скачать книгу бесплатно
ФАБРІЦІО. Для зовсiм нового вiйська я брав би людей вiд сiмнадцяти до сорока. Якщо ж вiйсько вже е, i треба було б його поповнити, то виключно сiмнадцятирiчними.
КОЗІМО. Менi не зовсiм зрозумiла ця рiзниця.
ФАБРІЦІО. Я поясню вам. Якби менi довелося створювати вiйсько там, де його немае, то для навчання, про яке я буду говорити згодом, варто б обрати всiх здатних носити зброю, хто досяг призовного вiку. Якби менi довелося проводити вiдбiр в краiнi, де вiйсько вже е, то для поповнення я би брав сiмнадцятирiчних, оскiльки iншi були б давно вже набранi.
КОЗІМО. Значить, ви хотiли б увести щось схоже на порядок, прийнятий у нас?
ФАБРІЦІО. Ви маете рацiю, але я не знаю, нагадував би вiн ваш устрiй в озброеннi, командуваннi, навчаннi та бойовому шикуваннi.
КОЗІМО. Значить, ви схвалюете наше вiйськовий устрiй?
ФАБРІЦІО. Навiщо ж менi його засуджувати?
КОЗІМО. Тому що багато розумних людей завжди його засуджували.
ФАБРІЦІО. Ви суперечите собi, коли говорите, що обiзнана людина засуджуе цей устрiй; тодi ii марно вважають знавцем.
КОЗІМО. Ми змушенi так думати, тому що досвiд цього порядку завжди був поганий.
ФАБРІЦІО. Дивiться, щоб не стали ви самi винними, а зовсiм не ваш устрiй; ви переконаетеся в цьому ще до кiнця нашоi бесiди.
КОЗІМО. Ви принесете нам цим величезну насолоду; я навiть хочу заздалегiдь вiдкрити всi звинувачення, виставленi проти нашого вiйськового устрою, щоб ви потiм могли краще його захистити. Обвинувачi мiркують так: порядок цей або непридатний i може привести до загибелi республiки, або доцiльний, але наслiдком його легко може бути захоплення влади военачальником; при цьому посилаються на римлян, у яких власнi вiйська знищили республiканську свободу; посилаються також на венецiанцiв i на короля Францii: венецiанцi, щоб не потрапити пiд панування свого ж громадянина, користуються найманими вiйськами; король обеззброiв своiх пiдданих, аби мати можливiсть спокiйнiше наказувати. Однак вони бiльше побоюються непридатнiстю власного вiйська, нiж захопленням влади, i як доказ своеi правоти наводять два аргументи: перший – недосвiдченiсть своiх солдатiв, другий – насильницька служба; пiсля вiдомого вiку, стверджують вони, вчитися вже не можна, а примус нiколи нi до чого доброго не веде.
ФАБРІЦІО. Всi цi доводи надходять вiд людей, якi розглядають речi дещо здалеку, що я вам зараз доведу. Щодо аргументу про непридатнiсть, то я повинен сказати: найкраща армiя та, яка складаеться зi своiх же громадян, i тiльки цим шляхом можна таку армiю утворити. Суперечки через це немае, i я не стану витрачати час на докази, так як за мене говорять всi приклади давньоi iсторii.
Противники цiеi армii (мiлiцii) посилаються на недосвiдченiсть солдатiв i на примусову службу; я скажу, що, дiйсно, недосвiдченiсть солдатiв не сприяе хоробростi, а примус викликае невдоволення, але ж мужнiсть i досвiдченiсть, як ви побачите згодом, виховуються в солдата озброенням, навчанням i военним строем.
Що стосуеться примусу, то ви маете знати, що люди, набранi у вiйська велiнням князя, служать не зовсiм примусово i не зовсiм добровiльно, бо повна добровiльнiсть призвела б до тих незручностей, про якi я вже говорив: не було б справжнього вiдбору людей, а добровольцiв завжди нараховувалося б занадто мало; повна примусовiсть теж призвела б до поганих наслiдкiв. Тому варто було б обрати середнiй шлях: люди приходять на службу не зовсiм добровiльно i не безумовно з примусу, а через свою повагу до князя, гнiву якого вони бояться бiльше, нiж кари.
Виходить поеднання примусовостi i доброi волi, яке не дасть розвинутися невдоволенню, що загрожуе небезпечними наслiдками. Я не кажу, що таке вiйсько непереможне, оскiльки римськi легiони бували розбитими безлiч разiв, так само як i вiйсько Ганнiбала. Взагалi нереально створити таке вiйсько, за непереможнiсть якого можна було б ручатися. Вашi знавцi не повиннi судити про непридатнiсть мiлiцii через одну невдачу: бiй можна однаково програти i виграти, але головне – це усунути причини поразки.
Якщо почати дошукуватися цих причин, то неважко переконатися, що сила тут не в недолiках прийнятого у вас порядку, а в його недосконалостi; необхiдно, як я вже говорив, не засуджувати мiлiцiю, а виправляти ii; що треба робити – це я вам розкрию поступово.
Інший аргумент супротивникiв – це можливiсть захоплення влади военачальником. Вiдповiдаю, що зброя в руках власних громадян або воiнiв, вручена iм в силу закону, нiколи ще не приносила шкоди; навпаки, вона завжди корисна, i цим шляхом можна краще охороняти чистоту державного ладу, нiж будь-яким iншим. Рим 400 рокiв жив вiльною державою i був озброений; в Спартi свобода трималася 800 рокiв; навпаки, у багатьох iнших державах, якi не спираються на власну збройну силу, свобода не зберiгалася навiть 40 рокiв.
Вiйсько потрiбне державi, i, якщо у неi немае своеi вiйськовоi сили, вона наймае чужинцiв, чужоземнi вiйська шкiдливiшi для загального блага, нiж своi, бо iх простiше пiдкупити i честолюбець швидше може на них спертися. Здiйснити цi намiри йому тим легше, що гнобленi беззбройнi.
Крiм того, два ворога завжди страшнiшi для республiки, нiж один. Закликаючи чужоземну зброю, вона одночасно боiться i чужих солдатiв, i власних громадян. Що такий страх грунтовний, про це ви можете судити, згадавши мою розповiдь про Франческо Сфорца. Навпаки, коли республiка мае власне вiйсько, для неi страшне тiльки одне – владолюбство свого ж громадянина.
Нарештi, з усiх можливих доводiв я буду посилатися тiльки на один: думка, що жителi краiни виявляться нездатними захищати ii зброею, ще нiколи не приходила в голову жодному законодавцю республiки або царства. Венецiанцi заснували б нову всесвiтню монархiю, якби вони проявили в своему вiйськовому устроi таку ж державну мудрiсть, якою перейнятi iншi iхнi установи. Судити iх треба особливо суворо, бо першi iхнi законодавцi створили iм вiйськову силу. На сушi у них не було володiнь, тому вся iхня вiйськова мiць зосередилася на морi, i морську вiйну вони вели блискуче, розширивши силою зброi межi батькiвщини.
Коли ж настав час вести сухопутну вiйну для захисту Вiченци, вони, замiсть того щоб послати туди намiсником кого-небудь зi своiх громадян, взяли до себе на службу маркiза Мантуанського. Це було фатальне рiшення, яке пiдiрвало могутнiсть венецiанцiв i перешкодило iм прославити свое iм’я до небес i безмежно поширити свою владу на землi. Якщо вони так вчинили через невпевненiсть у собi, адже, будучи знавцями морськоi вiйни, вони не наважувалися самi воювати на сушi, то невпевненiсть ця була помилковою: моряку, який звик битися з вiтрами, бурями i людьми, легше стати полководцем, якому доводиться битися тiльки з людьми, нiж полководцю перетворитися на моряка.
Моi римляни теж вмiли воювати тiльки на сушi, а не на морi, i тим не менше, коли почалася вiйна з Карфагеном, вони не запросили на службу досвiдчених морякiв – грекiв чи iспанцiв, а поклали цю справу на своiх громадян, якi знають сухопутну вiйну, i зрештою перемогли.
Якщо венецiанцi дiяли зi страху, аби хто-небудь з громадян Венецii не став тираном, це був страх легковажний: адже, крiм доводiв, якi я вже наводив з цього приводу, треба сказати, що якщо нiхто з начальникiв iхнього флоту нiколи не ставав тираном цього приморського мiста, то виконати подiбний задум, спираючись на сухопутнi вiйська, було б ще незмiрно важче. Все це повинно вам показати, що тирана створюе не свое вiйсько, пiдпорядковане своему ж громадянину, а поганi закони i погане управлiння; саме це накликае на мiсто тиранiю. За хорошого управлiння немае чого боятися свого вiйська. Таким чином, Венецiя вчинила необачно, i це рiшення коштувало iй втрати великоi частки ii слави i щастя.
Що стосуеться помилки короля Францii, яка не привчае свiй народ до вiйни, то вашi знавцi марно посилаються на нього як на приклад: кожна неупереджена людина визнае, що це найбiльший недолiк французькоi монархii i що це упущення – головна причина ii слабкостi.
Однак я дуже розпорошився i, можливо, вiдiйшов вiд свого предмета. Я хотiв вiдповiсти вам i довести, що не можна спиратися нi на яку зброю, крiм своеi; власна ж вiйськова сила створюеться лише шляхом вiдбору; тiльки так можна створити вiйсько i затвердити вiйськову дисциплiну. Якби ви вивчали постанови перших римських царiв, i особливо Сервiя Тулiя, ви б побачили, що подiл на класи являе собою не що iнше, як загальне озброення народу, що давало можливiсть негайно зiбрати вiйсько для захисту мiста.
Повернемося, однак, до питання про вибiр солдатiв. Я знову скажу, що, якби менi довелося поповнювати вже iснуюче вiйсько, я би брав сiмнадцятирiчних юнакiв; якби я створював нове вiйсько, я закликав би людей будь-якого вiку – вiд сiмнадцяти до сорока, щоб можна було одразу поставити iх до справи.
КОЗІМО. Чи звертали б ви при цьому виборi увагу на iх ремесло?
ФАБРІЦІО. Вiйськовi письменники проводять цю вiдмiннiсть, оскiльки вони не радять брати в солдати птахоловiв, рибалок, кухарiв, а також людей, промисли яких безчеснi або полягають лише в тому, щоб звеселяти iнших; навпаки, вони наполягають на заклик насамперед хлiборобiв, а потiм слюсарiв, ковалiв, теслярiв, м’ясникiв, мисливцiв i тому подiбних.
Я би звертав мало уваги на цi вiдмiнностi, оскiльки треба було б складати думку про доброякiснiсть людини за ii ремеслом, але я б дуже зважав на це, оскiльки воно показуе, яким чином можна з бiльшою користю застосовувати рiзнi здiбностi людини.
З цiеi ж причини селяни, якi звикли обробляти землю, краще за кого-небудь iншого, бо з усiх iснуючих це ремесло може бути застосоване у вiйську найкраще. Потiм – слюсарi, теслi, ковалi, каменярi, яких у вiйську мае бути багато; iхне ремесло часто може стати в нагодi, i дуже добре мати в вiйську солдатiв, вiд яких бувае подвiйна користь.
КОЗІМО. Як розпiзнати людей, придатних або непридатних для вiйськовоi справи?
ФАБРІЦІО. Я буду говорити зараз про вибiр солдатiв для навчання нового вiйська, але при цьому менi доведеться сказати i про те, як вiдбирати людей для поповнення вiйська, вже дiючого. Вибираючи солдата, ти пiзнаеш його придатнiсть або з досвiду, коли вiн зробив який-небудь подвиг, або за припущенням. Не може бути доказiв вiйськовоi доблестi у людей, якi вiдбираються вперше i нiколи ще не служили; тому в новоi мiлiцii цi докази зустрiчаються рiдко або вiдсутнi зовсiм.
Якщо не можна судити з досвiду, судiть за припущенням, тобто за вiком, ремеслом i виглядом солдата.
Про першi двi ознаки я вже говорив, залишаеться сказати про третю. Багато хто, як Пiрр, вимагають, щоб солдат був високого зросту: iншi, як Цезар, звертали увагу тiльки на тiлесну силу. Ця сила тiла i духу виражаеться в статурi i зовнiшностi. Письменники наголошують, що у солдата повиннi бути живi i веселi очi, мiцна шия, широкi груди, м’язистi руки, довгi пальцi, втягнутий живiт, повнi стегна, худi ноги; така людина завжди буде спритною i дужою – двi якостi, якi в солдата цiнуються вище за все.
Особливу увагу треба звертати на моральнiсть: солдат повинен бути чесним i совiсним; якщо цього немае, вiн стае знаряддям безладу i початком розпусти, бо нiхто не повiрить, що погане виховання може створити в людинi хоча б крихту хвалебноi вiйськовоi мужностi.
Значення такого вибору солдата величезне; i, щоб це стало вам зрозумiлiшим, я вважаю не зайвим i навiть необхiдним розповiсти про те, яких правил дотримувалися при вiдборi легiонiв вступники на посаду римських консулiв. Завдяки невпинним вiйнам старi солдати приходили на вiдбiр уперемiж з новачками, i консули могли судити про одних з досвiду, а про iнших – за здогадом. Треба зауважити, що при виборi солдата передбачаеться або одразу послати його в бiй, або негайно його навчати, але пустити в справу пiзнiше.
Я вже говорив i буду говорити надалi про всi заходи, необхiднi для пiзнiшоi бойовоi роботи солдата, бо хочу показати вам, як створюеться вiйсько в краiнах, де народних ополчень ранiше не було i де тому не може бути добiрних частин, якими можна скористатися одразу. У тих же краiнах, де вiйсько утворюеться велiнням влади, воно може бути пущене в дiло негайно, як це було в Римi i тепер ще спостерiгаеться у швейцарцiв. Якщо при такому порядку вiдбору до вiйська потрапляють i новобранцi, то вони одразу зустрiчаються з безлiччю досвiдчених солдатiв, якi звикли до строю, i змiшання старих з молодими утворюе едину i мiцну бойову частину. Крiм того, коли iмператори перейшли до порядку зосередження вiйськ в суворо визначених постiйних мiсцях, вони стали призначати для навчання так званих тиронiв, тобто молодих солдатiв, особливого керiвника, як це видно з життепису iмператора Максимiна.
Поки в Римi тримався вiльний лад, навчання це проводилося не в таборах, а в самому мiстi. Молодь пiд час цих занять звикала до вiйськових вправ, i, коли ii потiм посилали вже в бiй, вона була настiльки загартована досвiдом цiеi уявноi вiйни, що вмiла легко зорiентуватися в умовах справжнього бойового життя. Однак згодом, коли iмператори вiдмовилися вiд цього способу навчання, iм довелося встановити той порядок, який я вам вже описав.
Переходжу тепер до римського способу набору легiонiв. Вступаючи на посаду, консули, на яких було покладено вiйськову справу, починали з упорядкування свого вiйська (кожному з них ввiрялися зазвичай два легiони, набранi з римських громадян, i якi становили основу iхньоi вiйськовоi сили) i призначали для цiеi мети на кожен легiон по шiсть, а всього двадцять чотири вiйськових трибуни, вони виконували тi ж обов’язки, що виконують тепер нашi батальйоннi командири.
Потiм вони збирали всiх римських громадян, здатних носити зброю, i розподiляли трибунiв за легiонами. Триби, з яких мав початися вiдбiр, визначалися жеребом, i з триби, видiленоi таким чином, вибиралося четверо найбiльш придатних: одного брали трибуни першого легiону, другого – трибуни другого легiону, з двох останнiх одного брали трибуни третього легiону, а останнiй потрапляв в четвертий легiон. Пiсля першоi четвiрки вiдбиралася друга, причому першу людину брали трибуни другого легiону, другу – трибуни третього легiону, третю – трибуни четвертого легiону, а четвертий залишався в першому легiонi. Потiм йшла третя четвiрка: перший з неi йшов в третiй легiон, другий – в четвертий легiон, третiй – в перший легiон, четвертий залишався в другому легiонi.
Так послiдовно дiяв цей порядок, поки вiдбiр, влаштований на рiвних засадах, не закiнчувався i не утворювався повний склад легiону. Ми вже говорили вище, що завдяки цьому способу легiон можна було одразу ставити до справи, бо вiн складався з людей, значна частина яких знала справжню вiйну, а вiйна приблизна була вiдома всiм. При виборi людей можна було керуватися одночасно i досвiдом, i здогадкою. Однак в краiнi, де треба створювати вiйсько вперше, вiдбiр людей може проводитися тiльки за допомогою здогадки, що спираеться на вiк i зовнiшнiй вигляд людини.
КОЗІМО. Все, що ви сказали, по-моему, вiрно. Але перш нiж ви продовжите, я хочу задати вам питання, на яке ви самi мене навели, коли говорили, що в краiнi, де жителi не навчалися вiйськовому строю, вибiр солдат може проводитися тiльки за здогадом. З рiзних сторiн чув я засудження нашоi мiлiцii, особливо за ii чисельнiсть. Багато хто стверджуе, що людей треба брати менше, так як це приносило користь, бо солдати вiдбиралися б бiльш ретельно; на громадян не накладався би настiльки важкий тягар, а людям, узятим до вiйська, можна було б дати певну винагороду, яка iх порадувала б i зробила бiльш слухняним. Менi хотiлося б знати вашу думку – чи надаете ви перевагу набору у великiй чи малiй кiлькостi, i якого порядку дотримувалися б ви в обох випадках?
ФАБРІЦІО. Велике вiйсько, без сумнiву, краще малого; треба навiть сказати бiльше – там, де неможливий великий набiр, неможливо i створення оптимальноi мiлiцii. Доводи супротивникiв цього погляду легко спростувати. Перш за все, варто сказати, що нечисленна мiлiцiя в такiй населенiй краiнi, як, наприклад, Тоскана, не забезпечить вам нi кращоi якостi солдатiв, нi бiльшоi ретельностi вiдбору. Адже якщо ви хочете пiд час набору солдатiв судити про них за досвiдом, то в цiй краiнi досвiд ваш буде застосовний лише до найбiльш незначноi меншостi, тому що далеко не всi були на вiйнi, а ще менше з них просунулися настiльки, щоб мати перевагу i бути обраними серед iнших. Тому, якщо проводити вiдбiр в такiй краiнi, треба вiдмовитися вiд досвiду i брати людей за здогадом. В таких умовах менi хотiлося б знати, чим же я маю керуватися, коли до мене прийдуть двадцять молодих людей пiдхожоi зовнiшностi, i за яким принципом я завербую одних i вiдпущу iнших? Кожен, без сумнiву, визнае, що оскiльки ви не можете знати, хто з них кращий, то ризик помилки буде меншим у тому разi, якщо взяти всiх, озброiти i навчити, а бiльш точний вибiр зробити вже пiзнiше, коли при навчаннi виокремляться бiльш хоробрi i сильнi.
Тому, зваживши всi обставини, треба сказати, що думка про перевагу в цьому випадку малоi кiлькостi в iм’я кращоi якостi е абсолютно помилковою. Щодо меншого тягаря для краiни i людей скажу, що набiр мiлiцii, будь вона велика або мала, не накладае нiякого тягаря, бо цей порядок не вiдривае нiкого вiд роботи, не пов’язуе людей настiльки, щоб вони не могли займатися звичайними справами, а тiльки зобов’язуе iх збиратися в днi вiдпочинку для навчання вiйськовим вправам. Краiну i людей тут нiщо не обтяжить, а молодi це доставить тiльки задоволення. Замiсть того щоб швендяти в свята по шинках, молодi люди охоче пiдуть на цi заняття: адже вiйськовi вправи дуже гарнi, i вже тому вони повиннi подобатися юнакам. Що стосуеться можливостi оплачувати невелику мiлiцiю, яка завдяки цьому буде задоволеною i слухняною, то, по-моему, не можна скоротити народне ополчення до такоi малоi кiлькостi, щоб утримувати ii на такiй постiйнiй платнi, яка б ii задовольняла: наприклад, якщо платити мiлiцii в п’ять тисяч пiхотинцiв платню, якою вона була б задоволена, довелося б витрачати на це щонайменше десять тисяч дукатiв на мiсяць. По-перше, цiеi кiлькостi пiхоти мало, щоб утворити вiйсько, i разом з тим такi витрати занадто обтяжать державу. З iншого боку, цiеi платнi недостатньо для того, щоб люди були задоволенi i вважали себе зобов’язаними прибути на першу вимогу. Таким чином, цей порядок коштував би дуже дорого i в той же час давав би краiнi слабке вiйсько, з яким не можна нi захищатися, нi нападати. Якщо збiльшити платню або набирати бiльше людей, то неможливiсть платити тiльки зросте; якщо скоротити i платню, i чисельнiсть ополчення, мiлiцiя буде ще меншою i ще бiльш безкорисною.
Тому прихильники народноi мiлiцii на постiйнiй платнi говорять про речi або неможливi, або марнi. Зовсiм iнакше буде, коли вiйська набираються для вiйни: тодi, звичайно, необхiдно призначити iм платню. Якщо в мирний час такий вiйськовий устрiй навiть заподiе громадянам, записаним в солдати, деякi незручностi, хоча я цього не бачу, вони задовольняються усiма благами, якi дае краiнi добре органiзоване вiйсько, тому що без нього взагалi не може бути нiякоi безпеки.
На завершення скажу, що бажаючi утворити невелику мiлiцiю, щоб тримати ii на постiйнiй платнi або з iнших мiркувань, про якi ви говорили, погано розумiють справу; крiм усього iншого, моя думка пiдкрiплюеться ще тiею обставиною, що число вiйськ, завдяки нескiнченним труднощам вiйни для людей, все одно безперервно скорочуеться, i мала кiлькiсть обернулася б на нуль. Навпаки, при великiй мiлiцii ти можеш за власним бажанням користуватися малими або великими частинами. Нарештi, вiйсько корисне не тiльки для самоi справи вiйни, а й тому, що змiцнюе твое значення, а, звичайно, велике вiйсько завжди надае тобi бiльшоi ваги. До того ж мiлiцiя створюеться для навчання людей вiйськовому строю, i якщо в населенiй краiнi в неi буде записано мало народу, то за великоi вiддаленостi будинкiв громадян один вiд одного iх без найбiльших незручностей не можна буде навiть збирати на навчання, а без цього мiлiцiя не потрiбна, що я покажу це далi.
КОЗІМО. Ваша вiдповiдь на мое запитання задовольнила мене цiлком, але тепер менi хочеться, щоб ви вирiшили iнший сумнiв. Противники мiлiцii кажуть, що велика кiлькiсть озброених людей викличе в краiнi смуту, чвари i безлад.
ФАБРІЦІО. Ця думка також безпiдставна, i я вам скажу чому. Заворушення, якi чинять озброенi люди, можуть бути двоякими: або сутички мiж собою, або хвилювання, спрямованi проти iнших. Запобiгти цьому було б взагалi неважко, але ж устрiй мiлiцii сам по собi вже припиняе можливiсть подiбних смут; воно попереджуе взаемнi сутички, а не допомагае iм, тому що при заснуваннi мiлiцii ви надаете iй зброю i начальникiв.
Якщо краiна, в якiй створюеться мiлiцiя, так мало войовнича, що громадяни не носять зброi, або настiльки едина, що в нiй немае ватажкiв партiй, то створення мiлiцii сильно озлобить iх проти зовнiшнiх ворогiв, але аж нiяк не роз’еднае iх мiж собою. Адже за хорошого устрою держави громадяни, озброенi або беззбройнi, шанують закони i нiколи не стануть на них зазiхати, якщо начальники, поставленi вами на чолi, самi не стануть винуватцями безладiв; далi я скажу вам, як з цим боротися.
Навпаки, якщо краiна, в якiй створюеться народне вiйсько, войовнича i роз’еднана, то тiльки така установа, як мiлiцiя, здатна об’еднати ii знову; адже у громадян вже е i зброя, i начальники, але зброя не годиться для вiйни, а начальники тiльки сiють смути. Запровадження мiлiцii дае зброю, придатну для вiйни, i начальникiв, якi будуть придушувати заворушення. У такiй краiнi всякий, хто чим-небудь ображений, зазвичай йде до ватажка своеi партii, який, щоб пiдтримати свiй вплив, схиляе його до помсти, а не до миру. Абсолютно протилежно чинить начальник державноi установи; тому створення мiлiцii усувае приводи до розбратiв i готуе еднання громадян. Краiни единi i знiженi вилiковуються вiд слабкостi i зберiгають еднiсть; краiни роз’еднанi i схильнi до мiжусобиць об’еднуються, i та вiдвага, яка зазвичай проявляеться в розбещеностi, звернена на користь суспiльну.
Щодо шкоди, яку озброенi люди здатнi заподiяти iншим, треба мати на увазi, що вони можуть це зробити тiльки за потурання начальникiв, i, якщо ви хочете, щоб самi начальники не затiвали смут, необхiдно подбати про те, щоб вони не набували надто великого впливу на пiдлеглих. Зауважте, що цей вплив створюеться або природно, або випадково. Для усунення впливу природного треба поставити справу так, щоб уродженець вiдомоi мiсцевостi не був на чолi жителiв тiеi ж мiсцевостi, записаних в мiлiцiю, а призначався б начальником частин, з якими вiн не мае нiяких природних зв’язкiв.
Що стосуеться впливу, який купуеться випадково, то тут потрiбнi iншi заходи: начальники повиннi щорiчно мiнятися мiсцями, оскiльки постiйна влада над одними й тими ж людьми породжуе такий тiсний зв’язок з ними, що легко може обернутися князю на шкоду. Наскiльки цi перемiщення кориснi для тих, хто ними користувався, i як дорого обходиться державам нехтування цим правилом, показують приклади Ассирiйського царства i Римськоi iмперii. Ассирiя проiснувала тисячу рокiв без будь-яких зовнiшнiх i громадянських воен; пояснюеться це виключно тим, що полководцi, якi стояли на чолi вiйськ, щороку перемiщалися.
Інакшими були справи в Римi, де пiсля припинення роду Цезаря виникло стiльки громадянських воен мiж окремими полководцями i складалося багато змов цих полководцiв проти iмператорiв; причина була одна – постiйне перебування военачальникiв на одних i тих самих мiсцях. Якби першi iмператори i iх наступники, якi займали престол зi славою, як Адрiан, Марк Аврелiй, Септимiй Север i iм подiбнi, були настiльки проникливi, щоб ввести порядок щорiчного перемiщення начальникiв вiйськ, вони, безсумнiвно, змiцнили б спокiй i мiцнiсть iмперii, бо у полководцiв було б менше можливостей бунтувати, а сенат пiд час перерв у престолонаслiдуваннi мав би бiльший вплив на вибори iмператорiв, якi вiд цього, звичайно, були б вдалiшими.
Рiч у тiм, що, чи то через невiгластво людей, чи то через iх байдужiсть, але досвiд як поганих, так i хороших прикладiв безсилий проти укорiнених поганих звичаiв.
КОЗІМО. Боюся, що не вiдхилив я вас своiми питаннями вiд ходу ваших думок, так як ми перейшли вiд виборiв до зовсiм iнших мiркувань; я заслужив би докiр, якби не вибачився перед вами.
ФАБРІЦІО. Анiтрохи. Всi цi вiдступи були необхiднi; оскiльки я хотiв говорити про мiлiцiю, яку багато хто засуджуе, я зобов’язаний був спочатку захистити ii, а особливо ii основу – вiдбiр солдатiв. Перш нiж перейти до iнших предметiв, я хочу сказати вам про способи вибору кiнноти. Древнi вибирали ii iз середовища найбагатших громадян, звертаючи увагу на вiк i якостi людей; вибирали вони по триста осiб на легiон, тож римська кiннота у всякому консульському вiйську не перевищувала шестиста коней.
КОЗІМО. Чи пропонуете ви створити кiнну мiлiцiю, яка навчалася б вдома i служила пiд час вiйни?
ФАБРІЦІО. Звичайно, це необхiдно, i нiчого iншого зробити не можна, якщо ви хочете мати своi вiйська, а не наймати солдатiв, для яких вiйна е ремеслом.
КОЗІМО. Як будете ви вiдбирати цих вершникiв?
ФАБРІЦІО. Я б наслiдував римлян i склав би кiнноту з людей багатших, дав би iм начальникiв тим же порядком, як вони призначаються тепер для iнших родiв вiйськ, а потiм озброiв i навчив би iх.
КОЗІМО. Чи слiд призначати iм платню?
ФАБРІЦІО. Так, але не бiльше, нiж це потрiбно на корм коневi, адже, якщо ви обтяжите пiдданих витратами, вони почнуть нарiкати. Тому необхiдно оплатити коня i витрати на його утримання.
КОЗІМО. Якою повинна бути чисельнiсть вашоi кiнноти i як би ви ii озброiли?
ФАБРІЦІО. Ви переходите до iншого предмету. Я скажу про це свого часу, коли поясню вам, як повинна бути озброена пiхота, i як ii треба готувати до бою.
Книга друга
ФАБРІЦІО КОЛОННА. Коли набiр солдат скiнчено, iх необхiдно озброiти; для цього варто знати, яку зброю використовували древнi, й обрати найкращу. Римська пiхота дiлилася на важкоозброену i легку, яка звалася велiтами. Цим словом називали всiх пiхотинцiв, озброених пращами, луками i дротиками; для захисту велика частина iх носила шолом i круглий щит на руцi; билися вони попереду i в деякому вiддаленнi вiд важкоi пiхоти, озброення якоi складалося з шолома, що прикривав голову до плечей, лат, якi захищали тiло до колiн, наручникiв, наголiнникiв i щита завдовжки у два лiктя i шириною в лiкоть, окутi зверху i знизу залiзним обручем для кращого захисту вiд ударiв i для запобiгання тертя його об землю. Для нападу служив меч довжиною у пiвтора лiктя, який воiни носили бiля лiвого боку, i кинджал, який прикрiплювався до правого. В руцi вони тримали метальний спис, названий pilum, який вони пускали у ворога на початку бою.
Такою була римська зброя, i з нею вони завоювали свiт. Правда, деякi стародавнi письменники приписують римлянам, крiм названоi зброi, ще iнше, саме – довгу пiку, схожу на рогатину, але я не розумiю, як може воiн, який тримав в руцi щита, дiяти ще й важким списом. Метати його обома руками не можна, тому що цьому заважае щит, а якщо кидати його однiею рукою, нiчого не вийде, тому що пiка надто важка. Крiм того, при битвi в зiмкнутому строю пiка марна, так як тiльки солдати першоi шеренги у мають достатнiй простiр для того, щоб як слiд розвернутися; бiйцi, якi стоять в наступних шеренгах, зробити цього не можуть, бо властивiсть бою, як я покажу це далi, вимагае безперервного змикання рядiв; це теж незручнiсть, але все ж таки незрiвнянно менша, нiж розiмкнутий строй, що являе явну небезпеку.
Тому всяка зброя, довша двох лiктiв в зiмкнутому строю, марна: якщо ви озброенi списом i хочете його метати обома руками, то, навiть допускаючи, що щит цьому не заважае, ви не зможете вдарити ним ворога, що вступив з вами в рукопашний бiй; якщо ви берете пiку однiею рукою, щоб в той же час прикритися щитом, ви можете тримати ii тiльки напереваги, i тодi вона наполовину стирчить ззаду i солдати в наступних за вами рядах не дадуть вам нею працювати. Найiмовiрнiше, що у римлян або зовсiм не було цих пiк, або вони ними майже не користувалися. Прочитайте в iсторii Тита Лiвiя опис знаменитих битв, i ви побачите, що про пiки вiн згадуе тiльки в найбiльш рiдкiсних випадках, але постiйно говорить про те, як солдати, кинувши своi дротики, хапалися за мечi. Тому залишимо цi пiки в сторонi i, говорячи про римлян, будемо вважати меч знаряддям нападу, а щит та iнше озброення – знаряддями захисту.
Греки для оборони озброювалися не так важко, як римляни, а пiд час нападу покладалися бiльше на списи, нiж на мечi, особливо македонська фаланга, списи якоi, так званi сариси, були в десять лiктiв завдовжки i дозволяли iй проривати ворожi ряди, замикаючи в той же час свiй стрiй. Деякi письменники згадують ще про щити у македонян, але з причин, про якi вже сказав, я не можу зрозумiти, як вони могли дiяти сарисами i в той же час користуватися щитом. Нарештi, в описах боротьби мiж Павлом Емiлiем i македонським царем Персеем, наскiльки я пам’ятаю, нiчого не говориться про щити, а тiльки про сариси i про те, з якими труднощами далася перемога римським легiонам.
Усе це наводить мене на думку, що македонська фаланга нiчим не вiдрiзнялася вiд сучасноi бригади швейцарцiв, вся сила i мiць якоi полягае саме в пiках.
Шоломи римськоi пiхоти були прикрашенi пiр’ям, що додавало вiйську величного вигляду, прекрасний для друзiв i грiзний для ворогiв. Кiннота в найдавнiшi часи Риму носила тiльки круглий щит i шолом – iншоi оборонноi зброi не було; для нападу служили меч i довга тонка пiка з одним тiльки переднiм залiзним наконечником. З такою зброею вершник не мiг прикриватися щитом, а в сутичцi пiки ламалися, i бiйцi залишалися беззбройними i беззахисними. Згодом для кiнноти встановилося те саме озброення, як i для пiхоти, але тiльки щити у них були чотирикутнi i меншими, нiж у пiхотинцiв, а пiки товщi i окутi залiзними ланцюгами з обох кiнцiв, тож коли одне вiстря ламалося, iнший кiнець ще годився.
З цiею зброею, пiхотною i кiнною, римляни завоювали весь свiт, i за очевидними плодами iхнiх походiв можна з повною ймовiрнiстю припустити, що краще споряджених вiйськ не було нiколи. Про це часто свiдчить у своiй iсторii Тит Лiвiй, який при порiвняннi римських вiйськ з ворожими виражаеться так: «Але римляни своею доблестю, досконалiстю зброi i вiйськовою дисциплiною були сильнiшими». З цiеi причини я бiльше говорив про озброення переможцiв, нiж переможених.
Тепер я хотiв би сказати про озброення наших сучасних вiйськ. Для оборони пiхотi даються залiзнi лати, а для нападу – спис завдовжки в дев’ять лiктiв, названий списом; збоку прикрiплений меч з кiнцем бiльш заокругленим, нiж гострим.
Таке звичайне озброення нинiшньоi пiхоти. Тiльки у небагатьох е лати, що захищають спину i руки, а шоломiв немае зовсiм; у цих частин замiсть пiк е алебарди, тобто древко завдовжки в три лiктi iз залiзним наконечником у формi сокири. У пiхотi е також фузилери; вогнем своеi зброi вони виконують те ж завдання, що й стрiлки з лука i пращники давнини. Озброення це винайдене нiмецькими народами, особливо швейцарцями; вони бiднi, але цiнують свою свободу i тому як ранiше, так i тепер змушенi захищатися вiд владолюбства нiмецьких князiв, яким багатство дае можливiсть тримати кiнноту, яка для швейцарцiв через iхню бiднiсть недоступна. Необхiднiсть захищатися пiшими проти кiнних супротивникiв змусила iх звернутися до вiйськового устрою древнiх i до зброi, яка захищала б iх вiд скаженого натиску кiнноти.
Та ж необхiднiсть змусила iх знову повернутися до давнього бойового строю, поза яким, як правильно говорять деякi письменники, пiхота абсолютно безсила. З цiеi ж причини вони озброiлися списами, тобто зброею, яка найкраще пiдходить не тiльки для того, щоб витримати напад кiнноти, але i для того, щоб ii перемогти. Сила цiеi зброi i цього ладу сповнила нiмцiв такою вiдвагою, що загiн в 15 000 або 20 000 нiмецькоi пiхоти не побоiться напасти на будь-яку кiнноту, i за останнi 25 рокiв ми бачили цьому чимало прикладiв. Приклад iх сили, заснованоi на цiй зброi i на цьому строi, був настiльки переконливим, що пiсля походу короля Карла в Італiю всi народи стали iх наслiдувати, в тому числi й iспанцi; звiдси i пiшла гучна вiйськова слава про iспанськi вiйська.
КОЗІМО. Яку зброю ставите ви вище – сучасну нiмецьку або давньоримську?
ФАБРІЦІО. Безсумнiвно, римську. Я поясню вам зараз недолiки тiеi та iншоi. Зброя нiмецьких пiхотинцiв дозволяе iм зупинити i перемогти кiнноту; вона не обтяжуе iх i цим полегшуе рух в походi i побудову бойового порядку. Зате, з iншого боку, вiдсутнiсть оборонноi зброi робить пiхоту беззахисною проти ударiв, що наносяться як здалеку, так i в рукопашнiй сутичцi. Пiхота ця безсила при облозi мiст i у всякiй битвi, де противник чинить подiбний опiр. Крiм того, римляни умiли зупиняти i перемагати кiнноту не гiрше сучасних нiмцiв. Захисна зброя робила iх непроникними для ударiв здалеку i зблизька. Завдяки щитам вони були сильнiшими у нападi, i самi могли краще його вистоювати. Зрештою, в сутичцi вони могли краще дiяти мечем, нiж нiмцi списом; до того ж, якщо у нiмцiв i е мечi, вони без щита в такому бою марнi.
Римляни могли з упевненiстю йти на приступ мiських стiн, тому що солдати були прикритi латами i могли захищатися щитами. Тому единою незручнiстю iх озброення була тяжкiсть щита, через яку важко було його нести, але ця перешкода усувалася загартованiстю воiнiв, привчених легко переносити втому. Ви самi знаете, що люди, якi звикли до чого-небудь, вiд цього вже не страждають. Зауважте, що пiхотнi частини можуть зустрiтися як з ворожими пiхотинцями, так i з кiннотою. Вони будуть цiлком безуспiшними, якщо не зможуть витримати нападу кiнноти або, вiдкинувши ii, злякаються пiхоти, яка виявиться краще озброеною або краще вишикуваною, нiж вони самi.
Порiвняйте тепер нiмецьку пiхоту з римською, i ви побачите, що нiмцi, як ми вже говорили, здатнi розбити кiнноту, але iхне становище явно невигiдне в бою з пiхотою, вишикуваною так само, як вони, але озброеноi за римським зразком. Вам стане тодi ясною перевага тiеi й iншоi, i ви побачите, що римляни можуть перемагати однаково пiхоту i кiнноту, а нiмцi – одну тiльки кiнноту.
КОЗІМО. Я б дуже просив вас для бiльшоi ясностi навести який-небудь конкретний приклад.
ФАБРІЦІО. Ви знайдете в нашiй iсторii безлiч мiсць, з яких побачите, що римська пiхота розсiювала незлiченну кiнноту, але не знайдете жодного, де говорилося б про поразку римськоi пiхоти внаслiдок ii слабкого озброення або його переваги у ворога. Адже, якби озброення було поганим, обов’язково сталося б одне з двох: або римляни зустрiли б народ, озброений краще, нiж вони самi, i завоювання iх припинилися б, або вони перейняли б чужу зброю i вiдмовилися б вiд своеi. Оскiльки нi того нi iншого не сталося, легко припустити, що спосiб озброення вiйськ в Римi був кращим, нiж деiнде.
Те саме аж нiяк не можна сказати про нiмецьку пiхоту, яка кожного разу зазнавала невдачi при зiткненнi з пiхотою, вишикуваноi так само i рiвноi iй за стiйкiстю. Коли герцогу Мiланському Фiлiппо Марii Вiсконтi довелося мати справу з 18 000 швейцарцiв, вiн послав проти них свого полководця графа Карманьйоли. Той виступив з 6000 кiнноти i невеликим загоном пiхоти i при зустрiчi був вiдбитий, причому з великими втратами. Карманьйола, як чоловiк досвiдчений, одразу зрозумiв таемницю сили ворожоi зброi, ii переваги над кiннотою i слабкостi останньоi перед подiбним шикуванням пiхоти. Вiн зiбрав своi вiйська, знову виступив проти швейцарцiв, велiв вершникам спiшитися при бойовому зiткненнi з ворогом i в битвi перебив iх усiх, так що вцiлiло лише 3000, якi, побачивши, що допомоги чекати нiзвiдки, покидали зброю i здалися.
КОЗІМО. У чому ж причина цiеi поразки?
ФАБРІЦІО. Я вам щойно пояснив ii, але зараз повторю, так як вона залишилася для вас неясною. Я вже говорив, що нiмецька пiхота, якiй майже нiчим оборонятися, озброена для нападу пiками i мечами. З цiею зброею вона йде на ворога в своему звичайному строю. Якщо у противника е гарна захисна зброя, яка була у спiшених вершникiв Карманьйоли, вiн з мечем вриваеться у ворожi ряди, i вся справа тiльки в тому, щоб пiдiйти до швейцарця впритул. Якщо це вдасться, успiх в бою забезпечений, тому що сама довжина пiки не дозволяе нiмцевi дiяти нею проти ворога, який схопився з ним врукопашну; доводиться братися за меча, який, в свою чергу, безуспiшний, тому що нiмець нiчим не прикритий, а його противник увесь закутий в броню.
Таким чином, коли порiвнюеш вигоди i невигоди того чи iншого порядку, стае зрозумiлим, що солдат, який не мае захисного озброення, приречений, тому що противнику, закутому в лати, неважко вiдбити перший натиск i вiдкинути пiки солдатiв передньоi шеренги. Адже вiйська весь час наближаються одне до одного (ви зрозумiете це краще, коли я поясню вам бойову побудову), i в цьому русi вони неминуче пiдходять настiльки близько, що схоплюються груди в груди. Якщо хто-небудь, навiть убитий або перекинутий ударом списа, в строю залишаеться ще стiльки народу, що цього цiлком достатньо для перемоги. Ось вам пояснення рiзанини, яку Карманьйола влаштував швейцарцям з незначними втратами для себе.
КОЗІМО. Все це так, але ж солдати Карманьйоли були жандарми, якi хоч i боролися пiшими, але були суцiльно закутi в залiзо i тому здобули перемогу; звiдси начебто випливае, що можна домогтися такого ж успiху, якщо вiдповiдно озброiти пiхоту.
ФАБРІЦІО. Ви б про це не думали, якби згадали все, що я вам говорив про римське озброення; пiхотинець, у якого на головi – залiзний шолом, на грудях – лати i щит, а руки i ноги прикритi вiд ударiв, може захиститися вiд них i прорвати ворожi ряди набагато краще, нiж спiшений жандарм. Наведу свiжий приклад. Загiн iспанськоi пiхоти iз Сицилii був вiдправлений на виручку Гонсальво, обложеного французами в Барлеттi, i висадився на територii королiвства Неаполiтанського. Назустрiч йому виступив монсеньйор Добiньi зi своiми жандармами i близько 4000 нiмецькоi пiхоти.
На початку бою нiмцi пiками прорвали ряди iспанськоi пiхоти, але спритнi iспанцi, прикриваючись невеликими щитами, змiшалися з нiмцями в рукопашному бою i вражали iх мечами; наслiдком стало майже повне винищення ландскнехтiв i перемога iспанцiв.
Всi знають, як гинули нiмцi пiд Равенною. Причина була та сама: iспанцi пiдiйшли до нiмецькоi пiхотi на вiдстань меча i знищили б ii всю, якби нiмцiв не врятувала французька кiннота; проте iспанцi, зiмкнувши ряди, могли безпечно вiдступити. Тому я вважаю, що хороша пiхота не тiльки мае витримати напад кiнноти, але iй нема чого боятися i ворожоi пiхоти. Все це, як я не раз вже говорив, залежить вiд озброення i вiд узгодження.
КОЗІМО. Скажiть все ж, як би ви ii озброiли?
ФАБРІЦІО. Я взяв би почасти римську, почасти нiмецьку зброю i озброiв би половину пiхоти за римським, а другу – за нiмецьким зразком. Якби з 6000 пiхотинцiв у мене було 3000 з римськими щитами, 2000 пiкiнерiв i 1000 фузилерiв, цього було б достатньо. Я помiстив би пiкiнерiв або в головi батальйону, або з того боку, звiдки загрожував б напад кiнноти; солдати зi щитами i мечами стояли б позаду, щоб в потрiбну хвилину пiдтримати списоносцiв i вирiшити результат бою, як я покажу це далi. Думаю, що пiхота, побудована таким чином, буде сильнiшою за будь-яку iншу.
КОЗІМО. Тепер нам ясно все, що стосуеться пiхоти, але щодо кiнноти нам хотiлося б знати, якому озброенню для неi ви вiддаете перевагу, давньому чи сучасному?
ФАБРІЦІО. Думаю, що завдяки сiдлу з лукою i стременами, яких ранiше не знали, вершник в наш час мiцнiше сидить на конi, нiж у давнину. Його озброення, по-моему, теж краще, тож витримати натиск сучасного ескадрону, що обрушуеться на супротивника всiею вагою, важче, нiж було зупинити античну кiнноту.
При всьому тому я вважаю, що не слiд надавати кiнним вiйськам бiльшого значення, нiж це було в давнину, тому що, як я вже говорив вам, вони в наш час дуже часто бували ганебно розбитi пiхотою i завжди будуть розбитi, коли зустрiнуться з пiхотою, озброеноi i побудованоi за зразком, про який я вам розповiдав.
Вiрменський цар Тигран виставив проти римського вiйська пiд начальством Лукулла 150 000 кiнноти, причому бiльшiсть так званих катафрактiв були озброенi типу наших жандармiв; у римлян же при 25 000 пiхоти не було навiть 6000 вершникiв, тож Тигран, побачивши вороже вiйсько, сказав: «Для посольства тут все-таки забагато вершникiв». Однак, коли справа дiйшла до бою, Тигран був розбитий, а iсторик битви громить цих катафрактiв, пiдкреслюючи iх повну безчиннiсть, тому що забрала, суцiльно закривали обличчя, не дозволяли iм бачити ворога i наносити йому удар, а тяжкiсть зброi не давала вершнику, який впав, можливостi встати i пустити в справу свою силу.
Тому я вважаю, що народи i царi, якi вiддають перевагу кiннотi перед пiхотою, завжди будуть слабкими i приреченими, як ми це бачили в Італii наших днiв, яку iноземцi могли розграбувати, розорити i спустошити тiльки тому, що вона нехтувала пiшою мiлiцiею, i вся ii вiйськова сила складалася з кiнноти.
Кiннота, звичайно, потрiбна, але все ж це не перша, а друга основа вiйська; вона необхiдна i надзвичайно корисна для розвiдки, набiгiв i спустошення ворожоi краiни, для раптовоi тривоги i нападу на противника (який через це повинен завжди бути в станi бойовоi готовностi) i для перерви пiдвезення припасiв. Коли ж справа доходить до рiшучого польового бою, тобто до самоi сутi вiйни i цiлi, заради якоi взагалi створюються вiйська, кiннота годиться бiльше для переслiдування розбитого противника, нiж для iнших справ, i за своею силою, звичайно, далеко вiдстае вiд пiхоти.
КОЗІМО. У мене все ж подвiйне здивування: по-перше, я знаю, що парфяни пiд час вiйни дiяли тiльки кiннотою, i це не завадило iм роздiлити мир з римлянами; по-друге, я прошу вас пояснити менi, яким чином пiхота може пiдтримати кавалерiю i звiдки береться сила однiеi i слабкiсть iншоi.
ФАБРІЦІО. Я вам вже казав чи хотiв сказати, що наша бесiда про вiйськовi справи обмежена кордонами Європи. Тому я не зобов’язаний брати до уваги, що прищепилося в Азii. Все ж можу вам сказати, що бойовий стрiй парфян був абсолютно протилежним римському; вони завжди билися на конях i в бою кидалися на противника врозтiч. Такий спосiб бою рiзноманiтний i цiлком випадковий.
