скачать книгу бесплатно
Подорожi Лiкаря Дулiттлa. Запалення вогню
Г’ю Лофтiнг
Подорожi Лiкаря Дулiттлa #4Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
…Коли нарештi Лiкар Дулiттл та всi його друзi допливли до острова, на них знову-таки чекали неймовiрнi пригоди. По-перше, вони зустрiли iндiанця Довгу Стрiлу, Сина Золотоi Стрiли, котрий з усiх мов тварин розумiв тiльки мову орла, якою вони i почали спiлкуватися, а по-друге – познайомилися з iншими iндiанцями, якi щиро iх пригощали, але, як виявилося, не знали, що iжу треба готувати, i не мали поняття про вогонь… Лiкар Дулiттл та його друзi як завжди стали у нагодi. «Запалення вогню» – третя книжка про подорожi Лiкаря Дулiттла. (Початок дивiться у книжках «Подорожi Лiкаря Дулiттла. Пiдготовка» та «Подорожi Лiкаря Дулiттла. На островi».). 2020 року у видавництвi «Фолiо» вийшла друком перша частина пригод незвичайного Лiкаря – «Історiя Лiкаря Дулiттла». Украiнською цi книжки друкуються вперше.
Г’ю Лофтiнг
Подорожi Лiкаря Дулiттлa. Запалення вогню
ISBN 978-966-03-5461-6
ISBN 978-966-03-9298-4
© Ю. В. Лисенко, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
?
Частина перша
Перша глава
Велика мить
Наступна частина нашоi проблеми була найважчою: як вiдкотити вбiк, спихнути вниз чи розбити гiгантську плиту. Коли ми дивилися, як вона височiе над нашими головами, то це завдання з нашими невеличкими силами виглядало зовсiм безнадiйним.
Але сигнали живих людей iз нутрощiв гори надали нам нового завзяття. І вже за мить ми всi нишпорили повсюди, намагаючись вiдшукати отвiр чи розколину, з яких можна було б почати рятувальнi роботи. Чi-Чi видряпався по прямовиснiй плитi й дослiдив ii верх, яким вона сперлася на схил гори. Я внизу викорчовував чагарник i обдирав в’юнкi рослини, пiд якими могло б ховатися якесь слабке мiсце, Лiкар iще нарвав листочкiв i написав новi картинковi листи для того, щоб Джабiзрi занiс iх усередину, якщо тiльки вiн знову покажеться, а Полiнезiя тимчасом принесла жменю горiхiв i заштовхала iх у жукову нiрку, один за одним, щоб полоненi всерединi гори iх з’iли.
– Горiхи такi поживнi, – зауважила вона.
Але вiдкриття, яке зрештою й привело нас до успiху, змiг зробити Джип, який рив землю в основi плити, немов управний щуролов.
– Лiкарю, – загорлав вiн, бiжучи до Джона Дулiттла, з носом геть вимазаним чорною грязюкою – ця плита внизу спираеться всього-на-всього на шар м’якого грунту. Там копати нiчого робити. Я гадаю, що печера за плитою просто розташована зависоко, аби iндiанцi могли руками докопатися до землi, бо iнакше вони б уже давно могли б прорити собi хiд на волю. Якби нам тiльки вдалося прибрати земляну основу з-пiд плити, вона б могла трошки з’iхати вниз. І тодi, можливо, iндiанцi зумiли б вилiзти через верх.
Лiкар поспiшив оглянути мiсце, де копав Джип.
– Так, справдi, – сказав вiн, – плита стоiть настiльки прямовисно, що якщо в нас вийде прибрати грунт з-пiд цього переднього краю, то вона могла б упасти прямо вниз у цьому напрямковi. Це варто спробувати. Нумо всi до роботи, хутчiй!
У нас не було iнструментiв, окрiм палиць i уламкiв каменю, якi ми могли знайти навколо. Мабуть, зi сторони ми виглядали досить дивно: уся команда, присiвши навпочiпки, гребла i рила землю пiд плитою, як шiсть борсукiв, вишикуваних у рядок.
Десь приблизно через годину, протягом якоi, попри холод, пiт бризкав iз наших лобiв на всi боки, Лiкар застерiг:
– Будьте готовi вiдскочити з-пiд неi, геть з ii шляху, як тiльки помiтите, що вона починае рухатися. Якщо ця плита впаде на когось, то розчавить його тонше, нiж млинець.
Раптом ми почули скрипучий, скреготливий звук.
– Обережно! – заволав Джон Дулiттл. – Вона зрушила! Розбiгайтеся!
Ми кинулися на обидва боки навтьоки вiд смертi. Величезна скеля повiльно з’iхала вниз десь на фут в ту канавку, яку ми пiд нею викопали. На секунду я вiдчув розчарування, бо виглядало все це так само безнадiйно, як i ранiше, – нiяких ознак входу в печеру над плитою не з’явилося. Але коли я поглянув угору, то побачив, що верх плити дуже помалу вiдходить вiд схилу гори. Ми вивели ii з рiвноваги. В мiру того, як вона вiддiлялася вiд поверхнi гори, з-позад неi почали долинати голоси людей, якi щось радiсно кричали незрозумiлою мовою. Швидше й швидше верх почав перехилятися вперед, а потiм униз. З громовим гуркотом, який струсонув увесь гiрський хребет, плита гепнулася вниз на землю й розкололася надвое.
Як я можу описати вам цю першу зустрiч двох найбiльших натуралiстiв, яких коли-небудь бачив свiт, Довга Стрiла, син Золотоi Стрiли, та Джон Дулiттл, Доктор Медицини з Паддлбi-на-Болотi? Ця сцена й нинi стоiть у мене перед очима, виразна й чiтка в кожнiй своiй деталi, попри те, що все це вiдбувалося багато-багато рокiв тому. Однак коли я тепер почав писати про це, то слова здалися менi занадто убогою рiччю, аби передати вам цю величну подiю.
Я знаю, що Лiкар, чие життя, безперечно, було сповнене справжнiх подвигiв, завжди вважав звiльнення iндiанського науковця найзначнiшою справою, яку вiн зробив у своему життi.
Що ж до мене, то, знаючи, як багато ця зустрiч для нього значить, я був увесь на голках i шпильках вiд нетерплячки й цiкавостi, аж доки та величезна каменюка нарештi загримiла вниз i ми змогли поглянути, що ж ховаеться за нею.
Нам вiдкрився похмурий чорний вхiд до тунелю висотою в повних двадцять футiв. У центрi отвору стояв величезний червоношкiрий iндiанець, вiн був сiм футiв на зрiст, гарний, мускулистий, стрункий i оголений, якщо не вважати вишитий бiсером шмат полотна, обмотаний навколо талii, та орлине перо у волоссi. Однiею рукою вiн прикривав обличчя, щоб захистити очi вiд слiпучого сонця, якого вiн не бачив багато днiв.
– Це вiн! – я почув, як Лiкар шепоче поряд зi мною. – Я пiзнаю його за великим зростом i шрамом на пiдборiддi.
І вiн повiльно рушив уперед, через повалену кам’яну плиту, простягнувши руку червоношкiрому чоловiковi.
Нарештi iндiанець прибрав долоню з очей. І я побачив, що в них був цей незвичайний проникливий вогник, як в очах орла, але добрiший i м’якший. Вiн повiльно пiдняв свою правицю, а решта його тiла залишилася застиглою й непорушною, як статуя, i взяв руку Лiкаря в свою. Це був величний момент. Полiнезiя кивнула менi з виглядом задоволення й посвяченостi. І я почув, як розчулено зашморгав Бампо.
Потiм Лiкар спробував заговорити з Довгою Стрiлою. Але iндiанець не знав англiйськоi, а Лiкар – iндiанськоi. Тодi, на мое здивування, я почув, що Лiкар випробовуе рiзнi твариннi мови.
– Вiтаю тебе! – сказав вiн по-собачому. – Радий тебе бачити – кiнськими жестами. – Як довго ви були заваленi? – оленячою мовою. Проте iндiанець жодного разу не поворухнувся й продовжував стояти, прямий i напружений, не розумiючи нi слова.
Лiкар спробував ще кiлька тваринних дiалектiв, однак безрезультатно.
Аж поки вiн не дiйшов нарештi до мови орлiв.
– Великий Червоношкiрий, – сказав вiн дикими скриками й коротким клекотом, якi використовують великi птахи. – Нiколи в життi я не був такий радий, як сьогоднi, коли я знайшов тебе живим.
Раптом скам’янiле лице Довгоi Стрiли освiтилося спалахом розумiння, i вiдповiдь його була теж орлиною мовою:
– Могутня Бiла Людино, я завдячую тобi своiм життям. До кiнця моiх днiв я е твоiм слугою.
Потiм Довга Стрiла розповiв нам, що це була едина мова птахiв чи звiрiв, яку вiн спромiгся вивчити. Але й нею вiн уже дуже довго не послуговувався, оскiльки орли нiколи не прилiтають на цей острiв.
Тодi Лiкар дав знак Бампо, який принiс горiхи й воду. Проте Довга Стрiла не став нi iсти, нi пити. Узявши продукти з вдячним кивком голови, вiн повернувся й вiднiс iх у темряву печери. Ми пiшли слiдом за ним.
Усерединi ми знайшли ще дев’ятьох iндiанцiв, чоловiкiв, жiнок i хлопчикiв, якi лежали на кам’янiй долiвцi в жахливому станi, худющi й виснаженi.
У декого очi були заплющенi, наче вони були мертвi. Лiкар негайно обiйшов iх i послухав iм серце. Усi вони були живими, але одна жiнка була настiльки слабка, що не могла пiдвестися на ноги.
За наказом Лiкаря Чi-Чi та Полiнезiя кинулися в джунглi шукати ще фруктiв та води.
Поки Довга Стрiла дiлив ту iжу, що в нас була, помiж своiх виснажених голодом друзiв, ми раптом почули шум, який долинав ззовнi. Обернувшись, ми побачили на входi скупчену зграю iндiанцiв, якi так негостинно зустрiли нас на березi.
Спочатку вони з цiкавiстю вдивлялися в темряву печери. Але як тiльки розгледiли Довгу Стрiлу та iнших iндiанцiв, що були з нами, то кинулися всередину. Вони смiялися, плескали долонями з радощiв i щось торохкотiли по-своему з шаленою швидкiстю.
Довга Стрiла пояснив Лiкаревi, що дев’ятеро iндiанцiв, яких ми знайшли iз ним у печерi, це були двi сiм’i, якi супроводжували його в горах i допомагали збирати лiкарськi трави. І поки вони шукали спецiальний вид моху, що сприяе травленню i росте тiльки всерединi сирих печер, велика кам’яна плита сковзнула вниз i перекрила iм вихiд. Наступнi два тижнi вони жили на цiлющому моховi i тiй свiжiй водi, яка крапала з вологих стiн печери. Решта iндiанцiв на островi втратили надiю знайти iх й оплакували iх як мертвих, а тепер вони були страшенно здивованi й щасливi побачити, що iхнi родичi живi.
Коли Довга Стрiла повернувся до новоприбулих i сказав iм iхньою мовою, що це бiлий чоловiк вiдшукав i визволив iхнiх рiдних, вони всi зiбралися навколо Джона Дулiттла, говорячи всi водночас i б’ючи себе кулаками в груди.
Довга Стрiла пояснив, що вони просять пробачення i намагаються розповiсти Лiкаревi, як вони шкодують, що виглядали такими недружелюбними на узбережжi. Вони нiколи ранiше не бачили бiлоi людини й злякалися Лiкаря по-справжньому, особливо коли побачили, як вiн бесiдуе з дельфiнами. «Ми подумали, що це сам диявол», – сказали iндiанцi.
Потiм вони вийшли з печери й стали розглядати величезний камiнь, який ми звалили вниз. Вiн був завбiльшки з цiлу галявину, й вони обходили й обходили довкола нього, показували пальцями на розлам, який пройшов посерединi скелi, й дивувалися, яким чудом можна було ii скинути.
Мандрiвники, якi пiсля того вiдвiдували Мавпопавучий острiв, розповiдали менi, що ця гiгантська кам’яна плита тепер е одним з мiсць, яке обов’язково показують усiм прибульцям. І що iндiанськi провiдники, коли приводять туди вiдвiдувачiв, завжди розказують свою власну iсторiю про те, звiдки вона взялася. Вони оповiдають, що коли Лiкар довiдався, що скеля закрила в пастцi його друга Довгу Стрiлу, то так розлютився, що розколов гору навпiл голими руками й випустив бранця на волю.
Друга глава
«Люди плавучоi землi»
І з того часу ставлення iндiанцiв до нас стало абсолютно iншим. Нас запросили в iхне селище на свято з нагоди вiднайдення втрачених сiмей. Тож, змайструвавши з молодих деревець ношi, щоб нести хвору жiнку, ми всi разом почали спускатися з гори.
Дорогою iндiанцi повiдомили Довгiй Стрiлi якусь новину, яка, вочевидь, була недоброю, бо, коли вiн ii почув, його обличчя зробилося вельми похмурим. Лiкар запитав його, в чiм рiч. І Довга Стрiла вiдповiв, що його щойно повiдомили, що вождь племенi, якому вже було вiсiмдесят, помер цього ранку.
– Саме через це, – прошепотiла Полiнезiя менi на вухо, – вони, мабуть, i помчали назад у свое селище, коли гонець забрав iх з узбережжя. Пригадуеш?
– Вiд чого вiн помер? – запитав Лiкар.
– Вiн помер вiд холоду, – вiдказав Довга Стрiла.
І справдi, тепер, коли сонце вже сiдало, нас уже й самих хапали дрижаки.
– Це серйозна справа, – пояснив менi Лiкар. – Острiв усе ще перебувае в полонi цiеi звихнутоi течii, яка несе його на пiвдень. Треба буде завтра над цим помiзкувати. Якщо виявиться, що тут нiчого не можна вдiяти, то iндiанцям краще сiсти в своi каное й забратися з острова. Лiпше вже пiти на ризик перевернутися в морi, нiж замерзнути до смертi серед айсбергiв Антарктиди.
Зрештою ми дiйшли до гiрськоi сiдловини i, подивившись униз на дальнiй край острова, побачили селище – велике скупчення куренiв iз трави та яскраво розфарбованi тотемнi стовпи ближче до морського берега.
– Як артистично! – вигукнув Лiкар. – Прекрасне розташування. Як називаеться селище?
– Попсiпетель, – повiдомив Довга Стрiла. – Це також i назва племенi. Це слово мовою iндiанцiв означае «люди плавучоi землi». На островi е два iндiанських племенi – попсiпетелi на цьому кiнцi i баг-джагдераги на iншому.
– А яке з племен бiльше?
– Баг-джагдераги, причому набагато. Їхне мiсто займае площу в двi квадратнi милi. Проте, – додав Довга Стрiла, i його гарне лице злегка спохмурнiло, – як на мене, то менi кращий один попсiпетель, анiж сто баг-джагдерагiв.
Новина про рятувальну операцiю, яку ми здiйснили, очевидно, випередила нас. Бо як ми пiдiйшли ближче до селища, то побачили юрми iндiанцiв, що сунули вперед, аби привiтати своiх друзiв i родичiв, яких вони вже не сподiвалися знову побачити.
Цi добрi люди, коли iм теж розповiли, що порятунок це справа рук незвичайного бiлого, який прибув на iхнiй берег, зiбралися усi навколо Лiкаря, тисли йому руку, плескали його по плечах i обiймали. А потiм вони пiдняли його на своi дужi плечi й понесли вниз по схилу до свого селища.
А там нас зустрiли навiть iще гостиннiше. Незважаючи на те, що з наближенням ночi сильно похолодало i люди до дрожу мерзли навiть всерединi своiх хижок, вони навстiж повiдчиняли дверi й вийшли надвiр сотнями. Я й уявити собi не мiг, що в цьому маленькому селi може помiститися так багато народу. Вони юрмилися навколо нас, усмiхаючись, i киваючи, i махаючи руками; а коли Довга Стрiла розповiв iм у деталях усе, що ми зробили, то стали вигукувати дивнi спiвучi фрази, котрi, як ми припускали, були словами вдячностi й хвали.
Потiм нас провели до новiсiнькоi трав’яноi хатки, чистоi й запашноi всерединi, й повiдомили, що вона наша. А шiстьом дужим iндiанським хлопцям наказали бути нашими слугами.
Коли ми йшли через селище, то помiтили дiм, бiльший за решту, який стояв у кiнцi головноi вулицi. Довга Стрiла показав на нього й сказав, що це був дiм Вождя, але тепер вiн спорожнiв – бо ще не вибрали нового вождя, який би замiнив померлого.
Усерединi нашого нового дому приготували бенкет з рибою i фруктами. Бiльшiсть найважливiших людей племенi вже розсiдалися за довгим обiднiм столом, коли ми зайшли. Довга Стрiла запросив нас зайняти своi мiсця й пригощатися.
Це ми зробили з великою радiстю, бо всi були голоднi. Однак ми були водночас i здивованi, i розчарованi, коли виявилося, що риба не була нi засмажена, нi зварена. Індiанцям же це, вочевидь, аж нiяк не здавалося ненормальним. Вони накинулися на рибу й наминали ii з явним задоволенням такою, якою вона була, – сирою.
З численними перепрошуваннями Лiкар пояснив Довгiй Стрiлi, що, коли вони не заперечують, ми б надали перевагу приготованiй рибi.
Уявiть собi наше здивування, коли з’ясувалося, що великий Довга Стрiла, такий обiзнаний в природничих науках, не знае, що означае слово «приготований»!
Полiнезiя, яка сидiла на лавi мiж Джоном Дулiттлом i мною, потягла Лiкаря за рукав.
– Я скажу вам, що тут не так, Лiкарю, – прошепотiла вона, коли вiн нахилився, щоб його вислухати. – Цей народ не мае вогню! Вони не знають, як розкладати багаття. Подивiться навкруги, уже майже темно, а нiде в усьому селищi не видно жодного вогника. Це безвогоннi люди!
Третя глава
Вогонь
Тодi Лiкар поцiкавився у Довгоi Стрiли, чи вiн знае, що таке вогонь, пояснивши йому запитання за допомогою картинок, намальованих на скатертинi зi шкiри оленя. Довга Стрiла розповiв, що бачив таку рiч, вона виривалася з вершин вулканiв, але нi вiн, нi будь-хто з попсiпетелiв не мае уявлення, як вона утворюеться.
– Нещаснi пропащi язичники! – пробурмотiв Бампо. – Тодi й не дивно, що старий вождь помер вiд холоду!
У цей момент ми почули голосiння на входi до куреня. Обернувшись, побачили заплакану маму-iндiанку з немовлям на руках. Вона сказала щось iндiанцям, але ми не могли цього зрозумiти. Довга Стрiла пояснив, що дитина захворiла, i мати хоче, аби бiлий Лiкар спробував i вилiкував ii.
– О господи! – простогнала Полiнезiя менi на вухо. – Точно, як у Паддлбi – пацiенти з’являються посеред обiду. Що ж, одне тiльки добре: вся iжа сира, так що нiчого все одно не може вихолонути.
Лiкар оглянув дитя й вiдразу ж установив, що воно було страшенно застуджене.
– Вогню, вогню! Ось що йому потрiбно, – вигукнув вiн, повернувшись до Довгоi Стрiли. – Це те, що вам усiм потрiбно. У цього немовляти почнеться запалення легень, якщо його не тримати в теплi.
– Так, це правда. Але як зробити вогонь? – вiдповiв Довга Стрiла. – Звiдки його дiстати – ось у чому труднощi. Усi вулкани на цiй землi згаслi.
Тодi ми метнулися шукати по кишенях, чи не знайдуться якiсь сiрники, що пережили кораблетрощу. Найкраще, що ми знайшли, – це два цiлих i одну половинку, i в усiх сiрку було змито солоною водою.
– Послухай, Довга Стрiло, – сказав Лiкар, – iснують рiзнi способи добути вогонь без сiрникiв. Перший: за допомогою лiнзи та сонячних променiв. Однак, з огляду на те, що сонце вже сiло, ми не можемо зараз його застосувати. Другий – це вертiти тверду паличку в полiнi з м’якоi деревини. Денного свiтла вже нема? На жаль, нi. Тодi я боюся, ми змушенi чекати до завтра, адже поряд iз рiзними сортами деревини нам необхiдне ще й старе бiлчине гнiздо для розпалу. Але без ламп ви цього всього не знайдете в своему лiсi о цiй порi.
– Великi твоя мудрiсть i твоi вмiння, о Бiла Людино, – вiдказав йому Довга Стрiла. – Однак тут ти несправедливий щодо нас. Чи ж не знаеш ти, що всi народи, котрi не знають вогню, можуть бачити в темрявi? Не маючи ламп, ми змушенi привчати себе пересуватися й за найтемнiшоi ночi без усякого свiтла. Я пошлю гонцiв, i ви отримаете свое бiлчине гнiздо протягом години.
Вiн вiддав наказ двом хлопцям iз нашоi прислуги, i вони миттю зникли в джунглях. І будьте певнi, дуже скоро бiлчине гнiздо разом iз твердою та м’якою деревиною вже лежало бiля наших дверей.
Мiсяць iще не зiйшов i всерединi хижi морок був практично повний. Однак я вiдчував i чув, що iндiанцi ходять повсюди без жодних незручностей, так нiби це було за бiлого дня. Завдання зi здобування вогню Лiкар був змушений виконати майже повнiстю навпомацки, просячи Довгу Стрiлу й iндiанцiв подавати йому iнструменти, якщо вiн у темрявi поклав був iх кудись не туди. А потiм я зробив цiкаве вiдкриття: тепер, як довелося, я i сам почав потроху бачити в темрявi. І вперше я збагнув, що насправдi немае такоi речi, як абсолютний морок, принаймнi доки в тебе вiдчиненi дверi або е небо над головою.
Попросивши позичити йому лук, Лiкар послабив тятиву, засунув паличку з твердого дерева у петлю i почав вертiти цю паличку в м’якiй деревинi полiна. Незабаром вiд полiна пiшов запах диму. Потiм Джон Дулiттл став пiдкладати туди, звiдки йшов дим, частинки бiлчиного гнiзда й попросив мене, щоб я на них дмухав. Вiн змушував паличку крутитися швидше й швидше. Диму в примiщеннi стало ще бiльше. І ось у темрявi раптово спалахнуло свiтло. Полум’я охопило бiлчине гнiздо.
Індiанцi вражено загомонiли й загукали. Спочатку вони всi попадали навколiшки й вклонилися вогневi, як божеству. Потiм вони хотiли узяти його голими руками й погратися з ним. Ми мусили навчати тубiльцiв, як вогонь використовувати, а iх особливо заворожило те, як ми поклали свою рибу на палички понад багаттям i засмажили ii. Вони вдихали аромати кухнi перший раз в iсторii, запах смаженоi риби розлився по всьому селищу Попсiпетель.
Потiм ми сказали iм наносити купу сухих гiлок й розклали в центрi головноi вулицi величезне багаття. Навколо нього, коли вони вiдчули його тепло, зiбралося все плем’я, люди усмiхалися й дивувалися.
Це було вражаюче видовище, одна з тих картинок нашоi подорожi, яку я згадую найчастiше: веселе полум’я гогоче пiд чорним нiчним небом, а скрiзь навколо нього широке коло iндiанцiв, вогонь виблискуе на iхнiх бронзових щоках, бiлих зубах i в щасливих очах – усе селище намагаеться зiгрiтися, регочучи й штовхаючись, немов школярики.
Незабаром, коли ми вже iх трошки навчили поводитися з вогнем, Лiкар показав iм, як його можна занести в iхнi житла, якщо тiльки зробити в стелi дiрку, аби дим мiг виходити. І перед тим, як укластися спати пiсля цього довгого-довгого виснажливого дня, ми домоглися, аби вогонь прийшов у кожну хижу в селищi.
Нещаснi люди так зрадiли можливостi знову як слiд зiгрiтися, що ми вже думали, вони нiколи не ляжуть спати. Аж до раннiх свiтанкових годин маленьке мiстечко гуло вiд повсюдного притишеного гомону: мешканцi Попсiпетеля сидiли й говорили про свого дивовижного блiдолицього гостя i дивну рiч, яку вiн принiс iз собою, – вогонь!
Четверта глава
Що змушуе острiв плавати
