скачать книгу бесплатно
Поштове вiддiлення Лiкаря Дуллiтла. Бюро погоди
Г’ю Лофтiнг
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Лiкар Дулiттл дуже добре налагодив пошту Королiвства Фантiппо. Все почало працювати, всi жителi писали листи та отримували вiдповiдi. Та найголовнiше, з чого дуже тiшився Король Фантiппо, на марках було його обличчя… Але виявилося, що чомусь згас маяк, за допомогою якого кораблi дiставалися порту, а зрештою й берегiв Фантiппо. Щоб розiбратися, в чому рiч, Лiкар звертаеться до всiх своiх друзiв…
Це друга частина черговоi iсторii про чудового лiкаря. Перша – «Поштове вiддiлення Лiкаря Дулiттла. Королiвська пошта Фантiппо».
У видавництвi «Фолiо» 2020 року вийшли друком iншi книжки Г. Лофтiнга – «Історiя Лiкаря Дулiттла» та три частини «Подорожей Лiкаря Дулiттла».
Г’ю Лофтiнг
Поштове вiддiлення Лiкаря Дулiттла. Бюро погоди
Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi
Переклад з англiйськоi Ю. В. Лисенка
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
© Ю. В. Лисенко, переклад украiнською, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
Глава I
Свiтло мису Стiвена
На узбережжi Захiдноi Африки, десь за двадцять миль на пiвнiч вiд Фантiппо, був мис, який видавався в море, а на ньому знаходився маяк, що називався Свiтло мису Стiвена. Це свiтло завжди горiло в темрявi, оскiльки уряд, який контролював цю частину Африки, ретельно пiдтримував роботу маяка, щоб кораблi могли його бачити з моря i розумiти, де вони знаходяться. Це була небезпечна дiлянка узбережжя. Бiля мису Стiвена було чимало скель i мiлин. І якби трапилося так, що свiтлу дали згаснути вночi, то, звичайно, кораблi, якi знаходилися в цiй частинi моря, опинились би у великiй небезпецi, вони могли б урiзатися в довгий мис i розбитися.
І от одного вечора, невдовзi пiсля того, як Золотi Сойки вирушили на захiд, Лiкар писав листи в поштовому вiддiленнi при свiтлi свiчки. Було вже пiзно, i всi тварини давно спали мiцним сном. Раптом, поки вiн писав, Лiкар почув звук, що долинав здалеку крiзь вiдчинене вiкно. Вiн вiдклав перо й прислухався.
Це був голос морського птаха, що доносився з моря. Як правило, морськi птахи нечасто кричать, якщо тiльки вони не зiбралися у великi зграi. А цей крик, схоже, належав одинокiй птицi. Лiкар висунув голову з вiкна й подивився назовнi.
Бiля мису Стiвена було чимало скель i мiлин
Стояла темна нiч, чорна, немов смола, тож вiн узагалi не мiг нiчого розгледiти, особливо ж коли його очi були звикли до свiтла свiчки. Загадковий крик повторювався знову й знову, неначе це був зойк вiдчаю, що долинав з моря. Лiкар не мiг збагнути, що б це могло означати. Та дуже скоро йому здалося, що звук наближаеться. Тож, схопивши капелюха, вiн вибiг на веранду.
– Що таке? Що сталося? – загукав вiн у темряву над морем.
Вiдповiдi не отримав. Та скоро, з помахом крил, що мало не загасив свiчку, великий морський мартин опустився на перила плавучоi пошти поряд iз ним.
– Лiкарю, – задихано мовив мартин, – свiтло мису Стiвена не горить. Я не знаю, яка причина. Але ранiше воно нiколи не згасало. Ми використовуемо його як знак, де земля, коли лiтаемо в темрявi. Нiч зараз чорна, як чорнило. Боюся, якийсь корабель обов’язково врiжеться в мис. Тож я подумав, що краще прилетiти й сказати вам.
– Святi небеса! – скрикнув Лiкар. – Що ж там могло трапитися? Там живе доглядач маяка, який доглядае за вогнем. Чи горiло свiтло ранiше цього вечора?
– Не знаю, – вiдповiв мартин. – Я повертався з полювання на оселедцiв, вони зараз якраз пропливають трохи далi на пiвнiч, ви ж знаете. Й, очiкуючи побачити свiтло, збився з дороги й залетiв на декiлька миль далi на пiвдень. Коли ж зрозумiв, що помилився, то повернув назад i полетiв понад водою, тримаючись близько до берега. Так я прилетiв до мису Стiвена, але свiтла там не було. Було так же темно, як i скрiзь. Я й сам би мiг врiзатися прямо в скелi, як би не летiв обережно.
– Як далеко це звiдси? – запитав Джон Дулiттл.
– Ну, по сушi це буде двадцять п’ять миль до того мiсця, де стоiть маяк, – повiдомив мартин. – Проте по водi вийде тiльки близько дванадцяти, менi так здаеться.
– Гаразд, – Лiкар став поспiшно надягати пальто. – Почекай хвильку, доки я розбуджу Чап-Чап.
Лiкар побiг на кухню поштового вiддiлення й розбудив бiдолашну комендантку, яка мiцно спала бiля плити.
– Послухай, Чап-Чап, – проказав вiн, торсаючи ii. – Прокидайся! Свiтло мису Стiвена згасло!
– Щощетамтаке? – пробурмотiла Чап-Чап, розплющуючи своi соннi очi. – Якi-такi стiни згасли?
– Та нi, згас маяк на мисi Стiвена, – повторив Лiкар. – Щойно прилетiв мартин i повiдомив мене. Судноплавство в небезпецi. Кораблетрощi, ти ж розумiеш, i все решта. Прокидайся й приходь до тями заради Бога!
Нарештi бiдна Чап-Чап, повнiстю прочумавшись, зрозумiла, в чому рiч. І вже через мить вона вже була на ногах i почала дiяти.
– Я знаю, де це, Лiкарю. Я лечу туди негайно… Нi, менi не треба, щоб мартин мене вiв. Хай вiн буде з вами й вам показуе дорогу. Вiдразу ж вирушайте услiд за мною в каное. Якщо я щось з’ясую, повернуся й зустрiну вас на пiвдорозi. Якщо нi, то чекатиму на вас бiля вежi маяка. Слава Богу, погода зараз спокiйна, хоча нiч i темна, хоч в око стрель!
Сплеснувши крилами, Чап-Чап випурхнула прямо через вiдчинене вiкно й полетiла в нiч, а Лiкар тимчасом схопив свiй невеличкий чорний медичний саквояж i, гукнувши мартиновi, щоб той летiв за ним, побiг на iнший бiк понтону, вiдв’язав каное й заскочив у нього. Потiм вiдштовхнувся, обплив Нiчию Землю й щодуху повеслував до мису Стiвена, що видавався в море.
На пiвдорозi до довгого пасма сушi, що врiзалося в похмурий океан, Лiкареве каное перестрiла Чап-Чап, хоча як вона знайшла його в такому мороцi, орiентуючись тiльки на плескiт весел, знае один Господь Бог.
– Лiкарю, – повiдомила вона, – якщо навiть доглядач маяка i знаходиться всерединi, то вiн мае бути хворим чи iще щось. Я барабанила у вiкна, але нiхто не вiдгукнувся.
– О Господи! – прошепотiв Лiкар, веслуючи так гарячково, як нiколи. – Хотiв би я знати, що ж там могло трапитися?
– Проте це ще не найгiрша новина, – продовжила Чап-Чап. – По той бiк мису – ви не можете цього побачити звiдси – там видно сигнальний вогонь великого вiтрильника, який iде на пiвдень, тобто прямо на скелi. Вони не бачать маяка й не здогадуються, в якiй вони небезпецi.
– Боже мiй! – простогнав Лiкар i мало не поламав весла, спiнюючи воду за кормою, аби тiльки каное рухалося швидше.
– Наскiльки далеко зараз корабель вiд скель? – спитав мартин.
– Десь за милю, я б сказала, – вiдповiла Чап-Чап. – Але це великий корабель, судячи з того, як високо знаходиться сигнальний вогонь на щоглi, так що досить скоро вiн налетить на мис.
– Продовжуйте пливти прямо, Лiкарю, – кинув мартин. – Я лечу, щоб привести сюди своiх друзiв.
І мартин розправив крила й помчав у напрямку берега, вигукуючи тi ж крики, якi Лiкар чув через вiкно поштового вiддiлення.
Джон Дулiттл поняття не мав, що йому робити. Сам мартин теж був зовсiм не певний, що встигне вчасно, аби успiшно здiйснити той план, який вiн задумав. Та незабаром, на його радiсть, морський птах почув, що на його кличi приходять вiдповiдi зi скелястого берега, прихованого в темрявi. І зовсiм скоро сотнi його братiв-мартинiв вже кружили навколо нього в нiчному небi.
Мартини кидалися керманичевi в обличчя
І тодi вiн повiв iх до великого корабля, який спокiйно йшов пiд парусами вперед прямо на скелi й загибель. А там, метнувшись прямо туди, де керманич тримав ручки штурвала i стежив за компасом, стрiлка якого коливалася у свiтлi невеликого тьмяного лiхтаря, мартини почали кидатися керманичевi в обличчя й затуляти компас, так щоб вiн був не в змозi керувати кораблем.
Рульовий, вiдбиваючись вiд птахiв, почав горлати про допомогу, бо вiн не нiчого бачить i не може управляти судном. Тодi офiцери й матроси кинулися йому на помiч i намагалися вiдiгнати птиць.
Тим часом Лiкар, у своему каное, досяг вiстря мису Стiвена, зiстрибнув на берег й почав дряпатися вгору по скелi туди, де висока вежа маяка здiймалася над чорним, неосвiтленим морем. Нишпорячи навпомацки, вiн знайшов дверi й став грюкати в них i гукати, щоб його впустили. Та нiхто йому не вiдповiв. А Чап-Чап прошепотiла хриплим голосом, що свiтло корабля стало ще ближчим, менше нiж за пiв милi вiд скель.
Тодi Лiкар вiдiйшов назад, розбiгся i всiею масою свого тiла кинувся на дверi. Проте двернi петлi й замок були зробленi так, щоб витримувати удари моря, тож вони пiддалися не бiльше, нiж якби це була муха.
Нарештi з лютим ревом Лiкар вхопив з землi каменюку завбiльшки зi стiлець i з усiеi своеi сили вдарив нею по дверному замку. Дверi з ляскотом розчахнулися навстiж, i Лiкар кинувся всередину.
А на кораблi моряки все ще боролися з птахами. Капiтан, побачивши, що нiякий керманич не змiг би управляти кораблем, якщо тисячi крил мерехтять у нього перед очима, вiддав наказ зупинити корабель на деякий час i дiстати шланги. І тодi потужний струмiнь води був спрямований на мартинiв навколо рульового, так що вони бiльше не могли прорватися до нього. Корабель знову почав просуватися вперед i ще бiльше наблизився до мису.
Усерединi маяка темрява виявилася ще непрогляднiшою. З витягнутими перед собою руками Лiкар поспiшив уперед i перше, що вiн зробив, – це спiткнувся об чоловiка, який лежав на пiдлозi зовсiм недалеко вiд дверей. Не затримуючись, аби подивитися, що з ним сталося, Лiкар перескочив через тiло i почав навпомацки пiднiматися по гвинтових сходах вежi, яка вела до великоi лампи нагорi.
Тимчасом Чап-Чап стояла внизу бiля дверей i дивилася понад морем на щогловий лiхтар корабля, який, пiсля короткоi затримки, тепер знову йшов прямо на скелi. У кожен момент вона чекала, що потужний промiнь лампи маяка освiтить море, як тiльки Лiкар запалить ii, щоб попередити морякiв про загрозу. Та замiсть цього вона почула переляканий голос Лiкаря, який кликав з верху сходiв:
– Чап-Чап! Чап-Чап! Я не можу засвiтити ii. Ми забули взяти сiрники!
– А куди ви подiли своi сiрники, Лiкарю? – вiдгукнулася Чап-Чап. – Вони завжди лежали у вас у пальтi.
– Я полишив iх поряд зi своею люлькою на столi, – долинув Лiкарiв голос з верху темних сходiв. – Але сiрники мають бути тут десь у маяку. Ми мусимо iх знайти.
– А який у нас шанс це зробити? – прокричала Чап-Чап. – Тут тьма чорна-чорнюща. А корабель наближаеться з кожною хвилиною.
– Пошукай у кишенях чоловiка, – вiдгукнувся Джон Дулiттл. – Швидше!
За хвилину Чап-Чап пройшлася по всiх кишенях чоловiка, що нерухомо лежав на пiдлозi.
– Нема в нього нiяких сiрникiв, – закричала вона. – Жодного!
– Не з нашим щастям! – прошепотiв Джон Дулiттл.
А потiм у маяку запанувала тиша, поки Лiкар нагорi, а Чап-Чап унизу зажурено думали про корабель, який пливе назустрiч катастрофi через те, що в них не знайшлося сiрникiв.
Та раптом посеред чорноi нiмоти зазвучав тоненький, солодкий голосок, що виспiвував десь недалеко.
– Чап-Чап! – вигукнув Лiкар пошепки. – Ти це чуеш? Канарка! Десь тут спiвае канарка! Скорiш за все в клiтцi на кухнi маяка!
А вже через секунду вiн стрибав униз по сходах.
– Бiгом! – кричав вiн. – Нам треба знайти кухню. Ця канарка мае знати, де тут тримають сiрники. Шукай кухню!
Потiм вони обое, постiйно спотикаючись у темнотi й обмацуючи стiни, натрапили нарештi на низенькi дверi, вiдчинили iх i полетiли вперед головою вниз по короткому схiдцевому прольоту, який вiв на кухню. Це була маленька пiдземна кiмната, щось схоже на пiдвал, вирiзаний прямо в скелi, на якiй стояв маяк. Якщо тут i горiв був якийсь вогонь у камiнi чи в печi, то вiн вже давно згас, бо темрява тут була такою ж непроглядною, як i де-iнде. Та щойно вiдчинилися дверi, трелi спiвочоi пташки зазвучали голоснiше.
– Скажи, – озвався Джон Дулiттл мовою канарок, – де тут сiрники? Скорiше!
– О, нарештi ви прийшли, – защебетав високий, тоненький, чемний голосок. – Ви б не могли вкрити накидкою мою клiтку? Тут такий протяг, що я не можу заснути. Уже з полудня до мене нiхто не заходив. Я не знаю, що трапилося з доглядачем. Вiн завжди накривае мою клiтку пiсля чаю. Але сьогоднi мене взагалi не вкрили, тож я продовжила спiвати. Ви знайдете мое покривальце отам зверху на…
– Сiрники! Сiрники! Де сiрники? – заволала Чап-Чап. – Лiхтар не свiтить, у небезпецi корабель! Де тут лежать сiрники?
– На камiннiй поличцi поряд iз коробкою для молотого перцю, – вiдповiла канарка. – Пiдiйдiть сюди до моеi клiтки i помацайте з лiвого боку i вище, i ваша рука натрапить якраз на них.
Лiкар кинувся через усе примiщення, перекинувши по дорозi стiльця, i почав нишпорити уздовж стiнки. Його рука торкнулася кута кам’яноi полицi, i наступноi митi Чап-Чап шумно зiтхнула з полегшенням, бо почула веселе торохкотiння сiрникiв у коробочцi – це лiкар намагався запалити свiтло.
– Вiзьмiть свiчку, вона на столi… отам… погляньте… зразу за вами, – пiдказала канарка, коли сiрник ледь освiтив кухню.
Тремтячими пальцями Лiкар запалив свiчку. Потiм, прикривши вогник рукою, вiн вискочив iз кiмнати й помчав угору по сходах.
– Нарештi! – промурмотiв вiн. – Сподiваймося, ще не занадто пiзно!
Збiгши вгору по кухонних сходах, Лiкар натрапив на мартина, що саме заходив усередину маяка з двома своiми товаришами.
– Лiкарю, – вигукнув мартин, – ми затримували корабель, скiльки могли. Але цi дурнi моряки, не розумiючи, що ми намагаемося iх врятувати, почали поливати нас зi шлангiв, i ми були змушенi вiдступити. Тепер корабель страшенно близько.
Без жодного слова Лiкар побiг по гвинтових сходах вежi. Виток за витком вiн мчав угору, так що у нього аж в головi запаморочилося i вiн мало не падав з нiг.
Нарештi Джон Дулiттл дiстався камери на самому верху, де знаходилася велика скляна лампа, вiн поставив на пiдлогу свою свiчку, чиркнув вiдразу двома сiрниками й, узявши по одному в кожну руку, пiдпалив великого гнота з обох сторiн.
Тим часом Чап-Чап знову вийшла надвiр i спостерiгала, як наближаеться корабель. І коли нарештi сильне свiтло вiд потужноi лампи з верху вежi несподiвано освiтило морську поверхню, то стало видно, що нiс вiтрильника знаходиться не бiльше як у ста ярдах вiд скелястого берега мису!
І тодi пролунав крик спостерiгача на щоглi, потiм загорлав, вiддаючи накази, капiтан, засвистiли свистки й забомкали судновi дзвони. І це було якраз вчасно, щоб урятувати корабель вiд водноi могили. Великий вiтрильник рiзко повiв носом убiк i благополучно розвернувся у напрямку вiдкритого моря.
Глава ІІ
Мартини й кораблi
Коли ранкове сонце зазирнуло у вiкно маяка, воно побачило, що Лiкар i досi клопочеться бiля доглядача, який лежить внизу бiля гвинтових сходiв.
– Вiн приходить до тями, – сказала Чап-Чап. – Погляньте, його очi починають клiпати.
– Принеси менi бiльше чистоi води з кухнi, – попросив Лiкар, який обмивав здоровенну гулю на одному боцi чоловiковоi голови.
І ось доглядач широко розплющив очi i втупився поглядом у Лiкареве обличчя.
– Хто?.. Що? – пробурмотiв вiн, нiчого не розумiючи. – Свiтло!.. Я маю запалити свiтло!.. Я маю запалити свiтло! – вiн безуспiшно спробував устати.
– Усе в порядку, – зупинив його Лiкар. – Свiтло ми запалили. А зараз уже майже день. Ось, випийте оце. Вам стане краще.
І Лiкар пiднiс до його губ якусь мiкстуру, що ii вiн дiстав iз свого маленького чорного саквояжа.
Невдовзi чоловiк уже настiльки зiбрався iз силами, що змiг пiдвестися. З допомогою Лiкаря вiн спромiгся дочвалати аж до кухнi, де Джон Дулiттл i Чап-Чап зручно вмостили його на крiслi, запалили в пiчцi й приготували для нього снiданок.
Лiкар i Чап-Чап приготували для нього снiданок
– Я вам невимовно вдячний, незнайомче, хай ким би ви були, – промовив чоловiк. – Зазвичай нас тут двое, я i мiй партнер Фред. Але вчора вранцi я вiдпустив Фреда i вiн поплив на кечi половити устриць. Ось чому я тут один. Я спускався по схiдцях десь близька полудня, пiсля того, як заправив нового гнота в лампу, i раптом моя нога пiдковзнулася i я полетiв донизу. Головою я так грохнувся об стiну, що з мене геть вибило свiдомiсть. Скiльки я пролежав, доки ви мене не знайшли, i сам не знаю.
– Ну що ж, усе те добре, що добре закiнчуеться, – промовив Лiкар. – Вiзьмiть оце, ви, мабуть, помираете з голоду.
І вiн простягнув доглядачевi велику чашку паруючоi кави.
Приблизно о десятiй ранку партнер Фред повернувся у невеличкому вiтрильнику зi своеi експедицii зi збору устриць. Вiн страшенно розхвилювався, коли почув про нещасний випадок, який стався, доки його не було на службi. Фред, як i перший доглядач, був лондонцем i моряком. Це був симпатичний дядько, i вони обидва – i вiн i його товариш (який уже майже повнiстю очуняв пiсля травми) – були дуже радi Лiкаревiй компанii, яка розбавила втомливу нудьгу iхнього самотнього життя.
Вони провели Джона Дулiттла по всьому маяку, щоб той подивився, як вiн працюе. А у дворi з великою гордiстю показали свiй маленький город з помiдорами й настурцiями, якi посадили бiля пiднiжжя вежi.
Вони мають вiдпустку тiльки раз на рiк, розповiли доглядачi Джоновi Дулiттловi, коли урядовий корабель зупиняеться бiля мису Стiвена й забирае iх додому в Англiю на шеститижневий вiдпочинок, а замiсть них, поки iх не буде, залишае доглядати за свiтлом двох iнших чоловiкiв
Вони розпитували Лiкаря, чи е в нього якiсь новини з iхнього улюбленого Лондона. Однак вiн змушений був признатися, що також уже давно не бував у цьому мiстi. Тимчасом, поки вони отак розмовляли, до кухнi на маяку залетiв Чипсайд, який шукав Лiкаря. Мiський горобець прийшов у захват, коли довiдався, що доглядачi також говорять кокнi. І вiн переповiв iм, через Лiкаря, усi останнi плiтки з Воппiну, Лаймхаузу та Ост-iндiйських докiв, а також iз верфей та Лондонського рiчкового судноплавства.
