Епоха слави і надії

Ханой зістрибнув з каменю і кругом пролунав солдатський шум. Воїни стукали зброєю, сурмили в ріг і вигукували військовий клич.

– Ханой Побідоносець принесе нам ще одну перемогу. В нього немає страху, тобто і у нас його теж нема.

Воїни Ханоя пробираючись крізь зарості джунглів, прорубували собі шлях вперед. Дерева та кущі спліталися між собою в щільну зелену стіну, і рухатися було складно. Кілька годин руху в напрямку до поселення ящерів привели їх до першої знахідки. Чотири тіла ящерів лежали в купі накриті широкими пальмовими листами. Швидше за все, це був один із загонів розвідників, які стежили за берегом. Недалеко звідси, у рептилій була шахта, по здобичі сировини для виробництва заліза.

Гірська порода берега була багата ресурсами, тому його охороняли дуже ретельно. Дітар озирнувся навколо і його погляду попався слід. Пом'ята трава і зламані гілки вказували на рух людей. Ящери залишали великий слід, і земля вминалася під їх вагою набагато глибше. Дітар свиснув, і до нього підбігли кілька солдатів.

– Вони були тут. – Ствердно сказав Дітар. – Треба рухатися далі.

Воїни кивнули, і попрямували по сліду. Тисячна армія розтягнулася на сотні і сотні метрів. Поглиблюючись в гущавину, вони пройшли вже кілька кілометрів.

– Джунглі повинні скоро закінчитися. – Подумав він і пішов далі. – І взагалі звідки тут дерева? Це берег скель і каменів.

Ханой виявився правий, і за годину густина лісу значно зменшилася, і солдати почали, виходить на поле. Трава під ногами вже була суха. На полі лежали величезні камені. Вони були розкидані хаотично по всій площі. Через поле йшла стежка, витоптана їх попередниками. Попереду горіли вогні. Яскраво жовте полум'я освітлювало далечінь. Дітар вдивлявся, там явно йшов бій, а це означало лише одне – ченці ще живі!

Довга лінія озброєних солдатів йшла назустріч армії Сарафа. Огинаючи валуни, воїни дісталися до лінії оборони. Ченці побачили армію, що наближається. Агіас вдивлявся, чекаючи побачити свого друга серед інших воїнів.

– Рад тебе бачити, Дітар! – З посмішкою заговорив чернець.

– Я теж, брат! – Відповів Дітар – Що у вас тут відбувається?

Агіас витер обличчя долонею, змахнув краплі поту з лоба.

– Нещодавно все горіло справжнім полум'ям. Повітря просочилося димом і гаром. Наш загін вже півдня стирчить тут в каміннях за валунами, в очікуванні тебе. Зараз затишшя, після чергового бою.

– Стільки часу пройшло, а мільйона рептилій не видно? – Перепитав Дітар.

– Так. Вбили пару десятків тварюк, але нічого особливого. – Кивнув Агіас. – Де ж ти так затримався?

– Я потрапив у туман, – пояснив чернець, – в ньому час рухається хаотично, для мене пройшло не більше п'яти хвилин.

Агіас хотів було здивуватися, але був занадто втомленим для цього.

– Ми тут теж потрапили в туман після вогняних куль, які здіймають хмари із землі і пилу. Вони виходять по кілька штук звідти. – Розсміявся Агіас і показав рукою вперед. – На війні час теж рухається хаотично.

– Що найстрашніше на війні? – Запитав чернець свого друга.

– Це моменти за п'ять хвилин до атаки. Вони завдовжки у вічність. Ти сидиш і кажеш: ‘’Ханой, допоможи мені вижити’’.

Солдат ставало все більше. Вони розпитували ченців, про останні події, і ті ділилися.

– Ми знаходимося на самій межі із замком Сарафа, і тут пахне смертю та сіркою. Періодично окремі загони рептилоїдів намагаються прориватися, але ми відкидаємо їх.

– Багато у вас втрат? – Розпитували солдати.

– Не так вже і багато, тому, що нас самих не багато. Пару годин тому вогняною кулею знесло голову слузі Сатани, який подавав нам зброю і стріли. І дня не протягнув, бідолаха. Зараз все тихо. Вдалині часом у повітря здіймаються стовпи полум'я – вони щось випробовують з вогнем.

– Нова зброя?

– Або стара. Ми ж про них нічого не знаємо.

– Ну, а які плани у вас були? – Просив матрос. – Ви ж не могли знати, що прибуде ціла армія.

Ченці посміхнулися.

– Армія прибула ще до вас. – Маючи на увазі свій загін Братства. – Наш план – битися, а що буде потім, одному Ханою відомо.

– Ви божевільні!

– І тому – все ще живі! – Відповів чернець. – У армії Сарафа є катапульти та великі арбалети. А також вогняні снаряди, які розлітаються на великі відстані і вбивають своїми уламками всіх навколо.

Пройшло близько двох годин, були розставлені намети і підготовлені додаткові міцні споруди. Зброї і їжі вистачало на всіх. Вогнища горіли. Солдати Ханоя вже зайняли свої позиції і були готові до відображення атак ворога.

– Гадаю, що цього разу, ми до атаки вогнем готові. – Заявив Агіас.

– Що це за вогонь? – Поцікавився Ханой.

– Він горить дуже довго і лише червоним кольором. Вперше він на нас обрушився біля виходу з джунглів. – Чернець показав у той бік, звідки прийшла армія – там все вигоріло.

– Я не знаю, чим вони метають снаряди такої величини. – Продовжував Агіас. – Ми просто чуємо гул і бачимо, як летить метеорит нам на голови.

– У вас були ближні сутички з цими тварюками? – Запитав ченця Ханой.

– Так. – Відповів той. – Спочатку ми думали, що далі літаючих куль вони не підуть, але потім ми отримали несподіваний удар практично з тилу!

Ченці були втомленими і мовчали. Тільки в Агіаса, ще були сили на розмови.

– Як думаєш, Дітар, ми вийдемо з цієї бійні живими? – Запитав він свого друга. – Війна тільки недавно почалася, а в мене вже з’явилися сумніви.

– Про що ти кажеш? – Уточнив Дітар.

– В нас навіть стріл залишилося зовсім мало, як же ви вчасно. Ханой не забув про наше існування.

На вулиці холодає, вітер посилюється, потрібно встромити кілки в краї намету, щоб не здуло. Вогнище на вулиці вже потухло і тепер навкруги стало темно.

– Пізно вже, потрібно виспатися. – Агіас зняв чоботи і приліг.

– Армія прибула, тепер ми обов'язково впораємося. Як же ви тут цілий день протрималися? – Продовжував Дітар з сонним другом.

Агіас вже не відповідав на питання, мабуть зовсім заснув. Настала тиша. Мовчання різало вухо.

– Ти чуєш? – Запитав Агіас, різко вставши з ліжка і прислухавшись.

– Що? – Насторожився Дітар.

– Нічого, в тому і справа.

– І, правда, нічого. Ні звуку вибухаючих вогнів, ні блискавок, ні дзвону метала.

– Тоді треба спати. На війні кожна ніч може стати останньою. – Повідомив Агіас. І в цей саме момент різкий вибух оповістив про тривогу.

Солдати, як заведені, схопилися і, швидше натягнувши броню, шоломи на голови, луки в руки, побігли швидко назовні. Частина лучників вже почала стріляти в темряву. А там, в червоному полум'ї, з'явилися силуети ящерів, що бігли з лютим ревом. Один вже майже прорвався. Агіас підкинув свій заряджений арбалет і вистрілив. Стріла потрапила йому в праве око.

– Не розгубив навички! – Підбадьорившись, засміявся Агіас.

Сховавшись за земляним насипом, воїни відстрілювалися з луків. Поки один заряджав, другий висовувався і пускав стрілу в тінь, що бігла в їх сторону. Вже кілька десятків трупів лежало на полі. Агіас перебігав від одних до інших, віддаючи накази і пояснюючи новачкам, що треба робити. В один з таких кидків він був поранений в ногу.

– Потрібно перев'язати, Агіас! – Крикнув крізь черговий вибух в небі, Дітар.

Той, відмовляючись, і міцніше стискаючи арбалет, побіг далі. Кілька силуетів з'явилися між деревами, в наступну мить дюжина палаючих сфер вогню обрушилася на укріплення. Земля посипалася на голови солдатів, хто не встиг сховатися, був вже мертвий.

– Не здавати позиції! – Кричав Ханой.

Солдати обстрілювали все, що рухалося в їх сторону.

– Скільки їх? – Запитували воїни, але відповіді не було.

Ченці встигали вести атаку з різних боків. Агіас повернувся до Дітара, його порвана штанина обливалася кров'ю, але чернець не звертав на це уваги.

– Твоя нога! – Помітив чернець.

Агіас не дивлячись у бік Дітара, лише махнув рукою.

– Доки на місці, нічого страшного.

– Закінчилося? – Видихнувши, запитав Дітар.

Агіас намагався віддихатися. Його груди роздувалися і випускали потоки повітря з ніздрів.

– Ненадовго. – Відповів Агіас.

– Думаєш, це не все?

– Ні, так починається кожну годину. Ці тварюки не сплять.

– Ви весь цей час не спали? – Здивувався чернець.

– Не спали.

– Треба щось робити! – Рішуче заявив Дітар.

– Ця війна ніколи не закінчиться… – Лише відповів Агіас і почав перев'язувати рану.

Глава 77

"Чернець терплячий і міцний, як тілом, так і духом".

Заповідь Сімдесят сьома. Кодекс Братства тибетських ченців.

Бої з ящерами все легшали. Їх вилазки і нічні атаки, стали менш агресивними, а катапультування вогняними кулями стало рідкістю. Армія на чолі з Ханоєм просунулася глибоко в землі рептилій і вже впритул підійшла до міста і замку Сарафа. Ченці з воїнами тіснили ворога до стін. Місто було близько, його стіни були чорними, що дуже виділялося. Загони ворога ховалися в своєму притулку і збиралися тримати оборону. Ханой готувався до блискавичного штурму. Часу вичікувати – не було, пора було закінчувати цю війну.

Минулі перемоги сильно надихнули армію Агарти. Поки з ними Ханой Побідоносець, ніякі тварюки не зможуть взяти верх. Зараз вони вже рубали триметрових рептилій, як худобу. Втрати серед людей теж були відчутні, більше трьохсот солдатів було вбито. Кожен був готовий опинитися на місці загиблого заради перемоги у великій війні проти рептилоїдів.

– Діяти будемо швидко. – Говорив Ханой. – Хоч місто і може бути повне сюрпризів, але поки що наші сили переважують.

– Може, братимемо місто облогою? – Виступив один з солдатів. – Кілька днів облоги, ослаблять рептилій, і ми понесемо менше втрат при прориві.

– Ящери можуть жити без їжі місяцями. – Відповів Цар Світу. – Взяти їх змором набагато складніше. Швидше ми самі ослабнемо, доки чекатимемо, а ось вони зможуть придумати план до відступу, або ще гірше – до контратаки.

Солдат мовчки, кивнув головою, не маючи більше заперечень.

– Наше прибуття – вже несподіванка для тварюк. Ми висадилися на їх берег, а тепер зайдемо до них у двір без стука.

План Ханоя був простий. Брати місто цілком і відразу. Атакувати будуть з чотирьох сторін. Без зволіканнь військо вийшло на місто. Почався штурм. Воїни попрямували на ворота. Їх ніхто не охороняв. Вони зустріли лише два десятки рептилоїдів. Солдати, без особливих зусиль залізли на стіни і ввійшли до міста. Ящерів виявилося дуже мало. Місто було покинуте або ж … їх могла чекати пастка. Пару десятків тіл лежали перед містом і десяток за стіною.

– Невже це все? – Думали солдати.

Ханой теж був здивований тому, що рептилій більше не залишилося.

– Сараф блефував. – Припустив Дітар.

– До чого ти хилиш? – Запитав Ханой.

– Він говорив, що їх мільйони, щоб залякати нас, а насправді їх пару сотень.

Ханой провів своєю рукою по підборіддю. Він не міг, повірити в це, але факти вказували на істинність слів ченця.

– В місті мають бути ще ящери. – Сказав Цар. – Візьміть їх під варту, але не вбивайте. Вони нам будуть потрібні живими.

Ченці вийшли на вулицю, що вела до центрального замку Сарафа. Пройшовши по кам'янистій дорозі, вони потрапили на площу з великим фонтаном. Величезний простір крутив голову. Навколо не було нічого, крім невеликого зеленого острівця, де росло розмашисте дерево, яке сягало корінням у фонтан, водна споруда по центру і дорога до замку позаду нього.

Фонтан був розміром з невелике озеро. Він був врівень із землею і явно не дуже глибокий. Навколо води були візерунчасті парапети зі зміями, що звивалися і повзали то у воді, то по землі. Поряд з ним стояв Сатана і Тарсіша. Вона все ще була пов'язана і дуже слабка. Дітар побачивши її, відразу кинувся до неї. Сатана штовхнув дівчину у бік ченця і Дітару довелося ловити її. Схопивши за талію, він притиснув її до себе. Тарсіша майже втратила свідомість. Чернець поклав її на землю і кинувся за Сатаною, але Ханой встиг схопити його за рукав.

– Не зараз. – Сказав Цар Світу.

– А коли? – Крикнув чернець. – Він зло. Я вб'ю його, і це буде кращим подарунком цьому світу.

– Всьому свій час. Якщо б я його вбив тоді, то ми б сюди не допливли.

– Але, якщо б ти його вбив тоді, нам би не було сенсу сюди плисти – Соломон був би живий.

Ханой постарався втихомирити ченця поглядом.

– Він не небезпечний зараз. Судити його буде народ Агарти, а не ми.

Дітар послухав Ханоя, але тільки тому, що він Цар Світу і його командир. Дітар подивився Сатані прямо в очі.

– Ти труп. – Говорив погляд ченця.

Сатана був спокійний. Події, як завжди, проходили повз нього. В нього було своє життя, паралельне цьому світу.

– Це фонтан безсмертя. – Вимовив Сатанаель. – На великій зброї, такі ж знаки, як на фонтані. Але я їх не розумію. Ця мова мертва. – Він помахав тризубцем, який тримав у лівій руці.

– Ти вкрав його в мене на кораблі!

– Ти правий. – Ствердно похитав головою Сатана, залишаючись у своїх роздумах. – Я не розумію, як це працює?

Сатана кинув тризубець до ніг ченця:

– Тоді покажи нам, чернець, як користуватися цим пристроєм. – Глузливо вимовив Сатана.

– Ворота Поміжсвіту. – Вказав Дітар на цей фонтан. – Древні книги Шамбали, були перекладені циганами та мною прочитані. Автори стародавніх книг стверджують, що Ворота Богів існували завжди. Саме "завжди", а не до перших людей.

– В книгах була відповідь? – Обережно запитав Ханой.

– Так. Фонтан – це портал, а тризубець – це ключ. – І дбайливо підняв артефакт.

– Двері і ключ! Ніщо один без одного, а разом це одне ціле! Як же все просто! Чому я цього не зрозумів раніше! – Радісно прокричав Сатана і вдивлявся у воду.

На площі поступово почали збиратися солдати. Ченці вже всі були тут і спостерігали, що відбувається.

– А це – Дерево Пізнання. Його місія – зберігати і розкривати таємниці. Воно може звільнити все, що приховано, а може і сховати те, що лежить на видноті.

Всі перевели свій погляд на Дітара. Ханой теж чекав від нього дій і чернець не підвів. Він пройшовся навколо фонтану в напрямку дерева.

– Десь тут. – Роздумував вголос Дітар. – Воно має бути на самому видимому місці.

Він робив вже друге коло, повільним кроком огинаючи фонтан.

– Ну ж бо… Покажися! – Продовжував думати чернець. – Голки небесні. – Прозвучало в голові у ченця, і він сунув руку під воду, намацавши на стінці сліди надряпаних написів, що прикривали могутні корені великого дерева. – Це зараз портал лежить, а раніше він стояв.

Чернець подивився у воду і прочитав напис, що розпливався у хвилях. "Розчиняй і згущуй" – Свідчив напис.

Він подивився на Сатану, який так намагався зачепити ченця своїми словами, і обдарував його затяжною посмішкою.

– Велику частину свого життя ченці проводять за книгами. – Повідомив Дітар Сатані, що насміхався, і вставив тризубець у корінь дерева.

Вода в фонтані засвітилася, випустивши промінь світла угору. Величезний промінь було видно здалека. Він так високо злетів, що можливо міг пробитися в зовнішній світ і далі. Дерево тут же розквітло і забарвилося синіми квітками. Сатана був зачарований такою красою.

– Тут росте дерево безсмертя, яке цвіте і приносить плоди раз в шість тисяч років. – Говорив Дітар. – На цьому дереві кругле листя і червоні гілки, сині квіти і червоні плоди. Ті, хто покуштували їх, набувають вічної молодості. Те саме відбувається і з тими, хто вип'є з фонтану вічного життя, вода дає початок Підземній річці Безсмертя.

Він цитував стародавнє писання, що оповідало про джерело Безсмертя. Сатана був здивований не менше інших. Він і справді його знайшов, але не знав, як їм користуватися, а тепер чернець відкрив йому цю таємницю.

– Люди, брали в руки змій, і проходили через Ворота Поміжсвіту, і ставали людьми ящерами. Їх тіло давало їм силу на будівництво всього, що ти не можеш пояснити. – Сказав Дітар, заворожено дивлячись углиб води. – Потім, ключ до Воріт – великий артефакт Тризубець, був викрадений. Тоді Давид і пішов на його пошуки, покинув Підземний Світ, і побудував ДаАрію.

– Пройшло надто багато часу. – Сказав Агіас ченцям. – А коли Ханой знайшов Тризубець, вже було важко врятувати ящерів, адже це була справжня війна. Місія полягала не в тому, щоб знищити ящерів, а щоб врятувати. Але можливість бути безсмертними, затуманювала розум людей. Ті, хто колись досягали цих гір, розповідали, що там знаходяться небожителі і еліксир, що дарує безсмертя. Серед правителів не було такого, хто не бажав знайти Кайлос.

– Колись давно, перед замком, було виблискуюче джерело з фонтаном, і сотні рептилоїдів, по черзі пили його воду. – Не звертаючи ні на кого увагу, говорив чернець. – Над джерелом росли гарні квіти, а звук від фонтану зачаровував .

Агіас почувши слова Дітара, взяв в руку змію і ввійшов до фонтану. Він хотів перевірити історію, і це була єдина можливість. Стільки легенд вже стали дійсністю в нього на очах. Переконатися в правдивості цих оповідей він захотів особисто. Він занурився в воду з головою, і зник в яскравому сяйві порталу. Всі дивилися, затамувавши подих. Його не було кілька хвилин і мовчання почало вриватися тихим, хвилюючим перешіптуванням.

Голова Агіаса з'явилася з води, і він зробив глибокий вдих. Його зовнішній вигляд був не таким, як раніше. Він перетворився на рептилоїда. Чернець вийшов з води і з'явився перед своїми друзями. Довга зубаста щелепа, високий зріст, зелена шкіра, хвіст і потужна мускулатура, тепер, це було його власне тіло. Він відчував надзвичайну силу і впевненість. Потужність текла по його жилах, і ченці могли бачити це в його очах, що горіли.

– Він ящер! – Заговорили ченці. – Що тепер з ним робити?

– Нічого. – Відповів Дітар. – Все може працювати в обидві сторони.

– Як двері? – Ставили питання ченці.

– Той, хто дає, може і забирати. – Лише відповів чернець і продовжив дивитися на свого друга.

Той знову пірнув у воду, окропивши нею, натовп, що стояв поруч. Його знову не було кілька хвилин, а потім його людські руки вхопилися за край фонтану і він виліз назовні в вигляді колишнього Агіаса.

Ханой побачивши, то що сталося з Агіасом був вражений.

– Це можливо! – Подумав Цар Світу.

Він, не втрачаючи часу, віддав наказ заводити у фонтан всіх спійманих рептилоїдів.

– Вони повинні "звільниться"! – Сказав Ханой. – Стати звичайними чоловіками і жінками. Наш обов'язок їх врятувати!

Воїни побігли виконувати наказ командира і вести всіх, кого змогли знайти. Солдати вели рептилій до фонтану, ті чинили опір, але сил вирватися з полону вже не було. Їх захисників вбили, а самих ведуть, як вони думали, в рабство. Через десять хвилин, перших з полонених рептилій, було перетворено на людей. Вони виринали з води, і падали знесилені на землю. Вони давно не користувалися людськими тілами, і вже забули, як це ходити на таких тоненьких ногах.

Ченці допомагали їм підвестися і відводили в сусідні будинки, де ті могли прийти до тями після перетворення.

Сатана, Дітар і Ханой залишилися самі.

– Ви можете змінити їх зовнішність, але не нутро. – Почав розмову Сатана. – Я покажу тобі, коли справи стануть зовсім погані, ці люди, зжеруть один одного і вас заразом.

– Раніше ти думав про інших, а тепер про себе. – Із сумом помітив Ханой.

– Ні. – Заперечував той. – Я не змінився, просто ви ніколи не знали мене.

– А що ж тоді?

– Нічого. Я завжди був тим, ким мені треба було, а ви бачили лише мою гру.

– Я знаю про тебе досить. – Рішуче відповідав Ханой. – Граючи в незнайому гру, ніколи не роби першого ходу. Я стежив за тобою.

– Але не встежив. – Перервав його Сатана. – Вона все ж померла.

– Ні тобі, ні мені немає виправдання. – Ханой намагався, не залучатися до розмови, але Сатана саме цього і бажав. – Бережи спокій, навіть коли в середині бушує шторм. – Нагадував собі Цар Світу, доки Сатана колов його фразами і помилками минулого. – В цьому світі можна шукати все, крім любові і смерті. Бурі затихнуть, клятви забудуться. Потрібно вміти переносити те, чого не можна уникнути.

– Слова придумали для брехні, а правду говорять вчинки.

– Твої вчинки, Сатана про тебе не говорять, вони кричать про тебе. Ти руйнуєш все, що потрапляє тобі в руки. Того вечора, я подивився їй в очі. Скільки ж печалі, скільки ж туги було в них. "Врятуй", кричали вони. Очі кричали, а вона посміхалася. Навіть таку чарівну квітку, як Ануш, ти теж наважився згубити.

– Вона присягалася мені. Казала, що буде до кінця, але… – Оратор замовк. Він усміхнувся. – Люди міняються, і часто вони стають тими, ким говорили, що ніколи не будуть.

В Дітара більше не було сил чекати і слухати голос цієї підступної людини. Єдиний звук, який він зараз хотів би почути, – звук металу. Його меч вже був у руці.

– Твій час прийшов. – Сказав він Сатані.

– Час просто приходить. Він не може бути чиїмось.

Ханой більше не зупиняв ченця і Дітар це відчув:

– Я виконаю наш з тобою договір і заберу твоє життя.

Капітан посміхнувся.

– Ти "спробуєш" забрати моє життя. – Поправив він ченця.

Сказавши це, Сатана спробував побігти в бік замку, але Дітар його швидко наздогнав.

– Агіас! – Окликнув друга Дітар. – Дай нам два мечі.

Чернець дістав мечі, ті, що викував Мріадр і кинув їх другу. Дітар з легкістю впіймав їх, і підкинув один Сатані.

– Це буде чесний бій. – Сказав чернець.

– Ти хоч користуватися вмієш цією штуковиною? – Поцікавився Сатана, міцно стиснувши рукоять свого меча.

Він оглянув меч і здивувався його якості. Сталь була незвичайною, а рукоять робила його легким і швидким.

– Ченці не сперечаються, хто краще володіє мечем. – Лише відповів Дітар. – Тому що дізнатися про це можна тільки один раз.

Погляд, що кинув на нього Дітар, неможливо було підробити – ненависть. Чернець кинувся з мечем на свого супротивника. Іскри від клинків, що схрестилися, розсипалися на заціпенілих від жаху присутніх. Удари мечів були блискавичні, випади і стрибки чудові – два великі майстри билися.

Дітар був здивований побачити такий талант у людини, яка ніколи не вбивала. Вже кілька хвилин тривав цей поєдинок. Бійці не поступалися один одному, але позначилися рани і вік Сатани – він став більше захищатися, клинок Дітара вже наніс подряпину на його обличчі. Смертельна сутичка, перемістилася до фонтану. Ніхто не втручався, як ніхто і не міг передбачити результат бою.

– Дітар! – Раптом почувся жіночий голос.

Якраз в цю мить, меч Сатани опустився, відкриваючи нападаючому шию. Дітар вже не міг стримати випаду, лише трохи повернув клинок навзнаки. Але удар у голову Сатани був такий сильний, що він рухнув прямо у фонтан. Всі затамували подих і сподівалися, що він потоне. Але їх очікування не виправдалися. Величезних розмірів рептилія з'явилася з фонтану. З його пащі текла слина, а очі були налиті кров'ю. Синьо – зелена шкіра виблискувала в променях фонтану. Ступивши своєю великою, ящеровой ногою на парапет, Сатана вийшов з води. Всі тут же кинулися з мечами на ящера.

Цього разу в Сатани не було шансів. Десятки мечів почали рубати тіло, намагаючись завалити звіра. Безліч нанесених ран робили Сатану лютіше. Він розкидав натовп своїми потужними лапами, але ким би не був Сатана, його супротивником були кантрі ченці, а вони сильніше рептилоїдів. Чоловіки рубали його, і ящер вже стікав кров'ю. Його рухи ставали все повільніші, і сили закінчувалися. Вони повалили його на парапет фонтану і пронизали його лускату броню.

Своїм хвостом, він спробував відкинути Дітара убік, але той перестрибнув його і наблизився до ворога впритул. Їх погляди зійшлися. Сатана завмер. В грудях стирчав клинок. Дітар пронизав наскрізь серце ящера і, вийнявши меч, штовхнув тіло в фонтан. Тіло Сатанаеля, що занурювалося на дно, знову стало людським, але він був вже мертвий.

Дітар знову був поряд з нею. Поряд з тією, яку так сильно любив. Вони стояли біля фонтану і дивилися один на одного. Скільки ще розлук і випробувань їм належить пережити?

– Більше жодної! – Присягався собі чернець.

Тарсіша не бачила нічого крім його погляду. Ніжного і сильного. В нього немає ні страху, ні сумніву.

– Він насправді кохає! Він за мною до краю і за край!

– Я йшов за тобою. Ти світло, за яким я йшов.

– Стільки часу пройшло.

– Зі всіх подарунків, що мені принесло життя, ти найцінніший. Ти мій скарб.

Дівчина не стримувала сльози. Говорити вона не могла і просто уткнулася йому в груди і пригорнулася до нього. Все закінчилося. Всі страхи і випробування позаду. Тепер вони разом, по-справжньому разом. Сьогодні ніхто не зможе їх розлучити. Ніхто не зможе, а якщо і спробують, то їх чекатиме доля Сатани.

Розвідники доповіли Ханою про замок Сарафа. Дорога до нього не охоронялася, та і поряд з ним не було жодного стражника.