Крилата смерть

скачать книгу бесплатно

Крилата смерть
Говард Фiлiпс Лавкрафт

Зарубiжнi авторськi зiбрання
Американського письменника, поета i журналiста Говарда Фiлiпса Лавкрафта (1890–1937) називали Едгаром По ХХ столiття. Вiн працював у жанрi хорору, мiстики, фентезi та науковоi фантастики й був творцем i магiстром американськоi мiстичноi «чорноi школи» 20–30-х рокiв минулого столiття. За життя Лавкрафт не опублiкував жодноi книжки i зажив слави серед широкого читацького загалу вже пiсля своеi смертi. Його творчiсть – невичерпне джерело натхнення для кiнематографiстiв, за його творами знято багато фiльмiв.

«Крилата смерть» – оповiдання Г. Ф. Лавкрафта, написане 1933 р. у спiвавторствi з Гейзелом Гiлдом, являе собою щоденник вбивцi – вченого, який задумав пiдступну помсту – вбивство свого колеги Генрi Мура, та так, щоб самому залишитися безкарним. Мiсце дii – Пiвденна Африка – е дуже колоритним: невiдома науцi фауна, недоступнi мiсця, де не ступала нога бiлоi людини, загадковi смертельнi хвороби, страшнi повiр’я мiсцевого населення. Саме враховуючи такi обставини, Томас Слоунвайт i вирiшив скористатися неймовiрно витонченим способом помсти – за допомогою отруйноi мухи… Однак за своi вчинки треба вiдповiдати, i на нього чекае не менш витончене покарання за скоений злочин…

Говард Филлипс Лавкрафт

Крилата смерть

© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019

© Д. О. Чмуж, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019

Маленька скляна плящинка

– Лягти в дрейф, там щось е з пiдвiтряного боку, – наказав невисокий дебелий чоловiк, якого звали Вiльям Джонс.

Вiн був капiтаном невеликого кетботу[1 - Кетбот – невеликий вiтрильник.], в якому вiн сам i купка людей пливли морем тiеi митi, коли, власне, й починаеться наша iсторiя.

– Таки е, сер, – пiдтвердив Джон Таверз, i корабель кинув якiр.

Капiтан Джонс простягнув руку до предмета, який, як вiн тут же з’ясував, був скляною пляшкою.

– Та це лише пляшка з-пiд рому, яку кинули за облавок iз корабля, що плив кудись, – сказав вiн, але все ж iз цiкавостi витягнув ii.

Атож, це була пляшка з-пiд рому, i вiн уже намiрявся кинути ii назад, коли помiтив клаптик паперу всерединi. Вiдтак витягнув його i прочитав:

«1 сiчня 1864 року

Мое iм’я Джон Джонс, i зараз, коли пишу цього листа, мiй корабель стрiмко занурюеться на дно разом iз скарбом на облавку. Я перебуваю в мiсцi, зазначеному на доданiй мапi».

Капiтан Джонс перевернув аркуш. На iншому боцi була мапа, на краю якоi були написанi такi слова:

«Пунктирнi лiнii означають курс, яким ми йшли».

– Таверзе, – збуджено вигукнув капiтан Джонс. – Прочитайте це.

Таверз зробив те, що йому звелiли.

– Гадаю, нам варто туди пiти, – зауважив капiтан Джонс. – Як гадаеш?

– Як скажете, – вiдповiв Таверз.

– Ми зафрахтуемо шхуну сьогоднi ж, – заявив капiтан.

– Гаразд, – погодився Таверз.

Вони орендували корабель i вирушили, керованi пунктирною лiнiею мапи. За чотири тижнi вони досягли вказаного мiсця. Водолази пiрнули на дно та випiрнули iз залiзною пляшкою. У нiй вони знайшли шматок брунатного паперу з кiлькома рядками, якi важко було розрiзнити:

«3 грудня 1880 року

Любi шукачi скарбiв, прошу менi дарувати за неоковирний жарт, яким я кпив iз вас, але вам пiде на користь нiчого не отримати за свiй безглуздий вчинок».

– Дуже добре, – сказав капiтан Джонс. – Читай далi.

«Однак я компенсую вашi витрати на дорогу до того мiсця, де ви знайшли вашу пляшку, i назад. Гадаю, що це буде приблизно 25 тисяч доларiв, i ви знайдете iх у залiзнiй скриньцi. Я знаю, де ви знайшли пляшку, тому що це я поклав ii разом iз залiзною скринькою, а потiм знайшов гарне мiсце, де сховав другу пляшку. Сподiваюся, що покладенi грошi компенсують вашi витрати. На цьому закiнчую.

    Анонiм».

– Я хотiв би проломити йому макiтру, – зронив капiтан Джонс. – Нумо пiрни й витягни тi 25 тисяч.

За хвилину пiрнальник повернувся iз залiзною скринькою пiд пахвою. У нiй знайшли тi 25 тисяч. Вони вiдшкодували iхнi витрати, але не думаю, що вони iще колись вирушать у загадкове мiсце, вказане таемничою пляшкою.

Звiр у печерi

Крижане передчуття, що настирливо кружляе у моiй скутiй, але ще здатнiй опиратися свiдомостi, перейшло у впевненiсть. Я був сам, остаточно i безнадiйно сам-один у лабiринтi широкоi пащi Мамонтовоi печери. Тупцяючи на мiсцi, я оглядав простiр напруженим поглядом, але нiде менi не вiдкрився знак, який вказав би шлях до порятунку. Не бачити менi бiльше благословенного свiтла дня, не пестити поглядом милi пагорби та долини прекрасного свiту, що залишився десь далеко, мою свiдомiсть не могла бiльше плекати навiть тiнь надii. Вона покинула мене. Однак життя долучило мене до касти фiлософiв, i я вiдчув неабияке задоволення вiд безпристрасностi своеi поведiнки: хоча менi доводилося читати про неприборкану лють, в яку впадають нещаснi, котрi опинилися в такiй ситуацii, я не вiдчував нiчого навiть близького до такого стану i залишався тiею ж мiрою незворушним, якою усвiдомлював повну втрату орiентацii.

Думка про те, що я, мабуть, вийшов за межi, вiдведенi для прогулянок, нi на хвилину не позбавила мене холодного серця. «Якщо смерть чекае на мене, – мiркував я, – то ця жахлива, проте велична печера, ставши моiм гробiвцем, прийме мене так само привiтно, як i кладовище». І це мiркування вiдгукнулося в менi хвилею спокою, а не розпачу.

Я був упевнений: попереду на мене чекае остання ознака приреченостi – голод. Я знав, що долею багатьох, чий шлях я повторював, було безглуздя, але я вiдчував, що мене чекав iнший кiнець. Менi не було кого звинувачувати у своему лиховi, адже без вiдома гiда я покинув слухнянi шеренги шанувальникiв пам’яток i вже бiльше години блукав заповiдними переходами. Але тепер чiтко второпав, що менi не знайти у павутинi лабiринту шлях, яким я вiдiйшов вiд своiх супутникiв.

Свiтло вiд лiхтарика блiднуло; наближалася мить, коли непроглядна пiтьма земноi пащеки мала охопити мене. Усерединi непевного кола свiтла, що тануло, я зацiпенiло малював собi точну картину наближення своеi смертi. Менi спало на думку почуте повiдомлення про колонii хворих на туберкульоз, якi оселилися у цьому велетенському гротi, сподiваючись повернути собi здоров’я в цiлющому клiматi пiдземного свiту з його постiйною температурою, чистим повiтрям, вiчним спокоем, але знайшли лише смерть, i iх виявили закляклими у дивних i жахливих позах. Сумне видовище деформованих останкiв я бачив разом iз рештою групи i тепер мiзкував, якими химерними калiцтвами позначиться довге перебування у величезнiй i мовчазнiй печерi на такому здоровому та дужому чоловiковi, як я. «Що ж, – зловiсно сказав я собi, – якщо голод не обiрве мое життя занадто квапливо, менi випаде рiдкiсна нагода кардинально вплинути на загадку».

Промiнчики свiтла звело останньою судомою, i iх поглинула темрява. Я вирiшив випробувати всi можливостi для порятунку, не нехтуючи навiть найхимернiшими; тому зiбрав усю мiць своiх легенiв у марнiй надii привернути увагу провiдника серiею глухих волань. Та, лементуючи, у глибинi душi я ще сподiвався, що вони не досягнуть мети, i мiй голос, гучний, вiдбитий нескiнченними зламами чорного лабiринту, що поглинув мене, увiллеться лише в моi вушнi раковини.

Проте я нашорошив вуха, коли раптом менi здалося, що я вловлюю кроки, якi наближаються i м’яко втискаються у кам’яну пiдлогу печери. Невже звiльнення прийшло так хутко? Невже всупереч моему жаскому передчуттю провiдник помiтив мою злочинну вiдсутнiсть i рушив моiми слiдами, щоб знайти мене у заплутаному королiвствi вапняку? Цi запитання осяяли мене наростаючими радощами, i я був готовий знову зарепетувати, щоб наблизити хвилину порятунку, аж раптом мое захоплення змiнилося жахом. Мiй слух, завжди чуйний, а тепер iще бiльше загострений цiлковитою тишею печери, донiс до зацiпенiлоi свiдомостi впевненiсть, що цi кроки не схожi на кроки людини. У похмурiй нерухомостi пiдземелля хода провiдника вiдгукнулася б виразним гострим дрiботiнням. А звук цих крокiв був м’який, по-котячому скрадливий. Прислухавшись, я розрiзнив у ходi чотири такти замiсть двох.

Я бiльше не сумнiвався, що своiми зойками розбудив якогось дикого звiра, можливо, пуму, що випадково заблукала в печерi. «Імовiрно, – мiркував я, – Всевишнiй погрожуе менi не голодом, а iншою, швидкою та милосерднiшою смертю?»

Інстинкт самозбереження, який ще теплiв у менi, ворухнувся в моiх грудях, i хоча зла сила, що насувалася, несла позбавлення вiд повiльного жорстокого кiнця, я вирiшив розлучатися з життям лише найвищою цiною. Як не дивно, але щодо прибульця я не вiдчував нiчого, окрiм ворожостi. Оцiнивши ситуацiю, я зачаiвся, сподiваючись, що загадковий звiр, не чуючи нi звуку, втратить орiентацiю, як це сталося зi мною, й омине мене. Однак моiм надiям не судилося збутися; нелюдська хода неухильно насувалася, мабуть, звiр вiдчув мiй запах, що заполонив неторканий простiр печери.

Я озирнувся вусiбiч у пошуках зброi, яка захистила б мене вiд нападу невидимого у страшнiй пiтьмi печери ворога. Менi вдалося намацати найбiльший камiнь iз тих, що валялися всюди, i я вчепився в нього обома руками, готуючись до вiдсiчi та змирившись iз неминучiстю. Тим часом шурхотiння, вiд якого волосся ставало дибки, чулося вже зовсiм близько. Втiм, звички чудовиська були дивними. Прислухаючись до його ходи, я не сумнiвався, що рухаеться тварина, яка перемiщаеться з характерним перебором мiж заднiми та переднiми лапами. Однак упродовж кiлькох коротких i нерегулярних iнтервалiв менi здавалося, що я розрiзняю ходу двоногоi iстоти. Я ламав собi мiзки над тим, що за тварина суне на мене. «Вочевидь, – думав я, – нещасна iстота заплатила за свою цiкавiсть, яка штовхнула ii дослiджувати вхiд до похмурого гроту, довiчним ув’язненням в нескiнченних нiшах i проходах. Їй довелося харчуватися незрячими рибинами, кажанами i пацюками i, либонь, рибкою, що трапляеться в розливах Зеленоi рiчки, якимось незбагненним чином сполученоi з водами печери».

Я заповнював свое похмуре вчування роздумами про те, як викручуе перебування в печерi фiзичну конституцiю живих створiнь, викликаючи в пам’ятi огидний зовнiшнiй вигляд померлих тут сухотних: адже мiсцева традицiя пов’язувала калiцтва саме з тривалим пiдземним життям. Раптом мене осiнило: навiть якщо менi вдасться зiткнутися iз супротивником, я нiколи так i не побачу, який вiн мае вигляд, оскiльки мiй лiхтарик уже давно згас, а сiрникiв я з собою не прихопив. Мiй мозок був напружений до краю. Засмучена уява висмикувала з темряви, що оточувала мене i дедалi з бiльшою силою тиснула на мене, жаскi та лячнi силуети. Ближче, iще ближче – жахливi кроки лунали зовсiм поруч. Здавалося, що мiй пронизливий зойк рвався назовнi, але, навiть якби я i наважився верескнути, навряд чи мiй голос послухався б мене. Я скам’янiв вiд жаху. Я не був упевнений, що моя права рука впораеться з каменюкою, коли настане мить жбурнути ii в чудовисько, що насувалося. Рiвномiрний вiдголос крокiв чувся поруч, тепер уже справдi поруч. Я розрiзняв важке сапання звiра i, незважаючи на шок, усе ж тямив, що почвара придибала здалеку i втомилася. Несподiвано вiдьмацькi чари розвiялися. Моя права рука, несхибно керована слухом, викинула щосили гострий шматок вапняку, який вона стискала, в бiк темного простору, звiдки линули дихання та шелест, i дивним чином каменюка вiдразу ж досягла мети: я почув, як хтось вiдскочив i завмер.

Пристосувавшись, я жбурнув iще один камiнь, i цього разу удар перевершив усi моi сподiвання; радiсть заполонила мене, бо я почув, як iстота звалилася всiею своею вагою i залишилася скутою та нерухомою. Охоплений неабияким захватом, я притулився до стiни. До мене долинало дихання – важкi вдихи i видихи, i я раптом усвiдомив, що у мене пiд рукою бiльше немае нiчого, що могло б поранити звiра. Я бiльше не вiдчував колишнього бажання з’ясувати, ким е цей хтось. Зрештою, щось близьке до безпричинного забобонного страху огорнуло мене, я не наважувався пiдiбратися до тiла, водночас я бiльше не думав про нову атаку, боячись остаточно занапастити iще жеврiюче життя. Замiсть цього я чкурнув iз усiею швидкiстю, на яку тiльки був iще здатен, у тому напрямку, звiдки прийшов. Раптом я вловив звук, скорiше навiть регулярну послiдовнiсть звукiв. За мить вона розпалася на гострi металевi дробинки. Геть сумнiви. Це був провiдник. І тодi я заволав, я заверещав, залементував, навiть завив вiд захвату, позаяк зауважив у склепiнчастому прольотi примарний мерехтливий вiдблиск, який, наскiльки я зрозумiв, не мiг бути нiчим iншим, як вiдбитою свiтлом лiхтарика тiнню. Я мчав назустрiч вiдблиску i раптом, не встигнувши збагнути, як це сталося, розтягнувся бiля нiг провiдника. Пригорнувшись до його черевикiв, я вiдкинув свою хвалену стриманiсть i, плутаючись у словах, белькотiв приголомшеному слухачевi свою страшну оповiдку, перемiшану з потоком пишномовних виявiв вдячностi. Поступово я вiдчув, що розум повертаеться до мене. Провiдник зауважив мою вiдсутнiсть, аж коли група опинилася бiля виходу з печери, й, iнтуiтивно обравши слушний напрямок, пiрнув у лабiринт проходiв, що починалися у тому мiсцi, де вiн востанне балакав зi мною; йому вдалося знайти мене пiсля чотирьох годин пошукiв.

Слухаючи розповiдь провiдника, я, пiдбадьорений свiтлом i тим, що бiльше вже не сам, став мiзкувати про дивну iстоту, поранену мною, яка, прихована мороком, лежала за два кроки вiд нас. Мною опанувала спокуса розiрвати промiнчиком свiтла завiсу таемницi, що приховувала вигляд моеi жертви. Почуття лiктя пiдiгрiло мою мужнiсть, i я зробив кiлька крокiв у бiк арени мого випробування. Незабаром ми виявили щось перекинуте, бiле, бiлiше навiть за вапняк, що випромiнюе бiлизну. Просуваючись iз усiею обережнiстю, ми, немов у единому поривi, зойкнули вiд подиву: знахiдка нiяк не вiдповiдала жодному мислимому уявленню про монстрiв. Перед нами лежала велетенська людиноподiбна мавпа, що вiдбилася, мабуть, вiд мандрiвного звiринцю. Їi вовна була бiлоснiжною, вибiленою, певна рiч, чорнильною чорнотою пiдземних палацiв i на диво тонкою. Рiдка на тiлi, вона розкiшною копицею вкривала голову та спадала на плечi. Риси обличчя цiеi зваленоi iстоти були прихованi вiд нас. Їi кiнцiвки були дивно розкинутi, втiм, у них чаiлася розгадка змiни ходи, на яку я звернув увагу ранiше: вочевидь, тварина пересувалася, використовуючи то всi чотири, то лише двi опори. Довгi, по-щурячому гострi кiгтi нависали над подушечками пальцiв. Кiнцiвки не виглядали чiпкими, анатомiчний факт, який пояснюе проживання в печерi, як i бездоганна, майже мiстична бiлизна, про яку я вже згадував. Істота була безхвостою.

Дихання слабшало, i провiдник узявся за пiстолет, аби вколошкати звiра, але той несподiвано видав звук, який змусив опустити зброю. Важко описати природу цього звуку. Вiн не був схожий на лемент мавп, його неприроднiсть могла пояснюватися лише впливом безмежноi та могильноi тишi, потривоженоi тепер вiдблисками свiтла, втраченого дивною iстотою вiдтодi, як вона заглибилася в печеру. Звук, що завмирав, глибокий i тремтячий, не укладався в жодну з вiдомих менi класифiкацiй. Несподiвано ледь вловний спазм пробiг ii тiлом. Переднi кiнцiвки сiпнулися, заднi зсудомило. Конвульсiя пiдкинула бiлоснiжне тiло й обернула до нас обличчя чудовиська. Жах, що застиг в його очах, вразив мене i на якусь мить паралiзував мою увагу. Чорнi, пекучо-вугiльнi очi жахливо контрастували з бiлизною тiла. Як у будь-яких бранцiв печери, його очi, позбавленi райдужноi оболонки, глибоко запалися. Придивившись уважнiше, я звернув увагу на не дуже розвиненi щелепи та незвичну для приматiв гладкiсть обличчя без слiдiв щетини. Лiнii носа були швидше правильними. Немов завороженi, ми не могли вiдвести погляду вiд моторошного видовища. Тонкi губи розтулилися, випустивши вже тiнь звуку, пiсля чого iстота упокоiлася назавжди.

Провiдник учепився в лацкани мого плаща, i його затрясло так сильно, що лiхтарик шалено затремтiв i на стiнах затанцювали химернi тiнi. Випроставшись, я стояв нерухомо, не вiдводячи очей вiд iстоти. Страх минув, поступившись мiсцем подиву, спiвчуттю та побожному трепету; бо звуки, якi видала жертва, поцiлена мною i простягнута перед нами на камiннi, вiдкрили iстину, що студила кров. Той, кого я вбив, дивний мешканець моторошного пiдземелля, був, принаймнi колись давно, людиною.

Алхiмiк

На вершинi гори, набряклi схили якоi бiля пiднiжжя стовбурчаться волохатим лiсом, нахабно розкинувши вузлуватi дерева, вiнцем на ложi трав стоiть замок моiх пращурiв. Зi столiття в столiття визвiрилися зубцi стiн, що тримають у шорах сувору, порепану зморшками мiсцевiсть, прийнявши пiд свое заступництво гордовитий замок, який змагаеться давнiстю, судячи з величного силуету, iз замшiлими мурами. Стародавнi вежi, овiянi вихором поколiнь, у численних виразках, залишених мiцною отрутою часу, що дiе повiльно, але, напевно, в епоху феодалiзму славилися по всiй Францii, наводячи жах на одних i захоплюючи iнших. Бiйницi й укриття бачили баронiв, графiв i навiть королiв, готових битися до останнього, й нiколи вiдлуння крокiв завойовникiв не лунало у просторих замкових залах.

Однак з тiеi героiчноi пори все змiнилося. Бiднiсть, що лише трохи вiдрiзнялася вiд крайньоi нужди, i гординя, яка не дозволила спадкоемцям осквернити свое славетне iм’я гендлярськими аферами, прирекли на погибель колись незайману пишноту володiнь. Тож тутешнi мури осiли, здичавiла буйна рослиннiсть парку, пересохлий рiв був наповнений багном, пощербилися внутрiшнi дворики, похилилися башточки, покривилася пiдлога, зникла оздоба, а побляклi гобелени доповнювали сумну повiсть про збiднiлу розкiш. З роками одна з головних веж завалилася, потiм настала черга й iнших. Чотириверха колись фортеця стала одноверхою, а мiсце могутнього лорда зайняв його зубожiлий нащадок.

Тут, в одному з просторих i похмурих примiщень замку, мешкав я, Антуан, останнiй iз приреченого графського роду С., який уперше побачив свiт дев’яносто рокiв тому. Цi стiни, як i схили гори, позначенi темними похмурими хащами, балками та гротами, були свiдками перших рокiв мого безрадiсного життя. Своiх батькiв я не знав. Мiй батько загинув, коли мав тридцять два роки. Це сталося за мiсяць до мого народження: його вбила каменюка, що зiрвалася з напiвзруйнованого парапету. Моя мати померла пiд час пологiв, тому я опинився пiд опiкою слуги, чоловiка дуже гiдного i з кебетами в головi. Якщо мене не зраджуе пам’ять, його звали П’ером. Я був единою дитиною. Самотнiсть, яка оточила мене вiдразу ж пiсля народження, лише мiцнiла завдяки дiям мого вихователя, котрий усiляко припиняв будь-яке спiлкування iз селянськими дiтьми, чиi родини мешкали всюди на рiвнинi, яка розкинулася бiля пiднiжжя гори. У тi часи П’ер пояснював свою заборону тим, що синовi шляхетського роду негоже приятелювати з плебеями. Тепер я знаю, що справжня причина ховалася в iншому: вiн хотiв уберегти моi вуха вiд вигадок про фатум, який iз поколiння в поколiння переслiдував мiй рiд. Цi iсторii, щедро прикрашенi, заповнювали дозвiлля орендарiв, котрi сидiли вечорами перед розпаленим комином.

Самотнiй, покинутий напризволяще, я гаяв роки свого дитинства, година за годиною вивчаючи старовиннi фолiанти, якими ряснiла похмура бiблiотека замку, безцiльно тиняючись або одержимо розганяючи вiковiчну пилюку в фантастичному лiсi, що прикривав наготу гори бiля ii пiдошви. Ймовiрно, таке гаяння часу i стало причиною того, що тiнь меланхолii досить рано полонила мiй розум. Студii та дослiдження навiвали спогади про похмуру таiну дикоi природи i завжди мали для мене особливу принаду.

Вченiсть не була моiм шляхом: навiть тi крихти знань, якi менi вдавалося виловити, пригнiчували мене. Очевидна нехiть мого старого вихователя заглиблюватися в iсторiю моiх пращурiв по батькiвськiй лiнii загострювала той жах, який пронизував кожну згадку про обiйстя i мимоволi передався менi. На виходi з дитинства я зумiв злiпити докупи недоладнi уривки фраз, що злiтали з неслухняного язика старого базiки i мали стосунок до якихось обставин, що з роками перетворилися для мене з дивних на клопiтно-болiснi. Рано прокинулися в менi лихi передчуття, пробудженi обставинами, якi супроводжували смерть моiх предкiв, графiв iз роду С. Спершу я пояснював собi iхню передчасну кончину природними факторами, вважаючи, що походжу з родини, в якiй чоловiки просто довго не живуть, проте з вiком став замислюватися про нечiткi старечi оповiдки, в яких мова часто заходила про прокляття, що зi столiття в столiття вiдмiрюють носiям графського титулу термiн життя лише у тридцять два роки завдовжки. Коли менi минув двадцять один рiк, старий П’ер вручив менi рукописну книгу, яка переходила, за його словами, упродовж багатьох поколiнь вiд батька до сина з тим, аби кожен новий власник продовжив лiтопис роду. Книга мiстила вражаючi записи, i iхне уважне вивчення анiтрохи не розвiяло моi похмурi передчуття. У той час вiра в усе мiстичне пустила глибоке корiння в моiй душi, i я був не в змозi вигнати ii та поставитися до неймовiрноi оповiдки, яку я всотував рядок за рядком, як до ганебноi вигадки.

Рукопис перенiс мене в минуле, у тринадцяте столiття, коли замок, в якому я народився i вирiс, був грiзною та неприступною твердинею. Саме в тi часи з’явився в наших володiннях один чоловiк, дуже примiтний, хоча й низького стану, в якому йому поступалися лише селяни. Його звали Мiшель, утiм, його бiльше знали як Мовi, тобто Злий, позаяк про нього йшов лихий поголос. Вiн виснажував себе пошуками фiлософського каменя й елiксиру молодостi i мав славу адепта чорноi магii й алхiмii. У Мiшеля Злого був син, його звали Шарль. Юнак так само добре розумiвся на окультних науках, як i його батько, тому його всi називали Ле Сорсi, тобто Чаклун. Поряднi люди цуралися цiеi пари, пiдозрюючи, що батько i син практикують нечестивi ритуали. Подейкували, що Мiшель живцем спалив свою дружину, принiсши ii в жертву дияволу, що саме вiн та його син виннi у зникненнi селянських дiтей, що почастiшали останнiм часом. Пiтьму, що огортала цих людей, прорiзав лише один спокутний промiнчик: жахливий старигань несамовито любив свого сина, i той вiдповiдав йому почуттям, що набагато перевершувало звичну синiвську вiдданiсть.

Тiеi ночi в замку на горi запанувала тривога. Зник юний Годфрi, син Генрiха, графа С. Кiлька людей на чолi з ошалiлим батьком, прочiсуючи мiсцевiсть у пошуках юного графа, увiрвалися до хижi, в якiй жили чаклуни, i застали там старого Мiшеля Злого, коли той клопотався бiля велетенського казана, в якому кипiло якесь вариво. Не усвiдомлюючи своiх дiй вiд шаленства та вiдчаю, граф накинувся на старого, i нещасна жертва загинула в його смертоносних обiймах. Тим часом слуги виявили молодого Годфрi у далеких порожнiх покоях замку, але радiсна звiстка прийшла занадто пiзно, щоб зупинити безглузду розправу. Коли граф зi своiми людьми покинув скромне житло алхiмiка i вирушив у зворотний шлях, за деревами маячив силует Шарля Чаклуна. Гомiн збуджених слуг донiс до нього звiстку про те, що сталося, i на перший погляд могло здатися, що вiн безпристрасно поставився до долi, яка спiткала його батька. Повiльно насуваючись на графа, Шарль монотонним i тому особливо страшним голосом промовив прокляття, яке з тiеi митi невiдступно переслiдувало по п’ятах представникiв роду графа С.

– Жоден нащадок убивцi не досягне вiку, що перевершуе твiй, – промовив вiн, вiдстрибнув у бiк темного лiсу i швидким рухом вихопив iз складок своеi одежi склянку з безбарвною рiдиною.

Шарль хлюпнув цiею рiдиною в обличчя вбивцi та зник за чорнильними лаштунками ночi. Граф вiддав Боговi душу на мiсцi, його поховали наступного дня. Вiдтодi, коли вiн з’явився на свiт, i до його смертi минуло трохи бiльше тридцяти двох рокiв. Марно селяни, розбившись на групи, прочiсували лiс i землi, що прилягали до гори: чаклун, закатрупивши графа, безслiдно зник.

Час i табу, накладене на згадку про ту страшну нiч, стерли прокляття з пам’ятi родини графа. Коли Годфрi, мимовiльний винуватець трагедii та спадкоемець графського титулу, загинув вiд стрiли пiд час полювання у тридцять два роки, нiхто не пов’язав його загибель iз фатумом, який перейшов на нього вiд батька. Але коли за багато рокiв Роберта, молодого графа, який мав просто богатирське здоров’я, знайшли бездиханним в околицях замку, селяни стали тихцем патякати, що смерть знайшла iхнього пана незабаром пiсля того, як вiн зустрiв свою тридцять другу весну. Людовiк, син Роберта, досягнувши фатального вiку, потонув у фортечному ровi; скорботний список поповнювався поколiння за поколiнням – Генрiхи, Роберти, Антуани, Армани – життерадiснi, котрi нi разу не згрiшили, прощалися iз життям, ледь коли iм виповнювалося стiльки рокiв, скiльки було iхньому далекому пращуру, коли той скоiв убивство.

Закiнчивши читання, я збагнув, що5 мене чекае у не такому й вiддаленому майбутньому, щонайбiльше за одинадцять рокiв, а можливо, й ранiше. Життя, що не мало колись у моiх очах великоi цiнностi, з кожним днем ставало менi все милiшим, i загадковий свiт чорноi магii дедалi глибше затягував мене у своi тенета. Я жив вiдлюдником i не вiдчував потягу до науки як такоi; вiдкинувши сучаснiсть заради середньовiччя, я, неначе старигань Мiшель та юнак Шарль, пiтнiв, намагаючись оволодiти таiною демонологii й алхiмii. Мiй досвiд зростав, але я все ще був далекий вiд того, щоб осягнути те дивне прокляття, що звалилося на мiй рiд. Інколи я вiдкидав свiй мiстицизм i, кидаючись в iншi крайнощi, намагався пояснити смерть моiх предкiв цiлком приземленою причиною банальноi розправи, яку розпочав Шарль Чаклун, а продовжили його нащадки. Переконавшись пiсля довгих розшукiв, що рiд алхiмiка не мав продовження, я повернувся до своiх студiй, прагнучи знайти закляття, яке здатне було б звiльнити мою родину вiд непосильного тягаря прокляття. В одному рiшеннi я був непохитний: залишитися парубком. Я мiркував, що з моею смертю пiдрубане родове дерево поховае прокляття пiд собою.

Я готувався зустрiти свое тридцятирiччя, коли Всевишнiй забрав до себе П’ера. У повнiй самотi я поховав старого слугу у внутрiшньому дворику, де той любив бувати. Зрештою, я перестав перейматися думкою про те, що я едина жива iстота, котра живе в фортецi, бо зжився з почуттям покинутостi, яке притупило марний бунт проти наближення вироку, i майже змирився з тим, що маю роздiлити долю своiх пращурiв. Я гаяв час, дослiджуючи закинутi зали та вежi старого замку, куди ранiше мене не пускав юнацький страх; проникав у закутки, якi, за словами старого П’ера, не чули людських крокiв уже понад чотириста рокiв. Усюди я натикався на дивнi предмети, що вселяли забобони. Я розглядав меблi, вкритi пилом столiть, що обсипався потертю пiд зубами вогкостi, яка давно запанувала в кiмнатах. Небувала дивовижна павутина обплутувала всi предмети; велетенськi кажани ляскали моторошними оголеними крилами у безмежному мороцi.

Настала мить, коли я повiв дуже ретельний облiк кожному дню, що минув, i кожнiй годинi, що згинула. Я був засуджений, i термiн виконання вироку наближався з кожним рухом маятника годинника, що прикрашав бiблiотеку. Мить, вiд згадки про яку я упродовж стiлькох рокiв завмирав вiд туги, була невiдворотна. Прокляття виривало моiх предкiв з життя незадовго до того, як вони досягали вiку, в якому загинув граф Генрiх, i я щомитi чекав прибуття страшноi панi з косою. Я не знав, у якiй iпостасi вона постане передi мною, але вирiшив, що iй не зустрiти в моiй особi малодушно тремтливу жертву. З наростаючим завзяттям я продовжував обстежувати замок.

Подiя, що визначила мое подальше життя, сталася пiд час однiеi з вилазок у напiвзруйноване крило замку, коли менi лишалося, за моiм передчуттям, менше тижня до фатальноi години, що мала стерти навiть тiнь надii на продовження мого земного буття й перетворити мене на нiщо. Добру частину ранку я присвятив напiвзруйнованим сходам в однiй iз найдавнiших i пошарпанiших часом веж замку. День застав мене за пошуками мiсця, звiдки спуск провадив у примiщення, що слугувало у Середнi вiки, вочевидь, казематом, а потiм його використовували для зберiгання амунiцii. У мiру того, як я просувався просякнутим селiтрою проходом, що починався на останньому щаблi, настил ставав усе менш пружним, i незабаром мерехтливе свiтло мого свiтильника впало на голу стiну, з якоi сочилася вода. Позбавлений можливостi рухатися далi, я вже було хотiв повертати назад, аж тут мiй погляд упав на непримiтне вiко з кiльцем для люка, зробленого в пiдлозi. Менi довелося попiтнiти, перш нiж я змiг його пiдняти. З чорного провалля здiймався iдкий дим, вiд якого полум’я свiтильника закидалося iз шипiнням, дозволивши менi, проте, розгледiти слизькi та гладенькi кам’янi сходинки, що ховалися у глибочинi.

Зануривши свiтильник у смердючу безодню, я зачекав, поки вогонь набере потуги, пiсля чого став спускатися. Здолавши чимало сходинок, я опинився у вузькому кам’яному проходi, прокладеному, наскiльки я второпав, глибоко пiд землею, i довго крокував ним, перш нiж опинився перед масивними дубовими дверима, поiденими вогкiстю i якi чинили вiдчайдушний опiр моiм спробам вiдiмкнути iх. Знесилений, я вирушив назад, до сходiв, але не встиг зробити й кiлькох крокiв, як пережив враження, яке за своею глибиною та хворобливiстю не порiвняти iз жодним переживанням, яке можуть породити емоцii або витвiр розуму. В могильнiй тишi я раптом почув, як скриплять iржавi петлi важких дверей, що вiдчинялися за моею спиною. Менi важко описати своi почуття на той момент. Я вважав, що старий замок давно спорожнiв, й очевидна присутнiсть людини або примари немов ножем рiзонула мене по серцю. Повагавшись, я обернувся на звук i, не вiрячи собi, прикипiв поглядом до почвари, що постала передi мною.

У проймi старовинних готичних дверей стояв чоловiк у довгiй чорнiй середньовiчнiй хламидi й старовинному головному уборi. Його розкiшне волосся та густа борода вiдливали чорнотою. Я нiколи не зустрiчав людини з таким високим чолом, такими вузлуватими, схожими на клешнi мертвотно-бiлими руками i такими глибоко запалими щоками, обрамленими суворими зморшками. Його кiстляве, аскетичне до виснаження тiло дивно та потворно контрастувало з розкiшшю одежi. Але найбiльше мене вразили його очi – двi бездоннi ями, що палали безрозсудною нелюдською люттю. Пильний погляд, спрямований на мене, був сповнений такоi ненавистi, що кров застигла в моiх жилах i я немов прикипiв до пiдлоги.

Нарештi чоловiк озвався, i його рiзкий голос, в якому звучала неприхована злiсть, важка i глуха, лише погiршив мiй жах. Незнайомець одягав смисли в шати, скроенi за латинським взiрцем, але мова, якою користувалися освiченi люди в Середнi вiки, була менi не зовсiм чужою, позаяк я засвоiв ii завдяки старанному вивченню праць алхiмiкiв. Вiн повiв мову про родове прокляття, про те, що менi недовго лишилося жити; в усiх подробицях описав злочин, скоений моiм предком, i, не приховуючи зловтiхи, перейшов до помсти Шарля Чаклуна. Я дiзнався, що в нiч убивства Шарлю вдалося накивати п’ятами, але через багато рокiв, дочекавшись, коли спадкоемцевi графа виповниться стiльки повних рокiв, скiльки було його батьковi тiеi фатальноi ночi, вiн повернувся, щоб пустити стрiлу в його серце. Потай пролiзши в замок, Шарль переховувався в тому ж занедбаному пiдземеллi, бiля входу в який i стояв цей зловiсний оповiдач. Роберту минуло тридцять два роки, i тодi Шарль пiдстерiг його неподалiк вiд замку i, силою змусивши проковтнути отруту, убив його в розквiтi сил. Так продовжилася помста, передбачена у прокляттi. Надавши менi можливiсть пiдiбрати ключа до найбiльшоi загадки, яка полягае у тому, чому прокляття не вмерло разом iз Шарлем Чаклуном, котрий рано чи пiзно мав би упокоiтися в землi, мiй спiврозмовник пустився в розлогi мiркування про алхiмiю та про дослiди, яким присвячували увесь свiй час батько та син, не утаiвши й того, що Шарль мiзкував над отриманням елiксиру, що даруе тому, хто його скуштуе, вiчне життя та нев’янучу молодiсть.

Натхнення, що охопило незнайомця, здавалося, вимило з його погляду пекучу зловтiху, яка спершу настiльки приголомшила мене, аж раптом бiсiвський блиск знову спалахнув у його очах, i з горла вирвалося дивне змiiне шипiння, пiсля чого вiн високо пiднiс пляшку з очевидним намiром убити мене тим самим способом, який шiсть столiть тому обрав Шарль Чаклун, аби вколошкати мого пращура. В одну мить скинувши iз себе кайдани зацiпенiння, гнаний iнстинктом самозбереження, я поцiлив у мого ката свiтильником, що слабко миготiв. Скло вдарилося об камiнь, i цiеi митi одежа незнайомця зайнялася, зафарбувавши повiтря каламутним вiдблиском полум’я. Моi нерви, й без того напруженi, не витримали сповненого жаху та безсилоi злостi зойку невдалого вбивцi, i я впав непритомний на слизьке камiння.

Коли я нарештi прийшов до тями, навколо згустилася темрява. Розум, зранений усiм, що сталося, вiдмовлявся осмислити сьогодення, але цiкавiсть усе ж узяла гору. «Що це за породження зла? – мiркував я. – Як проникла ця iстота в замок? Звiдки ця одержимiсть, iз якою вiн жадав помститися за смерть Мiшеля Злого? Як могло статися, що прокляття зi столiття в столiття невблаганно наздоганяло свою чергову жертву? Я знав, що вiдтепер вiльний вiд пут багатолiтнього страху: адже я знищив того, хто був покликаний стати знаряддям прокляття, i тепер мене охопило палке бажання осмислити нещаснi подii, що затьмарили iсторiю моеi родини i перетворили мою юнiсть на безперервний жаский сон. Сповнений рiшучостi усе розплутати, я намацав у кишенi кресало та кремiнь i запалив свiтильник.

Перше, що кинулося менi в вiчi, було понiвечене почорнiле тiло загадкового незнайомця. Його очi, якi ще недавно палали злiстю, затягла смертельна паволока. Сiпнувшись вiд огиди, я зайшов до кiмнати за готичними дверима. Те, що вiдкрилося моему погляду, найбiльше нагадувало лабораторiю алхiмiка. У кутку височiла купка блискучого жовтого металу, з якоi промiнь свiтла висiкав снопи iскор. Імовiрно, це було золото, але все пережите занурило мене у такий дивний стан, що менi не хотiлося гаяти часу на дослiдження цього металу. Отвiр у дальньому кутку кiмнати провадив у саму гущавину дикого лiсу. Вражений, я втямив, яким чином незнайомець проник у замок, i подався в зворотний шлях. Я заприсягнувся собi, що не стану витрiщатися на останки мого ворога, але коли наблизився до тiла, до мене долинув ледь вловний стогiн, немов життя ще не покинуло тлiнну оболонку. Цiпенiючи вiд жаху, я схилився над розпростертим на пiдлозi обвугленим i покрученим тiлом.

Раптом пелена спала з його очей, i крiзь iхню чорноту, пронизливу iще бiльше, нiж обпечене на вугiлля обличчя, проступило щось, що я не в змозi описати. Потрiсканi губи намагалися виштовхнути якiсь слова. Я змiг розрiзнити лише iм’я Шарля Чаклуна, менi також здалося, що з понiвечених губ зiрвалися слова «вiчнiсть» i «прокляття». Даремно я намагався зiбрати воедино жалюгiднi уривки його тиради. У вiдповiдь на мою розгубленiсть смолянi очi незнайомця обпекли мене такою злiстю, що я затремтiв, забувши про безсилля мого супротивника.

Пiдхоплений останньою хвилею сили, що вже витiкала, нещасний трохи пiдвiвся на вогких слизьких каменях. Пригадую, як у передсмертнiй тузi вiн раптом повернув собi голос, i дихання, що вiдлiтало, вихлюпнуло слова, якi з того часу переслiдують мене вдень i вночi.

– Телепень! – вигукнув вiн. – Невже ти так i не збагнув, у чому мiй секрет? Жалюгiдний розум, не здатний здогадатися, з чиеi волi упродовж шести столiть твiй рiд не мiг позбутися страшного прокляття! Хiба я не розповiв тобi про дивовижний елiксир, який даруе вiчне життя? Чи тобi не знати, що таемниця, над якою билися алхiмiки, вiдкрита? То послухай же! Це я! Я! Я! Я прожив шiстсот рокiв, i всi шiстсот рокiв я мстив! Я мстив, бо я – Шарль Ле Сорсi!

Потойбiчний

Нещасний той, кому спогади дитинства нагадують лише про страх i смуток. Нещасний той, хто, озираючись назад, помiчае лише години самотностi у розлогих i безрадiсних оселях iз темними фiранками та захопливими стрункими шеренгами стародавнiх книг або змушений тремтiти й жахатися чувань у похмурих, химерних i велетенських хащах. Обплетенi мiцними травами дерева, що безмовно гойдають покручене гiлля далеко у височинi. Таку долю послали менi боги, менi, замороченому й обдуреному; менi, безнадiйному пустоцвiту. І все ж iз дивною втiхою я вiдчайдушно лину до цих далеких спогадiв, коли мiй розум щомитi погрожуе розпростертися перед тими iншими…

Не знаю, де я народився, знаю лишень, що замок був надзвичайно старий i безнадiйно моторошний, увесь у темних ходах i переходах, iз високим склепiнням, де очi знаходили сiтi павукiв i примарнi тiнi. Камiнь застарiлих коридорiв вiчно видiляв мерзенну вогкiсть, i повсюдно застиг гидкий сморiд, немов звiдкись тягнуло мертвечиною винищених поколiнь. Там завжди бракувало свiтла, тому я iнодi запалював свiчки й заради полегшення не вiдводив погляду вiд них; за стiнами замку також нiколи не вигулькувало сонечко, адже дерева з густими кронами тягнулися вище за пишномовнiсть усiх доступних веж. Одна чорна башта стримiла поверх дерев у невiдоме нетутешне небо, але вона була мiсцями поруйнована, i видертися на неi можна було не iнакше, як удавшись до майже неможливого пiдйому голою стiною, з каменя на камiнь.

Вiдтак у замку я прожив роки, але мiри часу не знаю. Вочевидь, хтось турбувався про моi потреби, однак не можу пригадати нiкого, крiм себе, й нiчого живого, крiм мовчазних пацюкiв, кажанiв i павукiв. Хто б не виплекав мене, гадаю, вiн мав би бути безнадiйно старим, оскiльки першим моiм усвiдомленням живого образу була якась карикатура на себе – скривлена, зморщена i стара, як сам замок. Я не бачив нiчого потворно вiдразливого у кiстках i скелетах, якими були встеленi деякi з кам’яних крипт глибоко в надрах замку. Я, наче навiжений, пов’язував такi речi з життевими буднями i вважав iх природнiшими за живих iстот iз кольорових iлюстрацiй, якi знаходив у багатьох, вкритих цвiллю книгах. По цих книгах я навчився всього, що знаю, за вiдсутностi вчителя, без спонукання та настанов, i не пригадаю, щоб за всi цi роки я чув людський голос, навiть свiй власний, бо хоча i читав у книгах про дар мови, менi нi разу не спало на гадку сказати щось уголос. Моя зовнiшнiсть також був справою, до якоi моi думки не долинали, позаяк дзеркал у замку не було, i за вiдчуттям я вважав себе майже тим самим молодим героем, намальованим олiвцем або фарбами, яких багато бачив на сторiнках книжок. Я усвiдомлював свою молодiсть, бо ж пам’ятав надто мало.

За мурами замку, по той бiк гнилого рову i в похмурих тiнях безшелесних дерев, я часто лежав, бувало, у думках про те, що прочитав у книгах, i з пристрасною млiстю уявляв себе посеред веселоi юрби у залитому сонцем свiтi, що бiснувалася там, за безкрайнiми лiсами. Якось я навiть спробував утекти з цього лiсу, але що далi вiдходив вiд замку, то щiльнiшими ставали сутiнки i повiтря щiльнiше насичувалося чорними думами та страхами. І тодi у розпачливiй нестямi я кинувся назад, поки ще не загубився в лабiринтi нiчноi нiмоти.

Там я долав нескiнченнi сутiнки у дрiмотi й очiкуваннi, сам не знаючи, чого саме чекаю. І тодi у пiтьмi самотини моя туга за свiтом перейшла у такий шал, що я бiльше не знаходив собi спокою i з благанням здiймав руки до чорноi руiни вежi, що стояла окремо й намагалася сягнути невiдомого потойбiчного неба. Нарештi я таки зважився пiднятися на башту: нехай навiть упаду, але краще хоч раз поглянути на небо й загинути, нiж жити, так i не пiзнавши дня.

У холодних сутiнках я дерся стертим камiнням стародавнiх сходинок, доки не дiстався тiеi висоти, на якiй вони уривалися, й услiд за цим став ризиковано чiплятися за маленькi приступки для нiг. Жаским i грiзним був той мертвий кам’яний колодязь без сходiв – похмура запустiла руiна, а крила сполоханих лиликiв, що безгучно розтинали повiтря, навiювали менi чорнi думки. Але ще страшнiшою й грiзнiшою була та повiльнiсть, iз якою я просувався: скiльки б я не пiдiймався, пiтьма над моею головою не рiдшала, i мене аж телiпало, немов вiд стародавнiх могил, заселених примарами. Я сiпався, питаючи себе, чому нiяк не виберуся до свiтла, i поглянув би вниз, якби наважився. Я витворював фантазii, що саме несподiвано заскочить тут мене вночi, й марно нишпорив вiльною рукою у пошуках бiйницi, щоб, визирнувши, глянути вгору та спробувати визначити висоту, на яку пiднявся.

Несподiвано, пiсля цiлоi вiчностi страшного слiпого руху вгору навкарачки тiею увiгнутою та вiдчайдушною крутизною, я вiдчув, що вперся головою у щось тверде, i збагнув, що дiстався, либонь, даху, принаймнi до якогось перекриття. Я пiдняв у темрявi вiльну руку, намацав перешкоду i вирiшив, що це каменюка, зрушити яку з мiсця було менi не пiд силу. Тодi я рушив у смертельно небезпечний круговий обхiд вежi, чiпляючись за найменшi опори на слизькiй стiнi, поки моя вивiльнена рука не виявила, що завада пiддаеться, i я знову спрямував свiй рух нагору, упершись у плиту або дверi головою, позаяк обома руками чiплявся за стiну. Згори не пробивалося анi промiнчика свiтла, i в мiру того, як руки повзли дедалi вище, я второпав, що цього разу мiй пiдйом завершився, а ця плита виявилася люком, що вiв на рiвний кам’яний майданчик бiльшого дiаметра, нiж нижня частина вежi. Без сумнiву, це була долiвка якоiсь високоi та мiсткоi спостережноi башти. Я обережно пролiз у дiру, намагаючись не дати важкiй плитi люка впасти на свое колишне мiсце, але зазнав невдачi… У знемозi простягнувся я на кам’янiй пiдлозi та слухав оглушливi вiдзвуки ii падiння, проте ще сподiвався знову ii пiдчепити, коли притисне нужда.

Гадаючи, що опинився на жахливiй висотi, над проклятим лiсом гiлля, я насилу пiднявся, слiпо намацуючи вiкна, щоб поглянути на небо, мiсяць i зорi, про якi стiльки читав. Але мене чекало розчарування: я не знаходив нiчого, окрiм просторих мармурових полиць, на яких стояли огиднi прямокутнi скринi. Дедалi бiльше я впадав у роздуми, дивуючись, якi ж таемницi, вкритi порохом, зберiгае цей високий покiй, на стiльки столiть вiдрiзаний вiд замку. Несподiвано моi руки вперлися у кам’яну пройму дверей, шорстку вiд дивного рiзьблення. Випробувавши дверi, я виявив, що вони замкненi, але, зiбравшись насилу, здолав засуви i вiдчинив iх, рвонувши на себе. Ось тодi я й пiзнав найчистiше блаженство, яке будь-коли знав: рiвне свiтло просочувалося крiзь крученi вiзерунки чавунноi решiтки i на кам’янi сходи короткоi драбини, що тяглася вгору вiд знайдених дверей. Сяяв ясний повний мiсяць, якого я ранiше нiколи не бачив наяву, лише у дрiмотi та в розмитих видiннях, якi не наважувався називати спогадами.

Уявляючи тепер, що досягнув самоi верхiвки замку, я мало не кинувся вгору сходинками за дверима, аж раптом хмара, що затьмарила мiсяць, змусила мене оступитися, i в темрявi я насилу знаходив дорогу. Було все ще темно хоч в око стрель, коли я дiстався до решiтки, яку обережно випробував i виявив незамкненою, але не став ii вiдчиняти через страх упасти iз запаморочливоi висоти. І тодi знову вийшов мiсяць…

Потрясiння було просто демонiчним, неймовiрним до абсурду. Жодне з пережитих мною жахiть не зрiвняеться з тим, що я побачив, – з фантасмагорiею чудасiй, якi демонструвало це видовище. Марево саме по собi було настiльки ж простим, наскiльки й приголомшливим: замiсть запаморочливого краевиду вдалину на верхiвки дерев, що вiдкривався з величноi височини, за решiткою простягалося не що iнше, як тверда земля, з непорушною одноманiтнiстю прикрашена мармуровими плитами та колонами, що ховалися в тiнi староi кам’яноi церкви, зламаний шпиль якоi примарно мерехтiв у мiсячному сяйвi.

Машинально я штовхнув решiтку i ступив на бiлу пiщану дорiжку, що трохи далi роздвоювалася. Збентежений i хаотичний мiй мозок усе ще несамовито прагнув свiтла – й усунути мене з цього шляху не могла навiть неймовiрна дивовижа того, що вiдбувалося. Я не знав, не хотiв знати, чи було пережите мною божевiллям, сном або чарами, але я сповнився рiшучостi поглянути на блиск та веселощi за будь-яку цiну. Я не знав, хто я i що я, не знав, де опинився, однак, спотикаючись, прошкував усе далi й далi, осяяний чимось на кшталт боязкого дрiмливого спогаду, завдяки якому мiй шлях лежав не зовсiм навмання. Пройшовши пiд аркою, я залишив позаду те мiсце з плитами та колонами i почимчикував далi, тримаючись уторованоi стежини, але iнодi з неi сходячи, щоб зануритися в луг, де лише випадковi уламки видавали вiкову присутнiсть забутоi дороги. Одного разу я пустився вплав через стрiмку рiчку, де вивiтренi, вкритi мохом каменi нагадували про давно зниклий мiст.

Минуло, мабуть, бiльше двох годин, перш нiж я досягнув того, що було начебто моею метою, – сивого i стародавнього, повитого плющем замку у тiснотi заглушеного парку, знайомого до нестями i тим не менш абсолютно менi чужого. Я бачив, що рiв засипаний i що деякi до болю знайомi вежi знесли, водночас новi прибудови викликали у менi сум’яття своею присутнiстю. Але головним предметом мого зацiкавлення та захоплення були вiдчиненi вiкна, залитi розкiшним сяйвом, що вихлюпувало в iмлу радощi, якi били ключем. Пiдiйшовши до одного з них, я зазирнув досередини й уздрiв воiстину химерно вдягнене товариство, що розважалося забавами та веселою балаканиною. Ранiше я нiколи не чув людськоi мови, тому мiг лише приблизно здогадуватися, про що там теревенили. Декотрi особи, здавалося, пробуджували неймовiрно далекi спогади, в iнших же не було нiчого знаного.

Й ось я ступив через низьке пiдвiконня у слiпучо свiтлу кiмнату, перейшовши тим самим вiд единоi в моему життi свiтлоi митi надii до чорного нападу вiдчаю й усвiдомлення. Жахiття навалилося, не змусивши себе чекати, бо щойно я увiйшов, як негайно вибухнув один iз найжахливiших проявiв почуттiв, який я тiльки мiг собi уявити. Заледве я переступив пiдвiконня, як усе товариство охопив раптовий, нiчим не обгрунтований страх, спотворивши iхнi обличчя й вирвавши жахливi зойки мало не з кожноi горлянки. Почалася тотальна втеча, i серед гамору та панiки дехто зомлiв i звалився без тями, iхнi друзi, втiкаючи у нестямi, волокли iх по пiдлозi за собою. Багато з них затуляли очi руками та незграбно, наослiп, кидалися, перекидаючи на ходу меблi й натикаючись на стiни, поки не примудрялися дiстатися до одних iз багатьох дверей.

Лемент лунав убивчий, а я стояв самотнiй i зачумлений у слiпучо свiтлому примiщеннi та прислухався до його згасаючого вiдлуння, я тремтiв вiд думки про те, що ж таке незримо могло зачаiтися поруч мене. При поверхневому оглядi кiмната здавалася порожньою, але коли я попрямував до однiеi з нiш, менi привидiлася там чиясь примарна присутнiсть – натяк на рух по той бiк позолоченоi арки, що вела в iнший i чимось схожий покiй. Наближаючись до арки, я став розрiзняти привида виразнiше, i тодi з першим i останнiм, будь-коли виданим мною звуком – мерзенним завиванням, що оповило мене огидою майже такою ж пронизливою, як i гидка причина, що викликала його, – я побачив iз вражаючою яснiстю неймовiрну, невимовну та неназвану жодним словом потвору, яка лише своею появою обернула веселе товариство на шалений табун утiкачiв.

Не можу навiть натяками описати, на що вона була схожа, бо це була сумiш усього, що може тiльки бути капосного, неприродно жахливого, блюзнiрського, протиприродного й огидного. Це був смердючий привид тлiну, старостi та розкладання, гниле та слизове марево вiдкритоi скверни, страшне оголення того, що мала вiчно ховати милосердна земля. Бог свiдок, воно не належало цьому свiтовi – бiльше не належало! – однак, на свiй вiдчай, я вгадував в обрисах цього виiденого оголеного кiстяка злу й огидну карикатуру на людську постать, i в його напiвзотлiлiй, обгидженiй гниллю одежi, яку неможливо описати словами, мене пройняло iще бiльшим холодом.

Я остовпiв, але все ж не настiльки, щоб не вдатися до слабкоi спроби втекти, – нiяково вiдсахнувся назад. Чому я не зумiв зруйнувати чари, якими мене скувало безiменне мовчазне чудовисько? Пiд оманою огидного погляду його порожнiх бiльм, якими монстр уп’явся в мене, моi очi вiдмовлялися заплющуватися, хоча й були милосердно туманнi пiсля першого потрясiння, якщо й бачили жахливий предмет хiба розмитим. Я спробував звести руку, щоб сховатися вiд цього погляду, але на моi нерви припав такий удар, що рука не надто корилася моiй волi. Цiеi спроби, проте, виявилося досить, щоб похитнути мене, тож я на кiлька зрадливих крокiв подався вперед, аби не впасти. А просунувшись уперед, я несподiвано й болiсно усвiдомив близькiсть цього стерва, чие нудотне дихання майже звучало у моiх вухах. Мало не божеволiючи, я все ж знайшов у собi сили виставити руку вперед, аби вiдгородитися вiд цiеi смердючоi примари, що наступала на мене, й тiеi ж руйнiвноi митi вселенського жахiття i справжнього пекла раптово моi пальцi торкнулися живого праху простягнутоi лапи страховиська там, за позолоченою рамою.

Я не завив, але всi бiсiвськi вiдьмаки, яких несе пiвнiчний вiтер, завили за мене, коли тiеi ж секунди на мiй розум звалилася стрiмка лавина пам’ятi, що знищуе душу. Водномить я втямив усе, що було ранiше; я полинув спогадом за межi страшного замку й лiсу i впiзнав змiнений вигляд будiвлi, в якiй перебував, упiзнав – i це найжахливiше! – того нечестивого монстра, що стояв, зловiсно споглядаючи на мене, коли я вiдсмикнув вiд нього своi забрудненi пальцi.

Однак у Всесвiтi е не лише отрута, але й бальзами, i цей бальзам – непент[2 - Непент – зiлля забуття у давньогрецькiй мiфологii та лiтературi, що походить iз Єгипту, лiки вiд смутку, своерiдний антидепресант, засiб, щоб забути неприемностi. Згадка про нього вперше зустрiчаеться в «Одiссеi».], напiй, що дае забуття. У позамежностi жаху тiеi митi я забув, що ж так злякало мене, i вибух чорних спогадiв розвiявся у сум’яттi образiв, що вторили один одному. Неначе увi снi, я зник iз заселеноi примарами проклятоi будiвлi i щодуху помчав пiд мiсяцем геть.

Повернувшись за цвинтарну огорожу до мармуру плит i колон i зiйшовши сходами вниз, я виявив, що кам’яне вiко люка пiдняти неможливо, але не засмутився, бо ненавидiв цей вiковiчний замок i дерева. Тепер разом iз гоулами – глумливими насмiшниками – я можу осiдлати пiвнiчний вiтер, а вдень веселитися серед катакомб Нефрен-Ка у невiдомiй долинi Хадот на Нiлi. Я знаю, що свiтло – не для мене, якщо тiльки це не свiтло мiсяця над скельними гробницями Нiба, i радiсть не для мене, якщо тiльки це не безiменнi веселощi, присвяченi Нiтокрiс пiд Великоi пiрамiдою; проте менi, знову ошалiлому та вiльному, майже приемна гiркота вiдчуження.

Бо хоча непент i впокоiв мене, я назавжди збагнув, що я стороннiй, чужий у цьому столiттi i серед тих, хто iще вважае себе людьми. Я це знаю вiдтодi, коли моя рука простяглася до того монстра у величезнiй позолоченiй рамi, – моi пальцi торкнулися холодноi i непоступливоi поверхнi дзеркала…

Хаос, що крадеться

Про задоволення та страждання, якi люди отримують вiд уживання опiуму, написали чимало книг. Захоплення й жахiття Де Квiнсi та штучний рай Бодлера збереженi й викладенi з умiнням, яке робить iх безсмертними; тому свiт чудово обiзнаний про принади та лячнi таемницi тих примарних реалiй, в яких тоне захоплений мрiйник. Але скiльки б не торочили, iще жодна людина не наважилася проникнути у природу фантастичних видiнь, що вiдкриваються уявi, нiхто навiть натяком не вказав напрямки невiдомих шляхiв, якими нездоланно тягне того, хто вживае наркотики.

У своiх снах Де Квiнсi переносився до Азii, цiеi обителi химерних тiней, чия давнина, що пережила безлiч рас та епох, забирае молодiсть у людини; але пiти далi вiн не наважувався. Тi ж, хто переступав фатальну межу, рiдко звiдти поверталися; i навiть повертаючись, вони або мовчали, або впадали в божевiлля.

Я приймав опiум усього лише раз – у часи чуми, коли лiкарi медикаментами намагалися тамувати агонiю, вилiкувати яку були неспроможнi. Менi дiсталася надмiрна доза – лiкар ледь тримався на ногах вiд напруги й утоми, а я вирушив у далеку мандрiвку. Зрештою, я повернувся i залишився живий, але моi ночi з того часу були наповненi дивними спогадами, i я заборонив лiкарям будь-коли знову давати менi цей наркотик.

Бiль i бухкання у головi були зовсiм нестерпними, коли менi дали опiум. Про майбутне я не турбувався: втеча вiд болю за допомогою лiкiв, сну або смертi була моiм единим прагненням. Гарячковий стан не дозволяе точно встановити момент перемiщення: менi здаеться, що це сталося одразу пiсля того, як бухання перестало завдавати менi болю. Як я вже казав, менi дiсталася надмiрна доза, i мое сприйняття тiеi митi було далеким вiд нормального. Вiдчуття падiння, дивно вiдокремлене вiд поняття тяжiння та спрямування, приголомшило мене. Пiдсвiдомо я вловлював рух незлiченного рою iстот, нескiнченно вiдмiнних за своею природою вiд людини, що кружляли навколо мене. Інодi менi здавалося, що я завис у порожнечi, а повз мене линуть всесвiти й епохи. Несподiвано бiль припинився, i бухкання почало сприйматися як якась зовнiшня сила, що не знаходила вiдгуку всерединi. Падiння також припинилося, поступившись мiсцем вiдчуттю тривожного та нетривалого спокою. Але варто було менi прислухатися, як оглушливе бухкання перетворилося на величезне неспокiйне море, чиi злiснi вали мордували невiдомий пустельний берег. Цiеi митi я розплющив очi.

Якийсь час предмети, що оточували мене, виглядали розмитими, наче зображення, яке втратило фокус, але поступово я виявив, що перебуваю сам-один у незнайомiй, прекрасно прибранiй кiмнатi, освiтленiй безлiччю вiкон. Про точне мiсце свого перебування я не мав анi найменшого поняття, бо моi думки досi залишалися розпорошеними. Рiзнобарвнi килими та шпалери; майстерно виготовленi столи, крiсла, отоманки та канапи; ажурнi вази й орнаменти справляли враження чогось екзотичного, хоча й не зовсiм чужорiдного. Але не речi заволодiли моею свiдомiстю. Повiльно, з важкою невiдворотнiстю заповзаючи в розум та пригнiчуючи iншi враження, прийшов запаморочливий страх невiдомостi – страх тим бiльший, що я не мiг збагнути його природу; всi моi почуття поглинуло вiдчуття небезпеки, що насувалася, – не смерть, але якась безiменна нечувана почвара, невимовно моторошна й огидна.