скачать книгу бесплатно
– За iнших обставин я згодився б з тобою, – сказав Коновалець. – Та навiть тепер я згодний з тобою, але, на жаль, у нас немае вибору. Тому…
Голова ОУН обвiв поглядом присутнiх.
– Може, у когось е заперечення проти Олекси Гасина? – запитав вiн. – Немае? Тодi, Андрiю, що робити – знаеш! Сподiваюся, ми не помилимось у своему виборi.
– «Лицар» не пiдведе! – упевнено сказав Мельник.
– От i славно! Ми ще раз зустрiнемось пiсля вечерi, треба обговорити деякi внутрiшнi справи, а зараз я вас вiдпускаю, – сказав Євген Коновалець. – Кожен може зайнятися собою.
Присутнi пiдвелися з-за столу.
– Андрiю, пройдемося? – запитав Коновалець Мельника, коли вони залишилися удвох.
– Залюбки! Заодно порiвняю Альпи з Карпатами.
– І не пробуй! Зовсiм не те! Хоч менi i не доводилося бувати у наших Карпатах, знаю, що вони програють Альпам.
– Готовий з тобою поспорити, – вiдказав Мельник.
Коновалець усмiхнувся.
– Так, тут справа смаку! Що ж, пiшли!
Мiстечко виявилося не таким i великим навiть за швейцарськими мiрками, але вже поверхневий погляд пiдказував, що людей на вулицях було значно бiльше, анiж iх могли умiстити ошатнi будиночки.
– Це так званi «деннi» туристи, – пояснив Євген Коновалець, коли вони з Андрiем Мельником йшли освiтленою серпневим сонцем вулицею. – Курорт усiх не умiстить, тому туристи оселяються у селах навколо нього, а сюди приiжджають лише на день. Так дешевше!
Повз них пройшла весела компанiя дiвчат. Євген провiв iх поглядом.
– Знаеш, Андрiю, iнодi я заздрю цiй безтурботностi, – сказав вiн. – Бувае находить якась хандра, особливо пiсля подiбних новин, як от сьогоднi, хочеться кинути все i нi про що не думати.
– І надовго тебе вистачае? – поцiкавився Мельник, здивований такiй вiдвертостi швагра.
– Ненадовго! Коли присвятив себе боротьбi, то вже не можеш без цього жити. Як подумаеш, як е там, то одразу все повертаеться на своi мiсця. По сутi, Андрiю, хто що б там не говорив, але ми, саме ми, ветерани, посилаемо цих дiтей у тюрми.
– Якби вони самi не бажали цього, ми нiчого не зробили б, – заперечив Мельник.
– І все ж неспокiйно на душi! Серед цих дванадцяти, яких арештувала польська полiцiя, ще жодного одруженого. Скiльки iм дадуть? Двадцять рокiв? Кару смертi? Та навiть двадцять рокiв! Вийдуть вже такими, що про дiтей i думати пiзно. А там двi дiвчини! Хто у сорок народжуе? А ми сидимо тут у спокоi, дивимось на швейцарських лижниць i роздумуемо про нашу боротьбу. А вона передбачае новi арешти i новi тюрми.
Мельник скрушно похитав головою.
– Не подобаеться менi твiй настрiй! – признався вiн.
– Та менi самому вiн не подобаеться! Певно, що виною цьому е спокiйна Європа. Вона стомилася вiд великоi вiйни i не хоче навiть помiчати того, що свiт вже не такий, яким вiн був десять рокiв тому. Тодi люди були упевненi, що лише божевiльному захочеться знову вiдкрити цей ящик вiйни, перед яким сумнозвiсний «ящик Пандори» виглядае безневинною музичною шкатулкою. Але свiт змiнився i не у кращу сторону.
Андрiй Мельник деякий час йшов мовчки.
– Ти гадаеш, буде вiйна? – обережно запитав вiн.
– Переконаний! Ти читав Гiтлера?
– «Майн кампф»? Доводилося. І то буквально недавно. Князь Фелiкс е якщо не шанувальником рейхсканцлера, то принаймнi слiдкуе за ним.
– І правильно робить! Люксембург якраз лежить мiж Нiмеччиною та Францiею, на яку у нiмцiв вирiс великий зуб.
– Але ж нiмцi слабкi! У них немае вiйська!
Коновалець дивно подивився на Мельника:
– Ти упевнений у цьому?
– Але ж Четвiрка не побачила жодного вiдхилення вiд Версальського договору!
– Великi держави не побачили, бо не хотiли бачити! Тiльки боюся, що коли вони нарештi побачать, то буде пiзно, – вiдказав Коновалець i повторив: – Надто пiзно!
– Тобi це звiдки вiдомо? – дивувався Мельник.
Євген Коновалець хитро усмiхнувся i показав уперед. До них жваво наближався Рiко Ярий. Андрiй Мельник зрозумiв, що хотiв цим сказати Голова ОУН: Рiко був зв’язковим мiж Органiзацiею та абвером. Навiть тепер, коли спiвпраця мiж ними звелася до мiнiмуму, Ярий не порвав iз своiми старими контактами у нiмецькiй вiйськовiй розвiдцi…
Дмитро Андрiевський дотримав свого слова, й украiнська газета «Свобода», яка виходила у США, пiдключилася до висвiтлення пiдготовки процесу над членами ОУН. Хоч вона i ранiше вiдводила подiбним подiям декiлька рядкiв, тепер же це були окремi замiтки, а то й цiлi статтi. Такiй приемнiй для себе змiнi особливо зрадiв Василь Мороз.
Кожного разу, купуючи «Свободу», вiн несвiдомо шукав на ii сторiнках згадку про брата Федора. Коли при iхнiй зустрiчi той випадково проговорився про свою причетнiсть до тодi ще Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii, Василь не переставав переживати за долю середульшого брата. Йому дуже хотiлося ще раз приiхати додому i попередити Федора бути обережнiшим. Василевi здавалося, що саме його слова зможуть убезпечити брата вiд необережного кроку. На бiду, Василь не те, що не мiг вiдвiдати родину на Галичинi, вiн цi роки взагалi ледве зводив кiнцi з кiнцями. Велика депресiя, що охопила весь свiт, особливо боляче вдарила саме по Сполучених Штатах, звiдки i почалася. Першi роки були вкрай важкими, роботи не було навiть тимчасовоi i хоча б за iжу. Вони з сiм’ею жили на виплати, що iх надавав Союз Гетьманцiв Державникiв у Пiвнiчнiй Америцi, i незмiнними безплатними обiдами, причому якщо виплати поступали дуже нерегулярно i не у такiй сумi, що можна було на них жити, то за мискою супу довелося вистояти довжелезнi черги.
Ситуацiя змiнилася у тридцять другому роцi, коли пiд час президентських виборiв тодiшнiй президент Герберт Гувер провально програв вибори Франклiну Делано Рузвельту. «Новий курс» останнього спочатку помалу, а потiм дедалi смiливiше, дозволив поступово нормалiзувати становище в краiнi.
Яким же полегшенням була звiстка про те, що Генрi Форд знову вiдкривае заводи. Спочатку Василь переживав, що може i не потрапити до тих щасливчикiв, яким пощастить знову повернутися до роботи, але все вирiшилося найкращим чином: розумiючи, що часу вчити необiзнаних у такiй специфiчнiй роботi немае, дирекцiя заводу зробила ставку на колишнiх робiтникiв. Так Василь Мороз та Іван Кандиба знову стали бiля конвеера «Форда».
Невiдь-яким чином Фрiдрiх Ведемайер, у котрого дружина Василя Анна свого часу працювала прислугою, зумiв вибратися iз борговоi ями, куди потрапив одразу пiсля «чорного четверга» двадцять дев’ятого року[5 - 24 жовтня 1929 року (цей день увiйшов в iсторiю як «чорний четвер») на Нью-Йоркськiй фондовiй бiржi вiдбувся обвал цiн на акцii.]. Ведемайери знову попросили Анну, щоб та працювала у них. Оскiльки власнi дочки Морозiв – Олусь та Марта – були вже майже дорослi i iх можна було залишати самих, то у такi непевнi часи робота чоловiка та дружини вважалася за неймовiрне щастя. Звичайно, грошi, котрi обое Морозiв приносили додому, не йшли нi в яке порiвняння з тим, що вони отримували до «великоi депресii», але тепер хоч не треба було чекати на чергову подачку вiд будь-кого.
Розумiючи, що зараз у нього немае жодноi можливостi приiхати додому (i через кошти, якi доведеться витратити на дорогу туди й назад, i враховуючи ту обставину, що повернеться вiн знову безробiтним), Василь як мiг обережно натякав Федору у черговому листi, щоб той був обережний.
Василь не знав, що середнiй брат одразу розгадав його натяки. Хоч вони й були даремними, але тi слова Василя на львiвському вокзалi «Будь обережним, братику!» вiн запам’ятав назавжди.
Тому, повернувшись з черговоi змiни i нагодувавши дочок, Василь розгорнув газету «Свобода». Анна ще не повернулася вiд Веденмайерiв, i чоловiковi нiхто не заважав дещо вiдключитися вiд повсякденних турбот. Як i хотiв Євген Коновалець, газета стала писати про подii в Галичинi та про процеси над членами ОУН значно частiше, нiж це робила до того. Вчитуючись у текст, Василь пiвсвiдомо шукав серед прiзвищ брата Федора.
На його радiсть серед тих, кого арештувала польська полiцiя, Федора Мороза не було.
5
Менi здаеться – висновок е очевидним: необхiднi такi табори, як Соловки… Саме цим шляхом держава швидко досягне однiеi зi своiх цiлей: знищити в’язницi.
М. Горький. Нарис «Соловки»
Спершу Осип Букшований навiть не повiрив своiм очам: бiля причалу на водi стояв пароплав, а над його великим гребним колесом пiвколом виднiвся напис «Глiб Бокiй».
Колишнiй пiдлеглий голови Спецiального вiддiлу ОДПУ навiть не пiдозрював, що на честь його начальника назвали цей зловiсний корабель. Незважаючи на трагiзм ситуацii, у котру вiн потрапив, Осипу стало навiть весело. Колись Глiб Бокiй вiдправляв його на рiдну Галичину для виконання спецiального завдання, що змiнило його життя, а тепер той-таки «Глiб Бокiй», але вже не людина, а пароплав, вiдвезе його далi на пiвнiч.
Куди проляже його дорога, Осип Букшований знав. На вiдстанi шiстдесяти кiлометрiв на пiвнiчний схiд вiд порту Кем у Бiлому морi лежали Соловецькi острови, мiсце святе i водночас пекельне, про що не забарився повiдомити колишнiй iеромонах одного з колишнiх пiдмосковських монастирiв Афанасiй. Зрештою, нiчого дивного у тому не було: тут усi були колишнi – i монахи, й розвiдники, i мiнiстри.
– Господи, навiть не побоялися грiха! – сказав Афанасiй.
– Ви про що, отче? – запитав Букшований.
– А ви придивiться уважно до напису. Навiть не могли замалювати справжнiй напис!
Осип придивився. Дiйсно, напис «Глiб Бокiй» намалювали поверх iншого, бiльш древнiшого, причому пiзнiший не змiг закрити попереднiй. «Святий Савватiй».
– Колись цим кораблем возили до монастиря богомольцiв, – говорив Афанасiй. – Соловки колись славились на всю велику Русь своiми подвигами. Колись iх заснували монахи Савватiй та Герман. Мене завжди тягнуло сюди, але судилося лише тепер.
– А менi хотiлося побувати на могилi нашого отамана Калнишевського, – подав голос Михайло Полоз. – Як бачите, отче, нашi мрii збудуться. От тiльки не впевнений, що це принесе нам задоволення.
Вiн був третiм у компанii, з ким спiлкувався Букшований. Ще пiвроку тому Полоз був заступником голови бюджетноi комiсii ЦВК СРСР, аж поки в ОДПУ згадали, що його прiзвище фiгурувало пiд час московського процесу «УВО». Цього виявилося достатньо, щоб у сiчнi його зняли з усiх посад, виключили з рядiв ВКП(б) й заарештували. З ним довго не возилися. Короткий суд i – довгий десятирiчний строк за причетнiсть до «УВО», спробу утворити Украiнську буржуазно-демократичну республiку, замах на керiвникiв партii та уряду. На щастя, Полоза не звинуватили у спробi замаху на Сталiна – пiсля такого у звинувачуваного лише один вирок – найвища мiра соцiального захисту.
– Потрiбно дякувати за все, що нам посилае Господь! – вiдказав монах Афанасiй.
– Навiть за це?
Михайло Полоз показав на причал, де тривала посадка на пароплав i куди, власне, прямував увесь етап, у якому прибув Букшований. Ув’язненi – хто з валiзами, мiшками, сумками, плахтами, а хто з пустими руками – проходили живим коридором, утвореним десятком озброених червоноармiйцiв, i зникали у трюмi «Глiба Бокiя». З вигляду сам пароплав був невеликий, мало мiсткий, але людський потiк не стишувався i не ставав меншим. І вся ця маса зникала у ненаситному черевi-трюмi корабля. Туди прямувала й наша трiйка.
За весь час, коли потяг вiз Осипа Букшованого вiд ще столицi Радянськоi Украiни Харкова до цього заполярного мiста, вiн жодного разу не зустрiв знайоме обличчя, хоч i серед засуджених за приналежнiсь до «Украiнськоi вiйськовоi органiзацii», i колишнiх старших Галицькоi армii у нього були i знайомi, а то й приятелi. Видно, органiзатори подiбних процесiв, що вiдбувалися в СРСР, зробили так, щоб iхнi колишнi фiгуранти не перетиналися i почувалися самотнiми та покинутими. Осиповi Букшованому у цьому навiть пощастило: вiн потрапив в останню хвилю арештiв, його тримали окремо, на допити водили лише якихось чотири мiсяцi – термiн до смiшного малий у порiвняннi з iншими, а пiсля винесення вироку (десять рокiв) майже рiк провiв у харкiвськiй тюрмi, чекаючи на етап. Коли ж вiн нарештi дочекався своеi черги, з-помiж таких же арештантiв знайомих не було.
Але недоля знаходить вихiд з усiляких ситуацiй. Серед «попутчикiв» у вагонi були соцiально близькi до конвоiрiв елементи – звичайнi кримiнальники. Вони виявилися не такими небезпечними, як полiтичнi, котрi тут були у меншостi. Тут Осипу усмiхнулася удача. Вже з першого погляду вурки видiлили його з-помiж iнших, безпомилково вгадавши у ньому колишнього спiвробiтника ОДПУ – «сука», а те, як до нього ставилися конвоiри, – «велика сука». Таких на етапах не любили i, траплялося, до мiсця призначення вони не доiжджали. Колишнiй отаман Галицькоi армii доiхав. Мало того, вiн навiть змiг забезпечити собi найближче майбутне. Розумiючи, що його новi компаньйони здатнi на все, вiн пристав на пропозицiю зiграти в карти. Ставкою було його власне життя. Навiть тепер Букшованому ставало весело, коли вiн згадував цю «партiю зi смертю».
Доки в картярських справах, вурки так i не зрозумiли, звiдки у цього артиста[6 - Артист (жаргон) – шулер.] щоразу опинялися козирнi карти, котрi вони самi ховали у себе в рукавах. Першою партiею Букшований виграв свое власне життя; пiсля другоi забезпечив собi найближче майбутне. Коли ж ошелешенi вурки зажадали вiдiгратися, Букшованому вдалося витягнути з «власностi» компаньйонiв Михайла Полоза та брата Афанасiя, вурки одразу втратили до нього iнтерес. Далi Осип мiг не боятися за свое життя: карточний борг – святий! Вiн так i залишився для кримiнальникiв нерозгаданим. А Букшований про себе тiшився з безпорадностi вуркiв та подумки дякував iранцю Зайнабу ад-Сахиму, з котрим доля звела його у пiсках Месопотамii. Не знаючи, чим зайняти себе у тi години, коли оточенi англiйцi не турбували об’еднанi сили нiмцiв та арабiв, Зайнаб навчив свого командира секретам гри у карти. Взагалi-то Осип умiв грати iз самого дитинства, але перед арабом був безсилий. Його тузи, котрi вiн збирав i приберiгав для фiнальноi сцени, незбагненним чином опинялися в iранця.
Зайнаб не був жадним, радо подiлився iз украiнцем своiм секретом, висловив сподiвання, що це колись стане у пригодi. Як виявилося, стало i навiть врятувало йому життя.
От тiльки чи надовго! Там, куди iх везуть, навряд чи зустрiнуть квiтами.
Їхня трiйка зiйшла на палубу пароплава чи не останньою. Їх не «маринували» у холодному трюмi, як тих, хто спустився туди першим. Щоправда, вiльного мiсця там не залишилося зовсiм, тому дверi зачинилися якраз за спиною Михайла Полоза – йому «пощастило» бути останнiм.
У трюмi було тiсно, повiтря затхле, просякле людським потом, видiленнями i чомусь запахом риби, та таким гострим, неначе спресованi в’язнi справдi перетворилися на тюльку в бочцi. Тут усi стали рiвними: i «полiтичнi», i кримiнальники, i селяни-повстанцi iз Середньоi Азii, i туркменськi басмачi. Були й тi, хто не змiг себе вiднести до жодноi з цих груп. Зараз всi вони стояли впритул один до одного, у темрявi i смородi, зрiвнянi й однаково безпораднi. Їм залишалося лише сподiватися, що iхня подорож не затягнеться.
На бiду, у конвоiрiв були iншi плани. Невiдь-чому пароплав «Глiб Бокiй» простояв бiля причалу ще добрих п’ять годин, аж поки нещаснi в’язнi почули якесь вовтуження за стiйкою трюму, потiм запрацювали двигуни, i нарештi судно пiдiйшло вiд причалу. У трюмi почулося полегшене зiтхання – що б там не чекало iх на таемничих островах, все ж осоружне чекання закiнчилося.
Невiдомо яким був «Святий Савватiй», але «Глiб Бокiй» аж нiяк не належав до швидкохiдних суден. Нещасних шiстдесят кiлометрiв, що вiддiляли Соловецькi острови вiд Кема (або тридцять п’ять миль, як повiдомив колишнiй матрос iз Кронштадту, який стояв поруч, затиснений мiж якимось мусульманином з Бухари, що не знав жодного слова по-росiйськи, i православним монахом Афанасiем), «тихохiд» подолав за добу. Їх нiхто не збирався не те що годувати чи давати води, але навiть виводити на палубу, тому всi потреби в’язнi справляли пiд себе, а вiрнiше просто в штани, бо навiть зняти iх не було можливостi. Вiд цього рибний сморiд навiть кудись зник, поступившись iншому, як з’ясувалося, навiть бiльш неприемному.
Але будь-яка подорож, навiть така жахлива, колись пiдходить до кiнця. Прибув до мiсця призначення i «Глiб Бокiй». Коли метушня за бортом стишилась, дверi трюму вiдчинилися, i Михайло Полоз знесилений вивалився на палубу. Конвоiри одразу вiдiйшли вбiк, затуливши носи рукавами: з трюму несло запертим повiтрям.
Команди покидати трюм не було, але цього i не знадобилося. Почувши п’янке вологе морське свiже повiтря, в’язнi самi потягнулися до виходу. Нашiй трiйцi пощастило, що вони стояли бiля виходу. Не чекаючи, коли вся маса таких же, як вони самi, нещасних ринеться на палубу, вони швидко вибралися нагору i побiгли до трапу, щоб зiйти на благословенний берег. Осип Букшований разом з iншими вийшов на великий плац, зусiбiч оточений озброеними вартовими. Їм наказали сiсти на глевку землю. Довелося чекати на iнших, котрих запхали у трюм у числi перших. Як виявилося, не всiм пощастило пережити цю подорож. Коли трюм покинув останнiй в’язень, конвоiри завернули тих, хто вибрався наверх, але ще не зiйшов на тверду землю. Їм належало звiльнити судно вiд тих, хто не пережив тiсняву.
Як з’ясувалося скоро, таких виявилося багато. Тi, котрим пощастило зiйти на берег, спостерiгали, як з трюму час вiд часу виносили бездиханнi тiла нещасних i складали на палубi. Процедура зайняла добру годину, аж нарештi прозвучала команда пiдвестися. Прибулих вишикували у довгу колону по чотири у ряду i повели дорогою вглиб острова.
Найбiльш поiнформований серед в’язнiв монах Афанасiй одразу визначив, куди вони прямують.
– До монастиря! – сказав вiн.
– Та нi, святий отче! – почув вiн збоку. – Не до монастиря, а до тюрми. Нема тут монастиря!
Як з’ясувалося вже невдовзi, то таки була тюрма. Дорога зайняла не бiльше пiвгодини, i вже невдовзi прибулi увiйшли за браму, напис над якою повiдомляв, що вони потрапили до управлiння Солтаборами. Це дiйсно був монастир, вiрнiше, вiд нього залишилися однi лише споруди. Всюди панував безлад, котрого певно не було у тi часи, коли тут господарювали монахи. Зараз же про якийсь порядок нiхто не думав: нi конвоiри, нi тим бiльше ув’язненi, адже у кожного були своi плани: у перших – зробити життя других нестерпним, а то й просто неможливим, а другi намагалися цьому опиратися. Де вже тут було до порядку на територii табору!
Так само четвiрками iх розштовхали у рiзнi будинки. Десь помiстився один ряд, а кудись зайшло i декiлька. Осип Букшований зi своiми товаришами по нещастю опинилися у просторiй кiмнатi, заставленiй нарами обабiч довгого проходу, в кiнцi котрого стояла закiптявлена бочка. Видно, в холоднi днi там горiв вогонь. Стiни кiмнати були полупленi, подекуди побiленi вапном, що вже встигло облiзти, i де-не-де можна побачити блiдi зображення святих.
Побачивши це, Афанасiй перехрестився.
– Тут, видно, була трапезна, – повiдомив вiн.
– А тепер тут живемо ми!
З ближчих нар назустрiч пiднявся зарослий чолов’яга. Колись, ще за нормального життя, вiн, безперечно, мав не такий страхiтливий вигляд, але зараз перед прибулими стояв худий немiчний чоловiк.
– Навiть не буду питати, звiдки ви. Такий запах завжди мають тi, хто тiльки прибув кораблем смертникiв. Ви з нинiшнього транспорту? Хто ви? – запитав вiн.
– А що вам сказати? Імена? То ми можемо як на сповiдi всього наговорити!
– Тодi яка стаття?
– Ото вже лiпше! П’ятдесят четверта! А у них п’ятдесят восьма[7 - В УРСР «полiтичною» вважалася 54 стаття КК.]!
– Ви з Украiни?
У вiдповiдь Букшований лише кивнув головою.
– Де нашi мiсця? – поцiкавився.
– Отам! – Незнайомець показав ближче до закопченоi бочки. – Вам вистачить. Вчора п’ятеро не вернуло з лiсоповалу. Нинi, певно, також не дорахуемось.
Осип хотiв було запитати, де решта, але потреба у цьому одразу зникла. Натомiсть вiн поставив iнше запитання:
– А ви?
– Я черговий, – вiдповiв той i додав: – І хворий.
Пiсля цих слiв зникло бажання щось запитувати далi. Четверо новоприбулих, включаючи крондштадця, рушили до вказаних мiсць. Найпершим i найбiльшим бажанням було просто лягти i витягнути стомленi добовим стоянням ноги, що вони не забарилися зробити.
Вже коли за вузькими загратованими вiкнами почорнiло, до трапезноi повернулися ii жителi. Лише кинувши побiжний погляд на прибулих, вони розiйшлися по своiх мiсцях. Видно, змученi, вони не мали нi сил, нi бажання з’ясовувати, хто цi новачки, звiдки прибули i за що потрапили сюди. Завтра стануть такими ж, як всi, i не факт, що повернуться сюди пiсля роботи.
Тим не менше до Осипа Букшованого пiдсiв невисокого зросту зарослий чоловiк i якийсь час довго розглядав його.
– Менi ваше обличчя видаеться знайомим, – украiнською мовою сказав вiн i представився: – Я Михайло Лозинський.
Осип недовiрливо подивився на спiврозмовника, силкуючись розгледiти у ньому щось таке, що нагадало б йому, як виглядав цей чоловiк до того, як потрапив сюди.
– Ми з вами зустрiчалися у листопадi вiсiмнадцятого року у Львовi, – сказав Букшований. – Ви тодi були разом з полковником Вiтовським. Я Осип Букшований.
Лозинський закивав головою.
– Так, я упiзнав вас!
