скачать книгу бесплатно
З речей на нiй був лише кулон з аметисту. Придбала його мiсяць тому на ярмарцi майстрiв хенд-мейд у Долинi троянд, там завжди можна було знайти щось цiкавеньке з натурального каменю. Кристал глибокого темно-бузкового кольору з бiлою жилкою довгим ромбиком звисав iз мiдноi оправи-трубочки, причепленоi до плетеного шкiряного шнурочка. Забула зняти, коли заходила у воду. І ще, звiсно, резиночка для волосся…
Дарина лежала на верхiвцi невисокого пагорба. Трава навколо була чорна, наче випалена, але далi спускалася крутим схилом живим зеленим килимом. Внизу широкою темною стрiчкою тягнулися заростi чагарнику. Трохи подалi, лiворуч, виднiвся невеличкий гараж iз дощок чи кругляка – зараз не розгледiти. Ще далi вгадувався iнший такий самий. «Певно, хтось витяг мене сюди, на територiю причалу», – майнула здогадка. Але хто?
Навколо нi душi. Десь за кiлька будiвель загавкав собака. Рвучкi звуки привели ii до стану критичноi свiдомостi. Нарештi зрозумiвши, що лежить невiдомо де, без одягу i повнiстю беззахисна, вона поволi пiдвелася, спустилася донизу та спробувала заховатися в чагарнику. Болiла голова. Тонкi гiлочки з мiлкими листочками боляче дряпалися, але iншого виходу не було. Берег зник з поля зору, навiть з пагорба рiки не було видно, тому шукати свiй сарафан не було сенсу.
З iншого боку – там, де, судячи з уявлення про мiсцевiсть, мав розташуватися цукровий завод, – виднiлася темна стiна дерев. «Лiс? Звiдки тут лiс?» Справедливо гадаючи, що голiй панянцi серед дерев безпечнiше, анiж серед невiдомих будiвель, дiвчина направилася туди.
За кiлькадесят метрiв шлях перегородив невисокий плетений тин, що перпендикулярно впирався у смугу кущiв. Дивно, адже такого парканчику тут не повинно бути. Будiвлi причалу мають бути огородженi високою сiткою-рабицею, та мiсцями – високим парканом, якщо пам’ять не пiдводить…
Кущами тин можна було обiйти, потрапивши до iншого дворику. Так i зробивши, вона помiтила дещо, що привернуло увагу i навiть порадувало. Якщо, звiсно, у такiй ситуацii можна ще чомусь радiти – окрiм того, що ти жива i неушкоджена.
На парканчику висiла довга широка нiчна сорочка та чоловiчi кальсони.
Зверху до тину iх було причеплено довгими гнучкими паличками, мабуть iз верби, розщепленими з одного кiнця. Мабуть, щоб не знесло вiтром вночi. «Якiйсь дивний спосiб сушити бiлизну», – подумала Дарина. Наче не iснуе мотузки й прищепок.
Але роздумувати було нiколи. Подякувавши долi за такий щедрий подарунок, вона акуратно стягла сорочку i побiгла до кущiв. Тут вже вдяглася. Пес знову загавкав, тепер уже голоснiше i ближче, зовсiм поруч. Здалося, що скрипнуло щось, наче дверi вiдчинилися. Коли ж десь у двориках забубонiв сонний голос, озиваючись до галасливого пса – вона ген добiгала до дерев, аби сховатися в лiсочку. Верхiвки сосен уже яснiли смарагдовою зеленню, яку пробуджували промiнчики сонця, що лише мало показатися з-за горизонту.
Сорочка виявилась якоюсь дивною, наче з прабабусиних запасiв. Бiла тканина, доволi груба для нiчноi сорочки – певно, лляна, – на воротi й на рукавах була вишита простеньким вiзерунком хрестиком. Сiрою, ледь блакитною ниткою. Проте, як сукня вiнтажного стилю, цей наряд видавався цiлком придатним, аби дiстатися дому.
Знати б лише, де той дiм.
Навколо височiв лiс. Але тут не повинно бути нiякого лiсу!
Вона досi не могла, не хотiла усвiдомлювати того, що з нею трапилося дещо неординарне. Небачене, незрозумiле.
Вдалинi почувся дивний звук, не схожий нi на що. Тобто – нi на жодний звук, який доводилося чути в реальностi.
А ось в кiно…
Це був тупiт кiнських копит.
Дарина присiла за густими заростями чагарнику. Узлiссям, витоптаною дорогою вздовж густих сосен, промчали четверо вершникiв. Гнiдий, вороний, ще бiлий та гнiдий конi. Довгi темнi плащi розвивалися за спинами кремезних чоловiкiв, одягнутих у щось блискуче.
Кольчуги?
Дарина заплющила очi. Нi, так не бувае. Так не може бути.
Абсолютно дикi, нереалiстичнi здогадки стукали в скронi та вимагали належноi уваги.
Певно, варто вже вилазити з кущiв та чимчикувати кудись. Розвiдка – саме те, що потрiбно у таких випадках.
Вона розгладила розкуйовдженi коси, якi ще вологою хвилею впали на плечi. Певно, краще заплести косу. Не будуть заважати.
Вранiшня зоря нарештi прогнала сутiнки, та окреслила небаченi досi лiнii жител та дорiг. Там, де мали бути ангари п’ятого причалу, тулилися невеличкi рубанi хати з прилаштованими покрiвлями над сiнниками та нiбито хлiвами. Певно що хлiви чи курники – бо всерединi часом щось мукало, мекало, кукурiкало та хвацько смердiло. Маленькi клаптики землi, рудоi та пiщаноi, свiдчили про зiбраний не так давно врожай. З домiвок почали виходити iхнi мешканцi: жiнки – у таких же, як у неi, полотняних сорочках та довгих спiдницях; чоловiки – у штанах, схожих на кальсони.
Боже… Це якiйсь iнший свiт.
Чи iнший час?
Якщо справдi iснують на Землi системи древнiх споруд, здатнi переносити людину в часi чи просторi – то чи не це саме вiдбулося з нею? Вiдбулося ось тепер, зненацька, без ii особистого бажання, саме собою…
Звiсно, вона не видиралася на пiрамiди. Але ж прокинулася на верхiвцi гори! А якщо ця гора була пiд водою, замулена товщею пiску? Намитого, певно, у шiстдесятих роках двадцятого столiття пiд час будiвництва Кременчуцького водосховища… Хтозна, який там був рельеф, коли по нинiшньому руслу ще стояли села. Занесена землею i поросла травою, пiрамiда могла стояти тут непримiтним пагорбом тисячолiттями…
Вiдьма з Лисоi гори
Агрипина випустила у двiр курей, нашвидкуруч попоралася коло корiвки та хутко побiгла до сусiдськоi хатини. Така новинна мае обiйти все село! Нинi вночi, вже пiд ранок, над Лисою горою спалахнули блискавки! Цiкаво, чи хтось iще те диво страшне бачив? Ба, чого iй не спалося цiеi пори? Бо Вовчик гавкав до свiтанку, як навiжений! Ясна рiч, що тра було глянути, що там робиться. А там таке!
Не iнакше як вiдьма зiйшла у свiт! Чому вiдьма, а не вiдьмак? Бо ж недарма в Параски з крайньоi хати на узлiссi зникла випрана жiноча сорочка. А штани чоловiчi лишилися! Ось як повернеться з риболовлi ii Дмитро, то тра буде його попрохати, аби вилiз на Лису гору – на траву подивитись. Якщо вiдьма там качалася – усi трави горiшнi мають бути викачанi й випаленi.
А що, як вона оце зараз ходить, шукае невинну душу людську, аби зi свiту звести? Оце так! Ще бабця розповiдала, що з Лисоi гори раз на сто рокiв нечиста сила сходить – але нiхто досi того не бачив. Певно, прийшов час!
В Агрипини аж дух перехопило. Вона вже добiгала сусiдськоi хати, коли хазяйка вийшла на ганок.
– Ой сусiдонько дорогенька! Чи чули допiру, що на Лисiй горi робилося? – й вона, вирячивши очi, побiгла розповiдати страшну новину. Ще аби Дмитра послати на гору подивитись, бо самiй лячно. Всi мають знати!
* * *
Дiвчина йшла дорiжкою мiж хатками i парканчиками, схиливши голову, та вдивляючись тихцем, з-пiд лоба, в усе незвичне i дивне, чого тут не мало бути. Рубанi хатки, невеличкi, часом iз добудованим хлiвцем та невеличким городом. Плетенi тини. Десь за ними щось мукае, бекае i квокче. Вишнi, яблунi, сливи. В цiлому – звичайне село, хоч i занадто глухе. Тобто, древне…
За низьким парканчиком iз дощок у городi поралася жiнка рокiв сорока п’яти. Голову ii покривала бiла хустина, а довга сорочка, чи то сукня, була пiдперезана плетеним пояском. Порiвнявшись iз нею, Дарина зупинилася.
– А що, чи далеко до Киева? – раптом вимовила Дарина, i сама здивувалася собi та своеi смiливостi. Дiйсно, якщо ця земля – Украiна, чи Русь, то за будь-яких часiв мае бути Киiв. Завжди.
Та випросталася.
– То сiм днiв шляху iзвiдси, дитино. Чи ти, небого, маеш туди дiстатись?
Жiнка дивилася на неi без ворожостi, навiть iз якимсь спiвчуттям у поглядi. Лише потiм Даринка збагнула, що та звернула увагу на ii ноги – босi, ясна рiч. Тобто, якщо ти iдеш босонiж до Киева в самiй сорочцi – то е на те вагомi причини, i можна тобi поспiвчувати та допомогти.
А мова у них цiлком зрозумiла…
– Так! Маю дiстатись! Хай би що! Здалека йду! – й вона закивала головою.
– Ой, доню, оце Сава якраз збирае ся до Киева, бо ж ось везе збiжжя на ярмарку. Сава iз сусiднього Залiсся, всi його знають. Хоча нi, тобi не знати… Простуй шляхом уздовж лiсочку, допоки сонце стане вгорi. Тодi дiйдеш до Залiщикiв, де Сава жие. Мае днями iхати до Киева. Везе свое збiжжя, ще Лiстратове, та вдовицi Марii з нашого села. Йди до нього, четверта хата вiд ближнього краю. Йди поспитай, не соромся. Та зачекай!
Й жiнка замахала руками, нiби прохаючи залишатися на мiсцi. Чимдуж побiгла в хату, винесла окраець хлiба, схожого на лаваш, та глиняний глек з молоком.
