найбiльш впливовi подii в iсторii зазвичай трапляються несподiвано, блискавично, невiдворотно…
Роздiл І. У Парижi
1. De actu et visu[1 - De actu et visu – (лат. вираз) За досвiдом i спостереженням.]
Наприкiнцi листопада 1804 року неспокiйну та галасливу зазвичай Французьку республiку було неможливо упiзнати. З ii наводнених городянами вуличок зникли – сподiвалося, раз i назавжди! – спорудженi з усяких пiдручних матерiалiв жалюгiднi пiдмостки, на яких за часiв Конвенту депутати безупинно рвали голосовi зв’язки, iнформуючи мiщан про державнi справи. Назавжди зникли з поля зору строкатi патрiотичнi вбрання дам, з яскраво-червоними стрiчками на витончених довгих шиях, з площ мiст за непотрiбнiстю прибрали гiльйотини i, по можливостi, вiдновили архiтектурнi споруди, постраждалi через вандалiзм революцiйних героiв минулого столiття.
Лише нечiткi написи на старих будiвлях i ще не замаскованi дiри вiд куль в iх стiнах нагадували про жахи тих кривавих днiв…
Окрiм цього, зi змiнами зовнiшнiми прийшли також внутрiшнi. Адже, як вiдомо, багато в чому людина залежить вiд обставин, в яких живе… І, якщо вже обставини дозволяють iй жити щасливо i спокiйно, вона нiколи бiльше не побажае жити у вiчному вiдчаi i страху.
Таким чином, тi, хто ще вчора на весь голос кричали: «Аристократiв на лiхтар»! загартовуючись у щоденнiй боротьбi i тому будучи iстинним бичем тиранii, вже сьогоднi вели розмiрене, спокiйне життя далеко вiд полiтики i битв, навiть не згадуючи про колишнi своi дiяння…
Що ж, цей факт уславився порятунком для кожного француза, оскiльки усi ми, перенаситившись мiжусобицями, жадали дiстати нарештi безтурботнiсть i умиротворення…
І новий уряд нам те радо забезпечував.
2. Dura necessitas[2 - Dura necessitas – (лат. вираз) Сувора необхiднiсть.]
Благополуччя краiни багато в чому залежить вiд едностi народу i влади, яку, правда, можна тлумачити як симпатiю першого до другоi. Врештi-решт, у прихильностi народжуеться довiра, наслiдком котроi е найсильнiша кооперацiя мiж рiзними верствами суспiльства увiнчуючись нарощуванням небувалоi державноi потужностi. Але якими засобами досягти подiбноi iдилii? Що варто було покласти на ii вiвтар, домагаючись такоi значноi мети? Якi жертви треба було принести на користь цього i майбутнiх поколiнь? Вiдповiдь була единою – безжальнiсть. Безжальнiсть до корупцiонерiв, до злочинцiв, до зрадникiв, до своiх i чужих – ворогiв i друзiв… І Наполеон у першi ж мiсяцi свого правлiння опанував цю необхiдну нещаднiсть. Вiн без найменшого жалю посилав каральнi загони на розправу з бандитами, що кишiли на дорогах пiвденноi i центральноi Францii, а також з тими полiцейськими, якi допустили розгул цих негiдникiв. Завданням iх було до неможливого лаконiчне кредо – винуватцям жодного помилування…
Пан Перший консул, видавши подiбнi директиви, тодi яскраво проявив ще одну характерну рису, яку ранiше досить добре приховував, – гостру нетерпимiсть до злочинцiв.
На його думку, всякий, хто мав необережнiсть переступити закон, при тому ще й славлячи прапори Бурбонiв, мав зазнати найсуворiшого покарання…
А покарання те було – розстрiл…
Багато хто через такi радикальнi дii звинувачував Бонапарта в надмiрнiй жорсткостi i управлiнськiй недосвiдченостi. Один з тих кабiнетних щурiв, якi зазвичай бояться зайвий раз пискнути, колись осмiлився дозволити собi зауваження: «Довiчний Консул, очевидно, не помiчае вiдмiнностей мiж капральською формою одягу i вбранням глави держави! Ми не можемо собi дозволити уподiбнюватися солдатам, сиплючи кулями направо i налiво!».
Але, втiм, незважаючи на несхвалення i критику, Наполеон все ж домiгся поставленоi мети: пiсля пiвроку його правлiння, свавiлля шуанiв[3 - Шуани (фр. Chouannerie) – повсталi проти республiканського режиму селяни, прихильнi королевi Людовиковi XVI стараннями iх проводиря, Жана Коттро.] i роялiстiв було повнiстю усунено.
Таким чином, беззаконня, що колись здавалося нам нездоланим, було стерте з лиця землi за лiченi декади. Розкрадання i грабежi, з якими Францiя вiдчайдушно боролася сотнi рокiв, були присiченi всього одним розпорядженням. Таким чином, Перший консул твердою рукою усунув паразитуючу вiкову хворобу нашоi Батькiвщини.
Вкотре вже його цiль, виправдала засоби, до яких вiн вдавався на шляху до неi…
3. На роздорiжжi
Будинок, який вiддають в руки новому господарю, миттево перетворюеться на його новий лад.
У нашому випадку, будинком була Францiя, а Бонапарт – новим господарем. Причому, вiн дiяв в цьому будинку так, що суспiльство – малi i великi жителi цiеi велетенськоi обителi – з часом досить чiтко подiлилося на два табори. У першому були громадяни, котрi абсолютно пiдтримували його полiтику проведення економiчних i судових реформ, в другому – меншiсть, яких не було видно через величезнi маси прихильникiв пануючого режиму.
Перший Консул переконав своiми дiями ворогiв французькоi нацii, як зовнiшнiх, так i внутрiшнiх, забезпечив порядок i справедливiсть, одягнув державу в величну мантiю слави i зробив ii справдi однiею з найбiльш впливових краiн свiту…
Але в той же час Наполеон готувався найближчим часом позбавити цю державу статусу Республiки, проголосивши себе монархом…
Я розумiв, що подiбний розвиток подiй е логiчний… Адже я знав цю людину! Я знав цього нестримного, генiального корсиканця, нездатного зносити нiякi обмеження, нiякi накази, нiяки команди!
Але я досi не вiрив у те, що вiдбуваеться…
О, воно ж було неможливе!
Хiба мiг вiн, у минулому такий же затятий лiберал, яким були усi ми, нинi бажати диктатури? Хiба мiг вiн, колись переконаний республiканець, зараз перекреслити написану ним же Конституцiю? Хiба мiг Напулiоне Боунапарте, безхитрiсний, як менi тодi здавалось, хотiти накласти на себе корону?
При цьому, корону iмперську, корону Карла Великого!..
Одна тiльки думка про це примушуе мое серце завмирати..
Я – вiдданий друг Наполеона, його ад’ютант, його сподвижник. Я присягався йому у вiрностi, чесно дивлячись в очi… І менше за все хотiв би порушити цю клятву!.. Проте, пiдтримавши вступ цiеi людини на престол, чи не стану я зрадником? Зрадником власних переконань, за якi менi доводилося вбивати i через якi я зазнав втрати? Зрадником Революцii, одним iз творцiв якоi був я сам?
Душа рветься на шматки, варто лише згадати…
Але, з iншого боку… Боунапарт не узурпував владу – ii жезл вручений йому народним плебiсцитом. А що таке Революцiя, як не всенародна воля? Та ж воля, завдяки якiй Францiя тепер обрала шлях монократii!
У грудях болiсно вкололо, сильнiше, нiж зазвичай…
Я чiтко зрозумiв, що стою на тому ж роздорiжжi, перед яким опинився тодi, в 89-му… У той страшний рiк менi належало зробити вибiр мiж королем i Конвентом; тепер передi мною настае вибiр мiж Конвентом, що вiдiйшов у минуле, вичерпавши самого себе, i народжуваним iмперським вогником…
Що ж, я вирiшив! Я приймаю рiшення залишитися з Наполеоном заради себе i заради нього, але, в першу чергу, заради моеi милоi Францii, заради ii життя та процвiтання, заради ii дiтей!
Жереб кинуто…
Тож нехай майбутнi поколiння не звинуватять мене у такому виборi, а теперiшнi – приймуть до своiх вогнищ! Vive la France!
4. Dictum factum[4 - Dictum factum – (лат. вираз) Сказано – зроблено.]
Єдиний вiрний спосiб упорядкувати думки – залишитися з ними наодинцi.
Втiм, якщо людина вдаеться до цього в невмiннi контролювати себе як слiд, вона ризикуе бути поглинена своiми ж iдеями. У такому разi, думки не будуть iй помiчниками, а стануть злим супротивником, важко тлумачась в ii головi…
Я стояв поряд iз наглухо закритим вiкном, злегка притримуючи рукою срiблясту портьеру, i розглядав подiю, що мала щастя статися сьогоднi на жвавiй вулицi Де Вiктуар. Повинен сказати, мiська метушня i вранiшнi крики староi невинноi мадам Ебре, яка чи не кожен день розпочинала зi скандалiв iз випадковими перехожими, щоб, мабуть, пiдняти собi настрiй перед майбутнiми справами мало мене приваблювали; понад усе я цiнував у цьому видовищi те, що було приводом для занурення в роздуми.
Адже, що могло бiльше надихати, нiж вулична бурхлива дiяльнiсть парижан? Що могло бути поетичнiшим, нiж поеднання поспiху i розмiреностi, буремностi i заспокоення?
І, в той же час, що могло краще налаштувати на розмисли, нiж благословенний людський натовп, хаотичний i вiдночас злагоджений?..
У кабiнетi почувся знайомий звук обережних крокiв в якому точно вiдчувалася легка хода Ільберта. Через мить пролунав його глибокий i при цьому досить тихий голос.
– Пане, прибули депешi з Понтеве, – говорив вiн, залишивши листи на секретерi. – Мосье Перуа повiдомляе, що провiв особистий огляд обох маеткiв i територiй, що належать Вам. Результат втiшний: за цей час за ними доглядали досить сумлiнно…
– Маю надiю, моiй сестрi приемно знаходитися в батькiвському домi? – обертаючись до камердинера, сказав я i, вiдiйшовши вiд вiкна, взяв принесенi конверти.
– Вiдколи у них з Жан-Руаном з’явилася дитина, менi не доводиться часто листуватися з нею… До речi, вiн не згадав про здоров’я моеi дорогоi племiнницi?
– Малятко прекрасно себе почувае, постiйно смiеться… Крiм того…
Несподiвано пролунав стук у дверi, i я наказав впустити прибульця до вiтальнi.
До кiмнати увiйшла худа камеристка зi злегка незграбною фiгурою i тоном, яким зазвичай говорять у важливих справах, сповiстила мене про прихiд мосье Анрi Гасьена Бертрана.
– Запроси його сюди! – вiдповiв я, а пiзнiше знову обернувся до Жельена. – Ти вiльний на найближчi пiвгодини, можеш йти.
Кинувши погляд на камiн, що вже охолонув, я став чекати на товариша. Правду кажучи, тi декiлька митей здалися мене чи не цiлою вiчнiстю…
Адже Анрi, в силу свого надзвичайного навантаження, останнiм часом не з’являвся на прийоми, не ходив у гостi нi до кого, окрiм тих, хто повинен був дiзнатися яку-небудь вкрай важливу державну новину вiд нього.
Отже, вiзити його були швидше iнформативнi, нiж приятельськi… І менi хотiлося почути те важливе повiдомлення, з яким вiн зараз прибув.
Пролунав ледь чутний скрип, що повернув мене з роздумiв, i в кабiнет увiйшов Бертран, одягнений у простий, «цивiльний» фрак непримiтного сталевого кольору. З радiсною посмiшкою вiн дрiбними кроками попрямував до мене i ми привiтались, щиро обнявшись.
– Давненько ж ми не бачилися, друже! – зауважив я, коли ми розташувались у крiслах якнайзручнiше. – Все ще возишся з Булонским табором[5 - Булонський табiр – вiйськовий табiр, органiзований Наполеоном Першим для пiдготовки до вiйни з Англiею; назву отримав вiд Булонського лiсу, в якому i знаходився.]?
– Ти правий, Шарлю. Це завдае менi немало клопотiв… Особливо зараз, ти знаеш! – вiн супроводжував своi слова недбалим помахом руки. – Напруга мiж Францiею й англiйцями зростае ось вже з десяток рокiв, а другого числа воно може досягти пiку. Кажуть, Пiтт[6 - Вiльям Пiтт – видатний англiйський полiтичний дiяч, засновник Третьоi Коалiцii в боротьбi з наполеонiвською Францiею.] збирае нову коалiцiю на боротьбу з нами…
– Так, менi вiдомо про це… Дiйсно, цей грудень вирiшить багато людських доль, – пiдтвердив я. – Втiм, з огляду нашого Маленького капрала, iнших масштабiв безглуздо було б чекати.
При моiй останнiй фразi Бертран помiтно напружився; на його лобi залягла глибока зморшка, що свiдчило про бурю, яка наростала у його свiдомостi. Злегка посунувшись у крiслi, вiн нахилився ближче до мене, скорiш за все, бажаючи перейти до розмови бiльш значимоi.
– Шарль, я саме хотiв поговорити з тобою про нього… – напiвголосно вимовив Гасьен, приховуючи дивний неспокiй. – Менi хотiлося б знати… твою позицiю з приводу коронацii. Чи плануеш ти стати поруч з Карно i Шатобрiаном[7 - Шатобрiан – французький письменник, що виступив проти коронацii Наполеона Бонапарта та пiдтримав затвердження республiканського режиму.], або ж з iмперiалiстами?
Я усмiхнувся його запитанню, хоча, насправдi, воно було резонним i тодi турбувало багатьох…
На чий бiк стати? Воякiв республiки, чи солдатiв Наполеона?
Менi здалося, це питання дуже делiкатним i важливим в останнi днi; всi громадяни намагалися знайти на нього вiдповiдь. Інодi менi спадало на думку, що люди, шукаючи неiснуючу правильну вiдповiдь, згорали дорогою до неi.
Напевно, якби Гамлет[8 - Гамлет – головний персонаж шекспiрiвськоi п’еси «Гамлет», який поставив перед собою всесвiтньовiдоме питання «Бути чи не бути?».] встав з могили, то побачив би в цих нещасних свое трагiчне вiдображення…
– Францiя мiнлива – по кiлька разiв на рiк здатна змiнювати свою думку… Проте наш священний обов’язок, як ii дiтей, виконувати рiшення матерi, – сказав я роздумливо. – Ми пiдтримали Францiю, коли вона захотiла стати республiкою, а зараз вона хоче бути iмперiею… Чи можна чинити опiр цьому?
Я зробив коротку паузу, а потiм, перевiвши погляд на один з портретiв, що висiли на стiнах (це була прекрасна картина, яку намалював Русi-Трiозона[9 - Анн-Луi-Жироде де Русi-Трiозон – видатний французький художник-класицист.]), продовжив:
– Це було важке рiшення, повiр… Але я сподiваюсь, що Наполеон зумiе виправдати надii нашоi Батькiвщини, оскiльки вiн щиро любить ii. Якщо вiн коронуеться, значить, то е спосiб змiцнити становище нашоi краiни на свiтовiй аренi… До того ж, Республiка навiть пiд монархiчними знаменами не загине. Варто тiльки Бонапарту розчарувати народ, i той вiдновить, можливо, Конституцiю ІІІ року[10 - Конституцiя ІІІ року – Конституцiя у Францii, прийнята Конвентом у 1795 роцi за основи декларацii «Прав людини i громадянина».]… Нi… Я безперечно вiрю Наполеону-консулу, а, отже, i Наполеону-iмператору. Побачимо, куди мене заведе ця вiра!
5. Sic itur ad astra[11 - Sic itur ad astra – (лат. вираз) Так йдуть до зiрок.]
Подii 2 грудня вiдгукнулися у свiтi грiзним вiдлунням, не залишивши байдужими його скромних мешканцiв. Це була буря, яку не порiвняти нi з чим. Це було грандiозне народження слави i марнославства, величi та самовiдданостi, яке ранiше можна було спостерiгати тiльки пiд час розпалу святкувань в античному Римi. Це була, мабуть, одна з найважливiших подiй французькоi iсторii, i вона примушувала говорити про себе всюди…
Жодне мiсто, краiна, материк ще не справляв такого шокуючого враження; враження, яке вселяло жах i трепет однiй половинi планети, а iншiй – захоплення i задоволення.
Той знаменний день багатьом здавався зоряною вершиною Францii, а тому лякав i, разом з тим, приковував зачарованi погляди усiх держав i народiв.
Цей день був наповнений пишнiстю та протирiччями, невiдомiстю про долю, яка чекае Францiю, – таким був день коронацii Наполеона Бонапарта!..
Париж гудiв, сформувавшись повнiстю в едину хаотичну процесiю…
О, то було видовище гiдне уваги! Тисячi людей, «озброених» квiтами i триколорами, вийшли на вулицi, щоб вiтати кортеж iх новоявленого монарха. Вони були схвильованi та щасливi вiд такоi важливоi подii, що, якби Бонапарт вирiшив зараз зупинити карету i вийти, люди пронесли б його на руках по всьому мiсту…
Проте хiд пишно прикрашених «берлiн» уперто просувався вперед, поки не став бiля самих схiдцiв головного собору держави; тим собором був велетень Нотр-Дам-де-Парi.
Натовп в якийсь момент затамував подих…
Перед ним постали першi особи краiни – спочатку маршали, найвiдомiшими з яких були мсье Дюрок[12 - Мiшель Дюрок – герцог Фрiульский, гран-маршал (обер-гофмаршал) при дворi iмператора Наполеона Першого.], Бернадотт[13 - Жан-Батист Жюль Бернадотт (Карл ХІV Юхан) – король Швецii i Норвегii, князь Понтекорво, маршал при дворi Наполеона Першого.], Перiньйон[14 - Катрiн-Домiнiк Перiньйон – маршал при дворi Наполеона Першого, а пiзнiше, пiсля переходу на сторону Бурбонiв, маркiз i мер Парижу.], Ожеро, Лефевр[15 - Франсуа Жозеф Лефевр – герцог Данцизський, маршал при дворi Наполеона Першого.], Бессьер[16 - Жан – Батист Бессьер – герцог Істрiйський, маршал при дворi Наполеона Першого, командуючий кiнною гвардiею Великоi армii.], потiм мiнiстри i генералiтет (серед них i менi випала честь знаходитися).
І, нарештi, у супроводi своеi дружини Жозефiни на паперть зiйшов Наполеон. Його прекрасне вбрання, виконане у червоних i бiлих тонах i вишите золотом, сяяло на сонцi; багатий одяг полiтичних i вiйськових дiячiв супроводу, доповнював той блиск.
Наполеон обвiв палаючим поглядом громадян, якi несамовито вiтали його, виголосив урочисту промову i пiд грiм оплескiв i схвальних вигукiв, увiйшов до храму. Ледве вiн пересiк порiг, як його зустрiли декiлька кардиналiв i провели до Папи Пiя VII, котрий спецiально приiхав iз Ватикану, щоб помазати Бонапарта на королiвство. Пiй, поважно сидячи в центрi хору, – головного мiсця цього шанованого усiма собору, – почав церемонiю коронацii.
Стоячи коло вiвтаря, Наполеон поклав праву руку на Євангелiе i вимовив клятву у вiрностi французькому народовi та його iнтересам. Коли закiнчилась церемонiя присяги, Наполеон взяв iз рук Папи Римського корону i власноруч одягнув ii на свою голову, порушивши цим канонiчнi традицii. Папа Римський повинен був одягнути корону на голову Наполеона. І я подумав, що це погана прикмета, i як складеться доля нашоi любоi Францii у майбутньому. У ту незабутню хвилину герольд проголосив: «Найяснiший iмператоре Наполеоне, наш государю, коронований i зведений на трон! Vive L’Empreur![17 - Vive L’Empreur! – (франц.) Слава Імператору!]».
На тi слова пролунали радiснi вигуки усiх присутнiх…
Мое серце билося скажено, а в головi невпинно звучало: «На моiх очах вершиться найбiльша епохальна подiя!»…
Уперше з вуст зiрвалося полегшено i в той же час гордо: «Вiват Імператор!»…
6. Ignorantia est venenum, quod quandoque remedium est[18 - Ignorantia est venenum, quod quandoque remedium est – (лат. вираз) Неiнформованiсть – отрута, котра iнодi е також лiками. Авт.]
