скачать книгу бесплатно
Мороз попрощався iз господарем i покинув його помешкання. Його дорога лежала до Андрiя Мельника.
2
З погляду жiнки, ця поiздка до Варшави для Ольги Мороз була невдалою. Кожного разу, коли вона приiжджала у нове мiсто – чи то у справах, чи на вiдпочинок, – обов’язково видiляла якийсь день, щоб походити магазинами. Займаючи не надто високу посаду секретарки, Ольга попри свою невелику зарплату у подiбних поiздках мала можливiсть бiльше розпоряджатися своiм часом. Зазвичай подiбнi поiздки завжди закiнчувалися новими обновами чи звичайними подарунками чоловiчiй частинi сiм’i – на радiсть синовi Гордiю та сувору мовчанку чоловiка Федора, який, тим не менше, залюбки носив придбане Ольгою.
Цього разу поiздка до столицi не вдалася. Разом з головою допомогового комiтету Кирилом Федурою вони прибули до Варшави у той самий день, коли туди на зустрiч з вiце-мiнiстром з’iхалися воеводи з усiеi Польщi, тому головi довелося почекати, коли поважнi пани вирiшать своi проблеми (а це не бiльше не менше мало принести перелом у ставленнi «пiлсудчикiв» до украiнськоi меншостi). До того ж усi урядовi установи були залученi до належного прийому високого нiмецького гостя: до Варшави прибував потяг з мiнiстром пропаганди Третього Рейху Йозефом Геббельсом. Не встиг Федура висловити все, що думае про ситуацiю, у яку вони потрапили, причому не добираючи слiв i в присутностi Ольги, як наступного дня, перед самим засiданням воевод, громом серед ясного неба Варшавою прокотилася новина: на вулицi Фоскаль украiнський нацiоналiст стрiляв у мiнiстра Бронiслава Перацького, який помер у шпиталi через якусь годину.
Звичайно, нi про якi справи, заради яких вони i прибули до Варшави, поки що говорити не приходилося. Таким чином Ольга отримала багато вiльного часу, але у столицi оголосили траур, тому жаданi магазини позачиняли, позбавивши можливостi щось придбати. Але й залишатися у готельному номерi також було несила. Ольга вирiшила пройтися мiстом, природно, уникаючи його центральних вулиць. Хоч труни з тiлом Перацького у столицi вже не було (вiн хотiв бути похований у Новому Санчi, де свого часу вчився у тамтешнiй першiй гiмназii), центр мiста досi нагадував розтривожений вулик, де кожен був експертом, iстиною в останнiй iнстанцii, упевнений у своiй правотi i переконаний, що думка iнших не варта навiть того, щоб ii почути.
На велике розчарування Ольги, навiть вулицi не у центрi Варшави (але й не настiльки далеко вiд нього, щоб почуватися у безпецi) вона не могла назвати безлюдними, а численнi кав’ярнi також були переповненi. Розумiючи, що довго так на ногах вона не витримае, Ользi захотiлося хоч на декiлька хвилин присiсти. На ii бiду, всi столики на тротуарi були зайнятi. Вона пройшла декiлька кав’ярень у надii знайти вiльне мiсце, але даремно. Раптом ii погляд зупинився на чоловiковi, що самотньо сидiв за столиком у самому кiнцi огородженого тротуару. Ольга вирiшила скористатися цiею нагодою i поспiшила до незнайомця.
– Czy moge usiasc obok pana?[1 - Чи можу я бiля пана присiсти? (Пол.)] – запитала вона.
Чоловiк пiдвiв голову. Вiн був приблизно ii вiку, вже лисий, але з приемним лицем i з правильними рисами.
– Oczywiscie! Bede szczesliwy![2 - Звичайно! Буду радий! (Пол.)] – вiдповiв вiн, пiдводячись.
Чоловiк почекав, коли Ольга сяде навпроти, лиш потiм опустився у крiсло. Вiдкривши сумочку i шукаючи там паляруш, навiть не пiдводячи очей, Ольга вiдчула, що незнайомець пильно розглядае ii. Жiнцi це було неприемно, хоч вона i знала, який iнтерес викликае у чоловiкiв. Вона вже хотiла сказати щось жорстке i неприемне незнайомцю, як почула притишене:
– Оля?
Вона застигла, вдивляючись в обличчя незнайомця. Хоча чому незнайомця? Жiнка могла заприсягтися, що десь його бачила.
– Оля Горбань?
– Ви мене знаете? – обережно поцiкавилася вона.
Чоловiк усмiхнувся. Цього було достатньо, щоб Ольга упiзнала його. Неймовiрно, але це був Левко Вовк.
– Левку? Це ти?
А Левко знову пiдвiвся, узяв Олину руку i пiднiс до губ.
– Яка несподiвана зустрiч! – сказав вiн.
Обережно озирнувся, чи не пiдслуховуе хто, потiм тихо сказав:
– Давай говорити польською. Пiсля цих подiй у кожному украiнцевi поляки бачать людину з бомбою.
Вони не бачилися з того пам’ятного листопада вiсiмнадцятого року, коли спочатку захопили, а потiм декiлька днiв утримували будiвлю головноi пошти Львова. Пiсля того, як поляки пiдпалили частину будiвлi, вiстун Ольга Горбань надихалася диму i ii вiдправили до шпиталю (тодi санiтарнi машини ще iздили). Вiдтодi Левко Вовк бiльше не бачив свого вiстуна. Звичайно, вiн знав про неi дещо iз листiв батька, як, власне, про нього було вiдомо i Морозам.
– Як ти тут? – не вiрила своiм очам Ольга. – Ти ж мав бути у Вiднi?
Левко знову усмiхнувся.
– А зараз все змiнилося, Олю! Я дiзнався, що виявився не потрiбний австрiйськiй науцi. Мене звiльнили, от i роз’iжджаю Європою.
– Як це?
– Про це потiм! Ти маеш вiльний час?
– Так. Ми приiхали до Варшави у справах нашого комiтету, але нас попросили почекати, поки все не вляжеться, – вiдповiла Ольга.
– Ну, то i в мене е пару днiв!
– Як поживаеш, Левку? – запитала Ольга.
– Та, напевне, добре! – вiдказав чоловiк.
– Напевне? А чому так невпевнено?
– Та, розумiеш, мене вигнали з улюбленоi роботи, i хоч потiм я не дармував, але все ж то було не те, до чого лежала моя душа.
– А дружина? Дочка?
Левко усмiхнувся.
– Якби не вони, Олю, то навiть не знаю, як би я все витримав! – признався вiн. – Коли мене звiльнили, то спочатку навiть не знав, де себе подiти. Марiйка мене сильно пiдтримала. А Надя… Дочка то завжди потiшка!
Ольга похитала головою.
– Повiр на слово: син – також! – сказала вона.
Ольга хотiла iще щось сказати про Гордiя, але Левко ii випередив:
– Олю, ти коли була у селi?
– У Перетинi? Пiвроку тому, на престольний празник. Ми тодi вибралися з Федором i сином до брата чоловiка. А Федя зараз у селi, разом з Гордiем, – вiдповiла Ольга. – А нащо ти запитав?
– Та все переживаю за тата! Йому вже пiд сiмдесят!
Ольга усмiхнулася.
– Вуйко Василь ще всiх нас переживе! – заспокоiла вона. – Здоров’я у нього – дай, Боже, кожному!
– Але й роки вже не тi!
Видно, слова Ольги дещо заспокоiли Левка, бо вiн вже не виглядав таким стурбованим, як до того. А Ольга продовжувала:
– А ти б сiв на потяг i вiдвiдав батька, якщо вже у Польщi!
– Не можу. Я тут не сам!
Жiнка дивно подивилася на Вовка. Той заспiшив заспокоiти ii.
– Це не те, що ти подумала, – сказав вiн. – Я супроводжую ерцгерцога Вiльгельма Габсбурга.
– Сюди, до Польщi? – здивувалася Ольга. – Стiй-стiй, то вiн знову з тобою?
– Вiрнiше, я знову з ним, – поправив Левко. – Пiсля того як мене «попросили» з лабораторii, де я пропрацював десять рокiв, мене прихистив мiй колишнiй командир. Ерцгерцог вирiшив зайнятися бiзнесом, то я й допомагаю йому; радше пiдтримую морально, але на тому настояв сам ерцгерцог.
– А у Польщi що ви робите? Тоже… бiзнес?
– Ерцгерцог приiхав у свое родинне помiстя, в Живець. То за Краковом, в Тешинськiй Сiлезii. Там живе його найстарший брат Карл Альбрехт. Пiсля того, як минулого року помер iхнiй батько, то стосунки мiж братами полiпшились. А до того… – Левко махнув рукою. – Карл Стефан Габсбург поставив собi за мету стати не менше не бiльше, як королем новоствореноi Польщi. То вiн став поляком навiть бiльше, анiж його син Вiльгельм украiнцем. Навiть старший син Карл Альбрехт перетворився в Кароля Ольбрахта. А пiсля того як Вiльгельм, що став Василем Вишиваним, публiчно висловився за самостiйнiсть Галичини, батько зрiкся його. Але пiсля смертi все змiнилося. Брат повiвся з Вiльгельмом щедро. Хоча iхнiй батько i зрiкся наймолодшого сина, Альбрехт встановив братовi регулярну грошову субсидiю вiд родини. Родина мае дуже файну броварню, де женуть смачне пиво, то й грошi е. Адвокати Альбрехта докладно вивчили Вiльгельмовi борги i сплатили iх кредиторам, а iх Вiльгельм нахапав досить. Альбрехт також погодився й далi пiдтримувати Вiльгельма. То мiй колишнiй командир i приiжджае час вiд часу до Живця, щоб не втрачати зв’язку з родиною.
– І ти iздиш з ним?
– Ми мали дорогою назад заiхати до Будапешта. Там в ерцгерцога мае бути зустрiч з якимось новим компаньйоном. А поки вiн вiдпочивае у себе у палацi, я приiхав до Варшави. Знаеш (Левко усмiхнувся), всюди бував: i в Парижi, i Берлiнi, а тут вперше! От i приiхав, але, видно, не вгадав з часом!
– То так, ми також невчасно приiхали. Спочатку казали почекати, поки поховають мiнiстра, потiм коли мине траур, а там – хто знае! Добре, хоч моi в селi. Ганна Олекси не залишить iх голодними. Та й з пустими руками iх також не випустять.
– Так, з Перетина ще нiхто порожняком не iхав. Пам’ятаю, як ми приiхали з Вiдня на побивку до тата, то Орина, татова жiнка, навiть посварилася з моею Марiею, бо ми не хотiли брати з собою все, що нам приготували. Але, Олю, Львiв – то не Вiдень! Довезуть!
– Не тягне додому? – запитала Ольга.
Левко вiдповiв не одразу. Вiн важко зiтхнув, i Ольга вже хотiла вибачитись за таке, з усього видно, недоречне запитання, але Левко випередив ii.
– Колись мiй учитель, професор Горбачевський, говорив менi, що поки е можливiсть, треба старатися бачити батькiв, бо потiм такоi можливостi може i не бути. Я так i не змiг побачити маму, бо вона померла у вiсiмнадцятому. А чи тягне додому?.. Я iнодi ставлю собi питання: а де той мiй дiм? У Перетинi? Вiднi? Я можу назвати ще десять мiст, де бував i де не знайшов прихистку. Якщо менi вдасться, то приiду ще раз. Можливо, ще застану тата. Ми ж так по-справжньому i не поговорили з ним! Все було нiколи!
Так вони проговорили досить довго. Кельнер декiлька разiв приносив цiй парi каву з тiстечками, а Ольга з Левком все говорили. Здавалося, iм хотiлося згадати всi довгi роки, що минули вiд тих пам’ятних листопадових днiв у Львовi вiсiмнадцятого року…
Левко Вовк розповiв Ользi не все. І це сталося не через те, що не довiряв iй чи боявся виказати не свою таемницю. Вiльгельм, котрий подорожував Європою пiд iменем Василя Вишиваного, що викликало деякi непорозумiння при перетинi кордонiв (ерцгерцога Вiльгельма Франца фон Габсбург-Лотаринзького ще пам’ятали), прибув до брата Альбрехта не просто заради грошей, котрi йому видiлили iз родинноi казни. Рiк тому майже одночасно померли iхнi батьки. Якщо з батьком у Вiльгельма вже рокiв двадцять були геть зiпсованi стосунки, то мати, Марiя Терезiя Австрiйська-Тосканська, завжди цiкавилася долею наймолодшого сина, хоч i не смiла перечити своему чоловiковi. Буквально тиждень тому середнiй брат Лео Карл увiйшов у право користування ще одним батькiвським володiнням у Бествiнi, що у тридцяти кiлометрах на пiвнiч вiд Живця. Незважаючи на рiзницю у сiм рокiв, Вiльгельм та Альбрехт були бiльш близькими один до одного, анiж iз на два роки старшим Лео. Саме рiшення старшого брата видiлити Вiльгельмовi його частку прибутку iз сiмейноi броварнi i стало визначальним – за iнших обставин наймолодший брат так i залишився б обдiленим, як це було при батьковi.
Карл Альбрехт знайшов Вiльгельма, коли той сидiв в альтанцi iхнього саду. Розпорядившись принести пиво, господар маетку сiв навпроти брата.
– Поговоримо? – запитав вiн.
– Поговоримо! – згодився Вiльгельм.
Напевне, важко було знайти братiв iз настiльки схожими i водночас такими рiзними долями: вони обидва розглядалися окремими групами полiтикiв як кандидати на корону – Альбрехт польську, а Вiльгельм украiнську; майже одночасно обидва зрозумiли, що iхня мрiя стати на чолi королiвства е не чим iншим, як звичайною «фата морганою» – красивою, але недосяжною мрiею. На вiдмiну вiд старшого брата, який змирився iз статусом простого громадянина Польщi, Вiльгельм все ще плекав надii на повернення у велику полiтику, принаймнi, люди, з котрими йому доводилося стикатися, не полишали таких сподiвань.
– Як почуваеться Алiсiя? – поцiкавився Вiльгельм.
– Вона зараз у себе у кiмнатi. Захотiла трохи вiдпочити. Стомилася.
Дружина Альбрехта Алiсiя була чи не единою у сiм’i, хто приязно вiдносився до Вiльгельма у тi часи, коли його батько у поривi гнiву навiть виключив наймолодшого сина з кавалерського ордену Рицарiв Золотого Руна. Напевне, цьому сприяв той факт, що саме наймолодший брат познайомив Альбрехта з молодою вдовою Алiсiею Елiзабет Ваденi. Вона тодi жила разом iз малолiтнiм сином Йоахiмом у помiстi чоловiка в Бродах, а ерцгерцог приiхав на колишнiй австрiйсько-росiйський кордон для зустрiчi з митрополитом Андреем Шептицьким. Дiзнатися думку Глави Церкви його особисто попросив молодий iмператор Карл. Щоб чекання не було марним, барон Казимир Гужковський, украiнський полковник i староста Дрогобича, з котрим Вiльгельм спiзнався ще на службi у сiчових стрiльцях, запропонував вiдвiдати «одну шведку, котра пiсля смертi чоловiка нудиться у своему помiстi». Так Вiльгельм i познайомився iз Алiсiею, яка через три роки стала його невiсткою. Жiнка нiколи не забувала те, що вiн для неi зробив, i старалася допомагати йому. Альбрехт про це знав i приймав спокiйно. Вiльгельм здогадувався, що iнiцiатором примирення братiв могла бути Алiсiя, хоч цiлком можливо, що iнiцiатива йшла i вiд брата.
– Я не хотiв говорити при Елiс, вона тебе просто обожнюе, але дозволь висказати все, що мене у тобi, Вiллi, непокоiть, – почав Альбрехт.
– Я весь увага, Карле! – з готовнiстю сказав Вiльгельм.
– Знаеш, Вiллi, на вiдмiну вiд нашого батька, якого буквально трясло вiд самоi згадки про якусь украiнську Галiцiю, я до цього ставлюся байдуже. Хотiв сказати «спокiйно», але «байдуже» буде правильнiше.
– Ти не вiриш у те, що нам це вдасться? – запитав Вiльгельм.
– А ти вiриш у це? Вiллi, подивися на це не очима Вишиваного, яким ти себе вважаеш, а очима державного мужа! Польща нiколи не пiде на те, щоб дати Галiцii не те, що незалежнiсть, а яку-не-яку автономiю. Особливо пiсля подiй у Варшавi! Пригадуеш, як з подiбним возився Карл? (Альбрехт говорив про останнього iмператора Австро-Угорщини.) І чим це закiнчилося?
Альбрехт замовк. Тим часом принесли два кухлi родинного пива. Старший брат почекав, коли iх знову залишать самих.
– Але я не про це! – сказав вiн. – Це твiй вибiр i, подобаеться вiн менi чи не подобаеться, я з повагою приймаю його.
– Дякую!
– Я про iнше! Не думай, що ми вiдiрванi вiд свiту i нi про що, окрiм цього пива й сiмейних чвар, не думаемо. Скажи: звiдки у тебе твiй помiчник?
– Хто саме? – скривився Вiльгельм. – У мене iх декiлька.
– Той, що приiхав з тобою, i котрого ти вiдпустив до Варшави.
– Левко Вовк?
– У нас його звали б Леон Вiльк, – уточнив Альбрехт. – Так, вiн.
– З Левком я знайомий ще з листопада сiмнадцятого року, – повiдомив Вiльгельм. – Тодi вiн був у мене унтер-офiцером для особливих доручень.
– А Полетт Куйба? Хто вона тобi?
Почувши таке, Вiльгельм здригнувся. Вiн готовий був до всього, навiть до можливого ультиматуму щодо тiеi-таки «Галiцii», але аж нiяк не до згадки про жiнку, яку обожнював.
– А до чого тут вона? – нервово сiпнув плечем Вiльгельм.
– Вiллi, заспокойся! Нiхто не читатиме тобi моралi!
– Тодi навiщо ти питаеш про Полетт?
– Кажу ж: ми не вiдiрванi вiд свiту. Знаемо дещо. Елеонора (Альбрехт говорив про iхню старшу сестру) мiсяць тому написала листа, де висловила занепокоення появою цiеi жiнки.
– Чому?
– Розумiеш, Альфонсо, ii чоловiк, якимись своiми каналами спробував вияснити про Полетт Куйбу хоч щось.
– Що ти хочеш цим сказати? – не зрозумiв Вiльгельм.
Його вже почала нервувати ця розмова.
– Альфонсо дiзнався, що твоя Полетт видае себе за племiнницю Шарля Куйби. Колись вiн був французьким мiнiстром працi. Але Полетт не е його племiнницею. Просто використовуе однакове з ним прiзвище. До недавнього часу про неi нiхто не знав.
Вiльгельм усмiхнувся.
– Карле, що-що, а це я пояснити можу, – сказав вiн. – Нiхто не чув про Полетт до того i не почув би й потiм, бо вона проста телеграфiстка з Парижа! Їi iм’я сплило лише тому, що вона опинилася поряд Габсбургiв.
Карл Альбрехт на хвильку задумався. Затим взяв кухоль з пивом, до якого ще навiть не доторкнувся.
– Моя тобi порада, Вiллi: дiзнайся про неi бiльше! Для чогось же вона з’явилася у твоему життi!
– Карле, та про що ти говориш? Кому потрiбно пiдводити до мене просту телеграфiстку?
– Та хоча б тим, кому не подобаються твоi плани! – вiдказав Альбрехт. – Гадаеш, Польщi приемно дiзнатися, що Європою роз’iжджае такий собi Василь Вишиваний i направо й налiво дiлиться своiми планами щодо iхньоi Малопольщi Всхудней? А совiти просто так пропустять твое бажання стати королем самостiйноi частини Украiни? Вiллi, ти знаеш, як я до тебе ставлюся, тому послухайся моеi поради: будь обережним! Сам бачиш, що вiдбуваеться навколо. Пробач, Вiллi, але ти романтик, можливо, останнiй романтик з Габсбургiв. Передостаннiм був iмператор Карл, але його вже немае. Ти – останнiй!
