скачать книгу бесплатно
База вiдпочинку
Євген Лакiнський
Що ховаеться у старiй шафi закинутоi одеськоi контори? Як би виглядала Киiвська Русь у нашi часи? Що сталося у волинському замку i на космiчнiй базi вiдпочинку? Як живуть iнженерки на Марсi? Чому не можна пити горiлку? Таемне значення "Собору" Олеся Гончара. Життя наших колонiстiв у суздальських лiсах 12-го столiття. Бiлорусь вiд моря до моря. Цi та iншi сюжети – у збiрцi оповiдань Євгена Лакiнського. Написанi у жанрi iронiчноi фантастики, тексти глузують з загальних стереотипiв.
Євген Лакiнський
База вiдпочинку
Збiрка оповiдань
Шафа
– Ну, читай вже, Жанко! – каже Ера.
– Зараз, – вiдповiдае Жанна. – Починаю:
«Колись тут мiстилася радянська контора. Нiхто, власне, не знав, чим вона займалася, та це й не важливо. У коридорi високi дерев'янi шафи, що доходять аж до стелi, забитi старими документами. Заповненi i порожнi бланки, заяви, резолюцii, технiчна документацiя на щось допотопне… У кiмнатах – старi конторськi меблi. Кiмнати орендують дрiбнi фiрми, що не мають грошей на кращi офiси. На стiнах ще й далi висять велетенськi мапи свiтових океанiв, з цифрами, що позначають глибину. Вони висять там вже рокiв двадцять, ще з конторських часiв.
Кажуть, що органiзацiя ще iснуе, переважно – на паперi. В неi е директор – доброзичливий немолодий чоловiк, що iнодi п'е горiлку iз iншим начальником, директором фiрми «Саманта-15», яка орендуе найкращу кiмнату. В органiзацii е секретарка. Секретарцi вже за п'ятдесят. Бiлявка з блакитними очима. Колись вона була красунею… Вона сидить за друкарською машинкою i п'е слабкий чай. Вона робить це вже багато рокiв, з тих часiв, коли контора була ще у розквiтi i коли вона, секретарка, тiльки почала тут працювати.
Органiзацiя мiститься у мiнiатюрному двоповерховому будинку бiля моря. За два кроки вiд неi будують житловий хмарочос. Хмарочос добудували до половини i, кажуть, вже розпродали частину квартир. Потiм у фiрми виникли проблеми i будову припинили. Через цього монстра, з будиночку не видно моря.
Ще органiзацiя наймае охоронцiв. Це – дiдусi i бабусi, давно вже на пенсii. За кiлька десяткiв гривень на мiсяць вони – раз на три доби – ночують у кiмнатi, що орендуе «Саманта-15». Щовечора у офiсi з'являеться розкладачка.»
– Це хiба у дев'яностих таке було, – переривае Ера.
– Так тодi, мабуть, i писали, – каже Жанна. – Бачиш, якi сiрi аркушi. І все вiд руки. Навiть не роздруковано…
І вона продовжуе читати у голос:
– «Але останнiм часом виникли проблеми з одним охоронцем – Марком Львовичем Кацем. Львович – дiдусь рокiв 80, маленький i худорлявий. Очi в нього завжди сльозяться. Вечорами Львович виробляе якiсь скоби, а потiм продае iх на базарi. Інколи скоби вилiтають з лещат i врiзаються у стiни. Це непокоiть фiрму «Саманта-15», у офiсi якоi знаходиться «майстерня». У Львовича е онук, що iнколи вартуе замiсть дiда. Онук навчився гратися на офiсному комп'ютерi. Тодi двое спецiалiстiв фiрми «Саманта-15» – юрист та економiст – спiльними зусиллями встановили на комп'ютерi пароль.
«Саманта-15» – аудиторська фiрма, що iснуе вже п'ять рокiв. Створили ii кияни. Кияни приiхали до Одеси, набрали тутешнiх хлопцiв та дiвчат, швиденько навчили iх аудиту – i поiхали додому. Бiльше iх нiхто не бачив. Потiм до Одеси дiйшла чутка, нiби один з киян-засновникiв вже сидить, а iнший переховуеться по Європах.
«Саманта-15» встала на ноги. Бiльшiсть народу десь розбiглися, а залишилися три аудитори i бухгалтерка Аня. Щоправда, е ще директор. Директоровi – шiстдесят п'ять. В аудитi вiн не розумiеться. Отцi-кияни обрали його за серйознiсть i неабиякий досвiд керiвництва. Директор сидить у своему кабiнетi i нiкому не заважае. Вiн справно отримуе зарплатню, пiдписуе папери i ставить печатки. А бiльше вiд нього нiчого й не треба.
Головнi клiенти «Саманти» – заводи. В заводiв бракуе грошей, тож розплачуються вони власною продукцiею. А виробляють вони консерви. У кутку офiсу – цiлий склад лiтрових банок з консервованими помiдорами, квашеною капустою i навiть кавунами. Це – останнiй гонорар.»
– Дев'яностi i е, – коментуе Жанна. – Я вже втомилася це читати. Твоя черга.
Ера бере аркуш i продовжуе:
– «Чоловiчий туалет зачинено. Всi користуються жiночим. Унiтази – металевi, з бiлою потрiсканою емаллю та рифленими пiдставками для нiг. Вони вмонтованi у бетонний постамент, обкладений рудою плиткою. За задумом архiтектора, двi жiнки мали б сидiти поруч, на дистанцii в пiвметри, не роздiленi жодною перегородкою.
Вода у кранi – тiльки холодна, а шматочок господарського мила зберiгаеться у надiйнiй схованцi.
Вдень аудитори iздять по об'ектах, директор зачиняеться у кабiнетi, а Аня залишаеться на самотi. Вона читае журнали, грае на комп'ютерi i плiткуе з бабусею-прибиральницею про черговi витiвки Львовича.
Раз на тиждень, до «Саманти» заходить Іван i поповнюе юридичну базу даних. Івана оформлено тут «iнженером-програмiстом». Це значить, що вiн iнсталював пару програм i налагодив iнтернет дайл-ап, яким все одно нiхто не користуеться. Сьогоднi Іван прогулюе третю пару, отже часу багато. Зрадiвши живiй людинi (прибиральниця вже два днi як на лiкарняному), Аня розповiдае про свою подружку.
Подружка зiйшлася з капiтаном, а той пiшов у рейс на кiлька мiсяцiв. І усi цi мiсяцi подружка героiчно вiдшивала усiх кавалерiв пiдряд. «Доступ до тiла було закрито,» – уточнюе Аня. А потiм капiтан повернувся, але одружуватися не поспiшав. Тодi подружка знайшла iншого лицаря. Почувши про конкурента, капiтан вирiшив, що згоден на все, навiть на шлюб. Але й конкурент не вiдстае. І що тепер подружцi робити?
Іван не знае, що вiдповiсти. Йому лише виповнилося двадцять рокiв i життевий досвiд ще нiчого не пiдказуе. Можна було б щось iмпровiзувати, але так, щоб виглядало по-дорослому. Бо Анi – вже двадцять сiм рокiв. Хто знае, що iй здаеться розумним, а що нi?»
– Якась пiдлiткова проза, – зiтхае Жанна.
– Мабуть так… – погоджуеться Ера. – Але подивимось, що далi.
І вона читае:
«– Бо що треба жiнцi? – питае Аня.
– Не знаю, – чесно зiзнаеться Іван. Його досвiд пiзнання жiноцтва обмежуеться шоколадками, поцiлунками, походами до театру i швидким сексуальним досвiдом у екстремальних умовах паркiв, пiдвалiв i пiдсобок.
– Жiнцi треба, щоб хтось був поруч, – пояснюе Аня. – Щоб хтось про тебе дбав. А де тепер знайдеш нормального чоловiка?!
Іван не знае, де знайти чоловiка, але Анiн цинiзм його травмуе. Вiн усе ще вважае, нiби шлюб мае бути результатом Великого Кохання, а не якихось там практичних мiркувань. Але повiдомити про це Аню не наважуеться, аби не здатися iй дитиною. На щастя, Аня переходить на iнше.
– А ти бачив, що Львович наробив? – повiдомляе вона. – От, полюбуйся!
І вказуе на величезну шафу у кутку. Шафою нiхто не користуеться i там дотепер валяються документи радянських часiв. Вперше за останнi десять рокiв вона зачинена: на дверях висить новенький замок.
– Уявляеш?! – обурюеться Аня. – Львович закрив нашу шафу на свiй замок. Свавiльно! І нiкому не дав ключiв.
– Все одно ми нею не користуемось, – вiдмахуеться Іван.
– Але ж це наша шафа, а не його! – заперечуе Аня. – Що вiн собi думае! І нiхто ж йому нiчого не скаже, бо де ще знайдеш охоронця на таку зарплатню?
Іван пiдходить до шафи, обдивляеться замок.
– А його ж можна зняти, – констатуе iнженер-програмiст. – Треба лише хрестову викрутку…
– А нiж не пiдiйде? – пропонуе Аня. – На, спробуй!
Нiж – кухонний, iз товстим лезом, тому процес вiдкручування шурупок бере вдвiчi бiльше, нiж треба.
– Може вiн там пляшку ховае? – припускае Аня, хоча точно знае, що Львович на роботi не п'е. – Чи долари?
– Радше лещата та плоскогубцi, – вiдповiдае Іван, знiмаючи одну з петель, на яких тримався замок. – Зараз подивимось.
Усерединi не знаходиться анi доларiв, анi iнструментiв, анi навiть пляшки, хоча Аня з Іваном перевiряють усе, що можна. А е там лише старi документи.
– Зовсiм у дiда дах поiхав, – констатуе Іван.
Вiд нема що робити, вiн вiдкривае одну з папок. І завмирае. З чорно-бiлоi свiтлини на нього дивиться дiвчина. Довге каштанове волосся забрано у косу. Великi карi очi сумнi…»
– Ну, далi усе зрозумiло, – Ера вiдкладае папiр. – Вiн закохаеться у фотографiю, почне шукати цю дiвчину, а iй вже за сорок. І в неi, мабуть, i чоловiк, i дiти. А йому лише двадцять.
– А далi? – зацiкавлюеться Жанна. – Розчаруеться у чарiвнiй принцесi? Чи буде морочити iй голову?
– Мабуть, морочитиме, бо так цiкавiше, – припускае Ера. – А що як i вона в нього закохаеться? І бачитиме потайки вiд чоловiка?
– Ага! А той дiзнаеться, закотить скандал…
– І вона пiде жити з Іваном, – закiнчуе Ера. – І дiтей забере. І хлопець матиме усе кидати i годувати сiм'ю.
– А може вона багата, – припускае Жанна. – чи в Івана батьки забезпеченi… І вони оселяться у особняку над морем, куплять машину…
– Нам би романи писати, – Ера зiтхае. – Давай краще подивимось, що там насправдi.
– «Дiвчина неймовiрно гарна. Кiлька секунд Іван дивиться на фото, мов зачарований.
– Що там? – питае Аня.
– Та нiчого… – вiдмахуеться Іван. – Старi папери…
На зворотньому боцi фотографii написано: «Галина, 1972». Решта документiв у папцi цiлком банальнi i нiяк не стосуються Галини.
– Знаеш, що я помiтила? – вiдволiкае Івана Аня. – Львович, мабуть, спекулюе шмотками. Якось збираюся додому, а тут приходить вiн, з величезним пакетом з секонд-хенду. І пакет забито рiзним барахлом, нiбито «Made in USA».
– Кому ж таке перепродаси? – механiчно питае Іван. Насправдi, його не цiкавить анi Львович, анi секонд-хенд. Вiн думае лише про Галину.
– Не знаю… – вiдповiдае Аня. – Але це вже краще, нiж скоби (хто iх, до речi, купуе?). А зранку приходжу: Львович ще е, а пакету вже нема. Вiн що, в нашому офiс покупцiв приймае?!
Іван потискае плечима.
– Пiду заварю каву, – каже Аня i виходить з кiмнати.
Іван бере фотографiю… i несподiвано для себе цiлуе. І вiдразу ж цього соромиться – «як дитина якась».
Раптом спадае на думку: може в шафi ще щось збереглося? Чи нема помiж папок ii записника, чи там бiблiотечного квитка, чи хоча б якогось малюнку? Ймовiрнiсть майже нульова, але варто перевiрити…
Вiн зазирае до шафи… i чуе за спиною голоси.
Миттево обертаеться.
На порозi кiмнати стоять двi дiвчини. Вони не дивляться у його бiк. Говорять помiж собою. Одна – золотоволоса, блакитноока панночка у бiлому светрi. А iнша – Галя.
Золотоволоса розповiдае, як ходила до стоматолога. Той спершу поставив тимчасову пломбу, але, як виявилося, поклав замало миш'яку. Виявилося це, коли вiн вже почав виривати зуб i дiвчину аж перекосило вiд болю. Тодi вiн збiльшив дозу i поставив ще одну тимчасову пломбу. Наступний прийом – завтра. Галя поспiвчувала i розповiла, як iй ставили коронку на зуб мудростi i як вона спробувала перед цим пити анальгiн.
Золотоволоса пояснюе, що сьогоднi чоловiк повертаеться з вiдрядження. Тобто, мабуть, вже повернувся i вiдразу ж пiшов на роботу. Вiн iздить так часто, що кожен новий вiд'iзд i приiзд перестали бути подiею. Ремонтуе величезнi ЕОМ – кожна з них займае цiлий поверх.
Галя питае, як там ii роман?
– Який саме? – уточнюе золотоволоса. В неi, виявляеться, було кiлька пригод з рiзними чоловiками, але назвати iх «романами» – це перебiльшення.
Галя слухае зачаровано, i це дратуе Івана: невже його богиню – таку чисту, таку непорочну – приваблюе ця розпуста?!
– А як твое особисте життя? – питае золотоволоса. – Є якiсь новини?
Галя хитае головою.
– Годi вже чекати на принца, – застерiгае золотоволоса. – Хочеш iз кимось познайомлю?
Галя губиться на мить, але швидко це приховуе.
– Я не проти, – каже.
«Цiкаво, що мене ще не помiтили» – думае Іван. Усе це здаеться йому сном чи кiнофiльмом, тож вiн i не намагаеться ховатися. Вiн не вiдривае очей вiд Галi. У чорнiй довгiй сукнi, з розпущеним волоссям, вона навiть ще гарнiша, нiж на свiтлинi.
І вона, нарештi, вiдчувае його погляд. Повертае голову, але не бачить Івана.
– Куди ти дивишся? – не розумiе золотоволоса.
І, не дочекавшись на вiдповiдь:
– Ну, я пiшла.
Галя входить до кiмнати, сiдае за стiл.
– Галю! – каже Іван.
Вiн не чуе свого голосу. Але слова лунають у головi.
– Галю… не бiйся… це не божевiлля…
– Хто ти? – питае вона уголос.
Вони говорять. Іван бере ii руку… цiлуе…
– Я кохаю тебе, – шепоче вiн i Галя усмiхаеться. Іван цiлуе у шию i дiвчина пiднiмае пiдборiддя, вiдкриваеться його пестощам. Іван бере ii за руки i гладить. Але Галя вириваеться i обiймае його. Цiлуе його невидиме обличчя, навмання – у очi, у щоки, у нiс губи… нарештi знаходить губи…
Якби хтось у цю мить зазирнув у вiкно, то дуже б здивувався.»
– Це вже точно, – погоджуеться Жанна. – Дiвчина сидить у порожнiй кiмнатi i обiймае повiтря. Та ще й губами рухае.
– А може й язика висунула, – додае Ера. – А далi…
Вона вже збираеться розвинути фантазiю, коли дзвонить мобiльний.
Поки Ера вiдповiдае, Жанна занурюеться у рукопис.
– Ну що там було далi?! – Ера, нарештi, звiльнилася.
– До сексу не дiйшло, – вiдмахуеться Жанна, i далi вже читае вголос:
– «Ми ще зустрiнемось? – тихо питае Галя.
– Так, – Іван знову цiлуе ii. – Сьогоднi ввечерi. Залишайся пiсля роботи, я прийду о сьомiй.
