скачать книгу бесплатно
– А зараз?
– А зараз я маю йти…
Іван прикладае до обличчя ii долоню. Востанне торкаеться губами. Неохоче повертаеться до шафи.
– Звiдки ти взявся?! – дивуеться Аня. – Я вже думала, ти пiшов додому!
Іван не вiдповiдае. Вiн озирае кiмнату, немов п'яний. На стiнi – цьогорiчний календар iз великими цифрами: «1–9 – 9–8».
– Я маю iнсталювати одну програму, – каже Іван. – Це вiзьме кiлька годин.
– Так довго! – каже Аня. Добре, що вона не розумiеться у комп'ютерах.»
– Ну довго вiн ще тягнутиме?! – не витримуе Жанна.
– Ти про кого? – вiдгукуеться Ера.
– Про автора, про кого ж ще! Розписуе кожну детальку!
– А ти впевнена, що це чоловiк? – питае Ера.
– А хто ж ще таке напише?! – вiдмахуеться Жанна.
– А може це стилiзацiя… Ну гаразд, моя черга читати. – І Ера бере рукопис. – Так, тут не цiкаво… А ось знов починаеться дiя:
– «Хто зламав мiй замок?! – розлючуеться Львович.
Вiн так сердиться, що Іван аж лякаеться. Але, зiбравши усю мужнiсть, вiдповiдае:
– Я його не ламав, а просто вiдкрутив. Шафа належить моему роботодавцевi, а ви тут лише охоронець.
– А що, охоронець не людина? – каже Львович вже спокiйнiше. – Я ж маю десь тримати своi речi…
– А ви часто мандруете у минуле? – Іван вирiшуе йти напролом.
– А? – Львович робить вигляд, нiби не почув.
Але Іван не здаеться:
– Це ж дверi у минуле, правда? У 1972 рiк?
– Звiдки ти знаеш? – вириваеться у Львовича.
– Бо я там був, – урочисто оголошуе Іван. – Не далi, як двi години тому. І повернуся рiвно за двадцять хвилин, бо в мене побачення з дiвчиною моеi мрii.
– Що ти таке кажеш? – бурмотить Львович. – Ой, горе на мою голову. Тiльки цього менi й бракувало…
– А чому вас це турбуе? – Іван й сам дивуеться власнiй рiшучостi. – Я ж вам не заважатиму возити туди шмотки з секонд-хенду. І ви менi не заважатимете, добре?
– Але ж то я винайшов машину, – каже Львович, – І сам же ii зiбрав. Це ж моя власнiсть.
– Але ж ви використали обладнання фiрми «Саманта-15»! – не здаеться Іван.
– Тiльки цю шафу, – зауважуе Львович. – Решту я зробив сам. Наробив мiднi скоби, зiбрав у енергетичний ланцюг, знайшов оптимальний кут щоб впiймати космiчну енергiю…
– А чому ж ви це вдома не зробили?
– Бо я живу у комуналцi, – зiтхае Львович, – Сусiди здогадаються. А цю шафу вже рокiв десять нiхто не чiпав. А до того тут особлива енергiя. Вона спускаеться прямо з космосу!»
– Яка нiсенiтниця! – обурюеться Ера.
– А менi цiкаво! – вiдповiдае Жанна. – Чакри, енергiя, кундалiнi… Про це ще Ошо писав!
– Ну от сама це й читай! – i Ера перегортае сторiнку:
– «Домовились, – пiдсумовуе Іван. – Ви вiдразу ж виходите геть i чекаете на своiх фарцовщикiв на вулицi. Вас нiхто не бачить – як, власне, i мене. Потiм чекаете, поки ми закiнчимо побачення, а тодi заходите i ми мовчки повертаемось у наш час.
– Але Іванку, я ж маю вiзуалiзуватися, – зауважуе Львович. – Я завжди вiзуалiзуюся пiд час комерцii. І це потребуватиме додаткових енергетичних витрат. Тим бiльше, що як я вiзуалiзуюся, то й ти також. Бо так вже працюе мiй винахiд.
– Тодi робiть усе, щоб вона вас не побачила, гаразд?
Львович кивае i вiдкривае шафу.
Галя чекае, сидячи за столом. Вона ще гарнiша, нiж удень. Мабуть, готувалася до зустрiчi. Львович робить знак Івановi: мовляв, вдачi тобi хлопче! Згинаючись пiд вагою величезних торб, вiн перетинае кiмнату, вiдкривае дверi i зникае у коридорi. Галя чуе стук. Вона повертае голову i бачить, як дверi вiдкриваються i закриваються, нiби самi собою. Вона думае, що це Іван, i встае на зустрiч.
– Я тут, – шепоче Іван.
Вiн обiймае ii ззаду i цiлуе у шию. Галя заплющуе очi.
– Я кохаю тебе, – шепоче Іван i цiлуе мочку вуха. Галя тремтить вiд задоволення. – Ти найгарнiша у свiтi…
І вiн цiлуе у губи. Галя вiдповiдае жадiбно. Губи в неi м'якi i вологi. Поцiлунок п'янить. «І де вона так навчилася цiлуватися?» – думае Іван. Вiн починае ревнувати дiвчину до всiх у свiтi. Вiн опускае руки на перса. Галя зупиняе його i вириваеться з обiймiв. Обертаеться до Івана. Легким рухом стягае светр i кидае на пiдлогу».
– Моя черга читати! – Жанна виривае рукопис. Ера не вiддае. Якийсь час вони борються за текст, але Ера перемагае:
