скачать книгу бесплатно
В очiкуваннi кiнця свiту
Марiанна Борисiвна Гончарова
Украiнська жiноча проза
Індiанцi племенi майя напророчили людству кiнець свiту десь до 2020 року. І що залишаеться робити маленькiй тендiтнiй жiнцi, яка живе в будинку на природi, в теплi i затишку, коли вказанiу пророцтвi роки спливають i ось-ось усе трапиться? Маленька тендiтна жiнка не втрачае оптимiзму. Одного разу пiзно ввечерi вона дiстае свiй улюблений ноутбук, сiдае перед екраномi всю нiч безперервно, поки дiти i чоловiк сплять, згадуе i записуе найважливiше, найцiннiше у своему життi. А якщо спотайна силою пам’ятi i любовi вдасться зупинити трагедiю?…
«В очiкування кiнця свiту» Марiанни Гончаровоi – це зiзнання в любовi до самого життя, в любовi, яка здатна навiть останнi днi буття зробити яскравими i щасливими.
Марiанна Борисiвна Гончарова
В очiкуваннi кiнця свiту
Останнiм часом кiлькiсть гiпотетичних дат так званого кiнця свiту рiзко зросла. Особливо багато iх припадае на першi двадцять рокiв нового столiття.
Вiкiпедiя (Вiльна енциклопедiя)
Серпень, двi тисячi… надцятого року
22.00. Я вдягнула пiжаму з трьома ведмедями,…
…всiлася на лiжко, поклавши пiдборiддя на колiна, i почала чекати. Далi слiд було б написати щось пафосне, наприклад: годинник пробив дванадцяту. Але годинник у нас не б’е. Це ми його б’емо. Часом випадково, часом умисно, щоб помститися за ранковий дзвiн. Час, заради його ж економii, ми зараз найчастiше дiзнаемося зi своiх телефонiв. Це неправильно, але всi так роблять. Одне слово, я сiла i почала чекати, коли ж нарештi засурмлять архангели.
Кiнець свiту на цю, здавалося б, звичайну лiтню нiч призначили спочатку Нострадамус, потiм Ванга, а потiм зателефонувала Степашкiна Євдокiя i урочисто оголосила:
– Ну ось i все, я ж тобi казала, ось i все тепер. – Степашкiну Євдокiю натхненно несло. – Уже! Ось-ось! Як розколеться земля! Та як запалае все кругом! Та як хлинуть дощi вогнянi! – верещала вона.
– Ти що, Степашкiна Євдокiе, стривай, не радiй так, у мене ж дiти, – почала я благати, наче вiд Степашкiноi тепер залежало, запалае чи не запалае, хлинуть чи не хлинуть: – Ти що ж таке говориш?!
– А це вже як призначено! – трiумфально цокнула язиком Степашкiна Євдокiя. – Хто, може, i не помiтить нiчого, а комусь Всесвiт потиличникiв надае! – здавалось, вона навiть загрозливо махае комусь мiцно стиснутим кулаком. – Ну добре, я пiшла…
І вiдключилась. Нi, ну нормально? Вона пiшла. Наче iй ще три валiзи збирати. На той свiт.
А увечерi зателефонувала мама i тривожним тоном повiдомила, що про кiнець свiту легко та делiкатно пожартували всi телевiзiйнi канали.
Нострадамуса я нiколи не знала, тому не дуже йому й довiряла. Нi, ну хтозна, що вiн там мав на думцi в тих своiх катренах. Розшифровувати i читати iх лиш ледачий не брався. І кожен тлумачив по-своему, як йому вигiдно.
Зате Степашкiну Євдокiю я знала дуже добре i саме тому iй не вiрила. Але той факт, що весь цей дружнiй гурт раптом напосiвся в один день – i Нострадамус, i Степашкiна, i Ванга, й телебачення, i мама… Я злякалась.
* * *
Отже, мене запитували: коли вже ти розпочнеш? Що ти пишеш у своiх пухких блокнотах повсякчас? Чого сидиш iз застиглим скляним поглядом? Сiдай уже до комп’ютера. Скiльки можна – гримали на мене друзi, моi домашнi, суворо супив брови, як хтось колись сказав, мiй примусовий редактор. А я iм усiм казала, що я б уже почала б, та у мене немае першоi фрази. Литоi першоi фрази. Я так не можу. Менi треба вiдштовхнутись i потiм – iеееех! А нема вiд чого. Менi потрiбне перше речення. Це як вдихнути. Це як перший змах диригентськоi палички. Це як… Донька запропонувала: «Все змiшалося в домi Облонських…» Мама моя перебила внучку: таке вже було в когось i запропонувала: «Кiнець свiту, про який так довго говорили бiльшовики…» Ми всi почали перебивати одне одного, у нас у сiм’i так заведено, у нас у всiх пiвденний темперамент, i принаднiсть наших розмов саме в тому, що ми говоримо одночасно i здебiльшого не чуемо одне одного. Але тут несподiвано ми всi засмiялись, а синок мiй кмiтливий сказав:
– Ну добре, всi – тихо!.. Давай, мам, записуй. Ось тобi перша фраза: «Ще нiчого не сталось…» Як?
– І все? – обурилась я. – Ось вiд цього, такого нiякого, вiдштовхуватись?
– Так. Ти що, забула? Це ж пiсенька з кiнофiльму «Пiтер Пен». «Ще нiчого не сталось, нiчого такого не сталось, але всяке страшне може статися зараз. І думать про це, пам’ятати про це нам треба навчитись. Давно вже нам треба навчитись…» Ну там далi начебто про краватку. Мовляв, подумаеш, краватка… А потiм «земля нахилилась, вона похитнулась, i птаство лiтати нараз припинило, i стали рiвнини потроху кривими…».
– Так-так, – перебила брата Лiна, – там iще про те, що у риб повиростали ноги, вони видерлися на сушу i почали кусати всiх. І закiнчуеться ця пiсенька iз кiнофiльму «Пiтер Пен» тим, що кругле стало ще круглiшим i на небi з’явилося три чи навiть чотири Чумацьких Шляхи.
– Ну там i про всяке iнше. І кожен бачить свое, – перебив сестру Данило. – Ось, наприклад, летить астероiд. Нудно в космосi. Темно. Самотньо. Нi звуку, анi свiтла, анi запаху… Таке в чистому виглядi «нiчого». І раптом – а що це? – гоп! Блакитна планета наша, красунечка. Ошатна: там – вогники, там – якийсь рух, там – яскравi плями – плантацii тюльпанiв пахнуть кавунами, зеленi та коричневi квадратики – поля, музика, аромати парфумiв, ванiлi. А коли ближче пiдлетiти, он родина сидить навколо столу, перебивають одне одного, курячi котлети iдять iз цвiтною капустою i картопляним пюре… Іiiiiii…
– Стоп! – перебила я Данила. – Стоп! Замовкни негайно. Тому що, як казав Мальгрим, зухвалий i цинiчний маг iз «Тридцять першого червня» Пристлi: «Все, що створено нашою уявою, мусить десь iснувати».
Ох, не слiд було Даниловi таке казати! Пiснi пiснями, жарти жартами, але ж саме сьогоднi, за версiею Нострадамуса та його послiдовникiв, включно iз суворою Степашкiною Євдокiею, десь у космосi гiгантський астероiд уже намiрився щонайточнiше врiзатись у маленьку планету нашу матiнку.
22.37. Десь у мудрiй книжцi я читала,..
..як ранiше, ще до влади Рад, лiкар земський або просто якийсь собi лiкар, товстенький, затишний, вусатий, знявши пенсне, м’яко поклавши свою чисту, практично стерильну лапочку на колiно пацiента, повiдомляв:
– Ну що ж, скажу вiдверто. Завершуйте вашi земнi справи, друже. Крiпiться i уповайте. Вам зосталось…
І казав, скiльки зосталось.
А тут, зараз, як встигнути завершити моi земнi справи? Часу ж бо зовсiм не залишилось. А у мене ж цих справ по вiнця! По вiнця!
– Айайааааай, – журилась я, – i це пiдсумок мого життя? Жодних досягнень, перемог, нiчого не подолала, нi нагород, нi титулiв не маю, лише якихось вiсiм медалей. І тi не моi, а мого собаки. Айайааааааа…
Я, метушлива, як юна недосвiдчена курка, думала, що менi б зараз зiбрати всю свою родину, всiх своiх друзiв, обхопити руками, притиснути до себе i врятувати вiд страшного та неминучого. Панiка – мiй звичний стан – не забарилася, вона закипiла, м’яко стукнула в потилицю, забродила тiлом, вiдгукнулась бурею в шлунку i забилася шалено в районi серця.
Чоловiк мiй любий спав легким безтурботним сном набiганоi дитини. От молодець. Вiн був спокiйним та впевненим, що, по-перше, це все вигадки i блаж, по-друге, коли що, вiн у мене вiрив – я ж бо не розгублюся i все органiзую. Спи-спи, синку, чоловiче мiй, спи давай.
Ми з чоловiком у дитинствi були зовнi дуже схожими. Щоправда, моя свекруха вважае, що ii синок був значно красивiшим. Ну, iй краще знати. Тим паче що я носила окуляри. Через це бабусi мого чоловiка я й зовсiм не подобалась. Вона казала: «Не наравиця вона минi. Худа, хлiба не iсть, окуляри носе».
Окуляри – це в моiй юностi був дуже серйозний гандж. Наприклад, як шiсть пальцiв або заяча губа. О, якби бабуся мого чоловiка ще й знала, що я амбiдекстр, тобто перенавчений, але все ж таки шульга, що б з нею було? Заборонили би бiдному Аркашечцi та Мар’яшечку за себе брати. І залишилась би Мар’яшечка сама-самiсiнька, як билиночка в полi порожньому та покошеному. Гоп! Тут же заперечила б моя подруга Олена: чого ж це Мар’яшечка залишилась би сама-самiсiнька? Це ще не факт! А може, якраз Аркашечка залишився б сам-самiсiнький, як билиночка в полi порожньому та покошеному. Тим паче з такими високими вимогами своiх родичiв до майбутньоi нареченоi.
Якось трапився випадок в селi Котелевому. Я там пiдробляла у фiлii музичноi школи викладачем фортепiано. Це взагалi жах якийсь був. І як менi мама дозволила, не збагну. Коли я ii повiдомила, що влаштувалась на роботу до музичноi школи, i не в мiстi, а в селi, вона тiльки руками розвела. Нi, ну правда – куди-куди, а до музичноi школи я би пiшла працювати – як вона думала – в останню чергу. З музикою в мене були своi, дуже iнтимнi i, по сутi, кримiнальнi стосунки. Я ii катувала i мучила. Ноти для мене нiчого не значили взагалi. Менi, короткозорiй, порпатися в нотах було дуже важко i неохота. У зв’язку з цим я виробила тактику. Я просила свою вчительку зiграти твiр раз, iще раз. Потiм ще i ще раз. Вiдтак нахабно i старанно пiдбирала його вдома на слух. А траплялося, що й в iншiй, бiльш зручнiй для мене тональностi. І на випускному iспитi моi хитрощi зауважила тiльки одна вчителька. Решта зааплодували i поставили «п’ять». І вона, Лариса Степанiвна Журавльова, також, звiсно, поставила «п’ять». По-перше, тому, що я, хоч i збешкетувала, проте дуже вiртуозно, як вона сказала моiй мамi, а по-друге, тому, що на уроках сольфеджiо я завиграшки писала музичнi диктанти для всього класу.
Отож, я почала пiдробляти в сiльськiй фiлii музичноi школи. Моя донька дивувалась, як це? І навчатись, i працювати. А що ж вдiеш? Добра туш для вiй коштувала половину моеi стипендii. Гарна сумка – три моi стипендii. Одяг – о, у спекулянтки Маври Онисимiвни, яка виходила на прогулянку з дитячим вiзком, повним товару, поряд iз нашим унiверситетом, можна було купити все, що забажаеш. І я повинна була пiдробляти, тому що хотiлося носити хороше, ошатне i якiсне. А просто так, в магазинi, щоб дешевше, цього не було.
До мене на уроки музики приходили дiвчатка з жахливими руками i нiгтями. Практично з кiгтями. Я вчила iх приводити руки до ладу. Багато учениць та iхнi батьки були переконанi, що це вибрик. Потiм, коли наставав час платити за уроки, батьки цих залiзнолапих дiвчаток раптом замислювались: а чи не надто це велика цiна за те, що iхня дитина припинила допомагати iм на городi, посилаючись на очкасте дiвчисько, котре навiювало iм, що руки треба берегти i тримати в чистотi? За перший же мiсяць роботи я втратила половину набраного класу. І не лише через боротьбу за красу рук, але й через головну невiдповiднiсть цiна-якiсть, позаяк за перший мiсяць дiвчатка так i не навчилися грати улюблену пiсню батькiв «Я люблю тебя до слез…». Втiм, одна моя вихованка, донька вчительки i голови колгоспу, все ж таки вивчилась, закiнчила музучилище, потiм консерваторiю i повернулася назад на батькiвщину, де веде тепер у тому ж селi заняття хору. Варто було для цього вчитися в консерваторii? Не знаю. А може, й варто. В усякому разi, справою своею вона захоплена, значить усе недаремно…
Отож, коли я, нелегiтимно пропускаючи пари в унiверситетi, стукала олiвчиком у такт етюдам Чернi у виконаннi однiеi iз залишених менi учениць, примчала секретарка директора фiлii i, вирячивши очi, пристрасно зашепотiла менi у вухо, що двi рiвноповажнi родини Котелевого розiрвали домовленiсть про весiлля лише тому, що наречена… раптом! при всiх надiла… ввечерi… окуляри! Щоб дивитись телевiзор. Ото дрiмучий був народ! І я тодi збагнула, чому мене так жалiли в цьому селi й завжди поступалися мiсцем в автобусi. Навiть древнi столiтнi бабуськи казали менi: сiдай, бiдна дитинка, сiдай. Хоч я i вiдмовлялась. Все пояснювалось просто – я була худою i в окулярах…
* * *
Нещодавно надибала стару чорно-бiлу свiтлину: сонце, канiкули, я в ситцевiй сукенцi. Стрижка – квадратик над вухами, i бантик сповз. Стою пiд старою сливою-угоркою, насупивши брови, думаю серйознi думки. Найбiльш серйознi думки, як я тепер розумiю, були у мене саме в тому вiцi – вiсiм-десять рокiв. І скiльки вiдкриттiв. Дивовижних! Так.
– Граемо «Бариня прислала сто рублiiiв!!!», – кличуть подружки. Пiд вiкнами нашого одноповерхового чотириквартирного будинку вони вже вибудували цiле мiсто для ляльок. А я не можу – менi за фортепiано, ще сорок хвилин. Ще цiлих сорок хвилин! Але зате у мене на пюпiтрi книга «Острiв скарбiв». Пальцi автоматично колупають клавiатуру, ганяючи туди-сюди якусь гаму, а очi читають, читають.
Нарештi вибiгаю – ура!
Мiй дiд працював на Одеськiй фабрицi iграшок. У мене були рiдкiснi настiльнi iгри, в якi ми грали з подругами. А ще дiд подарував менi те, без чого, на думку багатьох дiдусiв i бабусь того поколiння, не може вирости хороша дiдусева внучка: у мене були серсо, такий обруч з паличкою, i навiть крикет. До серсо i крикету дiдусь надiслав менi, спецiально замовленi у кравчинi, картату спiдничку та бiлi гольфи з помпонами. Я так i навчилася кидати й ловити серсо, а в коробцi з крикетом не було iнструкцii, як у нього грати. Тодi я читала «Алiсу в Дивокраi», i ii гра в крикет за допомогою фламiнго спантеличила мене остаточно. Поступово ворiтця загубились, молоточки поцупили сусiдськi хлопчаки для своiх iгор. А ми стрибали через скакалку, грали в класики i в «штандер-стоп».
Моя мама якось розповiдала менi, як пiсля закiнчення школи не вступила до МДУ i працювала в якомусь дуже глухому далекому селi на краю свiту. Двiчi на тиждень туди ходила вантажна машина, котра возила робiтникiв. Усi робiтники сидiли, а мама стояла. Але часто мама на ту машину не встигала, i iй доводилося йти вiсiм кiлометрiв пiшки через порожнi поля до цукрового заводу, звiдки йшла машина до Чернiвцiв. І ось хазяйка, добра жiнка, в якоi мама винаймала куток, давала iй перед виходом сiрники та свiчку на той випадок, якщо раптом мама, йдучи взимку через поле, зустрiне вовка. Бо там справдi водилися вовки. Пригадую, мама розповiдала менi цю iсторiю дорогою зi школи додому.
– І що? Трапився вовк?!
– Нi, – спокойно вiдповiла мама.
– Жаааль, – мрiйливо протягнула я, любителька пригод, уже домислюючи сюжет, як мама запалила свiчку i гайда тiею свiчкою вовка лякати.
При цьому слухати маму було не страшно, а цiкаво, – бо це ж мама – ось вона, тримае мене за руку, ми разом дружно крокуемо додому, отже, нiчого з нею не сталося.
Увечерi я переповiла цю iсторiю своiй молодшiй сестричцi, але вже в барвистих деталях, додавши завивання вiтру в полi, крик нiчного птаха, скрип чиiхось крокiв по снiгу, i яскраво описала нашу маму, котра обережно, по-партизанськи крадеться через поле i тримае напоготовi сiрники. Я дiйшла до кульмiнацii розповiдi i хотiла повiдати сестрi, як наша героiчна мама про всяк випадок дiстала сiрники i… Але тут менi нагадали, що доки не пiзно, треба сiдати за iнструмент. Ну, щоб увечерi сусiди не гнiвались. Я сiла за фортепiано. Зазвичай пiд час моiх занять сестрi Танi забороняли до мене чiплятись. Та вона все ж просочилася до кiмнати, полiзла менi в обличчя своiм запашним рум’яним личком i пошепки на вухо обережно запитала:
– І що? Що було потiм?
– Що?! – не розумiючи, про що вона, запитала я.
– Ну, зустрiла тодi мама вовка?
– Аааа… Так, звичайно, – кинула я через плече, занепокоено мружачись, нахилившись до пюпiтра мого пiанiно i вдивляючись в ноти. – Зустрiла… Тааак…
– І що?! Запалила мама свiчку?! – вже зi сльозою в голосi гучнiше запитала сестра Таня.
– Так-так, запалила, – розсiяно, не дивлячись на сестру, продовжувала я копатися в новiй п’есi з «Дитячого альбому» Чайковського.
– І що? Злякався?
– Хто?
– Вовк! – Танька промовила страшне слово самими губами, як вдихнула: – ввк!
– Не-а. Не злякався.
Таньчинi шоколаднi величезнi очиська наповнилися слiзьми.
– А потiм?
– Пооо-тiiм… Значить, пооотiiм… вовк вистрибнув i… – буркотiла я, втикнувшись носом у ноти, розбираючи аплiкатуру.
– І шоееее? – крiзь набухлий вiд слiз нiс провила Таня. – І шеее зробиеееев?!
– Що-що… Напав! – я взяла перший акорд. – І гам! – про-ков-тнув.
– Мееееееемаааааа!!! – з лютим ревiнням Танька побiгла скаржитись батькам.
Отож, там, у тому селi, звiдки мама здiйснювала своi справдi небезпечнi пiшi нiчнi походи до автобусноi станцii, в школi на перервi вона запропонувала якось дiтям погратися в «штандер». Дiти перезирнулись i почали так реготати, що деякi попадали просто в траву на шкiльному подвiр’i. Вони заливалися довго, повторюючи: «штандер!», заспокоювались, а потiм – «штандер», ооой! – знову заходилися.
Взагалi смiх – такий iншопланетний стан, абсолютно iндивiдуальний. Тому причини цiеi дивовижноi реакцii мама довго не знала. Лише потiм з’ясувалося, що так звали сiльрадiвську мiцну норовливу коняку, верхи на якiй голова сiльради об’iжджав село. Вона терпiти не могла запах самогону, i якщо голова був во хмелю, брикалася, видираючи копитами дернину, хвицалась, обурено iржала, нарештi викидала вершника в канаву i втiкала. Але на вечiр дисциплiновано ставала бiля сiльрадiвського ганку, косячись на всiх лукавим оком. Штандер.
А ми на нашому чудесному зеленому великому обiйстi, де було повно дiтей, весело i з задоволенням гралися в «штандер» мало не щодня. Частiше iз сусiдськими дiвчатками – сестрами Мiрою i Раею. Їхнiй тато жартував: «Мiрi-мир, Раi-рай».
Мiрочка. Нiжно любима моя подружка. Родина Векслерiв. Дядя Михайло, наш божественний викладач словесностi, ходив помiж рядами парт i напам’ять читав вiршi та прозу, притискаючи тонкi пальцi до скронь. Йому допiкали жахливi мiгренi. Коли ми пiд час гри починали галасувати, вiн, нерухомо сидячи в своiй спальнi, говорив стиха: «Д-д-дiiiти…» І ми змовкали.
Якось я захворiла на грип. І мама запитувала, чого б менi хотiлося. І я сказала, що менi хочеться газованоi води «Ситро» i почитати. Ситро менi було не можна, але тато збiгав до гастроному i принiс, а Мiрочка пiшла в бiблiотеку, в нашу улюблену затишну дитячу бiблiотеку, з чотирма сходинками i дерев’яною верандою, на якiй можна було пити чай i просто стояти, милуючись лiтнiм днем, або сидiти в крiслi пiд мереживною бiлою парасолькою. Проте чомусь нiхто не пив i не милувався. Отож, Мiрочка пiшла до бiблiотеки, де сидiли нашi старенькi бiблiотекарки з вузькими гострими плечиками, покритими шалями будь-якоi пори року. І, розумiючи мое нетерпiння, повернулася швидко i принесла менi п’ять книжок. І всi п’ять були цiкавими, позаяк нашi з Мiрочкою смаки цiлковито збiгалися. Вона принесла книжки, сiла на стiлець у сусiднiй кiмнатi i розмовляла зi мною через дверi – ii до мене не пiдпустили, щоб вона не заразилася грипом.
Я лежала i читала, читала, читала. А коли втомлювалась читати, розглядала альбоми з репродукцiями – у нас iх було багацько. Картини малих голландцiв. Неера, наприклад, де були зображенi люди в чудернацькому одязi та взуттi; хтось просто прогулювався набережною, хтось по замерзлiй рiчцi мчав на кумедних ковзанах. Я вигадувала iм долi, дiтей, майбутне, фантазувала, хто куди йде, хто з ким знайомий, навiть давала iм iмена з улюбленоi книжки «Срiбнi ковзани».
До речi, коли, вперше побачивши Домський собор, я, майстер спонтанних реакцiй, як написав про мене один журналiст, вигукнула, притискаючи руки до грудей: «Голландiя. Справжня Голландiя!», Саша Шапошников, який iздив разом зi мною на студентську конференцiю до Риги, хмикнув, засоромлено роззирнувся навколо i прошепотiв менi на вухо: «Це Латвiя, Гончарова. Латвiя».
А у мене була пряма асоцiацiя: орган – день Святого Нiколаса – дiти Ханс i Гретель – Голландiя. Так.
Там, до слова, в готелi Ризького унiверситету, в готелi для викладачiв та аспiрантiв, вночi мене вкусила блощиця. Вкусила, м’яко сказано… Вона вiдкусила у мене шмат обличчя. А на ранок нас фiльмувала молодiжна програма ризького телебачення. Цi молодi люди, такi стильнi всi, тонкi, довговолосi, страшенно тiшились, але спiвчували i, дивлячись на мою похмуру розпухлу мармизу, напевне, думали, що я вночi вiдбивалася вiд хмiльного залицяльника. Намагалися знiмати мене з iншого, не скалiченого прибалтiйською блощицею, боку.
Ну, то таке… Отже, я в дитинствi хворiла – прекрасний час – читала, думала, розглядала картинки. А iнодi, занудьгувавши, я вкладалася з виглядом «нiщо не миле» i заходилася важко зiтхати, i мама видавала менi старовинну бляшану коробку з нашими «скарбами»… Оооо!.. Гудзики, намистини, пряжки, якiсь дивнi предмети, про якi я не знала, для чого вони. Усiм цим багатством можна було бавитися годинами.
Коли менi набридало лежати i коли нiкого не було вдома, я сiдала до фортепiано, грала новомоднi пiсеньки, котрi забороняла менi пiдбирати моя вчителька музики. А потiм просто дивилась у вiкно. Навпроти мешкала ще одна моя подружка, Люда Попова, нiжна, прозора, як не дивно, дуже спортивна дiвчинка. Вона також часто хворiла, i ми перемовлялися з вiкна у вiкно знаками, телефонiв у нас тодi не було.
* * *
Люда пiсля закiнчення школи вступила до iнституту в красивому мiстi Кам’янцi-Подiльському, центр якого прикрашала унiкальна старовинна фортеця. Люда нормально вчилась, i ii, таку рухливу, легку, одразу ж покликали до волейбольноi команди iнституту. І якось пiд час тренування з волейболу вона раптом присiла вiд болю в животi. Вона навiть не зайшла в гуртожиток, а негайно поiхала автобусом додому, до мами з татом. Ледь витримала двогодинний переiзд. Ще довго йшла з автостанцii додому. На другий поверх у свою квартиру вже не змогла пiднятися. Їi мама вибiгла в магазин i випадково на сходах бiля входу виявила Люду, майже непритомну вiд болю. Через пiвроку Люда померла вiд нирковоi недостатностi.
От дивно, Люда в останнiй мiсяць свого життя лежала в двомiснiй палатi в нашiй лiкарнi. А в сусiднiй, так само маленькiй – на двох – палатi, помирав Юра Назарко. Людi ще не було вiсiмнадцяти. Юрi ще не виповнилося дев’ятнадцять. У Юри була невилiковна, найстрашнiша хвороба – саркома. І почалася з банального забою колiна. На тренуваннi, знову ж таки, з волейболу. Цi дiти не знали одне одного. Але тiеi ночi, коли Юра помер, Люда побачила сон. Вона розповiла мамi, що iй наснився наречений, вродливий, у костюмi. Вiн прийшов до неi в палату i весело покликав Люду за собою, благав, просив, ходiмо зi мною. Дорiкав, ну чого ти лежиш, ходiмо… І Люда погодилась. Чому ж не погодитись, такий милий iнтелiгентний парубок. Вона померла через тиждень. Мiй тато посадив на ii могилi ялинку. Ця ялинка зараз така висока, така пишна. Пiзно восени з неi падають шишки. Навколо того мiсця повно шишок. І повно бiлок.
Найближча подруга Люди Поповоi, також Люда, на прiзвище Мартинова, вийшла замiж за мого свояка i стала моею близькою родичкою. І ми з Людою Мартиновою тепер часто згадуемо Люду Попову.
Вона взагалi дуже хороша, ця Люда Мартинова. Вони, цi двi, Мартинова i Попова, ходили мiстом симпатичнi, нерозлийвода, волейболiстки, тонконогi, худезнi, чудернацькi. Одна Люда бiлошкiра, з пшеничним волоссям. Друга – смаглява з розкiшною шевелюрою кольору воронячого крила. Я, наздоганяючи iх, кричала: «Люууууди!», i люди на вулицi лякались i не розумiли, чого ця дiвчинка мчить i голосить, i кличе людей, хто ii скривдив, i що робити, i як допомогти. А я наздоганяла Люду та Люду, i ми весело чимчикували разом. І я, крокуючи мiж ними, завжди задумувала бажання. Для себе i для них, для Люд. Для себе – п’ятiрку з фiзики, i щоб контрольну з бiологii скасували, Людi Мартиновiй – щоб мама купила тканину на сукню, а Людi Поповiй – щоб подарували джинси. Ми йшли повз старий парк iменi Пушкiна, повз кiнотеатр. Ми затримувались бiля Палацу урочистих подiй, щоб порозглядати наречених… І кожна з нас думала, от я буду – ого яка наречена, найкраща!
Ми з Людою Мартиновою журилися, що Люда Попова пiшла в iнший свiт, нiчого не дiзнавшись i не пiзнавши. І закохатися навiть не встигла, i нiчого не встигла. Як так сталося, як це вiдбулося? І якось ми почали перераховувати, що важливого мало в ii життi трапитись, обов’язково трапитись, вiд чого несправедливiсть ii смертi здавалася нам ще бiльш очевидною. Кохання. Дитина. Свiтанок бiля моря. Вiдчуття весни, коли ти вагiтна. Це дивовижний, дуже яскравий стан. Коли жiнка вагiтна, вона все сприймае удвiчi сильнiше, враження яскравiшi. І весняне небо, i яскрава нiжнiсть зеленi, i бруньки бузку, i запах мокроi землi. І потiм багато ще чого. Мандри. Подарунки на Новий рiк i Рiздво. Або лiтня млосна спека, коли переломлюеться перед очима i плавиться повiтря, а в наших з Людою старих тихих будинках, зведених iще австрiйцями, гладенькi дощанi пiдлоги i дрiмотна заспокiйлива прохолода. І ще – лiтаки. Адже Люда Попова нiколи не лiтала лiтаком. Це незвiдане та дивовижне. Важкезний болiд розбiгаеться i злiтае. Ба бiльше, летить. Тримаеться у повiтрi. Прекрасне вiдчуття, я вважаю, попри те, що я жахливо боюся лiтати i весь полiт практично сама, одна-едина в цiлому салонi, тримаю лiтак у повiтрi за ручку свого крiсла, сама! Добровiльно i безоплатно. А решта пасажирiв сплять, iдять, випивають. І нiхто не знае, як я в цей час труджуся для нашого спiльного благополуччя. Якби моя воля, я б стояла за спиною в льотчика i давала вказiвки: «Вперед дивися! Не вiдволiкайся! Зменш швидкiсть! Не озирайся! Не розмовляй! Яку тобi каву?! За штурвал тримайся!»
Коли ми iздили машиною, а надто на великi вiдстанi, i я ось так починала керувати, мiй чоловiк змовкав, iхав спершу мовчки, тiльки скрипiв зубами, а потiм не витримував, виiжджав на узбiччя, зупиняв авто, обходив його, вiдчиняв дверi з мого боку i казав: «Виходь, жiнко! Іди, сiдай за кермо! Веди машину! Якщо ти така грамотна. А я поряд посиджу, покомандую!»
Але я не про це. Ось лiтак, коли вiн пронизуе хмари, i раптом з’являеться сонце, а внизу залишаеться понура брудна пiна. А поряд iз тобою яскраве лiтне сине небо. Ось це Люда Попова неодмiнно мала побачити. Проте не побачила.
Коли я прийшла до неi, до Люди Поповоi, в гостi вперше, вона завела мене у дальню кiмнату, захаращену, не житлову – вони тiльки-но в’iхали в ту квартиру i ще не розiбрали мотлоху, залишеного попереднiми господарями, – Люда завела мене в ту кiмнату i сказала: зараз я тобi покажу щось… І звiдкись, пiсля довгого шарудiння пакувальним папером, раптом дiстала чудернацьку, дуже важку темно-синю коробку. Ми змахнули з неi пилюку i вiдкрили ii. То був старовинний патефон. Люда поставила на диск товсту чорну платiвку, накрутила ручку, потiм дбайливо опустила на платiвку голку – сухий шерхiт, томливий довгий програш, такий гарний i… Як же менi хотiлося тодi, щоб ця музика звучала i звучала:
Когда утро рассыпает золото,
Когда ветер напевает молодо,
Как хорошо вдвоем с тобою там,
Где ждет нас море синее, широкий простор.
Когда вечер затушует линии,
Когда тени затанцуют синие,
Как хорошо вдвоем с тобою там,
Где небо видит линии черных гор.
Мне легко с тобой, подруга родная моя.
Мне легко, и жизни радуюсь я тогда,
Как мальчик.
Когда вечер затушует линии,
Когда тени затанцуют синие,
Как хорошо вдвоем с тобою там,
Где небо видит линии черных гор.
Менi так полюбилася ця солодкава пiсенька з единоi в Людиному домi платiвки, що я попросила маму купити менi таку ж саму. І хоч у нас вдома вже був великий програвач i гори платiвок рiзними мовами, магiя цiеi дивовижноi мелодii – пiвденноi, пряноi, млосноi – вона зачарувала мене, та й зараз не залишае душу байдужою. Тодi я навiть вирiшила спiвати ii на приймальному iспитi до музичноi школи. Але розсудлива Мiрочка резонно заявила, що ця пiсня не пiдходить, бо там «Мне легко, и жизни радуюсь я тогда, как мальчик»… А ти ж не хлопчик, ти – дiвчинка, – переконувала мене Мiрочка. А пiсню «Взвейтесь кострами» також не можна, тому що ти ще не пiонерка. А що ж менi спiвати? – розгубилась я. Ну, щось свое, улюблене, звичне, домашне якесь, – сказала Мiрочка. Вона для мене була авторитетом – вона вже була аж у другому класi музичноi школи i знала, що саме треба спiвати, щоб тебе туди взяли. І я, худезна, з побитими колiнами, вийшла на сцену, набундючилась i хорошим соковитим басом заспiвала так, як велiла Мiрочка, свое, звичне, домашне. «Он га-ва-рiiiiл мне. Будьтима! Єеееею… Жизню сладiть мне. Вечнай любов’ю. Вечним блаженством…» Приймальна комiсiя реготала. Потiм я плескала долоньками в заданому екзаменатором ритмi i проспiвала всi необхiднi звуки. Я ще хотiла заспiвати iз Травiати чарiвне i незрозумiле i вiд того ще бiльш привабливе: «Прас-тiiiте, ви навекi а щастi мечтанья. Я гiбну как роза ат бурi диханья». Члени екзаменацiйноi комiсii дозволили заспiвати першу фразу, зафиркали i вiдпустили. Мене взяли до музичноi школи.
Я навiть засмутилася, що менi не дали заспiвати до кiнця Вiолетту, i потiм уже вiдривалася вдома – показуючи, як важко менi дався iспит до музичноi школи i як я плескала, повторювала звуки i головне – спiвала.
