скачать книгу бесплатно
Степ дрiмав.
Лежав на схiд вiд могутнього гiрського пасма, що оточило його величезним пiвколом. А з протилежного боку гiр протiкала надзвичайно широка рiка, до неi зусiбiч стiкалися невеликi ручаi та струмочки.
На пiвночi, мiж горами й рiкою, розмiстилися густi предковiчнi лiси. В iхнiх хащах ховалися хатки спокiйних розважливих орачiв; цей численний народ складався з кiлькох племен: тi, що жили ближче до Великоi рiки, називалися порiчковиками, тi що бiля лiсу, – полiсянами, були ще й поляни та пiдгоряни. Усi вони обробляли землю, майстрували необхiдне начиння, шили одяг, щедро прикрашали його орнаментами та вiзерунками. Приносили жертви Сонцю, Дощу та Вогню i сплачували данину своiм пiвденним сусiдам – кочовикам-степовикам, якi, ворогуючи мiж собою, часто-густо робили наскоки й на поселення землеробiв-орачiв, грабували, вбивали. Інодi навiть пiд час перемир’я забирали в полон необачних, якi наважувалися вiдiйти вiд осель на чималу вiдстань, i примушували виконувати найважчу та найбруднiшу роботу. Через те звичайним землеробам доводилося опановувати ще й воiнське ремесло.
Зовнi дуже схожi, орачi та степовики рiзнилися вдачею. Високi, свiтловолосi та свiтлоокi, щоправда серед орачiв було бiльше рудих, а помiж степовикiв – бiлявих. Борiд не носив нiхто, однак старшi чоловiки поважно вiдпускали вуса.
Кочовики так само поклонялися Сонцю, Вогню, але ще – Вiтру. В орачiв усiм заправляли старiйшини та жерцi, а кочовi племена мали вождiв, якi нiколи не могли дiйти згоди, мiж ними не вщухали чвари. Вони вiдбирали одне в одного табуни коней, отари овець, одяг, казани, зброю, золотi бляшки-прикраси. І бранцiв. Здебiльшого – своiх же степовикiв. Інодi – орачiв. Мов неприпнутi конi, носилися по степу, низько, по самi очi насунувши шкiрянi шоломи. Не турбувалися про прийдешнiй день та нiколи подовгу не затримувалися на одному мiсцi.
Степовички, якi звикли iздити верхи, носили однаковий з чоловiками одяг, схожi прикраси, тiльки волосся мали довше. Орачi ж вважали таке вбрання непристойним для жiнки та засуджували степовичок за те, що тi народжували дiтей не в освячених поколiннями предкiв хатах, а в нашвидкуруч напнутих повстяних наметах.
Стосунки мiж кочовиками й орачами завжди були напруженi, в будь-яку мить могли перерости у вiдкриту вiйну, але пiд час обмiну товару ворогуючi племена виявляли стриманiсть i дотримувалися усталених звичаiв. Гончарнi вироби, збiжжя мiняли на шкури тварин та зброю. Найбiльше цiнувалося золото. Добували його поблизу небезпечних гiрських рiчок, проте орачi, так уже повелося, не витрачали цiнний метал, зберiгали про запас, степовики ж виготовляли з нього прикраси для себе, своiх дружин, дiтей i навiть коней, часто-густо втрачаючи почуття мiри.
Мови обох народiв були дуже схожими, i хоч кожне плем’я розмовляло своею говiркою, порозумiтися при бажаннi завжди вдавалося.
А землi та дичини вистачало на всiх. І тепла вiд Сонця – верховного бога, коло якого вважалося священним символом, i навiть зображувати його дозволяли тiльки в капищах, обсаджених ритуальними соснами. Жерцi дбали, щоб росли там дерева рiзного вiку: старi, високi, з гладкими золотистими стовбурами, i молодi, схожi на розлогi кущики. Так повелося вiд початку вiкiв. Усi знали: коритись законам i звичаям треба обов’язково, порушникiв карали, найчастiше – вигнанням, i тi, що опинялися поза межами своiх племен, ставали бродниками. Об’еднували таких не походження, не мова, а доля, вона примушувала гуртуватися приречених на загибель одинакiв. Утiкачi та iзгоi маленькими, але досить небезпечними ватагами грабували окраiни земель орачiв, пiдстерiгали в засiдках нечисленнi гуртики степовикiв, проте найчастiше просто полювали в горах та поблизу рiчок i непролазних болiт.
І було б у цьому пiдсонячному свiтi все простим та зрозумiлим, якби не залишилися в безкраiх степових просторах останнi замки кiлькох чаклунiв – страшнi, несхожi на житло, наче сiрi скелi, стояли вони непорушно й грiзно.
Ще тисячолiття тому прийшли вони iз заходу, з-за гiр. Невисокi на зрiст, темноволосi й чорноокi чародii легко й невимушено розмовляли обома мiсцевими говiрками, а от iхньоi мови не розумiв нiхто. А найголовнiше – могли будь-кого зачарувати. Розповiдали про них рiзне: нiби розумiють мову тварин, читають думки людей i навiть умiють укладати угоди зi страшними нiчними духами, якi переправляють душi померлих через захiднi гори до краiни вiчного сну. Тому й живуть набагато довше за звичайних людей i не старiють. Ходили чутки, що були вони настiльки зарозумiлими, що наважилися зневажати… Сонце, поклонялися тiльки Вогню. Через те, хоч i розумними були, не могли вжитися мiж собою: постiйно билися, ворогували, доки не знищили одне одного. Уцiлiти вдалося лише кiльком.
Заносило землею страшнi й величнi руiни кам’яних фортець. Удень там кричали ворони, а вночi страхiтливо ухали сови й шелестiли кажани. І наближатися до цих мiсць мало хто наважувався, хiба що розбишаки-бродники, покидьки рiзних племен, вiльнi й безтурботнi – тi нишпорили де хотiли.
Люди боялися останнiх чаклунiв, хоча iнодi зверталися до них за допомогою, бо тi були досить-таки удатними цiлителями, майже мертвих приводили до тями. А траплялося – i мертвих з того свiту повертали. Але цiну за здоров’я призначали самi чародii, i нiхто не мiг знати наперед, чого вони забажають: кiлькох шкурок, глекiв чи самоi людини. Тi, кого забирали до замкiв, ставали невiльниками, iх не можна було викупити, а найстрашнiше – вони самi не хотiли повертатися до звичайного життя, ставали вiдлюдькуватими, осiбними i дуже скидалися на чаклунiв.
Тому орачi трималися подалi вiд кам’яних замкiв – так безпечнiше.
Щоправда, Диводанова прабабця любила поточити ляси про чаклунiв.
От i зараз вона сидiла на лавi з прядивом у руцi, а навколо неi – тiтки та сестри, рiднi й двоюрiднi, також з роботою в руках.
– Чому ж чаклуни ворогують мiж собою? – запитала одна з дiвчат. – За владу б’ються?
Диводан мишеням прослизнув на пiч, де затишно пахло сухою травою, i настовбурчив вушка, хутенько стягнув з голови шапку – щоб краще було чути.
– Не знаю, – сива бабуся старанно сотала довгу нитку покрученими кострубатими пальцями. – Мабуть, занадто войовничими були, от i почали один з одним змагатися. Вважали себе розумнiшими й сильнiшими за богiв, через те й були покаранi.
– А ти колись чаклуна бачила?
– Нi.
– А ось люди кажуть, нiби…
– Люди всяке казатимуть, бо сестра моя Огнася колись сама до чародiiв утекла.
Диводан злiз iз печi, перевернув пусте дерев’яне цеберко й сiв на нього. Спер лiктi на колiна, пiдборiддя – на долонi, тiльки бiрюзовi очi вогниками свiтилися.
– Кажуть вона красунею була? – не могла вгамуватися сестра.
– Ще й якою! Нi до неi, нi пiсля неi такоi не бачили. Висока, струнка, вправна… як Диводан зранку.
– Хiба тiльки зранку? Я й увечерi прудкий! – хлопчик аж пiдскочив, а дiвчата засмiялися.
– Я пожартувала, – старенька усмiхнулась куточками зморшкуватих губ. – А ще в Огнеслави було руде, як вогонь, живе волосся, що постiйно трiпотiло – чи то од вiтру, чи то вiд ii нестримностi. І мiнливi, iскристi зеленi очi. Дзвiнкi очi.
– Голос дзвiнкий?
– Нi, очi.
– Хiба таке бувае?
– Бувае… Якось пасла вона отару овець за пагорбом, бiля великого струмка. Там i зустрiла чаклуна. Навеснi це сталося. Мабуть, вiн причарував ii, бо додому повернулась Огнася скаламучена, на себе не схожа. Дивилась у далечiнь, нiби там щось бачила. І весь час поривалася втекти до чаклунiв. Розумiла, що потрапити до них гiрше, нiж до диких степовикiв, але нiчого зробити з собою не могла. І посеред лiта таки втекла. Я дуже сумувала за нею. Їй тiльки п’ятнадцять виповнилося, i не було хлопця, щоб про неi не мрiяв.
– І не злякалася! – Диводан пiдскочив аж пiд стелю. Вiдерце, на якому вiн був умостився, весело грюкнуло, перевернувшись. Але не покотилося, бо мало приплюснуту форму – щоб не дай боже не скидалося на коло. А малий ледь i сам не грюкнувся на чисто виметену земляну пiдлогу. Це знову насмiшило дiвчат, i вiн зухвало вигукнув:
– А хлопцi кажуть: у степовикiв чаклуна бачили!
– Нумо, розкажи.
Диводан сiв на лавку, пiдiбгав пiд себе ноги:
– Люди з Зарiччя iздили до степовикiв мiняти товар. Там знову колотнеча – Стратомир зi своiми замок на сходi в облогу взяв, а з ними – чаклун! Вiн той замок зруйнував! Кажуть, Стратомир скарбiв без лiку набрав i хоче пiдкорити собi всiх степовикiв.
– Погано… – стара вiдклала прядиво.
– Чому?
– Ми спокiйно живемо, бо степовики мiж собою не миряться – де iм нас чiпати. А якщо об’еднаються… А якi ж скарби Стратомир у замку взяв? У вже зруйнованому?
– Золото ж, мабуть. А то й срiбло! – знову пiдскочив Диводан.
– Срiбло тiльки в чаклунiв бувае, – не згодилася старша сестра.
Хлопчик повернувся до неi:
– Хочу його побачити.
– А вечеряти не хочеш, Данчику?
– Я багато чого хочу! – Диводан пiшов з покою. Дiвчата вслiд усмiхнулися, i бабуся теж.
Залишилися за спиною тепло та затишок низькоi хатини, трiпотливi вогники каганцiв, нiжнi запахи хлiба, льону та вовни.
А надворi – тиша, вiхола ущухла, з чорноi латочки мiж хмарами виглядають великi блискучi зорi. Срiбнi чи що?
Диводан намацав за пазухою сопiлку, та заграти на нiй не наважився – ще смiятимуться. Взагалi-то кпинiв не боявся, бо вдачу мав веселу й часто кепкував iз себе сам. Але щоб хтось глузував з його музики – не хотiлося.
А в головi наспiвувала весела мелодiя. Чи чув десь, чи сам вигадав?
4
Стремена дзвенiли.
Цей звук було чути, бо конi ступали тихо, не iржали, а вершники iхали мовчки й нiчим не порушували тишi. Попереду – суворий похмурий Вельф. Ясного дня його суворе непорушне обличчя здавався навiть трохи замрiяним.
Серед слуг чародiя не було жодного старого, гладкого чи кульгавого, всi, як на пiдбiр: молодi та дужi, ясноокi, з коротенькими свiтлими вусами. Проте iхня холоднокровна незворушнiсть справляла враження якоiсь дивноi хвороби, душевноi немочi чи глибокого потрясiння.
Неозора степова рiвнина дихала весняним пробудженням i дзюрчала безлiччю струмочкiв. Здалеку вже вимальовувалася висока кам’яна фортеця, до якоi й прямували мовчазнi вершники.
Пiд’iхавши впритул, вони побачили, що мiст через рiвчак перекинуто, а брама гостинно вiдчинена. Як тiльки кiнь Вельфа ступив на колоду мiстка, в прорiзi брами з’явилася Огнеслава. Взялася рукою за коване мереживо залiзних грат, немов пiдкреслюючи хазяйським жестом свое право на цю твердиню.
Висока й струнка, в чорнiй оксамитовiй сукнi, яка щiльно облягала стан i ширшала до низу, з розкiшним поясом, увiшаним разками дiамантiв, вона була б зовсiм схожою на прекрасних чаклунок, якими пишалась легендарна краiна Авiлар, якби не довге вогняне волосся й зеленi-зеленi очi.
– Зупинися, Вельфе! – суворо наказала вона непроханому гостевi. – Не наближайся до замку Тровiка!
Вiн не ворухнувся, не змiнив виразу обличчя, але його кiнь став, ледь пролунав перший звук ii голосу. Задзвенiли стремена й вуздечки – то слуги Вельфа осаджували i своiх огирiв.
Якийсь час усi мовчали. Погляди схрещувались, немов мечi, очi випромiнювали люту ненависть, що дзвенiла у прохолодному повiтрi, немов крижана криця.
– Як ти тут опинилася? – процiдив крiзь зуби чаклун.
– Невже не можеш здогадатися, Вельфе? – зухвало посмiхнулась Огнеслава. Вона й пiша здавалась вищою за вершника.
Вельф потер прикрашений наруччям зап’ясток, скривив презирливо губи:
– Морельда передала тобi промiнь Тровiка.
– Здогадався, – Огнеслава спогорда глянула на Вельфа. – А сюди чого припхався?
– Приiхав за Вiландою.
– Звiдки знаеш, що вона тут?
– Вiдгадай i ти.
Огнеслава враз змiнилася на лицi, почервонiла, ii маленькi нiздрi вмить розширилися:
– Ти схопив Корiеля!
Тепер переможно посмiхнувся вiн.
– Морельда навiть з того свiту прокляне тебе! – вiд дзвiнкого Огнеславиного голосу затремтiли ланцюги пiдвiсного мосту.
– Я боюся ii, як i тебе.
– Проте Вiланди ти не вiзьмеш.
– Побачимо. У мене е час. Ти все одно не зможеш зробити ii чаклункою.
– Чого ж ти не привiз Корiеля? Не встиг скалiчити його?
Вельф натягнув повiддя, розвернув коня й недбало кинув на прощання:
– Твоя бiда, Огнасю, в тому, що ти вважаеш себе чаклункою. Але ти звичайна дiвчина, яка навчилася трохи чаклувати.
І швидко поiхав геть, челядники ледь устигали за ним.
Чародii нiколи не називали одне одного скороченими iменами, тим паче не вживали пестливих форм, у звертаннi «Огнасю» звучало неприховане глузування. Оскiльки вона не вiдповiдала на цей закид, чаклун озирнувся. Огнеслава стояла величава й горда, окутана сяйвом сонячноi мiдi свого волосся, i пильно дивилась услiд вершникам у чорному.
Вона помiтила, як Вельф озирнувся. Вiн обпiк ii поглядом та вдарив коня стременом, чого зазвичай нiколи не робив. Огнеслава рiзко крутнулась i зникла в отворi брами.
Зарипiли завiси, зачинилися ворота, повiльно поплив угору важкий пiдйомний мiст.
5
Бабуся розповiдала.
Повiльно, тихим, слабким голосом, але з упертiстю людини, яка вiдчувае необхiднiсть передати хоча б частку того, що знае, комусь iз своiх нащадкiв.
– Колись свiт був нескiнченно великим. Нiхто не знав, де вiн починаеться i де закiнчуеться. І нiчого не можна було передбачити: нi погоду, нi врожаю, нi пори року. Слiдом за лiтом iнодi одразу починалась зима, а осiнь нiби пропадала.
І життя було непевне. Нiхто не розумiв – до чого воно йде. Але люди призвичаiлися до несподiванок та й жили собi, нiби так воно й мае бути.
