скачать книгу бесплатно
Попсiпетельцi так добре ставилися до нас, що скоро ми збагнули: якщо ми хочемо хоч що-небудь зробити, то майже завжди це доводиться робити таемно. Лiкар став настiльки популярним i його так полюбили усi, що як тiльки його обличчя показувалося з дверей уранцi, натовпи шанувальникiв, якi терпляче чекали надворi, оточували його i супроводжували, хоч куди вiн iшов. Пiсля подвигу з видобуванням вогню цi схожi на дiтей люди очiкували, що вiн постiйно творитиме якiсь чудеса, i були твердо налаштованi не пропустити наступного фокусу.
Тiльки з великими труднощами нам удалося втекти вiд юрми першого ранку й вирушити з Довгою Стрiлою дослiджувати острiв у свое задоволення.
У хащах ми переконалися, що не лише рослини й дерева страждали вiд холоду: тваринний свiт був навiть у гiршiй скрутi. Повсюди можна було побачити пташок, тiльце яких тремтiло, а пiр’я було все настовбурчене; вони гуртувалися, щоб разом вiдлетiти в теплi краi. А багато iх лежало мертвими на землi. Спускаючись униз до моря, ми бачили сухопутних крабiв, якi масово вирушали в море, аби знайти собi кращу домiвку. А вдалинi на пiвденно-схiдному напрямку виднiлося чимало айсбергiв, ознака того, що ми тепер знаходилися недалеко вiд жахливого регiону Антарктики.
Коли ми дивилися на море, то помiтили наших друзiв-дельфiнiв, якi вистрибували на хвилях. Лiкар гукнув iх, i вони пiдпливли до берега.
Вiн запитав iх, чи далеко до Континенту Пiвденного Полюсу.
– Приблизно сто миль, – вiдповiли вони, а потiм запитали, чому вiн цим цiкавиться.
– Тому що течiя весь час несе цей плавучий острiв на пiвдень. А це острiв, який взагалi-то належить до тропiчноi зони, де дуже спекотна погода, нещадне сонце i все таке. Якщо острiв не припинить рухатися на пiвдень, то дуже скоро все живе на ньому загине.
– Що ж, – пiдсумували дельфiни, – тодi залишаеться тiльки одне – повернути його у бiльш теплий клiмат, чи не так?
– Так, але ж як? – зiтхнув Лiкар. – Ми ж не можемо вiдвеслувати його назад.
– Нi, – вiдповiли вони, – проте його можуть штовхати кити, якщо тiльки ви зберете достатньо китiв.
– Яка чудова iдея! Кити це якраз те, що треба! – вигукнув Лiкар. – Як ви гадаете, ви б змогли привести iх до мене?
– А чого ж, звiсно, що можемо, – запевнили дельфiни, – ми якраз бачили одну зграю тут неподалiк, вони бавилися серед айсбергiв. Ми попросимо iх, щоб вони припливли сюди. А якщо iх буде замало, постараемося й вiдшукаемо ще. Чим бiльше, тим краще.
– Спасибi вам, – подякував Лiкар. – Ви надзвичайно люб’язнi. Мiж iншим, ви часом не знаете, як це трапилося, що цей острiв став плавучим? Принаймнi наполовину, як я помiтив, вiн складаеться з каменю. Дуже дивно, що вiн узагалi здатен плавати, чи не так?
– Це незвично, – погодилися вони. – Але пояснення дуже просте. Цей острiв колись був гористою частиною Пiвденноi Америки, нависаючою частиною, щось на зразок недоладного окрайця, можна сказати. Давно-давно, в часи льодовикiв, тисячi рокiв тому, вiн вiдколовся вiд материка, i якимось дивним випадком внутрiшня його частина, яка була пустотiлою, наповнилася повiтрям, коли острiв упав у океан. Зараз ви можете бачити тiльки його меншу частину, бiльша ж частина пiд водою. А посерединi острова з нижнього боку е величезна повiтряна камера, яка йде високо вгору всерединi гiр. От саме вона й тримае його на плаву.
– Який ексцентральний фенометр! – здивувався Бампо.
– Це справдi так, – погодився Лiкар. – Я мушу це записати! – І тут же вигулькнув його вiчний записник.
Дельфiни, пiдстрибуючи, понеслися в напрямку айсбергiв. І невдовзi ми побачили, як море здiймаеться й пiниться – це мчала до нас на повнiй швидкостi зграя китiв.
Це були справдi гiгантськi iстоти, i iх було добрячих двi сотнi.
– Ось вони й тут, – вiдрапортували дельфiни, вистромивши голови з води.
– Чудово! – вiдгукнувся Лiкар. – А тепер пояснiть iм, будь ласка, що йдеться про надзвичайно серйозну справу для всiх живих створiнь на цьому шматку землi. І спитайте iх, чи не будуть вони такi добрi, щоб попливти до дальнього краю острова, надавити на нього своiми носами й вiдштовхати його назад до узбережжя Пiвденноi Бразилii?
Дельфiнам, судячи з усього, повнiстю вдалося переконати китiв зробити так, як просить Лiкар, бо дуже скоро ми побачили, як вони, здiймаючи буруни, подалися до пiвденного краю острова.
Тодi ми полягали на березi й стали чекати.
Приблизно через годину Лiкар устав i кинув у воду паличку. Деякий час вона лишалася непорушною. Але потiм почала потроху рухатися вздовж берега.
– О, – сказав Лiкар, – бачите? Острiв нарештi поплив на пiвнiч. Слава тобi господи!
Паличка вiддалялася дедалi швидше й швидше, а айсберги на обрii ставали все меншими й нечiткими.
Лiкар дiстав годинника, кинув у воду ще кiлька паличок i швидко провiв обчислення.
– Ну от! Чотирнадцять iз половиною вузлiв на годину, – пробурмотiв вiн. – Дуже непогана швидкiсть. Нам знадобиться днiв п’ять, щоб повернутися знову до берегiв Бразилii. Це те що треба! У мене гора з плечей звалилася. Менi здаеться, що вже стало трохи теплiше. Ходiмо, пора щось перекусити.
П’ята глава
Вiйна!
На зворотному шляху до селища Лiкар обговорював питання природознавства з Довгою Стрiлою. Але iхня надзвичайно цiкава бесiда, головним чином про рослини, заледве почалася, як до нас щодуху примчав посильний iндiанець зi звiсткою.
Довга Стрiла з похмурим виглядом вислухав його задихане белькотiння, а потiм повернувся до Лiкаря i сказав орлиною мовою:
– Велика Бiла Людино, лихо спiткало попсiпетелiв. Нашi пiвденнi сусiди, розбiйники баг-джагдераги, якi так довго не зводили своiх завидющих очей з наших запасiв зерна, ступили на стежку вiйни й тепер насуваються, щоб напасти на нас.
– Це справдi кепська новина, – промовив Лiкар. – Але не робiмо необдуманих висновкiв. Можливо, вони просто у вiдчаi, що лишилися без iжi, бо iхнi власнi посiви кукурудзи мороз побив iще до жнив. Адже вони там у себе на пiвднi iще ближче до холодiв, анiж ви.
– Не треба шукати виправдання нi для одного чоловiка з племенi баг-джагдерагiв, – заперечив Довга Стрiла, похитавши головою. – Це народ лежнiв i нероб. Вони тiльки те й роблять, що дивляться, де б роздобути кукурудзи, не займаючись хлiборобством. Якби не iхня значна чисельна перевага й сподiвання перемогти сусiдiв виключно за рахунок своеi кiлькостi, вони б нiколи не наважилися на вiдкриту вiйну проти попсiпетелiв.
Коли ми прибiгли в селище, там уже все кипiло. Скрiзь можна було побачити чоловiкiв, якi приводили до ладу своi луки, заточували списи, гострили бойовi сокири й виготовляли стрiли сотнями. Жiнки зводили високий частокiл iз бамбукових жердин навколо селища. Розвiдники й посильнi постiйно прибували й вiдбували, доставляючи вiдомостi про пересування ворога. А високо на деревах та на горах навкруг поселення ми могли бачити спостерiгачiв, якi слiдкували за горами на пiвднi.
Довга Стрiла привiв iншого iндiанця, коротуна, але з неймовiрно широкими плечима, й представив його Лiкаревi як Великi Зуби, головного воiна попсiпетелiв.
Лiкар викликався пiти й зустрiтися з ворогом, щоб спробувати обсудити всi проблеми по-мирному, замiсть того, щоб воювати; бо вiйна, сказав вiн, це в найкращому випадку дурна й даремна справа. Але обидва iндiанцi похитали головами. Цей план безнадiйний, запевнили вони. Пiд час останньоi вiйни, коли ми послали гонця для мирних переговорiв, вороги просто рубонули його сокирою.
Поки Лiкар питав Великi Зуби, як вiн збираеться захищати селище вiд нападу, спостерiгачi загукали на сполох.
– Вони йдуть! Тисячнi зграi баг-джагдерагiв стiкають униз по горах!
– Ну що ж, – промовив Лiкар, – це теж входить у нашi обов’язки, менi здаеться. Я не вiрю у вiйну, але якщо на селище напали, ми повиннi допомогти його оборонити.
І вiн пiдiбрав iз землi дубця й випробував його мiць на каменi.
– Оце, – сказав вiн, – виглядае як цiлком пiдхожий для мене iнструмент.
І вiн пiшов до бамбуковоi загорожi й зайняв свое мiсце помiж iншими захисниками, що очiкували на ворога.
Пiсля цього ми всi знайшли собi якийсь рiзновид зброi, щоб допомогти нашим друзям, гречним попсiпетелям: я позичив лука i сагайдак, повний стрiл; Джиповi було достатньо своiх старих, але все ще мiцних зубiв; Чi-Чi набрав торбу каменюк i вилiз на пальму, звiдки мiг жбурляти iх на голови ворогiв; а Бампо помарширував услiд за Лiкарем до частоколу, озброений молодим деревцем в однiй руцi та одвiрком у другiй.
Коли ворог пiдiйшов настiльки близько, що ми вже могли побачити його з того мiсця, де стояли, нам дух перехопило вiд подиву. Усi схили гори були повнiстю вкритi ними – iх були тисячi й тисячi. У порiвняннi з ними наша невеличка армiя всерединi села виглядала як мiзерна жменька.
– Святi заступники! – прошепотiла Полiнезiя. – Наша купка оборонцiв не мае жодного шансу проти цiеi орди. Е нi, так не пiде! Я полетiла шукати пiдмоги.
Куди вона летить i яку таку пiдмогу збираеться знайти – про це я не мав жодного уявлення. Вона просто була тут поряд i щезла. Але Джип, який теж чув ii, просунув свого носа мiж бамбуковими стеблами в огорожi й сказав:
– Вельми ймовiрно, вона полетiла по Чорних Папуг. Сподiваймося, що знайде iх учасно. Тiльки подивися на цих огидних розбишак, що спускаються вниз по камiнню, – iх мiльйони! У цьому бою нам усiм буде дуже потрiбною надiя.
І Джип мав рацiю. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як наше поселення було повнiстю оточене величезною масою баг-джагдерагiв, що ревли й бiсилися з лютi.
Тепер я знову пiдхожу до такоi частини оповiдi про нашу мандрiвку, де подii вiдбуваються настiльки стрiмко, одна за одною, що, оглядаючись назад, я бачу картинку тiльки фрагментарно. Я знаю, що якби не Жахлива Трiйка – як iх пiзнiше стали з благоговiнням величати в iсторii попсiпетелiв – Довгоi Стрiли, Бампо i Лiкаря, то вiйна б дуже скоро закiнчилася й увесь острiв дiстався б нiкчемним баг-джагдерагам. Але англiець, африканець та iндiанець стали вiйськовим пiдроздiлом самi по собi, й утрьох вони зробили це селище вельми небезпечним мiсцем для кожного, хто намагався в нього проникнути.
Бамбукова огорожа, яку поспiхом звели навколо поселення, була не дуже мiцним укрiпленням, i з самого початку бою вона стала пiддаватися то в одному, то в iншому мiсцi пiд шаленим напором ворожих юрмищ.
І тодi Лiкар, Довга Стрiла й Бампо поспiшали до слабкого мiсця, вiдбувалася страшна рукопашна сутичка, i ворога щоразу вдавалося вiдкинути. Але майже тiеi ж митi крик про допомогу долинав з якоiсь iншоi дiлянки частоколу, i Трiйка мусила мчати на пiдмогу й повторювати те, що вони щойно вже зробили.
