скачать книгу бесплатно
Дарина – королева Францii, або Шляхами пiрамiд
Наталiя Лавленцева
Истории попаданцев #1
Студентка з сучасного мiста на Днiпрi раптово опиняеться на Русi часiв князя Ярослава Мудрого. В своему прагненнi потрапити додому iй доводиться пережити справжнiй калейдоскоп карколомних пригод. Роковий збiг обставин та зовнiшня схожiсть з дочкою князя, Анною Ярославною, затягуе просту украiнську дiвчину у вир iсторичних подiй, визначних для ii Батькiвщини, – навiть якщо цi подii вже вiдбулися тисячу рокiв тому. В цих подiях iй доведеться стати ключовою ланкою. Допомагаючи своiй новiй подрузi, героiня вiдправляеться у далеку Францiю, аби виконати ту iсторичну мiсiю, яка судилася руськiй князiвнi Аннi Ярославнi. У подорожi ii супроводжуе Стас, такий самий мандрiвник у часi, який за час перебування на Русi уже встиг долучитися до таемних знань древнiх волхвiв. Разом вони розгадують таемницю перемiщень – так званi шляхи пiрамiд, якi дозволяють мандрувати у часi та просторi. Допомагае iм у цьому Велесова книга – раритет, який, як вiдомо, князiвна Анна Ярославна повезла до Францii у приданому.
Наталiя Лавленцева
Дарина – королева Францii, або Шляхами пiрамiд
Фантастична пригодницька повiсть
Моiй подрузi Анжелi, яка живе в далекому краi, але тепло ii дружби завжди зi мною, – присвячую цю книгу.
Частина І
Там, де сходить Орiон
Дарина скинула з плечей, засмаглих за лiто на Днiпрi, тонкi бретельки пiстрявого шовкового сарафану. Вiн легко зiсковзнув з точеноi дiвочоi фiгурки, впавши до нiг, на прохолодний вологий пiсок. Сандалii вона встигла скинути ранiше, коли переходила по кiсточки водою на цю дальню частину пляжу, оминаючи прибережний генделик, давно зачинений такоi пiзньоi пори.
Тодi зняла рожеву плетену резинку, яка з’еднувала двi прядки на потилицi, утримуючи непокiрне свiтло-русяве волосся з мiдним вiдблиском у довгому широкому пасмi до талii. Акуратно закрутила тугий хвiст на макiвцi та закрiпила його цiею ж резинкою.
Мочити мереживнi стрiнги теж не хотiлося.
Пiсок виявився прохолоднiшим, нiж вода. Теплий лагiдний Днiпро наче кликав у своi обiйми цiеi дивноi ночi. Його гладеньке плесо, таке ж чорне i зоряне, як небо над ним, зачаровувало блискучою мовчазною красою. Крок за кроком вона занурювалася в теплi рiчковi води. Невагомий дотик пiднiмався вiд нiг усе вище, до самих грудей, приемно лоскочучи гаряче дiвоче тiло.
Там, де небеса торкалися чорного обрiю води, сходило над Землею величне сузiр’я Орiону. Дарина повiльно йшла просто на лiнiю зiрок його поясу, що витягся майже перпендикулярно горизонту. Щойно остання зiрочка виринула з води, як безкрае дзеркало Днiпра слухняно вiдобразило цю струнку зоряну стрiчку, нiби возз’еднуючись iз небесними сферами невiдомих свiтiв.
Вона вiдчула непереборне бажання поринути з головою у цю невимовну красу, у цю еднiсть земного i небесного, в цю прекрасну нiч, що нависла над сплячим свiтом. Вдихнула повнi груди повiтря, що пахло рiкою, водоростями й прибережними вербами. Прекраснi дiвочi перси здiйнялися на мить, аби одразу зануритися у чорнi води Днiпра. Легкою хвилькою рiка зiмкнулася над головою, мов перебираючи волосся тонкими мокрими пальцями.
Тiеi самоi хвилини увесь свiт наче завмер, а тодi раптом усе навколо закрутилося у водяному вирi.
Що це? Що вiдбуваеться?!
У вухах задзвенiло. Очей не розплющити, повiки налилися свинцем. Нi, дихати не можна! Дзвiн усе голоснiшав, наче хотiв розiрвати череп зсередини. Вона зненацька усвiдомила, що не здатна поворухнути анi рукою, анi ногою – та й взагалi втратила розумiння, де вверх, а де низ. Де мае бути дно, а де – повiтря…
Але ж у цих мiсцях завжди було пологе пiщане дно!
«Тут немае виру. Тут немае виру! Тут немае…» – майнуло в головi, а далi – тиша i пустота.
Не треба було купатися цiеi лiтньоi ночi голяка.
Розумнi та розважливi дiвчата не вчиняють таких дурниць. І не втрапляють в такi iсторii.
* * *
Це була одна з останнiх ночей лiта, саме останньоi серпневоi недiлi. Той час, коли наприкiнцi насиченого лiтнього життя якось по-дитячому чекаеш дива. Великого чи хоч бiльш-менш помiтного дива – на достойне завершення тих довгих прогулянок зеленими черкаськими парками, вiдпочинку на узбережжi Днiпра, посиденьок iз друзями до ранку. І наче зовсiм не вiриться, що невдовзi всьому цьому прийде край: просто так, без якихось значних завершальних подiй. І тому чекаеш десь у глибинi душi цього переливчастого фiнального акорду, дзвiнкi ноти якого ще довго бринiтимуть довгоi осiнньоi пори – одноманiтноi та недружньоi, вже бiдноi на пригоди й визначнi подii.
Тiльки хто ж мiг знати, що цей акорд буде таким несподiваним, довгим i гучним, що змiнить усе навкруги, змусить в буквальному сенсi виживати й шукати вихiд звiдти, звiдки виходу немае? Як, власне, i входу…
Але поки що саме така чарiвна нiч прийшла на змiну гучному веселому вечору тiеi останньоi недiлi серпня. Дарина з Оленою гарно проводжали цю прекрасну пору в невеличкiй милiй ресторацii просто на березi Днiпра. Нi, гарно – це не означало упитися й горлопанити щось непотрiбне на весь голос, час вiд часу сповзаючи пiд стiл. Треба сказати, що обидвi юнi панянки були добре вихованi, навчалися в унiверситетi, вiдвiдували художнi виставки, любили музику та спiви. Ось i тепер iх запросив послухати виступ «живих» музикантiв давнiй друг Микола, гарний скрипаль i просто хороша людина. Потiм ще довго сидiли за столом, смiючись та згадуючи це прекрасне тепле лiто, коли можна гуляти до ранку з друзями, спiваючи пiд пару мелодiйних гiтар в парку, та розглядаючи яснi сузiр’я у синьо-чорному небi.
Як не вистачатиме цього, коли прийдуть холоди, й пальцi замерзатимуть, не вiдчуваючи захололих струн, а прохолодний подих осiнньоi ночi забиратиметься пiд курточку. І вже нiхто не гулятиме до ранку, зустрiчаючи рожевий свiтанок дорогою додому…
– А давайте пiдемо до Днiпра, – несподiвано запропонував Микола, коли остання пiсня з динамiкiв стихла, й стомленi офiцiанти заходилися ретельно прибирати покинутi столи.
– Вночi?
– Ну а що? Наостанок. Тобi що, далеко додому йти?
– Нi.
– І менi недалеко. І iй недалеко. Все, вирiшено.
Авантюра видавалася цiкавою i романтичною. Справдi, чому б i нi? Всi трое жили в районi портiв, вiдповiдно добре знали цi мiсця. Нiчого поганого не мало трапитися.
Неширока асфальтована дорога то пiднiмалася на пагорб, то спускалася донизу, то знов пiдiймалася. Лiворуч височiли крани вантажного порту. Час вiд часу в промiжках мiж пагорбами виблискувало чорне плесо Днiпра. Праворуч ховалися у темрявi сплячi дев’ятиповерхiвки. За квартал iх змiнили затишнi будиночки приватного сектору, що потопали в зеленi, ховаючись за нескiнченними парканами.
Здавалося, що i небо кольору синього авантюрина теж вигнулося вздовж пагорба – аби схилитися аж на обрii, десь за чорними верхiвками далеких дерев. Величезнi яскравi зорi, зовсiм не такi мiлкi, як у вечiрньому середмiстi, з цiкавiстю дивилися на нiчних перехожих, яким оце якраз кортiло знайти пригод цiеi ще теплоi привiтноi ночi. Чумацький шлях, густо й вкритий незлiченними блискiтками неймовiрно далеких свiтiв, розкинувся через авантюринову сферу – вiд Днiпрового небокраю до самого краю галактики, i зникав десь за дахами.
Не дивно, що розмовляти хотiлося про щось таемниче, незбагненне, в унiсон цьому загадковому настрою i цiй чарiвнiй ночi.
– А ви знаете, що саме за зiрками поясу Орiона зорiентовано египетськi пiрамiди в Гiзi? Так само як i пiрамiди Теотiуакану в Мексицi…
– Нiчого собi. Я не чув.
– Овва! Ви не в курсi? Це справдi круто! – Дарина, зрадiвши можливостi розповiсти про такi цiкавi речi, оживилася. – Фокус у тому, що древнi прив’язували своi споруди до зоряного неба i магнiтних полюсiв. Якщо лiнiю пiрамiд в Гiзi зобразити на мапi поряд з Нiлом, то в такому ж положеннi буде розташований пояс Орiону i Чумацький шлях! Тобто, вони пов’язанi!
– Нiчого собi…
– Та це ще не все. Коли додати до цiеi схеми Сфiнкса, то його погляд вказуватиме на сузiр’я Лева. Найдивнiше, що таке положення зiрок i пiрамiд було п’ятнадцять столiть тому! Може, саме тодi вони i були збудованi?
– Дивно, – озвалася Олена. – Навiщо так точно орiентувати за зiрками гробницi?
– Напевно, древнi вiрили, що пiсля смертi душа вiдлiтае до зiрок, – висловив свое припущення Микола.
– А ви впевненi, що пiрамiди – це гробницi?
– Це давно вiдомо. Вченi довели, – голос Олени був зовсiм байдужим.
– Та невже? Чому ж тодi в пiрамiдах Гiзи не знайдено жодного мерця? – не вгамовувалась Дарина.
– Просто вони були розграбованi задовго до появи европейцiв… – на обличчi Олени вiдобразилося щире здивування вiд такого невiгластва подруги. Хiба вона не знае елементарних речей?
– Чекайте. Хiба у пiрамiдi Хеопса не було Хеопса?
Розмову перервав гучний собачий гавкiт в якомусь iз дворiв.
– Та щоб тебе… – обiрвався на словi Микола, озираючись на гавкiт черговоi собаки Баскервiлей.
– Не було! Знайшли лише довгi переходи, вузькi шахти i пару примiщень незрозумiлого призначення. Жодних решток людей! Бiльш того, iснуе напис на кам’янiй плитi про те, що пiрамiда Хеопса iснувала задовго до його народження. У документальних джерелах е лише згадка, що вiн проводив якiсь будiвельнi роботи бiля вже iснуючих пiрамiд. Тобто, вони були збудованi невiдомою цивiлiзацiею. Можливо, пiрамiди взагалi слугували для подорожей у часi чи просторi!
Микола посмiхнувся, повiвши бровами, i замрiяно глянув угору:
– Дарино! Ти зламала мiй мозок! Я жив собi спокiйно усi своi тридцять з гаком рокiв, упевнений у сталостi iсторичних концепцiй, а тут – на тобi! Як я тепер буду спати?
Уся компанiя розсмiялася. Справдi, хiба такi фантастичнi теорii мають хвилювати звичайну людину?
Проте зорi зараз були такими близькими. А звичайне життя обивательське – таким далеким…
– А чому в нас немае пiрамiд? Чому ми не можемо подорожувати в часi шляхами пiрамiд? Що за несправедливiсть! – не вгамовувався Микола.
– Цiлком можливо, що е. Тобто були. Але збудованi так давно, що решток вiд них не залишилося…
Друзi змовкли. Сказати бiльше було нiчого, а обговорювати якiсь буденнi речi у цьому настроi не хотiлося. А хотiлося поволi йти пiд загадковим небом, дивуючись його незбагненiй величi й нерозгаданим таемницям.
Якщо ти не боiшся
Компанiя пройшла метрiв сто уздовж бетонного портового паркану, до невисокого довгого парапету. Тут, за вантажним портом, в районi старого цукрового заводу, Кременчуцьке водосховище простиралося куди докине око, а тоненьку смужку протилежного берега можна було розгледiти лише в ясну сонячну погоду.
Далi починався пiщаний пляж.
Деннi хвилi винесли на пiсок тонку смужку рiчковоi зеленi, що тяглась до темного павiльйону прибережного бару, який фактично дiлив узбережжя на двi частини. За ним простягався «дикий» пляж на довгому пагорбi, вiддiлений вiд цивiлiзацii парканом нагорi, за яким тихо спочивали маленькi ангарчики, будиночки та човни п’ятого причалу.
Край водяного плеса тихенько напливав на гладенький пiщаний берег, i тут же вiдходив: нiбито соромлячись пiдняти справжнi хвилi, але даючи вiдчуття ледь чутного нiчного дихання Днiпра.
– Дивiться, кiт! – Микола обожнював котiв, i несподiвана поява цього персонажа у тихому безлюдному мiсцi його не так здивувала, як потiшила. – Це знак! Отут i сядемо!
Друзi зi сiшками та жартами розстелили старе покривало, що його за вмовляння подруг хлопець захопив iз дому якихось п’ятнадцять хвилин тому. Тодi вже розчехвостили пакет iз чiпсами, пивом, соком i печивом – усе, що встигли придбати дорогою у цiлодобовому магазинчику, який виручав усiх «жаждущiх-страждущiх» i голодних будь-якого часу доби.
Сiрий короткошерстий кiт проiгнорував намагання нагодувати себе чiпсами, та з перiодичнiстю у 10 хвилин проходив повз: то в один, то в iнший бiк, самою кромкою води, а часом i по лапи в самiй водi.
– Гляньте, вiн же рибалка! Рибку ловить, патрулюе. Вмерти вiд смiху!
Тваринка дiйсно ретельно обходила своi володiння, i iй було байдуже до маленькоi негаласливоi компанii у кiлькох метрах вiд патрульованоi смуги.
– А давайте за фараона! – й Микола налив дiвчатам по половинi стаканчика пива. Решту зайняла пiна.
– А давайте!
Десь на фарватерi неголосно пророкотiв мотор – певно, рибальського човна, який попрямував далi уверх течiею.
Спокiйне Днiпрове плесо, таке ж чорно-сине, як i небо, сягало горизонту, де непомiтно зливалося з небесами. В ньому дивним чином вiддзеркалювалися бiлi, блакитнi, жовтi зiрки, – й вiд того здавалося, що сидиш на самому краю землi.
Тиша нависла над свiтом.
– Я перепрошую, що знову про гробницi…
Дiвчата засмiялися.
– Але ж для чого вони тодi потрiбнi були, як не для поховань?
– Це загадка. Нiхто не може дати точноi вiдповiдi. Є версiя, що пiрамiдальнi споруди охоплювала всю Землю та являли собою якусь енергетичну систему. Чи то для акумулювання електромагнiтноi енергii Землi, чи то для перемiщень у просторi й навiть часi. Жодна версiя не доказана, поки хтось не скористаеться цiею системою i не потрапить кудись…
– Ну так. Зайшов у пiрамiду в Єгиптi, а вийшов у Китаi. І що потiм робить без вiзи?
Компанiя знову залилася смiхом.
– В Китаi теж е пiрамiди. Але iх не дослiджують. Це заборонено.
Дарина вiдпила трохи пива з пластикового стаканчика, i захрумтiла чiпсами.
Праворуч, тобто на сходi, з гладкоi чорноi води виринали одна за одною зiрки сузiр’я Орiона. Спочатку показалися «руки» й «голова», потiм по однiй зiрочцi став витягуватись пояс. Орiон наче вiдкинувся трохи на спину, спрямувавши свiй уявний погляд просто догори, у безкрай невiдомих свiтiв. Не точно вертикально, але близько до цього, поволi виринав з Днiпра його пояс.
– Гляньте! Що це?
– Де?
– Просто на обрii, лiворуч вiд Орiона!
Дарина вже хвилин п’ять вдивлялася у маленький жовтогарячий вогник на лiнii горизонту. Певно, занадто яскравий лiхтар якоiсь яхти чи земснаряду далеко на фарватерi. Вiн потроху бiльшав i витягався, аж поки не зiгнувся дужечкою – начебто людина вдалинi, схилившись, щось читае на телефонi, освiтлюючи свою постать з одного боку.
Стовпчик свiтла дедалi зростав.
– Ой! А що це? – нарештi й Микола з Оленою звернули увагу на дивний подовжений лiхтар.
– Мiсяць! Це Мiсяць! – дiйшло до Дарини.
Перехопило подих. Оце так! Мiсяць сходить над Землею! Тобто, над Днiпром! А нiякий не дядько свiтить на себе мобiльником!
Тепер уже вiн увесь випiрнув iз чорноi води, гарячий i яскравий, наче шматочок сонця, й поволi пiдiймався ще вище, розстеливши тоненьку мiсячну дорогу через усе водосховище. Іншоi краси годi було й шукати.
Як дивно, як чарiвно було оце – просто бути тут, посеред усього свiту без краю i меж, як три заблукалi iскри свiдомостi у безкрайому просторi Всесвiту.
Це вiдчуття переповнювало Даринi душу. Вже було нецiкаво вслухатися у теревенi Олени та Миколи, вставляючи час вiд часу своi судження. А хотiлося просто пiрнути з головою у це безкрае небо, злитися з ним i стати маленькою свiтлою частинкою цього дивного свiту – як зорi. Вiчнi зорi.
– Я б оце трохи пройшлася до дальнього пляжу. Якщо ви не заперечуете.
Нiхто не заперечував. Певно, вони навiть були радi залишитися удвох.
Дарина пiдвелася i поволi попростувала до павiльйону вздовж берега. Обiйшла генделик позаду, знявши сандалii та ледь замочивши ноги, i опинилася на iншому боцi узбережжя. Друзi не могли ii бачити за невеличкою будiвлею. Але тут, за баром, був единий перехiд на цю сторону. Якби хтось стороннiй пiшов у цей бiк, то його б помiтили. Тим бiльш, будь-який голосний звук чи крик долинув би до товаришiв без проблем, у разi чого.
Але – у разi чого? Навколо нi душi. Власне, боятися було нiчого. Якщо тiльки ти не боiшся темряви, тишi i самотностi.
Якщо ти не боiшся.
Крадена сорочка
Вона ледь прийшла до тями й вiдразу зробила глибокий вдих – наче вперше в життi, в пустi легенi. Вiдчула тупий удар в груди над серцем, i воно забилося – спочатку рвучко, потiм спокiйнiше. Вiдчула, що лежить на землi, нiчим не вкрита. Розплющила очi i побачила небо. Воно вже почало свiтлiшати, зiрочки зблiдли та вiддалилися. Але навкруги ще нависав переддосвiтнiй морок.
