скачать книгу бесплатно
Тепер стало зрозумiло, що джерелом мого страху було приховане бухкання, безперервне вiдлуння якого шалено калатало в моему стомленому мозку. Здавалося, що воно надходило iззовнi i знизу кiмнати, в якiй я стояв: його глухi удари вигадливо переплiталися з жахливими образами, якi породжувала моя уява. Якась моторошна iстота причаiлася за оздобленими шовком стiнами; у глибинi стрiлчастих вiкон, що оточували мене, стискалися та уникали погляду його темнi тiнi. Намагаючись не визирати назовнi, я знайшов фiранки й опустив iх; потiм за допомогою кресала i трута, якi побачив на одному з маленьких столикiв, я запалив безлiч лоiвок, розставлених уздовж стiн у витончених свiчниках. Штучне свiтло й затуленi вiкна до певноi мiри заспокоiли моi нерви: едине, вiд чого менi не вдалося вiдгородитися, було монотонне бухкання, яке заповнювало кiмнату. Однак тепер, коли я почувався впевненiше, цей звук став настiльки ж чарiвним, наскiльки лячним був ранiше, i мною опанувало суперечливе бажання знайти його джерело. Вiдсунувши оксамитову фiранку в кутку кiмнати, я побачив невеликий, багато оздоблений коридор, що закiнчувався глибокою вiконною нiшею i рiзьбленими дверима. Усе мое ество нестримно вабило до цього вiкна, тодi як кепсько усвiдомлене передчуття, здавалося, з такою ж силою утримувало мене. Пiдiйшовши ближче, я розрiзнив удалинi хаотичний вихор води, що розсипався пилом, щойно я визирав назовнi.
Перед моiми очима постало видовище, недоступне досi жодному зi смертних; лише гарячкова фантазiя або пекло опiуму могли породити його. Будiвля, в яку я потрапив, височiла на крихiтнiй дiлянцi суходолу, точнiше на тому, що вiд неi лишилося. Триста футiв прямовисноi стiни вiдокремлювали мене вiд буранiв водяного шаленства. Обабiч будiвлi вiдкрилися свiжовимитi прiрви червоноi глини, тодi як важкi хвилi передi мною iще продовжували накочуватися i з моторошною розмiренiстю пожирати вцiлiлий клаптик землi. За милю або бiльше вiд стiн пiдiймалися й опадали грiзнi вали щонайменше п’ятдесяти футiв заввишки. Далi, бiля самого виднокраю, хижими шулiками застигли темнi хмари фантастичних форм. Темно-багрянi, майже чорнi хвилi чiплялися за податливi червонястi береги, немов якiсь незграбнi жадiбнi руки. Здавалося, злий дух води оголосив нещадну вiйну твердi, натхненний похмурим небом.
Оговтавшись нарештi вiд зацiпенiння, в яке впав через це надприродне явище, я раптом виявив, що моi страхи були немарними. Поки я витрiщався, берег помiтно скулився, i залишалося зовсiм небагато часу до тiеi митi, коли пiдмита жорстокими валами будiвля неминуче зануриться в темну безодню хвиль. Вiдвернувшись, я мимоволi поквапився у протилежний вiд вiкна бiк, знайшов дверцята й увiйшов досередини, без вагань замкнувшись на ключ химерноi форми, що стирчав у замковiй щiлинi.
Нове потрясiння чекало на мене, коли замiсть звичайного iнтер’еру будинку моi очi уздрiли безкрайнiй пiщаний пляж. Велетенська дюна роздiляла океан, i по обидва боки вiд неi панували ворожi стихii. Лiворуч велично здiймалося море з великими зеленими хвилями, що мирно перекочувалися пiд слiпучим сонцем; щось у сяйвi сонця i його розташуваннi збентежило мене, однак я досi не можу сказати, що це було… Праворуч води свiтлiшали: iхню спокiйну блакить вiдтiняло похмуре небо, що нависло над ними. Із цього боку берег дюни здавався швидше бiлим, нiж червонястим.
Краевид суходолу змусив мене неабияк здивуватися: нiчого з густоi рослинностi, яка вкривала острiв, не було схоже на бачене мною досi. Гаряче повiтря та яскравiсть зеленi схиляли до думки про близькiсть до екватора, проте, крiм всюдисущих пальм, мiй погляд не знаходив жодноi знайомоi тропiчноi рослини. Оселя, яку я щойно покинув, виявилася дуже малою – трохи бiльшою за котедж. Їi архiтектурний стиль був надприродною сумiшшю захiдних i схiдних форм: по кутках застигли мармуровi коринфськi колони, на даху з червоноi черепицi височiла китайська пагода. Вiд дверей простяглася дорiжка напрочуд бiлого пiску, близько чотирьох футiв завширшки; обабiч неi гойдалися пальми та незнайомi квiти. Витягнувшись уздовж бiлого берега, дорiжка провадила у глиб острова, перетинаючи високий пiщаний бархан. Усе мое ество охопила жага припустити уздовж цiеi дороговказноi стежини, нiби невiдомий зловiсний дух води переслiдував мене. Пiсля невеликого пiдйому я досягнув вершечка пiщаного гребеня; за моею спиною залишився i котедж, i збуренi води; зелене море по один i сине море по iнший бiк дюни, й невимовлене прокляття, що опускалося над ними. Я нiколи не обертався назад, хiба у снах… Кинувши останнiй погляд, я рiшуче подався у глиб острова, що розкинувся передi мною.
Стежка, як я вже казав, тяглася уздовж свiтлого берега. Попереду та праворуч розкинулася чудова долина, вкрита хиткими заростями тропiчних трав, вищими за людський зрiст. На самому обрii видiлялася величезна пальма, листя якоi зачаровувало i, здавалося, кликало мене. До цього часу мiй страх уже розвiявся, однак варто було менi зупинитися i в знемозi присiсти на стежку, безцiльно пересипаючи в долонях теплий пiсок, як нове раптове вiдчуття тривоги охопило мене. Щось невимовно небезпечне причаiлося у шарудiннi високоi трави, посилюючи зловiсний гуркiт, що долинав iз моря, i я схопився, вигукуючи гучно та недолуго:
– Хто тут? Хто мене лякае?
У пам’ятi спливла давня класична iсторiя про тигра, яку я читав колись у дитинствi. Редьярд Кiплiнг, так звали ii творця, якого я згадав iз неймовiрними зусиллями, анiтрохи не дивуючись гротескностi порiвняння його з давнiми класиками. Маючи намiр негайно розшукати цю книгу, я був готовий повертати назад до котеджу, проте власна розсудливiсть i заклик пальми зупинили мене.
Не знаю, чи було в моiх силах опиратися чарiвному поклику пальми: бажання досягти ii запанувало над усiма моiми iншими почуттями. Зiйшовши зi стежки, я став дертися навкарачки схилом долини, незважаючи на страх перед змiями, якi могли ховатися у травi. Інодi гуркiт моря ставав нестерпним, зливаючись iз пiдступним шелестом неймовiрних трав, i я часто зупинявся, у розпачi затуляючи вуха руками, але звук не вiдступав. Здавалося, минули епохи, перш нiж я доповз до пальми i лiг у ii рятiвнiй тiнi.
Новi подii, що трапилися пiсля цього, наповнили мою душу суперечливими вiдчуттями жаху та захоплення: мене аж тiпае, коли згадую чи переказую iх. Заледве я влаштувався пiд розлогим листям, як передi мною виникло маля небаченоi краси. Надiлена рисами янгола та фавна, ця дивна iстота, здавалося, випромiнювала сяйво у густiй тiнi дерева. Маля усмiхнулося i простягло руку, але перш нiж я пiдвiвся й озвався, повiтря пронизала дивна мелодiя, яку виконував хор невидимих спiвакiв. Високi та низькi ноти зливалися в ефiрнiй гармонii. До цього часу сонце вже опустилося за обрiй, i в сутiнках я побачив променистий ореол навколо голови дитини. Кришталевим голоском вона звернулася до мене:
– Це кiнець мандрiвки. Ми зiйшли iз сяйливих зiрок, щоб забрати тебе та перенести до щасливого мiста Тело за потоками Арiнурiан.
Поки маля промовляло, я розрiзнив м’яке сяйво мiж листям пальми та пiднявся з землi, щоб привiтати спiвакiв, чиi голоси щойно почув. Це були боги – вiн i вона, бо такоi краси не мають простi смертнi. Вони взяли мене за руки та покликали:
– Ходiмо з нами, адже ти чув нашi голоси. За Чумацьким Шляхом i потоками Аренiд е бурштиновi мiста, блискучi куполи яких вiддзеркалюють зорi. Хвилi блакитних рiчок несуть нашi кораблi до Кiтарiона Семи Сонць, де не вмирають молодiсть, врода та щастя. Лише богам дозволяють жити у блакитних рiчках Телу, але серед них будеш жити i ти.
Слухаючи, немов зачарований, iхнi голоси, я набагато пiзнiше усвiдомив змiну в своему оточеннi. Пальма, яка донедавна вкривала тiнню мое втомлене тiло, опинилася тепер на певнiй вiдстанi й була значно нижчою за мене. Розлучившись iз земним тяжiнням, я ширяв у повiтрi в супроводi свiтлого сонму повитих виноградними лозами парубкiв i дiвчат iз розвiяним за вiтром волоссям i щасливими обличчями. Ми повiльно линули, нас пiдхопив нiжний бриз, що пiдiймався не з Землi, а iз золотистоi туманностi, i маля прошепотiло менi, що я не повинен озиратися назад, на сферу, яку щойно покинув. Юнаки та юнки спiвали чудових пiсень пiд акомпанемент лютень, i я почувався зануреним у щастя i спокiй, недоступнi в минулому життi, коли вторгнення единого звуку вмить змiнило мою долю i зруйнувало душу. Немов у глузливiй демонiчний злагодi, крiзь дивовижнi переливи лютень пробилося далеке бухкання невидимого океану. Щойно вiдгомiн похмурих валiв торкнувся мого слуху, я враз забув усi попередження дитини i поглянув униз на приречену планету.
Крiзь хвилi ефiру я бачив, як обертаеться проклята Земля, обертаеться вiчно, з бурхливими морями, що гнiвно гризли дикi пустельнi береги та розбивали пiну об примарнi вежi покинутих мiст. У страшному мiсячному сяйвi застигли ландшафти, яких менi не до снаги описати i якi важко забути: пустелi мертво-сiроi глини та руiни на мiсцi колись багатолюдних долин i селищ; вири збурених вод на мiсцi, де колись височiли могутнi замки моiх пращурiв. Навколо полюсiв клекотiли болота смердючих папоротей i мiазми випарiв, що шипiли пiд натиском нескiнченних навал хвиль, якi вихлюпувались i рвалися з глибин, що сiпалися. Оглушливий гуркiт розколов нiч, i в пустелi пустель виникла паруюча розщелина. Темний океан продовжував пiнитися та клекотiти, пожираючи пустелю ущелиною, що розросталася навсiбiч. Не залишилося землi, крiм грудок глини, що провалювалися у запiнений океан.
І раптом менi здалося, що збуренi води злякалися; нiби розгнiваний бог пекла погрожував невгамовним хвилям, якi вже нiчого не могли вдiяти. Пустельна твердиня випила фатальну чашу: океан поглинув ii залишки i влився у запалену вирву, одразу вiддаючи все завойоване. Стiкаючи з поверхнi затоплених земель, вiн знову сiяв смерть i руйнацiю. Вода, що повiльно сочилася, вiдкривала похмурi таемницi столiть, коли час був молодий, а боги ще не народилися. Поверх хвиль спиналися порослi водоростями гострi шпилi. Мiсяць запалив блiдi лiлii свiтла на мертвому Лондонi. Париж пiднявся зi своеi сироi могили, щоб обсипатися зоряним пилом. За ними здiймалися новi шпилi та масиви, могутнiшi та давнiшi, якi належали невiдомим расам.
Хворобливе бухкання стихло, залишилося лише неземне ревiння та шипiння вод, що спадали у розщелину. Грозовi хмари потiснила пара, що виходила iз надр i щiльною завiсою огортала принишклу Землю. Їi дихання обпiкало менi обличчя та руки. Я зi страху озирнувся на своiх супутникiв, але вони зникли. Потiм усе несподiвано урвалося, i я не пригадаю нiчого аж до тiеi митi, коли очуняв, одужуючи на лiкарняному лiжку. І тiльки хмари пари, що вирвалися з пащi Плутона, приховували поверхню вiд погляду; вся твердиня сiпнулася у раптовiй агонii божевiльного гуркоту. Приголомшливий грiм, розгул вогню та диму трясонули тремтливий ефiр i далеко вiдкинули у холодну порожнечу нiчне свiтило.
А коли дим розсiявся, я знову поглянув на Землю, але на тлi холодних глузливих зiрок розрiзнив лише помираюче Сонце та блiдi лики скорботних планет, якi оплакували свою сестру.
Страх, що зачаiвся
I. Тiнь на грубцi
У нiч, коли я прямував до покинутого особняка на Горi Бур, аби збагнути, то що ж таке той зачаений страх, в небi бiснувався гуркiт грози. Я був не сам: пристрасть до всього надприродного та жахливого тодi ще не супроводжувала жагу того необачного ризику, яка згодом перетворила мое життя на нескiнченний ланцюг небезпечних вчинкiв як у лiтературi, так i в життi. Зi мною були двiйко вiдданих мужнiх товаришiв, котрих я закли5кав, коли настав вiдповiдний час. Цi люди й ранiше супроводжували мене у моiх небезпечних експедицiях – саме у таких супутниках я й мав потребу.
Ми покинули селище, дотримуючись найсуворiшоi конспiрацii, щоб не привертати увагу журналiстiв: тi так i кружляли навколо в надii щось винюхати пiсля жаских подiй минулого мiсяця, якi назвали повзучою смертю. Згодом я шкодував, що уникав репортерiв, бо iхня присутнiсть могла б стати у нагодi. Якби вони взяли участь у нашому походi, менi не довелося б так довго самому зберiгати ту жахливу таемницю зi страху, що мене визнають шаленцем або я збожеволiю насправдi. Тепер, нарештi дозволивши собi виговоритися, щоб не стати закiнченим манiяком, маю жаль, що не зробив цього ранiше. Адже лише я знаю, що таiть у собi ця безлюдна таемнича гора.
Проiхавши автомобiлем кiлька миль горбистою, порослою незайманим лiсом мiсцевiстю, ми опинилися бiля пiднiжжя гори. У темрявi ночi це мiсце виглядало iще зловiснiшим, нiж удень, при звичному збiговиську зiвак. Ми насилу стримувалися, щоб не ввiмкнути фари, свiтло яких могло б привернути небажану увагу. Чимось незвичайним вiяло вiд цього нiчного краевиду, i менi здаеться, що я мав би вiдчути якусь приховану небезпеку, навiть нiчого не знаючи про ту жахливу подiю, що трапилася тут. Жодноi живоi душi не було навколо, адже тварини, як нiхто, вiдчувають близькiсть смертi. Старi, понiвеченi блискавками дерева здавалися неприродно великими та покрученими, решта ж рослинностi була напрочуд розкiшною та щедрою. Дивнi довгастi горбки та пагорби, що пiдiймалися над землею, подекуди глибоко скопаною, а де-не-де зарослою бур’яном, нагадували своiми обрисами гiгантських змiй i людськi черепи.
Страх оселився на Горi Бур понад сто рокiв тому. Про це я дiзнався з газетноi статтi про страшну подiю, яка вперше привернула увагу до невеликого селища у тiй частинi Катскiлських гiр[3 - Катскiлськi гори – частина Аппалачiв у штатi Нью-Йорк, на пiвнiчний захiд вiд Нью-Йорка i на пiвнiчний захiд вiд Олбенi, якi сформувалися в результатi руйнування плато.], яку данцi цивiлiзували лише трохи, нiби несамохiть, i пiшли, залишивши пiсля себе кiлька нинi вже зруйнованих часом будинкiв i розкиданих тут i там на схилах жалюгiдних халуп скватерiв[4 - Скватер – дрiбний орендар в англосаксонських краiнах.]. Так званi нормальнi люди сюди майже не навiдувалися, пiзнiше, правда, у цi мiсця почали вчащати патрулi державноi полiцii, втiм, не можна сказати, що занадто часто. Про страх, що зачаiвся, мiсцевi жителi чули мало не з пелюшок. Навiть вибираючись за межi рiдноi мiсцини, цi напiвкровки постiйно торочать про нього своею кострубатою говiркою, коли намагаються вимiняти саморобнi кошики на предмети першоi необхiдностi, адже вони не вмiють анi полювати дичину, анi вирощувати пшеницю, анi робити хоча б щось путне.
Зачаений страх улаштувався, за чутками, у вiдокремленому й покинутому маетку Мартенсiв, що стояв на вершинi високого пологого пагорба, який мав здатнiсть притягувати до себе грози й тому отримав назву Гори Бур. Уже понад сто рокiв про цю стародавню кам’яницю, що розмiстилася посеред невеликого гайочка, поширювали страшнi чутки. Розповiдали жахливi iсторii про мовчазну повзучу смерть, яка замешкала тут i вибираеться на свiт божий щолiта, i про якогось демона, що викрадае у темрявi самотнiх подорожнiх. Інодi вiн забирав iх iз собою, а iнодi тут же безжально загризав на смерть. Стишивши голос, скватери розповiдали й про кривавi слiди, що вели до вiдокремленого особняка. Дехто вважав, що саме грiм викликае зачаений страх з його притулку, iншi стверджували, що грiм – це його голос.
Стороннi люди не вiрили цим суперечливим вигадкам, та й опис самого демона, хоч i був вражаючим, також викликав сумнiви. І все ж нiхто з фермерiв i жителiв найближчих селищ не сумнiвався, що в маетку Мартенсiв оселилася нечиста сила. Вони наполегливо стояли на своему, хоча жоден зi смiливцiв, котрi спробували самостiйно перевiрити iхнi розповiдi, сповненi жахливих подробиць, не знайшов в обiйстi нiчого пiдозрiлого. Старi баби розповiдали захопливi iсторii про примару самого Мартенса; згадували при цьому i його родину з iхньою спадковоi рисою – рiзнобарвними очима, i злочиннi вчинки цiлого роду, якi скiнчилися нечуваним через оману вбивством i накликали на нього прокляття.
Особисто мене привабило сюди несподiване й жахливе пiдтвердження однiеi з найнеймовiрнiших мiсцевих легенд. Однiеi лiтньоi ночi пiсля проливноi грози всю околицю розбудив один фермер, котрий у панiцi примчав до села. Незабаром уже всi волали та стогнали, анiтрохи не сумнiваючись, що на них суне бiда. Нiхто ще не бачив на власнi очi, але iз зойкiв, що долинали з найближчого селища, усi второпали, що повзуча смерть з’явилася знову.
Уранцi селяни разом iз полiцiянтами та скватерами, котрi аж тремтiли вiд переляку, пiшли до лихого мiсця. За селом i справдi пройшлася смерть. Пiсля нищiвного удару блискавки земля осiла, зруйнувавши кiлька найстарiших будiвель, проте така велика кiлькiсть людських жертв затьмарила всю матерiальну руйнацiю. Із сiмдесяти п’ятьох людей живим не залишився нiхто. Розкидана земля перемiшалася з кров’ю та частинами людських тiл, на яких чiтко виднiлися слiди зубiв i пазурiв демона. Але дивна обставина: вiд мiсця цього страшного бойовиська не провадили жоднi слiди. Полiцiя дiйшла висновку, що тут побував якийсь жахливий звiр. Тепер уже нiхто не намагався вважати цей загадковий злочин злодiйським убивством, звичним у таких примiтивних спiльнотах. Ця версiя, щоправда, виникла знову, коли з’ясувалося, що серед мертвих вiдсутнi останки двадцяти п’ятьох осiб, але тодi виникало запитання, як цi двадцять п’ятеро зумiли винищити вдвiчi бiльшу за себе кiлькiсть людей? Зрештою, вирiшили, що тiеi лiтньоi ночi кара Божа зiйшла з неба, залишивши пiсля себе мертве село, засiяне жахливо спотвореними, на клаптi роздертими та понiвеченими трупами.
До смертi заляканi люди негайно пов’язали те, що сталося, з пiдозрiлим маетком Мартенсiв, хоча до нього й було понад три милi. Правоохоронцi поставилися до цiеi версii скептично, але все ж заради формальностi обстежили особняк, нiчого там не знайшли та втратили до нього будь-який iнтерес. Селяни ж, навпаки, проявили вражаючу педантичнiсть: перевернули всю оселю догори дригом, вирубали кущi, а також обстежили усi найближчi ставки та потiчки, обнишпорили навколишнiй лiс. Але все надаремно – повзуча смерть не залишила пiсля себе жодних слiдiв.
А вже наступного дня газетярi пронюхали про цю вражаючу подiю i буквально заполонили Гору Бур. Вони описали те, що трапилося, у всiх подробицях, не забувши повiдомити i про страшнi легенди, якi iм розбовкали лiтнi селяни. Захоплюючись проявами надприродного, я уважно стежив за розвитком подiй i за тиждень, 5 серпня 1921 року, вiдчувши, що атмосфера згущуеться, прибув до Леффертс-Корнерса, найближчого до Гори Бур i району пошукiв селища, й зупинився у готелi, в якому аж роiлося вiд репортерiв. За три тижнi майже всi журналiсти роз’iхалися, i я зi своiми друзями мiг розпочати свое небезпечне розслiдування, спираючись як на розповiдi очевидцiв, так i на своi власнi попереднi висновки.
Й ось лiтньоi ночi пiд гамiр вiддаленого гуркоту грому, залишивши автомобiль бiля пiднiжжя, ми взялися дертися на Гору Бур. Нарештi нашi лiхтарики вирвали з темряви примарнi сiрi мури, що сховалися серед могутнiх дубiв. У розмитому мерехтiннi свiтла, лише iнколи розсуваючи чорноту ночi, величезний квадратний будинок вселяв жах iще бiльший, нiж удень. І все ж моя рiшучiсть переконатися у слушностi моiх гiпотез не похитнулася. Я був упевнений, що саме грiм викликае демона смертi з його таемного притулку, i хотiв знати, з’являеться вiн у плотi чи у виглядi схожого на плазму згустку зла.
Заздалегiдь вивчивши старе обiйстя, я вигадав план дiй. Мiсцем для спостереження обрав покiй Єна Мартенса, про вбивство якого стiльки згадували мiсцевi перекази, iнтуiтивно вiдчуваючи, що житло цiеi давньоi жертви найбiльше пасуе до моеi мети. У цiй кiмнатi площею близько двадцяти квадратних метрiв зберiгся рiзний мотлох, що колись був меблями. Кiмната розташовувалася на другому поверсi пiвденноi частини будинку, велике вiкно виходило на схiд, а менше – на пiвдень. На обох не було вiконниць, не кажучи вже про шибки. Навпроти великого вiкна стояла величезна голландська грубка, кахлi якоi живописно вiдтворювали легенду про блудного сина, а навпроти маленького стояло просторе, вбудоване в нiшу ложе.
Грiм, який ранiше заглушало листя дерев, тут гуркотiв щосили, i я приступив до подальших, спланованих ранiше дiй. Насамперед прикрiпив до карниза великого вiкна три принесенi iз собою мотузянi драбини, спершу переконавшись, що вони сягають землi. Потiм ми втрьох притягли iз сусiдньоi кiмнати масивне лiжко i приставили його упритул до вiкна. Накидавши хвоi, ми влаштувалися на ньому зi зброею. Двое дрiмали, один чатував. Звiдки б не з’явився демон, вiдступ нам був забезпечений. Якщо вiн з’явиться iзсередини обiйстя, ми скористаемося мотузяними драбинами, якщо iззовнi – вiдступатимемо коридорами. Виходячи з уже вiдомого нам, вирiшили, що навiть у найгiршому випадку демон довго не переслiдуватиме нас.
Я не спав iз опiвночi до першоi години, але потiм, незважаючи на зловiсну атмосферу будинку, вибите вiкно та грозу, що наближалася, вiдчув непереборну сонливiсть. Я лежав посерединi, Джордж Беннет – бiля вiкна, а Вiльям – ближче до грубки. Беннет спав, схоже, не зумiвши впоратись iз тiею протиприродною сонливiстю, яку вiдчував i я. Чергував Тобi, хоча i вiн також куняв. Цiкаво, що увесь цей час я в напiвдрiмотi все ж не зводив очей iз грубки.
Наростаючий гуркiт грому, мабуть, вплинув на мiй сон, бо навiть за той короткий вiдтинок часу, що я дрiмав, мене долали апокалiптичнi картини. Мене розбудив сильний стусан у груди – той, хто спав бiля вiкна, мимоволi штурхнув мене. Іще не зовсiм прокинувшись i не зорiентувавшись, спить Тобi чи нi, я вiдчув щось недобре. Нiколи ранiше менi не доводилося так чiтко вiдчувати майже фiзичну близькiсть зла. Усе ж я забувся знову, але з безоднi снiв мене видер цього разу несамовитий, сповнений вiдчаю лемент, iз яким не могло зрiвнятися нiщо, що я чув упродовж життя.
Здавалося, що цей зойк вирвав усi потаемнi страхи i бiль людськоi душi, яка опинилася бiля самоi брами небуття. Я прокинувся у болiсному страху, що накочував хвилями, з вiдчуттям, що менi зазирае в обличчя найкривавiше безумство зi знущальним оскалом сатанiзму. Було темно, але порожне праворуч вiд мене мiсце засвiдчило, що Тобi зник. Важка рука сусiди лiворуч усе ще лежала на моiх грудях.
Пролунав оглушливий удар грому, що струсонув усю гору, вогняна блискавка проникла у найпотаемнiшi куточки розвалених гробiвцiв i розколола надвое найстарiше серед скособочених велетенських дерев. У зловiсному вiдблиску жахливого спалаху приятель, який лежав поруч, рiзко схопився. Його тiнь упала на грубку, на яку я витрiщався. Господи, що я побачив!.. Те, що я залишився живий i неушкоджений, – незбагненне диво. Тiнь належала не Джорджу Беннету або якiйсь iншiй людинi, а мерзенному чудовиську, що постало iз самих глибин пекла, безiменному, безформному й огидному створiнню, яке неможливо собi уявити чи описати. За мить я вже зостався у примiщеннi сам-один, тремтiв вiд переляку i бурмотiв казна-що. Джордж Беннет i Вiльям Тобi кудись зникли, не залишивши пiсля себе навiть слiдiв боротьби. Бiльше про них нiхто не чув.
II. Прогулянка в грозу
Пiсля жахливих подiй у загубленому серед лiсу загадковому маетку я тривалий час лежав зовсiм хворий у номерi готелю, не покидаючи Леффертс-Корнерс. Не пригадаю, як тiеi злощасноi ночi доплентав до автомобiля, як запустив двигун, як дiстався непомiченим до селища. У пам’ятi лишилися тiльки лячнi обриси величезних дерев, пекельний гуркiт грому та зловiснi тiнi на могилах навколо цього моторошного мiсця.
Сiпаючись вiд спогадiв про огидну тiнь, я втямив, що зазирнув у найглибшу, незбагненну безодню – ту, про iснування якоi ми можемо лише здогадуватися з незрозумiлих знакiв, що доходять до нас iз потаемних надр буття. Наше обмежене сприйняття не дозволяе нам, на щастя, вдивлятися у цей свiт пильнiше. Менi важко збагнути, чию тiнь я бачив на грубцi. Хтось лежав мiж мною i вiкном, але щойно я намагаюся второпати, хто це був, мене охоплюе жах. Краще б воно загарчало. Або загавкало. Або зареготало. Це хоча б трохи зняло той безмежний жах, але воно мовчало. А ця важка рука – чи нога? – на моiх грудях… Вона була живою… чи колись живою… Єн Мартенс, у кiмнатi якого ми розмiстилися, лежить на цвинтарi неподалiк вiд будинку… Треба знайти Беннета i Тобi, якщо вони ще живi… Чому вiн забрав iх, а не мене? І чому мене опанувала тодi така сонливiсть, а сни були наповненi жахiттями?..
Незабаром менi закортiло подiлитися з кимось пережитим, щоб не з’iхати з глузду. На той час я вже вирiшив, що неодмiнно продовжу пошуки страху, що зачаiвся, пiддаючись небезпечнiй оманi, що невизначенiсть завжди гiрша за найстрашнiшi знання. Тепер варто було обмiркувати, кому можна розповiсти про своi пригоди i яким чином вистежити те, що викрало двох людей i вiдкидало таку моторошну тiнь.
Моiми найближчими знайомими у Леффертс-Корнерсi залишалися приязнi журналiсти, дехто з них iще жив у готелi, полюючи за вiдгомонами нещодавньоi трагедii. Вирiшивши знайти з-помiж них когось, вартого довiри, я мiзкував, кому вiддати перевагу, й нарештi зупинився на Артурi Манро, смаглявому худорлявому молодику, якому було рокiв тридцять п’ять i чия освiченiсть, зацiкавлення, розум i темперамент свiдчили про вiдсутнiсть вiдсталостi й упередженостi.
Й ось одного дня на початку вересня Артур Манро вислухав мою сповiдь. Із самого початку було видно, що ця iсторiя заiнтригувала i навiть захопила його, а пiсля завершення розповiдi вiн проаналiзував те, що сталося, продемонструвавши гострий розум i здоровий глузд. Бiльше того, його порада не поспiшати i ретельно вивчити всi iсторичнi та географiчнi свiдчення, пов’язанi з маетком Мартенсiв, була напрочуд корисною. За його iнiцiативи ми нишпорили всiею околицею у пошуках iнформацii про таемничу родину Мартенсiв i знайшли чолов’ягу, котрий мав деякi вельми красномовнi документи. Ми багато спiлкувалися з тими гiрськими жителями, котрi не втекли вiд усiх цих лих у спокiйнiшi мiсця, а також методично й скрупульозно обстежували дiлянки, про якi особливо часто згадувалося в легендах скватерiв.
Спершу результати наших пошукiв були незбагненнi для нас самих, хоча при ретельному аналiзi дещо все ж вимальовувалося. Найголовнiше – бiльшiсть жахливих подiй ставалися неподалiк вiд покинутого обiйстя або похмурого лiсу з разюче рясною рослиннiстю, що його оточував. Були, щоправда, й винятки, наприклад, згадана мною жаска пригода трапилася на вiдкритому мiсцi, далеко вiд маетку та зловiсного будинку.
Щодо природи й зовнiшнiх ознак зачаеного страху, ми нiчого не могли добитися вiд темних i заляканих жителiв гiрських хатинок. Вони називали його то змiем, то велетом, то демоном, якi прилiтають разом iз громом, то кажаном, то хижою птахою, то деревом, що крокуе. З усього цього ми виснували, що це живий органiзм, дуже чутливий до електричних розрядiв, i хоча в деяких оповiдках йому приписували крила, все ж його нелюбов до вiдкритих просторiв свiдчила про те, що пересуваеться створiння по землi. Єдине, що порушувало стрункiсть нашоi теорii, то це здатнiсть iстоти перемiщатися з величезною швидкiстю: тiльки так вона могла вчинити всi приписуванi iй дii.
Пiзнавши скватерiв ближче, ми навiть полюбили iх. Це були примiтивнi створiння, котрi опускалися дедалi нижче еволюцiйною шкалою через погану спадковiсть i задушливу iзоляцiю вiд решти людства. Хоча вони й остерiгалися нових людей, та незабаром прикипiли до нас i дуже допомогли, коли ми у пошуках зачаеного страху поламали перегородки у старовинному будинку й облазили всi заростi навколо нього. Вони, щоправда, одразу сумнiшали, коли ми просили допомогти нам знайти Беннета i Тобi, бо iхнiй власний досвiд засвiдчував, що жертви страху зникають назавжди. Ми ж, знаючи, скiльки загинуло iхнiх нещасних землякiв, передчували, що на цьому справа не скiнчиться, й чекали подальшого розгортання подiй.
Однак до кiнця жовтня нiчого не сталося, i це дуже нас спантеличило. Стояли тихi спокiйнi ночi, мабуть, тому дрiмала i зла сила. Нiчого не знайшовши в будинку та його околицях, ми стали схилятися до думки, що зачаений страх – нематерiальна субстанцiя. На жаль, прихiд холодiв мiг зруйнувати всi нашi плани: помiтили, що взимку демон поводиться сумирнiше. У наметi, який ми встановили у покинутому маетку, що часто вiдвiдував страх, запанувало тривожне очiкування.
Це селище з поганою репутацiею назви не мало, хоча й iснувало здавна, притулок у розщелинi мiж двома височинами – Коун-маунтин i Мейпл-гiл. Воно стояло ближче до Мейпл-гiл, i декотрi мiсцевi збудували хижi прямо на схилах цього пагорба. За двi милi на пiвнiч починалося пiднiжжя Гори Бур, iще через милю – дiброва iз занедбаним маетком, що сховався в нiй. Значна частина цiеi вiдстанi була вiдкритою рiвниною, досить пласкою, якщо не брати до уваги нечисленнi, подiбнi до змiюк горбочки, порослi травою. Знаючи рельеф мiсцевостi, ми вирiшили, що демон мав би з’явитися на тому боцi Коун-маунтин, бо ii пiвденний схил прилягав до захiдного схилу Гори Бур. Ми уважно обстежили грунтовий зсув на тiй дiлянцi, де росло високе дерево, розщеплене блискавкою в один iз вiзитiв демона.
Якнайретельнiше обстеживши разiв iз двадцять злощасне селище, ми з Артуром Манро неабияк розчарувалися, i в нашi вiдчуття закрався якийсь невизначений страх. Вiн мав якусь моторошну властивiсть – i справдi, хiба не дивно, що пiсля таких жахливих подiй не залишилося нiчого, що могло б указати на винуватця катастрофи! Ось i зараз ми понуро вешталися пiд похмурим свинцевим небом, вiдчуваючи змiшане почуття необхiдностi й водночас безглуздостi наших дiй. Наш огляд i цього разу був скрупульозним: ми ще раз обiйшли кожну хатинку, шукаючи на схилах непохованi тiла, обстежили кожну ямку, кожну нiрку – i все надаремно. І знову всюди витав страх, нiби величезний крилатий грифон витрiщався на нас iз космiчних безодень.
Хмари потроху скупчувалися, i ми вже погано розрiзняли в сутiнках окремi предмети. Удалинi чувся гуркiт грому – над Горою Бур збиралася гроза. Нас, ясна рiч, охопило хвилювання, хоча до ночi було ще далеко. Сподiваючись, що гроза затягнеться i зла сила якось себе проявить, ми облишили нашi пошуки на схилi та попрямували до найближчого заселеного житла в надii умовити скватерiв нам допомогти. Наш авторитет змусив кiлькох парубкiв подолати переляк, i вони погодилися пiти з нами.
Але щойно ми рушили в дорогу, як ринула така злива, що будь-який притулок став бiльш нiж потрiбним. Темрява згустiла настiльки, що ми спотикалися на кожному кроцi, й тiльки окремi спалахи блискавок i наше досконале знання мiсцевостi все ж допомогли нам дiстатися до напiвзруйнованоi хижi. Це була жалюгiдна споруда iз дощок i колод, дверi, що дивом збереглися, i едине вiкно, що виходило на Мейпл- гiл. Зачинивши дверi на засувку, ми, навченi нашими помiчниками, зачинили також i вiконницi, сховавшись таким чином вiд дощу та рiзких поривiв вiтру. Ми понуро сидiли на хитких скринях у суцiльнiй темрявi, лише вогники люльок i випадкове свiтло лiхтарика оживляли гнiтючу атмосферу. Час вiд часу ми бачили крiзь щiлини в стiнi зигзаги блискавок – темрява була такою щiльною, що iхнi стрiли вимальовувалися дуже чiтко.
Це чатування у грозу раптом нагадало менi ту незабутню нiч на Горi Бур. Я зiщулився вiд страху й укотре поставив собi запитання, на яке наразi не мiг вiдповiсти: чому демон iз трьох людей, котрi сидiли в засiдцi, знищив двох по краях i залишив того, хто був усерединi? Чому вiн так раптово зник пiсля електричного розряду жахливоi потужностi? Чому порушив послiдовнiсть i не забрав мене другим? Що ховалося за цим? Може, вiн знав, що це я призвiдник, i готуе для мене страшнiшу долю?
Обiрвавши своi роздуми, а точнiше, додавши до них додаткового драматизму, все небо перетнула величезна блискавка, яку переслiдував удар грому, що струсонув землю. Водночас здiйнявся могутнiй вiтер, його завивання наростало у зловiсному крещендо. Ми були впевненi, що блискавка знову втелющила у самотне дерево на схилi Мейпл- гiл, Манро схопився i пiдiйшов до крихiтного вiконця переконатися в цьому. Вiтер i дощ увiрвалися у вiдчиненi ним вiконницi з оглушливим ревiнням, i я не змiг розчути слiв, якi вiн вимовив. Перевiряючи, наскiльки значнi руйнування, чоловiк висунувся з вiкна i завмер, буцiмто вдивляючись у щось.
Незабаром вiтер ущух i пiтьма розсiялася. Буря скiнчилася. Моi сподiвання на те, що вона триватиме й уночi, не виправдалися, i нiби на пiдтвердження цього крiзь щiлини проникнув слабкий сонячний промiнчик. Вважаючи, що свiтло нам не завадить, навiть якщо злива розпочнеться знову, я зняв засувку i вiдчинив грубо збитi дверi. Земля зовнi перетворилася на суцiльне мiсиво, а злива приносила зi схилiв усе новi й новi потоки бруду. Однак нiчого такого, що пояснило б, чому мiй приятель так довго не вiдходив вiд вiкна, я не побачив. Пiдiйшовши ближче, я торкнувся його плеча – той не ворушився. Тодi я жартiвливо трясонув його й обернув до себе… й одразу ж вiдчув, як мене починае душити неусвiдомлений жах, що напливав звiдкiлясь iз глибин столiть, iз бездонних краiв ночi, що iснувала вiчно.
Артур Манро був мертвий. А його голова, точнiше ii лицьова частина, була бузувiрськи виiдена.
III. Що це було за багряне сяйво
У нiч на 8 листопада 1921 року, коли вирувала така жахлива гроза, що здавалося, нiби небо розверзлося, я при тьмяному свiтлi лампи розкопував, сам не знаючи навiщо, могилу Єна Мартенса. Я взявся за справу по обiдi, коли второпав, що збираеться буря, i тепер радiв несамовитiй стихii, що безжально рве i забирае з собою таке рясне у цiй мiсцинi листя.
Гадаю, що пiсля подiй 5 серпня я дещо схибнувся. Пекельна тiнь у будинку, потiм страшна нервова напруга упродовж тривалого часу, розчарування i, нарештi, трагедiя у хижi тiеi жовтневоi ночi – погодьтеся, всього цього забагато для однiеi людини. Й ось тепер я копав могилу Мартенса, щоб утямити, чому загинув Артур Манро. А всi решта, хто, як i я, не могли цього збагнути, нехай вважають, що вiн десь мандруе. Ми облазили усе навколо, але так i не знайшли вбивцю. Скватери, вочевидь, щось знали, але я, не бажаючи iх iще бiльше залякувати, не патякав iм про цю смерть. Сам же я зачерствiв. Шок, пережитий мною у маетку, позначився на моему розумi, i я думав лише про те, як знайти той зачаений страх, який вирiс у моiй свiдомостi до фантасмагоричних розмiрiв. Але тепер, пам’ятаючи про долю Манро, я заприсягнувся дiяти самостiйно.
Один лише вигляд розкопаноi могили вивiв би нормальну людину iз рiвноваги. Похмурi старi дерева неприродних розмiрiв i форм схилялися надi мною, як склепiння нечестивого храму друiдiв. Грiм i зловiсний шум вiтру стихали пiд ними, майже не пропускаючи струменiв дощу. За посiченими блискавками могутнiми стовбурами вимальовувався у слабких вiдблисках свiтла контур покинутого обiйстя, що потопало у мокрому плющi. Трохи вiддалiк розкинувся голландський садочок, тепер украй запущений, його грядки та клумби вщент заросли блiдою смердючою рослиннiстю, що майже нiколи не бачила денного свiтла. Поруч розкинулося кладовище, усе в покручених деревах, потворнi гiлки яких, здавалося, харчувалися отрутою вiд коренiв, що залягли у неосвяченiй землi. Пiд густим брунатним шаром листя, що гнило у темрявi цього пралiсу, я бачив то тут, то там просто вражаючi обриси низьких надгробкiв.
Сама iсторiя привела мене до цiеi староi могили. Історiя – ось що залишилося менi пiсля того, як усе решта потонуло у страшному оскалi сатанiзму. Тепер я вважав, що зачаений страх – не матерiальна субстанцiя, а примарний перевертень, породжений нiчною блискавкою. Виходячи з переказiв i документiв, якi я роздобув разом iз Артуром Манро, цiею примарою мiг бути лише Єн Мартенс, котрий помер 1762 року. Тому я й копався, мабуть, безглуздо в його могилi.
Особняк Мартенсiв звiв Геррiт Мартенс, заможний гендляр iз Нового Амстердама, котрий не змирився зi змiнами, якi принесло англiйське панування. Вiн збудував цю величну споруду на горi, у вiдокремленiй частинi лiсу, що сподобалася йому своею незайманою первозданнiстю. Єдиним iстотним недолiком тут були частi сильнi грози. Коли Мартенс вибирав мiсце i потiм будувався, то вважав, що цi природнi явища – особливiсть пори року, але з часом усвiдомив, що помилився. Переконавшись, що грози несприятливо дiють на його судини, чоловiк вибудував собi ще й пiдвальне примiщення, куди спускався щоразу iз наближенням бурi.
Про нащадкiв Геррiта Мартенса вiдомо iще менше, нiж про нього самого. Вони ненавидiли все англiйське i цуралися тих колонiстiв, котрi прийняли новi порядки. Їхне життя минало у суворiй самотi, й, за чутками, iзоляцiя кепсько позначалася на iхнiх розумових здiбностях i мовi. В усiх членiв родини була спадкова особливiсть – рiзнокольоровi очi: одне блакитне, а друге каре. Їхнi контакти iз зовнiшнiм свiтом слабшали з кожним роком, вони навiть дружин брали собi iз власноi челядi. Численнi нащадки роду стали явними виродженцями. Однi, спускаючись у долину, змiшувалися з метисами i вливалися у те середовище, яке постачало скватерiв. Іншi, навпаки, не покидали родове гнiздо, похмуро плекаючи свою вiдокремленiсть вiд решти свiту i дедалi чутливiше реагуючи на грози.
Бiльше про життя цiеi родини стало вiдомо вiд молодого Єна Мартенса – його бурхливий темперамент привiв юнака до вiйська колонiстiв, коли чутки про з’iзд в Олбенi досягнули Гори Бур. Вiн першим iз нащадкiв Геррiта Мартенса побачив свiт i коли за шiсть рокiв повернувся додому, то став об’ектом ненавистi родичiв, котрi вважали його чужинцем, хоча у нього, як i у всiх Мартенсiв, були рiзнi очi. Та й сам вiн насилу витримував тепер дивнi, сповненi безглуздих забобонiв порядки в родинi; не викликали у нього колишнього захвату i грози в горах. Усе кидало його в зневiру, i чоловiк часто писав до приятеля в Олбенi, що мае намiр покинути рiдну домiвку.
Навеснi 1763-го Джонатан Гiффорд, товариш Єна Мартенса, котрий жив в Олбенi, давно не отримуючи вiд нього листiв, стурбувався, тим бiльше що знав про складнi стосунки i частi чвари у маетку Мартенсiв. Зважившись особисто переконатися, що там усе гаразд, вiн вирушив верхи в гори. Із щоденника чоловiка випливае, що до Гори Бур вiн дiстався 20 вересня. Прибульця вразила старiсть будiвлi, але ще бiльше – похмурi рiзноокi Мартенси з iхнiми дикими, звiриними звичками; вони й повiдали йому ламаною, сповненою гортанних звукiв англiйською, що Єн наказав довго жити. За iхнiми словами, ще минулоi осенi його вколошкала блискавка. Поховали його тут же, неподалiк вiд зарослого бур’яном саду; господарi показали гостю й могилу – голий горбочок без будь-якого пам’ятника. Щось у поведiнцi Мартенсiв стривожило Гiффорда i викликало його пiдозри. За тиждень вiн таемно повернувся у цi мiсця з лопатою та киркою. Розкопав могилу й побачив те, що й сподiвався: череп його приятеля був жорстоко розкроений у кiлькох мiсцях. Повернувшись до Олбенi, Гiффорд порушив проти Мартенсiв кримiнальну справу, звинувачуючи iх у вбивствi родича.
Хоча прямих доказiв забракло, чутки про вбивство поширилися округою, i вiдтодi Мартенсiв пiддали остракiзму. Нiхто не хотiв мати з ними справу, а вiд самого будинку намагалися триматися якнайдалi, вважаючи його проклятим мiсцем. Мартенсам усе ж вдавалося якось зводити кiнцi з кiнцями за рахунок натурального господарства, i довгий час про iхне iснування свiдчили лише вогники, що спалахували вечорами високо в горах. Згодом вони запалювалися дедалi рiдше, а з 1810 року й зовсiм перестали з’являтися.
Поступово будинок i сама мiсцина навколо обросли страшними легендами. Наляканi жахливими розповiдями, люди обходили його стороною. Так тривало до 1816-го, коли скватери раптом схаменулися, що вогнiв на горi не бачили вже давно. До маетку подалася група добровольцiв, яка знайшла його порожнiм i вже неабияк спорохнявiлим.
Вiдсутнiсть кiстякiв i нещодавнiх поховань наштовхували на думку, що мешканцi не вимерли, а переселилися в якесь iнше мiсце. Це сталося, либонь, кiлька рокiв тому. Численнi прибудови до будинку демонстрували те, що перед своiм вiдходом родина Мартенсiв була досить численною. Судячи з усього, вони зовсiм опустилися, про це свiдчили й обшарпанi меблi, i розкидане столове срiбло, яке, схоже, не чистили роками. І хоча ненависнi Мартенси й зникли, страх, пов’язаний iз iхнiм будинком, залишився i навiть зрiс, а серед жителiв гiр поширилися новi моторошнi чутки. Будинок же продовжував стояти – занедбаний, жаский притулок мстивого духу Єна Мартенса. Таким вiн стояв i тiеi ночi, коли я розкопував могилу.
Я назвав своi дii безглуздими, i вони справдi нi до чого не призвели. Труну Єна Мартенса я знайшов доволi скоро, але в нiй не було нiчого, окрiм жменьки пороху. Однак я, одержимий лютою рiшучiстю знайти його повсталий дух, продовжував дедалi глибше закопуватися в землю. Бозна- що я сподiвався побачити, однак в одному не сумнiвався: я розкопую могилу людини, чий дух нишпорить навколо ночами.
Я копав i копав, не уявляючи, якоi вже досяг глибини, аж раптом мiй рискаль, а за ним i ноги провалилися пiд землю. Мене скував жах. Існування пiдземелля пiдтверджувало моi найбожевiльнiшi гiпотези. При падiннi згасла лампа, але за допомогою електричного лiхтарика я таки зумiв оглянути вузький пiдземний прохiд, що тягнувся в обидва боки. Чоловiк моеi статури мiг лiзти ним лише навкарачки, i хоча жодна людина, будучи при здоровому глуздi, не наважилася б на таке, особливо вночi, я, забувши про небезпеку, не слухаючи аргументiв розуму й не звертаючи уваги на бруд, опустився на колiна, охоплений единим бажанням: зустрiтися нарештi зi страхом, що зачаiвся. Вирiшивши повзти у напрямку будинку, я вiдважно протиснувся у вузьку нору i, звиваючись, хутко поповз уперед у цiлковитiй темрявi, лише iнодi освiтлюючи собi шлях лiхтариком, який тримав перед собою.
Немае слiв, щоб описати загубленого в надрах землi чоловiка, описати, як вiн повзе, звиваючись, дряпаючись грудками глини, iз задушливим хрипом прокладае, мов шаленець, шлях серед виткiв нiчного мороку, не маючи уявлення нi про час, нi про наслiдки своiх дiй, не знаючи нi напрямку, нi остаточноi мети. Це було за межами людського розумiння, але саме так я i вчинив. Я повз так довго, що забув свое минуле життя, перетворившись, здавалося, на iстоту з темних глибин – крота або хробака. Лише випадково, пiсля тривалоi перерви, я увiмкнув лiхтарика, про який зовсiм забув, i нерiвна глиняна поверхня нори, що тяглася удалечiнь, зловiсно засвiтилася.
Якийсь час я повз в одному напрямку, тепер уже економлячи батарейки, але потiм прохiд рiзко звернув угору. І раптом попереду я несподiвано побачив щось на кшталт двох палаючих у темрявi бiсiвських копiй мого згасаючого лiхтарика. Свiтло, яке випромiнювали вони, гiпнотично подiяло на мене, пробуджуючи якiсь розмитi спогади. Замiсть того щоб вiдсахнутися, я мимоволi завмер. А очi все наближалися. Я не мiг розрiзнити увесь вигляд iстоти, якiй вони належали, зате добре бачив ii кiгтi. Оце було видовище! Раптом над моею головою почувся вiддалений гамiр. Це був вiдгомiн грому, що незабаром посилився до оглушливого гуркоту. Отже, я суттево просунувся вгору й опинився зовсiм близько до поверхнi. Грiм гуркотiв, а очi лупали на мене з тупою злiстю.
Дякувати Боговi, я тодi не знав, що це було, iнакше, мабуть, вiд страху вiддав би Боговi душу. Мене врятував грiм – один iз того гуркоту, що збудив цю жахливу тварюку: пiсля важкоi паузи з невидимого неба звалився оглушливий удар, що затряс гори. Таке тут траплялося й ранiше, про це свiдчили порепана земля, глибокi провалля й оголена гiрська порода. Блискавка з люттю циклопа вдарила в землю прямо над пекельним пiдземним переходом, приголомшуючи мене i майже вiдбираючи менi свiдомiсть.
Земля тряслася й ворушилася, я ж безпорадно кидався в нiй, поки мене не випхало на поверхню. Я лежав iз мокрим вiд дощу обличчям. Пейзаж навколо був менi знайомий – крутий пiвденно-захiдний схил, майже позбавлений рослинностi. Спалахи бурi, що полум’ям охоплювали грозове небо, освiтлювали понiвечену землю i те, що лишилося вiд дивовижного низького пагорба, який ранiше, химерно звиваючись, тягнувся сюди вiд лiсистоi частини гори. Озираючись навколо, я не мiг збагнути, звiдки мене викинуло i як я вивiльнився зi згубноi пастки? Сум’яття у моiй головi не поступалося хаосу природи, i коли на пiвденному схилi спалахнула слiпуча багряна заграва, я iще не усвiдомлював, чого менi вдалося уникнути.
Втямив це лише за два днi по тому, коли скватери менi розповiли, що означав той спалах яскравого полум’я. Ось тут мене й охопив справжнiй жах – бiльший, нiж при зустрiчi у пiдземеллi з власником страшних очей i кiгтiв. Їхня розповiдь могла кого завгодно налякати до смертi. У селищi, на вiдстанi двадцяти миль вiд того мiсця, де мене викинуло на поверхню, пiсля оглушливого гуркоту грому запанувала чергова оргiя страху: огидна на вигляд iстота зiстрибнула з кривого дерева на стару стрiху одного з будиночкiв. Вона встигла зробити свою чорну справу, але вибратися на волю не змогла – скватери в панiцi спалили хату разом iз чудовиськом. Як я второпав, воно стрибнуло з дерева саме тiеi митi, коли в iншому мiсцi земля поховала в собi щось iз жахливими кiгтями та палючими очима.
IV. Жахливi очi
Важко вважати здоровою людину, котра, знаючи стiльки, скiльки знав я, про зловiснi справи, якi вiдбуваються на Горi Бур, рвалася б туди знову, щоб докопатися, що ж за страх зачаiвся там. Той факт, нiби щонайменше два матерiальних втiлення страху були на той час знищенi, давав лише дуже слабку гарантiю психiчноi та фiзичноi безпеки у цьому Ахеронтi[5 - Ахеронт – у грецькiй мiфологii рiчка у пiдземному царствi, в яку впадають рiчки Пiрифлегетон i Кокiт, а також живе однойменний рiчковий бог.] багатоликого сатанiзму, i все ж, незважаючи нi на що, я вiдновив пошуки з iще бiльшим завзяттям.
Дiзнавшись через два днi пiсля моеi небезпечноi пiдземноi зустрiчi з демонiчною iстотою, що тiеi самоi митi, коли на мене витрiщала тi жахливi очi, за двадцять миль звiдти iнша зловiсна iстота готувалася до фатального стрибка, я пережив черговий напад невгамовного страху. Втiм, жагуча цiкавiсть i незрозумiле збудження, супутнi йому, робили цей страх майже солодким. Так iнодi посеред нiчного жахiття, коли невидимi сили несуть тебе над загадковими мертвими мiстами до оскалу пащеки Нiса, немае бiльшого блаженства, нiж iз диким лементом кинутися добровiльно у жахливий вир снiв i мчати, не думаючи про безодню, що розверзлася попереду. Достеменно такi ж почуття будив у менi таемничий страх, що перемiщався у просторi Гори Бур. Виявивши, що там мешкають два монстри, я вiдчув неприборкану жагу перекопати всю тамтешню землю, гарбати ii голими руками та звiльнити нарештi вiд смертi, що отруюе кожен ii дюйм.
Я знову поквапився на могилу Єна Мартенса й узявся копати на колишньому мiсцi. Однак земля завалила пiдземний хiд, а дощ знищив усi слiди моеi колишньоi працi, тому важко було визначити, на якiй глибинi починаеться той перехiд. Я здiйснив також нелегку подорож до хатинки, в якiй спалили смертоносне страховисько, але моi зусилля не були винагородженi. У попелi збереглося кiлька кiсток, але жодна з них не належала чудовиську. За словами скватерiв, усе обмежилося однiею жертвою, але вони, вочевидь, помилялися: крiм одного людського черепа, що добре зберiгся, я знайшов залишки й iншого. Хоча багато хто бачив блискавичний стрибок почвари, нiхто не мiг сказати, як саме вона виглядала, всi просто казали: чорт. Уважно оглянувши дерево, на якому вона ховалася, я не знайшов нiчого пiдозрiлого. Спробував було вiднайти можливi слiди у темному лiсi, але не змiг витримати вигляду потворних пнiв i подiбних на змiюки коренiв, що зловiсно сплiталися, перед тим як назавжди пiрнути в землю.
Потiм я iще раз уважно оглянув покинуту хатину, яку страх вiдвiдував найчастiше, i де Артур Манро побачив перед смертю дещо, що його приголомшило, про що не встиг розповiсти. Моi попереднi огляди, незважаючи на всi зусилля, не дали вiдчутних результатiв. Тепер же необхiдно було перевiрити нову версiю: неймовiрна подорож пiд землею переконала мене, що принаймнi одна з почвар – пiдземний монстр. І пам’ятного дня 14 листопада я знову оглядав тi схили Коун-маунтин i Мейпл-гiл, якi спускалися до сумнозвiсноi хатини, звертаючи особливу увагу на свiжi викиди землi.
День пошукiв нiчого не дав; сутiнки застали мене на схилi Мейпл-гiл, я стояв у задумi та глипав у бiк хатини та Гори Бур. Розкiшний полум’яний захiд сонця змiнився мiсячним срiблястим сяйвом, розлився долиною, гiрськими схилами та дивними низькими пагорбами, потрапляючи туди особливо часто. Одним словом, iдилiчна картинка. Менi ж вона була огидна: адже я знав, що за нею ховалося. Я так само ненавидiв i цей усмiхнений мiсяць, i лицемiрну рiвнину, й гнилу гору, i цi зловiснi пагорби. Пов’язане мерзенним союзом iз невидимими силами зла, все навколо здавалося менi напоеним отрутою.
Спрямувавши погляд на залиту мiсячним сяйвом землю, я раптом виразно усвiдомив, що в картинi, яка вiдкрилася передi мною, е певна еднiсть. Не обiзнаний грунтовно з геологiею, я все ж iз найперших днiв зацiкавився поширеними у цiй мiсцинi дивними, подiбними на змiюк пагорбами. Вони розмiстилися навколо Гори Бур, i в долинi iх було менше, нiж на самiй височинi, де доiсторичне заледенiння не надто завадило утворенню цих химерних фантастичних зсувiв кори. Тепер, при свiтлi спадного мiсяця, що вiдкидае довгi таемничi тiнi, мене вразило, що кути та лiнii цiеi своерiдноi системи якимось чином спiввiдносилися з вершиною Гори Бур. Вона, поза всiлякими сумнiвами, була центром, звiдки врiзнобiч розбiгалися променями цi дивнi пагорби. Маеток Мартенсiв наче розпустив на всi боки жахливi мацаки… При думцi про мацаки мене немов пiдкинуло, i тут я вперше пiддав критичному аналiзу свою версiю про льодовикове походження тутешнiх пагорбiв.
Що бiльше я мiркував, то менш iмовiрною видавалася менi ця версiя. Мною заволодiла нова, жахлива та неймовiрна думка, пiдказана i формою пагорбiв, i тим, що я бачив пiд землею. Іще не цiлком усвiдомивши свое вiдкриття, я незв’язно бурмотiв, як у гарячцi: «Боже!.. Осередки… прокляте мiсце… отже, зрешечене стiльниками… безлiч чарунок… i тодi вночi в особняку… вони спершу схопили Беннета i Тобi… тих, хто був ближчий… по краях». Не гаючи часу, я почав судомно розкопувати найближчий пагорб, вiдчуваючи розпач, страх i захоплення водночас… Так я копав, час вiд часу вигукуючи щось незрозумiле, неспроможний стримати почуття, що охопили мене, поки не наткнувся на пiдземний хiд або нору, подiбну до тiеi, якою я повз незабутньоi ночi.
Потiм пригадую, як бiг iз заступом у руках, бiг, охоплений жахом, освiтленими мiсячним сяйвом горбистими галявинами, а потiм хирлявим, примарним лiсочком, розташованим на кручi, бiг, волаючи i вiдсапуючись, перестрибуючи через завади, бiг прямо до лиховiсного маетку Мартенсiв. Пiсля цього пригадую, як копав без будь-якоi системи на руiнах зарослого шипшиною льоху, сподiваючись знайти джерело цiеi злоякiсноi пухлини. Пригадую, як дико реготав, наткнувшись на пiдземний хiд унизу староi грубки, де густо рiс соковитий високий бур’ян, що вiдкидав дивовижнi тiнi при свiтлi запаленоi мною лоiвки. Я iще не знав, чи мешкае хтось у цьому пекельному вулику, криючись i чекаючи грому, щоб вибратися назовнi. Два монстри вже загинули, може, iнших i немае? Мене пiдганяло гостре бажання розгадати нарештi таемницю страху, яка, тепер я був у цьому впевнений, е матерiальною, органiчною субстанцiею.
Нерiшуче застигнувши, я мiзкував, чи обстежити менi хiд самому вже зараз же, вдавшись до допомоги електричного лiхтарика, чи вiдкласти пошуки й набрати у пiдмогу гурт скватерiв-добровольцiв. Раптом рiзкий порив вiтру, обiрвавши моi думки, задув свiчку, залишивши мене в суцiльнiй темрявi. Мiсячне сяйво не проникало в льох крiзь щiлини й отвори в стелi, i тут, охоплений тривожним передчуттям, я почув моторошний гуркiт грому, наповнений для мене тепер новим сенсом. Корячись чiтко усвiдомленiй необхiдностi сховатися кудись якнайдалi, я навпомацки пролiз у дальнiй закуток льоху, не зводячи, однак, очей iз викопаноi поруч iз грубкою ями. При спалахах блискавок я мiг розрiзняти поруйновану часом цегляну кладку i неприродно пишну рослиннiсть. Мене охопили жах i цiкавiсть одночасно. Що цього разу викличе до життя буря? Гейби пiд землею вже нiчого не лишилося? Пiсля одного слiпучого спалаху я, озирнувшись, перебрався в iнше мiсце i сховався серед особливо густих заростей. Звiдси було добре видно яму, сам же я опинився пiд надiйним прикриттям.
Якщо Провидiння буде прихильним до мене, то воно витравить iз моеi пам’ятi побачене тiеi ночi й дасть спокiйно дочекатися кiнця своiх днiв. Адже варто лише менi тепер почути вiддалений грiм, я вже не можу заснути i приймаю снодiйне.
Усе почалося миттево та несподiвано. Демон, що нагадував своiм виглядом пацюка, хрокаючи й сопучи, вирвався на волю з далеких, невiдомих безодень. А слiдом за ним iз тiеi ж ями виринуло цiле море всiлякоi нечистi, величезне збiговисько мерзенних виродкiв – огидних породжень ночi. Навiть збочена уява не змогла б породити нiчого подiбного. Клубочучись, вони вилiтали iз зяючого отвору, нагадуючи фонтан, що закипав, вирував i бешкетував. І, подiбно до пошестi, миттю заполонив усе навколо. Вони лiзли крiзь щiлини назовнi та просувалися далi, несучи з собою у проклятi лiси жах, шаленство i смерть.
Бозна-скiльки iх там було – мабуть, тисячi. Цей нескiнченний потiк, який я розрiзняв при слабких спалахах блискавок, скував мое серце переляком. Коли ж потiк почав рiдшати, iз суцiльноi маси стали видiлятися окремi особини. Це були потворнi волохатi чортенята, а може, й мавпи – бiсiвськi карикатури на цих шанованих тварин. Вiд iхнього мовчання сироти виступали на шкiрi. Навiть коли один iз тих, що вiдстали, звичним вiдпрацьованим жестом ухопив слабшого, щоб його зжерти, навiть тодi я не почув жодного звуку. Решта жадiбно накинулася на залишки цього безмовного бенкету. Й ось тодi, незважаючи на огиду i страх, цiкавiсть, яка весь цей час спрямовувала моi пошуки, взяла гору. Я витягнув револьвера i, коли останнiй iз виродкiв вибрався назовнi з невiдомого жаского свiту, пристрелив його, прикриваючись громом.
Пронизливе вищання… насолода вiд кривавого полювання… бентежнi тiнi, що переслiдували одна одну в яскравих коридорах, прорiзаних блискавками… безтiлеснi примари, калейдоскопiчнi змiни огидних сцен… лiс i в ньому патологiчно розкiшнi перезрiлi дуби, чиi змiеподiбнi сплетенi коренi тягли незримi соки з землi, що кишiла мiльйонами бiсiвських iстот, якi пожирали одна одну… замаскованi пiд пагорби мацаки, що простяглися вiд самого центру пiдземноi злоякiсноi пухлини… небаченi за силою бурi, якi розбишакують над зарослими плющем похмурими мурами й аркадами, що потопають у розкiшних заростях… На щастя, iнстинкт привiв мене, коли майже знепритомнiв вiд страху, до людей, до мирного селища, що безтурботно спало у мерехтiннi зiрок на зблiдлому вже небi.
За тиждень я настiльки оговтався вiд пережитого, що послав до Олбенi за людьми, котрим доручив пiдiрвати динамiтом маеток Мартенсiв разом iз вершиною Гори Бур. Вони ж мали знищити й усi пiдземнi ходи пiд подiбними до змiй пагорбами, а також викорчувати перезрiлi дуби з пишними кронами, вже один вигляд яких мiг позбавити глузду. Лише пiсля завершення цих робiт я став iнодi дрiмати, хоча вiдтодi, знаючи таемницю зачаеного страху, я вже нiколи не зможу спати спокiйно. Мене переслiдувала одна думка: а раптом не вся нечисть загинула? І хтозна, чи не може щось подiбне виникнути деiнде? Важко без страху мiркувати про невiдомi земнi печери, знаючи те, що знаю я. Дотепер не можу без сiпання бачити колодязь або увiйти в метро… Ну, чому медики не дадуть менi якихось лiкiв, аби я нарештi нормально заснув, чому не заспокоять мiй палаючий мозок?
Розгадка таемницi, що вiдкрилася менi пiд час спалаху, коли я вистрелив у мовчазну iстоту, яка вiдстала вiд iнших, виявилася настiльки простою, що минула щонайменше хвилина, перш нiж я все усвiдомив. Ось тодi мене й охопив справжнiй жах. У цього огидного, схожого на горилу виродка була сиза шкiра, жовтi iкла та скуйовджене волосся. Явна межа звироднiння – сумний результат iзольованого iснування, родинних шлюбiв i канiбалiзму; живе втiлення хаосу та звiриного оскалу страху, що чаiться пiд землею. Виродок витрiщався на мене у передсмертнiй агонii, а його очi своею незвичнiстю нагадали менi iншi, баченi пiд землею, i пробудили тодi мутнi спогади. Одне око було блакитне, а iнше – каре. Саме такими, згiдно з переказами, були очi Мартенсiв. І тодi у нападi безмовного жаху я второпав, що ж сталося зi зниклою родиною, з цим проклятим маетком Мартенсiв, якi знавiснiли вiд громiв.
Азатот
Коли свiт став старим i здатнiсть дивуватися покинула людей, коли сiрi мiста здiйнялися у задимлене небо похмурими потворними вежами, в тiнi яких нiкому й на гадку не спадало мрiяти про сонце або розквiтлi навеснi луки, коли просвiта зiрвала з Землi ii прекрасне покривало i поети взялися спiвати лише про зламанi фантоми з мутними, спрямованими всередину себе очима, коли це настало й дитячi мрii вiдiйшли назавжди, знайшовся чоловiк, котрий подався у позамежнi сфери шукати мрii, що покинули землю.
Про iм’я й оселю цього чоловiка писали мало, бо вони належали свiту, що ледь прокидався, однак i про те, й про iнше писали щось незрозумiле. Але нам достатньо знати, що вiн жив у мiстi, оточеному високим муром, в якому панували вiчнi сутiнки; що вiн працював увесь день – вiд зорi до зорi, а ввечерi повертався до своеi кiмнати, в якiй вiкно визирало не на поля чи гаi, а на дитинець, куди у тупому розпачi витрiщалися й iншi вiкна. Із дна цього колодязя виднiлися лише стiни та вiкна, хiба що iнодi, якщо майже вибратися з вiкна назовнi, можна було побачити крихiтнi зiроньки, що пропливали повз.
А позаяк мури та вiкна рано чи пiзно можуть звести з розуму людину, котра багато читае i багато мрiе, то мешканець цього покою звик щоночi висуватися з вiкна, щоб хоч краечком ока побачити щось, що не належить до земного свiту з його сiрими багатоповерховими мiстами.
За багато рокiв вiн став давати iмена зорям, що повiльно пливли, i проводжати iх зацiкавленим поглядом, коли вони, на жаль, вислизали геть, поки його очам не вiдкрилося багато такого, про що пересiчнi люди й не пiдозрюють. І ось однiеi ночi, здолавши майже бездонну прiрву, жаданi небеса спустилися до вiкна цього чоловiка i, змiшавшись iз повiтрям його кiмнати, зробили його частиною iхнiх казкових див.
У його покоi з’явилися непокiрнi потоки бузковоi пiвночi, що виблискували золотими краплинками, туди вихором увiрвалися клуби пилу та вогню з позамежних сфер iз таким запахом, якого на землi не бувае. Наркотичнi океани шумiли там, запаленi сонцями, про якi люди не мали нi найменшого поняття, i в iхнiх немислимих глибинах плавали небаченi дельфiни та морськi нiмфи. Безголоса й безмежна стихiя охопила мрiйника i забрала його з собою, не торкаючись тiла чоловiка, котрий нерухомо завис на самотньому пiдвiконнi, а потiм багато днiв, яких не злiчити земним календарям, потоки з позамежних сфер нiжно несли чоловiка до його мрiй, до тих самих мрiй, про якi людство давно забуло. І нiхто не знае, скiльки тимчасових циклiв вони дозволили йому спати на зеленому, пiдiгрiтому сонечком березi, овiяному ароматом лотосiв i прикрашеному iхнiми багряними зiрками.
Коханi мерцi
Зараз пiвнiч. Ще до свiтанку мене знайдуть i запроторять до казематiв, в яких я нидiтиму до кiнця своiх днiв, змордований невгамовною жагою, доки не приеднаюся нарештi до своiх коханих мерцiв.
Я сиджу в смердючiй ямi, що утворилася на мiсцi стародавньоi могили; письмовим столом менi слугуе потерта, знищена часом надгробна каменюка, що завалилася; нiчну темряву розсiюе лише сяйво зiрок i тоненького мiсяця-молодика, однак я бачу все ясно, як удень. Навколо, куди не кинь погляд, схожi на похмурих чатових i сторожiв занедбаних могил, стоять похиленi надщербленi надгробки, наполовину схованi в густих заростях смердючого цвинтарного бур’яну. Над ними всiма велично височить у сiрувато-сине небо стела, що звужуеться догори, немов якийсь примарний вождь лемурiйськоi орди. У повiтрi завис хвороботворний сморiд цвiлi та сироi перегнiйноi землi, але менi вiн видаеться райськими пахощами. Тут пануе мертва тиша, врочиста i страшна. Якби я мав можливiсть вибрати собi мiсце для життя, то оселився б у самому центрi ось такого мiста мертвих, бо близькiсть гнилоi плотi та кiсток, що розсипаються на порох, наповнюе мою душу екстатичним захопленням, змушуючи застояну кров стрiмко бiгти жилами, а мляве серце – збуджено калатати вiд шалених радощiв, бо лише в смертi я черпаю своi життевi сили!
Дитинство згадую як затяжний перiод похмурого, одноманiтного животiння. Блiда, хвороблива, немiчна дитина, схильна до тривалих нападiв похмуроi меланхолii, я викликав гостре неприйняття у своiх здорових, життерадiсних однолiткiв. Вони обзивали мене нудьгарем i бабегою, позаяк я зовсiм не цiкавився iхнiми гучними рухливими забавами i навiть за бажання не змiг би взяти участь у них через фiзичнi вади.
