скачать книгу бесплатно
Ненавиджу мiсяць, адже боюся, що вiн може звичну й улюблену мiзансцену, вихопивши ii з мороку, перетворити в чужу й огидну.
Того примарного лiта мiсяць затьмарив усе над старим садом, в якому я блукав. Саме те примарне лiто дурманних квiтiв i вологих водоростей принесло дикi багатобарвнi марева. І поки я швендяв уздовж дрiбного кристалiчного потоку, то побачив незвичнi брижi, легко оповитi жовтим свiтлом, так, начебто тi безтурботнi води текли неспокiйним плином до невiдомих океанiв, яким не знайшлося мiсця в нашому свiтi. Тихi й iскристi, яскравi й зловiснi, тi проклятi мiсяцем води квапилися, а я не знав куди: лише бiлi квiти лотоса, що стороняться берегiв, зривав дурманний нiчний вихор один за одним, i, кружляючи в розпачi, вони падали в потiк (жахливо далеко пiд кривобоким, рiзьбленим мостом), озираючись назад зi зловiсним смиренням спокiйних i мертвих облич.
І поки, топчучи соннi квiти незграбними ногами, я мчав уздовж берега, божеволiючи вiд страху перед невiдомими створiннями i спокусливими мертвими суцвiттями, я побачив сад, у свiтлi мiсяця нескiнченний, в якому вдень спиналися стiни – лише дерева, квiти й кущi, кам’янi iдоли й пагоди, вигини потоку, що свiтиться жовтим: мiж трав’янистих берегiв i пiд химерним мармуровим мостом. А губи мертвих суцвiть лотоса сумно шепотiли. Вони кликали мене за собою, закликали не зупинятися, поки струмок не стане рiчкою i не поеднаеться (серед болiт iз хиткими очеретами й мiлинами з блискучим пiском) iз узбережжям величезного й безiменного моря.
Над тим морем сяяв сповнений ненавистi мiсяць, i химернi запахи множилися над безгучними хвилями. Я палко мрiяв про тенета – позаяк бачив, як у хвилях зникали суцвiття лотоса – щоб виловити суцвiття i дiзнатись вiд них таемницi, якi мiсяць принiс у нiч. Але коли свiтило просунулося на захiд, а вiд похмурого узбережжя вiдлинули безгучнi хвилi, я бачив у тому свiтлi, що хвилi бiльше не приховують старi шпилi й прикрашенi зеленими водоростями бiлi колони. Я знав, що сюди, до цього затонулого мiста, прибувають усi мерцi, i тремтiв, не прагнучи бiльше спiлкуватися iз суцвiттями лотоса.
Проте, побачивши далеко в морi чорного кондора, що спускаеться з небес вiдпочити на величезному рифi, я був схильний розпитати його, щоб дiзнатися про тих, кого знав, коли вони все ще були живими. Ось про що я спитав би кондора, якби вiн був не настiльки далеко, але вiн був-таки задалеко, ледь помiтно наблизившись майже впритул до гiгантського рифу.
Так я спостерiгав за потоком, що линув пiд спадним мiсяцем, бачив блискучi шпилi, вежi та дахи мертвого, залитого водою мiста. І поки я споглядав, нiздрi намагалися затулитися, опираючись нудотному запаху мертвого свiту. У цьому загубленому i забутому мiсцi i справдi зiбрали всю плоть iз кладовищ, зiбрали, щоб одутлi морськi хробаки ii гризли й наситилися нею.
Над цими жахiттями зависнув лиховiсний мiсяченько… Проте хробакам, аби харчуватися, мiсяць не потрiбен. І поки я витрiщався на хвилi, що тягнуться вiд хробакiв, що звиваються внизу, я вiдчув холод, що прийшов здалеку, звiдти, де кружляв кондор (так, наче моя плоть злякалася, перш нiж очi помiтили саму причину страху).
Лише тiло недовго тремтiло без причини, я звiв погляд i побачив, що води вiдкотилися, оголивши велику частину величезного рифу, чий краечок я бачив ранiше. І тодi я побачив риф – лише чорну базальтову корону жахливого створiння, чие величезне чоло тепер виднiлося в тьмяному мiсячному сяйвi i чиi огиднi ратицi, либонь, топтали мул милями нижче. Я верещав, волав, поки ранiше приховане обличчя не пiднялося з води, i поки прихованi ранiше очi не ковзнули геть вiд того зрадницького жовтого мiсяченька, що пильно витрiщався на мене.
І, щоб уникнути цього безжального створiння, я з насолодою рiшуче пiрнув у смердючi води, де серед порослих бур’янами стiн i затонулих вулиць товстi морськi хробаки бенкетували на трупi свiту.
Похований iз фараонами (У спiвавторствi з Гаррi Гудiнi)
І
Таемниця вабить таiну. З того часу, як я став дуже популярним як виконавець неймовiрних трюкiв у манерi Гаррi Гудiнi, я постiйно потрапляю у рiзного штибу загадковi iсторii, якi публiка, знаючи мiй фах, пов’язуе з моiми iнтересами й уподобаннями. Інодi цi iсторii цiлком безневиннi й тривiальнi, часом глибоко драматичнi й захопливi, насиченi фатальними й небезпечними пригодами, а iнколи навiть змушують мене заглиблюватися в обширнi науковi й iсторичнi дослiдження. Багато про що я вже розповiдав i розповiдатиму надалi, нiчого не приховуючи. Але е один випадок, про який я завжди теревеню з великою нехiттю, i якщо тепер маю намiр це зробити, то лише за наполегливими i настирливими проханнями видавцiв цього журналу, до яких долинули неяснi чутки про цю iсторiю вiд iнших членiв моеi родини.
Цю подiю я дотепер зберiгав у таемницi. Вона сталася чотирнадцять рокiв тому пiд час моiх вiдвiдин Єгипту як пересiчного туриста. Я мовчав про неi з кiлькох причин. По-перше, менi не хотiлося оприлюднювати деякi факти й обставини, безумовно правдивi, про якi навiть не здогадуються хмари туристiв, котрi штурмують пiрамiди, i якi ретельно приховуе влада Каiра, хоча вона, звiсно, не може про них не знати. По-друге, менi якось незручно викладати iнцидент, де таку важливу роль вiдiграла моя власна невгамовна фантазiя. Чи вiдбувалося те, свiдком чого я був або вважаю, що був насправдi, достеменно сказати неможливо. Швидше те, що трапилося, необхiдно розглядати як наслiдок моiх тодiшнiх студiй у царинi египтологii й навiяних ними мiркувань, до яких мене до того ж природним чином пiдштовхувало навколишне оточення. Пiдiгрiта цими причинами уява в поеднаннi з порушеннями виявилися результатом реальноi подii, що була жахливою вже сама по собi. Усе це, без сумнiву, й призвело до жахiття, яким увiнчалася та фантастична нiч, що залишилася далеко в минулому.
У сiчнi 1910 року, вiдпрацювавши за контрактом в Англii, я уклав угоду на турне театрами Австралii. Умови договору надавали менi можливiсть самому вибрати термiни поiздки, й я вирiшив скористатися нагодою та подався в своерiдну подорож, до яких дуже ласий. Разом iз дружиною ми здiйснили приемну морську прогулянку уздовж континенту i, дiставшись до Марселя, сiли на пароплав «Мальва» компанii «П. й О. Стiмер», який тримав курс на Порт-Саiд, звiдки я мав намiр почати екскурсiю головними iсторичними пам’ятками нижнього Єгипту й уже потiм вирушати до Австралii. Вояж був дуже приемним, зокрема й через кiлька кумедних для розслiдування обставин, вiд яких жоден iлюзiонiст не застрахований навiть тодi, коли перебувае на вiдпочинку. Я намiрявся тримати свое iм’я в таемницi, щоб пiд час мандрiвки мене нiхто не турбував. Але серед пасажирiв виявився один факiр, чиi наполегливi потуги приголомшити пасажирiв демонстрацiею цiлком пересiчних вивертiв були настiльки смiховинними, що я не змiг утриматися вiд спокуси поставити його на мiсце i повторив тi ж фокуси з набагато бiльшим професiоналiзмом. У результатi мое iнкогнiто було безнадiйно зруйноване. Я розповiдаю про це не заради пихи, але через усi тi наслiдки, що iх спричинила моя необачнiсть i якi менi варто було передбачити, перш нiж викривати себе перед цiлою юрмою туристiв, готових миттю розсiятися долиною Нiлу. Куди б я вiдтепер не прямував, мене всюди обганяла моя слава, позбавляючи нас iз дружиною спокою й затишку, яких ми так прагнули. Подорожуючи в пошуках дивовиж, я сам часто ставав об’ектом розглядання як якась чудасiя.
Вирушивши до Єгипту за яскравими й мiстичними враженнями, ми неабияк розчарувалися, коли пiсля прибуття до Порт-Саiда побачили лише невисокi пiщанi дюни, буйки, що плавали на мiлководдi, i типове европейське мiстечко, де все було нудним i нецiкавим, за винятком хiба величезноi статуi де Лессепса[9 - Фердинанд Лессепс (1805–1894) – французький iнженер, пiдприемець i дипломат, органiзатор спорудження Суецького каналу.]. Тим дужче охопило нас бажання побачити щось, що бiльше заслуговуе на увагу, i порадившись, ми вирiшили не зволiкаючи iхати до Каiра, до пiрамiд, а звiдти – до Александрii, де можна буде сiсти на корабель, що вiдпливае до Австралii, а мимохiдь оглянути всi тi греко-римськi пам’ятки, якими тiльки зможе похвалитися ця стародавня метрополiя.
Подорож потягом минула ще якось стерпно. Усього чотири з половиною години, але за цей час ми встигли побачити значну частину Суецького каналу, вздовж якого залiзниця тягнеться до самоi Ісмаiлii, а трохи згодом i зачепити Стародавнього Єгипту, краем ока черкнувши канал iз прiсною водою, викопаний ще в епоху Середнього царства i лише нещодавно вiдновлений. Аж ось, нарештi, i Каiр замерехтiв у згуслих сутiнках i постав перед нами, як якесь сузiр’я, тьмяний вiдблиск якого перетворився на слiпуче сяйво, коли ми прибули на грандiозний центральний вокзал. І знову нас спiткало розчарування, бо все, що ми побачили, виявилося европейським, якщо не брати до уваги одягу й облич. Нудний пiдземний перехiд провадив на майдан, загачений екiпажами, таксi й трамваями i залитий яскравим сяйвом електричних вогнiв на височенних будiвлях, а той театр, в якому мене марно вмовляли виступити i куди я згодом потрапив як глядач, незадовго до нашого приiзду перейменували на «Американський космограф». Маючи намiр зупинитися в готелi «Шепард», ми гукнули таксi й помчали широкими проспектами з фешенебельною забудовою; i серед комфорту, що оточив нас у готелi (в основному англо-американського взiрця), серед усiх цих лiфтiв i бездоганних офiцiантiв у ресторанi чарiвний Схiд iз його сивою давниною уявлявся нам чимось нескiнченно далеким.
Однак уже наступного дня ми iз задоволенням поринули в саму гущу атмосфери «Тисячi й однiеi ночi», i в лабiринтi вулиць, в екзотичних контурах Каiра на тлi неба, здавалося, знову ожив Багдад Гаруна аль-Рашида. Звiряючись за Бедекером[10 - Карл Бедекер (1801–1859) – нiмецький видавець, котрий заснував 1827 року в Кобленцi видавництво путiвникiв по рiзних мiстах i краiнах. Вiдомим за життя його зробили неперевершена достовiрнiсть i видавнича якiсть путiвникiв, що носять його iм’я.], ми оминули сади Езбекii й рушили вулицею Мускi на схiд, у бiк кварталiв, заселених корiнними мешканцями. Досить скоро ми опинилися в руках енергiйного чичероне, i, незважаючи на всi пiзнiшi метаморфози, маю визнати, що вiн-таки був майстром своеi справи.
Тодi я ще не тямив, якоi хиби припустився, не звернувшись у готелi за послугами офiцiйного гiда. Тепер перед нами стояв чисто поголений, порiвняно акуратний жевжик iз дивно глухим голосом. Вiн скидався на фараона i назвався Абдулом Раiсом ель-Дрогманом. Було очевидно, що вiн – великий авторитет серед iнших представникiв свого ремесла. Правда, в полiцii нам потiм повiдомили, що чоловiка з таким iм’ям вони не знають, що слово «раiс», вочевидь, е частиною звернення до будь-якоi шанованоi людини, а Дрогман – це, без сумнiву, не що iнше, як спотворена форма слова «драгоман», яким називають керiвника туристичних груп.
Абдул показав нам такi дива, про якi ми ранiше лише читали i мрiяли. Старий Каiр уже сам по собi – мiсто-казка i мiсто-мрiя: лабiринти вузьких вуличок, оповитих таемничими пахощами; балкони найвибагливiших форм, що сходяться майже впритул над вимощеними брукiвкою вулицями; цiлком азiйський вир вуличного руху з його багатомовним галасом, клацання батогiв, торохтiння бричок i скрипiння пiдвод, дзенькiт монет i репетування вiслюкiв; калейдоскоп строкатого одягу, тюрбанiв, чадр i фесок; водоноси i дервiшi, собаки та кiшки, ворожки i цирульники; i, перекриваючи всi iншi звуки, голосiння слiпих жебракiв, котрi скорчилися в своiх нiшах, i тужливi азани[11 - Азан – заклик на молитву в мусульман.] муедзинiв на мiнаретах, що тонко стримiли на тлi яскравого, бездоганно синього неба.
Не менш привабливими виявилися i вкритi базарнi ряди, де до того ж було не так гамiрно. Прянощi, парфуми, ароматичнi кульки, килими, шовки, мiдь; старий Махмуд Сулейман сидить, схрестивши ноги, посеред своiх сусiдiв iз ароматичними смолами, поруч юнаки, котрi весело теревенять i товчуть зерна гiрчицi в заглибинi капiтелi давньоримськоi класичноi колони коринфського ордеру, завезеноi сюди, ймовiрно, iз сусiднього Гелiополя, де розмiщувався один iз трьох легiонiв iмператора Августа. А ще мечетi й музей – ми оглянули iх усi, i заледве зберегли свiй пiднесений арабський настрiй, коли мало не пiддалися темним чарам Єгипту фараонiв, безцiннi скарби якого пропонував нашiй увазi музей. Бiльше ми наразi не шукали, а тому зосередили свою увагу на середньовiчнiй сарацинськiй розкошi халiфiв, пишних надгробках-мечетях, що складають помпезний фееричний некрополь на краю Аравiйськоi пустелi.
Наостанок Абдул повiв нас по Шарiа-Мухаммед-Алi до старовинноi мечетi султана Гасана i ворiт Баб-ель-Азабу з вежами обабiч, вiдразу за якими прохiд мiж двох стiн, що круто здiймаються, провадить до величноi цитаделi, яку звiв сам Саладiн iз блокiв зруйнованих пiрамiд. Сонце вже заходило, коли ми пiднялися на цю кручу; обiйшли навколо сучасну мечеть Мухаммеда Алi i, зупинившись бiля парапету, окинули поглядом iз запаморочливоi висоти чарiвний Каiр, весь у золотi рiзьблених куполiв, повiтряних мiнаретiв i слiпучих садiв.
Високо над мiстом здiймався величезний романський купол нового музею, а за ним, по iнший бiк загадкового жовтого Нiлу, батька часiв i династiй, зачаiли вiчну загрозу хвилястi пiски Лiвiйськоi пустелi, що переливаються всiма барвами веселки та стережуть темнi таемницi столiть.
Услiд за багряним заходом припхався пронизливий холод египетськоi ночi. Споглядаючи сонце, що балансуе на краю свiту, як той стародавнiй бог Гелiополя Ра-Горахтi[12 - Ра-Горахтi – синкретичне божество Сонця в давньоегипетськiй мiфологii, сумiш образiв богiв Ра та Горахтi (Гора).], або Сонце горизонту, ми чiтко розрiзнили на тлi червоноi заграви зловiснi обриси пiрамiд Гiзи, цих давнiх гробниць, на яких на той час, коли Тутанхамон сходив на золотий престол у далеких Фiвах, уже лежав пил тисячолiть. І тодi нам стало ясно, що Каiра сарацинського з нас годi, i настав час торкнутися потаемних таемниць Єгипту предковiчного чорного Хем Ра, а також Амона, Ізиди й Осирiса.
Екскурсiя до пiрамiд вiдбулася наступного дня. Сiвши у «Вiкторiю», ми перетнули острiв Гезiра з його гiгантськими лебахiями i невеликим англiйським мiсточком виiхали на захiдний берег. Звiдти ми помчали спершу мiж двох рядiв значноi висоти лебахiй, а потiм повз великий зоологiчний сад у бiк Гiзи, передмiстя Каiра, де згодом спорудили мiст, що сполучае Гiзу безпосередньо з Каiром. Завернувши в глиб краiни по Шарiа-ель-Харам, ми минули дiльницю дзеркально-гладких каналiв i убогих тубiльних селищ, i ось, нарештi, попереду замаячила мета наших пошукiв, проступаючи крiзь свiтанковий серпанок i вiдбиваючись у перевернутому виглядi у придорожнiх калюжах. Воiстину, сорок столiть витрiщалися тут на нас згори донизу, як казав Наполеон своiм солдатам.
Дорога злетiла круто вгору, i незабаром ми досягли пункту пересадки мiж трамвайною станцiею i готелем «Мена-гаус». Ми не встигли й озирнутися, як наш провiдник уже роздобув квитки на вiдвiдини пiрамiд i знайшов спiльну мову з натовпом галасливих i агресивних бедуiнiв, котрi жили в сусiдньому селищi, злиденному i брудному, i чiплялися до всiх мандрiвникiв. Абдул тримався з гiднiстю i не лише не пiдпустив нiкого до нас, а й навiть роздобув у них кiлька чудових верблюдiв для мене i дружини й вiслюка для себе, а також винайняв групу хлопчакiв i дорослих чоловiкiв як погоничiв для наших тварин. Усе це виглядало, втiм, абсолютно зайвим, та до того ж i недешевим, бо вiдстань, яку нам треба було подолати, була настiльки мiзерною, що ми цiлком могли б обiйтися й без верблюдiв. Але ми не пошкодували про те, що збагатили свiй досвiд iздою на такому не надто зручному засобi пересування пустелею.
Пiрамiди Гiзи розмiстилися на високому скелястому плато по сусiдству з найпiвнiчнiшим iз царських i аристократичних некрополiв, збудованих в околицях тепер уже не iснуючого мiста Мемфiс, яке розкинулося на тому ж березi Нiлу, що й Гiза, але дещо пiвденнiше, i процвiтало в перiод мiж 3400 i 2000 роками до Рiздва Христового. Найбiльша з пiрамiд, так звана Велика пiрамiда, стоiть ближче за всiх iнших на сучасному шляху. Їi звiв фараон Хеопс, або Хуфу, близько 2800 року до Р. Х.; ii висота становить понад 450 футiв. На пiвнiчний захiд вiд неi в один ряд стоять пiрамiди Хефрена i Мiкерiна. Першу з них спорудили через поколiння пiсля пiрамiди Хеопса, вона мае трохи меншу висоту, хоча й здаеться вищою через те, що встановлена на височинi. Пiрамiда Мiкерiна, збудована близько 2700 року до Р. Х., значно поступаеться висотою двом першим. На схiд вiд другоi пiрамiди, на самому краю плато, височiе жахливий Сфiнкс – нiмий, загадковий i обтяжений мудрiстю тисячолiть. Вiн стоiть тут iз заповiтних часiв, i нiхто не знае, яким був його первiсний вигляд, адже в правлiння фараона Хефрена риси його обличчя змiнили з метою надати iм схожостi з обличчям його вельможного реставратора.
По сусiдству з трьома великими пiрамiдами стояли також безлiч другорядних пiрамiд; частина iх збереглася, вiд iншоi залишилися лише жалюгiднi слiди. Крiм цього, всi плато поцяткованi могилами представникiв нижчого, нiж царський, сану. Цi гробницi спершу були глибокими поховальними ямами або камерами, з установленими над ними кам’яними штабами, спорудами у формi лавок. Надгробки такого штибу виявили i в iнших некрополях Мемфiса. Їхнiм зразком можна вважати надгробок Пернеба, виставлений у Метрополiтен-музеi в Нью-Йорку. У Гiзi, однак, усi видимi слiди штаб або знищив час, або iх розiкрали мисливцi за старожитностями, i лише висiченi в скелястому грунтi камери, однi з яких, як i ранiше, засипанi пiском, а iншi розчищенi археологами, свiдчать про те, що тут колись були поховання. З кожною могилою сполучалася своерiдна каплиця, де жерцi й рiдня пропонували iжу й молитву. Вони вiрили, що молитва, яка витае над покiйником, це його життевий початок. Каплицi малих гробниць розмiщувалися в уже згаданих надбудовах-штабах; а поховальнi каплицi пiрамiд, в яких покоiвся царський прах фараонiв, були нiби окремi храми, кожен iз яких розташовувався на схiд вiд своеi пiрамiди i сполучався дорiжкою з доволi помпезним парадним входом iз пропiлеями, якi розмiстилися на краю скелястого плато.
Вхiд до храму другоi пiрамiди, майже похований пiд пiщаними заметами, зяе своею бездонною глибочiнню на пiвденний схiд вiд Сфiнкса. Традицiя наполегливо називае цi руiни Храмом Сфiнкса, що, може, й справедливо, якщо, певна рiч, обличчя Сфiнкса насправдi демонструе справжне зображення Хефрена, будiвничого другоi пiрамiди. Найжахливiшi чутки поширюють про те, як виглядав Сфiнкс до Хефрена, але якими б не були початковi риси його обличчя, правитель замiнив iх своiми власними, щоб люди могли дивитися на колоса не сiпаючись.
Саме у величезному вхiдному храмi неподалiк вiд Сфiнкса i знайшли дiоритову скульптуру Хефрена в натуральну величину. Тепер ii зберiгають в Єгипетському музеi. А я стояв перед нею, охоплений побожним тремтiнням. Не знаю, чи розкопали цю споруду до цього дня, але тодi, 1910-го, його велика частина ще залишалася пiд землею, i вхiд туди на нiч надiйно замикали. Розкопками займалися нiмцi, тож цiлком можливо, що довести справу до кiнця iм завадила вiйна або щось iще. З огляду на те, що довелося пережити менi самому, а також деякi побрехеньки, поширенi серед бедуiнiв, майже невiдомi й уже у будь-якому разi не прийнятi на вiру в Каiрi, я багато вiддав би за те, щоб дiзнатися, чим скiнчилася iсторiя з одним колодязем у поперечнiй галереi, де свого часу виявили скульптури фараона в достатньо дивному сусiдствi зi скульптурами бабуiнiв.
Дорога, якою ми просувалися на верблюдах того ранку, описувала круту дугу, оминаючи дерев’яну будiвлю полiцiйного вiддiлку, пошту, аптеку й крамницi по лiву руку вiд нього, а потiм завертала на пiвдень i далi на схiд, роблячи таким чином повний вигин й одночасно пiдiймаючись на плато, тож ми навiть не помiтили, як опинилися вiч-на-вiч iз пустелею, з пiдвiтряного боку вiд Великоi пiрамiди. Неначе якийсь циклоп збудував грандiозну споруду, схiдну грань якоi ми зараз оминали, витрiщаючись на долину з малими пiрамiдами, що простираеться далеко внизу. Ще далi, на схiд вiд цих пiрамiд, поблискував вiчний Нiл, а на захiд вiд них мерехтiла вiчна пустеля. Зовсiм поруч iз нами загрозливо височiли три головнi пiрамiди. У найбiльшiй iз них було цiлком вiдсутне зовнiшне облицювання, й оголилися величезнi брили, що становлять ii основу. У двох iнших тут i там виднiлися добре пiдiгнанi шматки облицювання, завдяки якому вони свого часу виглядали дуже гладкими й акуратними.
Ми спустилися до Сфiнкса i застигли перед ним, неспроможнi зронити нi слова, неначе зачарованi його важким незрячим поглядом. На його могутнiх кам’яних грудях ледь вирiзнявся символ Ра-Горахтi, за зображення якого помилково приймали Сфiнкса в епоху пiзнiх династiй, i хоча табличка мiж величезними лапами чудовиська була вкрита пiском, ми згадали слова, написанi на нiй Тутмосом IV, i про марево, що вiдвiдало його, коли юнак був спадкоемцем престолу. З цього моменту посмiшка Сфiнкса стала вселяти в нас неусвiдомлений жах, i в нашiй пам’ятi спливали легенди про пiдземнi переходи пiд велетнем, що тягнуться глибоко-глибоко донизу, в такi безоднi, про якi навiть страшно подумати, безоднi, пов’язанi з таемницями давнiшими, нiж той Єгипет, що його розкопують сучаснi археологи, i мають зловiсний стосунок до iснування в стародавньому пантеонi Нiлу потворних богiв iз головами тварин. Саме цiеi митi я вперше задав собi дурне запитання, все жаске значення якого прояснилося лише багато годин потому.
Тим часом до нас стали долучатися й iншi туристи, i ми пройшли до похованого пiд горами пiску Храму Сфiнкса. Вiн розташований за п’ятдесят ярдiв на пiвденний схiд вiд велетня, i я вже згадував його як парадний вхiд до коридора, що провадить до поховального храму Другоi пiрамiди, розташованого на плато. Значна частина храму все ще залишалася нерозкопаною, i хоча нас провели сучасним коридором до алебастровоi галереi, а звiдти – до вестибюля з колонами, я став пiдозрювати, що Абдул i мiсцевий служитель-нiмець показали нам далеко не все, що заслуговувало на увагу. Потiм ми здiйснили традицiйну прогулянку плато з пiрамiдами, в ходi якоi оглянули Другу пiрамiду з характерними руiнами поховального храму на схiд вiд неi. Третю пiрамiду з ii мiнiатюрними пiвденними супутницями i зруйнованим схiдним храмом; кам’янi надгробки i могили представникiв четвертоi i п’ятоi династiй; i, нарештi, знаменита гробниця Кемпбелла, що зяяла чорним проваллям у п’ятдесят три фути завглибшки, iз саркофагом, що затаiвся на днi. Один iз наших погоничiв очистив його вiд пiску, спустившись у запаморочливу безодню на линвi.
Раптом до нас долинули зойки з боку Великоi пiрамiди, де групу туристiв буквально тримала в облозi юрма бедуiнiв, котрi навперебiй пропонували продемонструвати швидкiсть у пробiжках на вершину пiрамiди i назад. Рекордний час для такого пiдйому i спуску, подейкують, становить сiм хвилин, однак декотрi добре тренованi шейхи iз синами запевняли нас, що зможуть укластися в п’ять, якщо тiльки iм запропонують, так би мовити, необхiдний стимул у виглядi щедрого бакшишу.
Нiякого стимулу вони не отримали, зате Абдул на наше прохання завiв нас на вершину пiрамiди, звiдки вiдкривався неперевершено величний вигляд не лише на Каiр, що вирiзнявся на вiддалi на тлi фортечноi стiни золотисто-лiлових пагорбiв, якi утворюють таку собi корону для нього, але i на всi пiрамiди в околицях Мемфiса вiд Абу-Роаш на пiвночi до Дашура на пiвднi. Саккарська ступiнчаста пiрамiда, яка е перехiдною формою мiж невисокою штабою i власне пiрамiдою, спокусливо чiтко вимальовувалася в далечiнi серед пiскiв. Саме поряд iз цiею перехiдною спорудою свого часу виявили знамениту гробницю Пернеба, тобто бiльше, нiж за чотириста миль на пiвнiч вiд рiвнини Фiв, де лежить Тутанхамон. І я вкотре вже немов онiмiв, охоплений невимовним тремтiнням. Глибока давнина, що пiдступае з усiх бокiв, i таемницi, якi, здавалося, зберiгала в собi й плекала кожна з цих пам’яток старовини, сповнили мене таким благоговiнням i почуттям нескiнченностi, яких я нiколи ранiше не вiдчував.
Утомленi сходженням i надокучливими бедуiнами, поведiнка яких виходила за межi будь-якоi пристойностi, ми вважали за щастя позбутися нудних i втомливих екскурсiй в середину пiрамiд, куди вели дуже тiснi й задушливi проходи, якими можна було пересуватися лише навкарачки. Тим часом на наших очах кiлька особливо витривалих туристiв готувалися до вiдвiдин найбiльшого з меморiалiв пiрамiди Хеопса. Заплативши з лишком i вiдпустивши свiй мiсцевий ескорт, ми пустилися в зворотний шлях пiд спекотним пiсляполуденним сонцем i опiкою вiрного Абдула Раiса. І тiльки пройшовши половину шляху, пошкодували про свою недопитливiсть. Бо про нижнi коридори пiрамiд, коридори, про якi не згадують у путiвниках, розповiдали найфантастичнiшi чутки. Вiдомо було також те, що археологи, котрi вiдкрили цi коридори й узялися за iхне обстеження, тут же заблокували входи до них i тепер тримають мiсце, де вони е, в таемницi.
Природно, усi цi плiтки були здебiльшого безпiдставними, принаймнi на перший погляд. І все ж та завзятiсть, iз якою наполягали на заборонi на вiдвiдини пiрамiд ночами, а найбiльше нижнiх ходiв i крипти Великоi пiрамiди незалежно вiд часу доби, спонукала до певних роздумiв. Утiм, що стосуеться другоi заборони, то ii причиною, ймовiрно, слугувало застереження, що психологiчний вплив на вiдвiдувача може виявитися занадто вiдчутним. Бiдолаха, котрий зiгнувся в три погибелi, почуватиметься нiби похованим пiд гiгантською кам’яною горою, де единий зв’язок iз зовнiшнiм свiтом – вузький тунель, яким можна пересуватися лише повзком i вхiд у який будь-якоi митi може бути завалений у результатi випадковостi або через злостивi дii. Одним словом, усе це виглядало настiльки загадково й iнтригуюче, що ми вирiшили за першоi ж нагоди ще раз навiдати тi пiрамiди. Менi ця нагода випала набагато швидше, нiж я мiг сподiватися.
Того ж вечора, коли нашi супутники, трохи потомленi напруженою програмою дня, влаштувалися на вiдпочинок, ми з Абдулом пiшли пройтися мальовничими арабськими кварталами. Я вже милувався ними при свiтлi дня, i менi аж свербiло дiзнатися, як виглядають цi вулицi й базари в сутiнках, коли чергування соковитих густих тiней iз м’якими захiдними променями мае лише пiдкреслювати iхню чарiвнiсть i ефемернiсть. Натовпи перехожих рiдшали, але в мiстi було, як i ранiше, велелюдно. Проходячи базаром мiдникiв Сукен-Накхасiн, ми натрапили на компанiю бедуiнiв-гультiпак, котрими, за всiма ознаками, верховодив зухвалий чолов’яга з грубими рисами обличчя i в хвацько зсунутiй набакир фесцi. Вiн iще здалеку нас помiтив, i судячи з погляду, аж нiяк не доброзичливого, яким вiн обдарував Абдула, мого вiрного провiдника тут добре знали, ймовiрно, його вважали глузливим i зарозумiлим.
Можливо, молодика обурювала та дивна копiя напiвпосмiшки-напiвсмiшка Сфiнкса, яку я сам доволi часто помiчав на обличчi Абдула i яка викликала в менi цiкавiсть у поеднаннi з роздратуванням; а може, йому був неприемний глухий, нiби змагальний резонанс голосу мого провiдника. Як би там не було, обмiн лайками i згадуванням iмен рiдних i близьких вiдбувся негайно i був доволi жвавим. Цим, однак, справа не скiнчилася. Алi Зiз, як назвав Абдул свого кривдника, коли не вживав вигадливiших прiзвиськ, став смикати мого супутника за халат, той не забарився з вiдповiдною дiею, й ось уже обое ворогiв самовiддано лупцювали один одного. Ще трохи, i зовнiшнiй вигляд суперникiв неабияк зiпсувався б, тим бiльше, що вони вже втратили своi головнi убори, якi е предметом священних гордощiв обох, аж тут втрутився я i силою розборонив забiяк.
Спершу обидвi сторони не вельми прихильно поставилися до моiх дiй, однак, урештi-решт, нехай не мир, але перемир’я таки вiдбулося. Опоненти в похмурiй мовчанцi стали приводити до ладу свою одежу. Трохи охолонувши, кожен iз них набув шляхетного вигляду, така рiзка змiна ще й як вражала. Потiм вороги уклали своерiдну угоду честi, яка iснуе в Каiрi, як я незабаром дiзнався, за традицiею, освяченою столiттями. Вiдповiдно до домовленостi суперечку необхiдно було залагодити за допомогою нiчного поединку на п’ястуках на вершинi Великоi пiрамiди, коли мине достатньо часу пiсля вiдходу останнього аматора перегляду пiрамiд при мiсячному сяйвi. Кожен iз дуелянтiв зобов’язувався привести iз собою секундантiв, поединок мав розпочатися опiвночi i складатися з кiлькох раундiв, проведених в якомога цивiлiзованiшiй манерi.
Багато було в згаданих умовах такого, що викликало в менi жвавий iнтерес. Дуель вже сама по собi обiцяла бути не просто яскравим, але й унiкальним видовищем, а коли я уявив собi сцену боротьби на цiй стародавнiй горi, що височiе над допотопним плато Гiзи, при блiдому сяйвi мiсяця, моя уява розпалилася ще дужче, змусивши затремтiти в менi кожну жилку. Абдул охоче погодився узяти мене в число своiх секундантiв, i весь вечiр ми нишпорили з ним усiлякими кублами у дуже пiдозрiлих дiльницях мiста, переважно в пiвнiчно-схiднiй частинi садiв Езбекii, де вiн виловлював по одному запеклих головорiзiв i формував iз них добiрну зграю, яка мала стати, так би мовити, тлом баталii. Уже минула дев’ята, коли наша компанiя верхи на вiслюках, названих на честь таких правителiв i iменитих гостей Єгипту, як Рамзес, Марк Твен, Дж. П. Морган i Мiннiгага[13 - Джон Пiрпонт Морган I (1837–1913) – американський пiдприемець, банкiр i фiнансист; Мiннiгага – округ у штатi Пiвденна Дакота (США).], неквапливо рушила лабiринтами вулиць, минаючи то схiднi, то европейськi квартали. По мосту з бронзовими левами ми перетнули каламутнi води Нiлу, помережанi лiсом щогл, i замисленим легким галопом попрямували обсадженою лебахiями дорогою, що веде до Гiзи. Наш шлях тривав трохи бiльше двох годин. Пiд’iжджаючи до потрiбного мiсця, ми зустрiли залишки туристiв, котрi поверталися до Каiра, i привiтали останнiй трамвай, що йшов туди ж. Нарештi ми залишилися вiч-на-вiч iз нiччю, минулим i мiсяцем.
А потiм перед нами виросли лячнi гори пiрамiд. Здавалося, вони таiли в собi якусь споконвiчну загрозу, чого я не помiтив ранiше, при денному свiтлi. Тепер же навiть найменша з них мiстила в собi якийсь натяк на щось потойбiчне. Утiм, хiба не в цiй саме пiрамiдi за часiв шостоi династii поховали царицю Нiтокрiс, пiдступну Нiтокрiс, котра якось запросила всiх своiх ворогiв до себе на бенкет до храму пiд Нiлом i втопила гостей, наказавши вiдкрити шлюзи? Я згадав, що про Нiтокрiс серед арабiв розповiдають дивнi побрехеньки i що за певних фаз мiсяця вони оминають Третю пiрамiду. Та й чи не цю царицю мав на увазi поет Томас Мур, коли складав такi рядки (iх люблять повторювати човнярi Мемфiса):
Пiдземна нiмфа щось ховае
В криiвках в водах-дармоiдах.
Коштовнi каменi та перли мае
Володарка своеi пiрамiди.
Хоча ми i поспiшали, та Алi Зiз i його прибiчники виявилися спритнiшими. Ми ще здалеку помiтили iхнiх вiслюкiв: силуети тварин чiтко вирисовувалися на тлi пустельного плато. Замiсть того, щоб прошкувати прямою дорогою до готелю «Мена-гаус», де нас могла побачити i затримати сонна i не надто злiсна полiцiя, ми завернули до Кафрел-Хараму, убогого тубiльного селища, розташованого поруч iз Сфiнксом, що слугувало мiсцем стоянки для вiслюкiв Алi Зiза. Бруднi бедуiни прив’язали верблюдiв i вiслюкiв у кам’яних гробницях почту Хефрена, а потiм ми видерлися скелястим схилом на плато i пiсками пройшлися до Великоi пiрамiди. Араби гучним роем обсипали ii з усiх бокiв i стали пiдiйматися стертими кам’яними сходами. Абдул Раiс запропонував менi свою допомогу, але я не мав у нiй потреби.
Майже кожен, хто мандрував Єгиптом, знае, що споконвiчна вершина пiрамiди Хеопса поiдена столiттями, в результатi чого залишився плаский майданчик у дванадцять ярдiв периметром. На цьому крихiтному острiвцi ми i розмiстилися, утворивши нiби живий ринг, i вже за кiлька секунд блiдий мiсяць пустелi сардонiчно щирився на поединок, який, якщо не брати до уваги характеру вигукiв iз боку уболiвальникiв, цiлком мiг би вiдбуватися в будь-якому американському спортивному клубi нижчоi лiги. Тут так само, як i в нас, не вiдчувалося нестачi у заборонених прийомах, i, на мое не цiлком дилетантське око, практично кожен випад, удар i фiнт волав про те, що супротивники не вирiзняються розбiрливiстю в методах. Усе це тривало дуже недовго, i, незважаючи на своi сумнiви щодо використаних прийомiв, я вiдчув щось на кшталт гордощiв за свою власнiсть, коли Абдула Раiса оголосили звитяжцем.
Примирення вiдбулося з блискавичною швидкiстю, i серед обiймiв, пиятик i спiвiв, що сталися опiсля, я був готовий засумнiватися в тому, що сварка була справжньою. Як не дивно, але менi також здалося, що я бiльшою мiрою приковую до себе увагу, нiж колишнi антагонiсти. Користаючи зi своiх скромних пiзнань в арабськiй, я виснував iз iхнiх слiв, що вони плещуть язиками про моi професiйнi виступи, на яких я демонструю свое вмiння звiльнятися вiд наймiцнiших пут i вибиратися з iмпровiзованих казематiв. Манера, в якiй вели диспут, вирiзнялася не лише дивовижною обiзнанiстю про всi моi подвиги, але й явною недовiрою i навiть ворожiстю до них. Тiльки тепер я поступово став усвiдомлювати, що стародавня египетська магiя не зникла без слiду, але залишила пiсля себе уривки таемних окультних знань i жрецькоi культовоi практики, що якось збереглися серед фелахiв у формi забобонiв настiльки мiцних, що спритнiсть будь-якого заiжджого фiгляра або фокусника викликае у них справедливу образу i береться пiд сумнiв. Менi знову впала в вiчi разюча схожiсть мого провiдника Абдула з давньоегипетським жерцем, або фараоном, або навiть усмiхненим Сфiнксом, я знову почув його глухий, утробний голос, i мною зателiпало.
Саме цiеi митi, нiби на пiдтвердження моiх думок, i сталося те, що змусило мене проклинати ту довiрливiсть, iз якою я брав подii останнiх годин за чисту монету, тодi як вони влаштували справжнiсiньку виставу, до того ж дуже неоковирну. Без попередження (гадаю, за сигналом, який непомiтно подав Абдул) бедуiни накинулися на мене всiею юрбою, i незабаром я вже був сповитий по руках i ногах, i так мiцно, як мене не в’язали жодного разу в життi нi на сценi, нi поза нею.
Я пручався, скiльки мiг, але дуже скоро переконався, що одному менi не вислизнути вiд двадцятьох iз гаком дужих дикунiв. Менi зв’язали руки за спиною, зiгнули до краю ноги в колiнах i намертво скрiпили мiж собою зап’ястя i щиколотки. Бридка шмата у ротi й пов’язка на очах доповнили всю картину. Пiсля цього араби закинули мене собi на плечi i стали спускатися з пiрамiди. Мене пiдкидало при кожному кроцi, а зрадник Абдул невтомно кепкував iз мене. Вiн знущався i глумився вiд душi; запевняв мене своiм утробним голосом, що дуже скоро моi магiчнi сили пройдуть превелике випробування, котре зiб’е з мене пиху, якоi я набув у результатi успiшного проходження крiзь усi випробування, якi менi пропонували в Америцi й Європi.
– Єгипет, – нагадав вiн менi, – старий, як свiт, i таiть у собi безлiч загадкових первозданних сил, незбагненних для наших сучасних знавцiв, усi хитрощi котрих спiймати тебе в пастку настiльки дружно провалилися.
Як далеко i в якому напрямку мене тягнули, не знаю. Мое становище виключало будь-яку можливiсть правильноi оцiнки. Безумовно можу сказати хiба одне: вiдстань не могла бути значною, позаяк тi, хто мене несли, жодного разу не додали кроку, i водночас я перебував у пiдвiшеному станi на диво недовго. Ось саме ця приголомшлива стислiсть пройденого шляху i змушуе мене сiпатися щоразу, коли думаю про Гiзу й ii плато; сама думка про близькiсть до щоденних туристичних маршрутiв того, що iснувало тодi й, мабуть, iснуе дотепер, кидае мене в холодний пiт.
Та жахлива аномалiя, про яку я розповiдаю, проявилася не вiдразу. Опустивши мене на пiсок, шахраi обв’язали менi груди мотузкою, протягли мене кiлька футiв i, зупинившись бiля ями з порепаними краями, закинули мене до неi дуже нечемним чином. Немов цiлу вiчнiсть, а то й не одну, я падав, гепаючись об нерiвнi стiни вузького колодязя, вирубаного в скелi. Спершу я вирiшив, що це одна з тих поховальних шахт, якими ряснiе плато, але незабаром жахлива, майже неправдоподiбна ii глибина позбавила мене всiх пiдстав для якихось гiпотез.
Із кожною секундою весь жах пережитого мною ставав усе гострiшим. Що за абсурд настiльки нескiнченно довго падати в дiру, висiчену в суцiльнiй вертикальнiй скелi, i все ще не досягти центру землi! І хiба могла линва, виготовлена людськими руками, виявитися настiльки довгою, щоб захопити мене в цi пекельнi бездоннi глибини? Простiше було припустити, що вiдчутi мною почуття вводять мене в оману. Я i досi не впевнений у зворотному, адже знаю, наскiльки оманливим стае вiдчуття часу, коли ти перемiщаешся проти своеi волi, або коли твое тiло перебувае у викривленому станi. Цiлком я впевнений лише в одному: що якийсь час я зберiгав логiчну зв’язнiсть думок i не погiршував у своiй реальностi й без того жахливу картину продуктами власноi уяви. Найбiльше, що могло статися, це своерiдна мозкова iлюзiя, вiд якоi нескiнченно далеко до справжньоi галюцинацii.
Описане вище, однак, не мае стосунку до моеi першоi непритомностi. Суворiсть випробування йшла по зростаючiй, i першою ланкою в ланцюзi всiх наступних жахiв стало вельми помiтне збiльшення у швидкостi мого спуску. Тi, хто стояв нагорi й вiдпускав цю нескiнченно довгу линву, схоже, подесятерили своi зусилля, i тепер я стрiмко летiв униз, обдираючи боки об грубi стiни колодязя, що начебто навiть звужувалися. Мiй одяг перетворився на лахмiття, по всьому тiлу сочилася кров. Вiдчуття вiд цього за своею неприемнiстю перевершували навiть пекучий i гострий бiль. Не менших випробувань зазнавав i мiй нюх: спершу ледь уловний, але поступово посилений запах затхлостi i вогкостi на диво не був схожим на всi знайомi менi запахи; вiн мiстив у собi елемент прянощiв i навiть пахощiв, що надавало йому якогось вiдтiнку пародii.
Потiм стався психiчний катаклiзм. Вiн був жахливим, таким жахливим, що не пiддаеться нiякому притомному опису, бо охопив усю душу цiлком, не загубивши жодноi ii частини, яка могла б контролювати те, що вiдбуваеться. Це був екстаз жахiття i апофеоз чортiвнi. Раптовiсть змiни можна назвати апокалiптичною i демонiчною: ще мить тому я стрiмко падав у вузький колодязь нестерпного катування, що визвiрився мiльйоном iклiв, а вже наступноi митi я мчав, немов на крилах кажана, крiзь безоднi пекла; злiтаючи й маневруючи, долав численнi милi безмежного задушливого простору; то здiймався в запаморочливi висоти крижаного ефiру, то пiрнав так, що аж дух перехоплювало, у ваблячi глибини всепожираючого смердючого вакууму… Дяка Богу, що наступне забуття вивiльнило мене з пазурiв свiдомостi, якi шматували мою душу, наче гарпii, i ледь не довели мене до божевiлля! Цей перепочинок, яким би вiн не був коротким, повернув менi сили й яснiсть розуму, достатнi для того, щоб витримати ще бiльшi породження вселенського шаленства, якi зачаiлися, злiсно щось бурмочучи на моему шляху.
ІІ
Лише поступово приходив я до тями пiсля того моторошного лету крiзь Стiгiйський простiр. Процес виявився напрочуд болiсним i помережився фантастичними видивами, в яких своерiдно вiдбилася та обставина, що я був зв’язаний. Змiст цих мрiй являвся менi цiлком чiтко лише доти, доки я iх вiдчував; потiм усе якось вiдразу потьмянiло в моiй свiдомостi, i подальшi страшнi подii – реальнi чи лише уявнi – залишили вiд нього одну голу канву. Менi здавалося, що мене стискае величезна жовта лапа, волохата п’ятипала пазуриста лапа, яка висунулася з надр землi, щоб розчавити й поглинути мене. І тодi я збагнув, що ця лапа i е Єгипет. У забуттi я озирнувся на подii останнiх тижнiв i побачив, як мене поступово, крок за кроком, пiдступно та поволi притягуе i вабить якийсь гуль[14 - Гуль – iстота жiночоi статi з арабських мiфiв i казок, перевертень, що живе в пустелi, печерах, кладовищах i харчуеться мертвечиною, а також самотнiми мандрiвниками.], злий дух стародавнього нiльського чаклунства, що iснував у Єгиптi задовго до того, як з’явилася перша людина, i пробуде у ньому, коли зникне остання.
Я побачив весь жах i прокляття египетськоi давнини з ii позначеними страшними вiдзнаками спальнями i храмами мерцiв. Я спостерiгав за фантасмагоричними процесiями жерцiв iз головами бикiв, соколiв, iбiсiв i кiшок; примарнi процесii, що безперервно прошкують пiдземними переходами й лабiринтами, обрамленими гiгантськими пропiлеями[15 - Пропiлеi – парадний вхiд, проiзд, утворений портиками i колонадами, розташованими симетрично вiдносно осi руху.], поруч iз якими людина виглядае, наче муха, i складають дивовижнi жертви невiдомим богам. Кам’янi колоси крокували в темрявi вiчноi ночi, женучи табуни оскалених андросфiнксiв до берегiв непорушно застиглих безмежних смоляних рiчок. І за всiм цим ховалася шалена первiсна лють некромантii, чорна i без форми; вона жадiбно хапала мене в темрявi, щоб розправитися з вiдлунням, що посмiло ii передражнювати.
У моiй пасивнiй свiдомостi вiдбувалася зловiсна драма ненавистi й переслiдування. Я бачив, як чорна душа Єгипту вибирае мене, одного з багатьох, i вкрадливим шепотом закликае до себе, зачаровуючи зовнiшнiм блиском i чарiвнiстю сарацинства, при цьому наполегливо штовхаючи в споконвiчний жах i божевiлля фараонства, в катакомби свого мертвого i бездонного серця.
Поступово марева стали набувати людськоi подоби, i мiй провiдник Абдул Раiс постав перед мене в царськiй мантii з презирливою посмiшкою Сфiнкса на устах. І тодi я побачив, що у нього тi ж самi риси обличчя, що й у Хефрена Великого, котрий воздвигнув Другу пiрамiду, i змiнив зовнiшнiсть Сфiнкса так, аби той був схожим на нього самого, i збудував гiгантський вхiдний храм iз його незлiченними ходами, таемницi яких не знають археологи, котрi iх вiдкрили; про неi знають лише пiсок i нiма скеля. Я побачив довгу вузьку негнучку руку Хефрена, точно таку ж, як у скульптури в Єгипетському музеi, у статуi, знайденiй у страшному вхiдному храмi. Тепер я був вражений, що не залементував свого часу, коли помiтив, що точно такi ж руки мав i Абдул Раiс… Клята рука! Вона була огидно крижаною i хотiла розчавити мене… О, цей холод i тiснота саркофага… холоднеча i важкiсть Єгипту допотопних часiв… Ця рука була самим Єгиптом, сутiнковим i замогильним… Ця жовта лапа… І про Хефрена торочать такi речi…
Тут я почав оговтуватися. У будь-якому разi тепер я вже перебував у примарнiй владi не цiлком. Я згадав i поединок на вершинi пiрамiди, i напад вiроломних бедуiнiв, i моторошний спуск линвою в безодню колодязя, прорубану в скелi, i скаженi злети й падiння в крижанiй пустелi, що видiляе гнилi пахощi. Я второпав, що лежу на сирiй кам’янiй пiдлозi i що мотузка впиваеться в мене з колишньою силою. Було дуже зимно, i менi здавалося, нiби мене овiвае якийсь згубний подих. Рани i садна, яких менi завдали нерiвнi стiни кам’яноi копальнi, нестерпно нили й палали, iхня хворобливiсть погiршувалась якоюсь особливою iдкiстю згаданого протягу, i тому вже однiеi спроби ворухнутися було досить, аби все мое тiло пронизало болiсним пульсуючим болем.
Перевертаючись, я вiдчув натяг линви i виснував, що ii горiшнiй кiнець, як i ранiше, тягнеться на поверхню. Вiн iще в руках арабiв чи нi, я не знав; не вiдав я й того, на якiй глибинi опинився. Я знав напевно лише одне: що мене оточуе цiлковитий або майже безпросвiтний морок, бо жоден промiнчик мiсячного сяйва не проникав крiзь мою пов’язку. З iншого боку, я не настiльки довiряв своiм вiдчуттям, аби усвiдомлення значноi тривалостi спуску, яке оволодiло мною, приймати за свiдчення неймовiрноi глибини.
Виходячи з того, що я, судячи з усього, перебував у достатньо просторому примiщеннi, що мае вихiд на поверхню крiзь отвiр, розташований прямо над моею головою, можна було припустити, що казематом для мене слугував похований глибоко пiд землею старовинний храм Хефрена, той, який ще називають Храмом Сфiнкса; можливо, я потрапив в один iз тих коридорiв, якi приховали вiд нас нашi гiди в ходi вранiшньоi екскурсii i звiдки я зумiв би легко вибратися, якби менi вдалося знайти шлях до замкненого входу в коридор. У будь-якому випадку менi потрiбно було блукати лабiринтом, але навряд чи реальна загроза була важча за тi, в якi я вже не раз потрапляв.
Насамперед, однак, треба позбутися мотузки, ганчiрки й пов’язки на очах. Я думав, що ця процедура не буде для мене аж надто складною, позаяк за час моеi довгоi i карколомноi артистичноi кар’ери набагато витонченiшi експерти, нiж цi араби, випробували на менi весь свiтовий асортимент пут i кайданiв, i жодного разу не досягли успiху в змаганнi з моiми методами. Потiм я раптом утямив, що коли почну звiльнятися вiд мотузки, вона заворушиться, й араби, якщо вони, звiсно, ще тримають у руках ii кiнець, збагнуть, що я намагаюся втекти, i стануть бiля входу, щоб зустрiти й атакувати мене там. Правда, це мiркування мало сенс лише в тому випадку, якщо я справдi перебував у хефренiвському Храмi Сфiнкса. Дiрка у стелi, де б вона не ховалася, навряд чи могла бути на дуже великiй вiдстанi вiд сучасного входу поруч зi Сфiнксом, якщо, певна рiч, мова взагалi могла йти про якiсь значнi дистанцii, бо площа, яку знають вiдвiдувачi пiрамiд, аж нiяк не велика. Пiд час свого денного паломництва я не помiтив нiчого схожого на такий отвiр, але речi такого штибу дуже легко прогледiти серед пiщаних заметiв.
Скорчившись на кам’янiй пiдлозi зi зв’язаними руками й ногами i дозволяючи собi iнтенсивно мiркувати, я майже забув про всi жахи свого нескiнченного падiння в прiрву i запаморочливi печернi маневри, якi ще донедавна доводили мене до нестями. Моi думки заполонило лише одне: як перехитрити арабiв. І тодi я вирiшив мерщiй узятися до справи i звiльнитися вiд пут якомога швидше i не натягуючи линви, щоб навiть не натякнути арабам про те, що я намагаюся накивати п’ятами. Прийняти рiшення, однак, виявилося набагато легше, нiж його здiйснити. Кiлька пробних рухiв переконали мене в тому, що без помiтноi метушнi багато не досягнеш, i коли пiсля одного особливо енергiйного зусилля вiдчув, як поруч зi мною i на мене падае, згортаючись кiльцями, линва, я анiтрохи не здивувався. «А чого ж ти хотiв? – сказав я собi. – Бедуiни, природно, помiтили твоi рухи i вiдпустили свiй кiнець мотузки. Тепер вони, без жодного сумнiву, поквапляться до справжнього входу в храм i чекатимуть тебе там у засiдцi зi своiми кровожерливими намiрами».
Перспектива малювалася невтiшна, але в своему життi я зiштовхнувся i з гiршим, тому зберiг спокiй, який не мав намiру втрачати й тепер. Насамперед треба було розв’язатися, а потiм уже вдатися до свого мистецтва i спробувати вибратися з храму цiлим i неушкодженим. Сьогоднi мене навiть смiшить та беззастережнiсть, iз якою я переконав себе, що перебуваю в стародавньому храмi Хефрена на цiлком незначнiй глибинi.
Моя упевненiсть розсипалася в порох, а всi первiснi страхи, пов’язанi з надприродними прiрвами й демонiчними таемницями, постали в менi з подвоеною силою, коли я раптом виявив, що в той самий час, поки я холоднокровно обмiрковував своi намiри, одна жахлива обставина, весь жах i значення якоi я ранiше не усвiдомлював, прибувае, куди не глянь. Я вже казав, що линва, падаючи, звивалася в кiльця, якi збиралися поруч зi мною i на менi. Тепер я раптом побачив, що вона продовжуе падати i звиватися, мiж тим як жодна нормальна мотузка не могла виявитися настiльки довгою. Бiльше того, швидкiсть ii падiння зросла, i вона валилася на мене лавиною. На пiдлозi виростала мотузяна гора, ховаючи мене пiд своiми завитками, число яких безперервно множилося. Дуже скоро мене завалило з головою, i менi стало важко дихати, тодi як кiльця продовжували збиратися i вiдбирати у мене останне повiтря.
Моi думки знову затьмарилися, i я марно намагався уникнути загрози – страшноi й неминучоi. Бо весь жах мого становища полягав навiть не в тих нелюдських муках, якi я вiдчував, не в тому, що в менi по краплинi висихав дух i життева сила, а в усвiдомленнi того, що означають цi в неймовiрнiй кiлькостi метри линви, i якi безмiрнi невiдомi простори в глибинах земних надр, либонь, оточують мене саме зараз. Отже, нескiнченний спуск i полiт через сатанинськi безоднi, що перехоплював дух, були реальнiстю, i тепер я лежу без будь-якоi надii на порятунок в якомусь безiменному позамежному свiтi неподалiк вiд центру землi? Понад людську силу було витерпiти цю жахливу, гiрку правду, що раптово звалилася на мене, i я знову вимкнувся.
Кажучи «вимкнувся», я зовсiм не маю на увазi вiдсутнiсть марень. Навпаки, моя вiдчуженiсть вiд зовнiшнього, реального свiту супроводжувалася неймовiрними видивами, описати якi неможливо. Господи!.. І навiщо тiльки я прочитав стiльки сторiнок з египтологii до того, як вiдвiдати цю землю, батькiвщину всесвiтньоi пiтьми i жаху?! Ця друга непритомнiсть знову осяяла мiй приспаний розум лячним розумiнням самоi сутi цiеi краiни i ii таемниць, i з якоiсь проклятоi примхи долi моi мрii звернулися до уявлень про мертвих, котрi губляться у глибинi столiть, i про те, як вони iнодi постають i живуть iз душею й тiлом в утробi загадкових гробниць, що бiльше нагадують будинки, нiж могили. У моiй пам’ятi спливло, набувши химерного образу, якого я, на щастя, вже не пригадаю, оригiнальне i вибагливе облаштування египетськоi поховальноi камери; я пригадав також безглуздi i дикi забобони, що породили таку схему.
Усi думки стародавнiх египтян оберталися навколо смертi й мерцiв. Вони розумiли воскресiння в буквальному сенсi як воскресiння тiла. Саме це спонукало iх iз особливою ретельнiстю мумiфiкувати тiло i зберiгати всi життево важливi органи в закупорених посудинах поруч iз покiйником. Тим часом, крiм тiла, вони вiрили й в iснування ще двох елементiв: душi, яка пiсля того, як ii оцiнить i схвалить Осирiс, замешкуе в краiнi блаженних, i темного, зловiсного «ка» або життевого початку, що, сiючи страх, мандруе горiшнiм i нижнiм свiтами, спускаючись iнколи в поховальну каплицю до збереженого тiла, щоб скуштувати жертовноi iжi, принесеноi туди жерцями й побожною челяддю. А iнодi циркулюють ще й такi чутки: що воно входить у тiло або в його дерев’яного двiйника, якого завжди кладуть поруч, i, покинувши межi гробницi, блукае околицями, чинячи своi темнi справи.
Тисячолiттями спочивали тiла в помпезних саркофагах, вирячивши вгору своi млявi очi, якщо iх не вiдвiдувало «ка», в очiкуваннi того дня, коли Осирiс вiдродить у них «ка» i душу, а також виведе легiони задубiлих мерцiв iз глухих осель сну на свiтло. Яким трiумфом могло б обернутися це воскресiння, але, на жаль, не всi душi отримають благословення, не всi могили залишаться не спаплюженими, i тому неминуче варто чекати безглуздих помилок i жахливих збочень. Недарма й дотепер серед арабiв сновигають чутки про несанкцiонованi збiговиська мерзенних культiв, якi вiдбувають у найпотаемнiших куточках нижнього свiту, куди можуть без страху заходити лише крилатi невидимi «ка» i бездушнi мумii.
Мабуть, найстрашнiшi перекази, що змушують кров стигнути в жилах, – це тi, що оповiдають про якiсь просто вже божевiльнi твори деградованого мистецтва жерцiв. Маю на увазi складенi мумii, що е протиприродними комбiнацiями людських тулубiв iз головами тварин, покликанi iмiтувати найдавнiших богiв. У всi перiоди iсторii iснувала традицiя мумiфiкацii священних тварин – бикiв, кiшок, iбiсiв, крокодилiв тощо, щоб, коли настане потрiбна година, вони могли повернутися в свiт до ще бiльшоi своеi слави. Але лише в перiод занепаду виникла тенденцiя до складання мумiй iз людини i тварини – тодi, коли люди перестали тямити справжнi права i привiлеi «ка» i душi.
Про те, куди подiлися тi складенi мумii, легенди замовчують; виразно можна сказати лише те, що досi iх не знаходив жоден египтолог. Чутки арабiв щодо цього занадто схожi на дитячi казочки, щоб ставитися до них серйозно. Адже вони доходять до того, що нiбито старий Хефрен – той, що пов’язаний зi Сфiнксом, Другою пiрамiдою i зяючим входом до храму, живе глибоко пiд землею зi своею дружиною, царицею гулiв Нiтокрiс, i повелiвае мумiями, не схожими нi на людей, нi на звiрiв.
Усе це стало темою моiх марень – Хефрен, його царська половина, химерне збiговисько неприродних мерцiв – i, правду кажучи, я дуже радий, що всi будь-якi чiткi обриси вивiтрилися з моеi пам’ятi. Найстрашнiше з моiх видiнь мало безпосереднiй стосунок до пустопорожнього запитання, яке я задавав собi напередоднi, коли витрiщався на висiчене в скелi обличчя Сфiнкса, цю вiчну загадку пустелi. Глипав i запитував себе: в якi невiдомi глибини провадять потаемнi ходи з храму, розташованого бiля Сфiнкса? Це запитання здавалося менi тодi таким безневинним i дрiб’язковим, а тепер воно набуло в моiх снах форми бездумного i буйного шаленства: то яке ж велетенське, протиприродне й огидне чудовисько мало зображувати риси обличчя Сфiнкса на початках?
Мое друге пробудження, якщо його можна назвати прокиданням, збереглося в пам’ятi як мить безмежного жаху, подiбного до якого i пережитого мною опiсля я не вiдчував упродовж усього свого життя, а це життя було насичене перипетiями понад людську мiру. Нагадаю, що я знепритомнiв тiеi митi, коли на мене каскадом валилася линва, що свiдчило про незмiренну глибину, на якiй я опинився. Так от, очунявши, я не вiдчув на собi жодного тягаря i, перекинувшись на спину, переконався в тому, що поки я лежав непритомний, зв’язаний, iз шматою у писку й пов’язкою на очах, якась незвiдана сила цiлком прибрала мотузяну гору, що звалилися на мене i майже задушила. Правда, усвiдомлення всiеi неймовiрностi того, що сталося, прийшло до мене не вiдразу; але воно тепер довело б мене до черговоi втрати свiдомостi, якби до цього моменту я не досяг такого ступеня духовноi знемоги, що нiяке нове потрясiння не могло б його посилити. Отже, я був сам на сам… iз чим? Не встиг я, проте, хоч щось про це подумати, чим, iмовiрно, лише б утомив себе перед новою спробою звiльнитися вiд пут, як про себе заявила, i вельми гучно, ще одна обставина, а саме: страшний бiль, який я не вiдчував ранiше, шматував моi руки i ноги, i все мое тiло, здавалося, було вкрите товстою кiркою засохлоi кровi, що нiяк не могло бути результатом моiх колишнiх порiзiв i саден. Моi груди також нили вiд ран, нiби iх дзьобав якийсь велетенський кровожерливий iбiс. Чим би не була та сила, що прибрала линву, вона налаштувалася до мене явно недоброзичливо, i, ймовiрно, завдала б менi й серйознiших ушкоджень, якби ii щось не зупинило. Можна було очiкувати, що пiсля всього цього я остаточно занепаду духом, проте все вийшло якраз навпаки, i замiсть того, щоб зануритися в безодню вiдчаю, я вiдчув новий приплив мужностi й потягу до боротьби. Тепер я знав, що злi сили, якi переслiдують мене, мають фiзичну природу, i безстрашна людина може дiево iм протистояти.
Пiдбадьорений таким мiркуванням, я знову взявся за линву i, використовуючи весь досвiд, який накопичив упродовж свого життя, узявся розплутувати ii, як часто це робив у слiпучому свiтлi софiтiв пiд шаленi оплески публiки. Звичнi подробицi процесу звiльнення цiлком заволодiли моею увагою, i тепер, коли довга мотузка, якою я ще недавно був сповитий, як немовля, поступово спадала з мене, я знову майже повiрив у те, що все пережите мною – не що iнше, як звичайна галюцинацiя, i нiколи не було нi цього жахливого колодязя, нi запаморочливоi безоднi, нi нескiнченноi линви, i лежав я тепер не будь-де, а у вхiдному храмi Хефрена бiля Сфiнкса, куди, поки перебував у нестямi, прокралися вiроломнi араби, щоб мене катувати. Тим бiльше менi варто було поквапитися з борсанням. Дайте менi тiльки встати на ноги без ганчiрки в ротi й без пов’язки на очах, щоб я мiг бачити свiтло, звiдки б воно не лилося, i тодi я навiть буду радий битися з будь-яким ворогом, яким би злим i пiдступним вiн не виявився!
Як довго я розплутувався, сказати важко. У будь-якому разi на публiцi, коли я не був нi поранений, нi виснажений, як тепер, я мiг упоратися з цим значно швидше. Аж ось, нарештi, я звiльнився i видихнув на повнi груди. Гидкий запах, що витав у вогкому i холодному повiтрi, здався менi тепер ще смердючiшим, нiж колись, бо шмата й краi пов’язки заважали менi нюхати його повною мiрою. Моi ноги затекли, в усьому тiлi вiдчувалася неймовiрна втома, i я не змiг зрушити з мiсця. Не знаю, чи довго я так пролежав, намагаючись розпрямити руки-ноги, що довгий час перебували в неприродному, скоцюрбленому станi, i напружено вдивляючись у темряву, в надii вловити хоча б вiдблиск свiтла i визначити мiсце свого перебування.
Поступово до мене повернулися сила i гнучкiсть; проте моi очi, як i ранiше, нiчого не розрiзняли. Насилу зiп’явшись на ноги, я озирнувся: усюди була пiтьма настiльки ж непроникна, як i та, в якiй я перебував iз пов’язкою на очах. Я ступив кiлька крокiв; потомленi ноги ледь мене слухалися, й усе ж я переконався, що можу йти, тож залишалося лише вирiшити, в якому напрямку. У жодному разi не можна було рухатися навмання, позаяк я мiг посунути в бiк, прямо протилежний до того, в якому знаходився жаданий вихiд. Тому я зупинився i спробував визначити, звiдки тягне холодним, сповненим запахом натру повiтрям, яке я весь цей час не переставав вiдчувати. Припустивши, що джерелом протягу, ймовiрно, е вхiд у пiдземелля, я вирiшив орiентуватися по ньому i йти строго в той бiк, звiдки вiн долинав.
Вирушаючи напередоднi ввечерi на прогулянку, я прихопив iз собою пуделко сiрникiв i маленький електричний лiхтарик. Природно, що пiсля всiх переживань у моiх кишенях, точнiше в тому, що вiд них залишилося, не збереглося жодного хоча б якогось важкого предмета. Чим далi я просувався, тим виразнiшою ставала тяга i настирливий запах, поки, нарештi, я не впевнився цiлком у тому, що просуваюся назустрiч смердючим випарам, що струмують iз якоiсь дiрки, неначе казковий джин, що являеться рибалцi у формi клубiв диму, якi випирають iз глечика. Ох, Єгипет, Єгипет… Це справдi темна колиска цивiлiзацii й вiчне джерело невимовних жахiв i невимовних дивовиж!
