скачать книгу бесплатно
* * *
Яка тиша, яка жахлива тиша. Нi шурхоту, нi писку.
Чи замкнула я дверi на ключ… А втiм, яка вже рiзниця – замкнула, не замкнула… Все втрачае сенс. Ключ. Скiльки ключiв ми загубили за двадцять рокiв життя в нашому домi. Тiльки один зберiгаеться ретельно. І вiн нам не належить.
Коли ми тiльки починали будувати цей наш будинок, коли розбивали старий, крихкий вiд частих повеней фундамент (дiм же стоiть бiля рiчки), син Данька раптом знайшов величезний ключ. Із рiзьбленою голiвкою i напiвстертим клеймом з латинськими лiтерами. Вочевидь, ключ належав власникам зруйнованого свого часу великою водою будинку. Вiн, цей дивовижний ключ, зберiгаеться зараз у нас у скриньцi в письмовiй шафi. Правильно це чи неправильно, але ми бережемо його, щоби колишнi власники цього ключа або, можливо, iхнi нащадки, могли повернутись у свiй дiм – дiм – у широкому, дуже широкому значеннi цього слова.
Наше маленьке мiстечко, якому вже майже 600 рокiв, здавна було еврейським поселенням. Як i звiдки сюди, в Бессарабiю, потрапили евреi, невiдомо. Хтось iз стареньких казав, що вони прийшли з Європи, звiдкись iз Іспанii, коли на евреiв там почалися гонiння. Залишаючи рiднi мiсця, часто поспiхом збираючи найнеобхiднiше, вони обов’язково брали з собою ключ вiд вхiдних дверей свого дому. Вiд якого дому зберiгаеться в нас ключ, загорнутий у полотно, так i не випало нам дiзнатись. І я, пригадую, навiть хотiла дати оголошення в Інтернетi, написати кудись, повiдомити, заспокоiти, що ми, мешканцi нового будинку бiля рiчки Ракитнянки, побудованого на мiсцi старого австрiйського особняка, на урвищi, неподалiк старовинного горбатого моста, знайшли ключ. Вiдгукнiться – хотiла я написати – власники старовинного, вочевидь, iспанського ключа, i будьте певнi – вiн е, вiн у безпецi. Ви можете забрати свою релiквiю i здобути те, що вiн для вас символiзуе. Але кому тепер писати? Хто прочитае? Кiнець свiту ж бо! Чи нi? Чи я просто дурепа?
– Агов… – тихо погукала я чоловiка i злегка потрусила за плече. – Ееей! Ти що, спиш? Таж кiнець свiту, чого ж ти спиш?
– Ммм? – рiзко вiдгукнувся зi своеi глибини чоловiк. – Га?!
– От скажи менi, я – дурна?
– Дурна. Дурна. Спи.
Дуууурна. Тааак. Кiнець свiту, а я така дурна. Ключ не повернула. Думала, ще е час, на мiй вiк стане. А ось i не стало. Тепер все – не встигла.
Коли сюди прийшли румунськi фашисти, всiх евреiв нашого мiстечка зiбрали в одному мiсцi, на збiрному пунктi, як оголосили раптово посталi полiцаi з мiсцевих. Усiх вiдвели в гай бiля рiчки Прут, вiдiбрали взятi з собою речi i розстрiляли. А хто не пiдкорився i не прийшов на збiрний пункт, тих шукали в мiстi, приходили просто додому…
Несподiвано, на подив мешканцiв нашого мiстечка, де всi одне одного знали, з’явились iнформатори з мiсцевих. Вони допомагали, з готовнiстю вказували на будинки, де жили еврейськi родини та родичi тих, хто воював на боцi Радянськоi армii.
Зi мною часом трапляеться одна дивина. Я раптом розумiю, усвiдомлюю, що те, про що я, кудлата i збентежена, тупо дивлячись у темряву, в даний момент думаю, це не далека iсторiя, яку ми формально вивчали на уроках у школi, а що це стосуеться особисто мене i зовсiм поряд. Що це вiдбувалося нещодавно, вчора, вiдбувалося з людьми, котрi жили тут, в цьому маленькому кварталi бiля рiчки Ракитнянки, неподалiк старовинного горбатого моста, людьми, якi ще могли би трапитися менi на вулицi, i що я i е частиною всiх тих подiй, i мое власне життя – просто продовження тiеi iсторii.
Ось Бояни. Таке мальовниче село по сусiдству. Ми iздимо через це село в Чернiвцi i назад. Їздимо i iздимо. П’ять хвилин автомобiлем. Гарне, багате село. Люди працелюбнi, стараннi. Будинки-палаци. Галявини. Басейни. Великi торгово-розважальнi центри. Нiчим не здивуеш. Європа, практично. І раптом якось син мiй, тодi ще маленький, поставив несподiване запитання: мамо, а де тут кам’яний солдат? Чому в цьому селi, як в iнших, немае пам’ятника загиблим на вiйнi односельцям?
Адже так було заведено. Пам’ятник. На ньому iмена. Щоб дев’ятого травня прийти, покласти квiти… Щоби почесна варта. Щоби ветерани мали де зiбратися, згадати, пом’янути. Щоби дiти, онуки знали iсторiю родини…
І раптом в селi Бояни такого пам’ятника не виявилось. В таких випадках я нiчого не залишаю на потiм. Якщо менi незрозумiло, я обов’язково запитаю. Навiщо гадати, правильно? Одне слово, я одразу заiхала до сiльради i запитала прямо, де пам’ятник.
Виявилося страшне – село, таке мирне, квiтуче, де ми часто буваемо в розважальному центрi або в пiцерii, або на iподромi, – я ж казала, що село дуже багате, – це знайоме своiми дорогами, мiсцями i людьми село воювало на боцi фашистськоi Румунii.
Там, у центрi, рабин жив. Сiм дочок. Як було заведено, допомагав усiм: сусiдам, знайомим, усiм, хто приходив або до синагоги, або просто до нього додому, всiм, хто просив. Ще румунськi вiйська не зайшли, тiльки чутки пiшли про iхнiй наступ, а сусiди вже закололи всiх. Дiвчаток. Рабина. Рабанiт. Вилами.
Як збагнути, як це збагнути, як збагнути?…
Менi часто сниться, що я, в довгiй сiрiй сукнi, в хустцi поверх довгого чорного заплетеного волосся, боса, втiкаю вiд когось i ховаю в себе чиiхось маленьких дiтей. Я боюся, щоб дiти не заплакали вiд голоду або втоми. Щоб нас не знайшли. Я поспiхом пiдiймаюсь у сховище по сходах з ламкими небезпечними гнилими перекладинами, з провалами, що вiдкривають страшну порожню висоту внизу пiд ногами, майже бiжу, притискаючи до грудей маленького хлопчика, тримаючи за руку ледь старшу дiвчинку. А потiм стою с ними, з цими дiтьми, бiля рiчки, а зеленим схилом, вiд древнього напiвзруйнованого дерев’яного млина, що незворушно стоiть на вершинi пагорба, впевнено крокуючи, спускаються люди з пов’язками на рукавах звичайних поношених жакетiв, у нечищених чоботах. І кожен притримуе лiвою рукою автомат у себе на плечi. Вони прискорюють крок, вказуючи на нас iз дiтьми пальцями. Втiкати менi нiкуди. Останне, що я бачу, – сiрий вiд пилюки чобiт з опалою по нозi, потрiсканою халявою. І в панiцi я завжди прокидаюся.
Чому менi сниться цей чужий сон? Що в моiй домiвцi приймае, немов антена, цей повторюваний, жахливий, заблукалий у космосi сон? Ключ!
Можливо, менi слiд було б за всiма вселенськими канонами оплакати тих, кому належав той, знайдений нами старовинний ключ? Тих, хто жив там, де зараз стоiть наш будинок. І цей кошмар припинив би менi снитися?
* * *
Галина Володимирiвна Дроздовська, дивовижна жiнка, вiдчайдушна модниця i кокетка, смiшлива, завжди жвава i радiсна. Якось ми пили чай у нас на роботi. І вона розповiла про пляшку. Просто так розповiла, без надриву, без пафосу. До слова припало. Я дивилась на неi i думала, що ось вона таке пережила в дитинствi, що вже не важливо, якою вона стала, як проживала вона свое життя, хоча вона була хорошою, i я ii дуже любила.
Галина Володимирiвна, маленька Галя, донька залiзничника, дружила з такою собi Фрiдкою. Ну, дiвчинка така, Фрiдка, кудлата, криклива, безтурботна. Вони разом ходили до румунськоi школи, разом бавилися на подвiр’i, Фрiдчина мама частувала дiтей Дроздовських цикер-лейкех i флудн, а Галiна мама пекла i роздавала пирiжки та булки численним Фрiдчиним братам i сестрам. І якось листоноша Бадян проiжджав повз iхнiй будинок. Вiн зупинив коня, спiшився, зайшов на обiйстя i сказав Галинiй мамi: «Мадам Дроздовська, здрастуйте, – сказав листоноша Бадян (манiрний Бадян, предмет кпинiв усiх дiтей вулицi, вiн був колишнiм шкiльним професором, тобто вчителем, але вже трiшки несповна розуму. І при Совiтах вiн почав розвозити пошту. Адже був письменним i мiг читати адреси кiлькома мовами). Вiн сказав:
– Здрастуйте, мадам Дроздовська, листiв для вас сьогоднi не маю, але маю вам одну хорошу пораду. Замкнiть дiтей у будинку на великий i мiцний замок. Або на два замки. Я чув, що евреiв шукають. І Гiца Соакра, цей розбiйник, ледар i шулер, водить фашистiв адресами. Уже пов’язку йому дали, iхнього фашистського кашкета йому дали, грошей також йому дали. І вiн уже добряче впився i видае всiх, де можна поживитися. Мадам Дроздовська, i таких, i iнших, i всяких, хто йому не до вподоби. Такi страшнi часи. Стрiлятимуть, мадам Дроздовська, стрiлятимуть кругом. Щоб вашi дiти пiд шаленi кулi не потрапили, мадам Дроздовська, ви втямили про замок.
Галя почула все, що сказав листоноша Бадян, схопилася з порога, прошмигнула пiд розкинутi в тривозi маминi руки i пiд ii крики: «Галечко, верниииись, уб’ю, Галечкооооо!!! Гаааалечко!!!!» помчала до подруги Фрiдки застерегти, щоби також замкнулися на великий i мiцний замок.
Фрiдка лежала боком на салатовiй молодiй травi i хотiла пити. Вона скоцюрбилася, притискаючи до себе босi ноги, i хотiла пити. Вона повторювала, затискаючи руками живiт, вона тихо повторювала дзвiнким i тоненьким голоском, нiби цвiрiнькала пташка: «Трiнькн. Трiнькн! Трiнькн!!! Трiнькн!!!» Галя охнула i полетiла назад додому, знову прошмигнула повз застиглу в тривозi маму, схопила пляшку з водою, прозору пляшку з вузьким горлечком…
Галина Володимирiвна сидiла передi мною, доглянута, випещена, гарно вдягнена, просто розкiшна. Вона так довго описувала ту пляшку, показувала, як обхопила ii пальцями, як несла ту пляшку з водою. Потiм я зрозумiла чому. Їй не хотiлося розповiдати, що було потiм. І вона, зауваживши мое нетерпiння, зiбгала всю свою розповiдь у три короткi речення. З яких я дiзналася, що коли вона прибiгла туди… Стоп. Не так. Коли вона повернулася туди – на той двiр, де в недолугих позах лежали вбитi Фрiдчинi старшi брати i мама, – коли вона принесла ту кляту пляшку з водою, Фрiдка вже мовчала. Дивилась у небо сiрим обличчям. І все. І Галя почала лити iй обережно, по краплинi, воду в привiдкритий рот. Лила, лила, лила… Потрiшечки, щоби Фрiдка не захлинулась. Ще лила. Потiм Галю звiдти хтось забрав. Хтось вiдвiв додому, всадовив на стiлець, щось iй говорив. І два днi нiхто – нi батьки, нi сусiдка, сестра-жалiбниця, – не могли розчепити Галиних пальцiв. Лили гарячу воду, зробили якийсь сонний укол, але пальцi так i тримали оте вузеньке горлечко пляшки – воно було зручне, його можна було спритно обхопити рукою i комусь вiднести води, кому потрiбно. Хорошi пляшки тодi були, ще австрiйськi, дуже зручнi пляшки. І не дуже важкi. Такi пляшки для води зi скла.
Наступного дня вцiлiлих евреiв замкнули в пiдвалi синагоги. Нiхто не розбирався, чому одних знищили одразу, а других замкнули. Ну, не було логiки в iхнiй поведiнцi, не було! Тих, зачинених у пiдвалi синагоги, було там тридцять сiм осiб дорослих i двi дiвчинки. Пишу лiтерами: тридцять сiм. Тридцять сiм синагог по всьому свiту поставила потiм за свое довге життя одна з тих дiвчаток. Тiеi ночi отi зiгнанi до пiдвалу синагоги евреi зiбрали все золото i срiбло, що було в них iз собою, i пiдкупили вартового. І той вiдпустив дiвчаток. Однiй було сiм рокiв, другiй дванадцять. Наступного ранку полонених розстрiляли, недбало… Земля дихала потiм довго, казали старi люди. Ходила там земля.
Але на той час пальцi Галi розчепили.
І ось я з нею розмовляю, з Галиною Володимирiвною, я з нею розмовляю, i вона про щось запитуе, стоячи бiля дзеркала i пiдправляючи помаду на губах. А я бачу цю руку, цi пальцi. І думаю, що навiть якщо колись вона мене засмутить або образить, якщо навiть дуже сильно вона мене образить, я повинна пробачити iй. Тому що цi пальцi, та пляшка.
Як збагнути, як збагнути…
Один мiський божевiльний, старий Герцль… Вiн днями i ночами вештався вулицями нашого маленького втомленого мiста, влiтку i взимку вбраний у жахливе з чужого плеча пальто, i буркотiв, бурчав щось нерозбiрливе, втупивши погляд свiй плавучий в землю, раптом несподiвано зупинявся, бурчання його ставало дедалi чiткiшим i гучнiшим, вiн мiркував спочатку сам iз собою, жестикулюючи. Вiн пiдводив голову, погляд його ставав ясним, пронизливим, вiдчайдушним, i вiн звертався до будь-кого, хто випадково опинявся поряд:
– Ну нехай дорослi. Ну нехай дiдусь мiй i моя бабуся. Ну нехай брати, ну нехай усi, – i тодi вiн скрикував iстерично i починав страшно вигинатись та битися всiм тiлом: – Але Ра-е-чку!!!
Потiм очi його знову тьмянiли, i вiн падав. Чоловiки пiдбiгали i ножем розтискали йому зуби. У нього починався епiлептичний напад. Був кiнець шiстдесятих. Минуло вже понад двадцять рокiв. А вiн усе не мiг збагнути.
Я побоювалась його в дитинствi, такого неприбраного, кудлатого, з вивернутими губами, з виряченими очима. Я часто його здибувала i боялась опинитися неподалiк, коли в нього почнеться напад: «Ну нехай дорослi…». Зазвичай Герцль плентався вздовж вулицi, бурмочучи щось свое, нiкого не чiпаючи, не задираючись. Люди виносили йому попоiсти або щось iз одягу, вiн iнодi брав, навiть не розумiючи, що йому дають, iнодi впускав, не помiтивши. А часом на нього знову находило: ну нехай бабуся. Ну нехай дiдусь, ну нехай брати… Але Ра-еч-ку?!
Ми всi знали, що коли вiн воював на фронтi, його рiдних, як сiм’ю радянського солдата, розстрiляли. А Раечцi було три роки. І це «нехай», таке смирення, така жертва – нехай – i нерозумiння, абсолютне нерозумiння в цьому його звiрячому криковi: «Але Раечку?!»
Не знав, як збагнути, як все це збагнути, як збагнути. Щоби змиритись.
* * *
Добрий знайомий. Якiв Абрамович Бондар, журналiст, казав менi, що горiв у пiдбитому танку. І його, важко пораненого, обгорiлого, врятувала литовська жiнка. Ховала i вiд нiмцiв, i вiд своiх. Виходила. А в той самий час, удома, на батькiвщинi, коли його родину вели на розстрiл, його мама непомiтно заштовхнула в натовп роззяв на узбiччi свого молодшого сина. І слiдом туди ж кинула невеликий пакунок зi срiбними ложками. Ложки взяли. Дитину виштовхнули назад. До розстрiльноi колони.
* * *
Мама i тато iздили на вiдкриття пам’ятника розстрiляним новоселицьким евреям. І стояли там, i рабин читав. Потiм усi мовчали. І дивилися собi пiд ноги. Обабiч пам’ятника була купка бiлих ягiд чи чогось такого. Нiби черешнi. Потiм виявилося, що то новонародженi мишенята. І миша-полiвка, не злякавшись величезного натовпу людей, переносила в зубах одну черешеньку за iншою, одну за iншою, бiгала i бiгала сюди-туди, доки не перенесла iх кудись у безпечну нiрку.
І всi дивились. І боялися зробити крок, щоби не наступити мимохiть. І шепотiли: «Обережно. Обережно. Нехай уже перенесе iх усiх. Перенесе – тодi пiдемо. Куди поспiшати. Нехай перенесе».
23.45. Чому в рiцi бiля дому не спiвають жаби?
Ще вчора спiвали, квакали, булькали своiми голосками, репетували хором, розмовляли, сварилися, плiткували, а закоханi жабки нiжно перегукувались:
– И.
– О.
– И.
– О.
А сьогоднi всi мовчать. І сови не пищать над будинком, i iжаки не шарудять, навiть наш собака спить без заднiх лап, що рiдко бувае. Зазвичай вiн крутиться на одному мiсцi, зiтхае, переходить вiд дверей моеi спальнi до дверей дитячоi, цокаючи кiгтиками по дощанiй пiдлозi. Гучно бухкаеться на пiдлогу, бурчить, цмокае, хропе. А зараз узагалi нiчого не чутно. І не видно. Яка непроглядна, надзвичайно чорна темiнь. Жоден контур не вимальовуеться. Я почуваюся маленьким згустком у гiгантському порожньому просторi. Лихоманить. Тиша. Тиша. Тиша. От умiе ж вона, ця тиша! Враз як заволае беззвучно. Як перекошене обличчя на тiй картинi…
Репродукцiя у нас висiла вдома у вiтальнi. І навiщо мама повiсила саме цю репродукцiю? Вона мене страшенно лякала.
Прийшов якось до нас колишнiй наш сусiд дядько Митро Савчук. Хрипкий голос, кашляе. Я його завжди трiшки боялась. А його дружину – навпаки. Я допомагала купати ii новонароджену доньку Наташу. В маленькому коритцi. І, до речi, то був найголовнiший мiй досвiд у справi купання немовлят. Згодом, коли менi треба було вперше купати свого сина, я зробила все точнiсiнько так, як робила дружина дядька Митра Савчука. І навiть лiктиком перевiрила, наскiльки гаряча вода. Хоча у мене вже був спецiальний термометр.
Його обличчя, дядька Митра Савчука, неначе складалось iз самих тiльки гострих кутiв – гострий нiс, гострi вилицi, гострi жмутки волосся, гострi кiсточки пальцiв. Гострi колiна, гострi плечi. Навiть голос був якимсь колючим. І от же ж часи були тодi: менi рокiв п’ять, а я спокiйно вiдчинила дверi на стукiт. Увечерi. Не питаючи, хто там i навiщо прийшов. До речi, я досить довго була певна, що якщо людина старша за мене, значить, знае, що робить, i чинить завжди правильно. Наш колишнiй сусiд дядько Митро Савчук сказав: здрастуйте, а де Боря. Боря – мiй тато. А тато був у той час на тренуваннi. І дядько Митро Савчук сказав, що зачекае, зайшов до вiтальнi, сiв i запитав своiм хрипким голосом: «Манечко, у вас можна?…» І сказав незнайоме менi слово. І я про всяк випадок кивнула. Якщо дорослий запитуе, чи можна, значить, вiн сам знае, що можна. І вiн дiстав картонну коробочку, з неi витяг цигарку, запалив… Наш тато не палив, i я вперше спостерiгала тодi всю цю дивну церемонiю. «Гернiка» у мене тепер часто асоцiюеться саме з неприемним запахом тютюнового диму. Мене почало сильно млоiти. А ще навпроти були цi виразнi некрасивi жахливi волаючi обличчя. На щастя, невдовзi прийшла мама, насварилася на нашого колишнього сусiда дядька Митра Савчука i прочинила вiкно. Взимку прочинене вiкно – прекрасно! Я так зрадiла.
Як же я люблю, щоби все було не так, як заведено. Це такий незвичайний стан! Коли у мене трапляються подiбнi дисонанси, я одразу нiби сiдаю в машину часу i потрапляю в iнше десятилiття. І згадую, як тiшилася, коли мама взимку раптом вiдчиняла вiкна, не кватирку, а цiле вiкно, дуже рiдко, але таке бувало. І як я хапала снiг з пiдвiконня. Або коли вона несподiвано забирала мене з важливих урокiв, i не для того, щоб iти до полiклiнiки, а щоби подивитись хороше i рiдкiсне кiно. А яка я була щаслива, коли мене хвору, з температурою тридцять вiсiм i два, мама закутала i на таксi, витративши на нього половину своеi зарплатнi, повезла в сусiдне мiсто, бо там останнiй день працювала виставка японськоi гравюри. А хiба можна забути, як улiтку, в найсильнiшу спеку, ми з сестрою тихенько прокрадались на горище i розглядали ялинковi прикраси: старовиннi – ще бабусинi – картоннi, вкритi слюдою снiжинки, метеликiв, склянi веселi спiральки, справжнi ялинковi свiчi з прищiпками, щоб тримались на гiлках, спортсменiв у смiшних шароварах, зморщене древне порося в благенькiй ковдрочцi iз соскою у п’ятачку iз пап’е-маше i Саламдiгу. Досi в нас е така новорiчна iграшка, ненецький хлопчик на iм’я Саламдiга.
Знову збiг. Ми з татом прикрашали ялинку, тато у нас був завжди головним iз прикрашання ялинки. Менi iнодi здавалося, що все ж таки нашому татовi подобалось одягати ялинку бiльше, нiж нам, уже перенасиченим всiлякими новорiчними концертами, виставами, святами i подарунками. Для тата то була дуже важлива церемонiя, i вона приносила йому багато радостi. Отож, ми з татом прикрашали ялинку. А тим часом по телевiзору йшов старий, уже тодi, в моему дитинствi, старий мультфiльм про ненецьких братiв Індiгу i Саламдiгу, про пiвнiчну вiдьму, про вiрнiсть i дружбу. Зараз я розумiю, що доволi страшна й полiтично перехняблена була казка. І я заклякла перед екраном, приголомшена, тому що тато якраз дiстав, щоби повiсити на ялинку, iграшку у виглядi ненецького хлопчика, викапаного того брата iз мультика в телевiзорi, брата, що трохи старший. І я вигукнула:
– Та це ж Саламдiга!
Так вiн i зостався у нас Саламдiгою.
Он як заносить мене в спогади… І нiч якась гумова, довга, чорна.
Про що я думала? Та ось про що.
Коли дядько Митро Савчук у нас накурив i мама, розмахуючи рушником, прочинила вiкна, вона почала мене сварити, чому я не сказала дядьковi Митровi, що у нас не можна палити. А я вiдповiла, що не знала, що таке палити. І хоч мама звелiла менi пiти з вiтальнi в дитячу, я все одно встигла надихатися холодним повiтрям, бо одразу ж кинулася збирати з пiдвiконня снiг, i в мене заболiло вухо. І воно пульсувало й пульсувало, i зi стiни на мене дедалi голоснiше кричали страшнi обличчя з картини Пабло Пiкассо. І знову все, як це часто бувало в моему життi, виявилося невипадковим i згодом у мене склалося в единий ланцюг. І вiзит нашого колишнього сусiда дядька Митра Савчука, котрий так i не дочекався тата, i мое хворе вухо, i слово «па-ли-ти». І склалось тiеi самоi митi, коли вже пiдлiтком я прочитала, що Пiкассо було визнано найбiльш юним курцем у свiтi. Я прочитала, що вiн народився слабовитим, довго не мiг продихатись i закричати. І лiкар закурив i вдихнув йому в нiс сигарний дим. Малий закашлявся i одразу задихав. Ми тут дивилися нещодавно з донькою альбом його картин. Ми дивились репродукцii, i Лiна ставила запитання. І я не встигла розповiсти iй тодi, яким хлопчик Пабло був розпещеним, як вiн тягав до школи ручного голуба, як одного разу домалював малюнок, замовлений його батьковi. І батько, побачивши це, вiдклав олiвець i пензлi назавжди. Пабло було тодi лише 13 рокiв. І ще я не розповiла Лiнi тодi, як до Пiкассо в майстерню прийшов мiнiстр культури Францii. І Пабло, витираючи пензлi, випадково ляпнув фарбою на штани мiнiстру. І почав перепрошувати i пообiцяв оплатити чистку. Але мiнiстр посмiхнувся i сказав:
– Нiчого не треба. Поставте пiд цим ваш пiдпис, месье.
Не розповiла. Ну, не будити ж зараз доньку, щоб розповiсти… І навiщо ось зараз iй, моiй дочцi, треба знати про Пiкассо, про його голуба, про заляпанi фарбою штани мiнiстра культури Францii, коли вранцi?… Навiщо?… Якщо цього ранку вже може й не бути.
Боже мiй, як усе втрачае сенс. Яка жахлива гнiтюча темрява. Як губляться в пiтьмi обриси предметiв.
У мене короткозорiсть, але ще й астигматизм, я не можу визначати розмiри предметiв, хоч би приблизно, не можу бачити паралельних прямих i реальнi вiдстанi. Я завжди мала це за перевагу. Хтось бачив просто вуличний лiхтар, а я – гру святкових вогнiв, iскри та променi. Хтось бачив нешироку брудну рiчку, а я безрозмiрнi воднi простори. Хось бачив сльоту, багнюку в лiсi пiсля дощу, а я – оксамитовий суцiльний тисячоколiрний килим з переливами. Хтось бачив скалiченого життям, помережаного зморшками неохайного дiда, а я – гарного i мудрого старого.
Ось як, наприклад, Нунка Дуда. Хтось казав – та ну, старий замурзаний циган-лудильник, чого ти спиняешся там, бiля його паркану, що в тебе з ним спiльного, навiщо з ним розмовляеш? Ця його незлiченна кiлькiсть дiтей та онукiв, цей понурий погляд з-пiд лоба – вiн, напевне, чаклун. Так-так! Вiн точно чаклун циганський, а ти з ним розмовляеш. То й що, що на скрипцi грае? Цигани всi грають. Вiн, либонь, iще й конокрад, вiн злодiй. Вiн, старий Нунка, коли повз будинки ходить, як зиркне – аж душа холоне. Йому вже, либонь, понад сто рокiв, а вiн усе ходить та й ходить у своiх постолах, з костуром, а набалдашник у виглядi орла, дорогий, позолочений. Де взяв? Поцупив, напевне. Ходить та зиркае, ходить та зиркае. Не знайся з ним – застерiгають знайомi. Не розмовляй з ним. Зурочить.
Як вiн там зараз, древнiй Нунка… Красивий, великодушний Нунка. Чи знае вiн, що це остання нiч, чи безтурботно, нiчого не вiдаючи, просто спить, важко зiтхаючи, смертельно втомлений, мовчазний, красивий i великодушний мудрець Нунка.
Коли почалася вiйна, еврейська спiльнота нашого мiстечка наполягала, щоби всi евреi виiхали, забрали своiх дiтей i в чому е втiкали. Не всi послухалися, не всi. Але тi, хто вирiшив евакуюватися, зiбрали своi коштовностi в торбинки, написали на них своi прiзвища i склали до двох невеликих металевих скриньок. Одну заховали у найбiднiшого румуна, нехай вiн буде тут без iменi, закопавши скриньку в нього у дворi. А другу вiднесли в дiм до Нунки, тодi молодого, але вже понурого вiдлюдькуватого мовчуна. І дружина його, красуня Замфiрка, побивалась i плакала, кричала на нього, тупала ногами: Нунко, не допомагай нiкому, нам самим важко, а нi, то до мами пiду в Закарпаття. Вона на останньому термiнi вагiтностi була, та так уже вередувала, красуня нiжна волоока. Але погодився Нунка взяти на зберiгання скриньку. І пообiцяли обом, i безiменному Найбiднiшому Румуновi, i Нунцi, нагороду, якщо збережуть. І слово з обох взяли.
Що там було далi – зрозумiло. Вiйна, сум’яття, панiка, пекло. Вiдтак росiяни прийшли в мiсто – i тi, хто вцiлiв, знову боялись, уже росiян, рiзне говорили про те, як вони поводяться з людьми на колишнiх окупованих територiях. Наприклад, мою свекруху, юну тодi чарiвну п’ятнадцятирiчну дiвчинку, заарештували. За що, чому, тiльки згодом стало зрозумiло. В домi у них, бiля Прута, оселився радянський офiцер, начебто полковник, – валiзи, ад’ютант, охорона, водiй. Пив весь вечiр, а Лiзя – так називав ii батько – Лiзя з матiр’ю на стiл подавали. А гiсть пив i пив, i очi наливалися червоним, повiки набрякали, й око важке маслянисте зупинялося на Лiзi, повзало по ii стану, по обличчю, по золотому, сяючому пшеничному волоссю. І батько зауважив. Вiн сидiв тихо в кутку – за стiл його не кликали – вiн тiльки сказав тихо: пане офiцер, то ж моя дитинка, донечка, маленька ще.
І хтось iз наближених почув акцент. А тут i сусiди нагодились, доповiли росiянам, мовляв, Ігнасiй, батько тоi Лiзi, австрiяк же. Прийшов сюди до вiйни iз самого Вiдня. Хто такий, з якоi родини – нiкому не казав. Оженився вiн тут швидко й осiв у нас у Бессарабii. А з фашистами, товариш командир, вiн говорив iхньою мовою. Нiмецькою.
Коли мама Лiза, моя свекруха, все це розповiдала – в мене просто подих перехоплювало: ну як же?! А те, що вiн людей у себе за будинком у пiдвалi ховав, годував? І нiмцi йому довiряли лише тому, що вiн розмовляв з ними нiмецькою. І людям життя врятував – цього сусiди не розповiли? Мама Лiза тiльки знизала плечима i зiтхнула тяжко:
– Люди такi. Що вдiеш.
Одне слово, юну Лiзю заарештували. Замкнули в кiмнатi i поставили охорону. А чин усе пив та пив. І що бiльше вiн пив, то бiльше хотiлось йому розмовляти – розповiдати про свое життя. Плакати. Звелiв Ігнасiю пiдсiсти до столу, наливав йому – обiймав великою долонею за шию, часом раптово звiрiв i гримав кулаком по столi, що слiд би його, Ігнасiя, розстрiляти, та донька надто вже вродлива, поiде зi мною – як вирiшену справу оголосив полковник. А наш дiд Ігнасiй сидiв поруч, мовчав, кивав i думав лише про те, як Лiзю витягти, як ii врятувати. І думав, що за напасть – однi прийшли, всiх порiзали, другi прийшли – знову бiда, третi – взагалi не знаеш, як жити. А город не засiяний, бо нема чим. І дiтей трiйко. І жити нема на що – роботи жодноi немае. Адже Ігнасiй меблi робив, стiльцi вiденськi робив. Такi столи робив рiзьбленi, шафи тридвернi… Та все робив. Що там! Кому вони зараз були потрiбнi?
І почав Ігнасiй слухати та запитання ставити, брати участь, власноруч пiдливати гостю непроханому. Звелiв дружинi принести бутель припасений, варварське пiйло, до якого мiсцевi звичнi i вiд нього лиш веселiшають i заходяться спiвати й танцювати. І нарештi звалило полковника, та так, що слова не доказав, упав головою на стiл i захропiв. Ігнасiй бiгом покликав солдат, котрi Лiзю охороняли, закричав, вашому начальнику зле, вкладiть його. Тi здуру кинулися, то Ігнасiй ту кiмнату велику, де полковник сидiв – каса мааре, – в кожнiй хатi була така кiмната, для гостей, – ось, каса мааре вiн i замкнув. А доки солдати полковника перекладали на лавку, доки дверi вибивали, вся родина зникла. Пiшли всi – i батько з матiр’ю, i дiти, i скарб неоцiненний – Лiзя. Казали сусiди – сильно буйствував на свiтанку полковник, кричав i лаявся так, що собаки в усiх околицях здiйняли гавкiт, посуд розтрощив, стiльцi кидав i скаженiв вiд того, що неможливо було iх зламати, Ігнасiевi тi стiльцi, такi мiцнi, i ногою лише вибив з петель рiзьбленi дверцята шафи, посагу Лiзiного.
Заховав iх тодi всiх у себе Нунка-циган зi своею красунею Замфiрою.
Через багато-багато рокiв – це було, мабуть, уже в серединi шiстдесятих, приiхав до мiста iмпозантний чоловiк, по-нетутешньому ошатно вбраний у свiлий жакет i капелюх. І зауважили всi, що спирався вiн на дуже гарний цiпок. А на цiпку був набалдашник у виглядi птаха.
Спершу вiн попрямував до того Найбiднiшого Румуна. На тому мiсцi, де була стара перехняблена хата, стояв величезний будинок, поряд – менший будиночок, але також доладний, свiжий, новенький. Нiкого не виявилося нi в домi, нi на подвiр’i. І допитлива благодушна сусiдка з козою не без задоволення подiлилася, що немае давно тут безiменного бiдного румуна. Та i який же вiн бiдний? Щоправда, дiтей вiн так i не нажив, але зате небiж його вивчився на зубного технiка: он – кивнула жiнка на менший будинок – там вiн i зуби людям справляв. Свистiв повсякчас. Щойно пацiента в крiсло всадовить, одразу насвистувати починае. Йому кажуть: не свисти, грошей не буде, а вiн лиш посмiюеться.
І забрали iх до мiлiцii. Не знаю, чому, не знаю, за що. Сусiдка повела очима догори i лiворуч – знала вона прекрасно, за що. І вiдтак доповiла, понизивши голос, що попались вони на якомусь золотi. І трiумфально додала:
– А те, що «Победу» iм якийсь дядько подарував iз Румунii, так це – брехня! Вони самi купили. «Победу»! Накрали пiд час вiйни i купили! – урочисто додала тiтка i пiшла собi, метляючи широчезною спiдницею. Коза також переможно подивилася на розгубленого незнайомця i весело потрусила слiдом за своею господинею.
Тодi збентежений незнайомець попрямував до циганського кварталу – вiн у нашому мiстi за мостом. Так i зветься, Циганський мiст. У дворi Нунки все було по-старому, так само. Як багато рокiв тому, коли приходили до нього перед прибуттям фашистiв наляканi люди ховати металеву скриньку. Нунка, не пiдводячи очей, сказав:
– Приходь через три днi.
Через три днi чоловiк у свiтлому жакетi, спираючись на цiпок iз позолоченим набалдашником, знову перейшов Циганський мiст. Нунка винiс на порiг металеву скриню. Їi ледве вiдiмкнули. Із щiлин скринi посипався земляний порох. Там, цiлi-цiлiсiнькi, лежали всi торбинки, вузлики, пакетики, всi записки й написи були на мiсцi.
Бiльше я нiчого про них не знаю. Про цього незнайомця, про те, чи вiддячив незнайомець Нунцi за чеснiсть. Тiльки знаю, що у Нунки – подейкують – е палиця чарiвна, нетутешня, з набалдашником у виглядi птаха. Ось не будеш слухняним, – лякають дiтей, – Нунка змахне палицею, стане невидимим i тебе забере. І потягне за Циганський мiст.
А онук Нунки Маркiян живе тепер у Кишеневi, працюе в нацiональному оркестрi. Також, мабуть, спить зараз, красень, розумниця.
Тут якось знаменитий музикант приiздив iз Санкт-Петербурга, керiвник одного вiдомого оркестру, саксофонiст, припустiмо. І нашi музиканти йому сказали: гей, чуйте, а хочите взнати, як тре по-настоящому на саксофонi грати, е? І цей вiдомий музикант посмiявся з такого нахабства i сказав: «Пхе! Ну-ну…»
І йому також вiдказали: «А… Ну-ну? Ну-ну, ага!»
І повезли його на молдавсько-циганське весiлля в глухе село. Так цей знаменитий музикант, керiвник всесвiтньо вiдомого оркестру, мало дуба не врiзав, коли юний Маркiян, напiвсонний, лiниво взяв саксофон, легенько лизнув дзьобатий мундштук i притьмом, не розiгруючись, заграв. Та так, що на чвертьтонах кожен звук, як горошинка, перекочувався. То пристрасно, палко, гаряче, то печально й лагiдно звучав його iнструмент, то дрiбно i весело. Грав вiн наче навiть знехотя, з непроникним тупуватим сонним виразом обличчя. І як зарядив враз сирбу, танець нацiональний, темп такий скажений – отой вiдомий музикант пальцями ледь встигав на колiнi дрiботiти розгублено, очi вирячив i знай повторював заздрiсно:
– Звiiiiiдки?! Таке стакато, таке глiсандо, а фрулато – де навчився цього фрулато?! Де?!
І Маркiян нiяковiв, знизував плечем i бурмотiв, та нiде, я ж ото взяв ii та й став грати.
– Кого «ii»?! – запитував знаменитий музикант.
– Та ж кого-кого. Та ж отету музику, – знову знiчено щулився Маркiян, киваючи на старенький саксофон.
І справдi – так вiн грав! Так, що на одному iнструментi – та три голоси, – так грав, що знаменитий музикант тодi – ну-ну, так. І напився, i поклявся, що бiльше нiколи iнструмента не торкнеться. Майже як тато великого художника Пабло Пiкассо. Нiколи. Але якщо засмучений i водночас утiшений талантом сина татусь Пiкассо дав обiтницю в доброму розумi й тверезiй пам’ятi i виконав ii, то знаменитий музикант – навпаки. Тому, щойно вiдiйшов вiд потрясiння, почав грати далi. Лише iнодi, ночами, в повню, як заведено у музикантiв та поетiв, стае йому нiяково, i згадуе вiн чарiвну гру Маркiяна, i мiркуе вiн, що робить не зовсiм свою справу, а слiд було йти на завод токарем. Або навiть слюсарем. Ось таке враження справила на нього гра Маркiяна, онука цигана Нунки-лудильника-скрипаля.
І це – уявити ж таке! – Маркiян ще тодi нот не знав зовсiм. Це вже потiм, у музучилищi, куди його взяли як виняток за талант, до нього довго доходило i з великими зусиллями дiйшло, що ту саму силу, яка вируе в його душi, виявляеться, можна записати крапками i гачками на смугастому паперi.
Тепер вiн знаний бессарабський саксофонiст. Весь свiт об’iхав. Коли вiн зрiдка приiздить додому, старий Нунка довго миеться в своiй маленькiй лазнi за будинком, одягае нову сорочку, застiбае ii до горла, напуцовуе чоботи i дiстае скрипочку. І жодного тобi галасливого застiлля, сидять вони по-сiмейному, грають. І вся вулиця бiля Циганського моста завмирае – слухае.
Як вiн там зараз, Нунка… Спить? Чи смалить стару свою чорну люльку. І Циганський мiст, таемничий i мiцний, свiдок рiзних часiв, майже не вiдбиваеться в опiвнiчнiй чорнiй крижанiй водi.
00.20. Друзi моi, друзi милi
Светка iз Сергiем у своему пiдводному човнi. Моi любi Карташови! Як же вони? Чи знають? Може, зателефонувати? У Сергiя завжди увiмкнутий телефон – вiн лiкар-кардiолог. Та шкода будити. А раптом не зараз? Раптом ще не зараз. Нехай посплять спокiйно. Сергiй спить жахливо, Свiтлана скаржиться. Горлае увi снi:
– Крапельницю! Нiтро! Швидко!
У них дверi оббитi дерматином, в який колись були запакованi iгровi автомати. Якимись незбагненними шляхами безхазяйний дерматин потрапив до Карташових у дiм. Вони оббили цим дерматином вхiднi дверi. І ззовнi, i зсередини. На дверях виявився напис вiд iгрового автомата: «Пiдводний човен».
Коли в них збираються друзi, Свiтлана з Сергiем задраюють люки, i човен лягае на дно – вiдпочиваемо, випиваемо i багато розмовляемо.
