скачать книгу бесплатно
Золотi копита
Юрiй Логвин
Авантюрний роман про козака Омелька Баламута – вiдважного бiйця, непереможного картяра, невтомного коханця i великого хитруна. На пожарищi вiн рятуе хлопчика, але порятунок не означае спокою нi для козака, нi для його нового джури. Далi розгортаеться карколомно iнтригуючий сюжет. Нiби й не бракуе небезпек i дивовиж в Украiнi, та Козак Баламут не може втриматися, аби не поринути в спогади про своi попереднi пригоди в рiзних краях. На читача чекають як описи боiв, так мiстика та еротика. І все це вiдбуваеться у другiй половинi XVI столiття.
Юрiй Логвин
ЗОЛОТІ КОПИТА
ФУРН ЕЛЬ-ШАЙТАН
(Пiч шайтана)
Вiн не зчувся, як сонячний промiнь пiдкрався до нього i, мов батогом, уперiщив по очах. Прокинувся вмить, та не поворушився, Тiльки ледь-ледь розтулив повiки. Все, як i вчора – вибiленi вапном стiни, вохриста долiвка. Чисто виметена. Бо пилу нема, хоча чорнi ноги сiрими п'ятами гатять по долiвцi. Тi чорнi ноги дрiботять iз шаленою швидкiстю. Коли вони бiля нього, тодi вiн бачить тонкi литки. Як вiддаляються, то видно й довгi м'язистi стегна. Стегна рухаються iз шаленою швидкiстю. А над стегнами стрибають-крутяться крутi лискучi сiдницi, немов два тугих кавунцi!
Повiки ширше не розплющив – очей вище не зводив – раптом озирнеться i побачить, що вiн прокинувся!
А йому треба зачаiтись, щоб прийти до тями i вирiшити все безпомильно. Треба зрозумiти – те, що вона його приспала – це для нього порятунок чи пастка? Адже караван мав рушити в ту мить, як сонце витнеться з-за скель, зразу пiсля вранiшньоi молитви салят ель-фаджр. А перед молитвою всi паки повиннi бути на верблюдах. І зброя налаштована до бою. Значить, вона затягла його в мертвий квартал не для любощiв, а щоб сховати вiд караванщикiв. Отож, вона знала, що буде пастка? Така пастка, з якоi нiхто не вискочить живцем?.. Але ж вона пила це вино разом iз ним з однiеi чашi. І на нiй не телiпались нiякi лахи (голяка сидiла), щоб вона могла сховати в складках тканини дурманне зiлля. І вино пили по черзi… От тiльки дайте пригадати: хто зробив останнiй ковток? Вона чи вiн? Якщо вiн, значить, вона так пiдкинула зiлля, що воно осiло на днi, i вiн все його i заковтав… Але ж вона така метка, що могла сипонути дурман спочатку. А тодi в кiнцi з останнiм ковтком випила зiлля-протидiю?.. А, може, вона спочатку випила те зiлля, що знешкодить сонне зiлля? Та чого вiн, власне, ламае собi голову i плутаеться у павутиннi пiдозри, мов необачна муха? Вона ж чаклунка, та ще й чорна! Хоча, хоча, а що вона, власне, йому поганого зробила?.. Нi, нема чого дурне вигадувати – вона йому весь час допомагала. Хоча не хто iнший, а саме вiн забрав ii в рабство… Бо що тодi було?.. Вискочили вони на п'яти прудких гостроносих шебеках аж за Геркулесовi Стовпи в океан. І бiля самоi Африки прихопили пiсля короткого i запеклого бою португальський галеон. Товарiв захопили цiлу гору, монет, срiбних i золотих – кiлька скринь!.. Та ще сотнi пiвтори чорних у трюмi. Тiльки вона не була разом з усiма рабами. Здибались вони в димовому чадi камбузу. Його туди понесло через усi палуби й вузькi люки i стрiмкi сходинки шалене бажання знайти хоч шматочок солонини чи сала… Це вже скiльки рокiв вiн не iв хоч якогось там сала, чи шинки?!. Поки вся бусурманська братiя рватиме здобич i дiлитиме, вiн хоч поласуе по-людському сухарями i свининою. У хмарах диму, в примарному червоному свiтлi вiдкритоi печi стрибали двi примари. Одна постать велика, чорна. Здоровило-негр щосили вимахував абордажною шаблею. Крушив стiни, полицi, розбивав на друзки посуд i нiвечив начиння кухарське, але поцiлити свою жертву не мiг. «Стiй! Стiй, чортова душо!» – заволав вiн, вступаючи в камбуз. Вона на якусь мить, зовсiм на якись невловимий момент затнулась. І здоровило-негр таки дiстав ii гаком абордажноi шаблi по грудях. Затрiщала сукня. Оголилась ii пазуха. І по чорнiй шкiрi простяглась свiтлорожева смуга рани. Не встиг вiн i клiпнути оком, як смуга заструменiла кров'ю. Одним ударом кольчужноi рукавицi в потилицю вiн завалив негра на пiдлогу. А пiдлога була засипана погаслими i жеврiючими шматочками вугiлля. У присмерку то тут, то там спалахували блакитнi вогники i звивались в гору над ними тонкi цiвки бiлого чадного диму. Для певностi вiн щосили п'ятою вжучив лежачого пiд здухвину. Той гикнув i захарчав. Ще раз вгатив ногою у пахвину. Пiсля цього удару не було чутно й дихання. А тодi вже ступив до пораненоi негритянки, Але вона виставила вперед руку зi свiтлою, наче сiрою долонею, мовляв: «Не пiдходь. Я сама впораюсь!» Лiвою рукою, довжелезними тонкими пальцями вона стягувала роздертий золотавий шовк, щоб прикрити груди. По ii обличчю побачив, що вона не стидаеться, а хоче щось сховати, «Що воно там таке? «– вiн блискавично схопив i вiдвiв на боки ii руки. Розiрвана сукня розповзлася по скривавленому чорному тiлу. І йому вiдкрилась ii худюща окостувата грудина. Лiва цицька стирчала просто на нього здоровенним набряклим сосцем. На мiсцi правоi було три ледь помiтних рубцi. Вiн зразу ж розжав пальцi i розвiв руками, мовляв: «Вибачай. Я нiчого не хотiв. Просто було цiкаво…» Вона знов стягла, вже обома руками, скривавлену сукню. А вiн ще раз, на всяк випадок, вдарив лежачого i пiдняв його абордажну шаблю. І краем ока пильнував, що дiе чорна. Вона обережно переступила через розкиданi по пiдлозi гарячi жарини i пiдiйшла до свiтла розкритоi печi. Розпахнула подерту сукню i почала швидко чи то терти себе, чи то вдаряти по грудинi, по ребрах. Кислий дурман чаду густiшав, сильно дерло в горлi. Вiн злегка торкнувся ii плеча. Обернулась, зблеснувши здоровенними бiлками вирлатих очей. Показав iй на мигах: «Де в них iжа? Я хочу м'яса!» – Вiн показав, як вiн тримае кiстку обома руками i дере зубами м'ясо.
– М'яса хочеш? – Спитала вона м'яким спадаючим голосом.
– Ти говориш арабською?!
– Ага.
– Тодi скажи – де солонина i сухарi?
– Ми пливемо до Лiсабону. Солонину давно з'iли. У сухарях – у них черва завелась.
– Тодi пiшли на гору. Корабель скоро згорить.
– Благаю: не вiддавай мене матросам! Ти сильний i смiливий. Тебе бояться…
– Звiдки ти таке знаеш таке про мене?!
– Я чаклунка…
І от тепер вона танцюе, обернувшись, за своею звичкою, спиною до нього. Хоча мала б злягатись iз ним. Бо вона, тiльки була найменша нагода десь усамiтнитись, ii аж тiпало всю, судомило, так вона його бажала… Найбiльше любила покласти його голiчерева, настромитись на нього i стрибати до нестями… Потiм починала його всього обцiловувати i з розпачем промовляти: «Чого у вас, у бiлих, такi маленькi губи? Ну як з тобою цiлуватись?..» Вiн все ж остерiгався ii. І тому, коли вона перший раз вхопила своiми товстенними губами його прутень, вiн аж закляк, здерев'янiв. Вона миттю це вiдчула i випустила з рота його набрякле до болю ество i скочила зверху, настромившись на прутень. Нахилялась до нього i шепотiла: «Ти не бiйся! Я можу його своiм еством взяти, як пальцями…» Вона обома долонями прихопила його лице, обережно цiлувала пухлими гарячими губами повiки, вилицi. А там, унизу, своiм еством вона його м'яла (то стискала, то вiдпускала), немов пальцями… Вiдчув, що вже пекучим бажанням набрякае його прутень. Не вiд споглядання ii пружнiх лискучих стегон, ii крутих сiдниць. А вiд спогадiв про те, як вони вперше пiсля морського розбою зустрiлись у веселiм кварталi – дар ель-кихабi… До речi, солонину i сухарi вiн таки тодi знайшов. В однiй каютi на кормi. Дим вже заливав каюту. Вона стояла бiля нього i здивовано споглядала, як вiн з превеликою насолодою трiскав стару солонину i прiлi сухарi. Зрештою вона не витримала i спитала.
– Ти таемний?..
Щось його за язик потягло i вiн вiдповiв, навмання бовкнувши:
– Я чародiй у вiйнi.
– От добре! Я так i знала, що ти чарiвник! Тодi обiцяй менi – ти продаси мене в дар-ель-кихаб!..
– Як хочеш… А ти краще мене розмовляеш арабською…
– Дурницi. Скоро i ти навчишся. Ти розумний!..
«Якого чорта я оце все згадую? Здурiти можна!.. Та менi ж треба проскочити через Оджаи шайтан – Жаровню шайтана! А я тут розлiгся i ii соромiцькi танцi споглядаю! Вставай!» – Наказав собi. Але, як пiдслухала його думку, чорна чаклунка подала голос.
– Я теж пила сонне зiлля. Менi треба було вгамувати хiть i не лiзти до тебе. А тобi треба було будь-що добре виспатись перед походом. Караван приречено. Ти маеш врятуватись. Ти встанеш i нап'ешся верблюдячого кисляку. Вiн пiд корзиною для фiнiкiв. Я приготувала три очеретяних колiнця. Якщо сили тобi не зрадять, то для покрiплення вистачить бiлоi очеретини. Якщо ослабнуть м'язи i суглоби, i ти впадеш на розпечений пiсок – заковтай зiлля з червоноi тростини! Чорну… чорну… тiльки тодi можеш розкрити, коли смерть тобi засмердить в лице i зблисне щербатим мечем перед очима. Зброя схована у щiлинi стiни… Не розплющуй, бо пропадуть всi моi чарiвнi танцi!.. Ти розплющиш очi, як на гробницi закричить самиця ререга!.. Я поцiлую тебе i пiду…
Вона нахилилась до нього, i вiн вiдчув на своему обличчi гарячi набряклi сосцi ii грудей. Вона цiлувала його пальцi. І що дивно – язик у неi був гарячий, довгий i шерхуватий, мов у теляти. «Е нi, щось тут не те!.. Це омана – у неi немае правоi цицьки!..» – Не дивись, не дивись! Я зникаю, я зникаю!.. – Ще вона щось зашамотiла, замекала дивно i за мить почулось, як дзвiнко посипались камiнцi у висохлий водовiд-сегiю. Вiн прислухався. Повна тиша. Навiть не чути трiскоту цикад з-за муру жилого кварталу. Та ось заквилив ререг на гробницi марабута. «Все! Час настав!» – сказав вiн подумки, розплющив очi i пiдвiвся з долiвки.
Прислухався, затамувавши дихання.
Тiльки рiзкi крики самицi ререга, яка кружляла над цвинтарем.
Визирнув iз вхiдного отвору цього мертвого будинку.
Свiтло слiпить, випiкае очi. Небо наче розплавлений свинець i нiби мерехтить якимись смугами. Тiнi – чорним атраментом на вохристiй кам'янистiй землi.
Рвонувся на вулицю. Перескочив через вулицю. І швидко побiг попiд стiнами будинкiв i потрiсканих мурiв. Бiг до цвинтаря. За гробницею марабута цвинтар спускався вниз до свiтло-рудоi стiни. В одному мiсцi, де стiна гостро завертала, у закутку, вiн знайшов той припас, який йому наобiцяла чорна чародiйка.
Гарливо припасував на собi зброю i корзину з бурдюком та торбу iз сушеною сараною, а три рурочки iз зiллям надяг на шию. У кутку ще стояла плита вапняку. Вiдвернув плиту i побачив дiрку. Якраз, щоб пролiзти назовнi. Присiв навпочiпки та визирнув у дiру.
Зразу пiд муром iшло двi-три саженi похилого кам'янистого грунту. У ньому й починалась щiлина-спуск у долину Оджаи Шайтан. Упираючись обома руками у кам'янистi стiни крутого спуску-щiлини, швидко спускався вниз. Гаряча глина й каменi, здавалося, ось-ось обпечуть лiву руку до пухирiв. Якiсь три-чотири камiнцi з легким стуком покотились униз. І знов тихо… Не зчувся, як спустився на дно ущелини.
Ущелина тут ще не була така глибока, щоб зразу закрити своiм схилом вiд нього все мiсто-касбу. Звiдсiля будинки виглядали наче купа зiм'ятих бджолиних сот.
Ущелина спустилась ще нижче, розширилась. Їi урвистi схили зробились крутiшими i закрили вiд його очей i слiпучий бiлий пояс оборонного миру, i золотавi стiни будинкiв. Ось тодi й почався його шлях до Оджаи шайтан… Його не треба було вчити, як iти – вiн вже вiдбув три соляних походи. Ступав розмiрено i читав «Отче наш». Закiнчував i знов починав. Не затинаючись, не спиняючись, без перерви знов i знов!.. Знав, що навiть якщо його хто тепер i побачить, то нiяка куля його не дiстане. А погоню хто за ним надiшле? Нi один iз рабiв чи обранцiв, який пiшов через Жаровню Шайтана, до Джерела Аллаха не доповз. А от це його не лякало – йому допомагала молитва. Та й чорна чарiвниця йому наворожила удачу.
Сонце зависло бiлою нищiвною плямою посеред розпеченого срiблястого неба. Тиснуло пекучим жаром згори на кожну смужку незахищеного тiла. Як вiн не загортався в блакитний лiтам, а променi знаходили шпаринку, то на шиi, то рiзали наче лезом по вилицях, то по перенiссю. Не дуже високо, лiворуч вiд нього, широкими колами лiтала та велика самиця ререга, що кричала на гробницi марабута. І шкiру на пальцях, хоч яка вона вже була задубiла, а сонце пропiкало вогнем. Вiдчував, що до вечора шкiра не витримае – геть пересохне, потрiскаеться, i трiщини закривавлять.
Так було до полудня. А тодi вже почало i знизу смалити його, немов в'юна на сковородi.
Вiн притишив ходу на якусь коротку мить, щоб замiнити козлинi сандалii гострокутнi на широкi (немов гусячi лапи) закругленi сандалii для ходiння по пiску. Бо, нарештi, почався чорний пiсок.
І коли вiн пройшов може з пiвмилi, вiн побачив першого висохлого негра. Вiн пройшов повз нього, не спиняючись. Вона його попередила: на чорнiм пiску, щоб не побачив – не спиняйся, iди далi! Вiн тiльки одному здивувався – висохлий негр був зовсiм голий. І його обвугленi мощi нiде не були нi подзьобанi птахами, нi погризенi звiром.
Не боявся дивитись на чорний пiсок. Адже сонце вiд темного не вiдбиваеться. Але… але тiльки не тут – очi йому виiдало не блиском, а шаленим жаром, що так i струменiв вiд розпеченого пiску.
Задер голову – на срiблястому небi ререга не було.
От тiльки тепер почав розумiти назву цiеi долини – Оджаи-шайтан – Жаровня шайтана. Це, дiйсно, черiнь печi сатани.
Хоч як важко було йому, а округлi широченнi сандалii дали полегшення його ногам. Дивна рiч – нi пити, анi iсти не хотiлось. Дратував лише пекучий бiль тонких смужок обпаленоi шкiри на лицi, на пальцях.
Вiн думав, що робити з обпеченою шкiрою, як побачив другого висохлого негра. Ледь не спинився, щоб краще роздивитись висохлого мерця. А тому, що це була чорна дитина. І знов вiн не побачив на маленькiй мумii нi слiдiв звiриних зубiв, нi пташиних дзьобiв.
Шкiра почала при найменшому руховi трiскатись i кривавити. Треба було щось робити. Довелося спинитись i зняти корзину. У торбу, поруч iз сушеною сараною, чаклунка поклала козячий рiжок з маслом. Вiдкрив чопик i обережно налив масло на суглоби пальцiв. Розтер. Змастив i перенiсся i надбрiв'я. Але полегшення тривало не дуже довго. Поки вiн пiдiйшов до наступного засохлого негритяти, масло випарилось, зникло. І знов шкiра на руках i обличчi почала загрозливо натягуватись. Здавалось, ось-ось i трiсне i бризне кров'ю.
Повiтря вже так розпеклось, що коливалось, як склистий дим. Все миготiло, виламувалось перед його очима. Далекi рудi гори, iх темнi шпилi вiн тепер бачив нiби крiзь струменi прозороi води.
Почало тиснути по-справжньому у скронях. За тим почалась бiда з очима – мов хто iз середини вичавлював iх гострими пазурами. Стало важко дивитись перед собою i вгору. Але вiн боявся дивитись тiльки пiд ноги, щоб не збитись зi шляху. Знав, що треба йти просто на два далеченних шпилi. І хоч як не було важко, час вiд часу пiднiмав голову i дивився вдалину. Тiльки при кожному русi його починало на додаток до болю ще й нудити.
І ось йому привидiвся наче якийсь рух на небi. Зрештою, знемагаючи вiд болю, крiзь пелену, що застувала йому зiр, побачив лiворуч вгорi орла. Орел пiднiмався по колу все вгору i вгору. Орла несло розпечене повiтря. Що це не гриф, заспокоiло його.
Що не гриф, а орел, то була добра ознака. Грифи прилiтають – тодi смерть невiдворотна!
Задивився на того строкатого орла, що швидко пiднiмався вгору, час вiд часу рiзко змахуючи крилами. Щось раптом захрустiло пiд правою сандалiею. Таки спинився, хоча й обiцяв чародiйцi не спинятись, i озирнувся.
Побачив, що наступив на череп висохлого негритяти. Суха голова розсипалась на якесь брудне борошно. Не на скалки, не на кусники. А розсипалась пилом, мов величезна порхавка спекотного дня.
Знав, що нiчого не вдiеш i треба йти далi. Для бадьоростi вiн заспiвав щось, але й сам дiбрати не мiг, що вiн спiвае. «Невже те чародiйське зiлля так довго дiе? Чи тiльки зараз почало дiяти?!» – у розпачi i з превеликим жахом подумав. Нараз згадав ту молитву, що спiвав дiд- воляр: «Не убоiшся от страха нощного, от стрiли летящия во днi, от вещi во тьмi преходящiя, от сряща i бiса полуденного…» Ішов далi i повторював слова молитви. І дихання почало вирiвнюватись. І крок змiцнiв. Попростував уперед швидко, не особливо переймаючись тим, що попереду нього, досить далеченько, iде якийсь чоловiк. Як i вiн, той прямуе до двох далеких шпилiв. «Цiкаво, що то за чоловiк? Важко дiбрати, але, здаеться, у нього за спиною зв'язка довгих стрiл i пласка корзина?..» Поки вдивлявся у самотнього мандрiвця, що йшов одною з ним дорогою, просто на очах праворуч i лiворуч почали у склистiй полуденнiй юзi виростати пальми. Он пiд однiею заблищала вода джерела. І от коли побачив ряботiння на водi, тут йому захотiлося туди кинутись. Забув, що спину йому обтяжуе корзина з тугим бурдюком. Ступив праворуч вiд своеi стежки, зачепився об камiнь i впав навкарачки на чорний розпечений пiсок. У руки i колiна запекло несамовито.
Вiд болю вiн отямився, звiвся i побачив, що стоiть на прямому чорному шляху, що веде до фiалкових гостроверхих шпилiв. «Скiльки до них миль? Сiм, вiсiм чи десять?.. Нiчого, подужаю. А он i два гостроверхих шпилi. Отам, мiж ними Джерело Аллаха…» Знов втратив пильнiсть i наступив на висохлого маленького негра. Грудна клiтка розсипалась на порох, а голова мумii покотилась прiч зi шляху.
Здригнувся i вiдсахнувся на якусь мить. Тiльки на мить. Бо пити i iсти хотiлось сильнiше смертi.
Не спиняючись, на ходi, вивертаючи суглоби, дiстав з-за спини з корзини спочатку бурдюк. Порепаними, у кривавих трiщинах, вустами прихопив рурку бурдюка i насмоктався верблюдячого кисляку. Сховав бурдюк i з'iв кiлька жмень сушеноi сарани.
Спочатку стало легше i з'явилась справжня бадьорiсть. Та трохи згодом почалось щось неймовiрне – почало нудити, тiпати, судомити, рвати м'язи i вивертати всi суглоби. Його кидало то вперед, то штовхало назад, то зносило з прямоi дороги на гостре камiння чи в тонкий пил. Не рятували вже й широкi сандалii вiд вогненного пiску. Шкiра трiскалась, i кров зразу засихала чорними струпами. Все частiше вiн падав. Пересохло i в ротi, i в горлi, i в носi. Важко було дивитись. Вiд спраги швидко слабiшав. Але тепер у нього зовсiм вiдбило тяму, що в бурдюку ще повно верблюдячого кисляку. У запамороченiй головi вже не було згадки про зiлля, подароване чорною чарiвницею. Та ось його занесло на гострi каменi, i вiн вдарився так, що в очах все затьмарилось. І не було чутно, як йому каменi печуть тiло.
Коли туман в очах розiйшовся, то побачив перед лицем три очеретинки на шворочцi – бiлу, червону та чорну. Пригадав, що це його порятунок – треба з'iсти зiлля. Намагався пригадати – коли яку вживати? Але не змiг i тому простягнув руку до червоноi очеретини…
Вiн не знав, за який час почало дiяти те зiлля, але тепер змiг iти далi. І пухирi хоч повискакували на зап'ястях, на литках i на стопах, тiльки трохи щемiли…
Його бiльше не заносило, не хитало.
Твердою ходою вiн наближався до скель у кiнцi долини. А праворуч i лiворуч вiд його шляху все частiше траплялись висохлi негритята.
Скiльки iх було? Не менше сорока, якщо пригадати, скiльки побачив сьогоднi. Скiльки насправдi – не знае нiхто, бо хто знае, скiлькох вiн не помiтив, коли йому оте з головою трапилось?
Пiдступив до перших скель, коли сонце позолотило гiрськi схили i кинуло довгi тiнi на сiрий пiсок.
Чорний пiсок закiнчився ще може за пiвмилi до скель до перших гiрських схилiв.
Вiдколи кiнчився чорний пiсок, кiнчились i висохлi негритята.
Уважно обдивився, чи не причаiлась де змiя, чи не сховався скорпiон чи сiренький смертельний павучок. Поприбирав камiнчики. Зняв снiп гальфи зi зброею i корзину. Лiг на спину пiд самiсiньку скелю на гарячий, але не розпечений, пiсок i задер угору ноги, прихиливши до камiнноi стiни.
Подивився вгору. Бiлувате, наче сироватка, небо все бiльше у височинi бралося легкою, легкою блакиттю.
І ось вгорi на неосяжнiй вишинi наче пливла майже невидима квiтка.
«Диви, куди гарячим повiтрям пiдняло орла… – Блаженно посмiхаючись, подумав i заплющив очi. – Порахую до трьох сотень i пiду далi. Скiльки тут до Колодязя Аллаха – крокiв двiстi. Вважай, вiн вже прийшов! Прийшов? Нi, перебiг Чортову жаровню, як бусурмани кажуть: фурн-ель- шайтан аль-висвас-аль-ханнас… Диви, не забув, не забув…» – радiв вiн i почав рахувати. Порахував спочатку по-арабськи, потiм перейшов на турецьку… Далi збився i продовжив нiмецькою, але знов збився i поки пригадав, провалився в гарячий, задушливий морок… Із хворобливоi дрiмоти його викинув ще гарячiший, нiж ранiше, струмiнь розпеченого вiтру. На додаток на нього згори iз шаленою швидкiстю накочувалось сухе трiскотiння. Розклепив закислi, запаленi повiки.
Над ним розпластались чорнi крила грифа. Вiд крил тхнуло трупним смородом. Змiiна голова з голою шиею вивернула до нього нерухоме, наче скляне, жовте око.
Смердючий птах зустрiвся з ним поглядом i, змахнувши крилами, вiдскочив назад. А з височини темнiючого неба один за одним падали чорнi велетенськi птахи.
«А гниди сучi! Та я ще живий! Я перебiг фурн-ель-шайтан ель-висвасель-ханнас!» – Заволав вiн пересохлими вустами. І шкiра трiсла, i вiн вiдчув солоний смак своеi кровi.
Вiн вiдштовхнувся ногами вiд скелi, вивернувся на льоту i вже був на колiнах. Притяг до себе зв'язку гальфи. Тут саме й побачив те, вiд чого в нього аж зайшлося серце. Здоровенна гриваста гiена тягла за рурку бурдюк з кисляком. З бурдюка тонкою цiвкою виливався кисляк.
Висмикнув iз снопа гальфи ковану iз цiльного залiза дарду-акермуа i з нелюдською силою метнув у гiену. Гостре i тонке, як бритва, лезо наконечника прошило, протнуло чубок i груди гiени. Тварюка завалилась на бiк. Та бурдюк не випустила. Тут ще чотири головатi, низькозадi гiени вискочили iз заростей гальфи. Кинулись до нього за всiма законами мисливського мистецтва. Двi прямо на нього, а двi намагались заскочити йому за спину. Вiн встиг схопити зв'язку гальфи зi зброею i притулитись спиною до скелi. Гiен – чотирi, дард-акермуа – лише двi. Та ще дерев'яний держак з гострим залiзним гаком для ловлi змiй. Та голе, без гарди, лезо гiшпанськоi шпаги. А гiени не стояли на мiсцi – вони все крутились перед ним, стрибали туди-сюди. Тiльки вiн замахувався на крайню гiену злiва, вона легко вiдскакувала. Одночасно з тим, двi гiени з правого боку кидались просто до його нiг. Вiд цього гармидеру грифи не тiльки не порозлiтались, а тiльки незграбно покрокували далi, поволочивши широко розкритi крила.
Розпечене сонце вже за шпилем найближчого хребта. З кожною миттю небо вгорi синiе, а на обрii золота смуга перетворюеться на вишнево-темну i зливаеться з чорнотою скель.
Впаде темрява i вони розшматують його. У гiен щелепи сильнiшi левових. Ось коли вiн згадав про чорну очеретину. Пастила в нiй була чорна i гiркiша за полин. Але якось заковтав iдучу сумiш, бо хоч в ротi геть пересохло, гiркота викликала слину. Тiльки гiркота дiйшла до шлунка, як тiеi ж миттi вiн вiдчув непогамовну лють i напругу.
Ця лють i кинула його на гiен. З першого випаду вiн протнув гiену просто мiж ребер у серце. На пiсок звiрюка гепнулась вже дохла. Тiльки дри нула лапами, згрiбаючи пiсок кiгтями.
Іншi три гiени не втiкали. А тiльки вiдскочили, розвернулись i знов кинулись на нього.
Одну вiн рубонув по мордi з усього маху клинком шпаги. Кров бризнула на всi боки. Гiена заверещала. Та не втекла, а поранена, без всякого страху i обережностi поперла на нього. Вiн встиг вiдступити, щоб зручнiше сiконути клинком… Не втримався – послизнувся. І падаючи, всадив клинок у тулуб звiрюки. Та, протнута шпагою, гiена перла на нього. І вже ii смердюча пащека бiля його лиця. Вiн встиг пхнути iй у пащу залiзний гак. Щелепи стискаються. Трiскотять покришенi iкла i хрупае навпiл зламане залiзо гака. Зламане залiзо випадае iз скривавленоi пащi. Гiена роззявляе пащу i тiльки мить – i вона порве йому обличчя! У неймовiрному вивертi вiн встигае вхопити звiра за обидва вуха i вiдвернути вiд себе скривавлену смердючу морду i втопити ii в пiсок.
Гiена заверещала якимось незвичним голосом i враз замовкла. Вiд напруги в нього потемнiло в очах i зайшлося, наче забулькало, серце. Якусь мить вiн лежав нерухомо i не мав сил, щоб розклiпити повiки.
Коли ж роздер своi запаленi очi, то побачив, що лежить вiн пiд возом на оберемку запашноi луговоi трави. І тримае за вуха козу з таким здоровенним вим'ям, що воно пiдв'язане в торбу.
А друга коза, теж шута, але з маленьким вим'ям, намагаеться обжувати китицi його знаменитого червоного пояса.
Омелько озирнувся на всi боки. На ярмарковiм майданi обiд. Хто дрiмае пiд возом, хто хропе, розкидавши руки й ноги; хто пiшов у верби та й простягся в холодочку. Хто ще щось в казанку чаклуе, зазирае туди, як сорока в кiстку.
Нi на нього, нi на його воза нiхто й не озирнувся.
Вiн, зрештою, здогадався вiдпустити вуха кози. Сумнiву не було – це шинкарка напоiла його оковитою, настояною чи на корi шелюгу, чи на курячому сухому гiвнi. Помогоричили, як заведено на ярмарку. І щоб вiн вiд трьох чарок у таке неподобство потрапив?! Та вiн щироi оковити мiг i десять чарок перехилити i потiм збити з пiстоля полум'я свiчки!.. Хоч сон був вiд трутизни, але все одно вiщий. Чорна йому завжди снилась напередоднi бiди… Нiби попереджала… І вiн завжди рятувався! Так йому щемно стало, як вiн ii згадав, що аж сльоза накотилась на запаленi повiки.
Пiдвiвся, протер очi, обтрусив шапку i знов настромив на свiжовиголену лискучу голову.
Пiд другим iхнiм возом, на охайно розстеленiй свитi, спав рудовусий Степан Кринка. Нiкого бiльше з iхнього маленького гурту не було. Всi десь пiшли. Кому куди i що кому бажалось. Все, як годиться – козацький казан спiльний, а далi – вiльному воля.
Отаманом у них був Іван Грак, але в Черкасах все облаштував Омелько Баламут. Вiн пiднiс барильце осетровоi iкри писарю черкаського старости, i писар виправив грамоту в лядську область, що нiби вони надвiрнi козаки старости i везуть старостiвський товар на ярмарок.
Ярмарок був багатющий!
І з яких тiльки земель не прибули торгiвцi! Навiть iз Угрiв з-за Карпат, були литовцi з Вiльна, волохи з Молдови, греки з Криму i вiрмени зi Львова i Кам'янця, нiмцi зi Шльонська. А що православних позбиралось зi всiх земель!..
Тiльки козаки привезли рибу, ще й добру рибу, тому торгувалося як у казцi – тiльки встигай монети рахувати!
Та щось Омельковi почулося не те в гутiрцi базарних похлiбникiв. І занадто часто зиркали на козакiв стражi. Тепер, пiсля цього жахливого вiщого сну, Омелько не вагався. Нишком помолився i вийшов з ярмарку та й потягся до корчми. Вiщi знаки – справа добра, але пiдозра ще не доказ! Треба шукати докази… От вiн i пiшов до корчми по докази.
1. ЧОГОСЬ МЕНІ ДРІМАЄТЬСЯ
Вiдколи вiдчайдушний генуезець Крiстобаль Колон (як кажуть захiднi вченi, за походженням iудей), знаний як iспанський мореплавець Христофор Колумб, вiдкрив Новий Свiт, сталися в нашiй старiй Європi рiзнi дива.
Почались вони зi справжньоi повенi злата та срiбла, що наплинула з-за океану в Іспанiю. А звiдтiль вже по всiх усюдах. Через ту кiлькiсть золотих та срiбних монет сталися неймовiрнi перетворення з цiнами i товарами на всiх торжищах i митницях. Тобто через те злато- срiбло все в тодiшнiм життi зрушилось, закрутилось, загуркотiло й стало де боком, де раком, де дибки, а де й догори ногами. Але всiх тодiшнiх змiн i подiй нам, любий читачу, не перелiчити, не пояснити i не зрозумiти.
Скажемо лише трохи про двi речi (залежнi вiд монет), якi в столiттi ХVІ вдосконалились i розповсюдились, як нiколи до того.
По-перше – це зброя, як холодна, так i вогнепальна. Бо в нiй була величезна потреба. Спочатку – щоб загарбати чужi добра, а потiм – захистити вже свое, награбоване, добро.
Такого розмаiття ручноi клинковоi зброi не знало потiм жодне столiття. Тут тобi короткi широкi мечi «ландскнехти», що поперек черева носили пiкiнери. І дворучнi мечi для велетiв iз швейцарськоi та нiмецькоi пiхоти. Мечi завдовжки до двох метрiв та вагою кiлограмiв у п'ять. Або iталiйськi та iспанськi шпаги з тригранним лезом, довшим метра, з крученими хитрими рукоятями, що й пальцi захистять i вороже лезо зламають. Або вузький венецiйський меч «schiavona», довжиною до метра, вагою бiльше кiлограма… Ну, а чингали!.. І нiмецькi вузькi, з перехрестями, закрученими, мов роги. Гранчастi толедськi з глухим захистом пальцiв, перехрестям проти ворожоi шпаги та ще й з боковою дiркою-пасткою проти ворожого леза. Або от нiмецький чингал iз перехрестям, вивернутим змiею, та лезом, в яке вклепана дюжина зубцiв, що вiдкриваються i розривають тiло ворога, коли чингал висмикують iз рани.
Толедський чингал з пружиною, що розкриваеться в ранi на три леза.
