Полная версия:
Фатальна помилка
– То як, угомонився, нездаро? Ну, добре, я пішла собі.
І поволі розгойдуючи стегнами, молодиця попрямувала до виходу. Писар тужливо зітхнув і повернувся до свого столу.
Тим часом гості увійшли до Старця. Був він високого зросту, широкоплечий, трохи сухорлявий, з довгим каштановим волоссям, акуратною сивуватою бородою та спокійними, впевненими світлими очима, у яких світився ясний розум. Коли гості увійшли, Старець відірвався від читання якогось сувою. Якнайщільніше закутавшись у сіру вовняну накидку, він кивнув охоронцеві – той миттю вийшов геть. Тоді Старець повернувся до гостей і почав уважно розглядати їх.
Його кімната не відрізнялася особливою розкішшю й розмірами. Приміщення навіть здавалося надто просторим через майже повну відсутність меблів: лише попід далекою стіною стояли стіл, два стільці й невеличке різьблене крісло з високою спинкою.
– Ласкаво просимо, – нарешті прорипів владним голосом загадковий чоловік, якого іменували Старцем. – Я уважно слухаю.
– Я мав доправити заарештованого до вас, Старцю, – мовив козак. – А тепер дозвольте мені піти, оскільки завдання моє виконане.
– Прекрасно, – кивнув той, – можеш іти.
Козак вийшов. Затриманий запитально дивився на Старця.
– Що тебе бентежить, юначе? Сідай, розмова у нас не скора.
– Я не розумію, куди потрапив і з ким розмовляю? – неприховано обурився затриманий.
– Неважливо, Михайле… тебе, здається, саме так звуть?
– Так.
– Ну, отже, служу я в Розрядному приказі[7], звати мене Федором. До речі, про нашу розмову не повинна знати жодна жива душу. Домовились?.. І до речі, давай-но все-таки присядемо, бо я вже літній, а в ногах правди немає.
Федір почимчикував до далекої стіни, а там розташувався в кріслі. Михайло слухняно пішов слідом, опустився на стілець навпроти Старця й поцікавився:
– А що, хіба в мене є вибір – домовитися або?..
– Вибір є. Ти можеш мовчати й жити спокійно. А можеш по дурості пробовкнутися комусь про нашу розмову. Але отака кепська штукенція, Михайле: тільки-но це станеться, як ти разом з усією родиною без суду й слідства опинишся в холодній. І це ще в найкращому разі…
– Я зрозумів, – похмуро пробурмотів затриманий. – Що ж, давайте швидше закінчимо нашу розмову, оскільки…
– Але ж я сказав, що говоритимемо ми довгенько, тому наберися терпіння. До речі, обідом тебе нагодували?
– Писар наказав одній молодусі накрити нам стіл. Щоправда, вона не дуже квапилася, тому перекусити ми так і не встигли.
– От же ж нероба! – обурився Федір. – Добре, після розмови почастую обідом. Отже, почнемо…
Старець миттю зробився дуже серйозним, погляд його тепер був якимсь колючим:
– Розмова ця мала би відбутися із твоїм батьком – священиком Євлампієм. Але як ми довідалися, він нещодавно помер… Тож поговоримо з тобою. Отже, давним-давно, років двадцять тому твій батько дав притулок у себе чотирирічному маляті на ім’я Іван. Я розумію, що багато води відтоді витекло, але все ж таки спробуй згадати. Прошу тебе, це дуже важливо.
– Мій батько Євлампій за своє життя влаштував долю чималій кількості сиріт, – доволі сухо відповів Михайло. – Мабуть, я б ніколи й не згадав про це, але тепер можу відповісти точно: двадцять років тому покійний нині тато надав притулок тільки одному-єдиному хлопчикові. Звали його Тимофієм. Цього сироту наша родина ніколи не забуде…
– Як це Тимофій?! – Старець не приховував розчарування. – А Іван?..
– Тимофій. Він ще повторювати полюбляв: «Я Тимофій, маленьке рибачатко, а не циганчатко!» – і сміявся при цьому, аж заходився.
– За нашими відомостями, мав бути Іван, трьох або чотирьох років від народження…
– Я добре пам’ятаю те літо. Раннім ранком через наше село проїхав циганський табір і підкинув у храм, де служив мій батько, хлоп’я років трьох або чотирьох. Очевидно, малюк не знав, як його звуть, от тому тато й назвав його Тимофієм, оскільки за святцями був саме Тимофіїв день. Отож дуже намучився батько із цим хлопчиськом! Коли помирав, то відкрив на сповіді, що взяв великі гроші, аби прилаштувати цього хлопчиська…
– У кого взяв гроші? – миттю насторожився Старець.
– Цього батько не сказав. Згадав, щоправда, що всі гроші до останньої копійки довелося повернути – тільки після цього демон його відпустив.
– Я так і не зрозумів, що ж сталося із твоїм батьком? І що це за демон?..
– Отой самий Тимофій – він і є той самий демон!
– Хлопчисько?!
– Він, саме він!
– Нічого не розумію, – знизав плечима Федір. Затриманий спробував пояснити:
– Батько взяв до себе циганське хлоп’я. Напевно, ці волоцюги йому за це добряче заплатили, але я про те не знаю напевно. Хлопчик був ну просто викапаним циганчам: волосся – немов чорні хвилі, очі теж чорні та розкосі, худющий неймовірно. Тільки-но взяв тато цю дитину, як і сталося з ним лихо: серце вхопило так, що ледь не помер! Ледве ми його тоді виходили…
Батько як видужав, так і віддав одразу сироту в далеке село в родину рибалки якогось. Та через два роки рибалка помер, його родина нам Тимофія й повернула: заберіть, мовляв, назад цього ірода – не людина він, а демон, що нещастя приносить! Тимофій на той час підріс, зміцнів, навіть виглядав старше від своїх років. За що не візьметься, усе в руках його вмілих так і горить: хоч тенета полагодить, хоч риби більше від усіх наловить – хоч що!..
З часом взяв він моду до фортеці до стрільців ходити, один з них хлопця запримітив та й усиновив. Батько нарадуватися не міг, що нарешті циганчати позбувся! Тимофій і там першість свою виявив: за шість років вивчився й шаблею володіти, і на коні гарцювати, і з пищалі стріляти. Подейкують, пам’ять у нього була така, що хоч би один раз подивився на щось – а вже й на все подальше життя запам’ятає…
І все б добре, якби тільки не відчував хлопчисько слабкість до коней, як і всі цигани!.. А як оселився він у фортеці, так в усій окрузі й почали коні пропадати… Тимофій під підозру й потрапив! Привели його козаки зв’язаного, немовби звіра дикого: забирайте, кажуть… Батько знов за серце!
Не знаю, що далі було б, та цього разу випадок нам допоміг. Проїжджала повз наше село купчиха з дочкою років шести. Дівчисько вирішило у спекотний день викупатися в озерці й ледь не потонула. На її щастя, Тимофій поруч рибалив, от і врятував малу. А йому що?! Він на той час вже Яїк перепливав вільно… Сподобався юнак проїжджій купчисі. Годі й казати: красенем писаним у свої тринадцять років став, зросту хоч і невеличкого, зате косий сажень у плечах, весь із себе доладний, спритний, розумний… Отож і вирішила вдова купчиха його всиновити. Батько все влаштував і не тільки саме циганча їй віддав, але ще й гаманець, туго натоптаний грішми. А як гроші геть віддав, так демон від нашої сім’ї й відчепився. Отак усе сталося.
У кімнаті запанувала мовчанка.
– А що з купчихою… Тобто, чи не сталося з нею чогось незвичайного, не знаєш? – запитав за якийсь час Старець і додав: – Якщо хлопчик цей усім суцільні нещастя приносив, то…
– Саме навпаки! Пліткують, нібито купчиха та за рік так розбагатіла, що аж в саму Москву подалася.
– Отакої! Отже виходить, хлопчиська того тепер у Москві шукати треба?
– Виходить, що саме там.
– А скажи-но, Михайле, як звали ту купчиху?
– От чого не пам’ятаю, того не пам’ятаю! Начебто Василіса, а от далі?.. На язику крутиться… але згадати не можу.
– Але ж до Москви вона подалася?
– Туди, туди.
– Ну що ж, добре! Дякую тобі, Михайле, за допомогу. Про все інше ми самі дізнаємося. Головне ти нам пояснив: циганча твоє не Іваном звуть, а Тимофієм, і шукати його треба в Москві в якоїсь удової купчихи з дочкою. Гаразд, на цьому розмову нашу й закінчимо – зрозуміло, якщо тобі більше нема чого сказати. Або ж є?..
– Немає.
– Ну, на немає й суду немає! Що ж, Михайле, тоді не забувай: про розмову нашу нікому ані слова, інакше…
– Та от вам хрест!!! – затриманий рвучко перехрестився.
– Добре, дуже добре. А тепер давай-но поїмо, як я тобі й обіцяв.
Федір підвівся, підійшов до дверей, розчахнув їх та звернувся до вартового, який чергував іззовні:
– Параску сюди, і швидко. Нехай збере нам легку вечерю.
Вже незабаром стіл у кімнаті Старця був накритий білою скатертиною, а молодиця заходилася пурхати навколо, підносячи то медовуху, то рибу, то пиріг, то калачі, то різносоли…
Втім, відшукати Тимофія у Москві виявилося справою нелегкою. Цілих два роки нишпорки Розрядного, а згодом ще й Розбійного приказів то натрапляли на його слід, то знов губили. І можливо, втратили б остаточно, якби не пристрасть розшукуваного парубійка до авантюр.
Вихований удовицею купчихою Василісою Дєділовою юнак легко сходився із заможними людьми, робив підробки і вчиняв розтрати, пускав з торбиною по світу найзаможніших купців… А попався на дріб’язку – вкрав свічники з будинку такого собі Башмакова, людини небідної й водночас ґречної. Ясна річ, Тимофію варто було би врахувати, що власник срібних прикрас, які впали йому в очі, – це сам Дементій Минович Башмаков, постачальник царського двору, котрий відав у приказі Великого Палацу поповненням державної скарбниці й до якого сам цар благоволив!..
Загалом-то, дарма юнак полестився на кляті свічники: адже нишпорки Розбійного приказу нарешті наздогнали довгоочікувану здобич. За всіма правилами, Тимофія мали би швидко, без зайвого шуму прирізати. Ще б пак: синок Лжедмитрія, який випадково вижив!.. претендент на царський престол, замість якого повісили іншого!.. Але пограбований лиходієм Дементій Минович, як людина розважлива, керувався іншими міркуваннями. Аби Тимофій надалі не накоїв дурниць, під варту були взяті найдорожчі для нього люди – прийомна матір Василіса Дєділова і його люба зведена сестра (у дарунок якій і призначалися трикляті свічники). Відтепер з колись невловимого крадія можна було хоч мотузки вити…
Годі й казати, розумним чоловіком був Дементій Минович Башмаков – майбутній дяк майбутнього моторошно-грізного Приказу таємних справ!
Глава 5
Студентська юність
Королівство Польське, травень 1630 рокуУ 1630 році родина відправила молодого княжича в закордонну освітню поїздку. Рішення було ухвалене на сімейній раді. Поговоривши із старшим сином, батько остаточно переконався, що він прагне політичної кар’єри, для чого обирає фах юриста, і палко підтримав сина в його бажанні. Та й волелюбний[8] Лейденський університет для початку освітньої поїздки був обраний не випадково. Нідерланди й Голландія, що входила до їхнього складу, на той час вирізнялася у всій Європі вільнодумством і віротерпимістю[9].
Подорож обіцяла бути важкою й небезпечню, вона мала тривати спочатку суходолом, потім морем. Тому до Лейдена молодий княжич відправився не самостійно, а разом із групою однолітків – випускників Раківської академії: Андрієм Вишоватим, Олександром Чапличєм, Миколою Любенецьким і Петром Суходольським. Супроводжував групу аріянської молоді старший наставник – доктор медицини Андрій Руткович.
* * *Запряжена четвіркою баских коней поштова карета летіла стрілою по території Королівства Польського. Перед очима пасажирів проносилися милі серцю сільські пейзажі, широкі лани й густі ліси. Немирич і його друзі дедалі більше віддалялися від рідного дому.
На той час Польща перебувала у стані війни. На дорогах скрізь стояли застави. У маленьких прикордонних містечках і селищах були розквартировані війська. На поштових станціях перевіряли речі й особи мандрівників. Іноді доводилося тривалий час очікувати дозволу на проїзд і спеціальних перепусток. Доки черговий писар разом із старшим наставником щось оформлював, молода компанія навідувалася в найближчий трактир, де на них чекав гарячий обід або тепла вечеря.
На черговій поштовій станції змінювали коней, а їхній екіпаж оглядав місцевий коваль. Ночами намагалися не їздити, тому що в країні панував неспокій. Ночували зазвичай у придорожніх садибах, селяни привітно й радо приймали юних представників аріянської знаті. Юнаки поводилися тихо, скромно, платили завжди щедро.
Проїжджаючи польські міста, мандрівники відчували суворий і пригнічений настрій місцевого населення через війну й бешкетування інквізиції. Величезні костьоли, каплиці, монастирі займали цілі квартали, а на міських вулицях і торговищах замість ділового люду сновигали зграї ченців і черниць. Країна перебувала в запустінні, по дорозі їм дедалі частіше зустрічалися напівзруйновані садиби, недоглянуті сади й городи.
Прибувши в морський порт, мандрівники начебто потрапили до нового світу. Тут вирувала торгівля, у гавань заходили і звідси відбували по декілька суден на день. Здалеку купці привозили шовк, оксамит, прянощі, порцеляновий посуд та інші заморські дива. Вивозили мед, віск, янтар, деревину, коштовні хутра…
У Лейден пливли цілих сім тижнів по Балтійському морю на невеличкому кораблі, час від часу пристаючи до берега, щоб розвантажити частину товарів і завантажити інші. Плавання тривало без особливих пригод за винятком того, що 10 червня просто з палуби всі могли спостерігати затемнення Сонця.
У порт прибули пізно ввечері у неділю, 28 липня. Оселилися в одному з портових готелів. Все тут було незвичайним, починаючи від ліжок та інших меблів. Туалетів не було, натомість довелося знайомитись із нічними горщиками. Кухня дуже відрізнялася від польської: тутешні господині готували більш пісну їжу, переважали страви з риби.
Наступного дня поїхали в Лейден. Дорогою роздивлялися з вікон критого екіпажу довколишні пейзажі: стародавні фортеці, вежі, церкви з високими дзвіницями, невеликі акуратні будиночки з кольоровими черепичними дахами, зеленими садочками… Коли нарешті дісталися мети подорожі, на них вже чекали затишні кімнати в одному з тутешніх будинків. Привітний хазяїн нагодував мандрівників ситним обідом.
Наступного ранку, поївши свіжосмажених млинчиків, відправилися на прогулянку містом. Лейден виявився затишним містечком з безліччю каналів, неляканими качками і чаплями, яких можна було зустріти просто посеред вулиць, і специфічною архітектурою місцевих споруд. Весь центр міста був густо заселений. На перших поверхах будинків, як правило, розміщувалися крамниці, майстерні, ломбарди, таверни, на других жили їхні господарі.
Життя (і навіть торгівля!) тут спливало розмірено, можна навіть сказати – монотонно. В очі кидався загальний спокій, відсутність суєти. На вулицях і площах було повно художників, які малювали пейзажі або оформлювали вітрини, а також точильників ножів, дрібних торговців і ремісників. Захопившись, молоді люди заблукали й потрапили в ту частину міста, де через вузькість вуличок перехожим доводилося протискуватись між близько розташованими будинками. Просто на вуличках накопичувався бруд, який час від часу змивався дощами в численні канали. Не дивно, що скрізь відчувався жахливий сморід.
Зате уяву молодих людей вразив розташований у центрі міста гігантський рибний ринок. Тут пахло морем. Просто на землі лежали незліченні кошики, наповнені мушлями і дрібними рибинками місцевих назв. Їх миттєво розкуповували, одразу ж відправляли на кухні й подавали до столу в крихітних тавернах любителям моря, риби й часнику.
Лейденський університет, 1 жовтня 1630 рокуРанньої осені, коли надворі стояло «бабине літо» і ще не всі студенти поз’їжджалися на заняття, одного дня біля навчального корпусу самотньо стояв юнак і терпляче очікував на викладача, якого все не було. Раптом з будівлі на вулицю вийшло близько десятка студентів, а слідом за ними у дверях нарешті з’явився літній професор, одягнений у широку мантію з білим відкидним коміром – Гуго Гроцій. Парубок зірвався зі свого місця й підбіг до викладача.
– Добридень, пане вчителю! – привітався він. – Мені передали, що ви хотіли побачити мене.
– Авжеж, Юрію, це так і є. Мені дуже лестить ваш підвищений інтерес до мого предмета. Тож я хотів би обговорити з вами програму ваших занять.
– Я слухаю вас.
– Насамперед, пане Немиричу, я склав для вас список літератури, необхідної для якнайкращого засвоєння матеріалу. Ось, будь ласка! – і Гроцій простягнув юнакові кілька аркушів паперу.
– Дякую, пане вчителю. Я неодмінно проштудіюю усі ці книги, від першої до останньої.
– Більшість із цих книг можна знайти в бібліотеці, а от решту…
– Не переймайтеся, пане вчителю, неодмінно ознайомлюся з усією літературою, рекомендованою вами.
– Добре. І також не забудьте відвідати завтра лекцію.
– Обов’язково! До побачення, пане Гроцію…
– До зустрічі, пане Юрію.
Немирич щодуху прибіг до університетської бібліотеки, окрилений тим, що Гуго Гроцій взявся особисто обговорювати з ним програму занять.
Бібліотечна зала була щільно заставлена численними шафами, на яких нерівними рядами вишикувалися книжки. Юрій пройшовся уздовж рядів, розглядаючи корінці томів і читаючи назви. Як раптом, немовби з-під землі, перед юнаком вигулькнув бібліотекар і спитав чемно:
– Добридень! Вас щось цікавить, юначе?
– Добридень, пане… е-е-е…
– Мене звати Мозелем. Мозель Мейсон, університетський бібліотекар. Якщо у вас є якісь побажання, я вам радо допоможу. Не соромтеся, парубче, звертайтесь. Отже?..
– Дякую, пане Мейсоне, мені зараз ваша допомога і справді дуже потрібна, – почав Юрій непевно, потім простягнув бібліотекареві список книг за словами: – Оце я хотів би замовити…
Бібліотекар взяв список, підійшов до величезного вікна, де було краще видно, пробігся поглядом по паперових аркушах і мовив захоплено:
– Вітаю, вам дуже пощастило! Це почерк самого Гуго Гроція. Можете повірити, що далеко не всім студентам цей викладач складає власноруч список літератури… До того ж вам він склав чималенький – отже, вважає вас перспективним студентом. Пан Гроцій рідко помиляється…
Потім старий поринув з головою у вивчення записів, періодично киваючи. Іноді його очі спалахували, іншим разом він запитально позирав на Юрія.
– Що вас бентежить, пане Мейсоне? – поцікавився Немирич.
– Нічого. Просто список величезний. До того ж, на превеликий мій жаль, не всі книги в нас є… Багато чого треба буде шукати в букіністичних книгарнях міста. Але це не проблема – у мене багато знайомих букіністів.
– Дякую вам. А що із запропонованого можна взяти саме зараз?
– Зараз підберу вам декілька книг… Але доведеться трішечки почекати… У вас є час?
– О, так, я маю час.
– Тоді, пане…
– Юрій Немирич.
– Тоді, пане Юрію, розташовуйтеся о-о-он у тім кріслі й чекайте. Можете поки що почитати оце, – і старий простягнув юнакові невелику книжечку… Обкладинка її була затертою до нерозбірливості: либонь, книгу читали часто. З затертих слів вдалося розібрати одне-єдине: «Хроніки». Ну що ж…
Вмостившись у зручному затишному шкіряному кріслі, княжич заходився вивчати зачитану книженцію, яка розповідала про Вісімдесятилітню війну[10]. Саме коли він читав про один з найтрагічніших епізодів – облогу Лейдена, до бібліотеки зазирнув чоловік приблизно сорокарічного віку, приємної зовнішності, одягнений за останньою модою… який привітався польською!
– Добридень! – здивовано відповів Юрій. – А як ви здогадалися, що я вас зрозумію?
– Кшиштоф Арцишевський, – мовив він твердо, простягаючи юнакові руку. – А вас як звуть, дозвольте поцікавитися?
– Юрієм Немиричем мене звати.
– Аякже, чув, багато чув про вашого батька-суддю! Річ у тім, Юрію, що раніше я жив у Польщі, тепер от перебрався в Нідерланди і навчаюся в цьому славетному університеті… А що це ви читаєте, парубче?
Юрій продемонстрував затерту обкладинку новому знайомому.
– Так, я із цим знайомий, – пафосно відповів Кшиштоф.
– А чи правда, що жителі Лейдена витримали річну облогу міста?
– Не тільки. Лейденці навіть одержали як винагороду за свою стійкість оцей самий університет[11]…
– Та невже?.. А мер міста? Він же не втратить рук, правда ж?
– Та що ви, пане Немиричу, немовби дитина, чесне слово?! Руки у мужнього пана мера лишилися цілими й неушкодженими, не переймайтеся.[12]
– Пане Арцишевський, а на якому факультеті ви навчаєтеся?
– На факультеті прикладної механіки.
– О-о-о! Як шкода, що не на юридичному, як я…
– А чому шкода? Я два роки вивчав механіку й інші галузі прикладних наук, а також юридичне право. Не засмучуйтеся, пане Юрію, я постараюся відповісти на всі запитання, які ви задасте мені.
– Як добре! Мене дуже зацікавив державний устрій у Голландії. Чи допоможете мені розібратися в цьому нелегкому питанні?
– Природно, пане Юрію. Це моя улюблена тема, бо мрію побудувати державу з системою управління, подібною до голландської.
– Дозвольте довідатися, де саме збираєтеся її побудувати?
– Поки що не знаю точно, де саме. Хоч і схиляюся до Бразилії.
– Але ж Бразилія – це так далеко… А чому б не в Польщі, наприклад?
Якщо чесно, така прихована пропозиція виникла у Юрія щойно… Але цікаво, що скаже на це гість?!
– У Польщі, друже мій, я тепер персона небажана. Колись у молодості я припустився жорстокої помилки: взяв участь у дуелі, через що загинула людина. Тепер у себе на батьківщині я значуся в злочинцях. Тому де завгодно, тільки не в Польщі…
– Але ж ця дуель була чесною?
– Чесна? Раніше я також вважав себе правим. Я боровся за свої переконання, обстоював певні погляди. Ця людина образила не тільки мене, але людей, дорогих мені… Я викликав його на дуель, він погодився. Я володів зброєю більш вправно, ото й усього!.. Мене засудили до страти. Та я втік і тим самим обрав вічне вигнання. Раніше я вважав, що це несправедливо. А вже живучи тут, незабаром зрозумів, що ніхто не заслуговує на смерть, якщо його переконання не збігаються із твоїми…
– Сумна історія, – поспівчував Юрій. – Я теж випробував на собі несправедливість нашого суспільства.
– Не може бути! Я прекрасно знаю, що рід Немиричів є одним із найбагатших у Великому князівстві Литовському…
– Це так, але нині, як ніколи раніше, в Речі Посполитій посилилися гоніння на некатоликів. Єзуїти тепер розпоряджаються скрізь: керують державою, підробляють різноманітні факти, плетуть інтриги й навіть розпоряджаються королівською скарбницею!..
– Це сумно. Отже, за час моєї відсутності на батьківщині нічого не змінилося… і найближчим часом навряд чи зміниться.
– Чому ви настільки категоричні, пане Кшиштофе?
– Бо для того, щоб виправити усе це море несправедливості, доведеться змінити не тільки державний лад, але й відносини людей…
– Раніше я захоплювався математикою і був надзвичайно щасливим. Та коли з боку католиків на нас, аріян, розпочалися гоніння, стало очевидно: якщо я лишатимусь байдужним і не зроблю нічого для зміни нашого життя – усе так і залишиться… Тому я й вирішив вивчати право. Я боротимусь, але не зброєю, хоча нею також володію непогано. Ні, я стану найкращим політиком у Польщі! Вірю, що це допоможе мені змінити життя на краще.
– Цікава ви людина, пане Юрію! – сумно посміхнувся Арцишевський. – Виявляється, ви непоправний романтик і мрійник…
– Чому ви так вважаєте?
– Бо ви вірите, що зумієте перевернути життя у цілій державі, нічого собі! От тільки я, поговоривши з вами, ще більше переконався, що новітню державу з ідеальним республіканським устроєм необхідно розбудовувати поза межами Речі Посполитої. І чим далі від неї, тим краще! Бразилія, напевно, є найбільш підходящим варіантом.
Двоє молодих людей захоплено розмовляли, а старенький бібліотекар мовчки стояв собі в куточку і поштиво спостерігав за ними. Пан Мейсон не смів перервати їхню бесіду, тому що обговорювали вони, з його точки зору, дуже важливі речі.
От із цієї випадкової зустрічі в порожній бібліотеці Лейденського університету й розпочалася довголітня дружба двох мрійників – Юрія Немирича і Кшиштофа Арцишевського.
Сорбонна, Франція, весна 1632 рокуТією весною Юрій відкрив для себе тяжіння до прекрасної статі в особі гарненької незнайомки. Сталося це під час подорожування до Сорбонни.
Вечоріло, коли п’ятірка друзів під’їжджала верхи до околиць Парижа. (Враховуючи дворічний стаж перебування підопічних за кордоном, наставник Андрій Руткович виїхав сюди днем раніше, щоб підготувати ґрунт для прибуття учнів.) Втім, до готелю «Дю Пост», де молоді люди збиралися зупинитись попервах, доки не знайдуть інше житло, було ще далеченько. Попереду їхав Юрій Немирич, за ним – Олександр Чаплич і Микола Любенецький, позаду – Андрій Вишоватий і Петро Суходольський.
Огинаючи крутий поворот надзвичайно вузької вулички у передмісті, Юрій почув лемент і помітив попереду якийсь рух. Тому княжич негайно осадив свого коня і запитав у першого-ліпшого перехожого:
– Що там сталося?
– Карета, отак… – у відповідь розвів руками той.
Під’їхавши ближче, побачили, що невеличка карета дуже сильно нахилилася набік і перегородила дорогу, поруч з нею молотили землю копитами й іржали очманілі налякані коні. Перекинутися повністю екіпажу завадили густі зарості чагарнику, який буйно розрісся просто на узбіччі вулички. Один з пасажирів – розлючений огрядний стариган, лаявся з кучером, висунувши голову й руку зі стиснутим кулаком у переднє віконце. Довкола карети зібралася юрба витріщак, які спостерігали за подією, не забуваючи роздавати поради. Між тим, з екіпажу долинали стогони й голосіння жінок.
