скачать книгу бесплатно
Якщо полюбиш прокляття
Свiтлана Горбань
Наталя Лапiна
Любовь и волшебство #1
“Якщо полюбиш прокляття” – це прекрасна знахiдка для всiх, хто любить фантастику. Розпочавшись як традицiйне фентезi, iсторiя пристрастi красунi Огнеслави та чародiя Вельфа, яка переносить iх iз казкового свiту в нашу сучаснiсть, поступово поглиблюеться до вiчних проблем етичного вибору. Зловiсний свiт, де небезпечними е i густi тумани, i пристраснi обiйми, несподiваним чином змiнюеться, руйнуючи нашi уявлення про усталений жанр меча й чаклунства. Це iсторiя мiстичного незбагненного кохання, у якiй переплiтаються земне та вiчне, побутове й пiднесене. Дзвiн мечiв змiнюеться грохотом метро, та чи вдасться закоханим зустрiтися знову? Роман з динамiчним сюжетом й прозорою легкiстю розповiдi, вишуканим лiризмом та психологiзмом у кращих традицiях жанру.
Свiтлана Горбань, Наталя Лапiна
Якщо полюбиш прокляття
(Срiбнi прикраси на чорному тлi)
Чому так сталося, що ми призвичаiлись бачити лише тiньову сторону свiту?
Клара Гудзик
…Вiн вiв дивовижну гру з величезною кiлькiстю неймовiрностей, щоб ми нiчим не ризикували, йдучи за Ним далi, до кiнця.
П’ер Тейяр де Шарден
1
Замок палав.
Струменiли з вiкон-бiйниць вузькi смуги червоного вогню, дахи шпурляли у вечiрне небо снопи iскор, трiскалось розпечене камiння. У довгастi трiщини стiн лавою сунули бiлявi воiни в оздоблених мiдяною лускою панцерах i шоломах. Посiчений мечами нечисленний гурт захисникiв замку даремно чинив опiр: пронизанi стрiлами, настромленi на довгi важкi списи оборонцi падали один за одним. Вiдбивалися мовчки, з вiдчуженими, майже байдужими обличчями. Попереду верещали, бряжчали зброею шереги ворогiв, а позад них височiла уцiлiла найбiльша й наймiцнiша вежа фортецi.
За ii кам’яними мурами у напiвмороцi великого овального примiщення чаклувала над палаючим жертовником вродлива чорнява жiнка в темнiй сукнi з коштовними низками сяючих прикрас, що оперiзували ii стан. Швидко шепотiла заклинання, схрещувала й розводила руки над лимонно-жовтим полум’ям. Вiд жару дiаманти на браслетах стiкали долi важкими краплинами, випаровувалися росою, а руки не вiдчували дотикiв вогню – змiiлися, сплiтались та роз’еднувалися – нiжнi, бiлi, з довгими тонкими пальцями та блискучими нiгтиками.
У жовтому вогнi кипiла, пiнилася бурштинова краплина, розбухала, насичувалася таемною силою, дедалi бiльшала – була уже з горiшок – набувала форми кульки, оберталася, пiдкоряючись рухам досвiдчених рук чарiвницi.
І нiколи не спромоглися б воiни напiвдикого степовика Стратомира вдертися до ii замку, якби не привiв iх сюди темноволосий чоловiк з хижим профiлем шулiки, маг i чародiй. Його невиразний обрис зловiсно бовванiв на узвишшi перед фортецею – у чорному вбраннi на вороному конi, на тлi розпеченого пурпуру: позад нього палахкотiла вечiрня заграва, а попереду сичали кривавi язики пожарища. Вiтер розметав пасма довгого волосся, обличчя геть не було видно, стирчав лише великий горбуватий нiс.
– Кiло! – мовив коротко i рухом голови пiдкликав хлопця з невеликого гурту, що покiрно стояв за горбочком. Убранi в чорне, цi люди скидалися на зграю воронiв, якi звiддалiк спокiйно стежили за ходом битви.
Кiла зiскочив з коня й прудко збiг на пагорб.
– Пiд’iдь-но до Стратомира й скажи, щоб перестав рубати всiх пiдряд. Тих, що залишилися, легко можна взяти живими, – мовив чаклун, спостерiгаючи за густими клубами диму над фортецею. – Зрозумiв?
– Авжеж.
– Вiзьми смолоскип.
Кiла крутнувся на мiсцi й прожогом побiг униз, глухо тупочучи ногами.
У цей час за товстими мурами замку, в глибинi круглоi вежi востанне спалахнуло яскраве жовте полум’я на жертовнику – i враз згасло, лише червонi жаринки спроквола зблискували в темрявi.
Чорнява красуня пiдхопила ще гарячу бурштинову краплину й закрiпила на срiбному ланцюжку. Важко, стомлено зiтхнула й швидко попрямувала спадистими схiдцями до великоi нижньоi зали, освiтленоi кiлькома смолоскипами та червоними вiдблисками пожежi. Тут ii чекали схожi на неi хлопчик рокiв шести i зовсiм маленька дiвчинка, обое переляканi й принишклi.
– Пора виходити, Корiелю, – чаклунка схилилась над дiвчатком, почепила на ii шийку ще теплу бурштинову прикрасу та звернулась до сина:
– Коли дiстанетеся степу, iдiть не зупиняючись. Уже темно, не загуби Вiланду, тримай за руку.
– А як же ти, мамо? – хлопчик схопився за розширену донизу спiдницю, здивовано поглянув на двi маленькi живi тiнi за ii спиною.
– Я наздожену вас пiзнiше. Якщо зможу, – обережно, але рiшуче забрала його руку з сукнi. – Камiнець на шиi Вiланди вказуватиме вам дорогу. І запам’ятай: Огнеславi скажеш, що я – полонянка… замку, – потому додала, стишивши голос: – Хай стережеться нiчних духiв.
Вона обдивилась дiтей, нiби хотiла ще щось сказати, але промовчала, рiшуче попрямувала до стiни й смикнула за важке металеве кiльце – у кам’янiй пiдлозi безшумно, мов дверi передпокою, розчинилась ляда.
Пiдштовхнула дiтей до отвору:
– Хутчiй!
Малюки квапливо побiгли крутими схiдцями вниз. Коли вони повнiстю зникли в темрявi, чаклунка почула голос хлопця:
– Тут нiчого не видно.
Вона схопила зi стiни смолоскип – ураз зблиснули дiаманти браслета на ii руцi – i суворо наказала:
– Загасиш його ще на виходi, у степ iз вогнем не виходь.
– Гаразд, не забуду, – гукнув хлопчик у вiдповiдь.
Люк беззвучно закрив отвiр, сам, вона навiть не торкнулася кiльця. Взяла ще один смолоскип, повiльно й урочисто рушила до протилежноi стiни. Простягла вперед вiльну руку, неприродно розчепiривши пальцi, та низько, гортанно мовила заклинання.
Вiдлуння його повторило – i щелепи кам’яноi стiни розсунулися. Вiдкрилися дверi ще однiеi овальноi зали. Без вiкон, зовсiм порожньоi, з нерiвно обтесаними стiнами та глибоким широченним колодязем посерединi.
Жiнка нерiшуче ввiйшла, ступила кiлька крокiв i зупинилася бiля самiсiнького провалля. Тiней позад неi побiльшало, вони пiдходили беззвучно й зупинялись – маленькi, тендiтнi, невагомi. Ущiльнившись до вiдчутноi навiть на вiдстанi громади, нависли ззаду суцiльною стiною. Якийсь час вона стояла нерухомо, нiби вагаючись, потiм кинула смолоскип у чорну безодню. Звiдти здiйнявся вгору страшний гуркiт. Потому зблиснув огняний стовп. Вiд яскравого свiтла засяяли навiть сiрi стiни.
Чаклунка вiдступила назад, уперлася спиною у твердий камiнь муру.
– Це пастка! – прошепотiла й затулила обличчя долонями. Дiаманти на браслетах потекли сяючими краплинками вниз.
– Ось як вони перемагають! Завжди! Тiльки…
Страшний гуркiт не дав закiнчити: захиталися стiни, пiдлога вигнулася, мов хребет величезного звiра.
Тiеi митi хлопчик, який уже вийшов з пiдземелля, випустив руку сестрички: вiн озирнувся на замок, що казково спалахнув у пiтьмi. Там ще й досi метушилися й кричали люди.
Несподiвано вибухнула i враз розсипалася на дрiзки могутня вежа.
Малий кинувся у той бiк, де стався вибух, простягнутi вперед руки шукали в повiтрi опори, неслухнянi губи намагалися покликати маму. Раптом вiн згадав ii суворий наказ – закляк i довго стояв, не розумiючи, що сталося та як тепер бути.
Таемний хiд закiнчувався на такiй вiдстанi вiд замку, що легко можна було зникнути непомiченим: нiч, яка насувалася зi степу, усе огортала мороком, обминала лише тлiючi рештки фортецi, що зловiсно мерехтiли в темрявi.
Повагавшись кiлька хвилин, Корiель вирiшив iти уперед, озирнувся – i не побачив Вiланди. Вона не могла вiдiйти далеко, бо була занадто маленька. Хлопчик це розумiв. Вiн погукав ii. Але марно.
Корiель повернувся до пащi пiдземного ходу, однак сестрички там не застав. Вiн вiдiйшов осторонь, безсило опустився на землю. Не знав, що робити, але ж не мiг сидiти склавши руки, i тому пiдвiвся й навмання продовжив пошук.
Усю нiч хлопчик блукав навколо згарища, ховаючись за горбочками та кущами, шукав сестричку, стиха гукав ii, спотикався й падав, вiн замерз, подряпав обличчя й дуже поранив руку. Високi трави хапали за ноги, глузливо мерехтiли мiж пасмами димiв далекi зорi. Чорна стiна ночi нiби штовхала його у спину, i вiн пробивався углиб руiн.
Там його i схопили воiни у високих лискучих шоломах.
Темрява почала розступатися, повiтря вже несмiливо свiтилося бiлим холодним промiнням, а небо – сiрим сяйвом ранковоi паморозi. Химерно громадилися страшнi гранiтнi брили; розламанi, спотворенi, бридкi, вони ще пашiли жаром нещодавньоi пожежi. Кружляв серед камiння легкий вiтерець, забивав нiздрi задушливим смородом горiлого, занапащеного, знищеного. Уривчасто перегукувалися переможцi: нишпорили скрiзь, намагаючись знайти серед руiн щось цiнне.
– Це син тiеi вiдьми! – кремезний степовик штовхнув малюка вперед, i той мало не впав.
– Бачу, – зичним голосом вiдповiв маг, що зморено сидiв на теплому каменi, укутавшись накидкою, яка надавала всiй його постатi ще бiльшоi хижостi та зловiсностi. Проте коли вiн дивився прямо, блiде обличчя не видавалося грiзним та потворним. Вiн повернувся до малого, i той повiльно ступив кiлька крокiв уперед. Обое – i хлопець i маг – належали до одного племенi й мали довге, надзвичайно темне волосся та чорнi очi, через те дуже вiдрiзнялися вiд людей, якi стояли поруч i дивилися боязко й водночас вороже.
– Не бiйся, Корiелю, – пещеною рукою з довгими тонкими пальцями чаклун, не поспiшаючи, повагом погладив дитяче личко – i подряпини та синцi на ньому враз зникли, залишився тiльки бруд.
– Я не боюся.
Маленький Корiель зiрко вдивлявся в чорноту страшних очей i не рухався. А чародiй обома долонями стиснув його закривавлену ручку, за якусь хвилину вiдпустив, i натовп, що iх оточував, враз зойкнув – вiд рани не лишилось i слiду.
Ватажок Стратомир, немолодий кремезний чолов’яга, припорошений пилом i пропахлий кiптявою та потом, проковтнув слину й подав знак воiнам. Тi розiйшлися. Як усi степовики, Стратомир носив шкiрянi штани та куртку, обшитi мiдними й бронзовими бляшками, але оскiльки був ватажком, до високого шолома причепив пишний хвiст рудоi лисицi, а шию прикрасив важкою золотою пектораллю. На його приналежнiсть до верхiвки вказували й золотi перснi майже на кожному пальцi обох рук.
– Незрiвнянний Вельфе, – ватаг схилився перед чаклуном, пектораль сколихнулась на його шиi, – якби ти допомiг кiльком моiм дружинникам…
– Нi, – хижо повернув свiй пташиний профiль чарiвник. – Я зробив усе, про що ми домовлялися, Стратомире, а одержав тiльки половину обiцяного.
– Дiвчинки немае… Нiде… – Стратомир скрушно розвiв руками. – Може, вiзьмеш замiсть неi…
– Нi, – рiзко перебив його чаклун Вельф. – Золота менi не потрiбно. А твого мотлоху – й поготiв.
– А коней… – благально почав ватаг, але Вельф рвучко пiдвiвся – чорний плащ майнув, мов пташине крило в польотi, – i пiшов геть, тримаючи за плече Корiеля, що байдуже дивився у далечiнь, як зачарований.
– До побачення, незрiвнянний Вель… – знову почав було Стратомир, та чародiй замiсть прощання суворо кинув через рамено:
– Пам’ятай про борг. А краще негайно знайди дiвчинку.
Ватажок закашлявся: забагато лiтало в повiтрi диму й гару. Копнув ногою сiрий уламок каменя й хижо погрозив невiдомо кому: «Хребта переломлю!»
А поблизу вже не мечi дзвенiли – люто хрипiли роздратованi голоси: степовики дiлили здобич, якоi було замало. Їi завжди замало. Багато трупiв та калiк. Стратомир звик до цього, тому не виявляв нiякоi цiкавостi до трофеiв. Свою частку вiн одержить обов’язково, i чималеньку. Зморено сiв на уламок стiни. Вiдкашлявся й витер тильним боком долонi довгi вуса, якi звисали нижче пiдборiддя. Камiнь був ще приемно теплим, але швидко стигнув на холодному ранковому повiтрi.
А крайнеба вже свiтився химерною жовтою смугою. Звичайнi свiтанки такими не бувають.
2
Сонце заходило.
Обрiй оповили темнi важкi хмари, свiт заполонила синя печаль iмли. Похмурi сумнi хатини, що незграбно й безпорадно мерзли серед голих дерев, потонули в сiрому туманi околиць. Чорна смуга дороги, яка звивалася змiею навколо каламутних калюж, губилася серед невисоких пагорбiв.
Цим сльотавим путiвцем простувала зовсiм маленька дiвчинка, обiдрана i брудна. Багно дратiвливо чвакало та плямкало, коли його торкалися босi ноженята. Вiтер дедалi дужчав, налiтав то спереду, то ззаду, шарпав благеньку одежину, але дiвча уперто дрiбцювало лише йому вiдомим шляхом, стискаючи бiля шиi задубiлими пальчиками кiнцi великоi латаноi хустини, яку вчора подарувала пригнiчена горем сухорлява жiнка з бiдного хутора, де убогi повiтки, облiпленi чорними лискучими мухами, пахли сiном i теплим димком. Єдиний раз за всю мандрiвку малечу впустили до оселi й нагодували гарячою юшкою з щербатоi глиняноi миски. Висока худесенька селяночка, накидаючи на ii тендiтнi плечики порудiлу шаль, пояснювала могутньому клишоногому вусаневi:
– Хiба ти не бачиш, що iй пороблено? Дивись, якi очi! Хай iде, куди знае. Хiба iх, чаклунiв, зрозумiеш чи зупиниш?
Але дiвчинка не знала, куди йти. Вона ще не мала анi волi, анi розуму, вела ii сила набагато могутнiша за людську – тягла вперед усе владнiше, i коли в степу запанувала непроглядна пiтьма, без жодного вогника чи iскорки, маля, не зупиняючись, iшло, немов увi снi, вдивляючись у темряву широко розплющеними очима, страшними вiд безтямностi.
А вiтер скавучав мiж зарослими пагорбами, шаленiв, рвучись у височiнь. Нарештi розiгнав-таки хмари – i стих. На небi спалахнули крижанi зiрки, вигулькнув з безоднi вузький рiжечок мiсяця. Дедалi холоднiшало, босi ноженята судомно трощили тонку кригу, що засклила поверхнi калюж.
З-за невисокого горбка донеслося пронизливе виття. Дiвча не стрепенулося, не стривожилось, тiльки глипнуло очима позад себе, однак не помiтило зграю хижих вовкiв, що назирцi йшли за нею.
Один iз них майже наздогнав маленьку безпомiчну жертву. Озирнувшись, вона побачила зовсiм поруч жовтi очi, здоровеннi гострi iкла, зволоженi слиною. Ухопилася задерев’янiлими вiд холоду пальцями за амулет, що висiв на шиi, i тихо зойкнула.
Вовчисько вiдразу вiдсахнувся, протяжно завив, глипнув очима й сiв на заднi лапи. Невдовзi докупи зiбралась уся зграя, хижаки оточили дiвчинку пiвколом.
Вона стояла перед ними й оглядала iх по черзi, потому пiдiйшла до широкогрудого вожака й без будь-якого страху скуйовдила йому вовну на головi. Вовк засопiв i ще бiльше висолопив червоного язика.
Дiвчинка зiтхнула, обернулася й потупцювала темним шляхом далi. Звiрi неспiшно пiшли слiдом, але поводились дивно: то пiдходили майже впритул, то зникали за пагорбами й рикали звiддаля. Нарештi зникли зовсiм.
А пара маленьких нiжок невтомно дрiботiла задубiлою стежкою, яку вдосвiта вже не потрiбно було шукати: на тлi срiблястоi вiд iнею трави ii було видно як на долонi.
Раптом дiвчинка зупинилася, повела очима: вiдчула знайомий запах каменю. Прискорила ходу. І коли з-за обрiю несмiливо визирнула ранкова зоря, розганяючи синювату холодну темряву, вона вже стояла перед мурами величезного замку, грiзнi вежi якого здiймалися майже до неба, а iхнi гострi зубцi зухвало упиралися в хмари. Глибокi чорнi бiйницi навiювали жах.
Раптом заскреготали грубезнi залiзнi ланцюги, опустився важкий дерев’яний мiст, i на нього зiйшла ставна рудоволоса жiнка в чорнiй оксамитовiй сукнi.
– Вiландо! – вигукнула здивовано. – Ти сама, дитинко? А де ж мама? Як ти тут опинилася?
Маленька Вiланда зазирнула в зеленi очi, оглянула разки дiамантiв, що звисали з пояса й гойдалися на стегнах, обома ручками зняла з шиi ланцюжок i здiйняла його над головою. Бурштинова кулька кiлька разiв хитнулась й опустилася в простягнуту назустрiч долоню, вiдтак, як тiльки ii торкнулися першi ранковi променi, спалахнула золотим полум’ям i запалила розкiшне хвилясте волосся рудоi жiнки.
Бурштин у ii руцi розм’як, потiк воском по долонi, потому закипiв i випарувався, тiльки довгi пальцi з матовими нiгтями потяглися за янтарною хмариночкою, що поступово зникала у вишинi.
– Промiнь Тровiка! У моiх руках… – прошепотiла жiнка, ледь рухаючи губами, i звернулась до дiвчинки: – А де твоя мама, Вiландо?
– Мами ма, – мала безпорадно розвела рученята, пiднявши блискучi чорнi очi.
– А де Корiель?
– Ма… – маля зiтнуло плечики i знову розвело рученята.
Руда красуня якийсь час у задумi дивилась, як першi променi золотили верхiвку найбiльшоi вежi. Сонце ще не зiйшло, воно тiльки почало виринати з-за обрiю.
Жiнка присiла, обхопила малу обома руками за плечики, зазирнула в очi:
– Згадаймо разом, що сталося? Ти добре все пам’ятаеш. Що наказувала тобi мама? Де це було? – очi Вiланди застигли, зiницi поволi розширились, розчинились у зеленому поглядi. Раптом обидвi: i дiвчинка i рудоволоса – здригнулися, нiби хтось невидимий постав помiж них, сколихнулося повiтря, жiнка вiдсахнулась та пiдняла вгору руки – приготувалася для оборони. Дiвчинка розплакалася й почала кликати маму.
– Не плач, Вiландо. Найстрашнiше – позаду, – жiнка взяла дiвчинку на руки. – Тут безпечно.
Та витерла брудними рученятами сльози. Заплющила очi, схилила набiк голiвку. І одразу заснула.
Жiнка не притискала дiвчинку до себе, як зазвичай роблять матерi, а просто приклала своi руки до ii животика та спинки i, не торкаючись сукнею брудного лахмiття, понесла до замку.
З-за рогу вигулькнув величезний, схожий на ведмедя собака, вiн повiльно пiшов слiдом, велично похитуючи темно-брунатними завитками доглянутоi шерстi.
Стиха поскрипуючи, пiднявся пiдвiсний мiст, i фортеця занiмiла.
3
