скачать книгу бесплатно
Італiйська дага довжиною в лiкоть i шириною в добру долоню. Канонiрський, вузький, мов швайка, стилет iз позначками дюймiв.
А що турок загарбав майже всю Угорщину, то й з шаблею-адамашкою та булатним кривим ятаганом запiзнались европейськi вояки. І вже не з пiсень та сербських казок, а на власних шиях та ребрах. Угорськi та австрiйськi ковалi швидко навчилися кувати добрi шаблi. А рукоятi своi зробили – що й не гiрше толедських виробiв захищали пальцi.
Ще чотиригранний, майже в два лiктi довжиною кончар, що висiв у гусарiв та драгунiв при сiдлi. Та ще й улюблена зброя мадярських гусарiв – гострий, широкий однобiчний палаш. Із нахиленою рукояттю, щоб сильнiше падав удар на пiшого ворога…
А пiратськi палашi, тесаки та абордажнi шаблi iз гаками та зубцями? Про те, хто i як оздоблював свою зброю, говорити немае нiякого сенсу – нiякого гросбуху не вистачить. Скажемо лише те, що замовники зброi не жалiли монет, щоб прикрасити зброю i златом, i срiблом, i самоцвiтами, i слоновою кiсткою, i чорним деревом, i рогами рiзних звiрiв – вiд оленiв до носорогiв. По-друге – малювання гравiрування та друкування всiляких карт – як гральних, так i географiчних. Про гральнi карти помовчимо. А от про карти земель та морiв скажемо кiлька слiв. Яких тiльки там земель не було названо, яких тiльки краiн не було вимальовано. Все на картах було пiдписане – i рiчки, i ручаi, i озера, i моря, i гори, i переправи на рiчках, i мiста, i фортецi, а для оздоби карт по краях добрi рисувальники намалювали, а славнi гравери вирiзали все те на мiдних дошках, а вправнi друкарi видрукували. І було там всяких-всяких заморських тварин i людей тубiльних дивовижних. Тут маемо сказати цiкаву рiч: на багатьох картах того часу позначено досить таки велику землю – Рутенiю. Щоправда, на одних картах Рутенiя знаходиться вище, на других нижче, ще на одних вона бiльше вiдсунулась на захiд, ще на iнших зовсiм попливла на схiд.
Назву землi Рутенiя написано щирою латиною, а от пояснень що до Рутенii не зроблено нiяких. Навiть не намальовано на околицях жодного насельника Рутенii, чи ii якихось дивних тварин, рослин чи знаменитих будiвель. Тому вважаемо за потрiбне пояснити читачу, де починалась Рутенiя i куди вона сягала.
Немае сумнiву, що починалась Рутенiя вiд Мiста. А в Мiстi вiд зруйнованого i пограбованого Собору. А в Соборi вiд Стiни Нерушимоi, з якоi Богородиця благословляла i захищала розумних i нерозумних насельникiв Рутенii, ii розкiшнi й проклятi лани.
Другими витоками Рутенii були православнi братства при церквах. Там вчилися грамотi i Божому слову, покрiпляти один одного i словом, i шелягом, вчили боронити заповiти дiдiвськi i звичаi своеi землi. Багато з тих молодих братчикiв розходились по мiстечках i селах i навчали письму i слову, правили службу Божу. А дехто поринав у ковиловi степи, щоб гострою шаблею та каленим списом зупиняти ворожi хвилi зi Сходу та Пiвдня.
Рутенiя також могутньо зростала у небагатьох старовинних фортецях. Там ще поодинокi магнати не зреклися дiдiвськоi вiри, плекали старожитнi звичаi та покрiплювали i монетою, i хлiбом вчених мужiв, вправних будiвничих, рiзб'ярiв та малярiв i друкарiв книжок слов'янських. Ну й, звичайно, ми так гадаемо, що Рутенiя сягала туди, де православний хлiбороб сiяв гречку, жито та пшеницю, а його жiнка варила борщ, вареники та галушки. Рутенiя була скрiзь, де пекли найсмачнiшу в свiтi ковбасу i де вмiли робити найсмачнiше в свiтi сало з найсмачнiшою шкоринкою.
Тепер у тебе, любий читачу, немае нiяких сумнiвiв що до того, де знаходилась Рутенiя.
І тому ми почнемо оповiдь про одну пригоду, що сталася в Рутенii у неймовiрнiм столiттi. Одного спекотного дня. Завжди в цей час налiтали людолови з проклятого Криму. Чекали, коли почнуться жнива. А де женцям сховатись в чистiм полi? Хiба встигнеш добiгти до гаю чи байраку, коли вже побачиш ординського пса? Вiн на конi, у нього тугий лук i каленi стрiли, та ще й аркан – зашморг на твою шию. А в тебе в руках лише серп. Хiба дотягнешся до нього?..
Вже й час жнив настав того лiта, та люди не виходили на лани. Бо пiшла чутка, що бачили десь неподалiк татарських кiнних розвiдникiв. Але й сигнальних вогнiв нiхто не палив, не було видно димiв вiд пожеж удень чи заграв уночi.
Врожай достиг багатющий. Важенне колосся просто ламало стебло. Почало сипатись зерно. На лани чорними хмарами спадали птахи. Не витримала хлiборобська душа. Поспiшили в поле всi, хто тiльки мiг, рятувати небачений врожай.
Першого дня стояли на високих грудах дозорцi, i другого дня пильнували, i третiй день додивлялись на всi боки. На четвертий день мусили пiти дозорцi на пiдмогу женцям. Бо в женцiв руки млiли вiд напруги i серце заходилось вiд поспiху – зерно сипалось i сипалось на незжатих нивах.
От тодi, коли сонце злетiло найвище, коли поморенi люди збирались на обiд, чорною марою з балок виринули татари.
Чоловiкiв кого стрiлою поклали, кому шаблюкою голову стяли, кого просто кiньми потолочили.
Жiноцтво, безборонне, зморене i оголомшене жахом, поборкали арканами чи похапали руками. Пов'язали руки сировицею, погнали до знаних ординських шляхiв.
Поспiшали татари, тому й добивали тих, хто занепадав силами. Боялись ординцi вiдплати, бо таки в цю землю вони далеко залiзли. Дiтей цього разу не хапали – кололи дардами та сiкли шаблями. І чоловiкiв наказав iхнiй ватаг не ловити…
Щоб забезпечитись вiд погонi та помсти – праворуч i лiворуч висилав татарин стрiльцiв-пiдпалювачiв. Здалеку били вогненними стрiлами i мчали далi.
На всяке зло татари мали добру тяму – розумiли кривавi пси: коли палае твоя хата, не будеш когось рятувати.
Коли ж пiдiгнали татари свою здобич до рiчки Гнилоi, iх там чекали ще два чамбули з бранками. З'еднались людолови i почали переганяти бродом свою здобич.
Саме тодi на них i вискочили козаки. То були Омелько Баламут, Левко Барило, Семен Ботало, Степан Хрiн, Степан Кринка та iхнiй отаман Іван Грак. Вертали вони з ярмарку у лядськiй землi. Торгували там рибою.
Отаманом у них був Іван Грак, але все в Черкасах облаштував Омелько Баламут. Вiн пiднiс барильце осетровоi iкри писарю черкаського старости i писар виправив грамоту в лядську область, що нiби вони надвiрнi козаки старости i везуть старостiвський товар на ярмарок.
Ярмарок був багатющий. Тiльки козаки привезли рибу, то торгувалося як у казцi – тiльки встигай монети рахувати.
Та щось Омельковi почулося не те в гутiрцi базарних нахлiбникiв. Тому Омелько, не гаючи часу, подався до корчми. Удав, нiби вже добре на пiдпитii. Взяв штоф, чарчину та й упав на лаву якраз поруч одного калiчного, жебрака, чи що воно. Той досьорбував пиво з мiдноi битоi кумпанii. Омелько непевними рухами, розхитуючись збоку на бiк, витяг з-за халяви здоровенну тарань, побив ii об лаву i в два порухи здер iз неi всю шкiру з лускою. Калiка завмер з пiднятою кумпанiею, потяг носом i вiд спокусливого запаху аж очi закотив пiд лоба. Омелько нацiдив собi чарчину, цокаючи штофом об вiнце та проливаючи оковиту на стiл. Тодi плюснув убогому сусiду в його битий мiдний кухоль. Розломив запашну жирнючу тарань i посунув кусень по мокрих дошках… Випили по першiй, потiм по другiй, пiсля третьоi Омелько витяг тарань з другого чобота.
Старець пожадливо пив i дер зубами тарань, i слина з його масних варг капала на дошки столу. А вiн навiть i не втирався – поспiшав заковтати смачне пригощення. Очi його вiд оковитоi i вiд насолоди наiдком почали розпливатись на рiзнi боки.
Омелько непомiтно i швидко озирнувся по корчмi i враз мiцно прихопив сусiда за лiкоть.
– Ну, базарна душо, – просичав на вухо старцю, – що ляхи проти нас замишляють?!
– Ой, пане-козаче… вiдпустiть! – Зашепотiв, затинаючись, жебрак. – Ляхи кажуть… що ви не надвiрнi козаки… черкаського старости… І грамота ваша пiдробна… Треба вас… схопити… І допитати… Тiльки не наважуються самi… чекають пiдмогу… зi Львова… А вiрмени… ну отi купцi, що торгували… у вас всю рибу… купно з возами i волами… пустили поголос… нiби ви не надвiрнi, а запорожцi- злодii… І що вашi осетри не черкаськi, а лиманськi… з турецьких володiнь… значить ви… не все мито сплатили… Бо вище Порогiв таких здоровенних осетрiв немае… Ага… ще тут один шинкар… з Олеська вiн… говорить вiн… нiби впiзнав вiн одного вашого… ну, отого, щербатого… А той щербатий колись, давненько вже… покалiчив одного шляхтича… Коли його ляхи схопили… то вiн оголомшив стражника… І втiк iз в'язницi… На Украiну втiк…
– Цiкаво, цiкаво. А скажи менi, ваш вiйт грошi любить чи дарунки?
– І дарунки теж…
– Як шапка з куницi?
– Пiде… за милу душу…
– Спасибi тобi за пораду… А тепер iди на базар i слухай. І все менi перекажеш. – І зразу ж без всякоi перерви гостро i люто. – Хоч одне слово ляпнеш iз чужоi намови – втоплю отам на тирлi в багнюцi! Та не думай мене дурити. Менi все докажуть… Ось тобi «пулка», нагодуй своiх байстрюкiв. Та гляди, не пропий, бо все взнаю. Ну, йди!
Жебрак тремтячими руками схопив монету i швидко подрiботiв геть iз корчми, забувши, що вiн кульгавий на обидвi ноги.
А в обiд вiйт мав у дарунок зелену оксамитову шапку з кунячою опушкою та венецiйського сап'янового гаманця iз новiсiньким таляром всерединi. А козакам написали справний папiр, що всi мита вони сплатили i тепер вiльнi вiд iнших податкiв у лядських володiннях.
Коли наступного ранку вiдкрились торги, то з козацьких возiв продавали рибу два острозьких купцi.
Раннiм-ранком пустили козаки своiх вiрних коникiв у зворотну путь.
Бадьорою риссю йшла козацька батова. Верхи козацьких шапок як квiтки вигравали на сонцi. У всiх новi справнi чоботи, пояси, хто й жупан прикупив… Та, найголовнiше, добрим порохом та свинцем у шльонських нiмцiв розжилися.
Однак в Омелька було погано на душi. Все не так з цими хлопцями пiшло. У степу, як билися з турком i татарвою, орли. А тут всiх понесло, як з гори в ожеледицю. Отаман Іван щодня бражничав з панотцем Миколаiвськоi Церкви, Левко Барило все в кiнський ряд бiгав, у торги втручався, покупцiв розбивав, могоричив з ними. Семен Ботало годинами лiрницькi псалми слухав та все сльози витирав. Степан Кринка, як ставав до воза, то рибу, не торгуючись, продавав. Коли йому Омелько виговорював, закипав: «Що я, вiрменин який, чи жид, щоб з людиною за кожний мiдяк гризтися?!» Ну й Степан Хрiн, той до цiеi чортовоi вдовицi-шинкарки щоночi стрибав.
І виходило Омельковi i рибою торгувати, i грошi пильнувати. Та й за двома пастухами, що iх вiн найняв до коней i волiв треба було пильнувати, щоб своечасно вигнали на леваду, i щоб почистили i напоiли, i до заiзду ввечерi, не гаячись, повернулись.
Отож, Омелько при возах з рибою i днював, i ночував. Не випадало нiякого передиху i нiякоi втiхи. А могла бути i втiха. Бо з першого дня примiтив одну бубличницю. Ну така вже охайненька, рум'яненька, кароока, брiвки по шнурочку, а цицi аж пазуху пипками проколюють… Одначе бiда, та й годi, – не мiг покинути дiло – як узявся йти з хлопцями у цi землi, що пiд ляхом, то тримайся, поки останню тараню не продаси…
Бубличниця вертка, язиката, а як при Омельковi, то така тиха, як перепiлочка.
Якось вiн кинув iй, як ото вранцi купував гарячi бублики, що от стiльки клопотiв у нього, мае за всiм пильнувати.
– Та бачу, голубе мiй, – проспiвала бубличниця, – я терпляча…
Омельковi аж теплом залило вiд тих слiв, а як вона ще своiми тонкими пальцями торкнулась його засмаглого п'ястука, то наче iскра мiж ними вдарила.
А тепер оце перебите ярмаркування. І грошей не взяли тих, що могли взяти. І не погуляв по-людському. Мрiяв вже два роки розговiтись на ярмарку, вдарити лихом об землю, щоб аж двигтiло. Все через того Степана: ну хiба ж можна отак, не криючись, не забезпечившись, вертати туди, де iз владою заiвся?! Та ще й товариство не попередивши.
Ну, звичайно, панове-браття щасливi – у литовських землях таких грошей нiколи б не вторгували.
Вiд зорi до зорi поспiшали козаки на пiвдень. Тiлесно Омельковi було добре й бадьоро, бо вiн не пив учора.
Могоричили вчора з Острозькими купцями в тiеi шинкарки, до якоi вчащав щербатий Степан Хрiн. Привiтна, усмiхнена, говорить, просто мед з вуст ллеться, а сiрi очi зизi все обраховують – хто який кусень взяв, хто скiльки випив.
Як вподобав вiн зразу бубличницю, то шинкарку просто зненавидiв. Наче й не було за що. Зате тепер було за що – не сподобалась Омельковi горiлка, настояна на калганi. Гiрка була не гiрка, а якась iдуча. Другоi чарки Омелько i не пив, вуса мочив… Особливо ж роз'ятрило його, що панове-браття дудлили ii, як узвар у спекотний день.
І тепер, вже на другий день, братство було геть подурiле вiд вчорашнього бенкету. То спало в сiдлi, то, як тiльки вгамовувало спрагу з якогось джерела, починало пiснi горлати.
Омелько мовчав – що з ними зараз розводити проповiдi, як ця суча шинкарка iх дурманом обпоiла?!.
Та коли другого дня при ручаi варили кулешу, i щербатий Степан витяг iз перемiтноi суми жбанчик оковитоi, Омелько не стерпiв.
– Панове-браття. Я вас один не обезпечаю. Поки ми в лядських володiннях – не пиймо! У цiй землi весь час бережися, як на вiйнi. Поки не вступимо до свого куреня, не годиться оковиту вживати…
Що отаману Івану аж пекло випити, то вiн так розважливо i примирливо заговорив:
– Пане-брате! Всi папери у нас справнi. Грошi е, обнову маемо. А який бойовий припас?!. Чому б не потiшити себе трохи пiсля праведноi працi?.. Га?..
Третього дня дiстались до великого села. Щербатий Степан Хрiн сказав, що це останне велике село у лядських володiннях.
Довге село починалось iз корчми i на виiздi з iншого боку кiнчалось корчмою. Гулянку почали в першiй корчмi. Гуляли вiд обiду до пiвночi. І музик найняли, i спiвали, i танцювали, аж земля гула. Омелько i порогу корчемного не переступав – коней попорав, збрую на кожному коневi перебрав, всю поклажу перемацав, кожну шворку i ремiнь перевiрив, чи мiцнi, чи не перетерлися, чи не зотлiли. Так i не виспавшись, як слiд, похмелялись рано-вранцi у другiй корчмi. І захмелiлi поскакали битим шляхом на пiвдень. Як добре злетiло вгору липневе сонце, пустилися битого шляху i спрямували своiх коней на манiвцi.
Тепер щербатий Степан Хрiн вiв батову. А отамана Івана, геть сонного, нiс звичною риссю його вiрний кiнь. Якби в отамана Івана був не такий вишколений кiнь, вже давно вилетiв би козак iз сiдла.
Омелько iхав останнiм i придивлявся, все запам'ятовував. Може за яку годину отаман Іван прочунявся, враз притримав коня i зрiвнявся з Омельком. – Пане-брате! Не будь гнiвливий! Усмiхнися душею, ну, звесели свою душу…
– Не час, пане отамане! Ти, пане отамане, краще мене знаеш, що горiлка на вiйнi – злочин i смерть!
– Схаменися, Омельку! Яка там вiйна – тихо скрiзь i спокiйно…
– Тихо?!. – Схопив отамана за червоний рукав.
– А що там? – Обернувся щербатий Степан Хрiн. Вiн вже очуняв, тiльки очi в нього ще були налитi кров'ю. Омелько рвонув шаблю з пiхов i зняв над головою.
– Стiйте! Тихо! Я зараз… – скочив на землю, кинувши повiд отаману Івану.
Бiгцем, пригинаючись, поспiшив на вершину пагорба i щез у чагарах.
Тепер iншi теж прислухались i почули звуки, подiбнi до того, як десь далеко женуть велику череду чи отару. І ще немов приглушенi людськi голоси, тихе кiнське iржання. І козацькi конi занепокоено нашорошили вуха. З верха груда Омелько просто скотився, просто з'iхав навприсядки по шовковистiй висохлiй травi.
– Бродом переганяють дiвчат Не злiчити, скiльки iх! Татар наче небагато. Половина на тому березi стоять… Половина на цьому. Може й три десятка буде… Не встиг Омелько закiнчити, як отаман Іван враз одмiнився. – Мало чи багато – б'емося! Самопали до бою! – Крижаним голосом наказав отаман. – Креши вогонь, заправляй ноти. Левко, Семене, Степане – спiшуйтесь. Ми – верхи. Кожен бере одного. Левко! Твiй – крайнiй злiва. Господи, спаси, сохрани i помилуй! Амiнь!
Пiднялись обережно на пагорб i стали за чагарами i двома кривими в'язами.
Левко iз руки стрелив, за ним зразу Семен лупонув гiшпанським мушкетом, опертим на фуркетi, щербатий Степан, хоч i не найкращий стрiлець, та притис самопал до в'яза i не схибив.
А отаман Іван, Омелько i Степан Кринка залпом докинули на землю ще трьох татар.
Громова луна пострiлiв покотилася над грудами над болотистими берегами Гнилоi рiчки. І дим ще не почав розходитись, а козаки вже набивали порохом самопали.
Тим часом, бранки рвонулися на рiзнi боки. І хоч не дуже багатьом вдалося порвати пута, а все ж хто з них кинувся в очерет, хто назад на цей берег подряпався, хто просто зопалу брiв по водi. Останнi ж товклися на бродi, збиваючи одна одну з нiг, рвалися на всi боки, затягуючи ще сильнiше пута собi i на руках, i на горлi.
Татари не дуже розгубились. Однi ординцi кинулись швидше на той берег до пов'язаних полонянок, другi з арканами i нагаями пустились вертати втiкачок, а третi, бачачи, що окремi полонянки ось-ось втечуть i сховаються, побили iх стрiлами. Четвертi, з'еднавшись iз тими, що iх з-за верболозу не побачив нi Омелько, нi отаман Іван, помчали через рiчку на козакiв. І iх було не менше чотирьох десяткiв. Мчали на козакiв iз скаженим завиванням i рясно сипали поперед себе стрiлами.
Знов Левко Барило стрiляв перший, бо ранiше всiх налаштував самопал. І зняв вiн татарина в дорогiм каптанi та зеленiй чалмi.
Іншi козаки зразу за Левком, як i перше, вдарили з самопалiв. Знов шiсть важких свинцевих куль кинули шiстьох зайд на землю.
Із навiсним виттям випустили татари хмару стрiл i миттю скотились назад до рiчки.
Та коли дим над чагарником почав розходитись, побачили козаки, що упав Левко i стримить у нього в серцi стрiла. І ще бiда страшна – кiнь його пiдбiг у бою до господаря i всi татарськi стрiли, що мали поцiлити козакiв, уп'ялися в коня.
Тiльки встигли козаки набити самопали, знов ординцi з-за пагорба на них поперли. Тепер вже всi козаки зiйшли на землю та поставали на колiна, щоб менша цiль була для татарських стрiл.
Аж задзижчало повiтря вiд стрiл. Семен Ботало i вистрелити не встиг – двi стрiли його дiстали: у скроню i в горло вп'ялися.
Щербатий Степан Хрiн зi свого самопала поцiлив у коня, i татарин через його голову на землю брикнувся з усього маху. Зразу ж Степан кинувся до Семенового мушкета i вже зблизька вистрiлив у переднього татарина. Мушкетна куля знесла пiвголови вершнику.
Праворуч вiд щербатого Степана стрiляли отаман Іван, Омелько та Степан Кринка.
Що татари перли на них купою, то двох татар кулi вибили iз сiдел, а третього куля не взяла, а пробила голову коневi. І вершник тiльки гикнув, коли його кiнь покотився з розгону, i в смертельних судомах лупонув хазяiна копитом у скроню.
І знов татари вiдвернули назад, випустивши в останню мить зливу стрiл. Двi стрiли дiстались щербатому забiяцi. Навзнак завалився Степан. Кров прискала йому з шиi i заливала нову розкiшну вишиванку. Тiльки тепер краем ока помiтив Омелько гарну обнову. Пронеслося миттю: «А може Степан уночi до родичiв ходив?! Хiба б та вiдьма вишила б йому таку сорочку?!» Закляв Омелько з жалю, а рука не тремтить – рiвно засипае порох у цiвку. Коли наче харчить хтось. Повернув голову – отаман Іван сидить, руками в землю вперся, а голова на груди впала, як ото вiн пiдпилий iхав.
Омелько i Степан Кринка до нього, а вiн вже й не дихае: голчаста стрiла скроню пробила i тiльки крапочка кровi виступила.
Обернулися козаки до броду. А там, а там – по всьому броду, по всьому берегу орда суне. Не менше як сотнi пiвтори. Зараз перескочать рiку i возьмуть в коло, i зроблять своiми стрiлами з козакiв iжакiв.
– Тiкаймо! – Заволав Степан Кринка.
Кинулись козаки до чагарiв, де коней лишили, скочили на коней i помчали.
Озирнувся Омелько – з трьох бокiв уже татарва чорним поясом розповзаеться.
Лише дорога до заболоченого озера ще вiдкрита. Дорога погана – мочарини, баюрини, купи чагарiв. А береги озера заросли височенними очеретами.
Проскочити оце вiдкрите мiсце – i все. Тодi ще може бути якась надiя. Свиснув щосили Омелько, прихилився до гриви, просто лiг на коня. Поруч, на голову попереду, мчав Степан Кринка.
А позаду та все ближче i ближче кiнський чвал, ревiння татарське, свист пронизливий стрiл.
І побачив краем ока Омелько, як у страшному снi: хилиться, хилиться з коня Степан Кринка, а в нього i в спинi, i в лiвому боцi стрiли стирчать. Ось кiнь Степанiв легко вириваеться вперед – вiн без верхiвця.
Степанiв кiнь попереду, Омелькiв кiнь за ним – мчали звивистим шляхом межи густих чагарiв.
Одна за другою двi стрiли черконули по Омельковiй шапцi i зразу ж стрiла рiзонула по шабельному ременю, як бритва. Шабля заметелялася при боцi на одному ремiнцi. Знов черконула стрiла по шапцi, i зразу ж за нею друга вдарила в приклад мушкета, ще одна вп'ялася в ложе.
Омелько миттю вирiшив звернути коня в чагарi: «Один кiнь пройде, лавою – нi. «Повернув у звивистий прохiд межи кущами. Як завили позаду татари, зрозумiв – так i годиться.
Кiнь iшов, як би хто вiв на поводi – обминав кущi, проскакував межи кущами. Душа в Омелька почала спiвати: «Вiдiрвуся!» І тiльки вiн це подумав, як кiнь перечепився i завалився з усього розгону. А Омелько не встиг i зрозумiти, що трапилось, як вже був на землi. Хоч i була земля м'яка, i трава густа, та так гепнувся, що аж джмелi загули в головi, i почорнiло в очах.
За якусь мить став приходити до тями i крiзь туман наче побачив, як його Буланко i рудий Степанiв кiнь скачуть далi у вибалки, зарослi шипшиною. Не своiм голосом заволав Омелько, щоб завернути свого коня. Якби Буланко був один, то може б i хазяiна послухав та повернувся. Але вони скакали вдвох i все далi й далi… В розпачi закляв Омелько, та все ж якось звiвся на ноги i, кульгаючи й заточуючись, побiг до очерету.
«Тiльки б добiгти до води!.. Тiльки б добiгти!» – Волав подумки Омелько.
Вже пiд чоботами в травi вода болотна, руда вода тепла, чвиркае.
