скачать книгу бесплатно
Крiзь браму срiбного ключа
Говард Фiлiпс Лавкрафт
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Американського письменника, поета i журналiста Говарда Фiлiпса Лавкрафта (1890–1937) називали Едгаром По ХХ столiття. Вiн працював у жанрi хорору, мiстики, фентезi та науковоi фантастики й був творцем i магiстром американськоi мiстичноi «чорноi школи» 20–30-х рокiв минулого столiття. За життя Лавкрафт не опублiкував жодноi книжки i зажив слави серед широкого читацького загалу вже пiсля своеi смертi. Його творчiсть – невичерпне джерело натхнення для кiнематографiстiв, за його творами знято багато фiльмiв.
«Крiзь браму срiбного ключа» – фантастичне оповiдання Г. Ф. Лавкрафта, написане 1933 р. у спiвавторствi з Гофманом Прайсом.
Подii вiдбуваються в американському мiстi Новий Орлеан 1932 р. Друзi та родичi зниклого безвiсти 1928 р. Рендольфа Картера збираються в його будинку, щоб подiлити спадщину. Одним з присутнiх виявляеться сам Картер, але його зовнiшнiсть змiнилася до невпiзнання. Вiн розповiдае своiм близьким про своi космiчнi мандри. Здобувши срiбного ключа, Картер встав на Шлях, який веде до Остаточноi порожнечi «за межами всiх земель, планет i всесвiтiв». Унаслiдок трансформацiй вiн утратив людську подобу i, щоб знову ii вiднайти, летить на кораблi через безоднi Галактики на Землю.
Говард Лавкрафт
Крiзь браму срiбного ключа
© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019
© Д. О. Чмуж, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
За межами Еносу[1 - Енос – найвищий гiрський шпиль острова Кефалiнiя у Грецii. Його висота становить 1628 м.] (У спiвавторствi з Гейзелом Гiлдом)
Цей рукопис знайшли серед речей покiйного Рiчарда Г. Джонсона, доктора фiлософii та хранителя Археологiчного музею Кабо в Бостонi (штат Массачусетс).
I
Чи хтось iз жителiв Бостона – так само, як i будь-який бiльш-менш уважний читач за його межами – зможе забути дивну пригоду, що якось трапилася в музеi Кабо. Сенсацiйнi газетнi публiкацii, присвяченi бiсiвськiй мумii; галасливi чутки про настiльки ж жахливi стародавнi перекази, вiддалено пов’язанi з нею; хвиля нездорового зацiкавлення, що здiйнялася 1923-го серед прихильникiв усiляких заборонених культiв, та трагiчна доля двох вiдвiдувачiв, котрi потай залiзли до музею в нiч на 1 грудня того ж року, – все це, узяте загалом, стало класичним прикладом формування мiфу, який передавали з поколiння в поколiння i який попутно обростав усе новими жахливими вигадками.
При цьому кожнiй, навiть не надто обiзнанiй людинi, було ясно, що всi до одноi публiкацii свiдомо замовчували щось вельми iстотне в цiй iсторii – щось, що мае фатальне значення для всього людства. Занадто квапливо забули про тривожнi натяки свiдкiв на бiльш нiж дивний стан одного з цих мертвих тiл. А зовсiм уже неймовiрнi змiни, яких зазнала мумiя i якi за будь-яких iнших обставин привернули б невситимий iнтерес преси, газетярi й узагалi обiйшли увагою. Украй пiдозрiлим здалося людям i те, що мумiю бiльше нiколи не виставляли у призначенiй для неi заскленiй вiтринi. Й уже зовсiм непереконливо прозвучало пояснення, що розкладання тканин, яке посилюеться, унеможливило ii подальше експонування. І це в нашi днi, коли мистецтво таксидермii досягло таких висот! Менi, як хранителю музею, мабуть, варто було б оприлюднити всi замовчанi факти, але за життя я нiколи цього не зроблю. У нашому свiтi й у Всесвiтi, що оточуе його, iснуе щось таке, про що бiльшостi людей краще не знати. Цю думку суголосно подiляють усi – персонал музею, лiкарi, журналiсти й правоохоронцi – кому довелося зiткнутися вiч-на-вiч з цим утiленням пекельного жаху. Водночас здаеться незаперечним, що подiю настiльки приголомшливого наукового й iсторичного значення просто були зобов’язанi якось зафiксувати документально. Керуючись цим останнiм мiркуванням, я i пiдготував для вузького кола серйозних учених справжнiй звiт про тi феноменальнi подii. Вiн займе свое мiсце в шерегу iнших матерiалiв, призначених для прочитання пiсля моеi смертi, якщо, звiсно, здоровий глузд моеi духiвницi не пiдкаже iй кинути цей моторошний документ у вогонь. Додам також, що тiеi митi, судячи з усього, залишилося чекати зовсiм недовго, позаяк деякi зловiснi та незбагненнi подii останнiх тижнiв пiдвели мене до думки, що моему життю, як i життю iнших посадових осiб музею, загрожуе цiлком реальна небезпека. Маю на увазi гостру неприязнь, яку вiдкрито виявляють щодо нас прихильники таемних культiв, широко поширених серед азiатiв, полiнезiйцiв i розмаiтих мiстикiв без роду та племенi.
(Примiтка виконавця заповiту: Доктор Джонсон несподiваним i дуже загадковим чином помер 22 квiтня 1933-го вiд паралiчу серця. Вентворт Мур, таксидермiст музею, безслiдно зник у серединi попереднього мiсяця. 18 лютого того ж року доктор Вiльям Мiно, котрий керував анатомiчним розтином мертвих тiл, був поранений ударом ножа у спину i помер наступного дня).
Фактично ця iсторiя розпочалася 1879-го, коли музей придбав у «Схiдноi транспортноi компанii» жахливу мумiю, що не пiддаеться жоднiй класифiкацii. У тi часи я ще не був хранителем музею, але добре запам’ятав, що ii виявили за неймовiрних i дуже зловiсних обставин у гробницi невiдомого походження в сиву давнину на невеликому острiвцi, що раптово пiднявся з дна Тихого океану.
11 травня 1878 року Чарльз Везербi, капiтан торговельного корабля «Ерiдан», що вийшов iз новозеландського Веллiнгтона й взяв курс на чилiйське Вальпараiсо, зауважив у вiдкритому морi невiдомий острiв, не позначений на жоднiй мапi, що мав, вочевидь, вулканiчне походження. Високим усiченим конусом вiн гостро стирчав над поверхнею води. Гурт матросiв, що висадився на нього пiд орудою самого капiтана, виявив на стрiмких схилах, якими вони дерлися вгору, свiдчення його тривалого перебування пiд водою. Верхiвка острова мала слiди нещодавнiх руйнувань, отриманих, iмовiрно, в результатi пiдземного поштовху. Серед розкиданих навколо уламкiв зустрiчалися i великi каменюки, якi все ще зберiгали слiди штучного обробляння. Вже поверхневе обстеження острiвця виявило наявнiсть циклопiчноi кам’яноi кладки явно з доiсторичних часiв, на кшталт тiеi, яку час вiд часу знаходять на деяких давнiх островах Тихого океану й яка становить одвiчну археологiчну загадку.
Нарештi матроси надибали величезну кам’яну гробницю, що ранiше була частиною iншоi, ще грандiознiшоi пiдземноi споруди. В одному закутку гробницi iх, власне, й чекала ця страшна мумiя. Матросiв, охоплених панiчним жахом, причиною якого частково слугувало приголомшливо моторошне рiзьблення на кам’яних стiнах, усе ж вдалося змусити перенести мумiю на облавок корабля, хоча навiть торкнутися до неi було неможливо без незрозумiлого страху й огиди. Поруч iз тiлом знайшли загадковий цилiндр, виготовлений iз невiдомого металу, що мiстив у собi щiльно згорнутий рулон тонкоi блакитноi плiвки, вiд початку до кiнця почерканоi незрозумiлими iероглiфами, намальованими на плiвцi сiрим пiгментом. У самому центрi гробницi з кам’яноi пiдлоги виступала якась подоба вiка велетенського люка, але через брак достатньо мiцних iнструментiв матроси це вiко пiдняти не зумiли.
Музей Кабо, на той час лише тiльки-но створений, негайно придбав i мумiю, i цилiндр, але убогiсть наданого капiтаном звiту про зроблене ним вiдкриття не могла вдовольнити науковцiв. Тодiшнiй хранитель музею Пiкман особисто подався до Вальпараiсо, де спорядив шхуну в сподiваннi знайти загадкову гробницю. На жаль, вiн зазнав невдачi. Там, де, згiдно зi звiтом капiтана, мав бути острiв, тепер стелилася лише безмежна широчiнь океану; було цiлком ясно, що тi ж самi сейсмiчнi сили, що настiльки раптово виштовхнули дiлянку океанiчного дна нагору, знову захопили його в похмурi безоднi води, де вiн спочивав бозна-якi незлiченнi столiття. Зi зникненням острова була назавжди втрачена i таемниця важкого вiка таемничого люка. Залишилися лише мумiя та цилiндр – iх i виставили в листопадi 1879 року на огляд публiки в спецiально вiдведенiй для мумiй залi.
Археологiчний музей Кабо, який спецiалiзуеться на релiквiях напiвзабутих i маловивчених цивiлiзацiй, що не мають особливоi художньоi цiнностi, – невелика установа, яка не набула широкоi популярностi, хоча в наукових колах його репутацiя достатньо висока. Вiн розташований на Маунт-Вернон-стрит, в самому центрi фешенебельного бостонського Бекон-гiллу, це колишне приватне обiйстя з прибудовою позаду. Маю сказати, що аж до нещодавнiх жахливих подiй, пiсля яких вiн набув лихоi слави, ця споруда, збудована 1819-го за проектом архiтектора Балфiнча, викликала чорну заздрiсть серед ii манiрних сусiдiв.
Залу мумiй, розташовану на третьому поверсi захiдного крила музею, найвидатнiшi iсторики й антропологи справедливо вважають перлиною американських колекцiй старожитностей. Тут зберiгають не лише типовi взiрцi давньоегипетського мистецтва бальзамування – вiд найраннiших експонатiв iз Саккари[2 - Саккара – найдавнiший некрополь в долинi Нiлу, розташований неподалiк вiд Мемфiса, столицi Єгипту в епоху Стародавнього царства (XXVIII–XXII ст. до P. X.).] до пiзнiших коптських спроб бальзамування мертвих тiл, що вiдносяться до восьмого столiття пiсля Рiздва Христового, – а й мумii iнших цивiлiзацiй, зокрема, доiсторичнi iндiанськi поховання, знайденi нещодавно на Алеутських островах. За глянцевим склом вiтрин впокоiлися людськi постатi з Помпеi, що скорчилися в передсмертнiй агонii, отриманi при заливаннi гiпсом трагiчних пустот у лавовi маси, i мумiфiкованi самою природою тiла загиблих пiд обвалами в копальнях та iнших пiдземних примiщеннях (багато з цих тiл вражають найнеймовiрнiшими смертними позами). Одним словом, тут вдалося зiбрати все, що тiльки може збагатити колекцiю на таку тематику. 1879 року експозицiя музею, природно, була не настiльки великою, як нинi, але вже тодi вона вабила до себе вiдвiдувачiв. Та головною визначною пам’яткою музею був, певна рiч, новий експонат – зловiсна на вигляд мумiя з первiсноi циклопiчноi гробницi з ефемерного острiвця, що лише ненадовго пiднявся з океанськоi глибочiнi.
Мумiфiкований чоловiк був середнього зросту i належав до невiдомоi науцi раси. Вiн застиг у неприродно скоцюрбленiй позi, наполовину прикривши схожими на клешнi краба горiшнiми кiнцiвками обличчя з висунутою вперед нижньою щелепою. Варто сказати, що це обличчя вражало своiми висхлими рисами i було спотворене таким жахом, що декотрих вiдвiдувачiв, коли бачили його, починало тiпати. Повiки мумii за столiття геть всохли, за ними опуклi очнi яблука. На горiшнiй частинi голови i на вилицях збереглися кущики волосяного покриву; барва тiла загалом була близькою до матового сiрого кольору. Поверхня мумii на дотик нагадувала щось середне мiж шкiрою та каменем, i всi без винятку фахiвцi, котрi намагалися встановити методу бальзамування, були змушенi визнати свою цiлковиту поразку. Деякi дiлянки тiла постраждали вiд часу i розклалися. Мумiю обмотали шматками тканини незвичайноi вичинки i досi небаченого крою.
Навряд чи хтось змiг би достеменно визначити, що саме робило цей експонат настiльки моторошним i вiдразливим. Висхле тiло викликало невиразне та незрозумiле вiдчуття безмежноi вiчностi й абсолютноi чужорiдностi, що може виникнути, якщо вам доведеться з краю жахливоi прiрви зазирнути в якусь таемничу безодню. Але насамперед глядачам упадав у вiчi вираз божевiльного переляку на зморщеному, напiвзатуленому горiшнiми кiнцiвками обличчi з випнутою нижньою щелепою. Це уособлення нескiнченного, нелюдського, космiчного жаху не могло не навiяти таких же почуттiв кожному вiдвiдувачу музею, тим бiльше що цьому всiляко сприяла атмосфера таемничостi та тривоги, яка огортала всю будiвлю.
Серед достатньо вузького кола постiйних вiдвiдувачiв цей релiкт найдавнiшого, давно забутого свiту незабаром набув лихоi слави, хоча самотнiсть розташування i камерний характер дiяльностi музею аж нiяк не сприяли вибуху того сенсацiйного зацiкавлення, який викликав, наприклад, знаменитий «Кардифський велетень»[3 - 1869 року американець Джордж Галл заявив, що в процесi копання криницi бiля мiстечка Кардиф у штатi Нью-Йорк знайшов «скам’янiлi останки стародавнього велетня». «Велетень» спричинив сенсацiю i привернув натовпи цiкавих, котрi сплачували по 50 центiв за право поглянути на це «диво». За два мiсяцi Галл зiзнався в мiстифiкацii – триметрову скульптуру заздалегiдь вiдлили з гiпсу та потай доправили на потрiбне мiсце.]. Минулого столiття стихiя вульгарного галасу ще не затопила науковi сфери такою мiрою, як тепер. Крiм цього, ученi рiзних напрямкiв наполегливо, хоч i без успiху, намагалися визначити характер цього жахливого об’екта. В iхньому середовищi перманентно функцiонували рiзноманiтнi теорii про сутнiсть давнiх тихоокеанських цивiлiзацiй, якi залишили пiсля себе помiтнi слiди у виглядi кам’яних статуй острова Пасхи або мегалiтичних споруд Понапе та Нан-Мадола[4 - Понапе – острiв у Мiкронезii, бiля узбережжя якого збереглися руiни Нан-Мадола – тепер уже мертвого мiста, зведеного з базальтових блокiв на 92 штучних острiвцях. Походження будiвничих мiста i призначення деяких споруд досi залишаеться загадкою для вчених.]. Спецiалiзованi журнали повнилися мiркуваннями про таемничий континент, слiди якого нинi позначали лише його колишнi гiрськi шпилi, вiдомi нам як незлiченнi острови Меланезii та Полiнезii. Вiдмiнностi у визначеннi перiоду iснування цiеi гiпотетичноi цивiлiзацii, як i континенту, одночасно вражали i бавили, а тим часом у деяких мiфах Таiтi й iнших тихоокеанських регiонiв виявили деталi, що дивним чином узгоджуються з цiею теорiею.
Однак усе бiльше уваги науковцiв став привертати цилiндр iз загадковим сувоем, заповненим незрозумiлими iероглiфами, що дбайливо зберiгають у бiблiотецi музею. Прямий стосунок цилiндра до мумii питань не викликав: усi без винятку втямили, що розгадка таемничих написiв могла дати ключ i до таемницi жахливоi фiгури. Цилiндр сягав близько чотирьох футiв у довжину i сiмох восьмих фута в дiаметрi. Вiн був виготовлений iз незвичайного металу, що переливаеться всiма кольорами веселки, i нiяк не пiддаеться хiмiчному аналiзу, а також не вступае в реакцiю з жодними речовинами. Вiн був щiльно закупорений накривкою з того ж металу i вкритий гравiюванням декоративного, а може, й символiчного значення: розсипом переплетених мiж собою знакiв, якi, здавалося, були створенi в якiйсь цiлком чужiй, парадоксальнiй геометричнiй системi.
Не менш загадковим був i сувiй, згорнутий у цилiндрi, – акуратна, тонка, блакитно-бiла рурочка плiвки, яку неможливо жодним чином проаналiзувати, – накручена навколо тонкого стрижня з уже згаданого металу в розгорнутому станi сягала в довжину близько двох футiв. Великi виразнi iероглiфи, що тягнуться вузькою смугою вздовж центральноi частини сувою та накресленi сiрим, також iз невiдомими ознаками пiгментом, не були схожi на жодну абетку, вiдому сучасним лiнгвiстам i палеографам. Цi письмена так i не вдалося розшифрувати, хоча адмiнiстрацiя музею i розiслала iхнi копii всiм вiдомим фахiвцям у цiй царинi.
Правда, декотрi дослiдники, достатньо обiзнанi в лiтературi з окультизму та магii, виявили неясну схожiсть окремих iероглiфiв iз символами первiсних людей, описаними в деяких вельми давнiх i малозрозумiлих езотеричних трактатах, таких як «Книга Ейбона»[5 - «Книга Ейбона» – вигадана чаклунська книга, авторство якоi приписують Кларку Ештону Смiту (1893–1961), американському поетовi, письменнику, художнику та скульптору.], що, як вважаеться, прийшла ще з легендарноi Гiпербореi, або ж жахливий, повсюдно заборонений «Некрономiкон» божевiльного араба Абдула Аль-Хазреда. Жодна з цих паралелей, однак, не здавалася безперечною, i з огляду на домiнантне серед серйозних учених зневажливе ставлення до окультизму вирiшили вiдмовитися вiд спроб поширити копii сувою серед фахiвцiв iз мiстики. Якби це зробили своечасно, провадження в справi могло б виявитися зовсiм iншим. Якби комусь iз читачiв довелося хоч одним оком зазирнути до моторошноi книги фон Юнцта[6 - Фрiдрiх Вiльгельм фон Юнцт – лiтературний персонаж, створений письменником Робертом Говардом.] «Таемнi культи» i поглянути на цi знаки, то вiн тут же побачив би явнi аналогii. Та в тi часи примiрники праць фон Юнцта зустрiчалися неймовiрно рiдко – фактично були вiдомi лише перше дюссельдорфське (1839) видання, переклад Брайдвелла (1845) i урiзана репринтна публiкацiя, яку здiйснило видавництво «Голден гоблiн прес» 1909 року. Власне кажучи, увагу жодного з окультистiв або дослiдникiв езотеричних переказiв доiсторичних часiв по-справжньому так i не залучили до загадкового сувою аж до нещодавнього вибуху сенсацiйного журналiстського зацiкавлення, що прискорив трагiчний розв’язок цiеi iсторii.
II
Такий стан речей зберiгався ще пiвстолiття пiсля купiвлi музеем мумii. Цей жахливий експонат став для освiчених жителiв Бостона визначною мiсцевою пам’яткою та джерелом для гордощiв, але не бiльше, а про саме iснування супутнiх цилiндра та сувою – пiсля десятилiття безплiдного дослiдження – фактично забули. Дiяльнiсть музею Кабо вирiзнялася таким консерватизмом i скромнiстю, що жодному репортеровi або письменнику й на гадку не спало б завiтати в його нуднi межi в пошуках матерiалу, здатного зацiкавити широкий загал.
Галас зчинився навеснi 1931 року, коли придбали новi екстравагантнi експонати: дивовижнi предмети i на диво добре збереженi тiла, знайденi у гробницях бiля французького мiста Аверуань, пiд майже знищеними руiнами Шато Фоссесфламма[7 - Аверуань, Шато Фоссесфламм – мiста, вигаданi Кларком Ештоном Смiтом.], що набули зловiсноi популярностi та викликали ажiотаж серед газетярiв. Вiрна своiй манерi працювати лiктями мiська газета «Бостонська колонка» замовила своему дописувачу для недiльного числа розлогу статтю про новi придбання та порадила приправити ii загальним описом музею. Але цей молодик, котрого звали Стюарт Рейнолдс, уздрiв давно всiм вiдому жахливу мумiю i побачив у нiй набагато карколомнiший матерiал для сенсацii, нiж опис новопридбаних знахiдок, заради яких його й послав сюди редактор. Поверхневе ознайомлення з теософськими працями, захоплення вигадками таких письменникiв, як полковник Черчворд i Льюiс Спенс[8 - Джеймс Черчворд (1851–1936) – англiйський письменник- окультист, вiдомий своiми численними книгами, в яких описуеться стародавнiй континент Пацифiда; Льюiс Спенс (1874–1955) – шотландський журналiст, дослiдник шотландського фольклору, поет i окультист.], котрi розповiдають про давнi континенти та забутi цивiлiзацii, пробудили в Рейнолдсi особливий iнтерес до таких релiквiй.
У музеi журналiст довго дошкуляв усiм своiми нескiнченними i не завжди розумними запитаннями, а також вимогами допомогти йому сфотографувати мумiю в незвичайних ракурсах, для чого знадобилося совати ii то туди, то сюди. У музейнiй бiблiотецi, розмiщенiй у пiдвальному поверсi, вiн годинами розглядав дивний металевий цилiндр i сувiй, фотографуючи iх пiд рiзними кутами, а також зобразив у всiх подробицях загадковий iероглiфiчний текст. Вiн попросив показати всi книги, якi хоча б трохи пов’язанi з примiтивними культурами та затонулими континентами, а потiм по три години щодня робив виписки з них, покидаючи музей лише для того, щоб тут же податися до Кембриджа, де в бiблiотецi Вайденер можна було погортати (попередньо отримавши дозвiл) жахливий i заборонений «Некрономiкон».
5 квiтня його велика стаття з’явилася в недiльному випуску «Бостонськоi колонки» – рясно iлюстрована свiтлинами мумii, цилiндра та сувою з iероглiфами, виконана в звичайному дурнувато-iнфантильному стилi, яким газета звикла просторiкувати на догоду широкому колу своiх розумово незрiлих читачiв. Сповнена невiдповiдностей, перебiльшень, потуг на сенсацiю, вона достеменно вiдповiдала тому штибу статей, якi зазвичай порушують поверхневий i недовгий iнтерес загалу. В результатi ще недавно малолюднi й тихi зали залюднили балакучi натовпи людей, котрi тупо витрiщалися i яких строгий iнтер’ер музею нiколи ранiше не знав.
За всього iнфантилiзму статтi, вона привернула до музею й тямущих, освiчених вiдвiдувачiв, бо свiтлини в нiй свiдчили самi за себе. Адже й серйозним людям iнодi трапляеться зазирнути до «Бостонськоi колонки». Пригадую, наприклад, одного дивного вiдвiдувача, котрий з’явився в музеi в листопадi. Темнолиций, у тюрбанi, з густою бородою, з якимось вимученим, неприродним голосом i дивно байдужим обличчям, iз незграбними руками, схованими в бiлi рукавицi, що безглуздо виглядали тут. Вiн сказав, що живе в нетрях Вест-Енду, i назвався Свамi Чандрапутрою. Цей iндус виявився феноменальним ерудитом в окультних науках i, мабуть, дуже зацiкавився схожiстю iероглiфiв сувою з деякими знаками та символами забутого стародавнього свiту, про який у нього, нiбито iнтуiтивно, склалося доволi чiтке уявлення.
У червнi популярнiсть мумii вихлюпнулася за межi Бостона, i на адресу музею вiд окультистiв та iнших знавцiв мiстичних наук посипалися запитання, а також вимоги вислати фотографii. Загалом це не дуже тiшило персонал музею, оскiльки наша суто наукова установа не симпатизуе всiляким фантастам i мрiйникам, i все ж ми сумлiнно вiдповiдали на всi листи. Одним iз результатiв такого листування стала дуже вчена стаття знаменитого новоорлеанського мiстика Етьена-Лорана де Марiньi в журналi «Окульт-ревю», де вiн доводив абсолютну тотожнiсть багатьох геометричних орнаментiв цилiндра й iероглiфiв сувою з деякими iдеограмами зловiсного значення (узятих iз первiсних монолiтiв i атрибутики таемних ритуалiв езотеричних товариств), якi були вiдтворенi в жахливiй «Чорнiй книзi», а також у працi фон Юнцта «Таемнi культи».
Де Марiньi пригадав жахливу смерть фон Юнцта, що сталася 1840 року, через рiк пiсля опублiкування в Дюссельдорфi його жахливоi працi, i розповiв про страхiтливi легенди й iншi достатньою мiрою пiдозрiлi джерела iнформацii, з яких користав учений. Головне ж, вiн пiдкреслював разючу одноманiтнiсть легенд, iз якими фон Юнцт пов’язував бiльшiсть вiдтворених ним iдеограм. Нiхто не мiг заперечувати того факту, що стародавнi перекази, якi наполегливо згадували про цилiндри та сувоi, мали прямий стосунок до експонатiв музею, але при цьому iх характеризували з такою захопливою екстравагантнiстю, зокрема, абсолютно неохопнi дiапазони часiв i неймовiрнi, фантастичнi аномалii забутого стародавнього свiту, що набагато легше було просто захоплюватися ними, нiж у них повiрити.
А захоплення публiки i справдi не мало меж, позаяк передруки в пресi вiдбувалися повсюдно. Статтi з численними iлюстрацiями, якi розповiдають або коротко переказують суть легенд iз «Чорноi книги», розлого мовили про мумiю, що вселяе жах, а також порiвнювали орнамент на цилiндрi й iероглiфи сувою зi знаками, вiдтвореними фон Юнцтом, i викладали напрочуд дикi, безглуздi й iррацiональнi вигадки та теорii. Такi публiкацii з’явилися скрiзь. Число вiдвiдувачiв музею потроiлося, а всеосяжний характер зацiкавлення, що спалахнув раптово, пiдтверджувався надлишком кореспонденцiй, якi ми одержували, здебiльшого беззмiстовних. Схоже, мумiя та ii походження створили для людей iз бурхливою уявою гiдного суперника депресii, що панувала у 1931–1935 роках, i стали головною темою для балачок. Щодо мене, то головний ефект усього цього фурору полягав у тому, що менi мимоволi довелося здолати жахливий фолiант фон Юнцта в скороченому викладi «Голден гоблiн» – i це уважне читання, з одного боку, змусило мене не лише раз по раз вiдчувати запаморочення, нудоту, але й подякувати долi за те, що вона позбавила мене вiд дикого огиддя, що незабаром настало пiсля повного видання тексту.
III
Стародавнi перекази, цитованi в «Чорнiй книзi» й пов’язанi з орнаментами та символами, настiльки близько спорiдненими зi знаками й iероглiфами сувою та цилiндра, i справдi приголомшували i навiювали неабиякий страх. Здолавши неймовiрну низку столiть i проминувши всi вiдомi нам цивiлiзацii, раси та держави, вони зосередилися навколо зниклого народу й континенту, що згинув, якi стосуються нечувано далеких, туманних i первiсних часiв. Навколо народу й континенту, якi в найдавнiших переказах називають My i якi, судячи iз записiв мовою наакаль, процвiтали двiстi тисяч рокiв тому, коли Європа ще слугувала притулком для деяких гiбридних iстот, а Гiперборея, що не дожила до наших часiв, поклонялася чорному аморфному Цатоггуа.
Там згадували i про королiвство або краiну К’наа, де перше людське плем’я виявило грандiознi, жахливi руiни, залишенi невiдомими iстотами, що хвиля за хвилею проникали сюди з далеких зiрок i жили тут призначенi iм довгi столiття в свiтi, що тiльки народжувався i нiкому ще не потрiбному. Королiвство К’наа було священним мiсцем для поклонiння, тому iз самоi його серцевини тягнулися до неба похмурi базальтовi скелi священноi гори Яддiт-Гго, а ii вiнчала складена з гiгантських кам’яних блокiв фортеця, набагато давнiша, нiж саме людство, яку збудувало плем’я вихiдцiв iз темноi планети Юггот, що колонiзували наш свiт задовго до зародження земного життя.
Чужинцi з Югготу зникли багато тисячолiть тому, але залишили пiсля себе моторошну безсмертну iстоту – свого жахливого бога та покровителя Гатанотоа, що спустився в глиб гори Яддiт-Гго i з того часу таiться в пiдземеллi пiд твердинею. Жодна людина нiколи не пiдiймалася на Яддiт-Гго i не бачила тiеi зловiсноi фортецi, хiба що iнколи на тлi вечiрнього неба вимальовувалися ii вiддаленi, збудованi за законами дивноi геометрii обриси. Бiльшiсть посвячених людей вiрила, що Гатанотоа завжди живе там, перевертаючись у таемничих глибинах пiд мегалiтичними стiнами. І багато хто вважав, що чудовиську мають постiйно приносити жертви, щоб воно не вибралося зi своiх таемних глибин i не згубило свiт людей, як колись був знищений свiт прибульцiв iз Югготу.
Якщо не приносити жертви, подейкували люди, то Гатанотоа вибереться на денне свiтло i важкою ходою спуститься з базальтових скель Яддiт-Гго, заподiюючи смерть кожному на своему шляху. Бо жодна жива iстота не може поглянути не лише на саме чудовисько, але i на його близько до правди виконане рiзьблене зображення будь-якого розмiру без того, щоб не зазнати мук, жахливiших за саму смерть. Споглядання великого бога або його подоби, як свiдчать легенди планети Юггот, призводить до паралiчу й скам’янiння надзвичайно моторошного на вигляд, у результатi якого тiло жертви обертаеться в щось середне мiж шкiрою та каменем, тодi як ii мозок залишаеться вiчно живим, незбагненним чином застиглим i замурованим на столiття, у божевiльнiй тузi усвiдомлюючи свое проходження крiзь нескiнченнi епохи безпорадностi й бездiяльностi, допоки випадок або сам час не довершать руйнування скам’янiлоi оболонки, тим самим залишивши сiру речовину без зовнiшнього захисту, не приречуть його на смерть. Але, певна рiч, здебiльшого жертва була приречена збожеволiти задовго до того, як настане це вiдтермiноване на багато епох позбавлення вiд тортур у виглядi смертi. Жодне людське око, твердять легенди, дотепер не посмiло кинути погляд на Гатанотоа, бо i нинi небезпека настiльки ж велика, як i в тi нескiнченно далекi часи.
Щороку в жертву Гатанотоа приносили дванадцять юних воiнiв i дванадцятьох дiвчат. Їхнi тiла вкладали на палаючi вiвтарi в мармуровому храмi, збудованому бiля пiдошви гори, бо нiхто не наважувався пiднятися на базальтовi скелi Яддiт-Гго i тим бiльше пiдiйти до циклопiчноi твердинi, зведеноi на його шпилi ще до появи на Землi людини. Влада жерцiв Гатанотоа була безмежною, позаяк лише вони могли захистити К’наа й усю краiну My вiд божества, яке будь-якоi митi може вийти з таемного притулку назовнi й обернути всiх присутнiх на камiнь.
На чолi сотнi жерцiв Темного бога стояв Аймеш-Мо, верховний жрець, котрий на святi Нат завжди прошкував попереду короля Табона i гордо стояв, випроставшись на весь зрiст, перед каплицею Дгорiк у той час, як володар смиренно схиляв перед нею колiна. Кожен жрець мав мармурове житло, скриню золота, двi сотнi рабiв i сотню наложниць, не кажучи вже про його незалежнiсть вiд цивiльного закону i про владу дарувати життя або карати смертю кожного жителя К’наа, за винятком королiвськоi свити. Але якою б великою не була влада жерцiв, краiна завжди жила в страху, щоби Гатанотоа не вислизнув iз похмурих глибин i не спустився донизу, сiючи серед людства жах i скам’янiння. Згодом жерцi заборонили людям навiть думати про Темного бога або уявляти собi його жахливий вигляд.
Це був рiк Червоного мiсяця (за пiдрахунками фон Юнцта, 173–148 тисяч рокiв до P. X.), коли вперше людська iстота наважилася не скоритися Гатанотоа i повстати проти жахливоi його погрози. Цим вiдважним еретиком був Т’йог, верховний жрець Шуб-Нiггурата i хранитель мiдного храму Всемогутнього цапа з легiоном юних. Вiн довго мiркував про владу рiзних богiв, йому послали дивовижнi сни й одкровення, пов’язанi з життям цього i ще давнiших свiтiв. Урештi-решт, вiн набув упевненостi, що добрих богiв можна налаштувати проти злих, i повiрив, що Шуб-Нiггурат, Нуг та Єб, як i змiебог Йгг, стануть на бiк людей у боротьбi проти тиранii пихатого Гатанотоа.
За навiюванням богинi-матерi Т’йог вписав у Наакаль – iератичний текст свого жрецького ордену – небувале ранiше закляття, здатне, як йому здавалося, запобiгти небезпецi скам’янiння, яке може спричинити Темний бог. Пiд його захистом, вважав вiн, людина, котра зважиться на подвиг, зумiе пiднятися на базальтовi скелi та першою з усiх людей увiйти до циклопiчноi цитаделi, пiд якою ховаеться Гатанотоа. Т’йог був упевнений, що, ставши вiч-на-вiч iз жахливим богом, за пiдтримки могутнього Шуб-Нiггурата i його синiв, вiн зможе змусити його до згоди i назавжди звiльнить людство вiд прихованоi в безоднi загрози. Вдячнi люди будуть готовi вiддати своему визволителю всю шану, яку вiн сам собi забажае. До нього перейдуть усi привiлеi жерцiв Гатанотоа, а потiм стануть досяжними не лише королiвське звання, але, можливо, й навiть ореол нового божества.
Свое охоронне закляття Т’йог накреслив на сувоi, зробленому з плiвки птагон (за фон Юнцтом, зворотний бiк шкiри давно вимерлоi ящiрки якiт), i замкнув його у вкритий орнаментом цилiндр iз лаг-металу, який принесли iз собою найдавнiшi представники планети Юггот. Ця магiчна формула могла навiть повернути скам’янiлим жертвам iхнiй первiсний вигляд. Вiдступник нарештi зважився, сховав цилiндр пiд мантiею i проникнув до циклопiчноi фортецi з обрисами, що грунтуються на якiйсь чужорiднiй геометрii, i зiйтися вiч-на-вiч iз монстром у його ж лiгвi. Що станеться пiсля цього, вiн навiть не здогадувався, але надiя стати рятiвником людства змiцнювала рiшучiсть смiливця.
Вiн не врахував одного – заздрощiв i зажерливостi розбещених пошаною жерцiв Гатанотоа. Почувши про намiр Т’йога i злякавшись утратити свiй престиж i привiлеi, вони здiйняли шалений галас проти так званого блюзнiрства, волаючи всюди, що жодна людина не зможе пiднятися на гору над Гатанотоа, що будь-яка спроба повстати проти нього лише накличе на людство його шалений напад i що жодне закляття i навiть майстернiсть жерцiв не врятують вiд його гнiву. Цим лементом вони сподiвалися повернути думку народу проти вiдступника, але прагнення людей звiльнитися вiд жахливого тирана було настiльки сильним i так довiряли вони магiчному мистецтву та завзяттю Т’йога, що всi протести жерцiв нi до чого не призвели. Навiть король Табон – зазвичай усього лише марiонетка в руках жерцiв – вiдмовився забороняти Т’йогу його вiдважне паломництво.
І тодi жерцi потай зробили те, чого не зумiли зробити вiдверто. Однiеi ночi Аймеш-Мо, верховний жрець, тихцем проник до келii Т’йога при храмi й викрав iз його спального одягу цилiндр зi заповiтним сувоем, пiдмiнивши його iншим, дуже схожим, але позбавленим магiчноi сили. Коли фальшивий талiсман ковзнув назад в одежу приспаного вiдступника, не було кiнця-краю радощам Аймеш-Мо, бо вiн був упевнений, що пiдмiна зможе залишитись непомiченою. Вважаючи себе захищеним справжнiм закляттям, Т’йог вибереться на заборонену гору та вступить до Оселi зла. І тодi все iнше довершить сам Гатанотоа, захищений вiд усiх чар.
Жерцям Темного бога бiльше не було потреби виступати проти непокори вищiй силi. Нехай Т’йог вирушае назустрiч власнiй смертi. А вони завжди будуть зберiгати потай вкрадений сувiй, який мае силу справжнього закляття, i передавати у спадок вiд одного верховного жерця до iншого в надii використати його в далекому майбутньому, коли, можливо, знадобиться порушити священний закон – волю бога-диявола. Залишок ночi Аймеш-Мо безтурботно проспав.
На свiтанку Дня небесних вогнiв (який так i не змiг витлумачити фон Юнцт) Т’йог, благословенний королем Табоном, котрий поклав руку на голову смiливця, у супроводi юрби, що молилася та спiвала ритуальних пiсень, вирушив на жахливу гору, тримаючи в правiй руцi патерицю з дерева тлат. Пiд своею мантiею вiн нiс цилiндр iз сувоем, що мiстив, на його думку, справжне закляття проти сили Темного бога. Вiн так i не виявив фальшивку. Як i не вловив глузування в словах, якi Аймеш-Мо та iншi жерцi щохвилини вплiтали в молитви, нiбито просячи у неба дарувати посланцю народу успiх i добробут.
Мовчки стояв унизу натовп, споглядаючи, як зменшуеться в далечiнi постать Т’йога, котрий насилу спинався забороненим базальтовим узгiр’ям, яке до цього часу не знало людськоi ходи. Багато людей ще довго стовбичили тут, витрiщаючись угору навiть пiсля того, як вiн зник за небезпечним виступом гори, що затуляв притулок Темного бога. Цiеi ночi декому з чутливих мрiйникiв марилося слабке тремтiння, що трусило шпиль ненависноi гори, проте iншi люди кпили з них. На ранок величезна юрба молилися, вибалушившись на гору – чи не повертаеться Т’йог? Те ж саме повторилося i наступного дня, i ще наступного. І ще багато тижнiв люди чекали та сподiвалися, а потiм узялися ридати. З того часу нiхто бiльше нiколи не бачив Т’йога, котрий мав позбавити людство вiд страху.
Невдача зухвалоi акцii вiдступника назавжди налякала людей, i вони намагалися навiть не замислюватися про покарання, що спiткало смiливця, котрий виявив неповагу до богiв. А жерцi Гатанотоа насмiхалися над тими, хто надумав би опиратися волi Темного бога або оскаржити його право на жертвоприношення. У наступнi роки про хитрий виверт Аймеш-Мо дiзналися мiсцевi жителi, але i це не змiнило загальноi думки, що Гатанотоа краще залишити в спокоi. Бiльше вже нiхто не наважувався проявити вiдверту непокору. Так минали столiття, володар змiнював володаря, один верховний жрець успадковував знання iншого, народи приходили i йшли, краiни пiдiймалися над морем i знову занурювалися в нього. Через низку столiть королiвство К’наа занепало, i нарештi одного жахливого дня здiйнялася небачена буря, загуркотiв грiм, горами пiднялися хвилi – i вся краiна My навiчно занурилася в океан.
Але все ж в останнi столiття iснування My стародавнi таемницi таки просочилися за ii межi. У далеких краiнах збиралися докупи сiролицi бiженцi iз затоплених островiв, котрi уникнули кари морського чорта, i тепер уже чуже небо впивалося димом iз вiвтарiв, якi тешуть на честь давно зниклих богiв i демонiв. Нiхто не знав, в якi бездоннi вирви занурився священний шпиль Яддiт-Гго i циклопiчна цитадель жахливого Гатанотоа, але все ще волочилися по землi iстоти, якi бурмочуть iм’я Темного бога i здiйснюють на його честь жахливi ритуали, щоб вiн, розгнiвавшись, не пробився крiзь товщу океанських вод i не став ступати важкою ходою в свiтi людей, сiючи жах i скам’янiння.
Навколо розсiяних по всьому свiту жерцiв формувалися рудименти темного i таемного культу – таемного тому, що народи нових краiн шанували вже iнших богiв i демонiв, а в старих богах i бiсах бачили лише зло. Прихильники цього таемного культу, як i ранiше, здiйснювали багато злочинних дiй i поклонялися давнiм жахливим iдолам. З вуст в уста передавали чутку, що нiбито один зi жрецьких родiв дотепер зберiгае справжне закляття проти сили Гатанотоа, яку Аймеш-Мо викрав у приспаного Т’йога, хоча вже й не залишилося нiкого, хто мiг би прочитати або розгадати таемнi письмена чи вказати, в якiй частинi свiту загубилося втрачене королiвство К’наа, жахлива вершина Яддiт-Гго i громiздка фортеця бога-диявола.
Культ, що пережив столiття, процвiтав головним чином у тих районах Тихого океану, де колись iснував континент My, але легенди глухо натякали на поклонiння огидному Гатанотоа також у злощаснiй Атлантидi й на жахливому плато Ленг. Фон Юнцт передбачав його проникнення i в казкове пiдземне царство К’ньян, надав чiткi докази його слiдiв у Єгиптi, Халдеi, Китаi, в забутих семiтських iмперiях Африки, а також у Мексицi та Перу. Бiльш нiж прозоро фон Юнцт натякав на зв’язок цього культу i з вiдьомськими шабашами в Європi, проти яких марно писали грiзнi папськi булли. Втiм, Захiд нiколи не був прихильним до шанувальникiв цього культу; i народне обурення, викликане свiдченнями про жахливi ритуали та жертвопринесення, змело геть багато його гiлок. Урештi-решт, вiн став гнаним, тричi забороненим, затаiвся, хоча його зерна i не можна вважати назавжди знищеними. Так чи iнакше, але вiн постiйно виживав – головним чином, на Далекому Сходi й островах Тихого океану, де його сутнiсть влилася в езотеричнi знання полiнезiйського братства ареоiв.
Фон Юнцт не раз тонко i тривожно натякав на свое безпосередне зiткнення з цим культом, i цi натяки вразили мене, коли я порiвняв iх iз чутками про обставини його смертi. Вiн згадував про пожвавлення деяких iдей, пов’язаних iз очiкуваною появою диявола-бога – таемничого створiння, якого жодна людина (якщо не брати до уваги вiдважного Т’йога, котрий так i не повернувся назад) нiколи не бачила, i зiставляв сам характер цих мiркувань iз табу, накладеним у стародавньому My на будь-якi спроби навiть уявити собi образ цiеi жахливоi iстоти. Особливий страх уселяли вченому чутки на цю тему, якi поширилися останнiм часом серед переляканих i зачарованих прихильникiв культу. Чутки, сповненi хворобливоi жаги, розгадати справжню природу тiеi пекельноi тварюки, з якою Т’йог зустрiвся вiч-на-вiч у пекельнiй цитаделi в тепер затонулих горах до того, як його, вочевидь, спiткав жахливий кiнець. І я сам був дивно стривожений непрямими та зловiсними посиланнями науковця на цi обставини.
Навряд чи менш страшними були здогади фон Юнцта щодо мiсця теперiшнього перебування вкраденого сувою iз закляттям проти сили Гатанотоа i про кiнцевi цiлi й можливостi його застосування. За моеi цiлковитоi впевненостi, що вся ця iсторiя – винятково мiстика, я не мiг не вiдчути сироти на спинi при одному лише безглуздому припущеннi, що раптом i справдi з’явиться на свiт це жахливе божество й оберне все людство в скупчення жахливих статуй, якi зберегли в собi живий мозок, приречених на iнертне, безпорадне iснування упродовж незлiченних вiкiв. Старий дюссельдорфський учений засвоiв огидну манеру бiльшою мiрою туманно натякати, нiж однозначно стверджувати, i я мiг уторопати, чому його мерзенну книжку вiдкинули в багатьох краiнах як блюзнiрську, нечисту та небезпечну.
Мене аж телiпало вiд вiдрази, й усе ж книга фон Юнцта таiла в собi якусь схиблену манливiсть, я не змiг вiдкласти ii набiк, не дочитавши до кiнця. Доданi до неi репродукцii орнаментiв та iдеограм iз краiни My були разюче схожi на знаки, зображенi на дивному цилiндрi й сувоi, та й уся розповiдь буяла подробицями, що мiстили неяснi, але неприемно збудливi натяки на дивовижну близькiсть сутi стародавньоi легенди до обставин появи на свiт страшноi мумii. Цилiндр i сувiй – район Тихого океану – тверда переконанiсть старого капiтана Везербi, що циклопiчна гробниця, в якiй була виявлена мумiя, ранiше мiстилася пiд великою спорудою… Так чи iнакше, а в глибинi душi я надзвичайно радiв тому, що вулканiчний острiв зник у глибинi океану ще до того, як дослiдники змогли знайти на ньому щось жахливе, що таiться пiд важким вiком люка.
IV
Інформацiя, яку я почерпнув iз «Чорноi книги», виявилася напрочуд корисною, коли навеснi 1932 року на мене звалилася нова хвиля газетних публiкацiй i свiжих подiй. Нинi я навряд чи пригадаю точно, з якого часу мене особливо стали турбувати частi повiдомлення про полiцiйнi акцii проти химерних, фантастичних релiгiйних культiв як на Сходi, так i в iнших мiсцях. Але в травнi чи червнi я вже чiтко усвiдомив, що раптовi й незрозумiлi вибухи активностi таемних мiстичних спiвтовариств, якi досi рiдко давали про себе знати, разом прогримiли по всьому свiту.
Тривожнi газетнi повiдомлення тепер пов’язувалися для мене, мабуть, не зi зловiсними натяками фон Юнцта i не з галасом навколо мумii та цилiндра, якi зберiгають у музеi, а з тiею обставиною, що увагу публiки в усьому свiтi привернула разюча схожiсть обрядових дiй i текстiв у прихильникiв розмаiтих таемних культiв, що впадало в вiчi, й наполегливо, в сенсацiйному дусi виголошувала преса. У будь-якому разi я не мiг не закарбувати з неспокоем постiйне повторення на цих збiговиськах одного i того ж iменi, хоч i в рiзних перекручених формах, навколо якого, схоже, зосереджувалися ритуали бiльшостi культiв i яке збуджувало в присутнiх дивну сумiш почуттiв – пошани та жаху. Деякi iмена звучали як Г’танта, Танотаг, Тган-Тга, Гатан i Ктан-Таг – i тут не знадобилися пiдказки моiх тепер численних окультних кореспондентiв, аби побачити незаперечну спорiдненiсть усiх цих варiантiв iз жахливим iм’ям, поданим фон Юнцтом у формi Гатанотоа.
Проявлялися й iншi вельми тривожнi ознаки. Знову i знову газети посилалися на примарну, сповнену побожного страху згадку на цих зiбраннях про якийсь «iстинний сувiй», iз яким, либонь, пов’язували якiсь страшнi загрози та небезпеки i який нiбито перебував пiд охороною якогось Нагоба, кого б або що б не мали на увазi пiд цим iм’ям. Наполегливо повторювали й iм’я, що звучало в рiзних варiантах, як Тог, Тiок, Йог або Зоб, i воно мимоволi пов’язувалося в моiй збудженiй свiдомостi з iм’ям злощасного вiдступника Т’йога, котрого згадували у «Чорнiй книзi». Це iм’я вимовлялося в поеднаннi з такими таемничими фразами, як «нiхто iнший, як вiн», «вiн бачив його в обличчя», «вiн знае все, хоча не може нi бачити, нi вiдчувати», «вiн пронiс пам’ять крiзь столiття», «iстинний сувiй звiльнить його», «Нагоб володiе iстинним сувоем», «вiн може сказати, де знайти Це».
Атмосфера поступово нагнiталася, i я анiтрохи не здивувався тому, що скоро моi окультнi кореспонденти, так само, як i сповненi сенсацiй недiльнi випуски газет, стали пов’язувати незвичайну активiзацiю культiв iз пожвавленням легенд про краiну My, з одного боку, i з теперiшнiм утилiтарним, блюзнiрським використанням мумii – з iншого. Численнi статтi в першiй хвилi газетного галасу, з iхнiми наполегливими натяками на прямий зв’язок мумii, цилiндра та сувою з переказами з «Чорноi книги», з iхнiми божевiльними, просто фантастичними вигадками з цього приводу, цiлком могли спровокувати спалах прихованого до цiеi пори фанатизму в групах прихильникiв екзотичних культiв, якими ряснiе наш непростий свiт. І ось преса знову взялася пiдливати оливи у вогонь – вiдповiддю ж були новi, ще шаленiшi збурення фанатикiв.
Із початком лiта служителi музею стали знову помiчати в залах особливу категорiю вiдвiдувачiв пiсля невеликого перiоду заспокоення, що настав за першим успiхом, залучених сюди публiкацiями в газетах сенсацiйних повiдомлень. Усе частiше i частiше серед них опинялися люди з дивною, екзотичною зовнiшнiстю – смаглявi азiати, патлатi особи типу нi те, нi се, бородатi смуглолицi чужинцi, котрi явно не мали потягу до европейського одягу. Всi вони неодмiнно вимагали показати iм залу мумiй, а незабаром можна було побачити, як тi невiдривно витрiщалися на жахливi тихоокеанськi експонати з виразом непiдробного екстазу на обличчi. Ця зовнi спокiйна, але зловiсна пiдводна течiя в строкатому потоцi вiдвiдувачiв, мабуть, дуже турбувала доглядачiв музею, та й я сам був далекий вiд холодного спокою. Я не мiг не думати про домiнанти поширення таемних культiв серед публiки саме такого штибу, про зв’язок культових хвилювань iз мiфами, з цiею жахливою мумiею та сувоем у цилiндрi.
Інколи я вiдчував гаряче бажання зняти мумiю з експозицii, особливо ж це почуття посилилося, коли один iз доглядачiв сказав менi, що вже не раз помiчав, як декотрi чужинцi здiйснювали щось на кшталт дивного ритуалу, i чув крадькома чиесь гаряче бурмотiння, схоже на молитву або спiв. Це траплялося в тi години, коли юрби вiдвiдувачiв дещо порiдшали. Один iз доглядачiв став вiдчувати дивнi галюцинацii та нервове збудження: йому стало здаватися, що помiщене в скляну вiтрину тiло мумii зазнае слабких, майже невловних змiн, якi з кожним днем посилюються. Особливо в дiлянцi костистих, несамовито скорчених клешень i в виразi спотвореного жахом кам’яно-шкiряного обличчя. Вiн не мiг позбутися враження, що повiки страшних, вирячених очей мумii ось-ось широко розплющаться.
На початку вересня, коли цiкавi натовпи дещо схлинули i зала мумiй iнодi порожнiла, була здiйснена спроба розрiзати скло вiтрини й дiстатися тiла мумii. Замах вчинив смаглявий полiнезiець, котрого помiтив i схопив доглядач ще до того, як експонату завдали якихось ушкоджень. Як з’ясувалося в ходi розслiдування, цей чоловiк жив на Гавайських островах i був завзятим прихильником заборонених релiгiйних культiв – якось його вже притягували до суду за участь у нелюдських ритуалах i жертвоприношеннях. Деякi папери, знайденi в його кiмнатi, виявилися вельми загадковими i вселяли пiдозри – багато листiв були поцяткованi iероглiфами, що приблизно нагадували знаки на музейному сувоi та в «Чорнiй книзi». Але повiдомити хоч щось iз приводу цих речей вiн навiдрiз вiдмовився.
Не минуло й тижня, як ще одна спроба дiстатися до мумii – цього разу через злам замка скляноi вiтрини – обернулася другим арештом. Затриманий сингалезець, так само як i житель Гавайських островiв, ранiше був викритий полiцiею в протизаконнiй культовiй дiяльностi й виявив точно таке ж небажання пояснювати щось слiдчим. Удвiчi цiкавiшим i похмуро-таемничим зробила цей випадок та обставина, що доглядач ранiше не раз помiчав, як цей чолов’яга звертався до мумii з дивними пiснями, в яких безпомилково вгадувалося повторюване слово «Т’йог». Пiсля цих подiй я подвоiв число доглядачiв у залi мумiй i наказав нi на мить не випускати з уваги експонати, що стали настiльки вiдомими.
Як i варто було очiкувати, газетярi поквапилися роздмухати галас навколо цих iнцидентiв, вiдразу ж завiвши дискусiю про стародавню незвичайну краiну My i серед iншого висловивши припущення, що жахлива мумiя е не що iнше, як тiло зухвалого еретика Т’йога, обернене в камiнь, котрий залишався неушкодженим упродовж останнiх 175 тисяч рокiв бурхливоi iсторii нашоi планети. В якнайсенсацiйнiшiй манерi було заявлено, що цi дивнi правопорушники репрезентують культ, що походить iз краiни My, i що вони поклонялися мумii або, можливо, й намагалися пробудити ii до життя своiми закляттями та вiдмацькими чарами.
Автори статей не забули згадати i про те, що, згiдно з давнiми легендами, мозок обернених у камiнь жертв Гатанотоа залишався живим, неушкодженим i самоусвiдомленим. І цей пункт слугував газетярам спонукою для найнеймовiрнiших i найдикiших вигадок. Належну увагу придiлили «iстинному сувою», що дало привiд висунути теорiю, нiбито вкрадене у Т’йога закляття проти сили Гатанотоа ще не втратило своеi сили, а затриманi полiцiею прихильники культу намагалися з його допомогою увiйти в контакт iз Т’йогом заради якихось власних амбiцiй. Результатом цих сенсацiйних вигадок стала третя хвиля вiдвiдувачiв, що затопила музей. Вони вибалушувалися на мумiю, яка таким чином опинилася в самому центрi цiеi дивноi iсторii, що тривожила душу.
Саме в цiй хвилi вiдвiдувачiв, багато з яких вiдвiдували музей по кiлька разiв, i стали вперше поширюватися наполегливi чутки про поступово змiнювану зовнiшнiсть мумii. Гадаю, що персонал музею – всупереч тривожним заявам не в мiру нервового доглядача, зробленим кiлька мiсяцiв тому – занадто звик постiйно бачити цi страшнi експонати, щоб пильно спостерiгати за деталями, тож, вочевидь, саме схвильоване перешiптування вiдвiдувачiв привернуло увагу одного зi служителiв музею до реальних, усе наростаючих змiн тiла мумii. Майже вiдразу цей факт став надбанням преси, а галасливi його наслiдки можна собi легко уявити.
Природно, я намагався належним чином вивчити ситуацiю i в серединi жовтня дiйшов висновку, що тканини мумii й справдi почали розкладатися. Через певний вплив хiмiчних або фiзичних сполук повiтря напiвшкiрянi-напiвкам’янi волокна, либонь, поступово втрачали жорсткiсть, що i слугувало причиною змiн у взаемному розташуваннi частин тiла, а також лицьових м’язiв. Проте цi факти дуже бентежать, якщо мати на увазi, що мумiя зберiгалася в музеi вже пiвстолiття i до останнього часу не ставалося жодних змiн. Я був змушений попросити таксидермiста музею, доктора Мура, ретельно вивчити стан експоната. Незабаром вiн установив загальне розслаблення i розм’якшення тканин тiла i зробив два чи три впорскування в’яжучих засобiв, але, остерiгаючись раптового руйнування або розкладання мумii, не наважився вдатися до якихось рiшучих заходiв.
Дивною виявилася реакцiя натовпу роззяв-вiдвiдувачiв. Ранiше кожна нова газетна сенсацiя викликала бурхливий наплив роззяв i базiк, а тепер – хоча й преса без угаву теревенила про змiни в станi мумii – публiка, либонь, стала вiдчувати не знаний iй досi страх, який i поставив у певнi рамки навiть нездорову цiкавiсть гультяiв. Здавалося, люди вiдчули, що музей оточила якась зловiсна аура, i з небувалого пiку його вiдвiдуванiсть впала до рiвня значно нижчого, нiж нормальний. Вiдносне малолюддя й зробило особливо помiтними химерних на вигляд чужоземцiв, котрi продовжували вiдвiдувати музей, як i ранiше.
18 листопада один iз вiдвiдувачiв – перуанський iндiанець – пережив досить дивний iстеричний чи епiлептичний напад i згодом, уже перебуваючи в лiкарнi, продовжував волати: «Воно спробувало розплющити очi! Т’йог намагався розклепити повiки й поглянути на мене!» На той час я вже схилявся до того, щоби прибрати жахливий експонат iз зали, але все ж дозволив наших винятково консервативних директорiв переконати себе. Однак було очевидно, що музей починае набувати лихоi слави серед мешканцiв прилеглих пуританських кварталiв. Останнiй iнцидент змусив мене дати доглядачам сувору iнструкцiю: не дозволяти нiкому простоювати перед жахливим релiктом бiльше кiлькох хвилин.
Це сталося 24 листопада, о п’ятiй годинi вечора, пiсля закриття музею. Один iз доглядачiв зауважив, що мумiя таки розплющила очi. Змiна була мiнiмальною: просто в обох очах завиднiвся вузький пiвмiсяць роговоi оболонки. Проте вже сам факт виявився надзвичайно важливим. Поспiшно викликаний до зали доктор Мур намiрився було вивчити дiлянки очних яблук, що вiдкрилися, за допомогою лупи, але навiть його слабкий дотик до мумii призвiв до того, що шкiрянi повiки раптом щiльно зажмурилися. Всi спроби знову вiдкрити iх зазнали невдачi, i таксидермiст не наважився на бiльше. Коли вiн сповiстив менi телефоном про те, що сталося, я, не приховую, вiдчув неймовiрний жах, що важко узгоджувався зi звичайною фiзичною природою явища. На якусь мить менi, як i бiльшостi вiдвiдувачiв, здалося, що над музеем загрозливо нависла зла, безлика сила з невимiрних глибин часу та простору.
За два днi якийсь похмурий на вигляд фiлiппiнець спробував сховатися в музеi пiсля його закриття. Його заарештували й доправили до полiцiйного вiддiлку, де чужинець вiдмовився навiть назвати свое iм’я i його довелося затримати до з’ясування особи. Проте суворий нагляд за мумiею, вочевидь, остудив запал дивних на вигляд чужинцiв, i вони стали рiдше бувати в музеi. Ще помiтнiше впало число екзотичних вiдвiдувачiв пiсля запровадження нового порядку огляду мумii за принципом «Проходьте, але не затримуйтеся!».
Й ось у середу, 1 грудня, пiсля опiвночi, вибухнула трагiчна кульмiнацiя всiеi iсторii. Близько першоi години ночi з музею долинули несамовитi зойки – свiдчення смертельного переляку й агонii, а безлiч телефонних дзвiнкiв вiд переляканих мешканцiв сусiднiх будинкiв змусили хутко i майже одночасно з’явитися на мiсцi подii наряду полiцii й офiцiйних осiб музею, зокрема мене. Частина полiцiянтiв оточила будiвлю, iншi ж разом iз нами обережно увiйшли досередини. У головному коридорi ми виявили задушеного нiчного сторожа – шматок мотузки зi схiдноiндiйськоi коноплi ще обплутував шию нещасного – i збагнули, що, всупереч усiм застереженням, сюди проникли злiснi й жорстокi непроханi гостi. Зараз, однак, у музеi панувала могильна тиша, але ми не зважилися одразу пiднятися сходами, що вели до фатального крила будiвлi, де й мала, без сумнiву, критися головна причина панiки. Лише пiсля того, як будiвлю освiтили електричнi лампи, увiмкненi з центрального пульта в коридорi, ми повiльно й неохоче пiднялися гвинтовими сходами i пройшли пiд високою аркою до зали мумiй.
V
Починаючи з цього моменту будь-якi газетнi повiдомлення про жахливий випадок у музеi проходили сувору цензуру – всi свiдки погодилися, що коли широкий загал буде поiнформований про майбуття, яке очiкуе нашу планету, нiчого доброго з цього не вийде.
Отже, я зупинився на тому, як ми увiмкнули в усьому будинку електричне свiтло й увiйшли до зали мумiй. Пiд балками склепiння, що важко нависло над блискучими скляними вiтринами з iхнiм моторошним вмiстом, ми вiдчували в прямому сенсi розповсюджений навкруги нiмий жах, i кожна деталь картини, що вiдкрилася нам i загнала в глухий кут, свiдчила про те, що тут сталося щось недоступне нашому розумiнню. Непроханi гостi, iх було двое, котрi, як ми втямили пiзнiше, сховалися в музеi до його закриття, перебували тут, але iм не судилося зазнати покарання за вбивство нiчного сторожа. Кара iх i так уже спiткала.
Один iз них був бiрманцем, другий – жителем островiв Фiджi, обох полiцiя переслiдувала за участь у нелюдськiй та огиднiй культовiй дiяльностi. Вони були мертвi, i чим уважнiше ми вдивлялися в iхнi трупи, тим бiльше дивувалися тому, якою все ж невимовно жахливою смертю iм довелося померти. На обличчях обох застиг шалений, нелюдський вираз жаху – нiчого подiбного не змiг пригадати навiть найстарiший i найдосвiдченiший iз наших правоохоронцiв. Але в розташуваннi iхнiх тiл виявилися вельми iстотнi вiдмiнностi.
Бiрманець лежав неподалiк вiд вiтрини з мумiею – з ii горiшнього скла був акуратно вирiзаний квадратний шматок. Його права рука стискала сувiй iз блакитноi плiвки, вкритоi сiрими iероглiфами. Це була майже точна копiя тiеi книги, що зберiгалася вкладеною в цилiндр у музейнiй бiблiотецi. Пiзнiше ретельнiше вивчення все ж виявило вiдмiнностi мiж ними. На його тiлi не було жодного слiду насильства, i лише за несамовитiстю спотвореного агонiею виразу обличчя ми змогли виснувати, що злочинець помер на мiсцi вiд неймовiрного переляку.
Але найглибший шок ми вiдчули, звернувши погляди на фiджiйця, котрий лежав поруч iз напарником. Першим зиркнув на нього полiцiянт, i лемент жаху, що вирвався у нього, знову зворохобив усiх, хто жив по сусiдству з музеем. Уже за смертельною блiдiстю та спотвореними рисами його темношкiрого обличчя, за окостенiлими руками, одна з яких все ще тримала електричний лiхтарик, ми мали б уторопати, що з ним сталося щось жахливо-незбагненне. І все ж нiхто з нас ще не був готовий до того, що викрив нерiшучий дотик полiцiйного офiцера до його тiла. Навiть тепер я здатен помислити про це, лише знову вiдчувши напад вiдрази та страху. Коротко кажучи, нещасний правопорушник, котрий менше години тому ще був живий, дебелий меланезiець, котрий зважився поглянути в обличчя невiдомим силам зла, обернувся тепер у жорстко застиглу попелясто-сiру мумiю з каменю та шкiри, за всiма ознаками подiбну до скорченого мертвого створiння в зруйнованiй склянiй вiтринi, що пережило незлiченнi столiття.
Та це було ще не найгiрше. Вiнцем усiх наших жахiв i тим, що справдi захопило нашу вражену увагу, перш нiж ми звернулися до трупiв, розпростертих на пiдлозi, був стан самоi мумii. Вiдтепер уже не можна було назвати змiни в нiй слабкими та невиразними, бо разюче змiнилася вся поза цього жахливого тiла. Воно все осiло й опало, дивно втративши свою колишню жорсткiсть. Закостенiлi переднi кiнцiвки з кiгтями опустилися, тож тепер вони навiть частково не затуляли шкiрясто-кам’яного обличчя, спотвореного божевiльним страхом. І – Всевишнiй, допоможи нам! – моторошнi опуклi очi мумii були широко виряченi i здавалися нерухомо спрямованими прямо на двох нiчних злочинцiв, котрi померли вiд жаху або ще чогось гiршого.
Цей непорушно-крижаний, як у мертвоi риби, погляд неначе гiпнотизував i переслiдував нас увесь час, поки ми оглядали трупи, що лежали на пiдлозi. Його вплив на нашi нерви був пекельно дивним: ми нiби постiйно вiдчували незрозумiлу застиглiсть, що прокрадаеться по всьому тiлу й утрудняе найпростiшi рухи. Застиглiсть, яка дивним чином зникла, коли ми зосередилися навколо принесеного бiрманцем сувою з iероглiфами, намагаючись краще розгледiти його. Будь-якоi митi я вiдчував, що мiй погляд мимоволi звертаеться до жахливих очей мумii в склянiй вiтринi, i коли, оглянувши трупи, я знову повернувся до неi, менi примарилося щось надприродне в склянистiй оболонцi очного яблука над темними зiницями, що чудово збереглися. Чим пильнiше я вдивлявся в них, тим наполегливiше вони вабили мене до себе, i нарештi, не витримавши, я спустився вниз, до кабiнету i, долаючи незрозумiлу застиглiсть у тiлi, принiс потужну лупу з багаторазовим збiльшенням.
Ранiше я достатньо скептично ставився до тверджень, що нiбито в мить смертi або в коматозному станi людини на сiткiвцi ока закарбовуються сцени та предмети, баченi нею останнiми. Але досить було менi зазирнути в лупу, щоби вiдразу ж збагнути, що там, у вирячених, осклянiлих очах цiеi жахливоi вiковiчноi почвари читаеться зовсiм не вiдображення зали мумiй, в якiй ми перебували, а якесь особливе зображення. Помилки бути не могло: на сiткiвцi давно вiджилого ока смутно проглядався складний образ, i не можна було сумнiватися, що в ньому зафiксоване те останне, що споглядали цi очi при життi незлiченнi тисячолiття тому. Менi здалося, що зображення поступово згасае, i я гарячково взявся крутити в руках оптичний апарат, бажаючи змiнити лiнзу. Зрештою, мае ж цей образ бути достатньо помiтним – адже за всiеi своеi мiкроскопiчностi вiн виявився здатним впливати на людей, котрi спробували використати страшне закляття або зробити ще якусь зловмисну дiю, настiльки вiдчутну, що змогла налякати iх буквально до смертi. Установивши найпотужнiшу лiнзу, я i справдi змiг розгледiти багато ранiше нерозрiзнених деталей, тодi як усi моi супутники тiсно оточили мене, потопаючи в потоцi слiв, якими я намагався змалювати побачене мною.
Та й було ж чому дивуватися! В наш час, 1932 року, в сучасному мiстi Бостонi, людина дивилася на щось таемниче, що належить до невiдомого та нескiнченно далекого свiту, як на свiт, що зник iз лиця землi i був стертий iз нормальноi людськоi пам’ятi багато тисячолiть тому. Перед моiми очима постало велике примiщення – величезна зала в циклопiчнiй кам’янiй будовi, i я, здавалося, дивився на неi, стоячи в одному iз закуткiв. Стiни зали були поцяткованi рiзьбленими зображеннями настiльки жахливими, що навiть у цьому недосконалому вiдображеннi безмежне iхне блюзнiрство i демонiзм викликали у мене нудоту. Неможливо навiть допустити, щоб рiзьбярi, якi виконали цю роботу, були людьми або бачили колись в очi хоч одну людську iстоту. Створенi ними образи дихали шаленою, безмiрною злiстю. В серединi зали виднiлася подоба колосального люка, розчахнутого навстiж буцiмто для того, щоб дозволити комусь вийти назовнi. Того, хто вийшов, мабуть, чiтко бачили нiчнi правопорушники, коли очi мумii раптово розплющилися. Але зараз пiд моiми лiнзами розпливалася лише темна пляма без форми.
Я вивчав праве око, застосувавши якнайсильнiше збiльшення, коли сталося те, що вразило мене остаточно. За мить я гiрко пошкодував про те, що не закiнчив обстеження на цiй стадii. Але азарт дослiдника взяв гору, i я пересунув своi потужнi лiнзи на лiве око мумii, сподiваючись виявити на його сiткiвцi виразнiше зображення. Моi руки тряслися вiд збудження i кепсько слухалися, немов скованi чиеюсь злою волею. Навiвши нарештi оптику на фокус, я переконався, що тут зображення не таке тьмяне, як в iншому оцi. В якомусь болiсному проблиску я розрiзнив щось, що здiймалося з гiгантського люка – циклопiчноi з допотопних часiв релiквii зниклого свiту. Я зарепетував так, що потiм навiть не засоромився, i звалився без тями.
Коли ж оговтався вiд потрясiння i поновив огляд, то в жодному з очей моторошноi мумii вже не можна було розрiзнити нiчого певного. Про це заявив полiцiйний сержант Кiф, поглянувши в лупу, бо я вже не знаходив у собi сил знову побачити цю дивовижну iстоту. Я ж подякував всiм силам космосу за те, що менi не довелося зазирнути в очi мумii хоч хвилиною ранiше. І мав зiбрати всю свою рiшучiсть, щоб у вiдповiдь на наполегливi розпитування присутнiх розповiсти про те, що менi довелося побачити цiеi жахливоi митi одкровення. Я навiть рота не роззявив, поки ми всi не зiйшли вниз, до кабiнету, подалi вiд пекельноi тварюки, яка просто не мала права на iснування. Бо я вже почав вiдчувати в своему мозку осередок напрочуд диких i фантастичних уявлень про мумiю i ii осклянiлi, виряченi очi. Адже в них вiдбивався якийсь тип демонiчноi свiдомостi, що назавжди ввiбрав у себе те, що йому довелося раптом уздрiти, i марно намагаеться пронести страшне послання крiзь безоднi часiв. Це явно загрожувало менi шаленством. «Але, врештi-решт, – подумав я, – менi буде легше позбутися цього, якщо розповiсти iншим про те, що я встиг побачити».
Власне, моя розповiдь не була довгою. В очах мумii я побачив вiдображення подiбного на бегемота чудовиська, що вивалюеться iз широкого отвору люка в центрi циклопiчноi гробницi, такого жахливого, що вiдразу вiдпали сумнiви в його здатностi вбивати все живе лише одним своiм виглядом. Навiть зараз менi бракуе слiв, щоб його описати. Велетенський монстр iз мацаками та хоботом, з очима спрута, наполовину аморфний, що перетiкав, а наполовину лускатий, укритий шкiряними складками – брр! Але нiщо зi сказаного не могло б навiть малою мiрою окреслити весь огидний, блюзнiрський, неймовiрний для людини, позагалактичний жах i всю невимовну злостивiсть цього загрозливого загальною погибеллю породження похмурого хаосу та безмежноi ночi. Коли я пишу цi рядки, образ, що виникае у моему мозку, знову вiдкидае мене, знесиленого та розслабленого, в тi страшнi хвилини, i викликае в менi приступ нудоти. Розповiдаючи про все побачене присутнiм у кабiнетi людям, я напружував усi сили, щоб знову не втратити свiдомiсть, яка повернулася до мене пiсля митi непритомностi.
Не менше були враженi й моi слухачi. Впродовж чвертi години нiхто з них не посмiв пiдняти голос вище, нiж боязке шепотiння. Чулися переляканi посилання на жахливi легенди з «Чорноi книги», на нещодавнi газетнi повiдомлення про культовi заворушення, на попереднi iнциденти в музеi. Цей Гатанотоа… Навiть найменше, в мiру майстерно зроблене його зображення загрожувало скам’янiнням, вiдступник Т’йог, фальшивий сувiй, смiливець, котрий так i не повернувся назад, iстинний сувiй, здатний повнiстю або частково зняти жорстокi, зловiснi чари, дiйшов до наших днiв? Моторошнi, кривавi культи, пiдслуханi в музеi фрази: «нiхто iнший, як вiн», «вiн тодi поглянув у його очi», «вiн знае все, хоча i не може нi бачити, нi вiдчувати», «вiн пронiс пам’ять крiзь столiття», «iстинний сувiй звiльнить його», «тiльки вiн може сказати, де знайти Це»… І лише цiлющий свiтанок повернув нас до нормального психiчного стану, до розсудливостi, яка нарештi закрила цю тему як щось таке, про що краще бiльше не згадувати i навiть не думати.
Пресi ми надали вельми скупу iнформацiю i надалi трималися досягнутоi з газетами домовленостi, завдяки чому вдалося уникнути новоi хвилi галасу, коли розтин трупа фiджiйця показав, що його внутрiшнi органи, будучи герметично запакованими з усiх бокiв скам’янiлою плоттю, самi по собi залишилися неушкодженими i створили аномалiю, яку лiкарi довго i з подивом обговорювали. Ми дуже добре тямили, куди завели б усi цi подробицi «жовту пресу», що пам’ятае про легендарнi жертви Гатанотоа з iхнiм неторканим мозком i збереженою свiдомiстю.
Не маючи усiеi iнформацii, мисливцi за сенсацiями, проте, звернули особливу увагу на той факт, що один iз двох правопорушникiв, котрi проникли до музею – той, хто тримав у руках сувiй i, цiлком iмовiрно, просунув його до мумii крiзь трiщину в склянiй вiтринi, не пiддався скам’янiнню, тодi як iнший, котрий не мав сувою, обернувся на камiнь. Коли ж вiд нас зажадали провести експеримент: докласти сувiй до кам’янисто-шкiрястого тiла фiджiйця i до самоi мумii, ми з обуренням вiдмовилися потурати шкiдливим забобонам. Мумiю, природно, прибрали з очей публiки й перевели до музейноi лабораторii, щоб у майбутньому, в присутностi медичних авторитетiв, провести належне наукове обстеження. Пам’ятаючи про колишнi iнциденти, ми помiстили ii пiд сувору охорону, але навiть попри це 5 грудня о другiй годинi 25 хвилин ночi була здiйснена нова спроба проникнути до музею. Завдяки системi сигналiзацii, що спрацювала вчасно, злочинний задум зiрвали, хоча, на жаль, злочинцевi або злочинцям удалося втекти.
Я надзвичайно радий, що жоден натяк на все те, що трапилося пiсля того, не став надбанням широкого загалу, i дуже сподiваюся, що надалi вiн так i залишиться необiзнаним. На жаль, витiк iнформацii цiлком можливий, i я не знаю, як учинять iз цим рукописом розпорядники мого заповiту. Але принаймнi до того часу, коли розкриються всi факти, ця iсторiя вже не залишиться в пам’ятi багатьох людей настiльки болiсно свiжою. Крiм цього, нiхто не повiрить в ii справжнiсть, якщо про все розкажуть вiдкрито. Така вже типова реакцiя бiльшостi читачiв. Вони готовi проковтнути що завгодно, якщо це походить вiд «жовтоi преси», але висмiюють i вiдкидають як явну брехню найхимернiшi й парадоксальнi одкровення. Втiм, можливо, що для психiчного здоров’я людей воно й на краще.
Як я вже казав, було призначене наукове обстеження жахливоi мумii. Воно вiдбулося 8 грудня, рiвно через тиждень пiсля трагiчноi кульмiнацii, його проводили пiд керiвництвом видатного вченого, доктора Вiльяма Мiно, котрому допомагав наш таксидермiст, доктор Вентворт Мур. За тиждень до цього доктор Мiно засвiдчив розтин трупа дивним чином скам’янiлого фiджiйця. На процедурi були присутнi також панове Лоуренс Кабо та Дадлi Салтонстелл – довiренi особи музею; персонал музею репрезентували доктори Мейсон, Веллс, Карвер i я; були запрошенi ще двое журналiстiв. За останнiй тиждень у зовнiшностi мумii видимих змiн не сталося, хоча, втiм, певне розм’якшення волокон ii тканин привело до короткочасних слабких змiн у позицii осклянiлих розплющених очей. Нiхто з персоналу музею бiльше не наважувався поглянути на цей жахливий експонат: жоднi вмовляння ставитися до нього притомно й спокiйно вiдкидали з обуренням. Та я й сам лише значним зусиллям волi примусив себе до участi в дослiдженнi.
Доктор Мiно з’явився незабаром пiсля першоi години дня i за кiлька хвилин уже взявся до огляду мумii. Першi ж дотики до неi призвели до значного руйнування тканин, а тому – з огляду на також поступове розм’якшення волокон пiсля 1 жовтня, про що ми i заявили лiкарю – медик зважився на повне розкриття мумii ще до того, як ii речовина зазнае подальшого розкладання. У нашiй лабораторii знайшлися всi необхiднi iнструменти, тож вiн одразу приступив до справи i скоро привселюдно оголосив про вельми дивну волокнисту природу сiроi мумiфiкованоi речовини.
Але його здивованi вигуки стали ще гучнiшими, коли дослiдник зробив перший глибокий надрiз, позаяк з-пiд ланцета повiльно засочилася густа червона цiвка, природа якоi – незважаючи на нескiнченнi столiття, що минули з часу життя цiеi жахливоi iстоти – не викликала жодного сумнiву. Ще кiлька майстерних рухiв ланцета продемонстрували, що внутрiшнi органи мумii дивовижним чином збереглися – воiстину iх зовсiм не зачепило гниття, за винятком дiлянок, якi зазнали деформацii або тлiну через ушкодження скам’янiлоi поверхнi тiла. Подiбнiсть стану нутрощiв мумii та фiджiйця, котрий нещодавно загинув, була такою разючою, що видатний лiкар не мiг оговтатися вiд подиву. Досконале збереження вибалушених вiд жаху очних яблук було просто надприродним, але визначити достеменно ступiнь iхнього скам’янiння виявилося справою вкрай скрутною.
О пiв на четверту розкрили череп, i за десять хвилин уся наша ошелешена група заприсяглася вiчно зберiгати таемницю, яка могла бути викладена лише в таких секретних документах, як цей рукопис. Навiть обое журналiстiв охоче приедналися до цiеi присяги.
Бо пiсля розтину черепа мумii вдалося виявити ii живий, ще пульсуючий мозок.
Що приносить мiсяченько
